Література України в 19 столітті

1. Література України першої половини 19 ст.

2. Література епохи Відродження.

Список використаної літератури.


1. Література України першої половини 19 ст.

Найзначніші досягнення української культури XIX ст. пов'язані з розвитком літератури. Провідне місце у становленні нової_ української літератури належить творчості І.П.Котляревського. Його заслуга в тому, що він запровадив у літературу усну народну мову й створив на її основі такі твори, як поему «Енеїда», п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» (1819 p.), а опубліковані вони відповідно в 1838 і 1841 pp.

«Наталка Полтавка» - перший драматичний твір нової української літератури. У листі до М.Гнєдича (1821) І.Котляревський писав, що «Наталка Полтавка» була «прийнята досить добре в Полтавській, Чернігівській та Харківській губерніях». У 1898 p., характеризуючи вісімдесятирічне сценічне життя п'єси, видатний український драматург і актор І.Карпенко-Карий назвав її «праматір'ю українського народного театру», «зразком народної поезії в драматичній формі». Вказуючи на органічну близькість «Наталки Полтавки» до думок і почувань народу та на великий емоційний вплив її на глядачів, він зазначив, що «радість, і горе, і сльози Наталки були горем, сльозами і радістю всієї зали».

Період від появи «Енеїди» І.Котляревського до виходу в світ «Коб-заря» Т.Шевченка характеризується в українській літературі творчістю талановитих письменників: Григорія Квітки-Основ'яненка (1778-1843), П.П.Гулака-Артемовського і Євгена Гребінки (1812-1848).

Г.Ф.Квітка-Основ'яненко - перший видатний український прозаїк, батько української повісті - народився в селі Основі близько Харкова - звідси і його псевдонім. Він довів, що українською мовою можна писати й високохудожні прозові твори. Найвідомішими творами Г.Квітки-Основ'яненка є повісті «Пан Халявський», «Маруся», «Конотопська відьма» та п'єси «Сватання на Гончарівці» і «Шельменко-денщик».

П.Гулак-Артемовський писав байки, критикував соціальну несправедливість, кріпосництво, тавруючи в них самодурство, аморальність, свавілля та деспотизм панів. Перший його оригінальний твір - «Пан та собака» (авторське визначення - «казка», насправді -«байка») - зажив чималої слави своїм викривальним пафосом, спрямованим проти панів, що поводилися з людьми як із тваринами. Ця байка розгорнена в чимале оповідання, що налічує понад 180 рядків. В ній яскраво і дотепно змальовано картину кріпосницької діяльності з живими образами самого Рябка, а також Явтуха - наймита. Байка прозвучала як осуд панської сваволі, а її мораль стала народним прислів'ям:

«Той дурень, хто дурним іде панам служити, А більший дурень, хто їм дума угодити!».

Творча спадщина Є. П. Гребінки досить розмаїта - вірші, історичні поеми, повісті, байки. Талант Є.Гребінки - цього українського барда - виявився в ліричних віршах, які він писав українською та російською мовами і які стали піснями: «Ні, мамо, не можна нелюба любить», «Очи черные, очи жгучие», «Помню, я еще молодушкой была». Але найбільшої слави зажив художник слова завдяки байкам, які стали окрасою української літератури і в які він, за словами І.Фран-ка, вклав «усю свою поетичну душу і любов до України». Всього Є. Гребінка написав 27 байок. Він є автором великої драматичної поеми «Богдан», яка написана російською мовою.

Є.Гребінка займався перекладами. В 1836 р. він переклав і видав українською мовою поему Олександра Пушкіна «Полтава».

Однією з найбільших заслуг Є.Гребінки перед українською літературою і перед усією Україною була участь у долі Т.Шевченка - викупі з кріпацтва, влаштуванні в художню академію, виданні «Кобзаря» у 1840 р.

В одному з листів Є.Гребінка відзначив роль українців в культурному поступі Росії XIX ст. Він писав: «Петербург є колонія освічених малоросів. Всі установи, всі академії, всі університети переповнені земляками, при призначенні людини на службу малорос звертає особливу увагу як розумна людина»[2, c. 153-155].

Великий вплив на українську літературу, насамперед на творчість Г.Квітку-Основ’яненка, Є.Гребінки, П.Куліша, О.Стороженка, мав М.В.Гоголь - один з найбільших світових письменників XIX ст. Про свою ідейну близькість до письменника говорив Т.Шевченко у вірші «Гоголю» (1844).

Дитинство М.Гоголя пройшло в с Василівні поблизу Миргорода. Закінчивши, як вже зазначалося, Ніжинську гімназію вищих наук, він переїхав до Петербурга і подальше його життя проходило в Росії, де він став ще дуже рідкісним тоді професійним письменником, який жив літературною працею.

Символічно, що український потомствений дворянин М.Гоголь започаткував всесвітньо знамениту російську прозу «золотого століття», а українську - російська дворянка Марія Вілінська.

