Філософія сенсу буття людини в поезіяї Б.Олійника

Вступ.

Розділ 1. Філософська заглибленість у сутність проблеми життя у поезіях Б.Олійника.

1.1. Історія питання.

1.2. Глибокий інтеліктуалізм філософського осмислення загальнолюдських проблем у віршах "Стою на землі", "Хлібові", "Говорили-балакали дві верби за селом".

1.3. Втілення в образі матері високих духовних начал. Краси і щирость материнської любві, відтворені у збірці "Сива ластівка", і лірико-філософському циклі "Сиве сонце має".

1.4. Оспівування важливості творчої праці.

Розділ 2. Методичні засади вивчення лірики Бориса Олійника у середній школі.

2.1. Особливості вивчення лірики у школі.

2.2. Вивчення поезії Б.Олійника у класах з гуманітарним ухилом (календарний план, години).

2.3. Вивчення поезії в 11 класі (розробка уроку за новою програмою).

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Якщо митець й академік стає культовою постаттю, це свідчить про непересічний рівень суспільства і сформовані соціумні цінності. Якщо академік і митець тривалий час виступає у культовій іпостасі, це є свідченням неабиякої ваги й талановитості цієї особистості. Якщо ім’я митця-академіка у широкій соціумній та національній свідомості пов’язується з ореолом культовості, то це переконує у надзвичайному майбутті таких соціуму і нації. Усі щойно виділені якості супроводжують творчу діяльність Бориса Олійника – поета, академіка, критика, журналіста, публіциста, есеїста, громадського діяча, політолога й політика, який увійшов у духовний простір України на рубежі 50-60-х років ХХ століття й уже досить давно, з помежів’я 70-80-х років, для багатьох представників інтелектуально-творчої еліти є знаковою постаттю.

Борис Ілліч Олійник, мистецька й політична діяльність якого, безперечно, має міжнародне звучання, став одним із духовних лідерів України другої половини ХХ століття, втіливши у собі - своїй свідомості, літературній творчості, публіцистиці - драматизм її морально-філософських і культурно-політичних змін.

Борис Олійник належить до поетів, яким пощастило за життя, яких видавали активно, охоче й часто щороку. Після дебютної збірки поезій невдовзі з’явилася наступна - «Двадцятий вал» (1964), а далі розгорнувся справжній «поетичний серіал» (якщо мислити й оцінювати написане поетом крізь призму нинішніх реалій), у якому виділяються книжки «Вибір» (1965), «Поезії» (1966), «Коло» (1968), «Відлуння» (1970), «На лінії тиші» (1972), «Рух» (1973), «Ми знаєм, для чого жить!» (1974), «Гора» (1975), «Істина» (1976), «Заклинання вогню» (1978), «Сива ластівка» (1979), «У дзеркалі слова» та «Доля» (обидві - 1981), «Поеми» (1983), «Міра» (1984). 1985 року вийшли друком «Вибрані твори» (у 2-х томах), на межі гострополемічних 80—90-х років побачила світ не менш полемічна збірка віршів і поем «Поворотний круг» (1989), а на початку ХХІ століття - збірка «Стою на землі» (2003).

Як аналітик літературного процесу Борис Олійник видав книжку «Планета поезія» (1983), що складалася з його літературно-критичних статей різних періодів. Ставши у 70-ті роки офіційно визнаним поетом, митець був відзначений Державною премією СРСР та Державною премією УРСР ім. Т.Г. Шевченка. Його твори перекладалися різними мовами і виходили книжками «Стою на земле» (1973), «Стихи» (1977), «Золотые ворота» (1982), «В зеркале слова» (1984), «Заклинання вогню» (словацькою, 1982) тощо.

Актуальність.Основний спектр поетичних мотивів Бориса Олійника обертається навколо феномена людини, і цілком закономірно, що мотиви «людина та її покликання», «високе і земне у людині», «людське начало і гідність», «людина та її честь» об’єднують і виструнчують твори поета різних історико-духовних періодів. Лірика Б. Олійника випромінює енергетику людиноцентризму й людиноутвердження, пройнята пафосом гуманістичних і людинознавчих начал.

У поезії Бориса Олійника рельєфно виявляються засади української класичної художньої традиції, що засвідчують себе у наснаженій трибунності й щемкій ліричності, аналітичному пророцтві і бунтівній прогностичності мислення. Проте звертався поет і до модернізації поетичного стилю. Як підкреслюється у другій книзі «Історії української літератури ХХ століття», введення «у художній текст прозаїзмів, влучних висловів з народного побутового мовлення, прямої та діалогічної мови, зміна канонічної метрики за допомогою пауз, недомовленості» надавали його поезії «довірливих природних інтонацій», достеменної безпосередності й виразності звучання. Поетичні твори Бориса Олійника також органічно настояні на фольклорних і притчових композиційно-стильових прийомах. Серед жанрів, що їх митець розробляв й активно практикував, виділяються притчі, пісні, балади, вальси, оди, послання, присвяти, ліричні цикли, поеми.

Тема: «Філософія сенсу буття людини в поезіяї Б.Олійника».

Мета: дослідити і проаналізувати поезію Б. І. Олійника з точки зору філософії сенсу буття людини. Розробка мети дослідження визначила його основні завдання:

Завдання:

- висвітлити філософію сенсу буття людини в поезії Бориса Олійника;

- розробити методичні рекомендації до вивчення лірики Бориса Олійника у середній школі (2 конспекти уроків для 11 класу).

Об`єктом дослідження є вірші Бориса Олійника.

Структура роботи: робота складається з вступу, 2-х розділів, висновків та списку використаних джерел (40) і має загальний обсяг 65 сторінок.

Розділ 1. Філософська заглибленість у сутність проблеми життя у поезіях Б.Олійника

1.1. Історія питання

Сучасна українська література багата іменами, жанрами і формами. Однак митців, чия творчість пройнята сильним громадянським пафосом, сьогодні залишилося небагато. Одним з найбільш сучасних поетів і громадських діячів, у якого “поняття музи і громадськості нерозривні” є, на наш погляд, Борис Ілліч Олійник.

Справедливо, на наш погляд, Михайло Шевченко, соратник поета по перу, зазначав: “Борис Олійник, безперечно, один з найбільших поетів другої половини двадцятого століття... Дивовижний чародій інтимної лірики, соціальної поезії і видатний майстер поеми – він створив свій неповторний світ максимально чистих, високих почуттів і глибокої філософії, чітко означений ритмічним контуром, самобутньою мелодикою і оригінальним словниковим ландшафтом. Олійник, мабуть, єдиний із сучасних поетів, кого можна впізнати з одного-двох рядків. Мені думається, що в третьому тисячолітті з нашої півсотні літ лишиться двоє поетичних імен: Ліна Костенко і Борис Олійник” [23, с. 14].

Творчий доробок Б.Олійника позначений такими визначальними рисами, як громадянськість, посилена увага до морально-етичних проблем нашого часу, точність слова. Він поєднав у своїх творах кращі традиції попередників та елементи асоціативно-метафоричного мислення, потужний струмінь фольклорності. Борис Олійник проповідує високі загальнолюдські цінності, зокрема він глибоко переконаний, що кожен повинен жити напруженим духовним життям, бути щирим і щедрим, розуміти красу, неповторність світу, кожної миті власного існування на землі, бо це відповідає природі самої людини.

Борис Олійник належить до покоління поетів, яких називають шістдесятниками. Справді, на початку 60-х років ХХ століття за Дмитром Павличком та Ліною Костенко почувся і його голос у злагодженому хорі Івана Драча, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, інших молодих та завзятих, які стали сівачами на ниві красного письменства.

“Тим-то попри певні суб’єктивні мотиви, що реалізувалися часом і не без формальних захоплень, основною темою в творчості молодих поетів була все-таки велич людини доброї волі, її розуму, почуттів і високих устремлінь. І водночас молоду поезію пронизували відчуття тривоги, яку таїв у собі атомний вік. То було планетарне, більше того – космічне возвеличення людини і таке ж планетарне, космічне відчуття тривоги, поєднане з утвердженням готовності молодого покоління самовіддано стати на захист людини і людства” [23, с. 16]. Саме в цьому сенс багатьох творів поетів ”шістдесятників”, зокрема поезій Б.Олійника.

Борисові Олійникові, як на думку Олеся Гончара, органічно чужа будь-яка поза, манірність. “Крикливе “якання”, самозамилування – не для цього поета. У ставленні до своєї особи він не буває надміру самовпевненим, натужно величальним, скоріше в цих випадках, він вдається до самоіронії, і це викликає незмінну симпатію читача” [19, с. 120].

Посилення інтересу широких літературознавчих кіл до лірики Олійника, що спостерігається останнім часом, належить, як нам здається, до числа характерних і знаменних явищ сьогоденного літературного життя.

Сьогодні, немає сумніву, в Україні щодо духовності склалася вкрай несприятлива ситуація: знищується українська книжка, телебачення вперто пропонує культ насильства, сурогатної культури, примітивного розуміння сенсу життя. Тому перед сучасною педагогікою стоїть надзавдання – розробити нові засоби виховання молоді на основі високих загальнолюдських цінностей: на ідеалах добра, любові, милосердя, справедливості. Це можливо, на наш погляд, через збереження і збагачення духовного потенціалу українського народу. Творча спадщина українських письменників, особливо Бориса Олійника, має великий потенціал для реалізації поставленої мети.

Недарма на літературно-мистецькому вечорі, присвяченому Б. Олійнику з нагоди надання йому звання “Почесний громадянин Києва” за особистий внесок письменника, академіка НАНУ, народного депутата України, голови Українського фонду культури у соціальний та економічний розвиток Києва, збагачення національного інтелекту та культурної спадщини столиці, Михайло Шевченко визначив основні риси творчої спадщини поета: “Його поеми, вірші – це глибокі роздуми про долю народу, наснажені любов’ю до рідного краю, ствердження Тарасової мрії про сім’ю вольну, нову по століттях поневолення”[19, с. 121].

Попри те, що існує цілий ряд масштабних досліджень М. Ільницького, О.Сизоненка, В. Моренця, окремі аспекти творчої спадщини митця залишаються мало дослідженими, вимагають особливої уваги з боку науковців. Літературознавча наука продовжує усвідомлювати природу, самобутність, магію слова Б.Олійника.

Заслуговує на увагу досить значна розвідка - роздуми над поезією Бориса Олійника “У гиблий час глобального безплоду” Михайла Кудрявцева, у якій розглядаються окремі поезії Б. Олійника – “принаймні лише деякі з тих, що є художнім документом нашої трагічної доби, що будять громадську совість…”[19, с. 122].

До 70-ої річниці від дня народження Бориса Олійника у російськомовній та україномовній періодичній пресі з’явилася безліч статей про поета та його творчість, громадську діяльність: Миколи Шудрі “Мати сіяла сон”, В. Кирилюка “З Україною в серці”, “Слово непожате” та ін.

