Теорії макроекономічної стабілізації

Вступ.

1. Складові макроекономічної стабілізації.

2. Класична теорія макроекономічної рівноваги.

3. Фіскальна і монетарна політика в класичній і кейнсіанській моделях. Проблеми здійснення стабілізаційної політики.

4. Політика твердого курсу і довільна макроекономічна політика.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

На сучасному етапі розвитку перехідних процесів у вітчизняній економіці необхідне дослідження проблем макроекономічної нестабільності і її впливів на різні сторони суспільного виробництва й, насамперед , на підприємницьку діяльність, що стає важливим фактором стійкого функціонування економіки й суспільства.

У зв'язку з макроекономічною нестабільністю, що проявляється, підприємці мають високі ризики у своїй діяльності. Тому особливу актуальність у теоретичному й практичному плані здобуває аналіз причин і тенденцій макроекономічної нестабільності, її впливу на формування ринкових відносин і підприємництво. Рішення даного завдання неможливо без комплексного, системного підходу до розгляду суперечливого характеру реформування економіки і його впливу на стійкість макро- і мікропроцесів. Саме комплексний підхід дозволяє виявити форми керування внутрівиробничими відносинами й підприємницькими ризиками.

В умовах економічної нестабільності невизначеність і підвищений ризик стають рисами російської економіки й підприємництва. Складність полягає в тім, що даний взаємозв'язок рухливий. Отже, бізнесу складно адаптуватися до безупинно мінливих умов виробництва й правилам гри.

Успіх економічних реформ неможливий без теоретичного обґрунтування й рішення проблем взаємозв'язку економічної нестабільності й підприємництва, без визначення шляхів взаємодії держави й бізнесу.

Кінцева мета будь-яких економічних перетворень економіки перехідного типу спрямована на забезпечення умов для економічного піднесення при одночасному підвищенні ефективності використання ресурсів і зростанні продуктивності праці. Цей "канонічний" перелік бажаних результатів перетворень в економіці сьогодні викладено як у підручниках та наукових статтях, так і у відповідних урядових документах. У процесі цих перетворень надзвичайно важливу роль відіграє стабілізація економіки, без якої неможливий її розвиток. А власне сама стабілізація як ринкової, так і перехідної економіки зрештою у своїх загальних положеннях1 є політикою держави, спрямованою на досягнення сталого рівня цін, повної зайнятості, а також забезпечення сприятливого клімату для економічного зростання.

Ця (суто теоретично сформульована) ціль політики стабілізації наштовхується на серйозні протиріччя при ґрунтовнішому аналізі окремих її складових. Так, взаємозалежність між інфляцією і безробіттям, що свого часу знайшла відображення у відомій кривій Філіпса, не завжди є такою, як передбачає теорія. Наприклад, можна досягнути низької інфляції, але за рахунок зростаючого безробіття (або навпаки). Класичної залежності між інфляцією та безробіттям може і не існувати, а в економіці отримаємо зміни, за яких одночасно спостерігатиметься зростання як цін, так і безробіття. Крім того, відбуватиметься економічний спад. Такі зміни в економіці можливі не тільки теоретично, а й практично.


1. Складові макроекономічної стабілізації

До основних складових задекларованих та фактичних змін у економіці в цілому, як відомо, належать макроекономічна стабілізація, лібералізація внутрішніх та зовнішніх економічних стосунків, структурна перебудова підприємств та приватизація, інституційні зміни.

У свою чергу макроекономічною стабілізацією в умовах перехідної економіки передбачається обмеження існуючого надмірного попиту, тобто інфляції попиту, зниження рівня дефіциту зведеного державного бюджету та від'ємного сальдо зовнішньоторговельного балансу, а отже, розв'язання проблем, пов'язаних зі зростанням зовнішньої заборгованості.

