Стародавні літературні пам’ятки Месопотамії

Вступ.

1. Культурні передумови розвитку літератури в Месопотамії.

2. Характеристика літературних пам’яток Месопотамії.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Месопотамією (українською – Межиріччя або Дворіччя) називають область між ріками Тигром і Євфратом. Ця територія зараз переважно належить Іраку. Стародавня Месопотамія – історична область, де згідно з сучасними уявленнями раніше від усіх на планеті складається державність.

Дуже довго ця цивілізація залишалася практично невідомою науці. У XIX ст. відбулися грандіозні археологічні відкриття в долинах Тигру і Євфрату. Були розкопані головні міста Месопотамії, розшифрована писемність, що дозволило досить детально реконструювати минуле Дворіччя.

Особливість найдавнішої політичної історії Месопотамії полягає в тому, що тут існувала не одна, а декілька держав, які почергово домагалися переваги в регіоні. У кінці IV – на початку III тисячоліття до н.е. на півдні Дворіччя виникли міста–держави Ур, Урук, Лагаш, об'єднані істориками збірною назвою Шумер (на ім'я народу, що жив там). Дещо пізніше сформувалося і почало завоювання царство Аккад. У III тисячолітті до н.е. велика частина Месопотамії потрапляє під владу Вавілонського царства. Потім, з XVI ст. до н.е., посилюється міць Асірії (її столиця – місто Ніневія). Після нового недовгого піднесення Вавілона в VI ст. до н.е. Межиріччя було завойоване північним сусідом – Персією (Іраном).

Культура цих держав мала певні відмінності, але чітко простежується її спадкоємність, спільні риси. Месопотамію часто називають колискою людської цивілізації. Багато що з того, що становить сучасну культуру і оточує нас в повсякденному житті, виникло саме там.


1. Культурні передумови розвитку літератури в Месопотамії

Найбільше досягнення культури Месопотамії – писемність. Раніше за всіх її створили шумери в IV тисячолітті до н.е. Спочатку з'явилося малюнкове письмо – піктографія. Поступово окремими знаками почали позначати вже не слово, а склади і звуки, а малюнки змінили свій вигляд. Для письма використовували глину – найпоширеніший природний матеріал у Дворіччі. З ретельно очищеної глини виготовляли табличку, напис наносили паличкою або металевим стержнем. За формою клиноподібних рисок писемність отримала свою назву – клинопис. Готову табличку обпалювали у спеціальних печах.

Від шумерської писемності походять клинописні системи Аккада, Вавілонії, Асірії. Свого часу мала місце цікава ситуація: коли лінгвісти розшифрували асірійський, потім вавілонський клинопис, вони передбачили відкриття ще давнішої культури. Археологи розкопали шумерські пам'ятники значно пізніше.

Зараз уже прочитано тисячі табличок найрізноманітнішого змісту: царські накази, господарські записи, учнівські зошити, наукові трактати, релігійні гімни, художні твори. В Ніневії була зроблена виключна знахідка – перша в історії людства бібліотека. Її створили за наказом асірійського царя Ашшурбаніпала. Збереглася і табличка з суворим наказом, розісланим по всій країні, збирати або переписувати глиняні таблички. Бібліотека була блискуче організована: внизу кожної таблички – повна назва книги і номер “сторінки”, ящики розміщалися на полицях відповідно до тем, у кожної полиці – номер.

У бібліотеці Ашшурбаніпала збереглася перша з відомих у світовій літературі епічна поема. Вона була створена ще шумерами і розповідає про царя міста Урук, героя Гільгамеша. Гільгамеш і його друг Енкіду здійснюють безліч подвигів. Після смерті Енкіду Гільгамеш не може примиритися з тим, що, на відміну від богів, люди не живуть вічно. Він вирушає шукати таємницю безсмертя. Пошуки приводять його до першої людини – Ут–напішті. Ут–напішті переказує Гільгамешу історію свого життя. Переклад цієї розповіді на європейські мови викликав справжню сенсацію, оскільки вона практично повністю співпадала з розповіддю про “великий потоп” у Біблії: гнів богів, споруда великого корабля, земля, покрита водою; навіть зупинка на вершині великої гори! Наприкінці своєї подорожі Гільгамеш, загубивши чарівну квітку безсмертя, розуміє: вічно живе в пам'яті нащадків той, хто здійснює добрі справи.