Першу літературну славу М.Гоголю приніс цикл повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831-1832). В них змальовано поетичний образ України, овіяний народними повір'ями і легендами. Українській тематиці присвячені його збірка «Миргород» (1835) та повість-епопея «Тарас Бульба» (1835) про героїчну національно-визвольну боротьбу українського народу. Працюючи ад'юнкт-професором на кафедрі історії Петербурзького університету, М.Гоголь опублікував розвідки з історії України та її культури - «Погляд на утворення Малоросії», «Про малоросійські пісні»,

XIX ст. - це єдине, по суті, бездержавне століття. Але воно однак породило духовну основу нації, основного носія державницької ідеї -Т. Шевченка (1814-1861). Кожна нація, якій пощастило відкрити і висловити свою творчу ідентичність, своє глибинне самопізнання, базу вищої, національної культури, осягнула це могутнім словом свого національного пророка. Серед цих народів є і українці. Поляки дістати Міцкевича, німці - Гете, англійці мають Шекспіра, італійці -Данте, угорці - Петефі, Росія гордиться своїм Пушкіним, а українці -Тарасом Шевченком.

Його вплив на дух і свідомість народу дозволив пробудити творчі сили занімілого поневоленого народу, розбудити його з невольничого сну, надихнути на визвольні дії. Не лише його молодий безсмертний «Заповіт» (грудень 1845 p.), створений під час тяжкої хвороби (запалення легенів) у Переяславі, а й вся поетична збірка «Кобзар» (1840) - це суцільний заповіт України, віра в неї, молитва за неї. Книга стала явищем українського національного відродження. її схвально зустріли і читачі, і критики. Пізніше І.Франко писав: «Поява Шевченкового «Кобзаря» 1840 р. в Петербурзі мусить вважатися епохальною датою в розвою українського письменства, другою після «Енеїди» Котляревського. Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову»[6, c. 216-218].

У творчій спадщині Т.Шевченка яскраво відбилася його всебічна загальна культура, широка обізнаність у питаннях літератури, мистецтва, історії, етнографії, естетики. Іван Франко писав, що Т.Шевченко «був сином мужика - і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком - і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком - і вказав нові, світлі й вільні шляхи професорам і книжним ученим... Доля переслідувала його в житті скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду...».

Твори Т.Шевченка перекладено на сотні мов, а «Заповіт» - всіма мовами колишнього Радянського Союзу й багатьма мовами народів світу. На відзнаку вшанування пам'яті Кобзаря скрізь, де жив Шевченко, куди закидала його невблаганна доля, відкрито музеї. Його іменем названо вулиці, парки, школи. Заповіт Кобзаря завжди єднатиме людей у справі служіння України:

Свою Україну любіть,

Любіть її.

Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Після смерті Т.Шевченка найпомітнішою постаттю в українській літературі став Пантелеймон Олександрович Куліш (1819-1897) - поет, прозаїк, журналіст, видавець, літературний критик, мовознавець, етнограф. Його перший великий твір - поема «Україна» - спроба історичного епосу від Володимира Великого до часів Богдана Хмельницького (на зразок «Одіссеї» та «Іліади» Гомера). П.Куліш є автором першого українського історичного роману (як і першого зразка жанру роману в українській літературі взагалі) «Чорна рада» (1857), присвяченого подіям в Україні 1663 p., ґрунтовних науково-історичних праць «История воссоединения Руси» (1874-1877), «Отпадение Малороссии от Польши» (1883-1890). Письменник створив високохудожні переклади Біблії, творів В.Шекспіра. П.Куліша називали «паном української мови», який володів всіма секретами її багатства й сили. Він є одним із зачинателів української культурної критики, першим українським критиком-професіоналом.

Високу оцінку нащадків дістала культурологічна діяльність П.Куліша. М.Зеров назвав його «піонером культури на Україні», М.Хвильовий - справжнім європейцем, що наблизився до типу західного інтелігента, а І.Франко - «знатним на свій час організатором духовної праці».

Дружиною П.Куліша була також письменниця, авторка оповідань з народного життя Олександра Білозерська (1828-1911). В українську літературу вона ввійшла під псевдонімом Ганни Барвінок. її брат - Василь Білозерський, член Кирило-Мефодіївського товариства, засновник та видавець журналу «Основа»[8, c. 132-134].

Першою українською письменницею новітнього періоду була Марко Вовчок - Марія Олександрівна Вілінська-Маркевич-Жученко (1834-1907). Вона народилась у зрусифікованій родині, одружилася з Опанасом Маркевичем, з яким познайомилася в Орлі, де жила її родина і куди його вислали в 1847 р. за належність до Кирило-Мефодіївського братства. Виїхавши з ним в Україну, досконало вивчила українську мову.

