Управління маркетинговою діяльністю закладів охорони здоров´я

Вступ.

1. Маркетингова діяльність закладів охорони здоров'я.

2. Державна підтримка закладів охорони здоров'я.

3. Реформування стаціонарного сектору лікарні швидкої медичної допомоги.

4. Розвиток системи охорони здоров'я в Україні.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Покращити ситуацію в охороні здоров'я можуть, зокрема, зміни принципів управління ресурсами у цій сфері, та запровадження нової категорії "медична послуга" як складова медичної допомоги. Організація залучення безпосередніх платежів територіальних громад за медичну послугу може стати реальним і стійким джерелом додаткового ресурсного забезпечення галузі охорони здоров'я. Правомірність обраного шляху підтверджено в "Основах законодавства України про охорону здоров'я" ст. 18, де передбачено, що "фінансування охорони здоров'я здійснюється за рахунок Державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування, фондів медичного страхування, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством", а в ст. 4 задекларовано такий принцип охорони здоров'я, як "...багатоканальність економіки охорони здоров'я і багатоканальність її фінансування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та заохоченням підприємництва і конкуренції".

У період становлення економіки держави необхідними умовами розвитку товарно-грошових відносин є активна участь у цих процесах широких верств населення, врахування суспільної думки, а також гармонізація суспільних зв’язків. Успіх бізнесу здебільшого залежить від своєчасного встановлення зв’язків із громадськістю за допомогою засобів масової інформації - преси, радіо, телебачення. Налагодити тісні контакти з численними інститутами споживачів, партнерів, державних органів влади і суспільством загалом неможливо без глибоких знань, досвіду й компетентності керівників комерційних фірм, фахівців у сфері маркетингу.

1. Маркетингова діяльність закладів охорони здоров'я

Рівень здоров'я нації - чи не основний показник розвитку суспільства та держави. Індекс розвитку держави оцінюють за станом її системи охорони здоров'я. Остання включає власне саму підсистему охорони здоров'я нації та підсистему медичної допомоги. Функцію охорони здоров'я зазвичай виконує держава. Вона передбачає санітарну охорону кордонів, протиепідемічні заходи, законодавче та виконавче забезпечення на рівні держави і регіонів оптимальних умов праці і відпочинку (дотримання законодавства про охорону праці), моніторинг, створення оптимальних соціальних умов життя співвітчизників, профілактику інфекційних соціально-небезпечних хвороб.

У більшості країн з ринковою економікою медицина забезпечує функцію виявлення захворювань, їх профілактику та лікування хворих. Ці завдання виконують державна, страхова та приватна медицина. Щодо України, то, незважаючи на те, що вона визнана світом як країна з ринковою економікою, система охорони здоров'я далі функціонує за «радянськими» принципами (бюджетне фінансування, централізований розподіл ресурсів, розпорошення коштів та інших ресурсів по різних відомствах). Як наслідок такого господарювання виникла розбалансованість - управлінська, функціональна, інфраструктурна. Ринкові зміни та соціальне розшарування суспільства в Україні потребують нових підходів до управління всією системою охорони здоров'я. Близько 15 років тому ухвалено «Основи законодавства України про охорону здоров'я (1992), де задекларовано, що держава і суспільство відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я нації та збереження генофонду. На превеликий жаль, за ці роки стан здоров'я нації не тільки не поліпшився, а навіть погіршився. До того ж неухильно погіршується демографічна ситуація. Так, у 2006 р. кількість населення України зменшилась майже до 46 млн., порівняно із 52 млн. у 1990 р. Усі ці негаразди багато в чому є наслідками неефективної діяльності системи охорони здоров'я. Безперечно, зародки кризи в медицині були закладені ще за радянських часів. Про переваги медицини високорозвинених країн провідні медики України повідомляли ще в 70-х роках минулого століття. Так, академік М. М. Амосов публічно заявляв про це. Великий хірург і мислитель бачив вади радянської медицини. Він виділяв дві основні вади радянської медицини: поганий догляд за хворими і неякісне матеріально-технічне забезпечення лікувально-профілактичного процесу. З одного боку, високий рівень військового промислового комплексу, а з другого - недолуга вітчизняна медична техніка, поганий догляд за хворими. Надалі ці недоліки поглиблювались. Технічне забезпечення в деяких клініках частково поліпшилось завдяки закупівлі імпортної медичної техніки, а належного догляду за хворими як не було, так і немає. Основною причиною останнього є відсутність мотивації у молодшого і середнього медичного персоналу. Порушена, точніше не виконується, функція менеджменту - адекватна мотивація персоналу до праці.

