Іван Котляревський – основоположник української літератури

Вступ.

1. Життєвий шлях І.Котляревського.

2. Творчість І.Котляревського та нова парадигма української літературної мови.

3. «Енеїда» І.Котляревського та її значення в літературі.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Творчість І.Котляревського ознаменувала собою початок нової ери української літератури. Із порівняно невеликого за обсягом творчого доробку письменника починається потужний рух національного відродження. Поема «Енеїда», над якою І.Котляревський працював майже три десятиліття, стала епохальним за своєю громадською i художньою значущістю явищем у духовному житті українського народу, визначила змістовий напрям і форму нашому письменництву.

Творчiсть I.Котляревського була направлена на вiдтворення й iнтерпретацiю буденного свiту українця шляхом побудови можливої на той час моделi. Реалiзуючи її, письменник розкривав тим самим свою iндивiдуальну аксiологiю, своє творче "я", здатне наприкiнцi XVIII - поч. XIX ст. оживити мовну платформу - заговорити до народу його мовою й дати можливiсть тим, хто заперечував сам народ, його мову, культуру, зрозумiти, що кожна нацiя має перспективу й майбутнє.

Можна сказати, що І.Котляревський на шляху свого мистецького становлення пройшов відстань від семінариста-“римача” до визнаного письменника. Почавши з семінарського віршування, міцно пов’язаний як з українською старосвітчиною, так і зі специфічною шкільною пародійно-ігровою субкультурою, І.Котляревський зазнав відчутного впливу читацької сторони – власне, читацькі ініціативи публікації “Енеїди” великою мірою стимулювали автора до перегляду перебутого амплуа “школяра-віршувальника” і прийняття не просто статусу митця, а саме українського митця, який може бути письменником, а значить і собою лише за умови постійного контакту й діалогу з широким читацьким колом “любителів малоросійського слова”.


1. Життєвий шлях І.Котляревського

Народився 9 вересня 1769 року в Полтаві, в родині дрібного чиновника. Згодом Котляревським було «пожалувано» дворянське звання.

З 1780 року маленький Іванко почав навчатися в Полтавській духовній семінарії. Особливо старанно й наполегливо осягав хлопець гуманітарні дисципліни: піїтику, риторику, філософію, латинську, грецьку, французьку, німецьку мови. З інтересом знайомиться з античною літературою, перекладає Горація, Овідія, Вергілія. Відкриває для себе творчість Ломоносова, Кантемира, Сумарокова. Один із співучнів Котляревського згадував про поета, що той «мав пристрасть до віршування і вмів до будь-якого слова вправно добирати рими, дотепні і вдалі, за що товариші по семінарії прозвали його римачем».

У 1789 році, після смерті батька, двадцятирічним юнаком він на останньому році навчання залишає семінарію і починає служити чиновником у полтавських канцеляріях, а згодом вчителює у поміщицьких родинах. «В цей період свого життя бував він на зібраннях та іграх народних і сам, переодягнений, брав участь у них, дуже уважно вслухався в народну розмову, записував пісні й слова, вивчав мову, характер, звичаї, обряди, вірування, перекази українців, наче готуючи себе до майбутньої праці…»

Саме під час вчителювання, з 1794 р., й розпочинається творча робота письменника над славнозвісною «Енеїдою». Протягом 1794—1796 рр. І.Котляревський працює над першими трьома частинами поеми.

З 1796 по 1808 р. І.Котляревський перебуває на військовій службі. У складі Сіверського полку, сформованого на базі українського козацького полку, брав участь у російсько-турецькій війні, особливо відзначившись у баталіях під Бендерами та Ізмаїлом.

За відвагу й хоробрість І.Котляревського було відзначено кількома нагородами. Навіть у нелегких бойових буднях Іван Петрович продовжує працювати над «Енеїдою».

Спочатку І.Котляревський не мав наміру публікувати поему, вона поширювалася серед читачів у рукописних копіях, але в 1798 році її видав у Петербурзі один із любителів українського слова, конотопський поміщик Максим Парпура. Згодом, у 1808 році, книговидавець І.Глазунов повторив це видання. Ці публікації робилися без відома і згоди автора, тому вийшли зі значними огріхами, які не могли задовольнити автора.

