Новаторські прийоми поетики в сонетах Шекспіра

Вступ.

1. Народний характер творчості Шекспіра.

1.1. Біографія письменника

1.2. Періоди творчості Шекспіра

2. Походження жанру сонету, його розвиток у європейській літературі. Формування англійського сонету.

2.1. Походження жанру сонету та його форми.

2.2. Поділ сонетів на тематичні групи. Англійський сонет.

3.... Поетика сонетів Вільяма Шекспіра.

3.1. Історія створення і видання сонетів Шекспіра.

3.2. Образи та їх життєві прототипи у сонетах.

3.3. Суспільна, філософська та естетична проблематика сонетів.

3.4. Художня досконалість сонетів Шекспіра.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Шекспір створив безсмертні твори, в яких людство ось вже протягом чотирьох століть знаходить найяскравіше втілення самих себе. Великий майстер розкриття характерів, Шекспір з незвичайною силою показав трагедії життя.

Шекспірові випало жити в чудовий час. Він був сучасником великої епохи в історії людства, що дістала назву Відродження. То була тривала смуга суспільного і духовного розвитку Європи, коли відбувалося ламання багатовікового феодального ладу і народження буржуазного. Ріст міст, виникнення грошового капіталу, розвиток товарного виробництва, утворення світового ринку, географічні відкриття - усе це руйнувало віковічні поняття. Був покладений кінець духовному пануванню церкви, з'явилися зачатки нової науки, почав формуватися новий світогляд.

Провісники нового світогляду, що дістали назву гуманістів, протиставивши вивчення людського життя вірі в божественне.

Відродження народилося на рубежі XIII-XIV століть. Перед здивованим Заходом відкрилася забута духовна культура, заснована на здоровому відношенні до людської природи, вільної думки. Розкопки руїн Рима знайшли скульптури незвичайної краси. Виник культ античності. У ній побачили прообраз вільного людства.

Шекспір відбив усі сторони цього складного процесу. У його творах перед нами з'являються як люди, ще схильні жити по старому, так і ті, хто скинув окови віджилої моральності, і ті, хто розуміє, що людська свобода аж ніяк не дає права будувати своє благополуччя на нещастях інших.

Герої Шекспіра - люди саме такого складу. Їм властиві великі пристрасті, могутня воля, безмірні бажання. Усі вони - видатні натури. Характер кожного виявляється з незвичайною ясністю і повнотою. Кожен сам визначає свою долю, вибираючи в житті той чи інший шлях.

Разом з тим у Шекспіра немає ідеальних героїв. Він бачив і відображав у створених їм образах складність людської природи. Як і іншим людям, ніщо людське їм не чужо, у тому числі слабості, омани, помилки і навіть злочини. У Шекспіра був великий дар бачити протиріччя, що властиві людям. Саме це і зробило його драматургом. При цьому він був далекий від того, щоб дивитися на поведінку своїх героїв з погляду строгої моралі. Шекспір чітко зображував зло і добро, але при цьому не впадав у повчальність.

Думка Шекспіра розчинена в образах і ситуаціях, він зумів так повно, усебічно розкрити характери й обставини, що картини, створені їм, багаті і складні, як сама дійсність. Ось чому, коли пропонуються тлумачення Шекспіра, то вони так само різноманітні, а часом і суперечливі, як думки різних людей про дійсність.

Час йшов, а твори Шекспіра не тільки не вмирали, але усе більше входили в культурний побут людства. Уже через сто років після смерті він був визнаний класиком, а потім зведений у ранг найбільших письменників світу.

У міру того як усе більше визнавалося значення Шекспіра, кожне покоління по-новому осмислювало для себе його твори, по-новому тлумачило їх. Усе більше розкривалися глибокі думки, закладені Шекспіром у його сонети, усе ясніше ставала його художня майстерність.

Тема: Новаторські прийоми поетики в сонетах Шекспіра

Мета: показати новаторські прийоми поетики в сонетах Шекспіра.

Завдання роботи: 1. показати народний характер творчості Шекспіра (біографія, етапи творчості); 2. розкрити походження жанру сонету, його розвиток у європейській літературі та формування англійського сонету; 3. поетика сонетів Вільяма Шекспіра (історія створення, образи, художня майстерність).

1. Народний характер творчості Шекспіра

1.1.Біографія письменника

Творчість великого англійського письменника Вільяма Шекспіра має всесвітнє значення. Шекспірівський геній дорогий усьому людству. Світ ідей і образів поетів-гуманістів воістину величезний. Всесвітнє значення Шекспіра - у реалізмі і народності його творчості.

Вільям Шекспір народився 23 квітня 1564 р. у місті Стетфорді-на-Ейвоні в родині рукавичника. Майбутній драматург учився в граматичній школі, де викладали латинську і грецьку мови, а також літературу й історію. Життя у провінційному місті давало можливість тісного спілкування з народом, від якого Шекспір засвоїв англійський фольклор і багатство народної мови. Коли батько майбутнього поета, заможний по тим часам торговець розорився, п'ятнадцятирічний Вільям змушений був самостійно заробляти собі на життя. В той час Шекспір був молодшим учителем. У 1582 р. він одружився на Ганні Хетевей; у нього було троє дітей. У 1587 р. Шекспір виїхав у Лондон і незабаром став грати на сцені, хоча великого успіху як актор не мав. З 1593 р. він працював у театрі Бербеджа як актор, режисер і драматург, а з 1599 р. став пайовиком театру "Глобус".

Як драматург Шекспір почав виступати з кінця 80-х років XVI століття. Дослідники вважають, що спочатку він відпрацьовував і "підновляв" вже існуючі п'єси і лише потім перейшов до створення своїх власних творів. П'єси Шекспіра користувалися великою популярністю, хоча його ім'я мало хто знав у той час, тому що глядач звертав увагу насамперед на акторів.