Названі складові політики стабілізації економіки розглядаються як такі, що дають можливість у подальшому перейти до реалізації політики макроекономічного контролю ситуації та забезпечення стратегії економічного зростання в першу чергу за рахунок фіскальної та грошово-кредитної політики, а також включення на цей момент інших складових реформ, особливо в частині необхідних інституційних змін. Що особливо важливо? Найкращою чи бажаною є ситуація, за якої вдалося б поєднати економічні і соціальні інтереси громадян таким чином, щоб ринкова економіка набула характеру соціально орієнтованої. Усе сказане є схемою ідеального варіанта розвитку подій. Разом із тим у кожній країні є свої особливості, умови та фактори, що зумовлюють вихід із кризи. Аналіз усіх складових політики стабілізації зробити фактично неможливо, тому зупинимося лише на одній із найголовніших, що викликає постійні дискусії і навіть суперечки, — мова про інфляцію, про необхідність стабільності цін, що є ще одним із основних теоретичних постулатів, на якому ґрунтується політика економічної стабілізації взагалі.

Одним із визначальних чинників дієздатності держави є макроекономічна стабілізація. Її логіка також потребує переосмислення в світлі нинішніх завдань. У попередні роки провідну функцію у цій сфері виконувала монетарна політика. А тим часом наш досвід, як і досвід інших постсоціалістичних країн, довів обмеженість можливостей надійної стабілізації грошей суто монетарними інструментами. Отже, одним із нагальних завдань наступного періоду реформ постає зміна логіки формування державних фінансів. Тут слід виходити з того, як зазначається в Посланні Президента, що основою вирішення фінансових проблем, головною передумовою соціальної та структурно-інноваційної переорієнтації економіки є першочергове зміцнення фінансів суб’єктів господарювання, інших юридичних осіб та домашніх господарств. Практика попередніх років довела, що без цього будь-які дії правового, економічного чи адміністративного характеру, заходи „згори” бажаного результату не дадуть. Позитивне в цьому відношенні те, що, починаючи з 2001 року, коли темпи інфляції значно знизились (з 25,8 % до 6,1 %), в економіці почала формуватися принципово інша, порівняно з попередньою інфляційною, інвестиційна модель зростання.

У контексті проблеми, яку розглядаємо, важливо вдосконалювати немонетарні інструменти грошової стабілізації. Це має стати головною турботою уряду, його економічного блоку. Тут визначальними слід визнати такі позиції. По-перше, збереження політики бездефіцитного і водночас збалансованого бюджету, бо такий бюджет – не лише основа стабільності гривні, а й головний інструмент зниження боргового навантаження на економіку. По-друге (і це головне), відчутним має бути зниження податкового навантаження, адже податкова складова в структурі витрат і в ціновій динаміці має значну вагу. По-третє, створення ефективного антимонопольного конкурентного середовища, і, насамперед, подолання сваволі природних монополій, які постійно штучно завищують тарифи – це найвразливіше місце у політиці реформ. По-четверте, детінізація економіки.

Проте досягнута макроекономічна стабілізація поки що не стала надійним чинником підвищення добробуту громадян та якості життя, розв’язання найболючіших проблем у соціальній сфері[7, c. 129-131].

2. Класична теорія макроекономічної рівноваги

Теорія макроекономіки як наука є теоретичною базою економічної політики держави. Але її практичне застосування ускладнюється тим, що вона представлена великою сукупністю конкуруючих між собою теоретичних доктрин. Кожна з них по-різному уявляє механізм функціонування економіки з ринковими відносинами, і в першу чергу, по-різному бачить співвідношення між ринком і державою, дає протилежні рекомендації стосовно ролі держави в стабілізації економіки.

Зазначена обставина дезорієнтує управлінську практику щодо встановлення причин затяжної економічної кризи в Україні та породжує крайнощі в пошуках адекватних моделей її подолання: від шокової терапії до еволюційних перетворень; від класичного капіталізму до державного соціалізму, що викликає гострі політичні суперечки та велику соціальну напругу в суспільстві. Крім того, незважаючи на значну кількість макроекономічних теорій, всі вони зорієнтовані на розвинутий ринок і майже не торкаються перехідної економіки. У системі макроекономічних теорій можна виділити декілька основних: класична, кейнсіанська, монетаристська, теорія економіки пропозиції, теорія раціональних очікувань. Отже, щоб мати уявлення про роль держави як суб'єкта макроекономічного регулювання, слід розкрити концептуальні положення цих теорій.