У 1808 році в чині капітана І.Котляревський виходить у відставку і пробує влаштуватися на цивільну службу в північній столиці. У 1809 році з'являється друком його знаменита поема у чотирьох частинах «Вергилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная И.Котляревским». На титулі містилося авторське зауваження: «Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий»[5, c. 196-198].

З 1810 року і до кінця свого життя Іван Петрович Котляревський живе в Полтаві, працюючи наглядачем Будинку для виховання дітей бідних дворян — навчально-виховного закладу, в якому навчання відбувалося за програмою гімназії. З 1827 року — попечитель «богоугодних закладів» Полтави. На цьому відповідальному поприщі І.Котляревський зарекомендував себе як талановитий педагог і організатор освітнього процесу.

Увесь цей час письменник не пориває з творчою діяльністю, захоплюється театральною справою. У 1818 році його призначають директором Полтавського театру. З метою збагачення репертуару він створює драму «Наталка Полтавка» і водевіль «Москаль-чарівник», які з успіхом було поставлено у 1819 році. Так, на полтавській сцені, з початків нової української драматургії зароджувався національний професійний театр. Стараннями І.Котляревського було випущено з кріпацтва М.Щепкіна, який згодом успішно виступав у п'єсах свого покровителя.

У 1821 році поет закінчує писати поему, останню частину «Енеїди», але побачити повне видання йому не судилося. Воно з'явилося на світ у 1842 році, уже після смерті автора.

Був членом "Товариства Малоросійського", головною метою якого було здобуття незалежності України. За свідченням сучасників, разом з Новиковим та Лукашевичем склав статут цього товариства. Наприкінці життя був попечителем Полтавського благодійно-лікувального закладу. Помер у Полтаві.

У 1835 році за станом здоров'я І.Котляревський виходить у відставку, але не пориває з культурним життям того часу. До нього постійно зверталися за підтримкою і порадою представники найширших верств населення, і кожному він намагався надати необхідну допомогу. Тому з величезним сумом і болем було зустрінуто звістку про його смерть 10 листопада 1838 року.

2. Творчість І.Котляревського та нова парадигма української літературної мови

У стихійному читацькому русі “Енеїда” І.Котляревського була сприйнята як яскрава картина українського світу – не в останню чергу завдяки емоційному змісту й тому позитивному душевному стану, що формувався ментальною специфікою українського слова. Особистість письменника зазнала посутнього впливу читача, ширше – споживача українського культурного продукту. Очевидно, не лише літературний текст, незалежно від емпіричного процесу читання, несе в собі образ ідеального читача – своєрідний зразок, за яким частково проходить формування читача реального. Діє також і зворотній процес, коли в читацьких запитах складаються основні риси очікуваного тексту, а також, що важливо, з’ясовуються прикмети “ідеального автора”. У зв’язку з І.Котляревським якраз і слід підкреслити особливу роль читацької сторони: читач відчутно впливає на формування певних рис особистості українського письменника, визначаючи не лише своєрідність його творчої практики, але в деяких випадках навіть зумовлює специфіку його соціального позиціонування.

Робота над “Енеїдою” розпочалася для автора не лише з потреби заповнити свій вільний час, але й щоб збагатити дозвілля дружнього кола однодумців, “Пісня на Новий 1805 год...” з’явилась як подарунок на свято шанованій впливовій особі, драматичні твори постали як полемічна відповідь російському драматургові, а ще більш імовірно, з конкретної потреби розширення репертуару Полтавського театру – немов доповнення до директорських обов’язків, кантата на честь імператора ОлександраІ писалась вочевидь на замовлення місцевого дворянства під певну нагоду, а “Ода Сафо”, можливо, теж задумувалась як подарунок або як привід для приємного спілкування. У своїй діяльності І.Котляревський майже не виявляє прагнення виходити за межі національного культурного простору, а якраз навпаки, демонструє досить виразну тенденцію до зосередження в умовному колі українського буття, ніби провокуючи свого читача до занурення у привабливий світ простих і людяних стосунків, приємного дозвілля, іноді гострого, але не злого гумору та щирих сердечних розмов. Ця тенденція сприяла актуалізації української народної тематики та підтримувала подальше використання народної мови в літературній сфері, суттєво позначаючись на своєрідності літературного автопортрета української людини тих часів.

