Культурне та інформаційне суспільство 21 сторіччя

Вступ.

1. Теоретичні основи глобального інформаційного суспільства в ХХІ ст.

2. Інформаційний соціум та його структура.

3. Особливості культурного суспільства та культурного середовища.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Інформаційне суспільство відрізняється від суспільства, у якому домінують традиційна промисловість і сфера послуг тим, що інформація, знання, інформаційні послуги, і всі галузі, пов’язані з їхнім виробництвом (телекомунікаційна, комп’ютерна, телевізійна та ін.) ростуть більш швидкими темпами, а також є джерелом нових робочих місць і стають домінуючими в економічному розвитку[1].

Слід також зразу відмітити, що соціум, який називають постіндустріальним (чи інформаційним) складається, як показали засновники відповідної концепції, там і тоді, де і коли прогрес суспільства перестає бути пов’язаним з епізодичними досягненнями експериментальної науки і базується на розвитку теоретичного знання[2]. В свою чергу, умовою вступу суспільства до інформаційної ери виступає також загальний закон експонентного росту обсягу знань. За підрахунками науковців, з початку нашої ери для подвоєння знань треба було 1750 років, друге подвоєння відбулося в 1900 році, а третє - до 1950 року, тобто вже за 50 років, при зростанні обсягу інформації за ці піввіку в 8-10 разів[3]. Причому ця тенденція усе більш підсилюється, тому що обсяг знань у світі до кінця ХХ століття зріс вже вдвічі, а обсяг інформації, таким чином, збільшився більш, ніж у 30 разів.

У розвитих країнах значна частина інформаційної діяльності протягом останніх двох десятиліть входить в ринкові відносини і виступає в якості одного з найважливіших елементів ринкової інфраструктури по обслуговуванню, реалізації і розвитку ринкових відносин, а також як самостійний спеціалізований сектор ринку, на якому пропонуються особливіпродукти і послуги.


1. Теоретичні основи глобального інформаційного суспільствав ХХІ ст.

Теорія інформаційного суспільства як парадигма суспільного розвитку певним чином поєднала у собі всі найкращі здобутки людства, дала поштовх позитивних зрушень у всіх інших нетехнічних сферах людської життєдіяльності і задоволення потреб, ставши основою розвитку людських потенціалів, якнайширшої реалізації громадянських прав і свобод особи, поставивши пов’язані з цим відносини на якісно новий рівень існування.

Інформаційне суспільство відрізняється від суспільства, у якому домінують традиційна промисловість і сфера послуг тим, що інформація, знання, інформаційні послуги, і всі галузі, пов’язані з їхнім виробництвом (телекомунікаційна, комп’ютерна, телевізійна та ін.) ростуть більш швидкими темпами, а також є джерелом нових робочих місць і стають домінуючими в економічному розвитку[1].

Слід також зразу відмітити, що соціум, який називають постіндустріальним (чи інформаційним) складається, як показали засновники відповідної концепції, там і тоді, де і коли прогрес суспільства перестає бути пов’язаним з епізодичними досягненнями експериментальної науки і базується на розвитку теоретичного знання[2]. В свою чергу, умовою вступу суспільства до інформаційної ери виступає також загальний закон експонентного росту обсягу знань. За підрахунками науковців, з початку нашої ери для подвоєння знань треба було 1750 років, друге подвоєння відбулося в 1900 році, а третє - до 1950 року, тобто вже за 50 років, при зростанні обсягу інформації за ці піввіку в 8-10 разів[3]. Причому ця тенденція усе більш підсилюється, тому що обсяг знань у світі до кінця ХХ століття зріс вже вдвічі, а обсяг інформації, таким чином, збільшився більш, ніж у 30 разів.

З іншої сторони, і на цьому наголошувалося з початком розвитку нової теорії, одним із головних критеріїв переходу суспільства до постіндустріальної, і далі – до інформаційної стадії розвитку може служити відсоток населення, зайнятого в сфері послуг:

· якщо в суспільстві більш 50 % населення зайнято в сфері послуг, наступила постіндустріальна фаза його розвитку;

· якщо в суспільстві більш 50% населення зайнято в сфері інформаційно-інтелектуальних послуг, суспільство стало інформаційним.