У 1612 р. Шекспір залишив театр, перестав писати п'єси і повернувся в Стретфорд-на-Ейвоні.

Шекспір помер 23 квітня 1616 р. і був похований у Стретфорді-на-Ейвоні.

1.2. Періоди творчості Шекспіра

Творчий шлях Шекспіра поділяється на три періоди. У перший період (1591-1601) були створені поеми "Венера і Адоніс" і "Лукреція", сонети і майже всі історичні хроніки, за винятком "Генріха VIII" (1613); три трагедії: "Тит Адронік", "Ромео і Джульєтта" і "Юлій Цезар". Найбільш характерним для цього періоду була весела світла комедія ("Приборкання норовливої", "Багато галасу з нічого" і ін.).

Вершиною англійської поезії епохи Відродження і найважливішою віхою в історії світової поезії стали сонети Шекспіра. До кінця XVI в. сонет став ведучим жанром в англійській поезії. Шекспірівські сонети по своїй філософській глибині, ліричній силі, драматизму почуття і музикальності займають видатне місце в розвитку мистецтва сонета того часу.

154 сонета, створених Шекспіром, поєднуються образом ліричного героя, що оспівує свою віддану дружбу з чудовим юнаком і свою палку і болісну любов до смаглявого леді. Сонети Шекспіра - це лірична сповідь; герой оповідає про життя свого серця, про свої суперечливі почуття; це - жагучий монолог, гнівно викриваючий лицемірство і твердість, що панували в суспільстві, і протиставлячий їм неминучі духовні цінності - дружбу, любов, мистецтво.

Суть жанру історичної хроніки полягає в драматургічному зображенні реальних облич і подій національної історії. На відміну від трагедій, де Шекспір в інтересах загального задуму відходив від точного зображення історичних фактів, хроніка характеризується вірним відтворенням історичних подій, що, однак, припускає художній домисел і художнє перетворення матеріалу [7, с. 83].

Так само в перший період творчості поряд з історичними хроніками Шекспір створював життєрадісні, оптимістичні комедії, у яких людина виступає творцем свого щастя, переборюючи подекуди складні драматичні ситуації.

Другий період (1601-1608) ознаменований інтересом до трагічних конфліктів і трагічних героїв. Шекспір створює трагедії: "Гамлет", "Отелло", "Король Лір", "Макбет", "Антоній і Клеопатра", "Коріолан", "Тимон Афінський". Комедії, написані в цей період, уже несуть на собі трагічний відблиск; у комедіях "Троіл і Крессида" і "Міра за міру" підсилюється сатиричний елемент[7, с. 84].

Для трагедій Шекспіра характерно глибоке проникнення в історичну суть трагічних протиріч свого часу. У драматургії Шекспіра правдиво відбиті соціально-політичні конфлікти епохи Відродження. Найглибші зміни в житті, пов'язані з гігантським переворотом в історії, коли на зміну феодалізму прийшов новий буржуазний лад, - ось основа трагічного у Шекспіра. Історизм Шекспіра - у зрозумінні головних тенденцій реальної боротьби, що розгортається між старим і новим, у розкритті трагічного змісту соціальних відносин того часу. При всьому своєму наївно-політичному погляді на світ Шекспір зумів показати значення народу в житті суспільства.

Трагічний герой Шекспіра активний і здатний до морального вибору. Він відчуває відповідальність за свої дії. Якщо обставини, суперечать ідеалам моральності і порушують їх, то моральний вибір героя - у боротьбі проти обставин, у непримиренності до зла, навіть якщо це веде до його власної загибелі. Найяскравіше це проявилося в "Гамлеті".

До третього періоду (1608-1612) відносяться трагікомедії "Перикл", "Цимбелін", "Зимова казка", "Буря", у яких виявляються фантастика й алегоризм. В останній період творчості Шекспір залишається вірний ідеалам гуманізму, хоча ілюзій щодо гуманізму нового капіталістичного укладу в нього вже не було. Не знайшовши втілення в життя, ідеали гуманізму у творчій фантазії Шекспіра сприйняли форму мрії про майбутнє, про прекрасний новий світ. Ця мрія, при відсутності можливості реалізації її в дійсність, втілювалася у формі фантастичних елементів, пасторальних сцен і алегорій, характерних для творчості Шекспіра останнього періоду.

У драмах третього періоду Шекспір звертається до змішання фантастики з реальністю, до фольклорних мотивів, до казкових сюжетів і утопічних ситуацій, до мальовничих сцен, що розгортаються на тлі природи. У пізніх трагікомедіях Шекспіра панує лірико-героїчний початок, романтика виняткових подій. Цим п'єсам властива тема протиставлення суспільства і природи. Жорстких придворних нравів і ідилічного сільського життя. Однак розрив із суспільством є тут формою морально-етичної критики цього суспільства, а не закликом бігти від нього. Не випадково, що герої повертаються в суспільство, щоб продовжувати боротьбу зі злом.

Важливою проблемою для Шекспіра є проблема людського характеру. У центрі сюжету більшості драм Шекспіра стоїть особистість, яка розкривається в боротьбі, що відбувається у сьогоденні. Шекспір не дає передісторії своїх героїв.

2.Походження жанру сонету, його розвиток у європейській літературі. Формування англійського сонету

2.1.Походження жанру сонету та його форми

Сонет (італ. sonetto, від прованс. sonet - пісенька) - вид (жанр) лірики, основною ознакою якого є обсяг тексту. Сонет завжди складається з чотирнадцяти рядків. Інші правила твору сонета (кожна строфа закінчується точкою, жодне слово не повторюється) дотримуються не завжди. Чотирнадцять рядків сонета розташовуються подвійно. Це може бути два катрена і два терцета або ж три катрена і дистих. Передбачалося, що у катренах лише дві рими, а в терцетах можуть бути або дві рими, або три[2, с. 148].