У 1983 поетичні збірки Олійника здобули визнання на рівні національної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Мабуть, ніхто інший з наших поетів так часто не бував у гарячих точках, як Б.Олійник. Згадаймо 1986 рік, коли відвідав Чорнобиль. Він був одним з ініціаторів прийняття Закону України “Про мови” (1989 року). 1995 року вийшла його збірка ”Шлях”.

22 жовтня 2005 року Указом Президента України було присвоєно Борису Олійнику звання Герой України. З цієї нагоди митця вітало багато депутатів: Л.Кравчук, Н.Вітренко, Л.Лук’яненко, В.Чорновіл, П.Шейко, І.Юхновський, В.Яворівський.

В одній із передмов до своєї книжки поет зізнався : „Мені випало бути й на верхах – аж до Кремлівських, і на низах – аж до червоної риси , за якою вже світилася „казенна дорога”. Але він нізащо не міняв світоглядних позицій на догоду кон’юнктурі, навіть тоді, коли безпечніше і зручніше було зректися свого „вірую”.

Комсомол звинувачував поета в нехтуванні літературним досвідом старших письменників. За розвінчування партійного ідола з Москви йому погрожувало мало не вигнання із партії. Але все, що спізнав, витерпів. Адже не міг зректися права любити свій край, свою матір, свій народ. До цього схиляли його геніальні наставники, до речі, як і сам нині, поети-академіки Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Бажан, чиє місце він заступив в одній особі (нагадаємо, що Борис Олійник - четвертий поет-академік за всю історію НАНУ). Зустрічі з ним і їхні уроки стали для нього щастям і заповітом. Так, як і вони, він дорожив своїми виболеними ідеалами.

Поет гордо писав (це справді політична й поетична істина):

І вже коли ти похитнувсь у Слові,

Вважай, що похитнувся у собі.

“За Маланюковим пророчим приписом: „Як в нації вождя нема, тоді вожді її – поети”, Борис Олійник повсякденно виконував це стисле визначення роботи душі. В його партійному кабінеті прокльовувалися паростки народного руху. Водночас зі своїми побратимами Дмитром Павличком (а згодом і Павлом Мовчаном), які відновили історичну „Просвіту”, та Іваном Драчем, що став біля керма товариства „Україна”, Борис Олійник надійно, на тривалі часи, очолив Український фонд культури. І з першого скликання Верховної ради виборці видали йому народний мандат на державні повноваження. На цій посаді поет і служить вірою і правдою. Борис Олійник – український комуніст. Як поетові йому найбільше болять біди України. Проте не може він байдуже спостерігати, як ллється людська кров і на чужих землях: у Карабаху, Чечні, Косові, Іраку… Часом його погляди (а не дії) викликають роздратування не лише у щирих українців, а й у правовірних інтернаціоналістів-однопартійців, але не однодумців”[19, с. 123]. У Бориса Олійника вже з півсотні книжок. Серед них публіцистичні й літературно-критичні праці, які відзначаються філософською розмисливістю, глибиною дослідження і науковою обґрунтованістю.

Літературний критик Михайло Кудрявцев, характеризуючи поезію Б.І.Олійника, акцентує: “ Насмілюсь зазначити : я не знаю поета ХХ ст., принаймні з когорти шістдесятників, у яких так сильно, як у Бориса Олійника, були б виражені (внутрішньо, а не задекларовано) моральний аспект, світогляд християнина-патріота, шевченківське розуміння краси, любові і співчуття до ближнього. Думаю, що якби поет заявив про себе лише циклом “Сива ластівка”, прекрасною інтимною лірикою, він цілком би заслугував цими шедеврами увійти в світові класики” [19, с. 123].

На думку багатьох дослідників творчості Б.Олійника, його поезія – народна. О.Сизоненко відзначає : “Я вже говорив про це, але треба ще раз підкреслити саме народність. Високу художність і філософську глибину цієї надзвичайно талановитої поезії, виразної, яскравої, самобутньої” [19, с. 124].

Основа цієї народності йде від фольклору, віянням якого пронизана вся Олійникова поезія.

Про Бориса Ілліча можна говорити багато – вабить негучна його постать, це людина навдивовиж щира і скромна. Він побував чи не в усіх куточках землі, де біль людський, де ллється кров, за велінням свого людського обов’язку. І як сказав Голова Верховної Ради О.Мороз: “Україна без Олійника була б біднішою, і світ багато менше знав би про нас” [19, с. 125].

Отже, можна з упевненістю стверджувати, що в тій чи іншій формі життєвий шлях Б.Олійника позначується на тематиці й проблематиці його творів. В одних це видно більше, в інших – менше. Зрозуміло, що власні біографічні факти поет художньо переосмислює, типізує. Таким чином створюються яскраві образи, які змушують читача співпереживати, відчувати те, чим живе герой, що він переживає, радує й засмучує. І це, безперечно, має певне виховне значення.

1.2. Глибокий інтеліктуалізм філософського осмислення загальнолюдських проблем у віршах "Стою на землі", "Хлібові", "Говорили-балакали дві верби за селом"

Борис Олійник належить, на нашу думку, до найголовніших, найважливіших українських митців другої половини ХХ – початку ХХІ ст., який своїми духовними, творчими й інтелектуальними струменями суттєво увиразнює гуманістичні джерела нинішньої доби.

Ярослав Голобородько у статті “Речник духотворного слова, “аналізуючи суть творчої спадщини поета, справедливо акцентує: “Основний спектр поетичних мотивів Бориса Олійника обертається навколо феномену людини, й цілком закономірно, що мотиви “людина та її покликання”, “високе й земне у людині”, “людське начало й гідність”, “людина та її честь” об’єднують і виструнчують твори поета різних історико-духовних періодів” [3, с. 307].

Без сумніву, вся лірика Б. Олійника пройнята пафосом людинолюбних і людинознавчих начал. Спираючись на це твердження, з’ясуємо, як воно реалізується в другому розділі книги “Пісня про матір”, який має назву “ Освідчення”.

Ця частина книги представлена 35 віршами, в яких автор намагається визначити місце людини не лише на рідній землі, а й у цілому світі ( “Мій борг”, Не озивайте”, “Освідчення”), осмислює і проповідує вічні загальнолюдські цінності: чесність, добро, відповідальність перед людством, дотримання батьківських заповітів (“Літа вже не мчать”, “Ти гукай, не гукай “Коли повернуся”, “Ти зброєю світ…”). Тут же спостерігаються твори, в яких Б.Олійник по-філософськи осягає подвиг як вирішальний вчинок життя ( “Останній”, “Афганцеві”), інтерпретує події, реалії та явища навколишньої дійсності, зокрема місце національної еліти для розбудови сучасної української держави (“Гуляє панство”, “Довго гризли”, “Розмова з учителем” та інші). В окремих поезіях простежується думка, що Україна – рівноправна європейська країна, яка має свою історію, культуру, гідні того, щоб їх цінувала світова спільнота (“Нічний візит”, “Європі”), певне місце в розділі займає поема “Таємна вечеря”.

Отже, можна з впевненістю стверджувати, що В.Бурбан мав рацію, говорячи, що “… у часі й просторі орбіти поетичної планети Бориса Олійника пролягають через макрокосм апокаліпсичних катаклізмів ХХ і нинішнього століть, які вибилися із логічних закономірностей історичного розвитку. У двох світах живе душа поет – у світі мрії, фантазії, замилування і у світі тверезого, холодного та об’єктивного аналізу.

На портрет Бориса Олійника лягають одсвіти його незвичної, як для поета, політичної діяльності. З цього приводу йому адресується чимало дошкульних інвектив, особливо з боку тих, хто сам ще зовсім недавно чіпляв до кожної збірочки «ура-партійного паровозика». Своє політичне кредо Б. Олійник окреслює чітко і недвозначно: «Маючи досить досвіду в політичних баталіях, я міг би вельми вправно поміняти свої світоглядні позиції на догоду кон’юнктурі і таким чином убезпечити себе від наскоків розмаїтих опонентів і, зрештою, мати неабиякий зиск, моральний та й матеріальний. Дякувати Богові, я не скористався жодною з цих можливостей: не переступив друзів і недругів, не ухилився од громадського обов’язку, не витер чоботи об знамена, під якими наші прадіди, діди та батьки захистили нас від коричневої чуми» [3, с. 308].

Якщо вже говорити відверто, Борис Олійник - надто своєрідний комуніст. Попередня влада побоювалася його, зараховуючи бунтівливого поета мало не до «внутрішніх дисидентів» за явний націонал-комунізм («Я тим уже боржник, що українець зроду»). Не беремося судити, які міркування мають щодо Бориса Олійника, вічного єресіарха, нинішні комуністи… Слава Богу, що за будь-якої політичної погоди він залишався Поетом. Його поезія «б’є» далі усіляких раціональних, помисливих, дистильовано логічних перекладів ідеологічних установок.

Феномен Б.Олійника полягає в тому, що в нього соціальне - поетичне, а поетичне - соціальне. Навіть найбільш ораторська його поезія багата на ліризм, пісенність. Віддавши належне «бронзі декларацій» і «барабанам пафосу», Борис Олійник витворив свою багатобарвну й сповнену живого життя поетичну планету з її сяйливою й мінливою ноосферою високих почуттів, райдугою соковитих художніх фарб. У нього немає нічого картинно-робленого - тієї фальшивої романтики, яка притаманна характерам поверховим, легковірним і легковажним. Поет, певна річ, не поет, коли він не заплатив данину звичайним людським слабкостям і «серця заблудам палким» (О.Пушкін у перекладі М.Рильського). І цим він імпонує читачам, які вважають його «своїм».

Американський поет, критик і драматург Томас Стірнс Еліот, нобелівський лауреат, стверджував: «…по-справжньому важливо, щоб у поета була гідна його невелика аудиторія сучасників. Завжди повинен існувати невеликий авангард - люди, які розуміють поезію, незалежні від своєї епохи і в чомусь її випереджаючі, здатні швидко засвоювати нове» [3, с. 309].

От біда тільки, що поезія, розрахована на невеликий авангард, разом із тим авангардом і вмирає. Поетичне ж слово Б.Олійника знаходить дорогу до кожного серця, йому, цьому слову, не вдається пробити, хіба що, пласкі лоби «сучасних українців».

Понад 40 книг віршів, есе, статей становить творчий доробок поета, публіциста, критика, кіносценариста, знаного громадського діяча (до речі, одного з небагатьох народних депутатів, чия поява на трибуні змушує затихнути розколиханий колгоспнозборівський парламентський зал). У книзі «Стою на землі» (упорядкування Тетяни Майданович) доладно зібрані твори Б.Олійника, починаючи з перших його збірок і до поезій останніх років, що були надруковані в різних часописах. В ошатному 700-сторінковому фоліанті - цілий ліро-епічний материк одного з головних поетів сучасності.

Чого ми варті в цьому світі грішнім?