Марко Вовчок виступила з першою соціальною повістю в українській літературі - «Інститутка» (1862), а за п'ять років до того у Петербурзі українською мовою вийшла в світ перша збірка її творів «Народні оповідання» (1857). Т.Шевченко бачив у Марко Вовчок свою наступницю.

Коли він був у Нижньому Новгороді, «Народні оповідання» потрапили до його рук. «Какое возвышенно прекраснее создание зта женщина», - записав він у «Щоденнику» 18 лютого 1858 р. і висловив намір подякувати їй за радість від прочитаної книжки. 24 січня 1859 р. відбулося їхнє особисте знайомство. На спогад про цей день Т.Шевченко написав вірш «Марку Вовчку», в якому висловив захоплення творчістю й особою письменниці. Коли якось Марко Вовчок попросила Т.Шевченка «поправити що-небудь» у її новому творі, поет схвильовано відповів: «Як можна до цього доторкатися! Це для самого мене джерело істини й краси!». Дуже високої думки був Т.Шевченко про мову українських творів Марка Вовчка. Коли Іван Тургенев запитав поета, кого б він радив читати, щоб якнайшвидше вивчити українську мову, Т.Шевченко відповів: «Марка Вовчка». В 1860 р. Т.Шевченко надіслав їй примірник «Кобзаря» з написом: «Моїй єдиній доні Марусі Маркевич. І рідний, і хрещений батько Тарас Шевченко».

Свою оцінку Марко Вовчок дала і Леся Українка. Вона писала: «Марко Вовчок знає такі таємниці душі українського народу, яких тепер вже ніхто не знає або виповісти не вміє».

Соціальну спрямованість мала творчість засновника української реалістичної байки Леоніда Глібова (1827-1893). Він написав понад 100 байок, в яких висміював вади тогочасного суспільства. У літературному доробку Л. Глібова окремої уваги заслуговують ліричні вірші: «Думка», «Зіронька», «Пісня», «Журба». Краща з них - «Журба» (покладена на музику МЛисенком), сповнена елегійного смутку за втраченою молодістю, близька до народної поезії з її мелодійністю й багатством вживання епітетів, порівнянь. Вона відразу стала популярною народною піснею під назвою «Стоїть гора високая».

Сатириком-гуманістом, автором дотепних і гострих поезій, які висміювали негативне у житті українського народу, картали тих, хто кривдив народ, був також Степан Руданський (1834-1873). Найбільшим досягненням поета є його співомовки, яких він написав понад двісті. Особливо популярними стали «Почому дурні?», «Пан та Іван в дорозі», «Добре торгувалось», «Сповідь» та багато інших. Крім того, він написав багато ліричних, пісенних творів. Його пісня «Повій, вітре, на Вкраїну» набула такої популярності, що стала народною і вже майже півтора століття чарує слухачів. Оспівувана в усі віки тема - кохання до дівчини та любов до рідної України й туга за ними - розкрита поетом з глибоким почуттям і ліризмом, а відповідна тексту музика відомого композитора Владислава Заремби зумовила популярність пісні. Відомі й білоруські варіанти цього твору. За життя поета вірш «Повій, вітре, на Вкраїну» було надруковано в журналі «Основа» у 1861 р. До написання вірша призвела розлука з Марією Княгницькою, що лишилася на рідному Поділлі[7, c. 158-161].

В жанрі роману і повісті плідно працював Іван Нечуй-Левицький (справжнє прізвище - Левицький). Особливо високою художньою майстерністю відзначилися його соціально-побутові твори: «Микола Джеря» (1878) і «Кайдашева сім'я» (1879). Письменник виступив як автор історичних творів: «Запорожці» (1873), «Гетьман Іван Виговський» (1899), «Князь Єремія Вишневецький» (1897), а також науково-популярних праць: «Унія і Петро Могила» (1875), «Український гетьман Богдан Хмельницький» (1878), «Історія Русі» (1879). Історичній темі присвячена драма «Маруся Богуславка» (1875).

Соціально-психологічними мотивами позначена й творчість Панаса Мирного (Панаса Яковича Рудченка) (1849-1920). У романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та повісті «Голодна воля» він захищав знедолених людей, а у повісті «Повія» змалював багатостраждальну долю жінки-селянки. «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» - перший в українській літературі роман соціальної тематики.

Прагнення народу до волі відобразив у своїх творах талановитий письменник-новатор Михайло Коцюбинський (1864-1913). Силою художнього слова він протестував проти несправедливості, злиденного життя соціальних низів суспільства. У його творчості досягнення реалізму в поєднанні з новими імпресіоністичними засобами синтезувалися у жанр соціально-психологічної новели («Поєдинок», «Цвіт яблуні», «Сніг» та інші.). За мотивами творів М.Коцюбинського створено фільми: «Навздогін за долею» (1927), «Фата моргана» (1931 p., 1956 p.), «Коні не винні», «Пекоптьор», «Кривавий світанок» (всі три - 1956 p.), «Дорогою ціною» (1957), «Тіні забутих предків» (1964), «Подарунок на іменини» (1991).