Італійська форма сонетаскладає таку риму:

abab abab cdc dcd (или cde cde),

або

abba abba cdc dcd (или cde cde),

або

abab abab cbc dbd

Французька форма сонетавідрізняється тим, що в катренах кільцеве римування, а в терценах три рими:

abba abba ccd eed

Широке поширення отримала англійська форма сонета через те, що можна знайти помітне спрощення, що пов`язане іззбільшенням кількості рим:

abab cdcd efef gg

З точки зору змісту сонет припускає певну послідовність розвитку думки: теза - антитеза - синтез – розв`язка. Однак цей принцип також не завжди дотримується[2, с. 149].

Генезис сонета викликає чимало суперечок. Можливо, сонет спочатку був окремою строфою в провансальської ліриці і входив як складова в кансон трубадурів. Однак це лише гіпотеза. Більше прийнято вважати батьківщиною сонета Італію і навіть конкретніше - Сицилію. Як найімовірнішого першого автора сонета називають Джакомо да Лентіно (перша третина XIII століття) - поета, за фахом нотаріуса, який жив при дворі Фрідріха II. Встановити точно дату появи першого сонета важко внаслідок надзвичайно активної міграції жанру.

У самому терміні вбачається вказівка те, що це «звучна» поетична форма. В зв`язку з цим особливе значення надається музичності сонета. На цьому свого часу акцентував увагу Л.Г. Гроссман, однин з найбільших оригінальних дослідників жанру: «Самий термін, який визначив цей віршований вид, свідчить про вищу поетичну якість, пов`язану з ним, - на звучання вірша. У Італії він утворився від sonare, у Німеччині його ще називали свого часу Klinggedicht. Звукова гідність сонета, його ритмічна стрункість, дзенькіт рим і жива музика строфних переходів - все це вже називалося початковим позначенням цієї малої віршованій системи» [12, с.71].

Музикальність - неодмінний атрибут сонета. Почасти вона досягається чергуванням чоловічих і жіночих рим. Правило говорило: якщо сонет відкривається чоловічої римою, то поет зобов`язаний завершити його жіночою, і навпаки.

Існувала також певна норма складів. Ідеальний сонет мусить мати у собі 154 склади, у своїй кількість складів в рядках катрена має бути однією більше, ніж у терцетах.

Розглянувши критерії сонета, Л.Г. Гроссман зауважив: «Поетика правильного сонета по суті надзвичайно проста. Складна іноді й умисно утруднена лише практика його» [12, с. 72].

Попри відомі формальні труднощі жанру, сонет виявився однією з життєздатних видів лірики. Він введений у літературний обіг поетом «солодкого стилю» Гвідо Кавальканті, використаний Данте Аліг`єрі в автобіографічної повісті «Нове життя», до нього звернувся в «Книзі пісень», присвяченій мадонні Лаурі, Франческо Петрарка, завдяки якому сонет отримав всеєвропейске поширення. Сонети створювали визнані прозаїки Джованні Бокаччо і Мігель де Сервантес, Мішель Монтень, а комедії Жана-Батіста Мольєра «Мізантроп».

Очевидно, саме формальна складність виявилася привабливою для багатьох поетів, які прагнули випробувати свій хист. У сонеті, як у іншому жанрі лірики, злилися воєдино алгебра і гармонія.

2.2. Поділ сонетів на тематичні групи. Англійський сонет

Надзвичайно популярним був сонет і в Англії. У 1591 р. побачила світ збірка сонетів Ф. Сідні «Астрофел і Стелла» (нап, в 1580-1584 pp.), яка утвердила сонетну форму в англійській ліриці. У 90-і pp. XVI ст. захоплення сонетом досягає свого апогею. Збірки сонетів видають С. Данієл («Делія», 1592), X. Констебль («Діана», бл. 1592), М. Дрейтон («Ідея», 1593), Т. Лодж («Філліда», 1593), Е. Спенсер (славнозвісні «Аморетті», 1595) та ін.

Поети уславлювали земну любов, оспівуючи красу коханої, схилялись перед досконалістю людської природи. Притаманні ній поезії і медитативні ноти. Елегійна сумовитість нерідко поєднується в ній з громадянськими мотивами, любовні муки супроводяться філософським самозаглибленням.

Складність сонетної форми зазначав і М.М. Бахтін: «Сонет - важка форма. Рими в сонеті переплітаються, і це зобов`язує, щоб всі образи і теми також були сплетені. У сонеті не може бути легкості, натяків; він повинен бути дуже важкий, вилитий з однієї брили» [8, с.45]. У цьому судженні справедливо підкреслено єдність формальних елементів жанру з його змістовністю. Найпоширенішим віршованим розміром класичного сонета у російській поезії став п`ятистопний ямб, в західноєвропейській одинадцяти складний рядок.

У період Відродження сонет став панівним жанром лірики. До нього зверталися майже всі ренесансні поети: П. Ронсар, Ж. Дю Беллі, Лопе де Вега, Л. Камоенс, У. Шекспір і навіть Мікеланджело і Марія Стюарт.

В їх творчості сонет остаточно отримав притаманні йому змістовні ознаки: автобіографічність, інтелектуальність, ліризм. У сонетах, особливо у сонетних циклах, відчутно максимальне зближення автори і ліричного героя. Сонет стає відгуком на події, пережиті поетом. Більше того, сонети нерідко пишуться як вірші на раз. Проте автобіографізм не має на меті фактографічності. Події у сонеті маються на увазі і вгадуються, але не завжди з разшифровуються. Сонету відразу було властиве універсальне осмислення реальності. Сонет - світ у мініатюрі, поета займають кардинальні проблеми людського буття (життя й смерть, любов, і творчість, самопізнання й осягнення законів навколишньої дійсності) [8, с.49] Разом з цим, міркування завжди гранично емоційно, образ світу вистражданий поетом.

