Історія перекладознавства в Італії

Вступ.

1. Період становлення перекладу в Італії.

2. Розвиток італійського перекладу в період Середньовіччя.

3. Особливості перекладу на Сицилії.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Мистецтво перекладу на території сучасної Італії має давню історію. Джерела цієї майстерності варто шукати ще в Древній Греції, що передала всі свої знання Великої Римської імперії. Факт, що до 12 століття перекладів на італійську мову не було зовсім, здається неправдоподібним. Як не було й самого поняття "італійська мова". Приблизно до 5 століття жителі Апеннінського півострова спілкувалися в основному на латині, щедро приправленої місцевими говорами. Трохи пізніше сюди домісилися ще й діалекти німецьких племен, що завоювали Італію в 5 столітті. Все це послужило матеріалом для створення італійської мови, що і почав оформлятися до середини 12 століття. А раз немає мови, немає й перекладів. Природно, іншомовні тексти доходили до італійців. Але переводилися вони в основному на латинь.

Перші пам'ятки властиво італійської мови відносять до 10 століття. Початком 11 століття датують жартівливий віршик, написаний мовою, перехідному від народної латині до італійського.

В 11-12 століттях у культурному житті Італії відбуваються істотні зміни. Відкривається більше шкіл, у Болоньї ґрунтується перший у середньовічній Європі

університет. У цей час з'являється небачене раніше кількість італійських перекладів. Переводилися французькі лицарські романи про короля Артурі, лицарях Круглого стола, Карлі Великому. В італійських обробках з'являються історії про Тристана, Ланселоте, Роланда. Трохи пізніше на італійську мову були переведені "Етика" і "Риторика" Цицерона. Уже в 13 столітті на італійську мову був зроблений переклад Біблії, що вважається одним з перших у Європі.


1. Період становлення перекладу в Італії

Розгляд стану перекладацької справи в Італії в середньовічний період ми почнемо з VI в. і завершимо кінцем XIII в. В XIV в., на думку більшості дослідників, Італія вступає в епоху раннього Відродження, хоча вже й в XIII в. в італійській культурі виявляється безліч рис до епохи Відродження.

До XII ст. перекладів на італійську мову не існувало. Переклади, хоча їх було й небагато, виконувалися на латинь в основному із грецької й французької мов.

Германські навали залишили мало слідів в італійській мові, що виростав з народної латині. Етнічно германці становили незначні меншості в порівнянні з місцевим населенням, і «італієць залишався в основі колишнім, тобто таким, яким він зложився в період Римської імперії» [318, 16]. Перші пам'ятки властиво італійської мови відносять до X ст., і, що трохи незвичайно, у порівнянні з іншими новими європейськими романськими мовами це пам'ятники ділової писемності. Початком IX ст. датують жартівливий віршик, написаний мовою, перехідній від вульгарно-латинського до італійського. А поки італійська мова дозрівала, а італійська мовна свідомість дрімала, не було й спонукальних мотивів для перекладу. Загальний культурний рівень перших сторіч після катастрофи Західної Римської імперії катастрофічно знизився, і освіченість, як і скрізь у Європі, ще тепліла в монастирях і в самому Римі при папському дворі.

В VII в. у лангобардську Італію прибувають ірландські ченці, просвітительський внесок яких не можна не враховувати. Колумбан, Комгал, Кумиан, Дунгал і інші привозять в Італію свої бібліотеки, і в каталозі абатства Боббіо (IX-X ст.) виявляються твори Аристотеля, Демосфена, Цицерона, Горація, Вергілія, Лукреція, Овідія і Ювенала. Ірландські ченці засновували школи, переписували рукопису й, досить імовірно, займалися перекладами на латинь. Треба думати, що й лангобарди, і інші германці швидко навчалися латині; принаймні, у дослідженій літературі не згадувалося про проблеми спілкування завойовників і латиномовного місцевого населення, а література лангобардських часів написана тільки по-латинському. Діяльність Павла Варнефрида Діакона, що створив «Історію лангобардів», показує, що перед франкською навалою VIII ст. освіченість у лангобардсткій Італії поступово відроджувалася.

