Рівноважний обсяг виробництва і рівноважний рівень цін. Зміна рівноваги

1. Рівноважний обсяг виробництва і рівноважний рівень цін. Зміна рівноваги

2. Грошовий ринок і попит на гроші

3. Сукупність різних концепцій бюджетного дефіциту

4. Екстинсивне і інтенсивне економічне зростання та його чинники

5. Зовнішня торгівля і основні форми торгових бар’єрів

6. Що таке політика “дешевих грошей”?

Список використаної літератури

1. Рівноважний обсяг виробництва і рівноважний рівень цін. Зміна рівноваги

Теорію загальної економічної рівноваги розробив відомий швейцарський економіст і математик Л. Вальрас (француз за походженням). Він виходив практично з класичного мікроекономічного постулату про егоїстичні прагнення окремих людей і фірм, що оптимізують споживання та доход (прибуток). Теоретик загальної економічної рівноваги дійшов висновку, що будь-яка ринкова економіка прагне до рівноваги у вигляді тенденцій. При цьому він обґрунтовує тезу, що обмін є тим інструментом, завдяки якому можна реалізувати взаємозалежність і досягти взаємоузгоджених пропорцій. Л. Вальрас стверджує, що загальна рівновага потребує наявності певних умов, серед яких він насамперед називає вільну конкуренцію, рівність усіх покупців на ринку, незмінність економічних ситуацій, замкненість економічних систем тощо. Ці умови загальної рівноваги існують в ідеалі як потенційна можливість і не більше. Вальрасова модель рівноваги національної економіки — це теоретична нормативна модель загальної макроекономічної рівноваги. Вона допомагає виявити систему функціональних залежностей, механізм формування рівноважних цін, з'ясувати, чому саме ринкова економіка прагне досягти загальної рівноваги, тощо. Однак на практиці умови, запропоновані Вальрасом, не реалізуються повністю. Адже загальний рівноважний стан економіка може спостерігатися за наявності структурних диспропорцій і не спостерігатится при прогресивній структурі. Проте теорія загальної макроекономічної рівноваги, розроблена Л. Вальрасом, є значним внеском у розвиток сучасної теорії та практики досягнення повної рівноваги національної економіки.

Теорія загальної макроекономічної рівноваги Л. Вальраса була доповнена та удосконалена Дж. Кейнсом і неокласиками.

Економічна рівновага не є явищем статичним. її компоненти динамічні: вони розвиваються і наповнюються новим змістом. Економічна рівновага ще й відносна, адже іноді вона переривається. Це пов'язано з тим, що економіка перебуває в постійному русі, розвитку, що супроводжується зміною фаз економічного циклу, економічної кон'юнктури, доходів тощо. При цьому варто зазначити, що економічна рівновага — це такий стан національної економіки, до якого вона постійно повертається відповідно до своїх власних закономірностей. Через це рівноважний стан може тільки умовно розглядатися як статична загальна рівновага в національній економіці.

У довгостроковому періоді ціни на товари, заробітна плата і процентні ставки гнучкі і здатні вільно зростати або знижуватись до значень, необхідних для врівноваження попиту і пропозиції. Тому рівноважний рівень цін довгострокової сукупної може змінюватись у будь-якому напрямку.

2. Грошовий ринок і попит на гроші

Грошовим ринком звичайно називають особливий сектор ринку, на якому здійснюється купівля та продаж грошей як специфічного товару, формуються попит, пропозиція та ціна на цей товар.

На перший погляд може скластися враження, що купівля-продаж грошей, а отже й особливий грошовий ринок, - це нонсенс, оскільки гроші слугують загальним еквівалентом і обмінювати їх на гроші немає сенсу. Якщо ж їх купувати-продавати у формі обміну на звичайні товари, то для цього окремий ринок не потрібний, бо такий обмін систематично здійснюється на звичайних товарних ринках. Проте гроші тут не є цільовим об'єктом ринкових відносин. Ними виступають матеріальні блага - продукти праці та ресурси, які одним суб'єктам ринку потрібно продати, а іншим - купити. Гроші виконують тут допоміжну, інструментну роль, обслуговуючи обіг цих благ. При цьому покупці товарів, які віддають за них свої гроші, повністю втрачають право власності на них, оскільки одержують у власність еквівалентну вартість у товарній формі. З іншого боку, продавці товарів отримують у повну свою власність еквівалентну суму грошей і розпоряджаються нею без будь-якого зв'язку з проданими товарами. Тому такі ринки справедливо називають товарними, а не грошовими.