В кінці 1897 р. - на початку 1898 pp. М.Коцюбинський жив у Житомирі, працюючи тут у газеті «Волинь», у якій відав відділом хроніки. В цій газеті він опублікував цикл нарисів «Свет и тени русской жизни». Помер і похований М.Коцюбинський в Чернігові. Це місто двічі в XIX - на початку XX ст. за часів Л.Глібова і М.Коцюбинського ставало одним з найпотужніших загальноукраїнських культурних осередків[3, c. 166-168].

Видатною українською поетесою була Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) (1871-1913). Вона народилася і провела дитячі роки у Новограді-Волинському на Житомирщині. її матір'ю була відома українська письменниця Олена Пчілка (Ольга Петрівна Драгоманова) (1849-1930) - член-кореспондент Всеукраїнської Академії наук, а дядьком по матері - М.П.Драгоманов. Серед родичів Лесі - Микола Лисенко та Михайло Старицький.

Хвора з дитинства на кістковий туберкульоз, вона духом не піддавалася недузі. Л.Українці вдалося поєднати силу шевченківських ідей з новими темами і створити цілком нову поезію загальнолюдських цінностей у високохудожній формі. Іван Франко писав про неї: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із вуст сеї слабосилої, хворої дівчини». Вершиною її творчості є драма-феєрія «Лісова пісня». Багато досягла Леся Українка на ниві перекладу, адже крім української та російської володіла французькою, іспанською, англійською, німецькою, грецькою та латинською мовами.

У XIX ст. жив і творив західноукраїнський письменник Юрій Федькович (1834-1888) - зачинатель культурного відродження Буковини. Талант Ю.Федьковича І.Франко визначив як «переважно ліричний». Розпочавши писати німецькою мовою, поет справжній хист розкрив лише у творах, написаних українською мовою. Він написав близько 400 поетичних і 60 прозових творів. У найвідоміших з них - «Довбуш», «Лук'ян Кобилиця» - прославляються народні ватажки - борці за щастя пригноблених людей.

З Галичиною зв'язане все життя великого письменника, вченого, громадського діяча Івана Франка (1856-1916). Він продовжив традиції своїх попередників, зокрема Т.Шевченка, на ниві духовної культури, вніс вагомий вклад у розвиток національної та соціальної свідомості українського народу. Його літературна і наукова спадщина становить близько 5 тисяч найрізноманітніших творів. Він був найбільшим після Т.Шевченка українським поетом-новатором. До поетичного доробку І.Франка належать збірки «З вершин і низин», «Мій Ізмарагд», поеми «Смерть Каїна», «Похорон», «Іван Вишенський».

Найкращою збіркою ліричних поезій І.Франка є збірка «Зів'яле листя» (1896). Надзвичайна музикальність франкових поезій перетворює їх у широковідомі пісні («Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Чого являєшся мені»). Йому вдалося поєднати у своїх творах традиції романтиків і Т.Шевченка з новаторством європейських поетів.

У 1877-1882 pp. І.Франко написав визначні твори політичної лірики - «Вічний революціонер», «Каменярі», «Товаришам із тюрми». В них чітко прозвучав заклик до оновлення світу на засадах гуманізму і справедливості. На слова вірша «Вічний революціонер» видатний український композитор М.Лисенко у 1905 р. написав музику. Цей твір став одним із національних гімнів українського народу. В 1926 р. композитор С.Людкевич (1879-1979) створив симфонічну поему «Каменярі».

Серед повістей і романів І.Франка виділяються «Борислав сміється» і «Захар Беркут». В останній письменник відобразив життя карпатської України в XIII ст. у часи монголо-татарської навали, а «Борислав сміється» присвячений спробі першого організованого страйку в Галичині. В цій повісті І.Франко висунув нову для української літератури тему робітничого руху. Однією з найвидатніших п'єс письменника є його соціальна драма «Украдене щастя» (1891), яка відзначається глибоким реалізмом.

І.Франко - найбільший в українській літературі перекладач з усіх європейських мов. Своїми численними перекладами з літератур різних народів світу він помітно збагатив українську культуру найкращими здобутками світової художньої літератури.

І.Франко був кандидатом на Нобелівську премію, але він у 1916 р. помер. За правилами, премія Нобеля вручається живим претендентам. Пізніше висувалися на цю премію такі українські літератори, як Улас Самчук, Павло Тичина, Микола Бажан, Василь Стус та Олесь Гончар.

В Галичині жив і працював український письменник Марко Черемшина (псевдонім Семенюка Івана Юрійовича) (1874-1927). В своїх оповіданнях він змалював побут, звичаї та психологію гуцульського селянства, безпросвітні злидні й трагізм його повсякденного життя. В оповіданнях з років Першої світової війни письменник показав грабіжницький характер імперіалістичної бойні.