Інформаційне суспільство для України – все ж здебільшого популярний термін європейських декларацій, ніж реальне явище з чітким змістом. Хоча заради справедливості слід зауважити, що й "інформаційний істеблішмент" країн – авторів поняття досі не дійшов згоди ані щодо форми, ані щодо наповнення такого суспільства.

Кожен аспект нашої життєдіяльності неминуче має набути цифрових характеристик, оскільки технології, "розірвані", розкидані в окремих речах, що нас оточують, – марні, даремні, непотрібні. Як дорога іграшка, надто крихка для того, щоб її бодай торкатися.

Коли ж виникає інформаційна мережа, навіть локальна, користь від інформатизації зростає експоненціально, кожного кроку ефективність збільшується чи не на порядок. Сенс інформаційних технологій саме у їх синергізмі, ефекті об'єднаних можливостей і потенціалів.

Інформатизація необхідно характеризується системністю. Все потроху включається до діалогу людина-довкілля, все набуває активного інтерфейсу, дружнього до користувача. Вже більше сторіччя тому – у 1851 році – Натаніел Готорн, американський фантаст і натхненник розвитку телеграфу, зауважив, що електрика перетворила матеріальний світ на величезну нервову систему. Земна куля стала величезним мозком з чуттям і розумом.

Як вже було сказано, можливості комп'ютерів, об'єднаних в мережу, – це не просто сума можливостей кожного з елементів. Збільшення відбувається астрономічне. Вже тепер симулювати таку складну хаотичну систему як, скажімо, вірус СНІДу чи екологічний баланс, не забере багато часу. Плюс забезпечується доступ до роботи над цим практично необмеженої кількості фахівців.

Таким чином, завдяки новим можливостям обсяг і структура знань міняються і кількісно, і якісно що кілька років. Тож раз набута освіта вже не забезпечує сталого професійного рівня, достатнього на все життя. Постійне ж навчання паралельно з роботою вимагає зміни принципу освіти. А для нового покоління – розробки нової педагогіки: системи виховання особистості, адаптованої до Інформаційного суспільства.

Окрім технології, науки, освіти й виховання, глобалізація інформаційних мереж змінює й фізичний спосіб роботи і навчання, додаючи до них префікс теле-, себто дистанційний. Таким чином, пошук роботи чи вступ до навчального закладу більше не означає зміну місця проживання. Більше немає потреби через це розривати родинні зв'язки. До того ж телеробота дозволяє більше часу приділяти дітям, а отже повертає традиції родинного виховання.

Також і духовне життя людини з поширенням інформатизації набуває нових рис завдяки новим можливостям. Виховується релігійна терпимість, оскільки різко збільшується доступність інших переконань, доступність вільного спілкування з їх носіями. А які зміни провіщує поява такого феномену, як цифровий єпископат – можливо, цифрову Реформацію? Відвідування святинь в режимі он-лайн, персональна електронна капличка, електронний молитовник на 10n молитов за секунду – людська вигадливість безмежна, особливо коли на ній можна заробити.

Анонімність, деперсоніфікація, ба навіть симуляція особи в Мережі (стать, вік, освіта, національність – будь-що може бути приховане чи змінене лише натисканням кількох клавіш) – яких перетворень зазнають моральні установки особистості, її власна система цінностей? І, відповідно, система цінностей суспільства так само має зазнати певних трансформацій[6, c. 37-39].