На фоні загальної розбалансованості системи охорони здоров'я (ОЗ) спостерігаються певні намагання пристосувати колишню систему медичної допомоги до ринкових умов господарювання. Ці перетворення мають локальний характер. Деякі відомства чи великі підприємства, наприклад «Укрзалізниця», «Київенерго», впроваджують на своїх підприємствах добровільне медичне страхування. Ці потуги не розв’яжуть проблеми на загальнодержавному і навіть на відомчому рівні, оскільки основний тягар фінансових витрат лягає на хворого та його сім'ю. Держава і роботодавець або взагалі не беруть жодної участі у страховій медицині, або роботодавець бере мінімальну участь. До того ж відомо, що фундамент страхової медицини утворює обов'язкове державне соціальне медичне страхування, яке нині не працює в Україні (потрібен Закон). Практика розвинених країн світу свідчить, що обов'язкове державне медичне страхування забезпечує доступ до первинної медичної допомоги (ПМСД) насамперед соціально незахищеним громадянам, яких в Україні, на жаль, більшість. Добровільне ж медичне страхування лише розширює спектр надання медичних послуг та поліпшує сервісне обслуговування пацієнтів. У всьому світі воно передбачене для працюючих та соціально забезпечених громадян. Як визнають самі керівники найвищої ланки МОЗ, реформи у сфері охорони здоров'я практично неможливі внаслідок низького професійного рівня підготовки керівників і спеціалістів з управління. Не створені адекватні нові умови для перетворень у системі охорони здоров'я. В Україні існує потужна мережа закладів охорони здоров'я (24 464): із них 3900 лікарень, 7200 амбулаторно-поліклінічних закладів, 1064 станції швидкої допомоги, 324 самостійні стоматологічні поліклініки та 6676 стоматвідділень у складі МОЗ. Сумнівний позитив для оцінки стану здоров'я нації від тих контрольних показників, які використовують для оцінки діяльності лікувально-профілактичних закладів (ЛПЗ). Це такі показники: ліжковий фонд, кількість лікарів, кількість середнього та молодшого медперсоналу, обіговість одного ліжка, норми витрачання медикаментів на одного хворого, норми харчування на одного хворого, норми забезпеченості м'яким інвентарем і обладнанням. Ці показники не дають об'єктивної інформації про стан здоров'я пацієнтів, якість медичних послуг, стан здоров'я після лікувальних чи профілактичних заходів. Проаналізуємо бодай один із показників, наприклад, забезпеченість лікарями. Згідно зі статистикою ВООЗ, у країнах Західної Європи забезпеченість лікарями в середньому становить 30 на 10 000 населення. В Україні, за даними Мінекономіки, вона становить 47 на 10 000 населення. Результати ж стану здоров'я нації нам відомі - Україна лідирує в Європі за серцево-судинними захворюваннями, інсультами, ВІЛ/СНІД, туберкульозом та іншими захворюваннями.

2. Державна підтримка закладів охорони здоров'я

Враховуючи складний стан економіки, необхідно визнати на найвищому державному рівні управління, що держава неспроможна забезпечити за рахунок лише бюджетних асигнувань задовільне функціонування такої кількості лікувально-профілактичних закладів. Якщо проаналізувати розмір коштів, які виділяли в Україні за останні 15 років на забезпечення функціонування та розвиток системи охорони здоров'я, то він коливався в межах 3,8–4,1% від ВВП, тобто ніколи не досягав показника, який ВООЗ вважає межею (6,5% ВВП). Сьогодні в усіх високорозвинених країнах світу цей показник становить від 6,5 до 15% ВВП. Потрібно також враховувати, що ВВП у цих країнах значно перевищує ВВП України. Система охорони здоров'я в Україні фінансується лише на 25–40% від запланованого, ледве забезпечуючи виплату зарплати персоналу ЛПЗ на рівні мінімальної по Україні. Найвищому керівництву країни необхідно також визнати, що держава спроможна забезпечити своїм громадянам лише фінансування невідкладної медичної допомоги, а не розпорошувати кошти на різні міфічні лікарні майбутнього та лікарні у Феофанії.