Протягом восьми століть створено у світовій літературі дуже багато сонетів, вони, зрозуміло, різноманітні за змістом, але можно виділити декілька найхарактерніших варіацій з погляду взаємовідносин поет - читач.

Любовний сонет. Він, безсумнівно, домінує, автор сонетів знімає образ коханої і своє alter ego, що возвеличується від надлишку почуттів. Прикладів тут приводити можна багато, обмежимося авторами різних епох: П. Ронсар, А. Пушкін, А. Міцкевич, М. Волошин.

Сонет - поетичний маніфест. У такого роду сонетів поет висловлює свої поетичні пристрасті (А. Рембо «Гласні», А. Пушкін «Поетові», У. Ходасевич «Сонет», Ш. Бодлер «Відповідності»).

Сонет-присвята, викликаний до життя конкретної особи чи подією (Ш. Бодлер «До минулої повз», А. Ахматова «Художнику», А. Рембо «Спящий в балці»).

Сонет--міфологема- вірш, у якому розгорнуто один чи кілька образів, запозичених із міфів, легенд, переказів попередньої літератури (сонети Луїса Камоенса, «До Олени» Е. По, «Дездемона», «Дон-Жуан» М. Гумільова).

Сонет - аналог візуальному образу(Ш. Бодлер, Р.-М. Рільке).

Сонет-портрет. До цього різновиду тяжів Йоганнес Бехер.

Іронічний сонет. Багато поетів, немов би сперечаючись з урочистістю жанру, іронізували, жартома, навмисно заземлюють сонет. Це можна побачити вже в Ронсара; це властиве любовним сонетам А. Міцкевича, не цуралися жартувати і росіяни автори сонетів на межі століть. Але особливе поширення іронічний, навіть гротесковий сонет знайшов у постмодерністів. Нерідко може виникнути відчуття загибелі жанру, настільки він антикласичний[2, с.114].

3.Поетика сонетів Вільяма Шекспіра

3.1. Історія створення і видання сонетів Шекспіра

Час написання сонетів-1592-1598 pp. їх стиль нагадує художню манеру ранніх творів Шекспіра (поеми, п'єси «Марні зусилля кохання», «Двоє веронців», «Ромео і Джульєтта»), Проте цілком можливо, що деякі вірші були написані раніше або пізніше цього часу.

У багатому творчому доробку Шекспіра «Сонетам» належить особливе місце. Поеми «Венера і Адоніс» (1592) та «Лукреція» (1593) були адресовані знавцям поезії. «Сонети» створювались для найближчого оточення Шекспіра і не були відомі широкому колу читачів.

Згадка про існування «Сонетів» уперше зустрічається в огляді англійської літератури «Скарбниця розуму» (1598) Ф. Мереза: «Подібно до того, як гадали, що душа Евфорба жила у Піфагорі, так ніжний, дотепний дух Овідія живе в солодкозвучному і медоточивому Шекспірі, про що свідчать його «Венера і Адоніс», його «Лукреція», його ніжні сонети, відомі його особистим друзям». Уже наступного року після повідомлення Мереза два сонети були надруковані видавцем У. Джаггардом у томику віршів «Пристрасний пілігрим».. Потім на протязі 10 років публікації не відновлюються. Видати «Сонети», очевидно, не дозволив сам автор або хтось інший, не зацікавлений в опублікуванні віршів.

Окремою книгою «Сонети» були видані лише в 1609 р. На титульному аркуші проставлено такі вихідні відомості видання: «Шекспірові сонети. Ніколи раніше не друковані. В Лондоні. Д. Елд для Т. Т... 1609». Т. Т.- це видавець книги Томас Торп. Його прізвище згадується в акті реєстрації рукопису в реєстрі гільдії друкарів. Значно складніше розшифрувати текст присвяти, який був надрукований на шмуцтитулі видання: «Тому єдиному, кому завдячують своєю появою нижчеподані сонети, містеру W. Н. всілякого щастя і вічного життя, обіцяного йому нашим безсмертним поетом, бажає доброзичливець, який зважився видати їх у світ. Т. Т.». Присвята звучить вельми двозначно. Таємничим W. Н. може бути той, на честь кого створювалися «Сонети». Так само вірогідна й інша версія. Ініціали ховають лише особу, завдяки якій текст «Сонетів» став власністю Томаса Торпа[2, с. 139].

На примірниках видання «Сонетів» (1609) зазначено прізвища двох книготорговців - Джона Райта й Вільяма Асплі. Книга, мабуть, була видрукувана великим тиражем, який довелося розподілити між двома продавцями. Історія цього видання повністю не відома. Безсумнівне лише те, що сам Шекспір участі в його укладанні не брав. Так, до книги було включено вірші іншого поета (можливо, Джорджа Чапмена), а також невелику поему «Скарги закоханої». Викликає сумнів розміщення віршів, між якими часто відсутня логічна послідовність. У сонетах 133-134, наприклад, поет скаржиться на зрадливість коханої, а в сонеті 135 звучить тема чекання любові.

За життя Шекспіра «Сонети» більше не видавались. Не ввійшли ліричні твори і в перше посмертне зібрання його творів, до якого було включено тільки п'єси. Нова публікація сонетів Шекспіра була здійснена лише 1640 р. Видавець Джон Бенсон включає, до збірника, озаглавленого «Поеми», разом із «Скаргами закоханої», «Пристрасним пілігримом», «Феніксом і голубкою» також «Сонети». Проте це видання явно недосконале. Джон Бенсон, не відчуваючи особливого пієтету до авторського тексту, переробляє деякі сонети: їхнім адресатом стає вже не друг, а кохана поета. Вісім віршів взагалі виключено із збірки. Порядок розміщення сонетів теж порушено. До речі, спроби перегрупувати вірші збірки робилися неодноразово, але, з огляду на спірність питання, у більшості сучасних видань сонетів збережено той порядок розміщення, який був у першодруку.