До середини двадцятого сторіччя людство знало лише виробничі (матеріально-енергетичні) технології, що з’явилися в епоху першої промислової революції на базі використання парових машин. У наш час людство переживає науково-технічну революцію, матеріальною основою якої є електронно-обчислювальна техніка. На базі цієї техніки з’явився новий вид технологій - інформаційні. До них відносяться процеси, де “початковим матеріалом“ і “продукцією“ (виходом) стала інформація. Зрозуміло, що інформація пов’язана з визначеними матеріальними носіями і, отже, процеси її обробки охоплюють також переробку речовини і перетворення енергії. Але останнє не має істотного значення для інформаційних технологій. Головну роль тут відіграє інформація, а не її носій., як виробничі, так і інформаційні технології виникають не спонтанно, а в результаті технологізації того або іншого соціального процесу, тобто цілеспрямованого активного впливу людини на ту або іншу галузь виробництва (соціальної практики) і її перетворення на базі обчислювальної техніки. Чим ширше застосування знаходить обчислювальна техніка, чим вищий інтелектуальний рівень програмного забезпечення, тим більше виникає видів інформаційних технологій, до яких відносяться технології планування і управління, наукових досліджень і розробок, експериментів, проектування, грошово-касових операцій, криміналістики, медицини, навчання та інші. Найпоширенішою інформаційною технологією, що відіграє винятково важливу роль у життєдіяльності суспільства, є технологія управління.

Кожній, у тому числі інформаційній, технології в її повному (розвинутому) вигляді притаманні такі властивості:

1. Розчленованість процесу на стадії (фази), що відкриває нові можливості для його раціоналізації і виконання за допомогою машин. Це - найважливіша характеристика машинізованого технологічного процесу.

2. Системна повнота (цілісність) процесу, що включає весь набір елементів, що забезпечують необхідну завершеність дій людини при досягненні поставленої цілі. Потрібна також визначена пропорційність у співвідношенні різноманітних ланок технологічного ланцюжка та у рівні їхнього розвитку. Досвід показує, що покращення окремих елементів інформаційно-обробного процесу на базі електронно-обчислювальних машин, ще не створює цілісну технологію і не забезпечує потрібного ефекту.

3. Регулярність процесу й однозначність його фаз, що дозволяє застосування середніх показників їх характеристик, і, отже, допускає їх стандартизацію й уніфікацію. В результаті з’являється можливість обліку, планування, диспетчеризації інформаційних процесів.

Для нової технології переробки інформації, що пов’язана з фіксацією даних на машинних носіях і активно впливає на середовище застосування, потрібно радикальна перебудова сформованих інформаційно-комунікаційних процесів. При цьому виникають такі проблеми. Системно строга математично регламентована і складна інженерна технологія опрацювання даних “вклинюється“ у нетехнологізоване, слабко структуроване середовище, життєдіяльність якого заснована на емпірично сформованих “людино-паперових“ процедурах і операціях, дуже гнучка природа яких лише маскує структурні “слабкості“ середовища і зайві витрати часу і ресурсів. Більше того, виникає протиріччя між вимогами машинізованих систем, в основі яких лежать алгоритми інформаційного обміну, формалізовані моделі прийняття рішень, і внутрішньою логікою функціонування самого середовища, природою конкретного соціального процесу (управління, наукові дослідження, виробництво або медицина). Зазначене протиріччя знімається в результаті технологізації інформаційно-комунікаційних процесів, що означає з одного боку вдосконалення і розвиток самих обчислювальних технологій (засобів опрацювання даних), а з іншого - раціоналізацію середовища, у якому впроваджуються обчислювальні технології[2, c. 59-61].


2. Інформаційний соціум та його структура

Зрозуміло, що новий тип соціуму, що формується має багато відмінностей від попередніх форм соціальної організації.

Інформаційне суспільство виражає ідею нової фази в історичному розвиткові передових країн. Тобто, не прихід “постіндустріального” суспільства, а створення нового соціального зразка, що є результатом “другої індустріальної революції”, яка в основному ґрунтується на мікроелектронній технології. Зростаюча кількість людей з необхідністю втягується в безпрецедентне розмаїття інформаційно орієнтованих типів робіт. Наукові й технічні працівники збирають і продукують інформацію, менеджери й фахівці опрацьовують її, викладачі й працівники комунікаційної сфери поширюють її. Цей процес “інформатизації” не залишає недоторканою жодну сферу соціальної активності: од повсякденного життя до міжнародних відносин та від сфер дозвілля до виробничих відносин.