Одним з кращих творів про селянство в світовій літературі є повість «Земля» буковинської письменниці Ольги Кобилянської (1863-1942). Шедевром української літератури стала також інша повість письменниці - «В неділю рано зілля копала», написана за мотивами української народної пісні «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Письменниця вводить в літературу образи жінок-емансипанток[1, c. 194-197].


2. Література епохи Відродження

Новою за формою і за змістом стає в цей час і література, завдяки своїм можливостям вона найповніше виразила свою епоху. Саме в епоху Відродження з'являються національні літератури (іншими словами - літературні твори національними мовами).

Важливою рисою нової літератури є зображення народу і поступове осмислення передовими митцями того часу його значення як великої суспільної сили.

Показовим для літератури Відродження є використання в реалістичному зображенні дійсності казкових і фантастичних елементів, узятих з фольклору. Зв'язок з ним становить одну з найважливіших рис творчості письменників-гуманістів. Хоч антична література відіграла велику роль у формуванні реалізму Відродження, однак основним його джерелом була народна літературна традиція.

Творчість письменників Ренесансу позначена пристрасним пошуком нових форм і стилів.

Гуманістична література, як і ідеологія гуманізму загалом, у процесі розвитку зазнала значних змін, зумовлених суспільними процесами. Вона пройшла етапи становлення, розквіту і занепаду, поступившись місцем новим явищам. На ранньому етапі вона була пройнята оптимізмом, вірою у можливість здійснення гуманістичних ідеалів у найближчому майбутньому. В кінці епохи, коли посилився наступ феодально-церковної реакції та виразніше проявилися суперечності, хижацький, антигуманістичний І характер того суспільства, яке йшло на зміну феодальному, розпочалася криза гуманізму, колишній оптимізм і життєрадісність заступило трагічне світосприйняття. Відповідно до цього встановлена періодизація літератури Відродження. Визначаються такі періоди: період Передвідродження, який припадає на час переходу від середньовіччя до нової доби, коли складалися передумови, що привели до ренесансного перевороту; періоди раннього, зрілого і пізнього Відродження. Проте загальноєвропейський розвиток нової культури не був синхронним і періоди літературного процесу в різних країнах не збігаються за часом. Так, Передвідродження найраніше розпочалося в Італії і припадає на кінець XIII- початок XIV ст., тоді як в інших країнах Європи - на XIV, XV ст. В Італії період раннього Відродження охоплює XIV ст., а в більшості європейських країн - кінець XV-початок XVI ст. Італійський гуманізм, пройшовши період блискучого розквіту, уже в 40-х роках XVI ст. був позначений гострою ідейною кризою, тоді як у Франції він досяг у цей час зрілості, а в Німеччині взагалі завершив свою коротку історію. Тому в кожній окремій країні існують внутрішні хронологічні межі періодів Відродження. Разом з тим, попри риси типологічної цілісності літератури цієї доби, спільність загальних принципів, ідейну єдність історичних періодів, кожна література має свої особливості, позначена виразною національною своєрідністю.

Італійська література. В італійській літературі на грані між старим, церковно-феодальним і новим, гуманістичним світоглядом - кінець XIII-початок XIV ст. - знаходиться творчість Данте Алігьєрі (1265-1321). Творчість Данте справедливо називають синтезом середньовічної культури. Водночас з ім'ям Данте пов'язаний початок нової культури, нового типу мислення. Яскраву характеристику Данте як велетню перехідної доби дав І. Франко: «Данте являється найвищим виразом, поетичним вінцем та увічненням того, що називаємо середніми віками. Вся культура, всі вірування, всі муки та надії тих часів знайшли вираз у його поемі. Та рівночасно як людина геніальна він усім своїм єством належить до новіших часів, хоча думками й поглядами коріниться в минувщині».

Данте був не тільки письменником, але і політичним діячем, прихильником демократичних сил. Коли його партія зазнала поразки, він став вигнанцем до кінця життя. Тоді він і пише свою “Комедію”, яку пізніше Бокаччо назвав “Божественною комедією”, ця назва й увійшла в історію літератури. Німецький письменник ХХ ст. Стефан Цвейг дав їй таку оцінку: “Подібно крутому вододілу вона раз і назавжди розмежувала два великих потоки - середні віки і Новий час, але, як всяка гірська вершина, вона одночасно зв'язує дві культури, які на перший погляд розмежовує”. Книга написана народним тосканським наріччям, яке і легло в основу італійської літературної мови (Тоскана - область Італії, столиця якої - Флоренція). “Божественна комедія” багато в чому ще пов'язана з світоглядом католицизму, відображає середньовічну картину світу (сюжет складає фантастична подорож автора в пекло, чистилище і рай). В поемі широко використана характерна для середніх віків символіка чисел: вона складається з 100 пісень, перша з яких - вступна, а інші розділені по 33 пісні на 3 частини - “Пекло”, “Чистилище” і “Рай”. Проте поводирі Данте вже зовсім з іншого образного ряду. У пекло і чистилище його супроводить Вергілій - римський поет і мислитель, а в рай - Беатріче, - прекрасна кохана Данте, яка дуже рано померла. Ще раніше він вже оспівав своє почуття до Беатріче в книзі “Нове життя”.