Історично макроекономічна наука була започаткована класичною теорією. Найбільш видатними представниками класичної теорії є Адам Сміт, Давид Рікардо, Джеймс Мілль, Жан Батист Сей, Альфред Маршалл, Артур Пігу, Леон Вальрас, Вільфредо Парето.

В основі будь-якої макроекономічної теорії лежить питання про те, за допомогою яких механізмів в економіці забезпечується повна зайнятість, тобто повне використання наявних ресурсів. Це може забезпечувати ринковий механізм самостійно або поряд з ним відповідну регулювальну роль має виконувати держава. Це питання є центральним і для класичної теорії.

Прихильники класичної теорії вважають, що ринковий механізм здатний автоматично забезпечувати повну зайнятість без державного втручання в економіку, повна зайнятість є нормою для економіки з ринковими відносинами. Вони визнають, що інколи на економіку можуть негативно впливати зовнішні фактори, такі як війни, політичні перевороти, засуха, біржові крахи тощо, які тимчасово виводять її зі стану повної зайнятості. Проте здатність ринку до автоматичного саморегулювання є достатньою, щоб через деякий час знову відновити в економіці такий рівень виробництва, який відповідає умовам повної зайнятості. Це означає, що можливий відхід економіки від стану повної зайнятості, на думку представників класичної теорії, є не внутрішнім продуктом ринкової економіки, а лише результатом впливу на неї зовнішніх обставин[9, c. 263-265].

Згідно з класичною теорією механізм ринкового саморегулювання економіки складається з декількох елементів. Перший – ситуація, коли величина сукупних витрат буде недостатньою для виробництва потенційного ВВП, є малоймовірна. Якщо навіть сукупні витрати за будь-яких обставин зменшаться порівняно з потенційною величиною, то досить швидко такі важелі ринкового регулювання, як ціна і зарплата примусять економічних суб'єктів збільшити сукупні витрати до потенційної величини.

Неможливість виникнення в економіці дефіциту сукупних витрат спирається на закон Сея. Згідно з цим законом процес виробництва товарів створює доход, який дорівнює вартості вироблених товарів. Це означає, що процес виробництва є лише іншим виразом процесу їх споживання. Тому товарна пропозиція породжує адекватний собі попит. Такий закон діє на різних рівнях економіки. Так, на мікрорівні кожний підприємець формує на ринку свій попит на чужі товари такої ж величини, як і та пропозиція, яку він створив своїм товаром, тобто його доходи від реалізації власного товару дорівнюють вартості товарів, на які він пред'являє попит. Якщо така рівність існує для кожного окремого виробника, то вона неминуче повинна мати місце і для всього суспільного виробництва.

Закон Сея спирається на передумову, що весь доход, отриманий виробниками товарів, повністю використовується на закупівлю інших товарів. У дійсності це не так, оскільки певна частка доходу може бути спрямована не на витрати, а на заощадження, що породжує невідповідність між виробництвом і споживанням, тобто між пропозицією і попитом. У цьому випадку сукупні витрати будуть недостатніми для закупівлі всієї маси вироблених товарів, у результаті чого скоротиться сукупний попит, фактичний ВВП відхилиться вниз від потенційного ВВП, що свідчить про виникнення в економіці неповної зайнятості.

Прихильники класичної теорії визнають дестабілізуючий вплив заощаджень на рівновагу між доходами і витратами. Проте, на їхню думку, дана обставина не вимагає державною втручання в економіку. Ринковий механізм здатний самостійно й досить швидко ліквідувати цей дисбаланс через взаємодію між товарним та грошовим ринками. У цьому полягає суть другого елемента класичної теорії про ринкове саморегулювання. Та частка доходів, яка спрямовується на заощадження, знову повертається на товарний ринок у вигляді інвестицій. Інвестиційні витрати підприємців компенсують ті вилучення із потоку “доходи-витрати”, які відбуваються в формі заощаджень. Отже, якщо підприємці будуть інвестувати в економіку стільки ж, скільки домогосподарства мають намір заощаджувати, то закон Сея буде діяти і відповідність між доходами і витратами не буде порушена.