Вихід у 1798 р. в Петербурзі «Енеїди» І. Котляревського передумовив типологію та всю подальшу історію не лише нової української літератури та національної ідентичності, а й нової української літературної мови.

Ця мова з'явилася і розвивалась у період десакралізованого ставлення до мови як такої'. Вона мала принципово народну основу, звідси її «одномірність» (за Б. Унбегау-ном2), або «одноплановість» ( за А. Бемом3), тобто зосередженість лише на побутовій, низькій, емпіричній лексиці, що відрізняло її од російської літературної мови, яка протягом XVII—XIX ст. синтезувала у собі дві стихії — і церковнослов'янську, і народну . До другої половини XVIII ст. на сході України широко вживалася (у богослов'ї, філософії, науці, в художній літературі, в діловому обігу, в освіті та ін.) староукраїнська книжна або так звана «проста» мова4 — повноцінна «двомірна» літературна мова, в якій синтезувалися церковнослов'янський книжний та народний мовні пласти. Очевидно, що за умови державної незалежності України чи за умови невтручання російського уряду в українські культурні справи ця мова могла би розвинутися у самодостатнє явище, аналогічне російській мові. Але політика московських царів, а згодом і петербурзьких імператорів, була спрямована на створення єдиного загальноімперського (так званого «общерусского») культурного простору, де функціонувала би лише російська літературна мова. Тому офіційна влада у XVII-XVIII ст. винищувала ge так народну, українську мову, яка принципово не змогла б конкурувати з російською , а саме літературну «просту» мову. Петро І в указі од 5 жовтня 1720 року повеліває книги Києво-Печерської та Чернігівської друкарень «для совершенного согласия с великороссийскими ... справли-вать прежде печати, дабы никакой розни и особливого наречия во оных не было'». Катерина II кількома указами у 1780-х роках заборонила використовувати «просту» мову для викладання в українських учбових закладах, зокрема в Києво-Могилянській Академії, щоби «для преподавания учений присвоен был образ, для всех училищ в Империи нашей узаконенный».У православній церкві замість українського ізводу церковнослов'янської мови насаджувався загальноімперський, оснований на «великоруській» вимові.

Таким чином, у другій половині XVIII ст. у середовищі української освіченої верстви місце «простої» - староукраїнської мови посідає «славенороссийский язык» - літературна мова, що утворилася шляхом складної взаємодії церковнослов'янської, «великоруських» діалектів та «простого языка» (офіційної мови петровської доби). Утворюється мовна ієрархія, в якій російська мова функціонує на високому та середньому стилістичних рівнях, а українська мова - на низькому. У рамках цієї ієрархії, що існувала впродовж першої половини XIX ст., українська й російська мови не протиставляються, а ніби доповнюють одна одну, і вибір мови кожним автором зумовлює жанр твору.

Мовну свідомість Котляревського можна розглядати як досить характерну для представника освіченої верстви Лівобережної України кінця XVIII — початку XIX ст.(що складалася з дрібної шляхти, урядовців, духовенства, інтелігенції), — про це свідчить хоча б феномен його популярності в цих колах. Такого типу свідомість зорієнтована на ієрархію мов та стилів, що передбачає нерівнозначність у їх використанні, — фактично вона вихована на теорії «трьох стилів». Теорія функціональних стилів, та й самі ці стилі почнуть формуватися в українській мові пізніше; остаточно вони не сформовані й донині.

Низький стиль, що притаманний бурлескно-травестійній «Енеїді» та сатиричній «Пісні на новий 1805 год князю Куракіну», твориться з різних лексичних шарів, але домінує там саме народна лексика. Відгомін «простої», чи староукраїнської, мови чується в перших частинах «Енеїди», але вже у драматичних творах єдиним взірцем стає мова народна - селянсько-міщанська. Проте за всієї народності мова драматичних персонажів Котляревського - селян або міщан (Наталки, Петра, Миколи, Терпелихи, Виборного, Тетяни, Михайла Чупруна) - скоріше схожа на «галантну стилізацію», властиву українським бароковим інтермедіям XVII - XVIII ст., ніж на копіювання розмовної мови полтавського простонароддя.