Образи і сюжети шумерської, вавілонської, асірійської міфології збереглися після загибелі цієї цивілізації. Наприклад, міфи про створення світу і людей з глини, про вмираючого і воскресаючого бога Тамуза. Семиденний тиждень склався в асірійців і вавілонян, які поклонялися семи головним богам. Такі приклади можна продовжувати.

Міфотворчіть була складовою буття тогочасної людини, її релігійного світогляду та космогонічних уявлень. Провідною темою міфів була ідея шукання безсмертя. Великою популярністю користувався в Месопотамії міф про бога умираючої і воскресаючої рослинності Таммуза. Під час присвячених Таммузу свят влаштовувались ігри, з яких згодом розвинулося драматичне мистецтво. З Таммузом тісно пов´язаний міф про сходження богині кохання Іштар у пекло, щоб визволити його звідти. Особливо великого розквіту досягла міфологія в II тис. до н. є. Особливий інтерес мають давньовавилонська "Поема про Атрахасиса", в якій розповідається до всесвітній потоп і створення людини, та культовий космогонічний епос про створення світу "Енума Еліш" ("Коли зверху"). Цей міф був записаний на семи глиняних табличках. Його знайшли в бібліотеці Ашшурбаніпала в Ніневії. У міфі відображено спробу зрозуміти природні явища, зміну дня і ночі, походження всесвіту, рослинності й тваринного світу, походження людини та інше. З Месопотамії до нас дійшла найдавніша версія міфу про гріхопадіння, включена пізніше до Біблії.

Месопотамська література бере свій початок ще з шумерської доби. Виникнувши з усної народної творчості, вона оформилась у такі жанри: міфи, епос, молитви, псалми, гімни богам і обожненим царям, весільні пісні та пісні про кохання, поховальні плачі, плачі з приводу народних бідувань, дидактичні твори, байки, прислів´я та приказки, казки, анекдоти. Значне місце серед цих жанрів належить епосу. Сюжети епічних поем тісно пов´язані з міфами. Свого розквіту література Месопотамії досягла за вавилонської доби. Кращим твором вавилонської літератури є "Епос про Гільгамеша", ім´я якого збереглось у царських списках І династії Урука. Цикл шумерських поем про Гільгамеша та його аккадських версій розповідає про безсмертя людини, що увічнює себе в героїчних вчинках. Але Гільгамеш шукає безсмертя не лише для самого себе, а й для всього народу, що перетворює його в народного героя. Саме через це епос про Гільгамеша набув великої популярності не лише в Месопотамії, а й далеко за її межами.

Літературним шедевром Месопотамії є й релігійно-філософський твір "Діалог пана і раба про смисл життя". У ньому йдеться про мінливість людської долі та марнотратність життя. У VII-VI ст. до н. є. було складено вавилонську збірку афоризмів "Повчання Ахікара". З шумерської доби дійшли до нас перші зразки релігійної драми, основним сюжетом якої був культ вмираючого та воскреслого бога природи. Популярності серед ліричних творів набули "Поема про страждаючого праведника" та "Бесіда пана з рабом". Література Месопотамії істотно вплинула на культурний розвиток інших країн, у тому числі і європейських.

Месопотамська цивілізація внесла свій вклад у розвиток політичної теорії і практики. Адміністративну систему, створену в Ассирії, перейняли перси (поділ країни на сатрапи, розподіл у провінції військової та цивільної влади). Месопотамська ідея "царственості" влади переходила з однієї країни до іншої. Переживши тисячоліття, вона воскресла в ранньохристиянській історіософській традиції. Протягом тривалого часу Вавилон лишався в пам´яті багатьох поколінь "світовим царством", а його наступниками виступали великі імперії.