Специфіка грошей як абсолютно ліквідного товару зумовлює істотну специфіку їх переміщення між суб'єктами грошового ринку, а також усіх інструментів та самого механізму функціонування цього ринку. Традиційні поняття "продаж" і "купівля", що склалися на товарних ринках, неприйнятні для грошового ринку. Самі гроші виступають тут зовсім в іншому статусі порівняно з товарними ринками. Іншого змісту набувають і такі ринкові явища, як ціна, попит, пропозиція.

Передача грошей від одного суб'єкта грошового ринку до іншого набуває сенсу лише тоді, коли у одного з них вони є вільними і немає потреби їх витрачати на купівлю матеріальних благ, а в іншого їх немає взагалі і немає матеріальних благ, від продажу яких потрібні гроші можна було б одержати. Здійснюється така передача або у формі прямої позички під зобов'язання повернути кошти у встановлений строк, або у формі купівлі особливих фінансових інструментів (облігацій, акцій, векселів, депозитних сертифікатів тощо). Таку передачу грошей лише умовно можна назвати купівлею чи продажем.

Ця умовність виявляється передусім у тому, що власник грошей (продавець) при передачі їх своєму контрагентові не втрачає права власності на відповідну суму грошей (а тільки право розпоряджатися ними) і може повернути їх у своє розпорядження на заздалегідь визначених умовах. Більше того, у момент передачі грошей контрагенту продавець не одержує їх реального еквівалента, тобто продаж грошей не є еквівалентною операцією, як на товарних ринках. Відповідно покупець грошей не одержує на них права власності, а тільки право розпорядження ними як ліквідністю, і то тимчасово, на певний період. Тому покупець грошей не відчужує на користь продавця еквівалентну суму вартості в товарній формі[6, c. 32-34].

Принципово змінюються статус грошей і цілі їх купівлі-продажу на грошовому ринку. З допоміжного засобу обігу товарів на товарних ринках гроші перетворюються тут у визначальний об'єкт ринкових відносин, у їх самоціль. На грошовому ринку власник грошей хоче передати їх у чуже розпорядження прямо, а не в обмін на реальне благо, а покупець хоче одержати їх у своє розпорядження на таких же засадах. Тому на цьому ринку вартість переміщується між його суб'єктами лише в грошовій формі, в односторонньому порядку з поверненням до власника. А метою такого переміщення грошей стає одержання додаткового доходу, а не купівля-продаж товарної вартості. Продавець грошей прагне одержати додатковий дохід, що називається процентом (процентним доходом), як плату за тимчасову відмову від користування цими грошима і передачу цього права іншій особі. Покупець грошей має намір одержати додатковий дохід від розширення виробничої чи комерційної діяльності, використавши отриману у своє розпорядження додаткову суму грошей.

Завдяки вказаним особливостям грошового ринку продаж грошей тут виступає у формі передачі цих грошей їх власниками своїм контрагентам у тимчасове користування в обмін на такі інструменти, які надають їм можливість зберегти право власності на ці гроші - відновити право розпорядження ними та одержати процентний дохід. Відповідно купівля грошей є формою одержання суб'єктами ринку у своє розпорядження певної суми грошей в обмін на вказані інструменти.

Такий механізм купівлі-продажу грошей зумовлює важливу роль спеціальних інструментів у функціонуванні грошового ринку. Вони покликані забезпечити на цьому ринку рух визначального об'єкта - грошей. З цього погляду роль зазначених інструментів аналогічна ролі грошей на товарних ринках.