Крім недофінансування, причиною кризи в медицині України є централізований і нерівномірний розподіл коштів на охорону здоров'я. Задеклароване у ст. 12 Основ законодавства України про охорону здоров'я виділення коштів у розмірі, що відповідає її науково обгрунтованим потребам, але не менше 10% ВВП відображає швидше бажане, ніж реальне, оскільки ніколи до цієї цифри навіть не наближалось.

Для прикладу наведу соціально несправедливе бюджетне фінансування лікарні в Феофанії, яка обслуговує багаті та супербагаті прошарки населення (депутатів, високопосадовців КМ та їхні сім'ї). Так, у 2006 р. на утримання цієї лікарні з держбюджету було виділено 250 млн. грн., а на сільську медицину за аналогічний період виділено лише 100 млн. грн. Виходом із цієї вакханалії може бути лише законодавчо врегульований децентралізований розподіл бюджетних коштів. Наївно сподіватись, що «гуманні» чиновники із МОЗ, незалежно від їх забарвлення, добровільно відмовляться від можливості профінансувати шляхом тендерів підконтрольну їм комерційну структуру на користь якогось села. Говорити про інвестиції в медицину до її реформування, насамперед забезпечення фінансової децентралізації, також безглуздя.

3. Реформування стаціонарного сектору лікарні швидкої медичної допомоги

Однією з провідних стратегій реформування української охорони здоров'я є визначення оптимальної моделі розвитку та функціонування стаціонарного сектору. З метою обґрунтування підходів до підвищення структурної ефективності стаціонарного сектору системи охорони здоров'я в Україні було розглянуто три сценарії структурної реорганізації ліжкового фонду на прикладі Київської міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги. Дослідження здійснювалося на вибірці обсягом 607 осіб, госпіталізованих у відділення терапевтичного профілю, з подальшою екстраполяцією на всю сукупність. Використовувалися статистичний та експертний методи обробки даних.

Було розглянуто три сценарії реформування ліжкового фонду стаціонарів. Сценарій 1 передбачає виключення необґрунтовано госпіталізованих пацієнтів та надлишкових ліжко-днів з використанням амбулаторних та стаціонарозамінних форм медичного обслуговування. Сценарій 2 крім заходів, запропонованих у сценарії 1, розглядає адекватний розподіл хворих за профілями відділень. Сценарій 3 крім заходів, запропонованих у сценаріях 1 і 2, передбачає функціональну диференціацію ліжкового фонду згідно з потребами хворих у різній інтенсивності медичної допомоги. За точку відліку прийнято сценарій 0 - існуючу організацію стаціонарного обслуговування (БС – базовий сценарій).

При виключенні необґрунтовано госпіталізованих пацієнтів та надлишкових ліжко-днів (сценарій 1) необхідний рівень госпіталізації в основні відділення терапевтичного профілю стаціонарів великих міст складатиме 270,11÷308,11 на 10 тис. населення в залежності від ступеню використання стаціонарів вдома, що на 23,4÷32,9 % менше показника БС; потреба в ліжках складатиме 7,86÷10,16%οο (на 37,9÷52,0% менше від фактичного забезпечення).

При перерозподілі досліджених пацієнтів за профілем відділень адекватно їх стану здоров'я із виключенням необґрунтованих ліжко-днів (сценарій 2) потреба в госпіталізації становитиме 264,83÷306,09 на 10 тис. населення в залежності від ступеню використання стаціонарів вдома (на 23,9÷34,2 % менше фактичного рівня), потреба в ліжках – 7,69÷9,85 на 10 тис. населення. При реалізації сценарію 2 суттєво змінюється структура потреби в госпіталізації і ліжках у терапевтичні відділення різного профілю.