Чому це в нас — побила б його тля! -

Усе якесь покручене й недійшле,

Немов у Бога вкрали ми теля?

(«Зустріч з Архістратигом»)

І в іншому вірші, «Прокинсь, нарешті…» (присвята О. Сизоненку):

Народе із трипільських запорогів,

Древніших за святий Єрусалим, -

Та скільки ж можна на чужих пророків

Молитися, не вірячи своїм?!

Ця тема, може, найболючіша у філософській поезії Б.Олійника, який свято сповідує Шевченків заповіт: «В своїй хаті - своя правда». Бо й справді: б’ємо чолом Європі, хоч «ми тоді вже побілили хату», як та «іще не вийшла із печер». Атипова Україна, де ми скоро «балакатимем… через тлумачів», так забилася об брук «цивілізації», що от-от стане викиднем історії.

І небагато знайдеться письменників, які б стільки зробили для відродження національної ідеї, українського патріотизму, як Борис Олійник. Він разом з Олесем Гончаром стояв біля витоків Міжнародного Шевченківського свята, яке спочатку мало статус всесоюзного. Щоб його «пробити», треба було мати і мужність, і великий хист дипломата, аби обійти партійні «запороги». Як згадує у приватному літописі Міжнародного Шевченківського свята «В сім’ї вольній, новій» поет і молодший Олійників побратим Михайло Шевченко, саме Борис Ілліч, будучи головою Комісії з проведення свята, разом із головою Спілки письменників України Юрієм Мушкетиком подвигли тодішній уряд прийняти постанову: щороку проводити Міжнародне Шевченківське свято в іншій області. В цьому був закладений великий смисл: щоразу одна з областей, як правило, найбільш зрусифікована, приймала гостей і устами найвищих мужів змушена була на загал говорити не тільки українською мовою, а ще й з позицій Шевченка. Так уперше заговорили українською Запоріжжя, Харків, Луганськ, а нинішнього року - вже і Севастополь…

Зрештою, можна сказати і так: українською заговорила й Україна, коли 28 жовтня 1989 р. було прийнято закон «Про мови в Українській РСР», одним із ініціаторів якого був Борис Олійник. Закон цей, звичайно, застарів. Це так, але й він не виконується. Бо ніяк не позбудемося одвічної нашої біди - витлумленого в українстві почуття гордості за свою мову - другу за ареалом поширення серед слов’янських і чотирнадцяту серед світових, одну з найдосконаліших за мелодикою, семантико-морфологічними ознаками. Цією мовою витворений найбагатший у світі фольклор, одних лише пісень - кількасот тисяч. На захист української мови має стати наш парламент, на часі - міжпартійна асамблея з мовних питань. І так хотілося б, щоб Борис Ілліч, «використовуючи службове становище», заставив комуністів виконати давню, ще 1919 року, партійну резолюцію, писану, кажуть, самим В.Леніним:

«Зважаючи на те, що українська культура (мова, школа і т. п.) протягом століть придушувалася царизмом і експлуататорськими класами Росії, ЦК РКП ставить в обов’язок усім членам партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови і культури… Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіяти спробам штучними засобами відтіснити українську мову на другий план, прагнути, навпаки, перетворити українську мову на знаряддя комуністичної освіти трудових мас» [39, с. 10].

Окрема іпостась - націєтворча діяльність Б.Олійника як голови правління Українського фонду культури (з 1987 р.), його блискучі публіцистичні виступи на теми мови, духовності народу, екології, Чорнобиля (одним із перших побував у зоні, звідки вів репортажі на ЦТ СРСР і України), на захист сербів і чорногорців. Його голос вперше прозвучав з найвищих радянських трибун, розкриваючи трагедію голодомору 1932-1933 років.

Як бачимо, у часі і просторі орбіти поетичної планети Бориса Олійника пролягають через макрокосм апокаліпсичних катаклізмів ХХ і нинішнього століть, які вибилися із логічних закономірностей історичного розвитку. У двох світах живе душа поета - у світі мрії, фантазії, зачарування і в світі тверезого, холодного і об’єктивного аналізу. Така роздвоєність дуже згубна для поезії, але, слава Богу, поетичний ген Бориса Олійника не зазнав руйнівних мутацій. Може, тому, що його поезія просякнута «топографічним відчуттям» - він обожнює свою полтавську Зачепилівку, село, назване в дусі народного гумору (так і уявляється козак-нетяга, який де тільки блукав, а тут, у цьому селі, таки зачепився за якусь прегарну молодицю). Він обожнює батька-матір, українське слово («Бо тільки Слово береже в основі Безсмертя української душі»), великого Тараса («Ти в моєму серці, Україно, Думою Тараса гомониш»).

Клімат поетичної планети Бориса Олійника не міняється, їй не загрожує наступ ерозії духу і пустелі брехні. Його слову, філософічному і сповідальному, властиві і м’який ліризм, й іскристий гумор. Не обходиться й без ущипливої іронії та пронизливого сарказму, особливо коли йдеться про тих, кого поет називає «одноклітинними». Його поетичний дух - швидше раблеанський, ніж байронівський, хоч, як і кожному справжньому поетові, не чуже йому почуття нестерпної самотності («Заболю, затужу, заридаю…в собі закурличу, А про очі людські засміюсь, надломивши печаль»). А оскільки найкращий спосіб усамітнення - бути на людях, то й пішов до парламенту…

Не вигарцьовуючи на одрі конаючого соцреалізму, він узяв від Довженка, Тичини, Малишка й Олеся Гончара сонячний оптимізм, пристрасть до життя, світлий романтизм. Бо й «родивсь безнадійним романтиком - Дон Кіхот у масштабі села…»[19, с. 128].

Він вірить у високу місію художника у справі перебудови світу і не вірить у безперспективність громадянської позиції поета. Добутий з народного серця благородний метал віри, надії і любові з особливою силою видзвонює у поетичних творах Б.Олійника останнього періоду. Йдеться, зокрема, про полемічно гостру й політично пристрасну поему «Трубить Трубіж», про яку чомусь мовчать наші доморощені «апологети писаризму» (М. Хвильовий) та зоїли-критики. «А тим часом, - пише вже згадуваний вище Михайло Шевченко, - це перший масштабний поетичний твір у нашій літературі, де автор, проглядаючи глибоку історію, беручи уроки ще з татарської навали, в філософських параметрах осмислив національні, соціальні й духовні зрушення в Україні на зорі третього тисячоліття. Осмислив як вірний син її, як учасник цих подій, як людина, що в сумнівах своїх все-таки бачить «куди вона крутиться».

Серед численних сатиричних «замальовок з натури» наведемо хоча б оцю:

Заїжджай до нас, вали

З негодящим крамом:

Ви не все ще продали,

Ми - не все докрали!

Ви нам - «Коку» із часів

«Бурі у пустелі».

Ми вам в шальку терезів -

Юнок до постелі.

Ви нам - прілий аспірин

Та інтим для злуки.

Ми вам щедро на замін -

Докторів науки.

Ви нам - сірий сурогат,

Допотопну каву.

Ми вам рідних немовлят

Здаємо, немов телят.

Заодне - й державу.

І на всю цю гидь і слизь

Вже нема загати.

Одне слово, брате:

Хай живе капіталізм

В українській хаті!

Тут одразу можна було б кинутись у дискусію: куди хилить Борис Олійник, яку комуняцьку ідею проповідує, затуляючи нам вікно в Європу? Борис Олійник таки має свої політичні орієнтири. А ми? І які?

…Поет - камертон нації. Йому не обов’язково видзвонювати в унісон з більшістю чи меншістю. Давайте ж будемо дослухатися до кожного тривожного і щирого голосу!

1.3. Втілення в образі матері високих духовних начал. Краси і щирость материнської любві, відтворені у збірці "Сива ластівка", і лірико-філософському циклі "Сиве сонце має"

Мати з її воістину божественною місією продовжувати рід людський, облагороджувати світ і життя в ньому возвеличена й оспівана багатьма українськими поетами. За останні два століття нової української літератури ми не знаємо жодного більш-менш помітного художника слова, у якого б не було віршів про матір. Від “Наталки Полтавки” І. Котляревського з її знаменитою Терпилихою і “Наймички” Т. Шевченка – до “Слова про рідну матір” М. Рильського, “Пісні про рушник” А. Малишка і до творів сучасних наймолодших авторів, - у кожного свій неповторний образ найріднішої і найдорожчої людини.

Українські поети витворили величезну і прекрасну симфонію святої любові до жінки, матері, берегині роду і народу.

По особливому виразний, чистий і світлий мотив у ту симфонію вплів Борис Олійник. Він чи не єдиний у сучасній українській поезії автор, який створив не кілька віршів, циклів чи поем, а написав цілу книгу про матір.

Світлій пам’яті Марфи Никонівни та Іллі Івановича присвятив Борис Олійник книжку “Сива ластівка” (1979), яка являє I розділ нової книги “Пісня про матір”. “ Глибокомудра, людяна, сповідально-щира і художньо переконлива, ця книга відразу зайняла особливе місце в творчості самого поета і в усій сучасній українській літературі. Справжні ліричні шедеври, які її складають, нині відомі кожному, хто не байдужий до національної культури, духовного життя народу”, – пише у передмові до книги про “Сиву ластівку” Микола Луків [19, с. 130].

"Згадаймо бодай “Мати”, “Мати сіяла льон”, “Пісня про матір”, “Мамо, вечір догоря ...”. Покладені на музику Іваном Карабицем, серцем наспівані Ніною Матвієнко, іншими співаками, вони стали справді народними, величальними нашим “сивим ластівкам”.

Літературний критик Михайло Кудрявцев, характеризуючи поезію Б.І.Олійника, акцентує: “ Насмілюсь зазначити : я не знаю поета ХХ ст., принаймні з когорти шістдесятників, у яких так сильно, як у Бориса Олійника, були б виражені (внутрішньо, а не задекларовано) моральний аспект, світогляд християнина-патріота, шевченківське розуміння краси, любові і співчуття до ближнього. Думаю, що якби поет заявив про себе лише циклом “Сива ластівка”, прекрасною інтимною лірикою, він цілком би заслугував цими шедеврами увійти в світові класики” [19, с. 132].

Образ матері – це символ добра на землі, людяності, любові. Тому закономірним є те, що в першому вірші розділу “Сива ластівка” мати представлена в образі Богородиці, яка в наш час, коли :

Отчі святині споганені,

Храми плюндровані вщерть.

Через віки заарканену

Мову рокують на смерть.

Вона благословляє “юну державу” на добро, на життя і процвітання :

Люди, всією родиною

Прошу: відкрийте з добром

Перед моєю Вкраїною,

Перед живлющим Дніпром! (“Благословення”)

У Бориса Олійника образ матері – це і образ конкретної людини, і узагальнений образ люблячої матері.