Але так чи інакше, поштовх йде саме від розвитку техніки, насамперед, інформаційно-телекомунікаційної, до якої відносяться комп’ютери, мережі та т.ін. Технологічний прогрес стає основою нового суспільства і це явно видно на прикладі розвинутих країн, що дозволяє провідним вченим акцентувати увагу на тому, що суспільство в нову епоху “стає електронним”. Набагато раніше З. Бжезинський визначив це суспільство як те, “що формується у всіх відношеннях під впливом сучасної техніки та електроніки”, і де, в той же час, “де індустріальні процеси вже не є вирішальним фактором соціальних змін і еволюції образу життя, соціального устрою та моральних цінностей”. Тобто в новому суспільстві гармонійно поєднуються технічна та соціальна сфера, не домінуючи одна над іншою, а взаємодіючи задля подальшого суспільного прогресу.

Інший мислитель, Елвін Тоффлер, який теж є одним з головних ідеологів інформаційного суспільства, не дає однозначного визначення новій цивілізації, але через всі свої твори проводить думку про її принципово новий характер, що представляє собою новий кодекс поводження і виводить людство за межі концентрації сили, коштів і влади.

Інші дослідники пов’язують нове суспільство з розвитком комунікаційних мереж та й інтерпретують його в цьому контексті. З’являються концепції суспільства мережевого інтелекту (Тапскотт), підкреслюється мережевий характер майбутніх соціальних структур (Кастельс) та ін. Суспільство в даних концепціях виступає як стійка мережа, павутина (схожа на Інтернет з технологічної точки зору) інформаційних зв’язків та взаємодій, причому такої структури набувають всі рівні соціальної організації. Провідний соціолог Мануель Кастельс відмічає, що відтепер “глобальні мережі інструментального обміну селективно підключають або відключають індивідів, групи, райони і навіть країни відповідно до їхньої значущості для виконання цілей, що обробляються в мережі, у безперервному потоці стратегічних рішень”. Через це становлення суспільства такого типу набуває глобального характеру, торкаючись усіх без винятку країн і соціумів. Але положення і статус цих акторів вже буде залежати від них самих, від їхньої політики та потенціалу, а також ступеня включеності в ці процеси.

Зрозуміло, що для забезпечення всіх зазначених процесів та трансформацій, необхідна якась матеріальна основа. Цією основою в новому суспільстві виступає так називана інформаційна економіка.

Інформаційна сфера поступово стає фундаментальним базисом усіх видів економічної діяльності – від фінансово-кредитних операцій до промислового і сільськогосподарського виробництва, бо вона виконує найважливішу функцію – інформаційне забезпечення господарської діяльності та керівництво нею. Отже, вирішальним чинником, що забезпечує реальне буття та життєдіяльність сучасного розвиненого суспільства, виступає інформація. Зрозуміло, що сучасне матеріальне виробництво набуває розвитку в принципово нових умовах, серед яких, по-перше, наростаюче вичерпування природних ресурсів, і особливо тих, що не поновлюються. По-друге, екологічна катастрофа, що насувається. По-третє, демографічний дисбаланс. Вчетверте - зростаюча нерівномірність і розрив в економічному, індустріальному, інформаційному розвитку різних країн світу. Нарешті, вп’яте, прискорений розвиток високих наукових технологій та інформаційних процесів необхідними темпами відбувається лише в декількох розвинутих країнах світу.

3. Особливості культурного суспільства та культурного середовища

Соціальна діяльність - постійно відтворювані, орієнтовані на вищі цілі соціальні діі.

Саме діяльність і становить сутність особистості або групи. Важливо відрізняти ситуативні потреби від базових, які утворюють фундамент цілісної особистості. Перші є адаптивними (пристосовними). Адже стандарти поведінки свідчать про пристосування індивіда до певного середовища. Вони є реакцією на вплив зовнішніх умов, засобом орієнтації в історичному часі та соціальному просторі. Базові потреби формують внутрішній механізм самовизначення особистості, засоби її самоствердження, реалізації потенцій.