При перерозподілі хворих за інтенсивністю медичних втручань із виключенням необґрунтованих ліжко-днів та непрофільних пацієнтів (сценарій 3) потреба в госпіталізації пацієнтів терапевтичного профілю стаціонарів великих міст буде тотожна зі сценарієм 2, а потреба в ліжках дещо збільшиться і складатиме 8,13÷10,33 ліжок на 10 тис. населення в залежності від ступеню використання стаціонарів вдома, що на 36,9÷50,3 % менше фактичного рівня. В структурі потреби в ліжках перше місце належить лікарням (відділенням) для надання екстреної медичної допомоги (від 56,5 % без використання стаціонарів вдома до 66,0 % з їх адекватним використанням); друге місце - лікарням (відділенням) планового лікування хронічних хворих (від 18,4% до 23,3%); третє - лікарням (відділенням) медико-соціального призначення (від 18,2 % до 8,9 %) і останнє - лікарням (відділенням) для відновлювального лікування і реабілітації хворих (від 6,9 % до 1,8 % відповідно).

Наведені сценарії реорганізації ліжкового фонду можна розглядати або як послідовні етапи перетворень в стаціонарному секторі охорони здоров'я або кожен сценарій самостійно як кінцевий результат. Найбільш доцільною з точки зору ефективності та досягнення кінцевих результатів є реалізація третього сценарію - функціональної диференціації ліжкового фонду згідно з потребами хворих у різній інтенсивності медичної допомоги, але, порівняно з сценаріями 1 і 2, така реорганізація потребує істотних функціональних змін та технологічного переснащення структурних підрозділів стаціонарів.

4. Розвиток системи охорони здоров'я в Україні

Важливим елементом ефективності менеджменту в ОЗ є адекватна організація надання медичної допомоги. Останнє передбачає дотримання послідовності в ієрархії надання медичної допомоги.

Менеджмент охорони здоров'я повинен передбачати передусім організацію і забезпечення умов ефективної діяльності ПМСД. Фундамент медицини країни - це первинна медико-санітарна допомога (ПМСД). Вона повинна вирішувати два основні завдання:

1. Профілактика і раннє виявлення та лікування захворювань.

2. Надання невідкладної медичної допомоги.

Від якості розв’язання цих проблем залежить стан здоров'я нації та результативність спеціалізованої медичної допомоги, а зрештою, тривалість і якість життя наших співвітчизників. У світовій практиці основний тягар із забезпечення ПМСД бере на себе інституція сімейних лікарів, тобто лікарів загальної практики. В Україні ПМСД навіть у великих містах (Київ, обласні центри) обмежується виконанням практично одного завдання: медична допомога при захворюваннях.

В Україні розпочато експеримент із реформування медичної галузі на засадах формування інституції сімейних лікарів. На жаль, не закінчено навіть першого етапу реформування, а саме: створення механізму і перехід на ринкові засади ПМСД. Зокрема, з одного боку, проводиться підготовка сімейних лікарів у медичних ВНЗ, а з другого - цей процес позбавлений будь-якого законодавчого, правового та нормативно-регуляторного забезпечення в контексті виконання сімейними лікарями своїх функцій в умовах ринкової економіки. Сімейні лікарі в Україні виконують ті ж функції, що й дільничні лікарі і отримують таку ж зарплату. Тобто фактично відсутня мотивація до праці.

Президент країни систематично проводить круглі столи з олігархами, але не знаходить часу зібрати бодай один круглий стіл з визнаними фахівцями у сфері медицини, буцімто олігархи більш фахово можуть порадити главі держави як краще реформувати систему охорони здоров'я. А в результаті високопосадовці та олігархи з приводу звичайної болячки їдуть до Баден-Бадена та Барселони, тому що медичний менеджмент України наразі працює не професійно.