У віршах “Мати”, “На березі вічності”, “Як упав же він…”, “Балада вірності” показані біль, переживання жінки-матері, жінки-дружини за долю своїх дітей, чоловіка. У поезії “Мати” автор звертається до поетів, просить не поспішати писати “пафосні вірші і оклики в збірках”, “довгі романи й поеми, як ринви…” на честь загиблого сина, що з чорного космосу не повернувся. Бо надія залишається - “мати молиться в небо …. на рідного сина”[19, с. 133].

І мати - це вже не просто жінка – це образ вічний, образ Добра і Віри:

Мати дуже висока,

древніша од космосу,

На плечі у неї райдуга гнеться

коромислом.

Отже, Мати – “красива і сива, як доля” стає уособленням цілої доби, а не генерали й корифеї, не світила науки й герої праці … Мати – це вибір, гора й міра Поета. Його філософський всесвіт».

Разом з тим вражає простота дій, вона „мовчки ковтає просолені сльози», “… йде за село, на околицю, і стає на коліна, і небові молиться”.

Ніжністю й любов’ю сповнені рядки вірша “Як упав же він…”. Відчуваючи загибель сина, серце матері наповнюється тугою :

Похитнулася, мов колос,

Без ридання і молитв,

Тільки сивим квітам коси

Материні зацвіли.

І хоч виросли інші “сини біляві”, вона пам’ятає того, що “тільки ж він русявим був”, і кожний спогад про померлого завдає болю. Тому автор і просить не тривожити стомлене серце:

Не питайте її, милі,

Не будіть далекі сни…

Він колись упав

на білий,

На останній сніг весни.

Усім удовам Великої Вітчизняної війни Б.Олійник присвятив поезію “Балада вірності”. Уже в самому визначенні жанру приховується основна думка - це гімн надзвичайній, безмежній жіночій вірності, яка витримала тяжкі часи, завдяки їй зростила дітей, “… онуки, як соколи, розлетілися у світ”. В останні хвилини свого земного існування, мати, “чи сова, чи вдова”, лине душею до “судженого” :

На причасті отерплими

Прошептала душа :

- Я до тебе хоч … мертвою,

Мій єдиний, прийшла.

Духовна краса, безмежна любов розкриваються в турботах про сина, про родину. Матерям доводиться проводжати в дорогу своїх дітей, де все переплелося, як на їхніх сорочках, за висловом А.Малишка, “червоними і чорними нитками”.

У вірші “Ніхто не забутий” поет наголошує на тому, що поки існує пам’ять, доти існуватимуть загиблі :

І доки є пам ’ ять в людей

і живуть матері,

Допоти й сини, що спіткнулись об кулі,

Живуть.

Мав рацію М.Кудрявцев, коли писав про лірику Б.І.Олійника: “справжні поетичні шедеври, що змушують кожного заглянути у власну душу, розібратись в особистісному, послухати музику чужих і своїх сердець” [19, с. 134].

Образ матері в Олійника поєднується з образом дитинства, рідним краєм.

Ведучи дискусію з глобусом про місце Зачепилівки, малої батьківщини поета, на Землі, ліричний герой згадує пацанів, з якими “хвацько катався на соняшничині”, ті дні, коли

… мазали баба наші

До Великодня около

І корови несли із паші

Вим ’я , сповнені молоком,

Коли сонце кружком макухи

В сорок шостім котило в полин

І ми землю, як жорна, рухали,

А як рухали – отже, й жили.

Отже, є і була Зачепилівка .

Мати - невід’ємна частина рідної землі, на якій без втоми працюють натруджені руки :

- А хіба це дрібниця, коли

Моя мати побожно надвечір

Дістає з голубої печі

Повновидий, як місяць, хліб!

А коли вона ранком гожим

Із тітками іде на пар,

І незмінна її сапа

На ручний кулемет похожа!

По-філософськи осмислюючи перебіг життєвих подій, а саме героїчний подвиг в ім’я миру на Землі зачепилівських хлопців, які віддали своє молоде життя і “ в сіру землю пішли – не в мармур”, автор поєднує в одне ціле і матір, і односельців, і саме село. Він вірить у майбутнє :

Вірю в пам’ять і серце людське :

Десь на теплих його півкулях

Є село моє –

Зачепилівка!

Рідна земля очищує душу й розум. Шалені часи віку, який “скажений, шалений, шосейний, атоми й гени ловлять генії, - одне слово, двадцятий…”,призводять до руйнації людяності. Зустріч ліричного героя з матір’ю повертає його до соборності душі :

Нарешті Зачепилівка.

Вийшов на Бабенковій. І одразу :

- Синочку!!! –

Мати…

- Здрастуйте, мамо. Оце ж і я.

(Ти диви : заговорив нормально !)

(“Стою на своїй землі”)

Ліричний герой поезії “Мати сіяла сон” оспівує працьовитість, душевність рідної мами, яка приносить синові стільки радості. Мати – як сонце, зігріте її теплом і старанням, все дозріває, обдаровує людину достатком. Доброта материнства світить синові. Романтично забарвлений у поезії образ соняшника, який також у щедрості невичерпний. Цим образом починається і завершується вірш : “Я несу його в світ, щоб не тільки мені, щоб і вам сонячно”. Вирощений матір’ю соняшник, який продовжує світити людям і після її смерті – це уособлення всього найкращого :

Тільки квітам своїм

при моєму вікні

Не опав соняшник.

Я несу його в світ,

щоб не тільки мені,

Щоб і вам сонячно…

Отже, для поета мати – насамперед невтомна трудівниця, самозречена охоронниця родинного вогнища, чудодійниця планети. Цікавим, на наш погляд, є пояснення М.Шудрі окремих слів поезії : “Досі всі сушили голову над “сном” хтось гадав, то народна назва якоїсь трави; комусь здавалося – мрія; інші думали, ніби то щось примарне, але неодмінно пов’язане з людським щастям. Насправді ж, за Борисом Грінченком, це „семечки подсолнуха” - соняшникове насіння. І от поет у потаємному значенні українського слова висловлює поетичну сутність образу” [3, с. 316].

Мати, насправді, постійно зайнята справами: “сіяла льон”, “сіяла хміль”, “вибрала льон”, вона сама в праці - і вчить цьому ж дітей . Тому праця і мати – єдині. Серед прекрасних моральних якостей, притаманних матері, поет особливо цінує працьовитість.

Ми всі із хліба виростали, сину,

Із праці себто – чуда із чудес

Вона ж і народила в нас Людину,

Піднявши з чотирьох до піднебесь

стверджує Б.Олійник у поезії “ В оборону хліба”. Праця для матері – це не тільки фізична робота, це й очищення, духовна потреба, це сенс її всього життя. Тому не випадковим, на нашу думку, є включення в розділ “Сива ластівка” вірша “ В оборону хліба”.

Відбувається відверта й серйозна розмова ліричного героя твору – людини дорослої, статечної – з юнаком, „чиєїсь мами сином, зодягненим на джинсовий мотив”. А приводом до бесіди став неетичний, по суті жорстокий вчинок молодика: за браком м‘яча він “ півхлібини “ в дев’ятку” натреновано вгатив”. Натреновано” – значить не вперше чинив таке блюзнірство. Як же на це зреагував літній чоловік - герой вірша? Він не лається, не повчає. Поет створює низку обраних означень “весела кеда” футболіста-невдахи “під серце влучила носком”. Футболити хлібом – це означає ображати найсвятіший витвір людської праці, принижувати саму честь людини, адже в хлібові “ народна світиться душа”. Від удару у фронтовиків відкрилися старі солдатські рани, “ потемніло в оці” тим , що пухли з голоду.

І в матерів, коли ти через луки

Котив хлібину, як футбольний м’яч –

Так застогнали, затужили руки,

Немов по них ти потоптавсь навскач…

Як бачимо, низку яскравих, влучних образів створив поет, щоб переконливо виступити “в оборону хліба”, захистити його від тих, що не розуміють народного звичаю :

Нас кликав хліб на добре, чесне діло…

До братнього, трудящого коша.

Разом з тим можемо провести паралель: не поважаючи хліб, працю рідної матері, яка зрощує пшеницю, зневажаєш усе добре, чому навчає ненька, зневажаєш народ.

Матері хочеться оберегти дитину від нещастя, злигоднів, лихих людей, виростити її доброю людиною. І за це їй вічна вдячність. Б.І.Олійник створив цілий цикл поезій “Сиве сонце моє”, присвячений матері – хранительці роду, ніжній і чутній жінці, мудрій порадниці. Увесь світ відповідальний перед матір’ю, заборгував їй. І розумієш це тільки тоді, коли втрачаєш найдорожчу людину.

Мотив любові до матері, неповторного болю утрати, вірності її світлій пам’яті високохудожньо розкрито в циклі “Сиве сонце моє”. У дев’яти його невеличких віршах постає ліричний образ трудівниці, відданої чесній хліборобській праці, образ людини, для якої віками утверджені принципи народної моралі були непорушним законом. Від матері син успадкував її трудний життєвий урок, який тепер має учити безсонно до віку.

Перед читачем постає ліричний герой, у якого горе , - померла мати. Автор порівнює це з апокаліпсисом:

Дивний той день. Безликий.

Ні праведний, ані грішний.

Апокаліпсис. День паузи…

Під зодіаком нуля.

Син у цей “вирваний день. Мінус. Зворотного відрахунку” відчуває, що втратив найдорожчу людину. Він нарешті розуміє, ким йому була мати, що вона значила в його житті :

О, я тепер відчуваю на власнім горбі,

Як ти покірно тримала за себе і за мене,

Як ти несла оцей всесвіт важкий на собі!

Тепер він залишився сам на сам - “тепер уже - крайній”. Душу охоплює не просто сум-печаль, а холод, який пронизує все людське єство:

Як мені холодно…

Боже, як холодно, мамо!

Холодно, мамо… холодно, мамо…

Холодно ма-а!!!

( Нема… зима… німа…Нема)

Так, лише втрачаючи найсокровенніше, розумієш, що воно для тебе значить. Світлана Антонишин у статті “Поезія Бориса Олійника на роковій межі” писала: “ Зізнаюся, коли вперше прочитала “Сьогочасну елегію”, довго не могла прийти до тями. Пригадую, схожий настрій був тоді, коли перегорнула останню сторінку циклу “Сиве сонце моє”. Але там відчуття світопаду (“Апокаліпсис. День паузи… під знаком нуля”) зумовлювалося особистою трагедією сина. І вихід із трагедії був запрограмований правічим колективним досвідом, самою суттю життєвого колобігу (“Умирають матері, та не вмре ніколи Мати…”) [3, с. 321].

Б. І. Олійник ототожнює образ матері з народом, для нього мати і народ – єдині: Рід наш – з кореня верби.

Не шукай древніше знаті :

На фамільному гербі

Ми карбуєм вічне :

“Мати”.

В чорнім горі і журі

Віру нашу не підтяти :

Умирають матері,

Та не вмре ніколи Мати !