Необхідною умовою для досягнення відповідності між доходами і витратами в економіці є баланс між заощадженнями та інвестиціями. Згідно з класичною теорією ця умова забезпечується грошовим ринком через коливання процентної ставки під впливом попиту і пропозиції на цьому ринку. Суб'єктами грошового ринку є, з одного боку, домогосподарства як власники заощаджених грошей, з іншого – підприємці, які пред'являють попит на ці гроші з метою інвестування економіки. Рівновага між величиною запропонованих грошей і попитом на них досягається процентною ставкою.

Якщо запропонований обсяг заощаджених грошей перевищує попит на них з боку інвесторів або зменшується порівняно з ним, то процентна ставка знижується або піднімається і завдяки цьому урівноважує їх між собою. Це означає, що рівноважна процентна ставка вирівнює заощадження та інвестиції автоматично. За цих умов необхідність державного втручання в економіку не виникає.

Класики допускають тимчасове перевищення заощаджень порівняно з інвестиціями, що може викликати тимчасове відхилення сукупних витрат від потенційної величини. Але таке відхилення, на їхню думку, необов'язково викличе падіння виробництва порівняно з потенційним рівнем, оскільки крім грошового ринку, велику регулювальну роль виконують ціни і зарплата[2, c. 138-140].


3. Фіскальна і монетарна політика в класичній і кейнсіанській моделях. Проблеми здійснення стабілізаційної політики

Класичний і кейнсіанський підходи до макроекономічної політики різні. Розбіжності стосуються причин нестабільності сукупного попиту; чинників, що визначають сукупну пропозицію; взаємозв'язку інфляції і безробіття; інструментів фіскальної і монетарної політики і т.д.

Загальним методологічним підходом кейнсіанців є концепція активної макроекономічної політики, що необхідна для стабілізації внутрішньо нестабільної економіки. Внутрішня нестабільність багато в чому пов'язана з недостатньою гнучкістю ринку праці, “жорсткістю” заробітної плати і нееластичності цін у бік зниження.

У класичній моделі макроекономічна політика завжди пасивна, тому що економіка внутрішньо стабільна й автоматично приходить у стан довгострокової рівноваги. Інструментами "саморегулювання" є гнучкі заробітна плата, ціни і ставка відсотка. Державне втручання, навпаки, посилює економічну нестабільність і тому повинно бути зведене до мінімуму.

У кейнсіанській моделі основним рівнянням є рівняння сукупних витрат:

Y = С + I + G + NX,

яке визначає розмір номінального ВНП.

У класичній моделі основним рівнянням є рівняння обміну:

М•V = Р•Y,

де розмір М•V являє собою сукупні витрати покупців, а Р•Y – загальні доходи (виторг) продавців, що також визначають номінальний ВНП.

Очевидно, що обидва рівняння описують кругообіг доходів і витрат в економіці і тому взаємозалежні.

У кейнсіанській моделі фіскальна політика розглядається як найбільш ефективний засіб макроекономічної стабілізації, тому що державні витрати безпосередньо впливають на розмір сукупного попиту і чинять сильний мультиплікативний вплив на споживчі витрати. Одночасно податки достатньо ефективно впливають на споживання й інвестиції.

У класичній моделі фіскальної політики приділяється другорядна роль у порівнянні з монетарною, тому що фіскальні заходи викликають ефект витиснення і сприяють підвищенню рівня інфляції, що значно знижує їхній стимулювальний ефект.

У кейнсіанській моделі монетарна політика розглядається як вторинна відносно фіскальної, тому що в кредитно-грошовій політиці дуже складний передавальний механізм: зміна грошової маси приводить до зміни ВВП через механізм зміни інвестиційних витрат, що реагують на динаміку процентної ставки.

У класичній моделі передбачається, що зміна грошової пропозиції безпосередньо впливає на сукупний попит і, отже, на номінальний ВНП.

У концепціях неокласичного напрямку таких, як теорія раціональних чекань, ціни і заробітна плата розглядаються як абсолютно гнучкі. Тому ринковий механізм може автоматично підтримувати економіку в стані рівноваги без якогось втручання уряду або Національного банку. Стабілізаційна політика може виявитися ефективною лише в тому випадку, якщо уряд і Національний банк краще поінформовані про шоки сукупного попиту і пропозиції, ніж рядові економічні агенти. Якщо ж цієї переваги в інформації немає, то фіскальна або монетарна політика не зможе поліпшити економічну ситуацію[4, c. 127-129].