Лірика Шекспіра пов'язана з багатовіковою поетичною традицією. Сонет виник в Італії у XIII ст. Перший відомий його зразок зустрічається у Джакомо да Лентіно (1220-і pp.). Свою класичну форму сонет набирає у поетів «солодкого нового стилю». Звертається до нього Данте, який присвятив низку сонетів Беатріче. Завдяки родоначальнику нової європейської лірики Ф. Петрарці (317 сонетів про Лауру), сонет стає улюбленою формою поетів Відродження (Мікеланджело, Т. Тассо, Л. Камоенс, Лопе де Вега, П. Ронсар та ін.).

Надзвичайно популярним був сонет і в Англії. У 1591 р. побачила світ збірка сонетів Ф. Сідні «Астрофел і Стелла» (нап, в 1580-1584 pp.), яка утвердила сонетну форму в англійській ліриці. У 90-і pp. XVI ст. захоплення сонетом досягає свого апогею. Збірки сонетів видають С. Данієл («Делія», 1592), X. Констебль («Діана», бл. 1592), М. Дрейтон («Ідея», 1593), Т. Лодж («Філліда», 1593), Е. Спенсер (славнозвісні «Аморетті», 1595) та ін. Поети уславлювали земну любов, оспівуючи красу коханої, схилялись перед досконалістю людської природи. Притаманні ній поезії і медитативні ноти. Елегійна сумовитість нерідко поєднується в ній з громадянськими мотивами, любовні муки супроводяться філософським самозаглибленням.

Сонет має жорстку віршову форму, яка вимагає від поета особливої майстерності. У сонеті завжди 14 рядків. Пишеться він найчастіше п'ятистопним ямбом (рідко - шестистопним або чотиристопним; чотиристопним ямбом написаний, наприклад, 145-й сонет Шекспіра). Композиційно сонет поділяється на дві частини: перша (8 рядків) - це зав'язка, друга (6 рядків) -розв'язка. У свою чергу зав'язка складається з двох чотиривіршів (катренів), розв'язка - з двох тривіршів (терцетів) [2, с. 142].

Англійські поети трансформували класичний італійський сонет, розбивши його на три чотиривірші і заключний двовірш (куплет). Іноді цю сонетну форму звуть шекспірівською, оскільки завдяки Шекспіру вона остаточно утвердилася в літературі. її система римування: аbаb cdcd efef gg (схема італійського сонету: аbаb аbаb cde cde). Шекспір, проте, не завжди дотримувався обов'язкової схеми. 126-й сонет, наприклад, складається з 12, а не 14 рядків[2, с. 143].

3.2. Образи та їх життєві прототипи у сонетах

Сюжетною основою шекспірівських сонетів є оповідь про палку дружбу і пристрасну любов поета-ліричного героя збірки. Прибічники біографічного трактування «Сонетів» здавна намагаються встановити, ким же були прототипи образів друга і коханої. Існують найрізноманітніші припущення. Образ «юного друга» найчастіше пов'язують з іменем покровителя Шекспіра лорда Саутгемптона. Існують також інші версії. «Смугляву леді сонетів», починаючи з XIX ст., ототожнювали з придворною дамою королеви Єлизавети Мері Фіттон та ін. У 1973 р. англійський історик А. Роуз висунув іншу версію, згідно з якою прототипом героїні була Емілія, дочка придворного музиканта Б. Бассано і дружина Вільяма Ланьє. Розгадання цієї загадки, проте, не таке й суттєве для сприйняття циклу шекспірівських сонетів, які, зрештою, є поетичним документом епохи, а не біографічним.

Цикл сонетів Шекспіра являє собою своєрідний ліричний щоденник, який створювався без заздалегідь продуманого плану. Деякі вірші написані «з нагоди», деякі відбивають якісь особисті переживання їх творця. Чимало сонетів породжено довгими роздумами автора про людську природу, про світ, що оточує людину. Проблеми, поставлені в сонетах, нерідко глибоко філософічні, що аж ніяк не суперечить універсальній природі цієї поетичної структури. Сонетна форма поетичного вираження надзвичайно драматична. Сама композиція сонета (тема - антитема - розв'язка) передбачає боротьбу протилежних почуттів і думок. У ньому дуже природно знаходять своє художнє втілення сповідь, інвектива, пейзажний малюнок, філософська композиція і т. ін[11, с.37].

У циклі три головні дійові особи: сам ліричний герой, його юний і прекрасний друг, кохана поета. Складність сюжетних колізій, що відбивають непрості стосунки протагоністів, так само як і проблемна багатоманітність збірки, вимагають створення бодай умовної схеми розміщення сонетів. Дослідники (серед них провідний радянський шекспірознавець О. Анікст) пропонують таку структуру розміщення тематичних груп, на які розпадаються «Сонети»:

А. Сонети, присвячені другові: 1-126.

1. Оспівування друга: 1-26.

2. Випробування дружби: 27-99. [778]

а) гіркота розлуки: 27-32;

б) перше розчарування в другові: 33-42;

в) сум і побоювання: 43-55;

г) зростаюче відчуження і меланхолія: 55-76;

д) суперництво і ревнощі до інших поетів: 77-96;

є) «зима розлуки»: 97-99.

3. Торжество відновленої дружби: 100-126.

Б. Сонети, присвячені смуглявій коханій: 127-152.