Засновником школи нової лірики вважається болонець Гвідо Гвініцеллі (1240-1276) - викладач літератури в Болонському університеті, його поетична уява живилася не почуттями, а філософськими роздумами; кохання в його поезіях - це швидше філософське споглядання краси; його творам властиві довершеність і витонченість форми, риторичність. Данте називав Гвініцеллі своїм учителем.

Послідовником Гвініцеллі був флорентієць Гвідо Кавальканті (1259-1300) - талановитий поет, друг Данте. Головна тема його поезій - любовна пристрасть. В окремих поезіях підкреслюється її облагороджуючий вплив на людину, але особливого значення набуває мотив трагічного кохання. Нероз-ділена любовна пристрасть у нього інтерпретується як сліпа згубна сила, як своєрідна хвороба. Це вносить у його поезію багато гіркоти і розчарування. В ліриці тосканського поета глибоко розкриті суперечності й складність внутрішнього стану закоханого, ускладнена і символіка образів.

Першими в повному розумінні гуманістами в італійській культурі були Франческо Петрарка і Джованні Бокаччо, які разом з Данте є творцями італійської літературної мови.

Життя і творчість Петрарки (1304-1374) найбільш яскраво показують, яке значення мала античність для італійських гуманістів. Петрарка буквально схилявся перед античним світом, був блискучим знавцем мов, заснував науку, яка отримала пізніше назву класичної філології. Все життя займався пошуком і вивченням древніх рукописів, писав історичний твір, наслідуючи античних авторів. Однак славу у віках йому принесли не ці парадні твори, а лірична поезія, яку сам він всерйоз не сприймав. Двадцять років він оспівував свою кохану Лауру за життя і десять років після її смерті, хоч навіть не був близько з нею знайомий. “Книга пісень” відкрила нові шляхи європейської ліричної поезії.

Найбільшу частину спадщини Петрарки становлять латинськомовні твори. За підрахунками дослідників, латинською мовою поет написав у п'ятнадцять разів більше, ніж італійською. З поетичних латинськомовних творів найбільш значним є «Африка» - незакінчена героїчна поема, написана гекзаметром. Вона задумана як велика національна епопея на зразок «Енеїди» Вергілія. Сюжет її побудовано на запозиченнях з античної літератури: Тіта Лівія, Ціцерона. Розповідається в поемі про події далекої старовини: про кінець другої пунічної війни, подвиги Сціпіона Старшого в Африці, завоювання Карфагена. Весь твір пройнятий духом сучасності, гостро актуальною для тогочасної Італії ідеєю необхідності створення могутньої держави. Поет звеличує древній Рим, героїзує образ Сціпіона. Цим зумовлені пафос поеми і її величезний успіх у сучасників.

З латинської спадщини Петрарки значний інтерес [170] становлять морально-філософські твори, особливо трактат «Про презирство до світу», в якому виразно проявляються суперечності світогляду поета і складність становлення нової свідомості. При написанні його Петрарка використав традиційну літературну форму видіння й алегорії. У вступі він розповідає про сон, в якому до нього нібито прийшла Істина, жінка «невимовного блиску й сіяння», і привела з собою Августина Блаженного* для розмови з поетом. Три дні точиться бесіда в присутності Істини: Все, що Петрарка запам'ятав з неї, він передає у формі діалогу між Августином і Франціском (сам Петрарка). Августин, виходячи з християнсько-аскетичної точки зору, звинувачує Франціска в неправедному житті. Він твердить, що ідеальною є тільки та людина, яка «може сказати: у мене немає нічого спільного з тілом, все, що вважається приємним, мені мерзотне, я прагну вищого щастя». Августин закликає Франціска зректися мирських бажань і земних радощів - поезії, слави, кохання до Лаури. Франціск - це людина, яка віддана земним ' справам і не відмовляється від земних болів і насолод; його мучить душевний неспокій, невдоволення собою; він звідав велику любовну пристрасть, прагне слави і знань. Франціск сповнений пошани до Августина, схиляється перед його мудрістю, високістю його моральних вимог, але прийняти його аскетизм він уже не може. Франціск бачить, що в дійсності прояви життя не вкладаються в рам- . ки аскетичних догм, а пристрасті та прагнення людини непідвладні категоричним канонам християнської моралі. Він не відбирає у людини права на земні радощі, цінить її за багатство духовного життя. На докори Августина Франціску за те, що той жадає земних благ, надміру вірить у свої здібності, пишається своїми знаннями, Франціск відповідає: «Цілком визнаю це і ніяк не можу приборкати своїх бажань». У цій відповіді - протидія середньовічним моральним нормам, які вимагали від людини покори і самоприниження в ім'я безсмертя в загробному світі. Августин засуджує любов Франціска до Лаури, називає це почуття божевіллям. Але Франціск відстоює кохання, благословляє це почуття, його облагороджуючий вплив, стверджує, що воно підносить людину і стимулює її кращі сили. У кінці діалогу Франціск немовби погоджується з судженнями Августина, визнає правоту його вимог і обіцяє «кинути криві дороги і обрати простий шлях спасіння». Але здійснення цього відсувається [171] на якийсь невизначений час. Франціск ще поглинутий земними інтересами і не може залишити свої земні справи на півдорозі: «Я зберу розкидані уламки моєї душі... Але тепер, коли ми говоримо, мене чекає багато важливих, хоча й земних справ». Лише виконавши їх, він зможе віддатися тому життю, якого вимагає від нього Августин.