Мова Возного та Финтика, що так чи так корелює із староукраїнською, подається автором у сатиричному забарвленні. Також і церковнослов'янська та російська лексика в «Енеїді», що корелює зі староукраїнською книжною лексикою, залучаються переважно для створення бурлескно-пародійних стилістичних мотивів.

До низького стилю належить також мова Лихого в «Москалі-чарівникові» - російське просторіччя. Саме воно, а не мова «Оды Сафо» або російськомовних ремарок, протиставляються за контрастом українській. Отож у мовній свідомості письменника українська мова не розглядається як самодостатня комунікативна та художня реальність, повноцінний носій текстів усіх стилів та жанрів. Скоріше її можна визначити як стилістично обмежений різновид книжної мови, а не як самодостатню полістильову та багатофункціональну мовну систему.

Середній стиль представлений у Котляревського ремарками до драматичних творів, листами та діловими паперами. їхня мова стилістично нейтральна і зовсім не орієнтована на тогочасні російські діалекти, що ще раз підтверджує: вона сприймалася Котляревським як наднаціональне культурне явище, як мова певного класу, а не мова сусіднього народу.

Високий стиль представляє у творчості Котляревського «Ода Сафо». Для нього характерна піднесеність, урочистість, велика кількість слов'янізмів, уникання стилістично нейтральної лексики, загальна орієнтація на концепцію літературної мови О.С.Шишкова. Можна припустити, що в масонському середовищі (а Котляревський, як відомо, належав до полтавської ложі «Любовь к истине») надмірно слов'янізована російська мова мала ледь не сакральний статус.

Як бачимо, вибір письменником мови того чи того твору або фрагмента твору (ремарок у драмах, приміром) пояснюється саме класицистично-бароковими естетичними вимогами щодо доцільності того чи іншого стилю або мови у певних жанрових та тематичних рамках. «Оду Сафо» Котляревський принципово не міг би написати українською, причому не через нестачу відповідної лексики, а через порушення в такому разі ієрархії мовної свідомості, відповідного «мовного етикету». «Енеїду» ж або «Наталку Полтавку» писати російською йому було би просто нецікаво, тим більше, що тоді ці твори значно втратили б з художнього боку. Показово, що вже у Шевченкових творах відсутня структурна ієрархічність між українською та російською: вживання російської залежить не від жанру чи тематики твору, а від конкретних зовнішніх (позалітературних) обставин.

У такому разі мовну ієрархію у творах Котляревського, де вищий щабель займає «славеноросійська» - пов'язаний з сакральними мотивами варіант російської, середній - стилістично нейтральний варіант російської, а нижчий - українська мова, що спирається на місцевий діалект, із деякими застереженнями можна порівняти з мовною диглосією, коли, за Б.А. Успенським, дві мовні системи співіснують у межах одного мовного колективу. Російська мова, якою пишуться «Ода Сафо», ремарки, листи та ділові папери, не протиставляється українській, а поєднується з нею в єдиній мовностилістичній ієрархії, і вона фактично сприймається як єдина гіпер-мова (щось подібне бачимо у творчості Є.Гребінки, раннього П.Гулака-Артемовського, М.Гоголя та інших представників українського шляхетства) Тому Котляревський, як і більшість освіченої верстви східної України кінця XVIII — початку XIX ст., розглядає російську літературну мову не як виключно «великоруське» культурне явище, а як явище загальноімперське — основу загальнодержавної («общерусской») культури та політичної ідентичності4. Розрив між «простою» мовою та новою українською літературною мовою — це аж ніяк не проблема зміни панівного лексичного масиву (з південно-західних говірок на південно-східні) - навпаки, йдеться про лексичну наступність між староукраїнською та мовою Котляревського5. Це насамперед інверсія в мовній свідомості, що відбулася в загальному контексті секуляризації культури. Нова українська літературна мова втрачає корелятивність із церковнослов'янською, відтак звужується сфера її вживання.