2. Характеристика літературних пам’яток Месопотамії

Найпершим показником зрілості духовного розвитку народу вважають рівень розвитку його літератури, адже, як зазначив французький поет, історик і політичний діяч Альфонс де Ламартін, «поезія — це найвеличніша форма, в яку може втілитися людська думка». Якщо підходити з цим еталоном до духовної культури населення Месопотамії, то з приємністю доведеться констатувати її справді високий рівень, адже кращим літературним творам шумерів, вавилонців та ассирійців судилося безсмертя.

Література Месопотамії виникла ще в шумерську добу, на світанку месопотамської цивілізації. Нині відомо близько півтори сотні пам'яток художньої словесності шумерів, що їх відносять (звичайно, досить умовно) до таких жанрів: міфи, епічні твори, молитви, псалми, гімни богам і обожненим царям, весільні пісні та пісні про кохання, поховальні плачі, плачі з приводу народних бідувань, дидактичні твори, байки, прислів'я та приказки, казки, анекдоти (здебільшого про свекрух, про тещ — жодного). Сюжети шумерських літературних творів завжди конкретні й мають більше пізнавальну, аніж художню вартісність. Так, із «Гімну богині міцних напоїв Нінкасі» (зверніть увагу: пияцтвом у шумерів заправляло жіноче божество!) довідуємося про технологію виробництва вина, з «Календаря землероба» — про стан агротехніки в країні та організацію сільськогосподарського виробництва тощо. Проте й художність у пам'ятках шумерської словесності також присутня, передовсім у ліричній поезії, яка зворушливо передає переживання людини. Примітно, що вже шумерська елегія пройнята тугою й безнадією — настроєм, властивим для всієї життєвої філософії населення Месопотамії, яке знемагало в борні з грізною природою.

Свого розквіту література Месопотамії досягла вже у вавилонську добу. Вавилонці багато запозичили з літературних надбань шумерів, на їхньому підґрунті виростили власну літературу, яка вражає своєю художньою довершеністю. Вавилонська література, як і шумерська, пройнята релігійним звучанням, хоча не позбавлена й світських, ба навіть вільнодумних мотивів. їй притаманна особлива філософська глибина.

До кращих творів вавилонської літератури належить епос про Гільгамеша, окремі сюжети якого мають шумерське походження. Він зберігся аккадською мовою у трьох версіях, що їх умовно назвали старовавилонською (склалася на початку II тис. до н. е., а можливо, ще в середині III тис. до н. є.), периферійною (фрагменти її виявлено в Малій Азії та Палестині) та ніневійською (найпізніша, склалася близько IX ст. до н. є.). Епос присвячений подвигам Гільгамеша, ім'я якого є в царських списках І династії Урука, та його побратима Енеїду.

Впадає у вічі, що образ Гільгамеша впродовж багатьох століть розвитку месопотамської літератури змінювався. Якщо шумерський Гільгамеш більш схожий на казковий персонаж (він виділяється з-поміж простих смертних завдяки своєму походженню, а не своїми заслугами), то пізніший, вавилонський,— це вже справжній епічний герой, який до того ж вражає не лише богатирською силою, а й своїм намаганням осягнути смисл життя, своїм прагненням залишити в людей добру пам'ять про себе.