В IX ст. у Римі при папському дворі з'являється фігура перекладача Настасія Бібліотекаря. Ім'я його вказує на, швидше за все, грецьке походження, що підтверджується і його володінням грецькою мовою, настільки рідкою у Середньовіччя, особливо ранньому. Анастасій склав «всесвітню хроніку» по грецьких джерелах, якою користувалися пізніші хроністи. Зважаючи на все, перекладацька діяльність Настасія була досить великою: він перекладав візантійську житійну й історичну літературу на латинь. Найбільш відомою його роботою був переклад константинопольських церковних «Актів». Їм був прокоментований переклад «Ареопагітік», виконаний Еригеною, що він вважав малозрозумілим через буквалистське тлумачення тексту. Виступаючи супротивником буквалізму, він сам, однак, зізнається, що змушено прибігати до такого ж методу перекладу. Одночасно Анастасій захоплюється «дивною вченістю ірландця, сина варварського народу, що відбувався з віддаленого кінця миру, що дерзнув узятися за переклад настільки складного й темного тексту» [60, 162]. Рукопис «Ареопагітик» була привезена з Константинополя самим Настасією. Він виконав свого роду редакторську роботу, видавши заново переклад Еригени, доповнивши й відкоригувавши його по іншим знайденим їм спискам творів Псевдо-Діонісія. У такому виді переклад «Ареопагітик» зробив істотний вплив на філософську думку Середньовіччя. Трохи пізніше Анастасій знову звертається до Діонісія, цього разу він здійснює переклад твору Методія Константинопольського «Мучеництво Діонісія Ареопагіта». Серед інших великих перекладацьких робіт Настасія можна відзначити «Хронографию» Феофана, житіє папи Мартіна. При розгляді перекладів Настасія виявляється, що він сам грішить буквалізмом, калькуючи лексику й синтаксис. Не вільні його переклади й від опущень і помилок.

Один з перекладів Настасія представляється нам особливо цікавим: мова йде про переклад із грецької мови історії про знаходження мощів Св. Климента, написаної Костянтином (Кирилом) із Салонік. Християнська традиція приписує останки похованого в Херсонеса мученика сіма часів папі Климентові, що шанувався як третій спадкоємець апостола Петра. Єпископ міста Веллетри, що був центром шанування святого, послав у Рим запит на переклад історії Костянтина про знаходження мощів Св. Климента, і Анастасій вислав свій переклад разом з перекладом «Похвали Климентові», що була написана тим же Костянтином: «У посланні Настасія згадується ще один твір Костянтина, написане у зв'язку з відкриттям мощів Климента - гімн Климентові, що Анастасий не зважився перекладати на латинську мову через труднощі передачі його віршованої форми... По припущенню болгарських дослідників ... фрагменти перекладу цього гімну можуть бути виявлені в слов'янському тексті служби Св. Климентові» [250, 118-119].

Переклад замовлений Настасію з конкретною метою: отримати більше велику інформацію про шанованому святий. Винятково цікаво, що Анастасий змушено був відмовитися від перекладу через велику складність гімну. Якщо праві болгарські дослідники, то слов'янський перекладач виявився сміливішим і перевів гімн Костянтина. Правда, отут могло зіграти роль обставина, про яку писав С. С. Аверинцев: «Треба сказати, що перекладати візантійський текст на російську мову - вдячна й радісна праця... історична доля розкрила його назустріч специфічним для Візантії можливостям зчіплювати й сплітати слова. По-англійськи або по-французьки цей же текст можна тільки переказувати, безоглядно жертвуючи його словесною тканиною, і навіть німецькому перекладу дано наблизитися до справжнього складу еллінського витійства лише на шанобливу відстань» [6, 9]. Можливо, що сказане про російську мову в протиставленні до англійської, французької й німецької можна віднести й до старослов'янського в протиставленні до латині IX ст.- адже мова йде не про класичну латинь часів її розквіту, коли переводилися буквально всі твори грецьких авторів, а про варваризовану латинь, що так ще робить спробу передати таке вкрай складне й витончене літературне явище, як візантійський гімн. Можливо, перекладачеві перешкодили перевести гімн його власні букваліські установки. До того ж практика перекладу віршів віршами по-справжньому відроджується лише кілька сторіч через.

Було б невиправданим затверджувати, що Анастасій був єдиним перекладачем в Італії IX в. До IX ст. відносять, наприклад, переклад на латинську мову грецького мартирія, виконаний ченцем Герольдом і присвячений папі Вікторові III,- проте його діяльність виглядає ізольовано й самотньо.