Згадуються слова Ю.Яновського з новели “Подвійне коло” роману “Вершники”, де лунають рядки : “Тому роду не буде переводу, в якому брати милують згоду.” У зв’язку з Олійниковою поезією хочеться дещо переосмислити їх: “ Тому роду не буде переводу, в якому діти шанують материну вроду”. Маємо на увазі не зовнішню красу, а все прекрасне, що є в цьому світі.

Яскраві метафоричні образи вживає поет, щоб оспівати безсмертя матері, а відтак і безсмертя всього роду. Останній вірш циклу “Мамо, вечір догоря…” – це звертання до незабутньої, що стала “вічною зорею”. Синові лишилася пам’ять про “сиву ластівку, сиве сонечко.”

Мотив синівської вдячності матері лунає і в поезії “Пісня про матір”. З п’яти строф цього твору три являють собою діалог матері й бабусі з дітьми та онуками. Старенька відчула, наближення неминучого… Відходить “за межу” людина, котра “навчила дітей, як на світі по совісті жити : ввела в чарівний світ казок своїх онучат… Вона свідома всього того, що створила на цьому світі, лишила всі райдуги із журавлями, і срібло на травах, і золото на колосках” [3, с. 325]. Ці метафоричні образи, щирі й теплі слова свідчать про мудрість і доброту, щедру вдячність найдорожчої людини – трудівниці й хранительки роду. Марними виявилися благання залишитися, не йти туди, звідки вороття ніколи й нікому не було…

Благородство української жінки поет підкреслює і такими поетичними деталями :

Вона посміхнулась,

красива і сива, як доля,

Махнула рукою

Злетіли увись, рушники.

“Лишайтесь щасливі”, -

і стала замисленим полем

на цілу планету, на всі покоління й віки.

У поезію Б.Олійника, як нам здається, приходить космос, але не як факт науково-технічного прогресу, а як стан душі, як вияв зв’язку людини зі світом природи, приходить “фольклорна космічна символіка”:

Посіяла людям

літа свої, літечка житом,

Прибрала планету,

послала стежкам споришу.

“З появою поезії “Пісня про матір” “на наших очах сталося диво : з цим віршем Борис Олійник перейшов на правий фланг чільної шеренги поезії ! Розступившись, дали місце поміж собою як рівному його вчителі Рильський, Сосюра, Малишко”.

У вірші “ А все було… ніколи” Б.Олійник засуджує тих дітей, яким ніколи було завітати до материної оселі через тисячу причин : “нема ж коли : машина вже під ворітьми”, “Потім , мамо. Ну, ви ж бачите : ніколи.” Саркастично описує поет цих “вірних синів і дочок”, які, дізнавшись про смерть матері, “на грудях рвуть сорочку” [32, с. 260]

І невістка в жалобній хустині,

якось так… модно пов’язаній,

тягне за ручку підпарубка

крізь поховальне велелюддя,

шепочучи з притиском – до сичання :

“Та йди вже – люди ж дивляться !”

А на увесь загал – розпачливо :

“Синочку!!! Оце ж твоя… бабуся…” –

і розмазує по щоках фарбу.

А онук вперше знайомиться з рідною бабусею, що вже склала руки в домовині. Гнівно засуджуючи таких лицемірів, блюзнірів, поет наголошує на тому, що ставлення до власної матері повернеться до тебе тим самим з боку синів твоїх.

Надзвичайно трагічну картину уявляємо в наступних рядках вірша, коли “У сусідній занедбаній кімнаті, у давно несвіжій постелі повільно згасає батько – колишній поет.” Він другий день просить, щоб син подав йому води. А той лише у відповідь гуде : “Нема ж коли”. А далі, як у тій легенді, в якій мати віддала своє серце синові, щоб той у спокої жив з коханою, Олейникова мати з іншого світу відчуває трагедію сина. Чи то прощання, чи то горе, чи докір звучать у тому : “Сину –у ”, що явилося на сільському цвинтарі :

Ворухнулася забута могила і опала.

Та ще над нею осика

затремтіла, зашелестіла осінньо.

І в тому шелесті причулося :

“Сину- у…”

І витихло. Амінь.

Мотивом синівської невдячності, зради материнських ідеалів пройнятий вірш “Та було у матері чотири сини…”.

Та було у матері чотири сини.

(Люлі- люлі. Гойда-хить).

Колисала їх, поки мала силу.

Виросли – пустила у світ.

Пішли сини, прощаючись обіцяли “І любов довічну, і вірну пісню у своєму серці принесем”. Роки летіли, мов сиві коні… Мати чекала, “ждала – виглядала” дітей. Ті лише через двадцять років згадали, “зрештою, на карті… село відшукали”, рушили. Приїхали. Та пісню рідну проспівати не змогли :

Перший зашарівся, наче ружа,

Другий прикусив губу.

Третій наполохано : “А чи зручно ?”

А четвертий каже : “Забув” .

Таким чином, поет, на нашу думку, наголошує на тому, що діти, забуваючи про матір, нехтуючи її заповітами, піснею, перетворюються на перевертнів, зрадників рідної землі. Хоча для матері вони все одно залишаються синами.

Звернення до народнопісенної образності, фольклорної символіки загалом викликає, без сумніву, прагнення поетів зміцнити філософські підмурки творів, опертися на тривкі основи народного світосприймання і світорозуміння, поєднати їх з подихом сучасних проблем.

Лексика й фразеологія поезії Бориса Ілліча закорінені в пісенну народну творчість. Перечитуючи рядки знаменитого вірша “Говорили-балакали дві верби за селом”, дивуємося “органічності й глибині Олійникової поезії, її дивовижній простоті, якомусь нібито побутовізму, за яким криється така поетичність, що в ній дихає, вгадується ота сива замрія наших безсмертних дум про далекі й близькі часи гіркої й печальної історії України та її згорьованого народу” [32, с. 263].

Фольклорна символіка в поезії “Говорили – балакали дві верби за селом” надає ніжності й ліризму текстові. Прості, на перший погляд, за змістом факти : “говорили – балакали дві верби за селом”, “говорили – балакали дві вдови за селом”, а потім “говорили – шепталися дві топольки гінкі”, “говорили – шепталися дві дівчини в порі”.

Разом з тим, повторювальні риторичні запитання : “А за чим говорили – балакали, потім тихо поплакали Дві верби за селом ?”, “І чому говорили – шепталися, потім тихо сміялися Дві топольки гінкі?”. Паралелізм “верба – вдова”, “тополька – дівчина” нагадують народну пісню, в якій йдеться про долю жінки, дівчини. Шукаючи відповіді на питання, читач і сам замислюється, чому ж одні плачуть, а інші – сміються, уявляє картини життя, радощі й горе. Автор же, на нашу думку, підводить до висновку :

Мабуть, знають о тім лише дві

стежини малі,

Що одна – тільки топчеться, а

друга заростає вже,

Що одна лиш вибрунькує, а друга

усихає вже,

Як листок на гіллі.

Так буття лише вгадується, воно не виставляється напоказ, а пробивається крізь художню тканину текстів, а фольклорний елемент мислиться у контексті загальнокультурної традиції.

Для О.Сизоненка цей вірш – “диво з див !” Тут, на думку літературознавця, вчувається “ і ота “наша дума, наша пісня”, що не вмре, не загине”, і звичайна побутово-розмовна інтонація. Але ж вчувається і безжальна плинність життя, в якій так багато печалі й невідворотності. Отут, мабуть, і криються ті дивовижні складність і неоднозначність Бориса Олійника – поета, людини й мислителя” [32, с. 265].

Особливо проникливо-людяно написані рядки з уривка поеми “Дорога”, представленому в книзі як “ Дорога баби Катерини”. М.Шудря писав про твір: “На думку автора, земна куля ніби втратила свою вісь, і її тримає дядько на вилах. А згорьована мати із заплаканими очима – живе втілення вічного смутку і світового очікування. Вона наче б угрузла разом із хатою в землю, а її покревники розгубилися на вселенських розтоках” [32, с. 266].

Аж чотири дороги течуть :

Перша – Іванова,

Друга – синова,

Третя – синова,

І четверта – доччина.

На думку багатьох дослідників творчості Б.Олійника, його поезія – народна. О.Сизоненко відзначає : “Я вже говорив про це, але треба ще раз підкреслити саме народність. Високу художність і філософську глибину цієї надзвичайно талановитої поезії, виразної, яскравої, самобутньої” [19, с. 135].

Основа цієї народності йде від фольклору, віянням якого пронизана вся Олійникова поезія.

Вірш “Мати наша сивая горлиця” - це вияв найніжніших почуттів до матері, оспівування її як ідеалу. Поет підкреслює високу духовність простої жінки-трудівниці, до якої все горнеться :

Мати наша – сивая горлиця.

Все до її серденька горнеться:

Золота бджола – намистиною,

Небо – празниковою хустиною,

Сивий дуб – прокуреним прадідом,

Білочка – мальованим пряником,

Жура-журавель над криницею –

Чистою сльозою водицею,

А земля – пшеницею ярою,

А літа – замисленим явором,

Що із сорок першого журиться :

“Де ж це, молодице, твій суджений ?”

Місяць – непоколотим золотом,

А береза – вранішнім солодом,

Хата – ластівками над стріхою,

А туман – вдовиною втіхою.

Крашанкою – сонечко в миснику…

А вона до всіх до них – піснею.

Все, що мати дає своїм дітям, чисте і вічне. А тому всі ми довічні боржники перед матір’ю, маємо вчитися у неї високості духу, гарячої віри в добро, чесність, справедливість.

Підсумовуючи вище сказане, можемо зауважити, що тема матері й материнства – одна з так званих вічних тем. У поезії Б.Олійника вона має глибоко біографічну основу. Мотивом любові до найріднішої людини у світі пройняті вірші розділу “Сива ластівка”. Усі кращі риси людини поет втілює у своєму ідеалі, яким є для нього мати. Борис Ілліч Олійник підкреслює високу духовність простої жінки-трудівниці. Образи матері й рідної землі, єднаючись, завжди сприймаються поетом у конкретних рисах бачення життя українцем, у тих реаліях, що характерні для українського народу. Реалізується в поезіях і мотив синівської вдячності, нашого боргу перед матір’ю. Отже, справедливо вважав Олесь Гончар, що “ мотив синівської вірності, кревного обов’язку перед отчою землею, перед близькими людьми, зрештою, перед самим народом – один із найсильніших у творчості Бориса Олійника. Тут поет дивовижно розмаїтий, багатовимірний, щедрий у своєму невичерпному почутті. Закономірним є й те, що виголошуючи слова привітання Б.Олійнику на честь 70-річчя від дня народження, Голова Верховної Ради України Володимир Литвин справедливо зауважив: “Ваші «Пісня про матір” і “Сива ластівка” облетіли увесь світ, явивши вибагливій читацькій аудиторії взірець ліризму, поетичної довершеності, вишуканості та мелодійності української мови” [19, с. 138].