Макроекономічна стабілізаційна політика пов'язана з багатьма труднощами практичного характеру. До їх числа відносяться:

а) тимчасові лаги фіскальної і монетарної політики;

б) недосконалість економічної інформації;

в) мінливість економічних чекань;

г) неоднозначність історичних аналогій.

Внутрішній лаг – проміжок часу між моментом економічного шоку і моментом прийняття відповідних заходів економічної політики. Такі внутрішні лаги більш характерні для фіскальної політики: зміна курсу грошово-кредитної політики здійснюється за рішенням Національного банку, тоді як заходи бюджетно-податкової політики припускають тривале обговорення в парламенті.

Зовнішній лаг – проміжок часу між моментом прийняття якого-небудь заходу економічної політики і моментом появи результатів від цього заходу. Такі зовнішні лаги характерні для грошово-кредитної політики більшою мірою, ніж для фіскальної, тому що грошово-кредитні інструменти впливають на сукупний попит через певний передатний механізм.

Оскільки інвестиційні проекти плануються фірмами завчасно, то потрібен час від 6 до 12 місяців щоб, наприклад, інвестиції в житлове будівництво відреагували на зміну ставки відсотка. Виробничі інвестиції мають ще більш тривалий лаг.

Так само відбувається і з чистим експортом. У відповідь на зміну грошової маси і процентної ставки змінюється валютний курс, що, у свою чергу, приводить до зміни обсягів експорту й імпорту і, відповідно, величини чистого експорту. Якщо, наприклад, у результаті зниження валютного курсу які-небудь товари відносно подешевіли, інші, навпаки, відносно подорожчали, то споживачі не переключаються негайно на товари, що подешевіли, навіть у тому випадку, коли вони дуже високої якості – потребується деякий час, щоб покупці виявили їхні переваги, змінили свої уподобання і т.д. Еластичність попиту на імпортні товари виявиться в цьому випадку одним із головних чинників, що визначають ефективність заходів монетарної політики.

У середньому лаги фіскальної і монетарної політики складають 1-2 роки. Якщо заходи були прийняті до початку циклічного спаду або під час спаду, то пік впливу може проявитися в протилежній фазі циклу (тобто в зростанні) і підсилити амплітуду коливань. Це ускладнює проведення активної стабілізаційної політики.

Автоматичні стабілізатори економіки частково дозволяють вирішувати цю проблему в індустріальних країнах. Створення ефективних систем прогресивного оподатковування і страхування зайнятості є першочерговою задачею і для перехідних економік, де об'єктивні складності стабілізаційної політики поєднуються з відсутністю адекватних податкових, кредитно-грошових та інших механізмів макроекономічного управління.

Проведення стабілізаційної політики також ускладнюється тим, що багато економічних подій практично непередбачувані. Ці складності макроекономічного прогнозування частково долаються за допомогою розширення й ускладнення макроекономічних моделей, що дозволяють передбачити динаміку основних показників економічного розвитку[8, c. 454-457].

Вибір між активною і пасивною моделями макроекономічної політики ускладнюється також мінливістю економічних чекань.

Визначаючи поведінку споживачів, інвесторів й інших економічних агентів, чекання відіграють в економіці найважливішу роль. Проблема полягає в тому, що, з одного боку, від чекань багато в чому залежать результати макроекономічного регулювання, але, з іншого боку, самі чекання визначаються заходами економічної політики.

Коли в політиці уряду і Національного банку відбуваються зміни, то змінюються і чекання економічних агентів, і їхня економічна поведінка. Для того, щоб ефективно управляти економікою, необхідно прогнозувати ці зміни, використовуючи для розрахунків достатньо складні економічні моделі. Рівняння моделей повинні змінюватися відповідно до змін у політиці.

