Українська література Розстріляного Відродження

Вступ.

1. Розстріляне Відродження у контексті епохи.

2. Письменники та діячі Розстріляного Відродження.

Висновки.

Список використаних джерел.


Вступ

Воєнно-комуністичний наступ 30-х років, що прийшов на зміну українському відродженню 20-х років, відзначався крайньою ідеологізацію в усіх сферах життя суспільства, суворим контролем за діяльністю високоінтелектуальних осіб, діячів культури та мистецтва, забороною різних релігійних течій, руйнуванням храмів, відкиданням тих напрямів суспільної, історичної, філософської думки, що виходили за рамки ідеологічних догм, переслідування інакомислячих. Значна частина української інтелігенції загинула в сталінських тюрмах і концтаборах. У 1933 році був засланий на Соловки М.Ірчан, у цьому ж році було арештовано М.Ялового, О.Вишню (П.Губенка). Його чекали звинувачення в причетності до «Української військової організації», арешт у 1933 році та 10 років поневірянь у таборах. Вражений арештами своїх друзів, трагічно закінчує своє життя М.Хвильовий.

Раніше на уроках української літератури не вивчали життя і творчість письменників, які підіймали у своїй творчості ідею національного визволення України. «Розстріляне відродження...» Застінки, ГУЛАГ, Сибір - те, що випало на їх долю, це знущання над дорогоцінним скарбом - людським життям.

Останньою спробою відстояти незалежність стала нова літературна організація «Пролітфронт» і видання впродовж 1930 року однойменного журналу. Для М.Хвильового давно вже стали зрозумілими помилки в

національній політиці, що привели до голоду в Україні. Письменник болісно переживав і суперечності в особистій долі, численні компроміси, на які потрібно було йти, щоб не порвати остаточно з більшовицькою партією. М.Хвильовий часом втрачав надію і знову її здобував.

Постріл 13 травня 1933 року був трагічною крапкою в історії українського відродження пореволюційних років. Проте все, здійснене ним, зосталося в скарбниці української культури. Це одна з неперевершених її сторінок, запорука майбутнього розвитку, вимріяного М.Хвильовим.

У 1934 році заарештовані і розстріляні Г.Косинка, Д.Фельківський, К.Буревій. Репресій зазнали 97 із 193 членів спілки письменників України, створеної у 1934 році. Серед них М.Зеров, Л.Гомін, М.Куліш та інші.

Правду життя показував глядачам Лесь Курбас разом зі своїм творчим колективом «Березіль», але хвиля терору поглинула митця, як і багатьох інших. Серйозні втрати були й серед майстрів пензля та різця. Арешту за професійні погляди зазнали В.Седлер, І.Падалка та ін.

Саме про цих людей прийнято говорити, що вони символізують «розстріляне відродження». Деякі з письменників, котрим пощастило вижити (П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра, П.Панч, Ю.Яновський та ін.), змушені були пристосовуватися до нових умов, ставати на шлях конформізму. Цьому процесові активно сприяли різні творчі спілки (письменників, композиторів, художників), організовані у середині 30-х років. Фраза «національна за формою і соціальна за змістом культура» мала прикрити нав’язування ідеологічних стандартів, де національному відводилася тільки роль декоруму. Усе це негативно позначилось на культурі, літературі та мистецтві, руйнувало творчий потенціал народу, збіднювало його духовне життя.


1. Розстріляне Відродження у контексті епохи

Історія української літератури XX століття - це справді складна і глибока драма. Характер цієї драми передусім у тому, що література прагнула розвиватися у руслі загальноєвропейського культурного процесу, але такий розвиток гальмували чинники позалітературного характеру. Хвилі відродження обривалися політичними репресіями, ідеологічним пресом, цензурними перепонами. Але кожне відносне "потепління" суспільної атмосфери породжувало нове літературне пожвавлення1.

Початок XX ст. був позначений бурхливими політичними подіями. Відлунали шалені громи революції 1917 р., задушена УНР, значна частина українських політичних діячів перейнялася ленінською ідеєю побудови комунізму і власними небаченими самопожертвами, романтизмом та ентузіазмом запалювала інших, обіцяючи в недалекому часі земний рай для всіх трудящих. А проте обстановка в країні була надзвичайно тяжкою. Не вистачало хліба, занепадала духовність, повсюди панували злидні. Своє невміння господарювати нова влада замінила радянським червоним терором, колективізацією та індустріалізацією. Український політикум утрачав свої позиції, бо вся реальна влада зосереджувалася виключно в Москві. На більшовицький трон після смерті кривавого Леніна вступив ще кривавіший тиран Сталін. Тортури, репресії, голод, нищення у 20-30-х pp. десятків тисяч високоосвіченої української інтелігенції для тодішніх можновладців було лише засобом досягнення високої мети, самоокупною і доступною ціною за наближення "світлого майбутнього".