Таким чином, саме Котляревський заклав підвалини тієї типології української літературної мови, які зумовили в майбутньому її стилістичну обмеженість, «додатковість», відсутність або недорозвиненість окремих функціональних стилів, уникання церковнослов'янської книжної лексики й синтаксису, орієнтацію на побутове мовлення. Якщо нова російська літературна мова творилася шляхом генетичної наступності - шляхом русифікації церковнослов'янської мови, то нова українська літературна мова в Російській імперії творилася, особливо після Котляревського, за моделлю західнослов'янських мов - шляхом одриву та відштовхування од сакральних контекстів і сфер вживання.

Саме Котляревський створив нову українську національну ідентичність за структурною моделлю «доповнення» імперської ідентичності: національно-політична свідомість утверджувалася як варіант місцевого чи регіонального патріотизму, що додається до патріотизму загальнодержавного, звідси й парадигма національної літературної мови як додатку до «великої», загальноімперської літературної мови, а нової літератури як словесності для «домашнього вжитку» освіченою частиною народу чи для розваги місцевого та петербурзького панства.

Після Котляревського необхідні були титанічні зусилля Тараса Шевченка, який витворив принципово нову національну ідентичність за моделлю «протиставлення» імперській, де національно-політичне самоусвідомлення вже розглядалося за контрастом до загальноімперського дискурсу, а українська культура, література й мова - як самодостатні та потенційно незалежні од нього'.

Але за відсутності національної держави чи етнічної автономії на початку XIX ст. єдиною альтернативою культурно-політичної асиміляції українського народу та інтелігенції стало створення, наскільки це було можливо, літературної мови, певної національної ідентичності та «неповної» національної літератури. Наслідки такої мовно-етнічної парадигми український народ відчуває й донині: для великої частини населення сучасної України українська мова існує десь на периферії мовної свідомості; вона використовується далеко не на всіх рівнях письмової та усної мовної практики, а лише на окремих, найчастіше - для створення гумористичного стилістичного ряду (що продовжує традиції української народно-сміхової культури, естетики низового бароко XVII-XVIII ст. та «Енеїди») або для створення ліричного стилістичного ряду (що є продовженням традицій української народної балади та поезії романтизму, а почасти й «Наталки Полтавки»). Щоб подолати таке становище, створити дискурс сучасної української «високої» культури та розширити сферу функціонування української мови - необхідно, крім усього іншого, й нове осмислення феномену «простої» або староукраїнської мови, яка впродовж кількох століть була повноцінним носієм «високих» тем та мотивів української культури.

3. «Енеїда» І.Котляревського та її значення в літературі

Бурлескно-травестійну поему "Енеїда" можна вважати твором усього життя автора, оскільки писав її близько ЗО років. У листі до М. Гнєдича від 27 грудня 1821 р. І. Котляревський зазначав: "Я над малороссийской Энеидою 26 лет баюшки баю". Початок роботи над поемою більшість літературознавців зараховує до 1794 p. Проте поширеною є думка, що "перший варіант — з трьох частин — написано, очевидно, ще до 1791 року, твір відтак почав поширюватися в списках, міг дістатися легко й до Петербурга, де працювало багато вихідців із України". З'ясування року, коли автор розпочав писати твір, має принциповий характер, оскільки йдеться про питання його першоджерела. Дослідники минулого століття М. Марковський, В. Шевчук та В. Неборак доводять, що "Енеїда" І. -Котляревського безпосередньо пов'язана з "Енеїдою" Публія Вергілія Марона — римського письменника першої половини І ст. до н. е., якого І. Котляревський читав в оригіналі. І. Стешенко, М. Зеров та інші обґрунтували, що українська поема опосередкована російською "Вергилиевой "Энеидой", вывороченной наизнанку" М. Осипова, перші дві частини котрої побачили світ саме 1791 р. Тож це питання й досі залишається відкритим.