Проте обернений вплив політики на формування чекань дуже складно формалізувати і “прорахувати”. Тому будь-які макроекономічні моделі у відомій мірі недосконалі, і Р. Лукас критично оцінює їхнє використання для оцінки ефективності економічної політики. У зв'язку з цим у сучасній економічній теорії з'явився особливий термін – “критика Лукаса”. У самому загальному виді його зміст зводиться до того, що традиційні методи аналізу економічної політики не можуть адекватно відбити вплив політичних змін на економічні чекання.

При тривалій інфляції економічні агенти перестають помилятися щодо наслідків фіскальної і монетарної експансії, вони більше цікавляться економічною інформацією, швидко розпізнають цілі і прогнозують результати дій політиків, що дозволяє уникнути колишніх “помилок” при вироблення своїх рішень. Це означає, що інерційна складової очікуваної інфляції поступово зменшується і згодом зовсім зникає. Одночасно зростає раціональний компонент очікуваної інфляції, пов'язаний із змінами в макроекономічній політиці. Саме цей компонент найбільше важко кількісно оцінити, а це означає, що результати розв'язання моделі АD-АS не зможуть виявитися абсолютно достовірними, що ускладнює вибір заходів економічної стабілізації.

Вибір між активною і пасивною економічною політикою залежить і від того, як оцінюються уроки історії. Думка про стабілізаційну політику багато в чому ґрунтується на уявленні про те, яку роль вона зіграла в історії: стабілізувальну або дестабілізувальну. Цей підхід є особливо поширеним у перехідних економіках, у тому числі й України, де постійно ведуться пошуки історичних аналогій сьогоднішньої ситуації й у цьому зв'язку обговорюється досвід НЕПу й інших історичних прецедентів.

Проте різноманітні оцінки історичних фактів нерідко суперечать один одному. Історія завжди припускає не одне, а множину тлумачень, тому що виявити істинну причину макроекономічних коливань нелегко. Тому звернення до історії не може остаточно розв'язати питання про вибір моделі стабілізаційної політики[3, c. 46-48].


4. Політика твердого курсу і довільна макроекономічна політика

Вибір між активною і пасивною моделями макроекономічної політики не тотожний виборові між “політикою твердого курсу” і “свободою дій”. Послідовна макроекономічна політика (“політика твердого курсу” або “гра за правилами”) припускає завчасний вибір заходів, що можуть бути початі в тій чи іншій ситуації і який визначає практичні кроки уряду і Національного банку. “Твердий курс” означає, що заходи уряду і Національного банку із зміною держвидатків, податків і грошової маси обмежуються кількісними рамками обраних цільових орієнтирів, що не можуть бути змінені відповідно до поточної економічної кон'юнктури. Тому свобода дій уряду і Національного банку є обмеженою необхідністю дотримання заздалегідь оголошених “правил гри”.

Прикладом пасивної макроекономічної політики в рамках твердого курсу на стабілізацію темпу зростання грошової маси є збільшення грошової пропозиції на 3% у рік незалежно від динаміки рівня безробіття й інших чинників.

В обох випадках твердим курсом Нацбанку є, у термінах моделі IS-LM, зсув кривої LM вправо, тому що Нацбанк намагається стабілізувати за допомогою розширення грошової пропозиції економіку, що знаходиться в спаді. Але розмір цього зсуву кривої LM вправо при пасивній політиці завжди одинаковий, а при активній – збільшується в залежності від глибини спаду.

Непослідовна макроекономічна політика (політика “свободи дій” або “свободи ініціативи”) означає, що уряд і Національний банк дають оцінку економічних проблем у кожному конкретному випадку, у послідовності їх виникнення, і в кожний даний момент дискреційно підбирають необхідний тип політики. Тому таку політику також називають дискреційною, хоча в даному випадку зміст цього терміна набагато більш широке, чим у контексті дискреційної фіскальної політики, про яку йшла мова в главі 7. “Свобода дій” означає відсутність яких-небудь кількісних рамок, що обмежують можливості уряду і Нацбанку по зміні держвидатків, податків і грошової маси.

Досвід макроекономічного регулювання в індустріальних країнах свідчить, що “гра за правилами” має безперечні переваги перед довільною політикою. Ці переваги, у самому загальному виді, можуть бути зведені до трьох.

1. Послідовна макроекономічна політика знижує ризик прийняття некомпетентних рішень.