Обдаровання зовсім іншого плану мав Бокаччо (1313- 1375). Завдяки йому одним з провідних жанрів ренесансної літератури стає авантюрна новела. Його “Декамерон” (збірник з ста новел, звідки і назва книги) в захоплюючій, дотепній формі розгортає перед нами картину побуту і традицій італійського суспільства. Багато новел викривають лицемірство, пожадливість ченців. Коли католицька церква ввела в практику Індекси заборонених книг, “Декамерон” відразу туди потрапив. Перу Бокаччо належить перший в європейській літературі психологічний роман “Фьяметта”[5, c. 123-125].

Джованні Боккаччо (1313-1375) - великий письменник-гуманіст, учений, філолог. Він був другом Петрарки, перебував під значним його впливом, але за характером творчості дуже відрізнявся від нього. Найвидатніші свої твори Боккаччо написав прозою, зосередивши увагу на всебічному зображенні матеріальної сторони дійсності, на відтворенні людського буття в усій різноманітності його проявів і запитів.

У 40-ві роки Боккаччо написав найбільш довершену свою поему «Ф'єзоланські німфи» (1345-1346), [178] знову скориставшись октавою. Задум поеми підказаний античними локальними міфами. В основу фабули поет поклав легенду про те, що назви двох річок, які омивають пагорби з містечком Ф'єзоле, нібито походять від імен двох закоханих, котрі колись там загинули. Починається поема розповіддю про ті далекі часи, коли люди жили на лоні природи і в злагоді з нею, в простих хатинах, за старими добрими звичаями. У той час на схилах Ф'єзоле жили Діана, богиня дівоцтва, та її німфи, яким заборонялося кохати. В одну з німф, Мензолу, закохався пастух Афріко. Довго він не міг наблизитись до неї, але зрештою йому це вдалося. Мензола відповіла на його почуття, проте страх перед Діаною змушував німфу уникати Афріко. Юнак подумав; що Мензола загинула, і, не перенісши розлуки, заколов себе списом. Ручай, у який упав Афріко, згодом назвали його іменем. Мензола носить у собі дитя Афріко, шукає зустрічі з ним, не знаючи про його смерть. Через деякий час вона народжує хлопчика і за допомогою старої німфи переховується з ним у гаях від Діани. Одного разу Діана побачила Мензолу з дитиною. Тікаючи від богині, німфа перетворилася в струмок, який назвали її іменем. За пагорбом Ф'єзоле ручаї Афріко і Мензоли зливаються в одному річищі. Стара німфа принесла Прунео, сина нещасливих закоханих, до батьків Афріко, які й виростили його. На землі Ф'єзоле тим часом прийшов Атлант. Діана зникла, одні німфи повиходили заміж, інші - покинули цю місцевість. Прунео згодом став знатною особою при дворі Атланта і започаткував могутній рід. Розповіддю про його долю і завершується поема.

Поглиблене вивчення античної літератури зумовило значні ідейні досягнення. Спираючись на неї, гуманісти відстоювали ідеал нової людини, яка, на їхню думку, повинна володіти всіма знаннями людської науки (studia humanitatis), вели боротьбу проти середньовічної схоластики. Саме в цей час італійський гуманізм остаточно звільнився з-під впливу церковного світогляду і набув суспільного визнання. Одним із найвизначніших вчених-гуманістів першої половини XV ст. був Лоренцо Валла (1405-1457); найбільш відомими творами якого є трактат «Про насолоду і про справжнє благо» (1431) і памфлет «Про фальшивість дару Костянтина» (1440). [188]

Панування латинської течії в літературі XV ст. все ж не могло припинити розвитку народної творчості і гуманістичної літератури італійською мовою. Окремі гуманісти захищали права італійської мови, цінність національної літератури та її традицій. У цьому плані визначною є діяльність Леоне Баттіста Альберті (1407-1472) - видатного мислителя, який визначився в різних галузях науки і мистецтва: філософії, естетиці, літературі, архітектурі й скульптурі. Народною мовою він писав трактати й вірші, вводячи в італійську літературу античні поетичні жанри - елегії, еклоги.