Мистецтво цього трагічного і водночас цікавого періоду було схоже на дуель. Митці пристрасно прагнули виразити свої переконання, самореалізуватися. Різні стилі, напрями, теми у творчості створювали бурхливий вир, де справжній талант, затиснутий ґратами несвободи, намагався донести до своїх шанувальників власне бачення світу, виявити неповторний творчий почерк, часто не сумісний з чітко встановленим партією еталоном. У письменстві виникли різні течії: реалісти, символісти, футуристи, неоромантики, неокласики. Цей вир формував літературно-мистецьку богему 20-х. Та вже 30-ті роки стали "все-імперським кладовищем людських почувань, погублених бездушною машиною".

Аналізуючи епоху Розстріляного Відродження, подивовуємося великій кількості яскравих творчих особистостей. Кожен митець шукав своїх однодумців, тому виникали десятки літературних угруповань, які конкурували між собою, нещадно критикуючи одне одного. Такі стосунки вилилися в літературну дискусію 1925-1928 pp. з питань ідейно-естетичної орієнтації української літератури. Розпочав дискусію письменник Михайло Яловий, а поглибив і активізував Микола Хвильовий статтею з промовистою назвою - "Україна чи Малоросія?" І хоча письменники вели суперечку виключно про літературу, а Хвильовий закликав українських письменників бути самобутніми, а не епігонами митців Росії, Сталіна обурила гама назва статті Хвильового. Вождь інтуїтивно відчув, що як тільки українська література перестане орієнтуватися на російську і візьме курс на західноєвропейську, то й політика в Україні теж змінить вектор, унаслідок чого новітня Російська соціалістична імперія неминуче назавжди втратить Україну. Щоб такого не сталося, тиран наказав розгромити всі літугруповання в Україні й на перспективу спроектував штучний голодомор 1932-1933 pp., щоб одним ударом знекровити всю непокірну націю.

Українські комуністичні діячі, зокрема Микола Скрипник, Олександр Шумський та Микола Хвильовий, при всіх їхніх недоліках і політичній недалекоглядності, заслуговують на те, щоб сказати про них добре слово, адже вони все-таки дбали про національні інтереси і саме за це поплатилися своїм життям. Шумський став народним комісаром освіти в 1919 р., а в 1923-1925 pp. - завідувачем відділу агітації та пропаганди ЦК КП(б)У і водночас редактором журналу "Червоний шлях". Займаючи керівну освітню посаду, він активно запроваджував українізацію шкіл, освітніх і адміністративних установ. Шумський вважав, що українськими державними провідниками повинні бути українці (ідея "коренізації"), а тому на пост першого секретаря ЦК КП(б)У пропонував В.Чубаря, а на посаду голови Ради Народних Комісарів - Г.Гринька. Тим часом Сталін замість Чубаря призначив керувати Україною сумнозвісного Л.Кагановича, який протягом понад двох десятків років відверто збиткувався з української творчої еліти, нищив усе українське, особливо письменників. У 1933 р. на допомогу ідеологу Л.Кагановичу був посланий особистий представник Сталіна інквізитор П.Постишев, безпосередній реалізатор небаченого у світі голодомору в Україні 1933 р.

Ідеї "коренізації" був одразу ж протиставлений міфічний інтернаціоналізм, а Шумського Сталін забрав з України і перевів на роботу в Москву, де 1933 р. його арештували, відправили на Соловки і знищили.

В одному уряді з Шумським був і М.Скрипник, який устиг попрацювати народним комісаром внутрішніх справ, народним комісаром юстиції, народним комісаром освіти, а перед смертю - Головою Держплану і заступником голови Раднаркому УРСР. Він також активно впроваджував українізацію, яка полягала в домінуванні української мови на сторінках преси, в радіоефірі, у школі (українською мало здійснюватися початкове й середнє шкільне навчання та викладання у вищій школі). У 1928 р. був затверджений "скрипниківський" правопис, який фактично усував русифікаційний вплив на нашу мову, зроблено реєстр історичних пам'яток, на багатьох архітектурно цінних будовах вивішено таблиці, на яких законом заборонялося руйнувати споруди. Та головною заслугою Скрипника стало те, що він мав неабияку сміливість говорити не тільки про самобутність української культури і великодержавний російський шовінізм, а й про українізацію віддалених територій, де компактно проживають українці (Зелений Клин, Середня Азія). Сталіна перелякала "активна самодіяльність" українського діяча. П.Постишеву було наказано покласти на Скрипника відповідальність за недоліки індустріалізації та колективізації в Україні. Не витримавши тиску й очікування арешту та неминучого розстрілу, Скрипник покінчив життя самогубством.