Некомпетентність в економічній політиці може бути пов'язана не стільки з некомпетентністю конкретних офіційних осіб, скільки з двома такими обставинами. По-перше, некомпетентне рішення уряду може виникнути стихійно, як результат сутички суперечливих інтересів різних соціальних груп. По-друге, недосконалість інформації є “живильним грунтом” для дій дилетантів, що пропонують привабливі, але малореалістичні програми швидкого вирішення складних макроекономічних проблем.

При твердих курсах політики уряду і Нацбанк знижуються ризики прийняття некомпетентних рішень під тиском певних соціальних груп або “популярних” програм.

2. Політика твердого курсу знижує вплив політичного бізнес-циклу на динаміку рівнів зайнятості, випуску й інфляції.

Політичні діячі, що здійснюють заходи фіскальної і монетарної політики, намагаються зробити так, щоб до моменту виборів склалися сприятливі в соціальному плані умови, що забезпечили б переобрання лідерів даної партії на наступний термін. У цих цілях можна спочатку простимулювати збільшення зайнятості, а потім знизити інфляцію в результаті більш жорсткої політики витрат, що забезпечить до моменту перевиборів відносно високу зайнятість при відносно помірній інфляції. Такого ж результату можна домогтися і за допомогою протилежної комбінації заходів – спочатку провести жорстку антиінфляційну політику, що супроводжується зростанням безробіття, а потім стимулювальну політику по збільшенню зайнятості і прибутків. Таким чином, маневрування рівнями зайнятості й інфляції спрямовується не стільки на забезпечення стійкого економічного зростання, скільки на забезпечення політичної перемоги на чергових виборах. В результаті політичний процес самий по собі перетворюється в один із чинників циклічних коливань економіки.

Тверді курси політики уряду і НБ дозволяють захистити економіку від впливу змін політичної кон'юнктури. Схильність до твердого курсу знижує можливість фіскальних і монетарних маневрів у короткостроковому періоді, але сприяє стабілізації економіки в довгостроковому плані.

3. “Гра за правилами” сприяє зміцненню довіри економічних агентів до політики уряду і Національного банку.

Проблема недовіри пов'язана не стільки з недовірою до окремих офіційних осіб, скільки з можливими відмовами уряду і Нацбанку від своїх обіцянок по проведенню тих чи інших економічних заходів. Наприклад, при довільній макроекономічній політиці уряд може оголосити про пільгове оподатковування прибутків від інвестицій, щоб залучити капітал у певні галузі і регіони. Але коли капітал вже інвестований, уряд може відмовитися від своїх обіцянок по зниженню оподатковування, тому що це створює загрозу збільшення дефіциту держбюджету. Інший приклад: з метою стимулювання інновацій уряд видає винахідникам нових видів продукції патенти, що надають їм монопольне право використання їх протягом ряду років і одержання монопольних прибутків. Але після того, як винаходи вже зроблені, уряд може анулювати патенти, щоб зробити продукцію більш доступною для споживача[1, c. 219-221].

У кожному з цих випадків економічні агенти знають, що уряд може порушити свої обіцянки. Тому вони страхуються від “обману” – не інвестують і не роблять винаходів. У результаті такої непослідовної політики уряду економіка в цілому істотно програє, тому що стимули до економічного зростання видаються заблокованими песимістичними чеканнями.

Політика твердого курсу, що не супроводжується ніякими обіцянками, викликає у економічних агентів більше довіри, робить чекання більш раціональними і створює в цілому більш сприятливі обставини, з погляду довгострокових цілей, економічного зростання[1, c. 223].


Висновки

Макроекономічна стабілізація є основою стабільного та успішного економічного розвитку держави. Однак макроекономічна стабілізація не означає виключно лише зниження інфляції та забезпечення стабільності обмінного курсу. Це більш комплексне питання, яке вимагає прогресу та дієвості уряду в напрямках, сформульованих у вигляді “Вашингтонського Консенсусу”:

Фіскальна дисципліна. Дефіцит бюджету не повинен викликати інфляційного його фінансування.

Пріоритети державних витрат. Державні витрати слід переорієнтувати з політично чутливих сфер до тих напрямів, які здатні забезпечити найбільший економічний ефект та потенціал до покращання розподілу доходів.