В XI-XII ст. у культурному житті Італії відбуваються істотні зрушення. З'являється більше шкіл, у Болоньї ґрунтується перший у середньовічній Європі університет. Характерною рисою італійських шкіл, на відміну від, скажемо, шкіл у Франції, є чітко позначена прикладна спрямованість: «Італійці вивчали граматику й діалектику (тобто вміння вести суперечку, бесіду), тому що вони підходили ближче до розуміння наукового латинського тексту; вони захоплювалися медициною й правом; вони віддавали перевагу твердому ґрунту під ногами й живою дійсністю відволікань, що не мали практичного значення» [319, 91]. В XII ст. стають відомими переклади природнонаучних і філософських книг Аристотеля, які поки приходять в основному із Сицилії. Незважаючи на досить інтенсивний процес формування італійської мови, у той час ще не можна було говорити про створення рясної літератури, але на півдні Італії, насамперед у Сицилії, виникає сама рання італійська поезія.


2. Розвиток італійського перекладу в період Середньовіччя

З кінця XII ст. італійська література підпадає під вплив французької й провансальської літератур. Цей вплив виявився насамперед у небаченому раніше кількості перекладів. Переводилися французькі лицарські романи про короля Артурі, лицарях Круглого стола, Карлі Великому. В італійських обробках і переробках з'являються історії про Тристана, Ланселота, Роланда. Але в перекладах домінувала аж ніяк не художня література. Перед італійським суспільством XIII в. стало завдання популяризувати науку, поширювати корисні знання, використовувати культуру минулого - як язичеську, так і християнську. Італійська «вольгаре» стала мовою, що повністю відірвалася від латині, знання якої переважно було поширено лише серед кліриків: «Героями дня стали Вергілій, Овідій, Лівії, Цицерон, Аристотель, Платон, Гален, Юстиніан, Боетій, Августин і Фома Аквінський. Вольгаре стала природним знаряддям цієї культури. Поети писали на наукові теми у віршах, прозаїки перекладали з латинського праці класиків, моралістів, філософів. Це рух, що виразився в оволодінні науками й в освоєнні античної культури, тривало багато століть і зробило величезний вплив на нашу (італійську) літературу» [78,93].

Однак широке звертання до «класиків» відбулося не в XIII ст., а пізніше. В XIII ст. перекладачі особливо охоче зверталися до етики й риторики. Був зроблений переклад книги Катона «Про вдачі». Ця книга, що приписувалася в Середньовіччя Катону й відноситься до II ст., в XIII ст. переводилася тричі. Порівняння трьох перекладів показує успіхи італійської мови й майстерності перекладачів. Були переведені «Етика» і «Риторика» Цицерона, причому є всі підстави думати, що більшість перекладів виконувалися особами недуховного звання. От що пише Чернець Гвидотто з Болоньї у своїй передмові до перекладу Цицерона: «Я був спонукуємий бажанням перевести деякі уривки з «Кольору риторики» з латинського на наш так, як це роблять особи недуховного звання» [78, 98]. Нотаріус із Пистої Соффреди дель Граціа перевів на італійську вчену працю Альбертано да Бреша «Про любов до бога й про те, як чесно жити». Ця книга і її переклад спонукали багатьох людей того часу «перекладати або становити граматики, писати допомоги з риторики, трактати про мораль, по фізиці, по медицині».

Незважаючи на захоплення французькою мовою, класична лицарська культура в Італії не прижилася. Зате сама по собі французька мова використовувалася італійцями досить часто при написанні різних творів. Такі значні добутки, наприклад, як «Книга про скарб» Брунетто Латини й «Книга про чудеса миру» Мільоне, про мандрівки Марко Поло, було написані по-французькому.

Однак італійська мова знайшла в XIII ст. уже достатню міць і силу, щоб не тільки протистояти напору французької мови, але й підготувати ґрунт, на якій доросла творчість Данте, що відразу висунуло італійську мову й літературу в безперечне європейське лідерство: «Зформування італійських народностей і розквіт комунального життя дозволили літературі швидко використовувати й зжити учнівство. Напрошується порівняння з Росією, що встигла за сторіччя ... прискорено пройти уроки французького класицизму і європейської Освіти й, почавши в XVIII ст. з дитячого белькоту, велично ступнути до своєму Данте - Пушкіну».

Уважається, що вже в XIII ст. був зроблений переклад Біблії на італійський нібито Якопо да Варацце, укладачем християнської «Золотої легенди» латинською мовою, що лише підтверджує, якщо це дійсно так, сильні позиції італійської мови.