Не переказуючи зміст епосу про Гільгамеша, зупинимося лише на одному з його сюжетів, який викликав жваву полеміку серед дослідників. Мається на увазі приголомшуюча історія з посоромленням героєм богині кохання Іштар. Одні автори вважають, що Гільгамеш відмовився стати чоловіком цієї примхливої богині тому, що добре знав її вдачу (цю богиню в Месопотамії сприймали водночас і як непорочну діву, і як публічну жінку, матір усіх богів). Інші пов'язують цей сюжет з посиленням у вавилонському суспільстві патріархальних традицій. Мовляв, своєю відмовою розділити кохання з Іштар Гільгамеш хотів поставити богиню на місце, показати справжню роль жінки в сім'ї та суспільстві. Існує також припущення, що посоромлення смертним богині — данина свіжим у пам'яті населення традиціям воєнної демократії. На світанку месопотамської цивілізації жерці, щоб запобігти надмірному посиленню влади вождя, вбивали його після «священного шлюбу» з верховною жрицею. Гільгамеш — уже не племінний вождь, а цар — не побажав зв'язуватися з богинею, щоб не ризикувати своїм життям з огляду на цю традицію.

Одним із художньо найдосконаліших сюжетів «Поеми про Гільгамеша» є сповнена непідробного драматизму розповідь Утнапіштіма (його боги зробили безсмертним, щоб не зрадити своїй клятві — знищити всіх смертних і зберегти життя на землі) про всесвітній потоп:

Ледь зайнялося ранкове сяйво, З основи небес встала чорна хмара. Адду гримить у її глибинах, Шуллат і Ханіш ідуть перед нею. Ідуть посланці по рівнинах і горах. Ёрагаль вирива жердини греблі. Іде Нінурта, гать прориває, Запалили маяки Ануннаки,

Своїм сяйвом вони тривожать землю.

Від грому вклякає небо,

Що було світлим — на тьму обернулося,

Вся земля розкололась, як чаша.

Першого дня бушує Південний вітер,

Швидко налетів, позатоплював гори,

Наче війною, пішов на землю. Одне одного не побачать,

І з небес людей не уздріти. Боги потопу жахнулись,

Піднялись, подалися на небо Ану,

Мов собаки, тісняться, простяглися надворі.

Іштар волає, мов у муках пологів, Владарка богів, чий голос чудовий:

«Хай би той день обернувся на глину,

ЯК У ЗБОРІ БОГІВ Я НАМИСЛИЛА КАРИ:

На згубу людям моїм війну зголосила?

Чи на те я людей сама народила,

Щоб, як рибний народ, наповнили море!»

Боги-Ануннаки разом з нею плачуть,

Боги змирились, плачем зайшлися,

З'юрмилися разом, губи їм пересохли.

Шість днів, сім ночей гуляє вітер,

Буря потопом вкриває землю.

Із приходом сьомої днини

Буря з потопом війну урвали,

Ті, що билися, наче військо.

Упокорилось море, затих ураган, потоп зупинився.

Я відкрив віддушину — лягло світло на вид мій,

Я поглянув на море — запала тиша,

І все людство глиною стало!

Наче дах, пласкою стала рівнина,

Я впав на коліна, сів і плачу,

По щоках моїх покотилися сльози.

Художня зрілість і привабливість епосу про Гільгамеша — в його гуманістичних ідеалах, роздумах про людські долі. Американський шумеролог С. Н. Крамер висловив цю думку в таких словах: «Проблеми й прагнення, що про них ідеться в епосі, близькі всім народам усіх епох. Це потреба в дружбі, звеличування вірності, поривання до особистої слави, до подвигів і пригод, нездоланний страх перед неминучою смертю та всепоглинаюча жага до безсмертя. Всі ці суперечливі почуття, які вічно бентежать людські серця, складають основу оповідей про Гільгамеша, і вони роблять цю поему здатною долати просторові та часові бар'єри.

Основна ідея епосу про Гільгамеша висловлена в таких його філософських рядках:

Люта смерть не щадить людини:

Чи навіки муруємо ми оселі?

Чи навіки ставимо ми печаті?

Чи навіки брати спадщину ділять?

Чи навіки ненависть займається в людях?

Чи навіки ріка несе свою повінь?

Чи навіки з личинки виходить бабка?