Отже, без сумніву, можемо стверджувати, що вірші, представлені в першому розділі книги “Пісня про матір”, мають неабиякий потенціал, сприяючи вихованню найкращих морально-етичних якостей, вихованню людини-громадянина, духовно багатої, яка має нерозривний зв’язок з українською землею та цілим світом.

1.4. Оспівування важливості творчої праці

Леонід Скуратівський, досліджуючи питання духовності як філософську проблему, акцентує на тому, що у кожної людини має бути відповідальне ставлення до особистої духовності, основане на усвідомленні, що “кожен з нас повсякчас ризикує втратити людяність, що не лише від великого до смішного – один крок, але й така ж відстань від людяного до тваринного і нижче тваринного рівня, що наша життєдіяльність – це рух по лезу бритви, постійне розв’язування проблем, які за нас ніхто не розв’яже, це постійний вибір між різними моделями людини” [17, с. 118].

Мотив життєвого вибору та людського покликання репрезентується в поезіях трьох розділів “Книги про матір”.

« Я - Всесвіту боржник, бо українець зроду!” – це кредо, виголошене ще в початку 60-х років молодим Борисом Олійником, вразило всіх, хто любить і розуміє Поезію. Українець за цією формулою не сидить на призьбі крайньої хати – він відкритий усьому світові, простягає йому душу й руку братерської злагоди на добрі діла, беручи на себе велику відповідальність перед світом і людством – далекими і близькими народами:

Це щастя – мати у вселенськім домі

Свої борги і місце у строю...

Я всесвіту боржник!

Але комусь одному –

Не був. Не є. Й не буду.

І на тім стою!

У “Диптиху” (розділ “Сива ластівка”) поет, розмірковуючи над життям, надає поради, як треба пройти свій шлях, щоб знайти безсмертя:

Зумій-но надароване віддати:

Себе пізнати. Народити матір.

Углиб розбудувати отчу хату.

В космічний колобіг синів послати...

А ти гадав: безсмертя – річ проста?

Людське покликання вбачає митець у продовження роду, передачі нащадкам пам’яті (“До землі”), у передачі залізного правила: “З усіх – два слова: “Мати” і “Вітчизна” – Існують звіку тільки в однині” (“У дзеркалі слова”).

Одне з чільних місць серед духовних почуттів посідає совість, що є засобом самоконтролю, відповідального ставлення до життя. Б.І.Олійник неодноразово згадує цю морально-етичну категорію, переймається тим, що сьогодні “наша совість спить собі, німа”. Тому як заповіт лунають його слова:

... Не озивайте ім’я Бога всує,

Коли в душі давно його нема.

Саме з допомогою совісті, яка кличе до розширення обріїв людських можливостей і яка докоряє за допущені помилки набувається “мистецтво жити”, а не пристосування до життєвих обставин, здійснюється процес духовного зростання, який завершується духовним народженням людини-громадянина, яка суворо проголошує до кожного:

... Не озивай ім’я Народу всує,

Коли ти пам’ять Роду розгубив.

... Не озивайте всує Україну,

Аби не всохли ваші язики. (“Не озивайте”)

Одна з провідних думок поета стосовно призначення людини на землі – це стати й залишитися Людиною, тобто досягти просвітлення. Просвітлення, на думку Л.Скуратівського, означає внутрішнє переродження особистості, яке виявляється в усвідомленні згубності перебування в життєвій рутині, деструктивності жадоби власності, влади, слави, які замінюються творчу самовідданістю, народженням потреби в контакті з Істинною реальністю. У цьому стані нею вже не рухають інстинкти, а притягують цінності і зникає загроза перестати бути людиною. Цінності – це чесність, добро, милосердя, відповідальність за свої вчинки, постійне усвідомлення себе частиною людства, дотримання заповітів предків і неухильний борг перед нащадками. Все це пропонує Б.І.Олійник у своїй ліриці.

Ліричний герой віршів “Літа вже не мчать...”, “Ти гукай не гукай...”, увійшовши в осінню пору свого життя, глибше розуміє сутність людського буття, бо “...вже починаєш не час цінувати, а мить, холодний аналіз чуття затискає в лещата, “Все легше чийсь відступ од юних замрій зрозуміть, все важче і важче той відступ прощати “. На цій межі відкривається вартість кожного вчинка: “Все нижча відсоток, рокований на помилки. І так неймовірно зроста їхня вартість!”. Усвідомлюючи, що літа біжать та спішать, “хоч співай чи ридай”, людина, безперечно, намагається оцінити власний життєвий шлях. Який він був: гідний чи ні? Перш ніж надати Олійникову відповідь на це питання, хочеться згадати слова В. Бурбана: “Борис Олійник створив багатокольорову і сповнену живим життям поетичну планету з її сяючою та здатною до постійних змін ноосферою високих почуттів, райдугою соковитих художніх фарб. У нього немає нічого картинно-діланого - тої фальшивої романтики, яка властива характерам поверхневим, легковірним і легкодушним. Поет, розуміється, не поет, якщо він не віддав данину звичайним людським слабкостям і заблудним серцям. І цим він імпонує читачам, які вважають його “своїм” [17, с. 119].

На ведена цитата не випадкова, бо у вірші “Ти гукай не гукай” дійсно простежується думка, що кожен – це звичайна людина зі своїми слабкими і сильними рисами: “І дарма, що не всі ми орли,” – пише Борис Олійник. Та звітуватиме перед Всевишнім, перед історією.

Інша справа – сини. Чи не наважиться кожен

З нас воскреснуть,

Коли зажадають сини?

Якими різними, на перший погляд, не були б люди, їх єднає одне – всі рівні перед “непідкупною”, так іменує Б.Олійник смерть. Гнівним викриттям осудом сьогодення сповнені перші рядки поезії “Похвала непідкупній”. Ліричний герой переймається “всепродажництвом”

Коли, здалось, що все пішло за доляр –

Земля і честь, могили й вівтарі,

Коли вже навіть провіщати долю

Взялись не звіздарі, а крамарі;

Коли, здається, що саме повітря

Настаяне на лжі, немов одвар,

Коли поет, як сутенер –

Повію,

Кладе під владу Аполлонів дар.

Коли ... коли... Та приходить смерть, яка “не загляда у табель рангів на суднім рубежі”. І дивне щастя від того, що є все-таки справедливість, охоплює душу від того, що “ ... варто жить і прагнути безсмертя, коли є смерть, яку не підкупить”[17, с. 120].

Філософське осмислення людського буття закінчує останній вірш “Коли повернуся” розділу “Освідчення”. У ньому ліричний герой спрямовує погляд тоді, коли повернувся до нас, “вже одягнутий в камінь”. Він пропонує розуміння Істиної Реальності, коли стають нікчемними “виляски “слава-неслава”, Порожній двобій язиків ні про що і про все”. Вічними залишаються інші цінності, за які варто віддати все:

Я все віддаю за одне

Недоспіване: “мамо”,

За те, що долоню мою

Освятила бджола.

... Я все віддаю за хустину за хустину у синій горошок

З далекої пісні про ту, що любив та не взяв.

Як заповіт звучать священні слова:

Але не прощу і пилинки

на образ Шевченка

І зламану гілку калини повік не прощу!

... І хай мене судить по правді і совісті Канів

Єдино Верховний мій

І Повноважний Суддя!

Вдивляється і нині поет у слов’янське обличчя країни, з болем і тугою переймається її долею – недолею, занурюється в тривожні нурти щойно відродженої державності, як зазначив, ще здебільшого декоративної і декларативної… Цими поет роздумами, почуттями виповнені останні книжки й вірші, зокрема розділ “Освідчення” книги “Пісня про матір”.

Розділ 2. Методичні засади вивчення лірики Бориса Олійника у середній школі

2.1. Особливості вивчення лірики у школі

Художня література як один із видів мистецтва - найпопулярніший і найдоступніший. Вона приносить радість людині, підносить її духовно. Сила впливу художнього слова найвизначніших літературних творів не лише в тому, що вони правдиво в образах моделюють різні сторони і грані дійсності, а й у тому, що вони гуманістичні за своєю суттю. Література вивчається в школі не лише з освітньою, а й з виховною метою, адже засобами мистецтва слова виховується любов до Батьківщини, повага до її мови, історії, звичаїв і традицій. Велике значення має українська література в естетичному, моральному вихованні юних громадян України.

Літературна освіта повинна бути, як і всі навчальні предмети, зорієнтована насамперед на виховання національно свідомої, духовно багатої, зорієнтованої на творчу діяльність особистості.

Оновлення змісту освіти вимагає нових підходів до навчання. Як свідчить практика, учнів потрібно навчити самостійно здобувати знання, щоб вони вміли адаптуватися у соціумі і самостійно та творчо працювати. Для цього на уроках літератури необхідно сформувати в учнів такі вміння:

- прочитавши твір, уміти визначати проблему (або проблеми), що в ньому порушуються; - самостійно та критично їх аналізувати;

- усвідомлювати сферу застосування здобутих знань і вмінь;

- уміти працювати з текстом твору, добирати факти, художні деталі, аналізувати їх, робити висновки і узагальнення;

- уміти працювати в колективі над розв'язанням проблем, поставлених однокласниками; - уміти користуватися знаннями, набутими поза школою (радіо, телебачення, мережа Інтернет, самостійне читання художньої та критичної літератури).

Вироблення цих умінь вимагає від учителя бути організатором, консультантом і помічником в усіх видах діяльності школярів.

Орієнтація на розвиток особистісного потенціалу учня повертає навчання на технологічний шлях розвитку, а технологія вивчення літератури визначає шлях освоєння конкретного навчального матеріалу в межах цього предмета, теми, розділу.

Для того, щоб спланувати вивчення програмового матеріалу, на який виділяється у кожному класі з нового навчального року по 2 навчальні години на тиждень, потрібно змінювати технологію навчання.

Метою читання в сучасній школі є формування першооснов читацької культури школярів, плекання творчого, національного свідомого покоління молоді засобами художнього слова .

Предмет сприймання у художній літературі – провідний у навчанні й вихованні учнів початкових класів. Через художні образи діти збагачують свої почуття, емоції, пізнають різноманітність навколишнього світу. Одночасно відбувається їхній загальний мовленнєвий розвиток. Правильне опрацювання художнього твору сприяє єдності морального, розумового, естетичного виховання учнів і кожної особистості зокрема. А тому так важливо вчити дітей сприймати твори художньої літератури через активу естетичну діяльність.

Художній твір є основою сучасного уроку читання, організація роботи з яким є складною справою для кожного педагога. Це зумовлено тим, що в кожному класі протягом навчального року діти ознайомлюються з творами різними за жанром, за обсягом, складністю. Це в свою чергу потребує від учителя творчого підходу до кожного уроку читання. Але від того, наскільки цілеспрямовано вчителеві вдається врахувати особливості сприймання учнями певного віку жанру, змісту, активізувати емоції, мислення, значною мірою залежить результат опрацювання твору, позитивного впливу його на всебічний, а особливо мовленнєвий розвиток дитини .