Податкова реформа. Податкова реформа має на меті сприяти розширенню податкової бази та зменшенню граничних податкових ставок, що стимулює підприємницьку діяльність та сприяє досягненню горизонтальної рівності, не зменшуючи при цьому її прогресивності.

Фінансова лібералізація. Фінансова лібералізація передбачає використання в економіці визначених ринком процентних ставок.

Обмінний курс. Обмінний курс повинен бути уніфікованим на рівні достатньо конкурентному, для того, щоб стимулювати швидке зростання нетрадиційного експорту та забезпечити, щоб конкурентний рівень був збережений і в майбутньому.

Лібералізація торгівлі. Кількісні обмеження повинні трансформуватися в тарифні, які поступово мають бути зменшені до єдиного доволі низького тарифу.

Прямі іноземні інвестиції. Бар’єри, що заважають входженню іноземних фірм на внутрішній ринок, повинні бути ліквідовані; до іноземних та національних фірм має використовуватись однаковий (недискримінаційний) режим.

Приватизація. Державні підприємства мають бути приватизовані, а процедури приватизації мають бути прозорими та відповідати міжнародним стандартам.

Дерегуляція. Регуляційні обмеження не повинні обмежувати входження на ринок нових фірм чи конкуренцію та можуть застосовуватися лише для забезпечення критеріїв безпеки, охорони навколишнього середовища чи пруденційного нагляду за діяльністю фінансових інституцій.

Права власності. Законодавча система повинна забезпечувати беззаперечний захист прав власності.

На фоні цих предметних турбот уряду, питанню інституційної розбудови не приділялося достатньо уваги. Однак, фактично, для того, щоб досягти стабільного економічного зростання роль уряду зводиться до формування контексту та інституційної структури для діяльності компаній, до створення сприятливого бізнесового середовища (задається 10-ма вищенаведеними факторами), що стимулює компанії здобувати та поглиблювати конкурентні переваги. Незважаючи на це, зусиллями лише уряду не можна забезпечити конкурентоспроможність окремих галузей та підприємств, оскільки, і на цьому можна ще раз наголосити, це справа самих підприємств.

Список використаної літератури

1. Базілінська О. Макроекономіка: Навчальний посібник для студентів вузів/ Олена Базілінська,; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 442 с.

2. Базилевич В. Ринкова економіка: Основні поняття і категорії. Навчальний посібник./ Віктор Базилевич, Катерина Базилевич. - К.: Знання , 2006. - 263 с.

3. Дратавер Б. Макроекономіка: М-во освіти і науки України, КДПУ ім. В. Винниченка. - Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. - 89 с.

4. Кривцов О. Макроекономіка у запитаннях та відповідях: Навч. посіб./ Олександр Кривцов, Валерій Бережний, Вікторія Онегіна,. - Харків: Факт, 2003. - 199 с.

5. Макроекономіка: Методичні рекомендації для практичних занять та самостійної підготовки/ М-во освіти і науки України, ДЛАУ; Укл. В. Ю. Еш. - Кіровоград, 2004. - 39 с.

6. Манків, Грегорі Н. Макроекономіка: Підручник для України/ Г.Н. Манків,; Пер. з англ.: Степан Панчишин, Остап Ватаманюк та ін.. - К.: Основи, 2000. - 588 с.

7. Мельникова В. І. Макроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів/ В. І. Мельникова, Н. І. Клімова; М-во науки і освіти України, Нац. аерокосмічний ун-т ім. М. Є. Жуковського, Нац. банк України. - 2-е вид., доп.. - К.: Професіонал, 2004. – 394 с.

8. Панчишин С. Макроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів/ Степан Панчишин,. - 2-е вид., стереотип.. - К.: Либідь, 2002. - 614 с.

9. Савченко А. Макроекономіка: Підручник/ Анатолій Савченко,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. - К.: КНЕУ, 2005. - 441 с.

10. Харкянен Л. Макроекономіка: Навчальний посібник для студентів вузів/ Людмила Харкянен,. - К.: Каравела, 2006. - 174 с.

загрузка...
Top