Зору, що стерпів би зори Сонця,

Зроду-віку ще не бувало:

Бранець і мертвий між собою подібні —

Чи не смерті образ вони являють?

Чи людина — володар? Коли Елліль благословить їх,

Ануннаки збираються, боги великі,

Мамет, що долю створила, разом з ними ухвалює долю:

Вони смерть і життя судили,

Не повідали смертного часу,

А ПОВІДАЛИ: ЖИТИ ЖИВОМУ!»

Справжнім літературним шедевром є також релігійно-філософський твір «Діалог пана і раба про смисл життя» (його ще називають «Порадами мудрості», «Песимістичним діалогом»).

У ньому висловлено глибоку філософську думку про мінливість людської долі та марнотратність життя, чим він перегукується, на думку дослідників, з відомою сентенцією біблійної «Книги Екклезіаст»: «Марнота марнот: усе марнота».

Наведемо кілька фрагментів цього твору.

«Рабе, будь готовий до моїх послуг!» — «Так, володарю, так!» — «Жінку я хочу кохати».— «Кохай же, володарю, кохай! Людина, що кохає жінку, забуває лихо й скорботу».— «О рабе, я жінку не хочу кохати».— «Не кохай, володарю мій, не кохай! Жінка це пастка мисливця, глибока яма й рів. Жінка це гострий залізний кинджал, що перерізає горло людини».

«Рабе, будь готовий до послуг!» — «Так, володарю мій! Так!» — Він каже: «Добродійство моїй країні я хочу зробити».— «Так, зроби, володарю мій! Зроби! Людина, яка добро діє своїй країні, знайде добродійство собі в чаші Мардука».— «О рабе! Добродійство країні моїй я не хочу зробити».— «Не роби, володарю мій! Не роби! Зійди на пагорби зруйнованих міст. Пройдись по руїнах стародавнього часу й подивися на черепи людей, що жили раніше й після: хто з них був владикою лиха і хто з них був владикою добра?»

«Рабе, будь готовий до моїх послуг!» — «Так, володарю мій! Так!» —

«Тепер що ж добре?» — «Зламати шию мою і шию твою та кинути в річку, це добре. Хто такий високий, щоб зійти на небо, і хто такий великий, щоб за повнити землю?» — «О рабе! Я хочу тебе вбити і примусити тебе йти поперед мене».— «Істинно тільки три дні житиме володар мій після мене».

У VII—VI ст. до н. є. вже арамейською мовою вавилонці склали збірку афоризмів «Повчання Ахікара». Сюжетною канвою цього дидактичного твору є розповідь про довірливого вельможу Ахікара, який ледь не став жертвою підступів рідного племінника. Коли ж підступного юнака викрили й віддали до рук Ахікара, дядько не захотів його крові й вирішив доконати його своїм моралізаторством.

Ось кілька прикладів життєвих мудростей Ахікара: «Розмовляй спокійно, не підвищуй голосу, адже коли б можна було побудувати дім криком, то й осел щодня зводив би по два будинки»; «не будь занадто солодким, щоб тебе не проковтнули, не будь занадто гірким, щоб тебе не виплюнули».

«Повчання Ахікара» завоювали в середні віки виняткову популярність, їх неодноразово переписували й переробляли, переклали багатьма мовами.

Недавно виявлено кілька вавилонських казок. В одній із них, що її умовно назвали «Ніппурський бідняк», ідеться про безталанного ніппурця, який жив у безпросвітній нужді і над яким позбиткувався місцевий градоначальник. Проте наш герой зумів із лихвою відплатити вельможі-здирникові. Дослідники не вважають цей твір соціальною сатирою, а відносять його до розряду казок «про спритних людей». У казці зосереджено увагу на витівках хитрого ніппурця, а не на засудженні соціального зла, хоч її читач міг, зрештою, тішити себе думкою, що й на сильних світу цього можлива управа.