Оцінюючи співвідношення обсягу перекладної й оригінальної літератури італійською мовою в XIII в., можна із упевненістю сказати, що перша в багато разів перевершувала останню. Серед перекладачів можна виділити Брунетто Латини й Боно Джамбоні.

Брунетто Латини (близько 1220-1294 р.) прославився як автор написаної по-французьки «Книги скарбів», однієї із самих популярних енциклопедій Середньовіччя, у якій представлені відомості по біблійній і природній історії, етиці, політиці й т.д. Латини був флорентійцем, займався юриспруденцією, виконував різні дипломатичні місії за межами Італії, під час яких він переконався в найширшому поширенні французької мови, що, властиво, і спонукало його писати своя праця на цій мові. У службових справах Латини їздив в Іспанію до двору Альфонсо X і в Англію, де зустрічався з Роджером Беконом. Латини також є автором великої поеми, свого роду поетичного коментарю до енциклопедії, що, до речі, до кінця століття була тричі перекладена на італійську мову в прозі й двічі пересказана у віршах.

Перекладацька діяльність Латини сприяла розвитку італійської прози й італійської мови: «Першорядно важливі для розвитку національної літератури були початі флорентійським ерудитом переклади із Цицерона. Робота над текстами Тулія дала йому можливість глубино зіставити латинь і вольгаре. Переклад блискучої прози античного оратора, знайомого з усіма хитруваннями римської риторики, вимагав енергійних зусиль для знаходження адекватних форм у рідному, ще не виробленій мові». Зіставлення більше пізніх перекладів із Цицерона з перекладами Латини свідчить про те, що із чисто філологічної точки зору більше пізні переклади точніше, однак з погляду художньої переклади Латини явно вигравали: він веде активний пошук виразних засобів, а не просто скрупульозно треба оригіналу. Латини також робив переклади із Саллюстія й Лівія, а в компіляції за назвою «Колір філософів і багатьох мудреців» він зібрав з різних джерел виречення й факти з життя філософів і знаменитих людей античності.

Боно Джамбоні, сучасник Латини, також був юристом. Його філолофсько-алегоричний твір «Введення в чесноту» не користувалося такою популярністю, як французький твір Латіні, але Джамбоні по праву називають самим діяльним з перекладачів XIII ст. Саме він першим переклав на італійську мову «Книгу скарбів» Латіні. Серед його перекладів - «Історія» Павла Орозія, «Мистецтво війни» Флавія Вегеція й «Формула чесного життя» Мартіна да Брага. «Найбільшим майстром, «королем» перекладачів була Боно Джамбоні: мова його настільки ясна й свіжа, що багато сторінок його книг після незначних виправлень цілком могли б зійти за сучасні...» .

Характерною рисою перекладів XIII ст. було те, що вони часто робилися з добутків, написаних італійцями, але гю-латині або по-французьки: «Заслуга XIII сторіччя полягає в тому, що воно підготувало наступне століття (інакше кажучи, століття раннього Відродження), залишивши йому в спадщину багатий запас відомостей, переведених з вольгаре... Переклади послужили досить корисну службу, додавши новій мові форму, стабільність і ту гнучкість і чіткість, які виникають із необхідності передати точний зміст чужої думки» [78, 102]. Як бачимо, і в Італії переклад сприяв виробленню літературної мови й активному прилученню до культури як минулого, так і сучасності. Кількість перекладних прозаїчних творів було незрівнянно більшим, ніж кількість прозаїчних оригінальних добутків на «вольгаре». Характерною рисою італійських перекладів була перевага серед них творів філософської, дидактичної, природно-наукової літератури. З кінця XII ст. переклади на латинь відтискуються перекладами на «вольгаре».

Італійський літературознавець Анжело Монтеверді називав італійську літературу XIII в. «подвійним чудом»: перше чудо полягає в тім, що, «не маючи нічого за собою» в XII ст. (нічого істотного, написаного на «вольгаре»), вона в межах одного століття досягла небаченого рівня розвитку, «перевершивши у творчості Данте все, що було створено на європейських мовах у Середні століття». Друге чудо полягає в тім, що італійські читачі й в XX ст. можуть звертатися до поезії XIII ст. безпосередньо й одержувати від неї естетичне задоволення (щось подібне ми спостерігали в ісландській поезії), у той час як середньовічна поезія інших провідних літературних країн того часу, наприклад Франції, по-перше, вимагає посередника (перекладу), а по-друге, навіть у перекладах має дуже обмежене коло шанувальників. У величезному ступені фактором, що привів до першого чуда, були переклади на італійський.