За своїм характером усі інструменти грошового ринку є певними зобов'язаннями покупців перед продавцями грошей. Залежно від виду зобов'язання їх можна поділити на неборгові і боргові. До неборгових належать зобов'язання з надання права участі в управлінні діяльністю покупця грошей та в його доходах, завдяки чому за продавцем грошей зберігається не тільки право власності на них, а й певною мірою і право розпорядження ними. Такі зобов'язання мають форму акцій. До цієї групи можна віднести також деривативні інструменти, інші функціональні угоди (наприклад страхові). До боргових відносять усі зобов'язання, за якими покупець грошей зобов'язується повернути продавцеві одержану від нього суму і сплатити по ній дохід. Такими зобов'язаннями оформляються операції купівлі-продажу грошей з передачею права розпоряджатися ними на певний строк. Щоб відновити це право за продавцем грошей, потрібно повернути відповідну суму грошей в його розпорядження (готівкою чи перерахуванням на його поточний рахунок) з одночасним погашенням боргового зобов'язання[4, c, 62-65].

Боргові зобов'язання як інструменти грошового ринку, у свою чергу, можна поділити на кілька видів залежно від міри і умов передачі продавцем покупцю прав розпорядження відповідними сумами грошей:

- депозитні зобов'язання, за якими продавці передають гроші у повне розпорядження покупцям за умови їх повернення (з визначенням чи без визначення його терміну) і сплати (чи без сплати) процентного доходу. Такими зобов'язаннями оформляється переважно залучення грошей банками від їх клієнтів. Вони мають форму угод на відкриття поточних та строкових рахунків, угод депозитних та ощадних вкладів (сертифікатів), трастових вкладів тощо;

- позичкові зобов'язання, за якими продавці, передаючи гроші покупцям, вносять певні обмеження в права останніх розпоряджатися цими грошима: визначають, на які цілі вони можуть бути використані, вимагають особливих гарантій їх повернення, визначають ступінь ефективності (окупності) витрат чи проектів, що фінансуються за рахунок позичених коштів. Такі зобов'язання мають форму кредитних угод, облігацій, бондів, векселів тощо.

Інструменти грошового ринку, обслуговуючи переміщення грошей між його суб'єктами, самі набувають певної вартості і можуть ставати об'єктом купівлі-продажу у формі цінних паперів. У зв'язку з цим можна говорити про специфічний ринок цінних паперів, який є однією з форм існування грошового ринку. Потенційно в цінний папір може перетворитися будь-який інструмент грошового ринку. Проте економічно доцільною подібна трансформація може бути тільки для інструментів середньо- та довгострокової дій. Якраз їх власники, що продали свої гроші на тривалий строк, частіше змушені продавати їх на ринку, не дочекавшись закінчення терміну дії, щоб повернути гроші у свій оборот, ніж власники інструментів короткої дії. Це стосується, зокрема, акцій, державних і корпоративних облігацій, казначейських векселів, деривативів, довгострокових депозитних сертифікатів, іпотечних зобов'язань тощо[3, c.51-52].

3. Сукупність різних концепцій бюджетного дефіциту

Концепції бюджетного дефіциту такі:

• зовнішній дефіцит дорівнює зовнішнім видаткам держави за винятком державних надходжень від зовнішніх джерел;

• внутрішній дефіцит – це загальний дефіцит “мінус” зовнішній дефіцит;

• операційний дефіцит визначається як загальний дефіцит за винятком інфляційної частки процентних платежів;

• первинний дефіцит є різницею між величиною загального дефіциту і сумою всіх процентних платежів;

• поточний бюджетний дефіцит /надлишок/ утворюється поточними державними доходами за винятком поточних видатків. Для фінансування дефіциту бюджету використовуються як інфляційні, так і неінфляційні джерела.

Бюджетний дефіцит зменшується при:

• збільшенні реального національного продукту – підвищуються податкові надходження, а соціальні виплати зменшуються;

• зниженні податків – використовуваний доход домашніх господарств збільшується, отже, збільшуються заощадження, що йдуть на інвестиції.

Заходи держави з покриттю бюджетного дефіциту:

• запозичення в центрального банку (додаткова емісія грошей), наслідком чого буде інфляція;

• збільшення внутрішнього боргу (випуск державних цінних паперів);

• збільшення зовнішнього боргу (міжнародний кредит).