Про ассирійську літературу відомо дуже мало. Безперечно, ассирійці запозичили чимало шумеро-вавилонських літературних сюжетів і художніх засобів, однак створили й свої, оригінальні літературні жанри, в тому числі царські аннали (найкращі аннали належали Саргону II, Сінаххерібу та Ашшурба-ніпалу). В царських літописах нуртує життя, вони вражають своїм внутрішнім драматизмом і з цікавістю сприймаються навіть сучасним читачем. Художньо досконалі також елегійні твори ассирійців: «Покаянні псалми», «Жалібні пісні для заспокоєння серця» тощо. Складено їх на вавилонському діалекті, в них схвильовано передані почуття самотньої, розчарованої життям людини.


Висновки

Література Месопотамії істотно вплинула на художню словесність інших стародавніх передньоазіатських народів, особливо євреїв. Ті сюжети були запозичені європейською літературою. Так, образ злої, підступної Ліліт перейшов із вавилонської літератури в Біблію, в апокрифи стародавньої Русі, у «Вальпургієву ніч» Гете, в новелу Анатоля Франса «Дочка Ліліт». Образ зманіженого Сарданапала (під цим ім'ям виступає в Біблії ассирійський цар Ашшурбаніпал) часом використовується в сучасній літературі.

Месопотамія (грецька назва - Межиріччя) - одна з найдавніших цивілізацій світу. Саме в Шумері наприкінці IV тис. до н. є. людство вперше вийшло із стадії первісності, започаткувавши цивілізаційну історію людства. Перша давньосхідна державність виникла в південній частині долини рік Тигру і Євфрату, що на Близькому Сході (територія сучасного Іраку). Саме в регіоні Дворіччя вперше склалися початкові форми цивілізації, пов´язані насамперед з процесом урбанізації. На півдні Месопотамії в першій половині III тис. до н.е. шляхом злиття кількох сільських общин виникали стародавні шумеро-аккадські міста-держави: Ур, Урук, Кіш, Ларса, Ніппур, Лагаш, Умма, а потім - Вавилон, Мітанні, Ассирія. Месопотамія являла собою сільськогосподарський тип цивілізації, заснованої на іригації.

Одним з найбільших культурних досягнень шумерів стала писемність. З її появою з´явилися нові форми збереження та передавання інформації, в тому числі й наукової. Винайдення шумерами клинопису, який налічував понад 600 знаків, відкрило нову сторінку в історії месопотамської цивілізації та визначило обличчя всієї Передньої Азії у старовину. Навіть за умов занепаду політичної могутності Вавилона в другій половині II тис. до н.е. клинопис залишався єдиним засобом міжнародного спілкування на Близькому Сході, що свідчило про великий престиж месопотамської культури.


Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Антофійчук В. Культурологія: термінол. словник / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Вид. 2-ге, випр. і доп. — Чернівці : Книги-XXI, 2007. — 159с.

3. Афонін В. Культурологія: Навч. посіб. для самост. роботи студ. вищ. навч. закл. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології та кіно-, телемистецтва — Луганськ : Альма-матер, 2005. — 248с.

4. Білик Б. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К. : КНИГА, 2004. — 408с.

5. Герчанівська П. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". Мережа дистанційного навчання. — К. : Університет "Україна", 2003. — 323 с.

6. Гнатчук О. Культурологія: Навч.-метод. посібник / Буковинский держ. медичний ун-т. — Чернівці, 2007. — 202с.

7. Закович М. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / Микола Михайлович Закович (ред.). — К. : Знання, 2004. — 567с.

8. Захарченко Г. Культурологія: навч. посіб.. — О. : Одеський державний медуніверситет, 2007. — 240с.

9. Матвєєва Л. Культурологія: Курс лекцій:Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — К. : Либідь, 2005. — 512с.

10. Матвієнко Л. Культурологія: навч. посібник / Київський національний торговельно- економічний ун-т. — К. : КНТЕУ, 2007. — 285с.

загрузка...
Top