Середовище змушує людину до певного типу поведінки, суспільство впливає на індивіда своїми соціальними інститутами (державною системою, політичними, правовими, моральними регуляторами, іншими формами суспільної свідомості). На зміну традиціям (своєрідним природним законам), що утримували цілісність суспільства на перших етапах його існування, прийшли «штучні» закони, створені державою. І хоча демократичні засади відкривають простір ініціативі неурядових, громадських організацій, дають їм змогу брати участь у законотворчій діяльності, закони є не тільки механізмом регулювання, а й формою примусу суспільства в інтересах соціального цілого, а також правлячих сил. Соціальні інститути як частина культурного середовища відображають значною мірою економічні інтереси соціальних груп.

Кожне культурне середовище має певну незмінну кількість елементів, які характеризують його як об'єкт дослідження. На рівні суспільства — це культурне макросередовище, яке містить у собі величезні міста з їх унікальними художніми центрами, культурними інститутами (музеями, бібліотеками, театрами, архітектурою, творчими спілками, концертними залами, навчальними та науковими закладами, видавництвами, засобами масової комунікації). Культурне середовище складається і з культурної спадщини великих й малих міст, сільських населених пунктів, результатів їх взаємодії.

Соціологія культури вивчає специфічні особливості різних груп населення. Соціальна диференціація в галузі духовної культури обумовлена економічним розподілом, неоднаковою матеріальною базою культури різних регіонів, якістю освіти, науковим потенціалом регіонів тощо. Але диференціація має й відносно самостійну основу, бо залежить і від рівня духовних потреб особистості. Існує діалектичний зв'язок між рівнем виробництва духовних цінностей та їх споживанням. Нові цінності мають бути потрібні суспільству чи окремій людині. Цінності, включені в реальне життя, мають змогу змінювати систему соціальних відносин.

Кожен з підрозділів соціології культури (соціологія знання, музики, освіти, театру, кіно, дозвілля, засобів масової інформації) має свої специфічні теорії, категорії та методи.

Для того щоб уявити, як працюють вони на емпіричному рівні, доцільно звернутися до теорії культурного середовища. Соціологічний аспект цієї категорії полягає в тому, що середовище — це сукупність речових та людських елементів, з якими взаємодіє соціальний суб'єкт (особа, група, клас) протягом своєї виробничої діяльності і які впливають на його потреби та інтереси. До речових елементів відносять соціальні інститути, матеріальні і духовні блага. Досягнення культури вивчають за допомогою пам'яток архітектури, літературних творів, скульптури, живопису, технічних засобів (аудіовізуальних, магнітних, електронних). Все це соціологія інтерпретує як статистичне значущу множину, яку використовують різні верстви населення.

Людські елементи культурного середовища утворюють класи, етнічні, демографічні, професійні групи. Всі вони поєднані спільними культурними умовами міста або села, спільною участю в культурній діяльності.

Культурне середовище існує завдяки численним взаєминам. Чим ширша і різноманітніша соціальна структура міста, чим більше в ньому різних культурних організацій, тим інтен-сивніший розвиток духовного життя. Але цей зв'язок не є лінійним. Завжди є частина населення, що не відвідує культурні заклади. У цьому якраз і полягає протиріччя між речовими та людськими елементами культурного середовища. Соціологія вивчає характер зв'язку між ними. Оцінка стану включеності речових елементів культурного життя є підставою для висновків про ефективність діяльності інститутів культури, про рівень актуальної культури соціальних груп. Наприклад, одеськими соціологами встановлено, що в останнє десятиліття XX ст. театр перемістився з одинадцятого на п'ятнадцяте місце в структурі вільного часу міських мешканців, читання — з другого на п'яте місце.

Значний інтерес виявляє соціологія до проблем самореа-лізації особистості в умовах культурного середовища. Культурна діяльність — дуже широке поняття. У вузькому значенні поняття «культурна діяльність» тлумачиться як участь людини, групи, спільноти в процесах споживання та виробництва культури, її речових елементів.

Культурна діяльність визначається за допомогою таких параметрів:

1. Види діяльності під час дозвілля (читання, відвідування кіно, театрів, концертів, «хоббі», громадська діяльність). їх кількість свідчить про діапазон культурної активності, про рівень участі людини у громадському житті.