На жаль, слід відзначити, що хоча О.Шумський та М.Скрипник прагнули обстоювати українську самобутність, волею обставин вони були змушені служити "сторожовими псами революції", а отже, брати участь у терорі й гонінні української інтелігенції. На совісті того ж Скрипника сфабрикований процес над Спілкою визволення України, якої не існувало в природі, знищення видатного українського літературознавця Сергія Єфремова, десятки смертей ні в чому не винних талановитих людей.

Відомі українські діячі гинули або опинялися в тюрмах чи концтаборах не тільки після судового вироку, що все-таки створював видимість хоч якоїсь вини підсудного. Часто їх наймані владою вбивці просто розстрілювали чи вирізували (так загинули художник Олександр Мурашко, композитор Микола Леонтович, селекціонери Лев та Володимир Симиренки), штовхали під колеса автомобілів (така смерть судилася письменникові Іванові Микитенку), доводили до самогубства (самі пішли з життя Микола Хвильовий, Микола Скрипник, Аркадій Казка). Українську інтелігенцію винищували до останнього пагона. Так вирішив диктатор Сталін та його кліка.

Політичний терор в Україні в 1930-х pp. набрав страхітливих масштабів і перетворився на масове знищення найосвіченіших, найактивніших членів суспільства, передовсім інтелігенції, митців слова.


2. Письменники та діячі Розстріляного Відродження

Найбільше втрат у часи сталінських репресій зазнало красне письменство. Поплатилися життям за свої погляди Микола Хвильовий, Володимир Свідзинський, Валер'ян Підмогильний, Ми¬кола Куліш, Микола Зеров, відбули страшну каторгу Остап Вишня, Володимир Гжицький, змушені були йти на поступки тоталітаризму Павло Тичина, Олександр Довженко, Володимир Сосюра, Максим Рильський, Петро Панч та ін. Про митців, творчість яких сьогодні не вивчається за шкільною програмою, але чиї імена ми будемо згадувати на уроках досить часто, варто розповісти докладніше.

В історії української літератури важко переоцінити значення творчості Миколи Зерова, який очолював гурт неокласиків. Головне, що об'єднувало неокласиків (до них належали, крім М. Зерова, М. Рильський, М. Драй-Хмара, П. Филипович, О. Бургардт),- це глибока повага до мистецьких традицій, розуміння краси як гармонії раціонального й чуттєвого. За життя М. Зерова вийшла одна збірка його віршів - "Камена" (Камена у давньоримській міфології - богиня, покровителька наук, мистецтва). Неповторність і принадність творів Зерова в тому, що вони єднають сучасність поета з античністю, середньовіччям. Ліричний герой його поезій відчуває дихання всіх епох людської цивілізації, і сам належить усім їм, беручи з кожної епохи все найкраще. Творив М.Зеров у традиційних світових формах: сонеті, олександрійському вірші, елегійних дистихах. У сонеті "Обри" немов воскрешаються часи VI століття, коли овари (обри) силою і жорстокістю збирали величезну данину з слов'янських поселень. М. Зеров переосмислює часи воєнного комунізму, коли з селянських комор виміталось геть усе, що в них було. На початку сонета - картина веселої української весни, їй протиставлена, "немов казковий змій", безкінечна ватага сільських возів, що суне шляхом. Це вивозять з села хліб новочасні обри.

До кожного твору Зерова можна скласти науковий коментар, що в кілька разів перебільшить сам твір. Світ і образи, які творить поет, гармонійні, вивершені, елегантні. М. Зеров творить особливу поезію - інтелектуальну, елітарну, яка "ніби конденсує історичний досвід культури" (С. Білокінь), Перекладацька діяльність М. Зерова продовжувалась буквально до остаїшіх днів його життя. На Соловках в жорстоких умовах концтабору, праця над перекладом "Енеїди" Вергілія стала опертям для його духу. Твори Байрона, Петрарки, Ронсара, Беранже, Боллера зазвучали по-українськи завдяки його невсипущій праці.