В. Закінчення - радість і краса кохання: 153-154[11, с. 38].

«Сонети» стали блискучим відображенням багатого і складного внутрішнього світу людини епохи Відродження. З особливим ренесансним світовідчуттям, сповненим прагнення гармонії, захоплення чуттєвою красою безмежно різноманітною світу, читач зустрічається уже в початкових віршах збірки. Милування красою друга зливається в них із захопленням перед безмежною досконалістю людської природи. Сонетів, присвячених прекрасному своєю молодістю другові, значно більше, ніж віршів про смугляву кохану.

Надзвичайно емоційне ставлення до дружби - константа ренесансного стилю мислення. І хоч віршових сонетних циклів на цю тему в європейській поезії Відродження небагато - можна нагадати лише сонети Мікеланджело - саме її трактування аж ніяк не виняткове. Гуманісти, які створювали модель ідеальної людини у своїх творах, прагнули втілити свої сподівання в реальній життєвій практиці. Ренесансне схиляння перед людською природою - в «обожненні» друга. Виникає надзвичайно активне прагнення до спілкування. Створюються різноманітні гуртки, академії (напр., славнозвісна Платонівська академія у Флоренції). Гуманісти постійно обмінюються один з одним палкими посланнями. Автори епістол прагнуть висловити «хвилювання душі», «дати душам бути разом» і т. ін. Насолоді спілкування присвячені цілі сторінки трактатів цього часу. Дружба сприймається як природний стан людської душі. У таких міркуваннях чимало від умовних мислительних формул, але є в них і справжнє захоплення неповторністю людської індивідуальності.

3.3. Суспільна, філософська та естетична проблематика сонетів

Близький до стилю епохи й Шекспір у початкових віршах «Сонетів». Перші 17 віршів є варіацією однієї теми. За своїм настроєм вони співзвучні поемі «Венера і Адоніс». Друг, зачарований своєю красою, цурається шлюбних пут. Як досконале творіння природи, він сам порушує одвічний закон буття. Адже все в природі прагне любові, продовження себе в нащадках. Провідною в сонетах цієї групи стає альтернатива: згасання життя або його відродження. Давши життя синові, друг утвердить себе в майбутньому, переможе безжальний час. Тема розробляється, виникають нові й нові образи. Шекспір використовує несподівані побутові зіставлення: юний друг подібний до скнари, який позбавляє себе багатих прибутків (4, 6). Звучать і традиційні в ліричній поезії Відродження мотиви: старість схожа на безжальну зиму, зів'яла троянда говорить про скороминучість краси.

Нарікання на нерозумність друга, який повстає проти законів гармонії, змінюються в сонетах захопленим гімном його красі. Милування досконалістю людини притаманне мислителям, поетам і живописцям епохи. Палкі прихильники краси, в якому б вигляді вона не поставала - античні пам'ятки, природа, людське тіло, - вони створюють справжній культ прекрасного, в центрі якого незмінно опиняється людський індивід. Красу людського тіла змальовує С. Боттічеллі в чудовій картині «Народження Венери». Італійський гуманіст Дж. Манетті в книзі «Про достоїнство і перевагу людини» вигукує: «Яке велике і яке чудове достоїнство людського тіла... Наскільки благородна і досконала душа людини».

Однак поступово ідилічна умиротвореність початкових сонетів згасає. У тексті виникають сумні ноти. Посилюється тема Часу, що зумовлює зростання філософського потенціалу сонетів. Час - безжальний противник, та ліричний герой знаходить у собі мужність кинути йому виклик (19). його зброєю у цій боротьбі стає поезія, сила якої в її щирості й правдивості (21). Поет дасть другові нове життя, оспівавши його в своїх віршах (18).

Передвіщає втрату колишньої гармонії і розлука з другом (27-32). Нарочито піднесена мова перших сонетів помалу починає поступатися місцем живому розмовному слову. Чіткіших обрисів набирає образ самого ліричного героя. Доля не завжди була ласкава до нього (29, 30). І все ж таки герой вірить, що дружба винагородить його за всі розчарування, пережиті в минулому, його почуття до друга стає дедалі інтенсивнішим, набирає характеру ідеалу, навіть ілюзії.

Проте утвердженню гармонії чинить опір сама реальність. З'являється нова тема: зрада друга і невірність коханої (33). Страждаючи від подвійної зради, герой все ж таки прагне виправдати юнака (41). Добре, світле начало бере гору над дисгармонією буття. Тема безмежної відданості другові не тільки не зникає, але й набирає дедалі драматичнішого характеру (57-58). Саме в ній герой намагається віднайти втрачену цілісність свого внутрішнього світу.

Протагоніст сонетів, по суті, стикається з тією самою проблемою, осмислити яку були покликані центральні персонажі шекспірівських трагедій: людина і її час. Роздуми героя стають усе більш глобально-філософськими. Зростає їх емоційна виразність. Уже не тільки перипетії особистого почуття, але й мінливість усього сущого, недосконалість світу хвилюють його. Кульмінацією обурення стає славнозвісний 66-й сонет, надзвичайно співзвучний монологу Гамлета «Бути чи не бути». Думки про несправедливість, яка панує у світі, про торжество зла дублюються в цілій низці сонетів (71, 72, 73). Лихе начало проникає навіть у душу самого героя (62), позбавленим досконалості постає і внутрішній світ друга (69). Проте не до констатації дисгармонії, а до її переборення прагне протагоніст сонетів[7, с. 96].