"Енеїда" викликала різні, переважно позитивні оцінки, хоча сприйняття її навіть одним реципієнтом могло коливатися від захоплення до осуду і навпаки. Молодий Т. Шевченко пророкував її автору: "Будеш, батько, панувати, // Поки живуть люди" ("На вічну пам'ять Котляревському"), та вже перед за-сланням визнав поему "все ж таки сміховиною на московський кшталт". П. Куліш називав її "бурлацьким юродством", а в статті "Переднє слово до громади (Погляд на українську словесність)" писав: "Як появився Котляревський зі своїм Енеєм, усі зареготали щиро... і той регіт був найстрашніша проба нашому писаному слову українському". Пізніше у "Зазивному листі до української інтелігенції" він зазначав, "що з "Енеїди" не тільки "народилась українська література", а й "по якомусь таємничому закону воскресения замерших народностей" був започаткований процес проголошення "нової нації між націями, во ім'я рідного слова і самостайного світогляду". Відомі також різкі оцінки поеми Є. Маланюка та М. Зерова. Усі вони сприймали твір І. Котляревського, виходячи з засад естетики романтизму, реалізму чи неокласицизму, а також розглядали його через призму котляревщини, що культивувала примітивізм, зумисно простацький стиль і малоросіянство в цілому. Сьогодні в "Енеїді" вбачають "високоінтегровану ідейно-художню систему, в яку традиція і нове входять у надзвичайно широкому діапазоні — від міфу, міфологічного мислення, епопейного світу Вергілія до народної поезії та просвітительських ідей кінця XVIII — початку XIX ст.".

В основу твору І. Котляревський поклав сюжет "Енеїди" римського поета Вергілія (70-19 pp. до н. е.), написаної на замовлення римського правителя Октавіана Августа, усиновленого Гаєм Юлієм Цезарем, з метою возвеличити рід Юліїв, оскільки їхнє прізвище походило від імені сина Енея Іула (Юлія) — засновника Риму. Таким чином, героїчна поема прославляла троянців та їхніх нащадків римлян. Вона входила в класичну освіту і була вкрай популярна в усі літературні епохи, та вже в другій половині XVII-XVIII ст. у добу бароко поема стала причетна до літературної пародії, яка розцінювалась як виклик абсолютизму й культу античності, чим проклала шлях до реалістичної літератури, демократизації героя та живій народній мові. У західноєвропейській літературі були відомі бурлескно-травестійні твори "Перелицьована Енеїда" Лаллі (Італія), "Смішна Енеїда" Бребефа та "Перелицьований Вергілій" Скаррона (Франція), "Енеїда" Шмідта (Німеччина), "Берилієва "Енеїда", або Пригоди благочестивого героя Енея" Блюмауера (Австрія) та багато інших. Українське бароко зна-ло "Діалог Енея з Турном" анонімного автора (1745), ремінісценції з "Енеїди" Вергілія в поемі "Розмова Велико-роси з Малоросією" С Дівовича (1762), "Вергілієві пастухи" В. Лобисевича (90-ті pp. XVIII ст.) тощо.

Тож на час написання перших трьох частин "Енеїди" І. Котляревського твір Вергілія був уже спопуляризований у Європі, зокрема в Україні, що дає підстави розцінювати поему українського автора як данину літературній моді. Проте "пародійний текст, який виник як відгук на вже існуючі пародії, неспроможний лягти в основу національної літературної традиції" [12, 8]. Названі західноєвропейські травестії залишилися творами-"одноденками", а "Енеїда" І. Котляревського як оригінальна і самобутня поема набула епохального загальнонаціонального значення, в ній відтворено дух українського народу, утверджено "високе почуття гідності, людської й національної гідності, без чого не можна було б думати про відродження культури пригнобленого й колонізованого краю" [13, 35]. Зважаючи на це, літературознавці дошукуються інших причин, опріч зумовлення літературною модою, обрання І. Котляревським для травестії саме "Енеїди" античного класика. Розглянемо деякі з них.

1. Приводом для написання поеми В. Шевчук визнає зруйнування Запорозької Січі 1775 р. та поступову ліквідацію автономії України, а мандри троянців на чолі з Енеєм розглядає як "рух козацтва в часі".