4. Екстинсивне і інтенсивне економічне зростання та його чинники

Залежно від того, під впливом яких факторів відбувається економічне зростання, виділяють два його типи: екстенсивний та інтенсивний.

При екстенсивному типі зростання досягається шляхом кількісного приросту факторів виробництва (виробничих ресурсів) при їх незмінному технічному рівні, тобто при незмінних продуктивності праці і ефективності виробництва. Наприклад, для зростання ВВП у певній пропорції у такій же пропорції необхідно збільшити виробничі ресурси (кількість зайнятих у виробництві, засобів виробництва тощо).

Інтенсивний тип економічного зростання означає зростання обсягу суспільного продукту на основі якісного удосконалення факторів виробництва. Він базується на застосуванні більш ефективних засобів виробництва та більш досконалій технології і організації праці.

Проте поділ економічного зростання на екстенсивне та інтенсивне значною мірою умовний, оскільки у чистому вигляді не існує ні того, ні іншого, а реальне економічне зростання залежить від відповідної комбінації екстенсивних та інтенсивних виробничих факторів. Зростання національного доходу у будь-якій економіці визначається витратами та продуктивністю праці. Витрати праці вимірюються кількістю людино-годин, яка визначається добутком кількості зайнятих у виробництві на загальну кількість відпрацьованих ними годин. Продуктивність праці визначається кількістю продукту, виробленого за одиницю часу, або кількістю продукту, що припадає на одного зайнятого.

Продуктивність праці залежить від технічного прогресу, обсягу інвестицій, загальноосвітньої та професійної підготовки працівників, ефективного розміщення ресурсів тощо.

Американський економіст Е.Денісон, досліджуючи фактори, які впливали на зростання реального доходу в США протягом 1929— 1982 pp., одержав такий результат: 32% приросту було одержано за рахунок зростання витрат праці, а 68% — за рахунок зростання продуктивності праці. При цьому із цих 68% на технічний прогрес прийшлося 28%, 19% — на витрати капіталу і 14% — на освіту і професійну підготовку.

Як видно з наведених ознак, найбільш важливим фактором, що забезпечує зростання економіки, є продуктивність праці, на яку припадає 2/3 приросту реального доходу. Найбільший вплив на продуктивність праці має технічний прогрес, який означає застосування у виробництві нової техніки, технології, організації виробництва і управління. НТП характеризується інтеграцією виробництва з наукою, оновленням виробничого апарату і асортименту продукції. Нова техніка і технологія вимагають більш освічених і кваліфікованих спеціалістів, що, у свою чергу, вимагає підтримувати витрати на підготовку кадрів та освіту на відносно високому рівні. Інвестиції в освіту і підготовку кадрів дають прямий економічний і соціальний ефект. Тому будь-які заходи, що спрямовані на економічне зростання, будуть недостатніми, якщо професійна підготовка робочої сили, якість освіти і здоров'я населення не будуть відповідати потребам розвитку економіки.

З технічним прогресом тісно пов'язані інвестиції у виробництво. Зростання інвестицій підвищує фондоозброєність, яка, у свою чергу, веде до підвищення продуктивності праці[7, c. 323-326].

Важливе значення має спрямування інвестицій в галузі, які забезпечують науково-технічний прогрес. Ефект від капіталовкладень значною мірою залежить від рівня розвитку інфраструктури в національній економіці.

Інтенсивний тип зростання характеризується різними комбінаціями витрат ресурсів, між якими існує взаємозалежність двоякого роду: пряма — збільшення витрат одних ресурсів викликає збільшення витрат інших ресурсів; обернена — збільшення витрат одних ресурсів призводить до зменшення витрат інших. Так, зростання продуктивності Праці вимагає додаткових інвестицій в засоби виробництва (зростання фондоозброєності).

Існує три форми інтенсивного типу зростання, які характеризуються різним поєднанням ресурсів, можливостями їх взаємозаміни та ефективності цієї зміни: фондомістка, фондозберігаюча та нейтральна.