Нові економічні механізми господарювання, перерозподіл власності, ринкові умови диктують нагальність і незворотність кардинальної реорганізації системи охорони здоров'я, зокрема впровадження альтернативних форм медичного обслуговування. Незважаючи на потужний спротив і несприйняття державною (бюджетною) системою ОЗ, свій тернистий шлях прокладають альтернативні системи медичної допомоги: приватна і страхова медицина. Останні не набули потрібного розвитку з багатьох причин: бюрократичні перепони з боку влади, відсутність середнього класу, відсутність закону про обов'язкове державне медичне страхування і т. д.

Як державна (бюджетна) система охорони здоров'я, так і альтернативні (страхова і приватна), потребують створення нових систем управління та підготовки фахівців-управлінців, які могли б ефективно керувати в ринкових умовах. Самі ж управлінці ОЗ визнають, що в Україні відсутня як єдина система управління ОЗ на рівні держави, так і власне самі фахівці-менеджери.

Сьогоднішнє МОЗ - це безнадійно хворий організм, який нездатний працювати в ринкових умовах, якщо навіть йому надати весь річний бюджет України. Чому? Майже століття багато поколінь держслужбовців МОЗ України адаптували, розробляли і впроваджували нормативні акти, управлінські технології, які базувались на документах і вказівках МОЗ СРСР. Все було підпорядковане плановій економіці й адміністративно-командній системі СРСР. З'явилась нова держава, а структура і технологія управління МОЗ залишились старі. Відсутній єдиний медичний простір. Це означає, що в Україні функції системи ОЗ виконують майже всі основні відомства (Міністерство транспорту, МВС) і безперечно розпорошуються ресурси, зокрема фінансові. В таких умовах неможливо розробити і реалізувати єдину державну програму управління ОЗ. Система охорони здоров'я в сучасній Україні повинна діяти за відповідними законами науки управління, характерними для держав з ринковою економікою. Ось основні серед цих законів.

Закони про розподіл праці, інтеграцію трудового процесу, неухильне зростання продуктивності праці, єдності управління будь-яким об'єктом, залежності керівної і керованої систем, зворотного зв'язку, єдності дії всіх законів управління, зменшення щаблів управління, гармонійності структури і функції, зміни функції управління, інерції її опірності в людських взаємовідносинах, поширеного контролю. Без сумніву, ефективність управлінської діяльності залежить і від активності використання принципів та методів менеджменту. Це насамперед об'єктивність і конкретність, науковість, системність, комплексність, плановість, оптимальність, ефективність, баланс централізму і демократизму, баланс єдиновладдя і колегіальності, стимулювання праці, управління, постійне вдосконалення форм і методів менеджменту, контроль.

Складність управління системою ОЗ обумовлена також комплексом зовнішніх та внутрішніх чинників. До зовнішніх чинників належать насамперед непідйомні завдання, покладені на МОЗ України: забезпечення кожного громадянина України згідно зі ст. 49 Конституції України безоплатною медичною допомогою. Таке завдання непосильне навіть для країн високорозвинених, з потужною економікою. Пояснення цього просте. Крім бюджетних відрахувань, у країнах з ринковою економікою громадяни, які отримують доходи вищі від середнього рівня, майже всі види медичної допомоги оплачують.

Серед способів подолання кризи в українській медицині - реформування управління, тобто менеджменту на всіх рівнях управління. Загальнодержавна система управління ОЗ (МОЗ, УОЗ, ЛПЗ) залишилась адміністративно-командною. Кожний керівник є лише представником вищого керівника. Він не є самостійним управлінцем в межах своєї компетенції. У своєму завершеному вигляді система управління ОЗ в Україні - це піраміда, у якій команди надходять лише зверху, безпосередній зворотний зв'язок відсутній або він опосередкований і багатоступеневий.

Пристосування системи охорони здоров'я до ринкових умов потребує від медичного менеджера кожного ієрархічного рівня вміння об'єктивно оцінювати власну діяльність, роботу ЛПЗ, розробляти та обґрунтовувати перспективні плани розвитку ЛПЗ чи його підрозділу, вміти приймати оптимальні управлінські рішення. В таких умовах, поряд із традиційними методами аналізу, найважливіший системний підхід як напрям методології. В основу системного підходу повинно бути покладено дослідження об'єктів ОЗ.