Найвидатнішим новелістом 20-х рр. став Григорій Косинка. У його творчій спадщині спостерігаємо особливо виразне відтворення імпресіоністичного стилю (імпресіоністична манера літературного письма - це витончене відтворення суб'єктивних, тобто особистих вражень та спостережень, мінливих почуттів і переживань, коли образ складається наче з окремих мо-заїстичпих частинок). М. Рильський писав: "Косинчині оповідання... гарячі й трепетні, як те життя, по свіжих слідах якого вони писалися". Тематично творчість Косинки тісно пов'язана з проблемами пореволюційного села. В. Стефаник називав письменника "своїм сином". Уже перша збірка новел письменника "На золотих богів" (1922 р.) засвідчувала, що він не збирався бути речником якоїсь однієї політичної тенденції. Як художник "від Бога", Косинка виступає водночас і "за всіх", і "проти всіх". Найпослідовнішим він виявився в утвердженні думки, що революційний переворот і доба після нього - це велика драма народу, як, наприклад, у новелі "На золотих богів". Композиційне новела складається з двох частин. У першій змальовано жорстокий бій українських селян з військом "золотих богів" - білогвардійцями, який триває вже третій день. Відчайдушне б'ється якась "невідома сила", що вивільнилась "з грудей селянських". У другій частині бачимо руїну, котра залишилась замість квітучого села, спаленого білогвардійцями - "цілі вулиці викошено вогнем-косою". Помутився розум у матері Сеньки-кулеметника. Хата згоріла. Троє дітей загинуло у полум'ї, а старшого вбито. Події у новелі зображуються у чорній і червоній тональності. Картина бою послідовно витримана в колориті крові. У другій частині чорна барва посилюється, поглинаючи навіть червону: на місці бою "лишилась чорна руїна". Насичена звукова панорама битви у другій частині змінюється зловісною тишею, в якій звучить моторошний спів Сеньчиної матері. Пісня "стеряної" жінки на чорній руїні, на догоряючому попелищі передає пік народної трагедії.

Тема землі - наскрізна у новелах Г. Косинки "За земельку", "Постріл", "Політика", "Змовини" та ін.

Своєрідне ядро "розстріляного відродження", лідером якого був М. Хвильовий, становили поет П. Тичина, драматург М. Куліш, режисер Лесь Курбас, кіномитець О. Довженко, художник Ю. Нарбут, композитор М. Леонтович та ін.


Висновки

"Розстріляне відродження" - це літературно-мистецьке покоління 20-х - початку 30-х рр., яке дало високохудожні твори у галузі літератури живопису, музики, театру і яке було знищене більшовицьким тоталітаризмом. Українська творча інтелігенція 20-х рр. вперше за останні 300 років зробила героїчну спробу підвестися з колін, випростатися і гідно явити перед світом свою культуру. Роздратована стійкістю опору, Москва пустила в хід найганебніші засоби. "Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання і ми його виконаємо: кого не поставимо - перестріляємо", - так сформулював завдання комуністичної партії один із її вірних членів. Результати відомі - з 259 україн-ських письменників, які друкувалися у 1930 р., після 1938р. друкувалися тільки 36 (своєю смертю померли лише 7 письменників). За приблизними підрахунками Юрія Лавриненка, одного з небагатьох діячів українського відродження, якому вдалося виїхати на Захід (йому належить термін "розстріляне відродження"), у 30-х рр. було винищено 80% творчої інтелігенції.

Література "розстріляного відродження" позначена надзвичайним багатоманіттям стилів і жанрів. З великою енергією у літературі тоді працювали С. Єфремов, М. Зеров, М. Хвильовий, М. Куліш, Г. Косинка, М. Драй-Хмара, П. Филипович, Д. Фальківський, М. Семенко, В. Свідзинський та ін.


Список використаних джерел

1. Горячева О. Неспішним кроком пілігрима: Українська поезія 20-30-х років крізь призму творчості Юрія Клена // Українська мова та література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2000. - № 4. - С 187.

2. Ільницький М. Драма без катарсису. - Львів, 2003. -Кн. 2. - С.5.

3. Історія української літератури. XX ст.: У 2 кн. / За ред. В.Дончика. - К., 1998. - Кн. 1. - С.163.

4. Кравченко І. Гуманіст. Садівник. Подвижник // Урядовий кур'єр. - 2000. - 18 берез.

5. Кузик В. Як загинув Микола Леонтович // Літ. Україна. - 1996. - 23 трав.

6. Полонська-Василенко Н. Декілька спогадів про Юрія Клена // Сучасність. - 1967. - №12. - С 39.

7. Станішевський Ю. Геній хорової музики: М.Леонтович // Урядовий кур'єр. - 2002. - 13 груд.

8. Титаренко Л. Родина Симиренків // Голос України. - 2002. - 25 груд.

загрузка...
Top