При фондомісткій формі підвищення продуктивності праці досягається за рахунок додаткових витрат основного капіталу (виробничих фондів) на одиницю продукції. При фондомісткій формі темпи приросту фондоозброєності вищі від темпів зростання продуктивності праці та національного доходу.

При фондозберггаючій формі підвищення продуктивності праці супроводжується економією основного капіталу (виробничих фондів) на одиницю продукції. При даній формі приріст фондів (основного капіталу або засобів виробництва) на один процент викликає більший приріст національного доходу (обсягу виробництва), ніж таке ж збільшення зайнятих (кількості людино-годин).

Нейтральна форма характеризується тим, що хоча підвищення продуктивності праці досягається за рахунок додаткових капіталовкладень, проте економія засобів виробництва компенсує ці витрати, і виробничі фонди (основний капітал) зростають тими ж темпами, що й ВСП та національний дохід.

Фондомістка форма зростання має місце в галузях виробництва, де праця людей недостатньо озброєна виробничими фондами, фондозберігаюча форма — в галузях з високою фондоозброєністю, де економічне зростання досягається за рахунок більш раціонального використання наявного виробничого потенціалу[6, c. 369-371].

5. Зовнішня торгівля і основні форми торгових бар’єрів

Всі інструменти торгівельної політики можна розділити на три великі групи: імпортні тарифи; податки на експорт та експортні та імпортні субсидії; інструменти нетарифного характеру [2, 168].

Імпортні тарифи застосовуються з метою обмеження ввозу того чи іншого товару з різних міркувань. В окремих випадках країна може добитися скорочення імпорту певних товарів шляхом запровадження спеціальних податків на їх споживання, але такий інструмент застосовується досить рідко.

Експортні податки та субсидії є засобами регулювання економічної поведінки національних виробників, що поставляють свою продукцію на експорт. Ці інструменти, як і імпортні тарифи, застосовуються з метою впливу на ціну відповідного товару. На відміну від них нетарифні інструменти впливають на ціни опосередковано. Протекціоністський характер цих засобів є менш очевидним.

Митний тариф на практиці може набувати двох форм — специфічного та адвалорного мита.

Кількісні обмеження - адміністративна форма нетарифного державного регулювання торговельного обороту, що визначає кількість і номенклатуру товарів, дозволених до експорту й імпорту. Кількісні обмеження можуть застосовуватися за рішенням уряду однієї країни або на основі міжнародних угод, що координують торгівлю визначеним товаром. Кількісні обмеження включають квотування, ліцензування і «добровільне» обмеження імпорту.

Найбільш розповсюдженою формою кількісних обмежень є квота або контингент. Два цих поняття мають практично те саме значення з тією різницею, що поняття контингенту іноді використовується для позначення квот сезонного характеру.

Квота – кількісна нетарифна міра обмеження експорту або імпорту товару визначеною кількістю або сумою на визначений проміжок часу.

По спрямованості їхньої дії квоти розділяються на:

- експортні – вводяться або відповідно до міжнародних стабілізаційних угод, що встановлюють частку кожної країни в загальному експорті визначеного товару, або урядом країни для запобігання вивозу товарів, дефіцитних на внутрішньому ринку.

- імпортні – вводяться національним урядом для захисту місцевих виробників, досягнення збалансованості торговельного балансу, регулювання попиту та пропозиції на внутрішньому ринку, а також як відповідь на дискримінаційну торговельну політику інших держав.

За охопленням квоти поділяються на:

- глобальні – установлюються на імпорт або експорт визначеного товару на визначений період часу поза залежністю від того, з якої країни він імпортується, або в яку країну він експортується. Зміст таких квот звичайно полягає в забезпеченні необхідного рівня внутрішнього споживання, і обсяг їх обчислюється як різниця внутрішнього виробництва і споживання товару.

- індивідуальні – встановлена в рамках глобальної квоти кожної країни, що експортує або імпортує товар. Такі квоти встановлюються звичайно на основі двосторонніх угод, що дають основні переваги в експорті або імпорті товару тим країнам, з якими маються тісні взаємні політичні, економічні й інші інтереси. Найчастіше індивідуальні квоти бувають сезонними, тобто вводяться на визначений період часу, коли внутрішній ринок найбільше має потребу в державному захисті. Звичайно це осінні місяці, коли відбувається реалізація сільськогосподарської продукції нового врожаю.