Нагадаємо, що вже в XIII ст. італійська медицина вважалася самої передовою у Європі. У сфері філософії Італія дала таких найбільших мислителів, як Ансельм, що став єпископом Кентерберийським, і Фома Аквінський. В XIII ст. живе й проповідує Франциск Ассизський - одна з найяскравіших особистостей усього західноєвропейського Середньовіччя. Італійське образотворче мистецтво з XIII ст. захоплює незаперечне художнє лідерство, що не уступає протягом декількох сторіч. У перекладі італійці не створили нових концепцій, але на певних етапах переклад в Італії був одним з важливих культуроутворюючих факторів.

Слід зазначити, що «протягом усього Середньовіччя Південна Італія розвивалася своїм, особливим шляхом. Процес формування феодалізму не тільки проходив тут повільніше, ніж у Північній і Середній Італії, але й відрізнявся рядом досить своєрідних рис» [112, 1, 130].

Історія Південної Італії винятково складна. В VII ст. значні території Півдня були під пануванням лангобардів і часто підкорялися Візантії, наприкінці IX в. сарацини (араби) захопили Сицилію, пізніше за південь Італії бореться Візантія, на нього роблять регулярні походи германські імператори, нападають угорці, норманни із Франції. З кінця XII ст. Сицилія й значні частини Південної Італії переходять під безпосереднє керування германських імператорів.

В 1212 р. германським імператором стає Фрідріх II Гогенштауфен. Ще до Фрідріха в Сицилії складається винятково своєрідна симбіотична культура, у якій у різних пропорціях змішувалися греко-візантійські, римські й норманські елементи. Змішанню культур сприяла й релігійна віротерпимість. До XIII ст. саме Сицилія була центром культурного життя Італії.

Пристрасть Фрідріха до культури перетворила його двір у потужний культурний центр, що функціонував приблизно в той же час, що й подібний центр при дворі Альфонсо Мудрого в Іспанії. «Імператор Фрідріх був благородним государем і обдаровані люди стікалися до нього звідусіль, тому що він щедро нагороджував і робив всі знаки уваги тому, хто був вправний у якій-небудь справі. До нього приходили музиканти, оповідачі, фокусники, фехтувальники, учасники турнірів, люди всякого роду». Серед «людей усякого роду» минулого й перекладачі. Фрідріх, мабуть, не приймав участі в перекладах. Однак сама обстановка при його дворі, де збиралися італійські, візантійські, арабські і єврейські вчені, сприяла успішним заняттям перекладами.

3. Особливості перекладу на Сицилії

У Сицилії XII ст. перекладали Платона, Аристотеля. Аристипп Палермський перевів на латинь Платоновські діалоги «Федон» і «Менон». Ним же був перевезений на Сицилію арабський текст твору Птолемея, що був потім переведений на латинь. Переклад одержав широке поширення й впливав на формування середньовічної астрономічної системи. Деякі твори Аристотеля були переведені й прокоментовані Яковом Венеціанським. Традиція перекладів Аристотеля була підтримана й при Фрідріху, і при його спадкоємці Манфреді. Майкл Скотт, переїхавши до двору Фрідріха, зробив переклад Аристотелевої «Історії тварин» у скороченні Авіценни. Разом з Феодором Антиохийським він перевів «Фізику» Аристотеля з коментарями Аверроеса: «Звідси, з першого «вогнища» латинського аверроїзму, поширилися ці твори в університетських колах Франції й Італії». Бартоломео Мессинський (при Манфреде, спадкоємці Фрідріха) перевів на латинь «Велику етику» Аристотеля й кілька інших творів, частина з яких лише приписувалася Аристотелю. Аристотеля перекладав і Вільям з Мербеке (друга половина XIII ст.), що користувався для цього грецькими рукописами з великої бібліотеки Манфреда. Переглянути переклади, що були, Аристотеля із грецького на латинський або перевести їх заново Вільяма спонукував сам Фома Аквінський. Вільям перевів «Про тлумачення», «Риторику», «Поетику», «Про виникнення тварин», «Про душ», «Метеорологію» і «Метафізику», «Політикові». До більшості з перекладів Фома писала коментарі. Перекладав Вільям і грецькі коментарі до творів Аристотеля. Фома у своїх творах, як відомо, розвивав багато хто з ідей Аристотеля в дусі християнської філософії.