Знову виникає тема творчості. Поезія ближча до вічності, ніж камінь і бронза, що здаються нетлінними (65). Але й вона багатоманітна, як усе в природі. У сонетах з'являється образ поета-суперника. Не без лукавого самоприниження порівнює протагоніст себе і свого противника, який теж оспівав красу юного друга. Його суперник - прихильник «ученої поезії», його поезія подібна до величного корабля. Друга поет уславив «в пісеннім громі» (80). Із окремих рядків поступово складається напівіронічний, напівзахоплений портрет поета-вченого, який спирається на античні канони, творить за законами класичної поетики. Його вірш звучний і піднесений, але позбавлений справжнього життя. Критерію авторитарності мистецтва Шекспір протиставляє критерій вірності природі. Не випадково у передмові до першого зібрання творів його художня манера визначена так: «Він, котрий був таким щасливим наслідувачем природи, був також і найдосконалішим виразником її».

Чужа поетові й витончено-рафінована манера салонних творців. Автор сонетів і сам часто-густо використовує художні прийоми евфуїстичної поезії, його вірші рясніють дотепними сплетіннями образів, витонченими метафорами. «Гра ума», проте, ніколи не стає самоцінною, не витісняє справжності почуття. Завдання поезії - відбити динаміку життя, побачити світ через призму неповторної людської душі. До цього прагне Шекспір і в своєму циклі «Сонетів». Роздуми про поетичну майстерність не перетворюються в абстрактну дискусію на естетичну тему. І в цьому - сама специфіка сонетної форми як жанру лірики. Змістом сонета є перш за все почуття, породжене якимось явищем реальності, а не саме це явище. Його сфера - складні порухи людської душі.

Думки про природу поезії невід'ємні в «Сонетах» від проблеми антагонізму видимого і сущого. Поет прагне закарбувати у вірші те краще, що є в другові (74). Адже нерідко в прекрасному тілі живе підступне серце (93, 94). Гіркота розчарування в другові змінюється думками про власну недосконалість (89). Біль знехтуваного безкорисливого почуття пронизує сонети, надаючи їм напрочуд щирого, напружено-особистого настрою.

На зміну розчаруванню приходить нове знання. Заключні сонети, присвячені другові, говорять про відродження почуття (119). Любов поета безкорислива, і тому їй дано подолати самий Час (124) .

Шлях ліричного героя «Сонетів» схожий з еволюцією драматичних протагоністів Шекспіра. Спочатку він ідеалізує навколишній світ, вступаючи, таким чином, у конфлікт з життєвою реальністю. Пізнання дійсності приводить героя до розчарування, до сумніву у можливості гармонійних стосунків. «Потім він проходить через великі душевні випробування, страждає, і дух його загартовується; він приходить до розуміння життя і людей у всій їхній складності й суперечностях, йому трапляється помилятись, переживати падіння, але він завжди виявляє здатність піднятися на нову моральну висоту» [7, с.105]. (О. Анікст). Інша тональність розділу, присвяченого «смуглявій леді сонетів». Контрастність образів, притаманна «Сонетам», доповнюється контрастністю двох основних сюжетних циклів збірки. Світле почуття до друга, хоч воно нерідко й прирікає поета на страждання, протиставляється болісній пристрасті, яка примушує прощати пороки і зради (151-152). Проте це не протиставлення за принципом «добро - зло». Ставлення поета до зображуваного набагато складніше. Полемічність відчувається вже у першому сонеті нового розділу (127). Поет кидає виклик багатовіковій традиції любовної лірики. Його кохана чорнява й не схожа на золотокудрих красунь, які полонили трубадурів іще в часи куртуазної поезії. У неї чорне шорстке волосся, її шкіра смуглява, «корал ніжніший за її вуста» (130). Шекспір навіть дещо гіперболізує нетрадиційність портрета, сміливо використовуючи непоетичні образи. І все ж «смуглява леді» прекрасна, її краса - це чарівність самої природи, прекрасної своєю незавершеністю.

Поетові почуття складні й суперечливі. Кохання п'янить його, позбавляє волі (147). Герой бачить вади своєї коханої, картає її зрадливість і непостійність (121, 133). Проте побороти свою пристрасть він не має сили. Якщо почуття до друга відбиває прагнення до гармонії, то любов до смуглявої коханої породжена стихійним началом людської природи. Внутрішній ритм другої частини циклу переривчастий, подібний до коливань почуттів самого героя. Сповнений поезії образ коханої, схиленої над ладами (128), змінюється інвективою проти любострастя (129) тощо.

Тема зрадливої коханої не має в «Сонетах» сюжетного розв'язання. Осмислення свого почуття до друга спонукало ліричного героя до глобальних зіставлень, примушувало його замислитись над проблемами людського буття. Циклу «смуглявої леді» філософічність не властива. Втрачає колишній драматизм навіть образ Часу. Розвиток іде вглиб, до витоків людського почуття. Не тільки зрадливість примхливої коханої хвилює поета. Драматичніша для нього - неможливість опиратися її чуттєвій чарівності (149-150).

Любов до друга будила думку, спонукала до творчості. Пристрасть до коханої примушує поета страждати, вносить розлад у його душу. Та все ж і вона по-своєму прекрасна, як прекрасна некрасивість «смуглявої леді сонетів».

3.4. Художня досконалість сонетів Шекспіра

Віршовий цикл «Сонетів» - це справжній ренесансний гімн людині. Сповнена глибокого психологізму і внутрішнього драматизму лірика Шекспіра стала новим етапом у розвитку англійської поезії. Важко переоцінити значення «Сонетів» для розвитку світового поетичного мистецтва.

Перші переклади сонетів російською мовою починають з'являтися з другої половини XIX ст. Між 1859 і 1876 pp. п'ять сонетів Шекспіра переклав І. Мамуна. У 1880 р. з'являються переклади М. Гербеля. Перекладають сонети П. Кусков, П. Каншин (прозовий варіант). У 1912 р. з'являється книга «Сонети Шекспіра», до якої ввійшло 28 сонетів у перекладах І. Мамуни, М. Гербеля, В. Лихачова, М. Холодковського та ін. У 1914 р. «Сонети» перекладає М. Чайковський[14, с.8].