Звичайно політика імпортних квот легше піддається адміністративному керуванню, чим тарифна політика. Квоти легше і швидше вводити у випадку надзвичайних ситуацій, ніж тарифи, що звичайно вимагають розгляду в парламенті. З іншого боку, імпортні квоти можуть стати причиною монополізації внутрішнього ринку, оскільки місцеві виробники упевнені, що постачання конкуруючих імпортних товарів не перевищить квоту, і можуть в умовах достатнього попиту роздувати ціни.

Тісно зв'язаний із квотуванням інший вид державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, що називається ліцензуванням.

Ліцензування – регулювання зовнішньоекономічної діяльності через дозволи, видавані державними органами на експорт або імпорт товару у встановлених кількостях за визначений проміжок часу.

Ліцензування може бути складовою частиною процесу квотування (і тоді його економічний зміст цілком збіжиться з розглянутим вище) або бути самостійним інструментом державного регулювання. У першому випадку ліцензія є лише документом, що підтверджує право ввезти або вивезти товар у рамках отриманої квоти; у другому – здобуває ряд конкретних форм:

- разова ліцензія – письмовий дозвіл терміном до 1 року на ввіз або вивіз конкретній фірмі на здійснення однієї зовнішньоторговельної операції;

- генеральна ліцензія – дозвіл на ввіз або вивіз того або іншого товару протягом року без обмежень кількості угод;

- автоматична ліцензія – дозвіл, видаваний негайно після одержання від експортера або імпортера заявки, що не може бути відхилена державним органом.

Ліцензування використовується багатьма країнами світу, що насамперед розвиваються, для цілей державного регулювання імпорту. Розвиті країни найчастіше використовують ліцензії як документ, що підтверджує право імпортера на ввіз товару в рамках установленої квоти.

Механізми розподілу ліцензій, використовувані різними країнами, досить різноманітні:

- аукціон – продаж ліцензій на конкурсній основі. Вважається самим економічно ефективним способом розподілу ліцензій, здатним принести доходи державній скарбниці, порівнянні з доходами від мита на той же товар.

- система явних переваг – закріплення урядом ліцензій за визначеними фірмами пропорційно розмірам їхнього імпорту за попередній період або пропорційно структурі попиту з боку національних імпортерів. Звичайно цей метод використовується для підтримки тих фірм, що змушені скоротити імпорт товару через введення квот, що дозволяє зменшити їхній лобістський тиск на уряд з метою скасувати ці ліцензії. У США така система використовувалася на початку 70-х років для розподілу ліцензій на імпорт нафти;

- Розподіл ліцензій на позаціновій основі – видача урядом ліцензій тим фірмам, що продемонстрували свою здатність здійснити імпорт або експорт найбільш ефективним образом. Звичайно цей спосіб вимагає утворення експертної комісії, розробки критеріїв оцінки (досвід, наявність виробничих потужностей, кваліфікація персоналу й ін.), проведення декількох турів конкурсу, що неминуче зв'язано з великими витратами і зловживаннями.

Країни використовують при розподілі ліцензій який-небудь один з цих методів, починаючи звичайно з останнього, що має найбільш адміністративний характер, і поступово переходячи до першого, найбільш ринковому методові.

Кількісне обмеження імпорту в країну може бути досягнуто не тільки за рахунок дій її уряду по введенню імпортного тарифу або імпортних квот, але й у результаті мір, прийнятих урядом країни, що експортує, у рамках так званих «добровільних» обмежень. «Добровільне» обмеження експорту вводиться урядом звичайно під політичним тиском більш великої країни, що імпортує, що загрожує застосуванням однобічних обмежувальних мір на імпорт у випадку відмовлення «добровільно» обмежити експорт, що завдає шкоди її місцевим виробникам.