В 1282 р. Гвідо делле Колоні завершив роботу над «Історією руйнування Трої». Цей твір являє собою скорочений переклад (прозаїчний переказ) віршованого «Романа об Троє» Бенуа де Сент-Морів на латинську мову. Переклад ознайомив із троянською легендою не тільки італійського читача, але й був читаємий за межами Італії. Так, є підстави думати, що із цим перекладом був знаком Чосер і з нього робив переклад на англійську мову Лидгейт. Книга Гвідо делле Колоні була, у свою чергу, переведена на французьку, і вже із цього перекладу її перекладав на англійську мову Кекстої. Книга переводилася на багато мов Європи, включаючи слов'янські. Більшість дослідників ідентифікує Гвідо із сицилійським поетом - за професією юристом, що працював ще при дворі Фрідріха.

Уже при житті Фрідріха Південна Італія стало занепадати. Політикові Фрідріха намагався продовжувати його син Манфред, але він був убитий у битві під Беневенто (1266 р.), і Південна Італія й Сицилія виявилися під пануванням анжуйської династії. Після падіння династії Гогенштауфенов «яскрава й квітуча сицилійська культура, не встигши дозріти остаточно й оформитися, вступила в період застою».

Не оформилася тут і школа перекладачів, подібна толедській, але культурна діяльність на Сицилії XIII в. знайшла відзвук у багатьох культурних центрах Європи.


Висновки

Внесок Італії в європейську й у світову культуру воістину величезний. Ще і період до епохи Відродження Італія дала Європі найбільшого філософа - Фому Аквінського, найвідомішого мандрівника Марко Поло; на рубежі XIII-XIV ст. Італія дала світу Данте - одного з найбільших, позачасових поетів, а в період з XIV по XVI ст. вплив італійського гуманізму поширився практично на всі європейські країни.

Уже наприкінці V ст. у результаті «варварських» вторгнень в Італії ґрунтується Остготське королівство. В VI ст. Візантія (Східна Римська імперія) робить спроби відвоювати Італію, але вторгнення германських племен лангобардів остаточно ввергає її в культурний хаос. Лангобардське королівство проіснувало до VIII ст., коли воно було завойовано й приєднане до Франкської імперії Карла Великого. Оскільки під панування Каролінгів підпала далеко не вся Італія, багато які її області, особливо південні, розвивалися по-своєму. В 962 р. німецький король Оттон I включає Південну й Середню Італію до складу Священної Римської імперії германського народу. З XI в. починається ріст італійських міст, з якими й зв'язаний небачений розквіт культури в більше пізніше час. Деякі з міст, що набули самостійність зіграли особливо важливу роль у розвитку культури. Серед них виділяється центр Тоскани - Флоренція, діалект якої згодом став літературною мовою Італії.


Список використаної літератури

1. Виноградов B.C. Введение в переводоведение: общие и лексические вопросы. - М: ИОСО РАО, 2001.-223 с.

2. Гайнічеру O.I. Поезія і мистецтво перекладу.-К.: Дніпро, 1990.—216с.

3. Кальниченко О. Історія перекладу та думок про переклад у текстах та коментарях: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Народна українська академія. — Х. : Видавництво НУА, 2005.

4. Комиссаров В.Н. Общая теория перевода. Учебное пособие — М.: "ЧеРо" 2000

5. Коптілов В.В. Теорія і практика перекладу. — К., 1982.

6. Крушельницкая К.Г., Попов М.П. Советы переводчику. Учеб. пособие. — М.: Астрыль, 2002. — 315 с.

7. Рильський М. Мистецтво перекладу. Статті, виступи, нотатки / Упоряд. и коментарі Г.Колесника. — К.: Рад.письм., 1975. — 343 с.

8. Семенец О. История перевода: Средневековая Азия, Восточная Европа XV-XVIII вв.:Учеб. пособие для студ. ин-тов и ф-тов иностр. языков. — К. : Лыбидь, 1991. — 365с.

9. Семенец О. История перевода: Учеб. пособие для студ. ин-тов и ф-тов иностр. языков. — К. : Издательство при Киевском государственном университете, 1989. — 293с.

10. Федоров A.B. Основы общей теории перевода : Лингвистические проблемы .— 4-е изд.— М.: Высш. шк., 1983. — 303 с.

загрузка...
Top