Враховуючи художній жанр, вікові індивідуальні особливості сприймання його учнями певного віку, вчитель має вибрати ті види роботи над текстом, які б допомогли зрозуміти прочитане, уявити, засвоїти предмети і явища, картини в тому порядку й повноті, як прагнув того автор, подивитися на речі його очима, мислити його думками, переживати разом з ним, тобто дати дитині змогу виявити власний емоційно-естетичний відгук на зображене, не захоплювати поза текстовими асоціативними нашаруваннями, які можуть призвести до розладу авторської образно-емоційної структури [22, с. 10].

Працювати над віршем, не слід забувати, що об’єкт аналізу – поетичний твір. У нього особлива форма, що зумовлює використання специфічних прийомів роботи над ним. Йому притаманні більша, ніж в оповіданнях, образність, своєрідна синтаксична будова речень, лаконічне змалювання образів. Це змушує вчителя бути особливо пильним до пояснень окремих слів і виразів, тлумачення смислу речень.

На відміну від епічних віршів у ліричних поезіях немає сюжетного розвитку. У них відтворено переживання поета чи почуття, властиві не тільки авторові твору, а й усім людям. Авторські переживання передаються або в змалюванні картин природи, або в розкритті політичних подій.

У читаннях представлені віршовані твори громадянської і пейзажної лірики.

У роботі над творами громадянської лірики важливо якнайповніше показати головну думку поезії, виявити складові частини ідейного задуму, а також ті висновки, які витікають з описуваного. Як і при опрацюванні інших творів, аналіз поезій громадянського спрямування потребує заключного слова вчителя, яке повинно стати закликом чи порадою, виразом гордості за нашу Батьківщину, за свободолюбивий український народ.

Твори пейзажної лірики потребують своєрідного підходу до їх вивчення. Зумовлено це тим, що вірші такого типу невеликі за розміром і передаються в них не події з життя людей, а почуття, пов’язані із змалюванням явищ природи, переживань. Така поезія сприяє емоційному пізнанню дійсності. Звідси стає зрозумілою вимога методики – читанням ліричних віршів вводити дітей у світ художніх образів через почуття, а далі вести від почуттів до думок, до висновків.

Сучасний підхід до методики опрацювання ліричного вірша наголошує на умовах, за яких можливе повноцінне сприймання молодшими школярами пейзажної лірики :

а) активного збагачення тезауруса учнів (тезаурус від грецького запас – сукупність понять, словник), розвитку їхньої поетичної спостережливості;

б) наявності в них настроєності на сприймання;

в) формування поетичного слуху, асоціативної і творчої уяви;

г) уміння аналізувати образно-емоційний зміст твору;

ґ) давати естетичну оцінку поезії та відображеній у ній дійсності;

д) активізації творчої думки учнів.

Забезпечення цих умов та знання вчителем особливостей сприймання лірики молодшими школярами веде до формування в них неповноцінного естетичного сприймання пейзажної лірики.

Розглянемо роботу над ліричним віршем, кінцевим результатом якої буде не лише виразне декламування вірша учнями, а й естетичне сприйняття.

1. Спочатку вирішуємо конкретні навчальні завдання: настроїти учнів на сприймання тексту, викликати в їхній свідомості та уяві образи і картини, близькі до тих, які знаходяться в центрі уваги вірша; познайомити з автором, пояснити значення слів, без розуміння яких сприймання вірша буде важким. Щоб справитися з цими завданнями, використовуємо бесіду з опорою на власні спостереження і досвід дітей, елементи розповіді, а також музику і живопис.

2. Після цього вперше читаємо ліричний вірш. Конкретизуємо завдання: донести до учнів зміст вірша і, головне, викликати емоційний відгук на прослухане. Слід читати так, щоб у дітей з’явився пізнавальний і емоційний інтерес до подальшої роботи з текстом.

3. Наступна робота – розмова про враження, що виникли у дітей після ознайомлення з твором, виявити рівень їхнього сприймання. Використовуємо бесіду на основі вражень учнів.

Наприклад: Чи сподобався вам вірш? Чим? Що особливо сподобалось? Які картини уявили? Як ви думаєте, з яким почуттям поет малює ці картини?

4. Самостійна робота учнів із текстом вірша. Вона потрібна для того, щоб школярі уважніше вчиталися у зміст, підготувалися до його аналізу. Для цього пропонуємо прочитати твір ще раз про себе і позначити олівцем малозрозумілі слова і вислови.

5. Мета аналізу ліричного вірша – поглибити і розширити образні уявлення, що склалися в учнів.

Головне – не зруйнувати той емоційний стан класу, який виник після першого читання вірша. Проводимо аналіз так, щоб поступово зростало захоплення дітей майстерністю поета, щоб за кожним словом, кожним рядком вони бачили яскраву картину і раділи цьому відкриттю. Тому використовуємо вибіркове читання окремих рядків, строф, слів.

Наприклад: Як автор описує...? З чим порівнює... ? Прочитайте. За допомогою яких слів автор малює ... ? Звертаємо увагу на образні засоби мови художнього твору: епітети, метафори, порівняння та інше.

Вибіркове читання супроводжуємо бесідою-роздумом та елементами лінгвістичного аналізу тексту. Наприклад: Який настрій у вас виник під час читання цих рядків? Які слова допомагають автору створити такий настрій? Чому автор порівнює ...? Як ви думаєте, для чого автор використовує цей засіб...?

Доцільним є використання методу стилістичного експерименту (штучна заміна авторського слова або словосполучення іншим, близьким за змістом), що вчить дітей розуміти мовні засоби вираження змісту, отримувати естетичну насолоду від вдало підібраного автором слова, сприйняти зображення як витвір мистецтва.

Розвиваючи уяву дітей, учитель використовує прийом ілюстрування тексту (розглядання готових ілюстрацій, словесне та музичне ілюстрування).

Наприклад:

1. Уявіть собі, що ви художники. Яку картину ви намалюєте до першої строфи? Які фарби використаєте? Чим цей малюнок відрізнятиметься від малюнка до другої строфи? Що домалюєте? та ін. ...

2. Уявіть собі, що ви композитори. Яку музику ви написали б до цього вірша? Які музичні інструменти оберете для виконання?

6. Виразне читання вірша – своєрідний підсумок роботи.

Важливим також є формування читацької культури молодих поколінь, розвиток у них естетичного смаку, вміння розрізняти явища класичної (як високого, справжнього мистецтва) і масової (як імітації, сурогату) культури. Вивчення української літератури також має на меті розвиток творчих і комунікативних здібностей учнів, їхнього самостійного й критичного мислення, культури полеміки, вміння формулювати й аргументовано доводити власну думку, вироблення навичок самоосвіти, бажання і спроможності вчитися впродовж усього життя осягати явища культури.

Зосередивши в собі найголовнішу інформацію про світ моральних уявлень та цінностей українського народу, його естетичні погляди й принципи, складники світогляду та світосприймання, вершинні здобутки національного письменства є чи не найкращим засобом виховання молодих поколінь, прилучення їх до колосальних пластів рідної культури, духовності, моралі, а також потужно впливає на становлення й розвиток юної особистості на засадах добра, гуманізму, справедливості.

Реалізація цих завдань здійснюється через увесь комплекс роботи вчителя-словесника, виявляється в різних формах урочної й позаурочної праці, потребує від нього переосмислення своїх професійних функцій та переорієнтування в пріоритетах фахової діяльності.

2.2. Вивчення поезії Б.Олійника у класах з гуманітарним ухилом (календарний план, години)

Українська література в 10–12 класах розглядається в хронологічній послідовності з елементами поділу на окремі жанрові розділи (наприклад, в 11 класі: «Поезія», «Проза», «Драматургія», «Українська література за межами України» тощо). Змістом літературної освіти в цих класах передбачається ознайомлення з творчістю талановитих майстрів слова, зокрема тими високохудожніми текстами, які репрезентують різні етапи літературного процесу в Україні, культурно-літературні традиції, відповідно пропонується аналіз творів у контексті історико-літературного процесу, насамперед – на прикладі найпоказовіших і для письменника, і для певного жанрово-стилістичного явища взірцях. Тож слід наголосити, що в сучасній загальноосвітній школі вивчається не академічна історія літератури чи її пристосована до рівня школи модель, а українська література, що дає більшу можливість активізувати морально-етичні аналогії, суспільно-ціннісні орієнтири через естетико-літературознавчі категорії, поняття; зацікавити учнів близькими їхній свідомості художніми творами; змінити усталений, застарілий імідж української літератури на цілісній карті світової літератури.

Вивчення української літератури в профільних класах старшої школи здійснюється за такими програмами: у класах філологічного профілю (2 (+1) години на тиждень) – за програмою «Українська література. 10–11 класи: Навчальна програма для середньої загальноосвітньої школи з гуманітарним профілем./ Укладачі Г. Ф. Семенюк, В. І. Цимбалюк» (див.: Книга вчителя української мови та літератури. – Х.: Торсінг плюс, 2005. С.191–267.) [22, с. 12].

Ці ж програми можуть використовуватися в гімназіях та ліцеях, де рівень підготовки та навчальні можливості школярів вищі порівняно із загальноосвітніми навчальними закладами, є змога виділити на вивчення української літератури більше навчальних годин і вчителі за рівнем свого професіоналізму зможуть забезпечити вивчення предмета на належно високому рівні (хоча самі класи визначаються як такі, що мають універсальний профіль).

В 11 класі на вивчення української літератури відводиться 70 - год.; з них 52 год. на текстуальне вивчення творів. 2 год. на тиждень + 1 год. для класів з гуманітарним ухилом.

Вчителю української літератури пропонується 2 год. на вивчення біографії та творчості Бориса Олійника і 1 год. на підбиття підсумків.

Пропонуємо 2 розробки уроків.

Урок № 1

Тема. Борис Олійник. Становлення особистості поета,розвиток його таланту.

Мета: розкрити мотиви лірики Б. Олійника; розвиватив учнів уміння слухати й розуміти поезію, виховувати любов до слова.

Обладнання: портрет письменника, його твори, магнітофон із записом «Пісні про матір».

Коли вже народився ти поетом, -

За все відповідай у цім житті.

Б. Олійник

ХІД УРОКУ

I. ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ, МЕТИ ТА ЗАВДАНЬ УРОКУ

II. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ УЧНІВ

1. Перевірка домашнього завдання.

2. Розповіді учнів про відомих їм поетів-шістдесятників.

III. СПРИЙНЯТТЯ Й ЗАСВОЄННЯ УЧНЯМИ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

1. Лекція вчителя.

У злагодженому хорі славних митців-шістдесятників звучав і продовжує звучати голос Бориса Олійника.

(Учні слухають запис «Пісні про матір.)