«Добровільне» обмеження експорту – кількісне обмеження експорту, засноване на зобов'язанні одного з партнерів по торгівлі обмежити або, не розширювати обсяг експорту, прийнятому в рамках офіційної міжурядової або неофіційної угоди про встановлення квот на експорт товару.

«Добровільні» обмеження експорту є частиною більш широкої групи мір, що відносяться до поняття обмежувальної ділової практики (ОДП), спрямованих на завоювання державного положення на ринку і зловживання цим положенням. На практиці «добровільні» обмеження експорту застосовуються як засіб торгівельної політики переважно розвитими країнами в конкурентній боротьбі один з одним.

6. Що таке політика “дешевих грошей”?

Політика «дешевих грошей» — політика, спрямована на збільшення грошової пропозиції. Політика, що припускає додатковий випуск грошей у звертання . Політика "дорогих грошей" припускає зростання квоти заощаджень при невисокому росту грошової маси в звертанні.

Політика "дешевих" грошей має на меті зробити кредит дешевим і легкодоступним, щоб збільшити обсяг сукупних витрат і зайнятості в умовах економічного спаду чи депресії. Політика "дорогих" грошей полягає в обмеженні пропозиції грошей, щоб зменшити сукупні витрати і стримати інфляцію. У першому випадку відображається кейнсіанські уявлення про грошово-кредитне регулювання, а у другому - неокласичні (монетаристські).

Коли центральний банк проводить політику "дешевих" грошей, він намагається збільшити їх пропозицію такими діями:

1) купівля державних облігацій в комерційних банків і населення; 2) зниження резервної норми або 3) зниження облікової ставки проценту. Це зовсім не означає, що усі ці дії повинні відбуватись обов'язково і одночасно,- центральний банк може застосовувати лише один із цих важелів регулювання пропозиції грошей (як правило, це купівля державних цінних паперів).

Якщо проводиться політика "дорогих" грошей, він здійснює такі заходи: 1) продає державні облігації; 2) підвищує резервну норму або 30 підвищує облікову процентну ставку.

Це означає, що збільшення ВВП, викликане політикою "дешевих грошей", підвищує попит на гроші, що почасти нейтралізує імпульси "дешевих грошей" до зниження процентної ставки.


Список використаної літератури

1. Базілінська О. Макроекономіка: Навчальний посібник для студентів вузів/ Олена Базілінська,; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 442 с.

2. Базилевич В. Ринкова економіка: Основні поняття і категорії. Навчальний посібник./ Віктор Базилевич, Катерина Базилевич. - К.: Знання , 2006. - 263 с.

3. Дратавер Б. Макроекономіка: М-во освіти і науки України, КДПУ ім. В. Винниченка. - Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. - 89 с.

4. Кривцов О. Макроекономіка у запитаннях та відповідях: Навч. посіб./ Олександр Кривцов, Валерій Бережний, Вікторія Онегіна,. - Харків: Факт, 2003. - 199 с.

5. Макроекономіка: Методичні рекомендації для практичних занять та самостійної підготовки/ М-во освіти і науки України, ДЛАУ; Укл. В. Ю. Еш. - Кіровоград, 2004. - 39 с.

6. Манків, Грегорі Н. Макроекономіка: Підручник для України/ Г.Н. Манків,; Пер. з англ.: Степан Панчишин, Остап Ватаманюк та ін.. - К.: Основи, 2000. - 588 с.

7. Мельникова В. І. Макроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів/ В. І. Мельникова, Н. І. Клімова; Нац. аерокосмічний ун-т ім. М. Є. Жуковського, Нац. банк України. - 2-е вид., доп.. - К.: Професіонал, 2004. – 394 с.

8. Панчишин С. Макроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів/ Степан Панчишин,. - 2-е вид., стереотип.. - К.: Либідь, 2002. - 614 с.

9. Савченко А. Макроекономіка: Підручник/ Анатолій Савченко,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. - К.: КНЕУ, 2005. - 441 с.

10. Харкянен Л. Макроекономіка: Навчальний посібник для студентів вузів/ Людмила Харкянен,. - К.: Каравела, 2006. - 174 с.

загрузка...
Top