2. Спрямованість та вибірковість видів діяльності (з 34 видів дозвілля людина може обрати, наприклад, участь у спортивних секціях, технічну творчість, читання, музику, живопис, мисливство тощо).

3. Стійкість обраних видів захоплення (інженер водночас є театралом, спортсменом).

4. Співвідношення активного та пасивного споживання й виробництва культурних цінностей.

Отже, оперуючи певною сукупною характеристикою культурної діяльності, можна дослідити, як об'єктивована частина культурного середовища стає складовою реальної практики індивіда, як зростає його культурна активність, здатність до дії, що залежить від оволодіння речовими елементами культури.

Культурна активність — вияв індивідуальності, самореалізація особистості, рівень П взаємодії з навколишнім середовищем.

У дослідницькій практиці існує два засоби вивчення культурного середовища. Найбільш поширений стосується статистичної інформації щодо розподілу речових та людських елементів на кожні 10 тис. мешканців та їх динаміки протягом 5—10 років. Одержані результати відображають тенденцію розвитку культурної діяльності в регіоні, особливості його духовного потенціалу. Однак такий підхід не дає знання про потреби та інтереси окремих соціальних груп.

Інший метод — це соціологічне опитування за спеціальною програмою. Воно дає розгорнуту картину культурної діяльності, духовних потреб різних верств населення, На цій підставі з'являється можливість вибору раціональної технології вдосконалення культурного середовища. Однак для повноцінних висновків про характер культурної активності, необхідно вдатися до інтегрального показника, з допомогою якого стали б доступними знання про культурні відносини.


Висновки

Для успішної глобалізації та побудови розвиненого демократичного суспільства необхідно забезпечити можливість широкого суспільного діалогу навколо процесу прийняття політичних рішень, і в цьому сенсі інформаційні технології є тільки інструментом забезпечення технічної можливості цього діалогу.

Проблема становлення інформаційного суспільства у широкому розумінні цього слова в Україні полягає у намаганні впроваджувати інноваційні зміни засобами старих форм управління. Отож необхідно створити в суспільстві інституційну спроможність виробляти політику засобами сучасних управлінських технологій, і тоді можна буде зробити реальний крок до побудови інформаційного суспільства.

В Україні становлення публічної політики робить перші кроки. Міжнародний центр перспективних досліджень активно впроваджує ідеї публічної політики в суспільну думку, засоби публічної політики, роботу уряду та громадських організацій.

Ми чітко розуміємо, що наслідком викривленого, суто технічного розуміння інформаційного суспільства та способів його створення може стати посилення тоталітарних аспектів у суспільстві, коли технічні можливості контролю не збалансовано можливостями суспільних інститутів щодо використання нових технічних засобів для захисту інтересів різних суспільних груп.

Тобто неможливо увійти до інформаційного суспільства тільки за рахунок технічного забезпечення – потрібні системні суспільні зміни та політика, що їх забезпечує.


Список використаної літератури

1. Єжова Л. Інформаційний маркетинг: Навч. посіб. / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 560с.

2. Інформаційний маркетинг: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисципліни / Київський національний економічний ун-т / Людмила Федорівна Єжова (уклад.) — К. : КНЕУ, 2004. — 185с.

3. Інформаційний ринок в Україні/ Ю.М. Арский, Р.С. Гиляревский, В.С. Егоров і ін. - 1996. - 293с.

4. Майорів С.І. Інформаційний бізнес: комерційне поширення і маркетинг .- М.:Фінанси і статистика, 2000.-128с.

5. Михнова І.Б., Пурник А.В., Антонова О.І. Бібліотека і бізнес: Практичні рекомендації, документи і матеріали. - 1994. - 167с.

6. Родіонов І.І. Інформаційні ресурси для підприємців. - К.:Електронні знання,1994. - 173 с.

7. Служба ділової інформації в бібліотеці: вітчизняна і закордонна практика: Учеб. Посібник/Пер. с англ. А. Пурника, Е. Пурник, В. Пурника, Г.Цісарської; Під загальною редакцією И.Михновой. - М.:НВЦ “Библиомаркет”,1996.-112с.

загрузка...
Top