Наприкінці другого десятиріччя незалежності України, на жаль, залишається невирішеним питання вибору шляху розвитку системи охорони здоров'я в Україні. Нині в Україні співіснують дві основні концепції розвитку ОЗ.

Перша концепція - «Європейський вибір». Вона ґрунтується на таких принципах:

- планування, оцінювання та фінансування заходів у системі охорони здоров'я здійснюється лише за остаточним результатом, інакше кажучи, за кількістю вилікуваних хворих, наданою медичною послугою;

- багатоканальність фінансування галузі;

- програмний принцип фінансування з бюджету;

- запровадження обов'язкового соціально-медичного страхування;

- розвиток добровільного медичного страхування;

- медична допомога надається строго за встановленими стандартами (принцип доцільної медицини);

- пріоритет первинній медико-санітарній допомозі;

- господарська самостійність лікувального закладу, незалежно від форми власності;

- громадський контроль за діяльністю ЛПЗ;

- наглядові ради в кожному закладі.

Друга концепція побудована на принципах економіки СРСР. Ця концепція у зміненому вигляді фактично працює в сьогоднішній системі ОЗ, незважаючи на те, що всі провідні чиновники медицини твердять, що принцип економіки соціалізму безперспективний, неприйнятний і шкідливий для майбутнього - це шлях в нікуди. В системі ОЗ України здійснюється планування, оцінювання та фінансування процесу надання медичної допомоги та лікування, а не оцінювання результатів лікування конкретного хворого. Інтереси хворого відсутні. Людини немає, існують ліжко-дні, відвідування поліклініки, тарифні ставки та відпрацьований робочий час. На рівні Конституції (ст. 49) задекларована безоплатність для громадянина медичної допомоги, вартість якої покривається лише за рахунок бюджету - це абсурд. Ніде в світі такий принцип не підтверджується. Немає стандартів надання медичної допомоги. Є тільки кількісні нормативи, які не дають змоги оцінити кінцевий результат. Повна господарча залежність ЛПЗ від нормативів та статей фінансування, вищих органів управління та доброї волі керівництва. Ручний режим управління. Абсурдний контроль та звітність виключно за кількісними показниками. Повна відсутність громадського контролю.

Серед способів виходу із кризи в ОЗ може стати реалізація концепції ОЗ «Європейський вибір».

Першим етапом виходу із кризи повинна стати підготовка менеджерів ОЗ нової формації. Для підготовки менеджерів ОЗ у ВНЗ необхідно зосередити зусилля всіх учасників навчального процесу на теоретичному опануванні студентами та вмінні практично застосовувати загальні функції менеджменту (планування, організація, мотивація, контроль та регулювання), засоби інформаційного забезпечення та комунікацій. Для цього необхідно створити для студентів можливість брати участь у роботі ЛПЗ у ролі керівника-стажера. Студенти повинні опанувати теоретичні основи ринкової економіки, практичні навички у сфері страхової медицини (нормативно-правові основи обов'язкового та добровільного медичного страхування, медико-економічні стандарти, управління виробничою та маркетинговою діяльністю ЛПЗ в ринкових умовах господарювання). Отже, способи виходу із кризи такі:

1. Залишити за МОЗ і ГУОЗ функції стратегічного управління та управління підсистемою охорони здоров'я (санітарні кордони, протиепідемічні заходи, моніторинг здоров'я нації).

2. Законодавчо закріпити та делегувати владні повноваження самостійного управління керівникам лікувально-профілактичних закладів.

3. Терміново ухвалити «Закон про обов'язкове державне соціальне медичне страхування».

4. Створити «Єдиний медичний простір» (виведення бюджетних ЛПЗ із підпорядкування різних відомств, таких, наприклад, як Міністерство транспорту, СБУ, МВС та інші).

5. Законодавчо забезпечити та децентралізувати розподіл бюджетних фінансових та матеріально-технічних ресурсів у сфері медицини через прийняття відповідних законодавчих та нормативно-регуляторних актів.

6. Розробити та прийняти «Закон про стажування студентів та випускників ВНЗ різних форм власності зі спеціальності «Медичний та фармацевтичний менеджмент» в державних закладах охорони здоров'я.