2. На думку А. Махінової, І. Котляревський запозичив у Вергілія ідею деконструкції імперського міфу. Дослідниця вважає, що з часом, побачивши, що правління Августа призвело до повної втрати внутрішньої свободи особистості, Вергілій розчарувався в його політиці, а оскільки відверто не міг висловлюватися, то, возвеличуючи деспотизм Августа, водночас засуджував його суть. Саме це й побачив І. Котляревський у античного класика. Таким чином, "український поет за допомогою травестії, наділяючи римських героїв найкращими рисами українського характеру, а також завдяки зображенню найдемократичніших українських традицій у державотворенні (часи козаччини, Гетьманщини, Гадяцька унія, "Березневі статті" тощо) розвиває ідею гуманізації суспільства до її апогею".

3. В. Неборак пропонує розглядати "Енеїду" І. Котляревського як дешифрацію, осміяння маргіналізації (вторинності) українців, втрату ними самототожності. Популярність античної поеми, як вважає літературознавець, зумовлена міфологемою (уривком міфу) Енеїда, що означає людське буття від місця викорінення до місця вкорінення, тобто такими двома категоріями, якими можна охарактеризувати історію практично всіх модерних європейських націй (від міграції варварських племен у IV-VI ст. та експансії скандинавів до заселення американського континенту). Виходить, що й українцям, аби стати однією з таких націй, також треба здолати обидві категорії, прикладів чого українська історія має вдосталь. Проте за біографією самого І. Котляревського, він "підпорядковує своє життя міфові про Одіссея... який, незважаючи на всі спокуси і перешкоди, повертається на свою малу батьківщину, щоб посісти належне йому царство". Тобто І. Котляревський, все життя якого пов'язане з Полтавою, зміг реалізувати себе саме в рідному місті, йому "вдалося перебороти енергію викорінення, вдалося осягнути свою аристократичну долю у себе вдома". Тому, відчувши загрозу викорінення, маргіналізації українства, він висміює цю міфологему. "Українці за межами України ризикують стати маргіналами", — одне із прочитань "Енеїди" В. Небораком.

Чітко визначити приналежність "Енеїди" до певного напряму досить складно. Літературознавчо-критична рецепція поеми пов'язувала її з різними літературними напрямами, течіями. Складність полягає в тому, що І. Котляревського потрібно вважати не тільки "батьком", першим письменником нової української літератури, а й останнім поетом давньої літератури. Відповідно "Енеїда" "завершила в собі літературу давню й народила нову, отже, стала ніби своєрідним птахом Феніксом нашої літератури в час його згоряння і воскресіння, що, за легендою, відбувалося в одному гніздов'ї і водночас".

Зараз більшість літературознавців сходяться на тому, що поема увібрала в себе риси бароко, просвітницького реалізму, передромантизму.

І. Котляревський успадкував традиції "низового" бароко. У XVII — середині XVIII ст. в українській культурі широкої популярності набула творчість мандрівних дяків (вихованців Києво-Могилянської академії чи інших колегій), бурлескно-травестійні твори, "нищинська" поезія, інтермедії, що стали одним із виявів секуляризації літератури. Події Священного Письма вони зводили до рівня буденного, пересічного, а оповідям про власні поневіряння, голодне студентське життя надавали псевдоурочистого тону.

Таким чином, "Енеїда" І. Котляревського — перший твір нової української літератури, яким завершився процес секуляризації української культури, утвердилася народна мова як літературна та відбувся перехід від силабічної до силабо-тонічної системи віршування. Проте поема стала епохальним явищем не тільки в історії української літератури, айв історії розвитку всієї нації, оскільки сприяла самоідентифікації українського етносу. Показавши духовно-моральне спустошення України через втрату нею державності, осміявши змаління й запроданство козацької старшини, автор водночас підніс благородство простих українців, возвеличивши їхній національний дух. "Ця, здавалося б, несерйозна річ, з одного боку, акумулювала в собі карнавальну стихію пародії і театральності, а з другого — накреслила одну з важливих проекцій модернізації для України, а саме: спрямувала характерні для XVIII ст. ідеали просвітництва, прогресу і свободи в бік національного ідеалу, фіксуючи народження автономного українського (малоросійського) світу" [4, 10].