Література Німеччини, Франції, Іспанії. Німеччина - батьківщина Реформації, і німецькі письменники були тісно пов'язані з ідеями і настроями своєї країни. Головну увагу вони приділяли релігійно-філософським, морально-етичним проблемам. Причому в їх творах поєднувалися різка критика порядків, які існували, і боязнь активності народних мас. Багато про що говорять вже назви книг: “Корабель дурнів” Себастьяна Бранта, “Похвала дурості” Еразма Роттердамського, “Листи темних людей” Ульріха фон Гуттена.

Період зрілого Відродження в Німеччині охоплює кінець XV-перше тридцятиліття XVI ст. Гуманісти величезну увагу приділяють філологічним дослідженням, вивченню античної культури. Антикатолицькі настрої викликають у них великий інтерес до питань релігії і спонукають до перегляду текстів «священних книг» і до очищення їх від інтерпретації католицькою церквою. Своєю діяльністю гуманісти значною мірою сприяли релігійній реформації, яка невдовзі стане їхнім запеклим ворогом.

У цей період на основі гуманістичного світосприйняття відбувається стрімкий розвиток образотворчого мистецтва, вершину якого становить творчість одного з титанів Відродження Альбрехта Дюрера. Картини і гравюри Дюрера, твори великих митців його покоління - Грюневальда, Гольбейна, Кранаха, Альтдорфера - пройняті ренесансним інтересом до людини і реального світу, духом визвольної боротьби. Саме вони і становлять найвище художнє досягнення німецького Відродження.

На цей же недовготривалий період припадає і розквіт німецької гуманістичної літератури. Напружене соціальна й антикатолицька боротьба в країні зумовила войовничу антикатолицьку та антифеодальну спрямованість німецької літератури. Провідну роль відігравала в ній сатира, основними жанрами стали памфлети, пародії, комедії, сатиричні діалоги, епіграми. Джерелами їх були антична література, особливо сатиричні її жанри, національна середньовічна література і фольклор.

Найвидатнішим представником французького гуманізму був Франсуа Рабле (1494-1553). Народився він в сім'ї адвоката, в юності поступив у монастир, потім покинув його, вивчав медицину і природничі науки, був лікарем, вів філологічні дослідження. У циклі сатиричних романів “Гаргантюа і Пантагрюель” він ввів у літературу образи, прийоми народної сміхової культури. Унікальний твір залишив Мішель де Монтень (1533-1592). Біля двадцяти років він записував свої спостереження, міркування, думки. Ці записи склали три томи афоризмів “Досліди”. Вони увібрали і дух своєї епохи, і думки “на всі часи”.

Засновником нової іспанської літератури став Мігель Сервантес (1547-1616), з чиєю творчістю пов'язане завершення перетворення кастільського діалекту на літературну мову. “Дон Кіхот”, недостатньо оцінений сучасниками, в XIX-XX ст. був оголошений одним з найбільших творінь людської думки. Задуманий як пародія на рицарські романи, “Дон Кіхот” насправді виявився глибоким, багатоплановим твором. Ідеали і цілі Дон Кіхота високі, він висловлює гуманістичні ідеї, але виглядає безглуздо, зазнає поразок. Прекрасні ідеї несумісні зі світом матеріальних інтересів. Роман відобразив кризу ренесансного гуманізму, ввів у мистецтво тему “донкіхотства” - вірності своїм поглядам і боротьби за них всупереч усьому[4, c.82-84].


Список використаної літератури

1. Афонін В. Культурологія: Навч. посіб. для самост. роботи студ. вищ. навч. закл. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології та кіно-, телемистецтва — Луганськ : Альма-матер, 2005. — 248с.

2. Білик Б. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К. : КНИГА, 2004. — 408с.

3. Герчанівська П. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". Мережа дистанційного навчання. — К. : Університет "Україна", 2003. — 323 с.

4. Гнатчук О. Культурологія: Навч.-метод. посібник / Буковинский держ. медичний ун-т. — Чернівці, 2007. — 202с.

5. Захарченко Г. Культурологія: навч. посіб.. — О. : Одеський державний медуніверситет, 2007. — 240с.

6. Культурологія: Навчальний посібник/ І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т хар-чових технологій. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -367 с.

7. Матвієнко Л. Культурологія: навч. посібник / Київський національний торговельно- економічний ун-т. — К. : КНТЕУ, 2007. — 285с.

8. Шевнюк О. Культурологія : Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. -К.: Знання-Прес, 2004. -353 с.

загрузка...
Top