Висновки

Управлінці повинні сконцентруватися передусім на показниках діяльності системи охорони здоров’я в цілому та конкретних закладів зокрема. Головними результатами діяльності системи охорони здоров’я, її підсистем (обласних, районних, міських) та окремих закладів є показники здоров’я населення, якість послуг, зосередженість на пацієнтах та інших споживачах, фінансові показники, людські ресурси, рівень соціальної відповідальності.

Щоб оцінити названі показники потрібно обрати кілька ключових для закладу індикаторів і визначити певні цілі досягнення конкретних значень цих індикаторів за певний період.

Наприклад, для оцінки показників здоров’я - кількість звернень, кількість повторних звернень. Обов’язково включають ускладнення, смертність і кількість лікарських помилок.

Вибір показників має віддзеркалювати стратегію закладу. Персонал, будучи носієм цієї стратегії, щоденно її реалізує (від керівництва до працівників реєстратури і завгоспа). Коли мета діяльності чітка й усім зрозуміла - легше ухвалювати рішення в кожній конкретній ситуації.

До речі, добре це чи погано, коли клієнти повертаються? Якщо йдеться про динамічний нагляд за хронічно хворими, - мабуть, добре. Добре це чи погано, що із поширенням практики сімейних лікарів показники захворюваності збільшуються?.. Мабуть, добре, бо стає доступнішою можливість виявлення захворювань. Аналіз показників діяльності передбачає врахування різних чинників та ситуації в цілому. Добре, коли управлінські рішення ґрунтуються на аналізі конкретних даних.

Сучасне управління передбачає зосередженість системи на клієнті. При цьому, на думку Дональда Бервіка, президента Інституту поліпшення послуг в охороні здоров’я, професора Гарвардської медичної школи, надзвичайно важливі такі параметри, як можливість для пацієнта контролювати лікування (наприклад, інформована згода, усвідомлення мети, наслідків, побічних ефектів, обмежень лікування та втручань, обговорення з лікарем лікувальної тактики, можливість обирати види втручання, лікаря, лікувальний заклад тощо на основі вичерпної інформації), очікування, розгубленість клієнта (які, безперечно, залежать насамперед від поінформованості), а також залученість до процесу лікування значущих для пацієнта інших осіб (близьких, родичів).

Рівність (про що свідчать доступність лікування, рівень та розподіл показників здоров’я, економічної захищеності, задоволеності різних груп населення), зменшення витрат часу та інших ресурсів також слід віднести до ключових параметрів якості охорони здоров’я. Очевидно, що зазначені параметри не пов’язані безпосередньо із тривалістю життя пацієнта чи поліпшенням його функціонального статусу, проте вони є індикаторами дієвості системи.

Список використаних джерел

1. Ансофф И. Нова корпоративна стратегія. - Спб.: Питер, 1999

2. Багиев Г.Л. Основи організації маркетингової діяльності на підприємстві. - Л.: Обл. правл. ВНТОЭ, 1990

3. Бурів В.П., Морошкин В.А., Новиков О.К. Бізнес-план. Методика складання. Реальний приклад. - М.: Із ЦИПКК АП, 1995

4. Герасимчук В.Г. Маркетинг: графічне моделювання. - К.: У КНЕУ, 1997. 5. Голубків Е.П. й ін. Маркетинг: вибір кращого рішення. - М.: Економіка, 1993

5. Голубків Е.П. Основи маркетингу. - М.: Финпресс, 1999

6. Закон України “Про господарськи товариства”, “Про підприємстово”, “Про податки”

7. Котлер Ф. Основи маркетингу. - М.: Росинтер, 1996

8. Котлер Ф. й ін. Основи маркетингу. - М.: Вільямс, 2001

9. Куденко Н.В. Стратегічний маркетинг. - К.: У КНЕУ, 1998

10. Ноздрева Р.Б., Цыгичко Л.И. Маркетинг: як перемагати на ринку. - М.: Фінанси й статистика, 1991

11. Пєшкова Е.П. Маркетинговий аналіз у діяльності фірми. - М.: Вісь-89, 1997

загрузка...
Top