Звертаються до лірики Шекспіра й російські радянські поети: Б. Пастернак, О. Румер, В. Рогов. Справжнім відкриттям сонетної спадщини Шекспіра став переклад «Сонетів» С. Маршаком, виданий 1949 р. і відзначений Державною премією. Перекладалися шекспірівські сонети російською мовою і на Україні. Так, безперечно, цікавий переклад професора Харківського університету А. Фінкеля, який довгі роки працював над відтворенням всієї багатоскладності шекспірівської лірики.

Українською мовою сонети перекладали М. Славинський, П. Грабовський (сонет 29). Низку їх переклав І. Франко. До сонетів Шекспіра неодноразово звертався М. Рильський. Він уважно вивчав лірику Шекспіра, стежив за перекладами, раз у раз підкреслюючи, що шекспірівські сонети «належать до творів величезної ваги». Зв'язок з поезією Шекспіра відчувається і в творах самого М. Рильського, особливо в його сонетах. Чимало сонетів переклав Д. Павличко, деякі були включені до збірника «Світовий сонет» (1983). Добірка їх подається далі (див. «Замість додатка»). Перше повне видання «Сонетів» українською мовою в перекладі Д. Паламарчука було опубліковане 1986 р[14, с.9].

Висновки

Лірика Шекспіра пов'язана з багатовіковою поетичною традицією. Сонет виник в Італії у XIII ст. Перший відомий його зразок зустрічається у Джакомо да Лентіно (1220-і pp.). Свою класичну форму сонет набирає у поетів «солодкого нового стилю». Звертається до нього Данте, який присвятив низку сонетів Беатріче. Завдяки родоначальнику нової європейської лірики Ф. Петрарці (317 сонетів про Лауру), сонет стає улюбленою формою поетів Відродження (Мікеланджело, Т. Тассо, Л. Камоенс, Лопе де Вега, П. Ронсар та ін.).

Надзвичайно популярним був сонет і в Англії. У 1591 р. побачила світ збірка сонетів Ф. Сідні «Астрофел і Стелла» (нап., в 1580-1584 pp.), яка утвердила сонетну форму в англійській ліриці.

Сюжетною основою шекспірівських сонетів є оповідь про палку дружбу і пристрасну любов поета-ліричного героя збірки. Прибічники біографічного трактування «Сонетів» здавна намагаються встановити, ким же були прототипи образів друга і коханої. Існують найрізноманітніші припущення. Образ «юного друга» найчастіше пов'язують з іменем покровителя Шекспіра лорда Саутгемптона. Існують також інші версії. «Смугляву леді сонетів», починаючи з XIX ст., ототожнювали з придворною дамою королеви Єлизавети Мері Фіттон та ін.

Цикл сонетів Шекспіра являє собою своєрідний ліричний щоденник, який створювався без заздалегідь продуманого плану. Деякі вірші написані «з нагоди», деякі відбивають якісь особисті переживання їх творця. Чимало сонетів породжено довгими роздумами автора про людську природу, про світ, що оточує людину. Проблеми, поставлені в сонетах, нерідко глибоко філософічні, що аж ніяк не суперечить універсальній природі цієї поетичної структури. Сонетна форма поетичного вираження надзвичайно драматична. Сама композиція сонета (тема - антитема - розв'язка) передбачає боротьбу протилежних почуттів і думок. У ньому дуже природно знаходять своє художнє втілення сповідь, інвектива, пейзажний малюнок, філософська композиція і т. ін.

У циклі три головні дійові особи: сам ліричний герой, його юний і прекрасний друг, кохана поета. Складність сюжетних колізій, що відбивають непрості стосунки протагоністів, так само як і проблемна багатоманітність збірки, вимагають створення бодай умовної схеми розміщення сонетів.

Список використаних джерел

  1. Аникин Г.В., Михальская Н.П. История английской литературы. – М.: Высшая школа, 1975
  2. Аникст А.А. Поэмы, сонеты и стихотворения Шекспира // Шекспир У. Полное собрание сочинений. – Т.8. – М., 1960. – с. 591
  3. Дубашинский И. А. Вильям Шекспир: Очерк творчества. -М.: Просвещение, 1965. -225, с.
  4. Затонський Д. Вільям Шекспір //Шекспир В. Твори в шести томах. – Том 1. – К.: Дніпро, 1984
  5. Зелинский Ф. Ф. Возрожденцы:,. -СПб.: Алетейя, 1997. -323, с.
  6. История всемирной литературы в 9 томах. Том 3. – М.: Наука, 1984. – с.331
  7. История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение. – М.: Высшая школа, 1987. – с. 364
  8. Комарова В. П. Метафоры и аллегории в произведениях Шекспира; ЛГУ. -Л.: Изд-во ЛГУ, 1989. -199, с.
  9. Левин Ю. Д. Шекспир и русская литература XIX века. - Л.: Наука: Ленингр. отд-ние, 1988. – с. 326.
  10. Макалін Г.В., Михальска Н.П. Історія англійської літератури. Підр. посібник для студентів педагог. ин-тів і фак. іноз. мов. К., "Вища школа", 1997. - 528 с.
  11. Урнов М.В., Урнов Д.М. Шекспир. Герой и его время. М., 1994
  12. Шаповалова М.С., Рубанова Г.Л., Моторний В.А. Історія зарубіжної літератури. Середні віки та Відродження. – Львів: Світ, 1993. – с.356
  13. Шекспір, Вільям. Сонети = SONNETS. -Львів: Літопис, 1998. -365, с.
  14. Шекспір, Вільям. Сонети = Sonnets. -Філядельфія: Мости, 1997. -321 с.
загрузка...
Top