"Енеїда" І. Котляревського набула великої популярності й навернула до бурлескної манери письма багатьох літераторів того часу. Внаслідок цього виникла досить стійка бурлескна традиція, яка ввійшла в історію українського письменства під назвою "котляревщина". Під котляревщиною розуміють наслідування зовнішніх ознак першого твору нової української літератури, а не його глибинного змісту. Найголовнішим вважалося чітке дотримання поетики бурлескного стилю — грубо-гумористичного тону, карикатурної, подекуди вульгарної мови, зниженого трактування народного побуту, простакуватості. Термін увів П. Куліш у статті "Котляревський", в якій піддав різкій критиці таку манеру письма, протиставивши її творам "істинно народного тону", а подолання поетики бурлескного стилю вважав першочерговим завданням.

Загалом дослідження про котляревщину, з якою ототожнювався бурлескний стиль кінця XVIII — першої половини XIX ст., негативно марковані. О. Огоновський, І. Франко, І. Айзеншток, С Єфремов, М. Зеров, О. Білецький та інші визначали її твори як "ступінь відомого українського юродства", "літературу читача", а творців — "читачами, що взялися за перо", "митцями провінційно-обивательської природи".


Висновки

Отже, життя і творчість І.Котляревського припали на час, коли, здавалося, самі підмурки національної ідеї відбували одне з найсерйозніших випробувань на право свого існування взагалі. Невблаганна самодержавницька дійсність розбивала на друзки сподівання українського народу. Могутній і тотальний імперський тиск мав остаточно привести до знищення навіть можливих проявів національного духу.

І.Франко, оцінюючи безприкладний літературний подвиг І.Котляревського, порівнював творчість письменника з пробудженням високогірного орла, який, злетівши з вершини, відвалив снігову брилу, що, покотившись кам'яним схилом, викликала могутню лавину, яка залунала «дужче грому».

Не буде перебільшенням твердження, що незмірна лавина продовжує обростати новими активними масами і в день сьогоднішній. І в цьому велич І.Котляревського й історична заслуга

Не бувши, як справедливо вважають, генієм, коли міряти світовим масштабом, Котляревський зробив, проте, величезної ваги, просто-таки геніальне діло, давши свідомий почин молодому свіжому письменництву і громадському рухові наново відродженого народу. А такі заслуги не забуваються, і коли український народ кладе й свого щось в загальносвітову скарбницю духовного надбання, то треба пам'ятати, що почалось у нас це з Котляревського.


Список використаної літератури

1. Андрущенко М. Іван Котляревський на тлі української культури 18 ст. //Київська старовина. - 1998. - № 5. - C. 60-67.

2. Караванський І. Іван Котляревський //Українська мова та література. - 1999. - 13 квітня. - C. 7

3. Кочерган М.П. І.Котляревський як лексикограф //Мовознавство. - 1998. - № 1. - C. 40-443

4. Ленда, Р. Іван Котляревський і доба національного відродження //Українська мова та література. - 2008. - № 37. - C. 8-9.

5. Мартич Т. Поема І.Котляревського "Енеїда": Тести для перевірки змісту //Дивослово. - 2002. - № 10. - C. 48-49

6. Марценко Г. "Енеїда" Івана Котляревського, тема і значення поеми //Дивослово. - 2005. - № 3. - C. 10-12

7. Окара А. Творчість І.Котляревського та нова парадигма української літературної мови //Слово і час. - 1999. - № 9. - C. 22-25

8. Рогозинський В.В. Іван Котляревський і духовна перлина України: Із щоденн ика вражень від Полтави,зустрічей із полтавчанами та Міжнародної науково-практичної конференції з нагоди 200-річчя "Енеїди" І.П.Котляревського //Відродження. - 1998. - № 6. - C. 2-5

9. Сивокінь Г. Іван Котляревський на тлі сучасної йому європейської літературної думки //Дивослово. - 2003. - № 12. - С.2-4

10. Скуратівський В. До двохсотріччя "Енеїди" Івана Котляревського //Сучасність. - 1998. - № 12. - C. 144-146

11. Шевчук В. "Енеїда" Івана Котляревського в системі літератури українського бароко //Дивослово. - 1998. - № 2. - C. 5-9; Дивослово. - 1998. - № 3.

12. Яценко М. Історизм у творчості Івана Котляревського/ М.Яценко //Київська старовина. - 1998. - № 5. - C. 55-59.

загрузка...
Top