Уважно вслухайтесь у слова цієї пісні. Вмирає людина, котра «навчила дітей і онуків як на світі по совісті жити». Життя закінчується, мати вже зробила все, що могла: «посіяла людям літа свої літечка житом, прибрала планету, послала стежками споришу». Кажуть, людині, що чесно прожила свій вік, легко вмирати. Такий кінець - мов нагорода за те добро, яке жінка, мати, бабуся зробила у своєму житті.

Борис Олійник - поет зі своїми улюбленими темами, які він повертає щоразу різними гранями. Так виникають у його віршах і поемах наскрізні образи-ідеї: людська гідність і чесність, пам'ять, мати, жінка, кохання. Ці теми близькі йому, бо вони - саме життя...

Дитинство Бориса Ілліча Олійника минало на Полтавщині. Жилося важко, бо батько загинув на війні, і матері доводилося багатопрацювати, аби прогодувати сім'ю. Саме від неї успадкував майбутній поет сонячну вдачу, доброту і любов до людей.

(Учень читає вірш «Мати сіяла сон під моїм вікном»,)

Закінчивши у 1953 році школу, Олійник вступив до факультету журналістики Київського державного університету. У цей час він багато пише і друкує вірші в газетах і журналах. У своїх творах автор змальовує знайомих йому людей, які живуть поряд, життя, мрії і сподівання яких йому добре відомі. Такою увагою до сучасників позначена збірка «Б'ють у крицю ковалі» (1962 р.).

(Учень виразно читає вірш «Б'ють у крицю ковалі».)

Після закінчення університету Б. Олійник працював у редакціях молодіжних газет і журналів, а також у журналі «Вітчизна» та у видавництві «Дніпро».

1964 року з'являється друга його збірка «Двадцятий вал», яка стала утвердженням Бориса Олійника як поета. Для цієї збірки визначальним є поєднання тонкого ліризму з громадянським пафосом. Автор замислюється над непростою долею людини XX століття, показує складний духовний світ своїх сучасників. Ця збірка була удостоєна республіканської літературної премії імені М. Островського.

Кожна нова книжка свідчить про зростання поетичної майстерності Б. Олійника. Збіркам віршів «Вибір» (1965 р.), «Коло» (1968 р.), «Відлуння» (1970 р.), «Рух» (1973 р.), «Сива ластівка» (1979 р.), «Поворотний круг» (1989 р.) властива своєрідна притчевість, багатовимірність художнього слова і поетичне новаторство. Книга «Стою на землі» (1975 р.) була відзначена Державною премією СРСР.

Інтимна лірика поета позначена пошуками поетичного ідеалу, оригінальним авторським осмисленням «вічних тем». Ось яку оцінку твору «Я спокійно б лежав під вагою століть» дав відомий критик М. Ільницький: «У вірші виразно виявляється два плани. Перший - вічне прямування до ідеалу жінки, туга за ним і пошук цього ідеалу... Другий план - це ідеал у широкому історичному і соціальному аспектах, втілення поступу, та незглибима й незбагненна таємничість душі народу, яку не вичерпати до дна, яка манитиме вічно... Вірш «Я спокійно б лежав під вагою століть» переконливо показує, що вищий рівень лірики про любов - це лірика глибоко філософська, здатна піднести ліричного героя на осягнення вищих істин людського буття, історії, великого «осяяння» особистості.

Дійсно, багата уява поета відтворила незбагненний світ людських переживань. Глибока сива давнина нерозривно переплелась у його творах із світом нинішнім, де вічно «гуде Дніпрельстан», побиваються олімпійські рекорди і ніколи не згасає бажання людини віднайти свій ідеал.

(Учень читає вірш «Я спокійно б лежав під вагою століть».)

2. Гра «Хто більше?"

Завдання: знайти у творах Б. Олійника зразки самобутніх тропів і крилатих висловів. Записати їх у зошити, пояснити значення (усно).

IV. ЗАКРІПЛЕННЯ ВИВЧЕНОГО

Запитання до учнів.

1) Яку професію здобув Б. Олійник у Київському університеті?

2) Як сприйняла критика перші збірки поета?

3) Які основні теми творів Б. Олійника?

4) Визначте жанрові особливості лірики Б. Олійника.

5) Що ви знаєте про політичну і громадську діяльність Бориса Олійника в наш час?

V. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Законспектувати статтю підручника про творчість Б. Олійника, с. 512-519; перечитати твори Б. Олійника «Пісня про матір», «В оборону хліба», «Крило».

Урок № 2

Тема: Борис Олійник. «В оборону хліба», «Пісня про матір», «Крило».

Мета: розкрити народні уявлення про головні життєві цінності, добро і справедливість; розвивати вміння учнів бачити драматизм і конфліктність ліричного твору; виховувати в учнів чуйність і сердечність, любов до поезії.

Обладнання: портрет поета, його твори; публікації про нього в газетах і журналах.

З народом загравать не треба.

Він добре бачить з-під брови:

І що ви корчите із себе,

І хто єсте насправді ви.

Б. Олійник

ХІД УРОКУ

I. ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ, МЕТИ ТА ЗАВДАНЬУРОКУ

II. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ УЧНІВ

1. Розповіді учнів.

(Біографія поета, основні теми його творчості.)

2. Аналіз двома-трьома учнями вірша «Пісня про матір».

3. Слово вчителя.

Зверніть увагу на епіграф до сьогоднішнього уроку. Це перша строфа частини II диптиху Б. Олійника «Шевченко і народ. Послухайте продовження цього твору.

Коли світили в нього ребра,

Коли товкли пророки злі:

Мовляв, куди йому до неба,

Як він по вуха у землі.

Життям і канчуками вчений,

Він, загнаний під самий низ,

Останній гривеник Шевченку

На перший пам'ятник приніс!..

Народ не візьмеш на макуху,

Він зоддаля розрізнить чин:

І хто є син його по духу,

І хто - по духу! - сучий син.

Такі слова міг написати тільки поет, який щиро любить свій народ, свято вірить у його мудрість. Дійсно, час і люди все розставлять по своїх місцях, кожному вчинку дадуть належну оцінку.

III. СПРИЙНЯТТЯ Й ЗАСВОЄННЯ УЧНЯМИ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

1. Слово вчителя.

Ми з вами вже чули «Пісню про матір». Але я хочу, щоб ви ще раз вслухалися в її слова і збагнули всю велич і святість цього слова - мама.

(Учні читають вірш по ролях.)

Усі ми чиїсь діти. Подеколи молоді не прислухаються до слів старших, не думають про те, що своїми легковажними вчинками можуть завдати комусь болю. Йдеться про досить буденний факт: модно вдягнений хлопець використав для гри у футбол замість м'яча півхлібини. І вагомі слова Олійника, людини, що пережила голод і війну, вчать юних цінувати працю, яка «кас охрестила на Людину, піднявши з чотирьох до піднебесь».

(Учень виразно читає вірш «В оборону хліба».)

Варто згадати тут близький за темою вірш Д. Павличка, який вчить шанувати пшеничний колосок, хліб.

(Учні читають вірш Д. Павличка «Коли ми йшли удвох з тобою».)

Борис Олійник у своїх творах використовує стародавній літературний жанр - притчу. У поемі-казці «Крило» висновок має зробити сам читач: що таке добро і зло, чуйність і жорстокість.

2. Бесіда з учнями за планом.

План

1) Споконвіку журавель в Україні - птиця-тотем, священна й недоторканна.

2) Тема взаємовідносин між людиною і природою.

3) Духовний світ персонажів із чистим сумлінням.

4) Ницість людини, що посягнула на світлу людську мрію.

5) Той, хто посягає на людську мрію, здіймає, зрештою, руку на самого себе.

3. Самостійна робота.

Завдання: дати письмову відповідь на запитання: «Чим мене схвилювала поема-казка «Крило*?

(Два-три учні зачитують свої роботи.)

IV. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Прочитати твори Б. Олійника; підготуватися до класного твору.

2.3. Вивчення поезії в 11 класі (розробка уроку за новою програмою)

З огляду на те, що в 11 класі теж передбачено 2 години на тиждень, пропонується вилучити з текстуального вивчення твори:

- "Кіт у чоботях" М.Хвильового,

- "Усипка, усушка й утруска",

- "Зенітка" Остапа Вишні,

- "Високий ранок", "Май 1935 року", "Лист" Є.Маланюка,

- "Прапороносці" О.Гончара,

- "Суд" Ю.Мушкетика,

- "Син приїхав" Гр. Тютюнника;

Оглядово вивчати "Жовтий князь" В.Барки, творчість Андрія Малишка, "Дикий ангел" О.Коломійця.

Якщо ж учитель спроможний спланувати і за своєю персональною технологією передбачили вивчення творів письменника, які вважає недоцільним вилучати чи вивчати оглядово, то він може це зробити. Учитель може скоротити години на уроки розвитку мовлення, літературу рідного краю, позакласного читання приблизно удвічі.

Реалізуючи особисту технологію навчання (її ще називають персонал-технологія) в середній і старшій школі, учитель має зважати на те, які знання і вміння сформовані в його учнів під час навчання в початковій школі, а також на міжпредметні зв'язки. Він встановлює раціональне співвідношення між фактами і узагальненнями, передбачає застосування набутих знань, умінь і навичок учнів в навчальній діяльності. Опанування літературного матеріалу розвиває пізнавальну і творчу діяльність школярів.

Під час вивчення літератури вчитель не повинен вимагати нагромадження знань та вмінь, а має розробляти такі методичні технології, в основу яких закладено постійне збагачення учнів творчим досвідом, формування у них механізму самоорганізації, саморозвитку. Для цього на уроках літератури потрібно організувати таку самостійну діяльність, у процесі якої учні заглиблюються в атмосферу творчого пошуку.

Вчитель має наперед передбачити всю систему цієї роботи. Вона може включати такі види:

- добір літературного матеріалу до розкриття проблеми, характеристики образу;

- з'ясування ролі художніх деталей, влучно використаних письменником;

- роздуми над психологічною характеристикою героя;

- виявлення авторських оцінок зображуваного у творі;

- розкриття ролі підтексту в змалюванні подій, персонажів;

- з'ясування ролі пейзажу у змалюванні характеру героя, подій [36, с. 219].

Розвиток творчості у процесі вивчення літератури відбувається поступово. Спочатку учні сприймають зміст твору, роздумують над окремими епізодами, далі вони активно працюють з текстом твору, його образами, ліричними відступами, мовою, висловлюють власні судження, схвалюють чи засуджують вчинки дійових осіб, висловлюють думку про те, як би вони вчинили, потрапивши в ситуацію героя. Вчитель у цей час підтримує цю атмосферу творчості, не нав'язуючи своїх думок, шануючи думки учнів.

Завдання, які ставить учитель, повинні спонукати до творчого підходу до їх розв'язання, систематизації вмінь та навичок, що стимулюють творчість школяра; створення умов для творчої діяльності; використання пошукових, тестових завдань, які виявляють ознаки самостійності учнів, творчої активності.

Програми "Українська література" (К., 1998), розроблені кафедрою історії української літератури та Інститутом українознавства за редкцією П.П.Кононенка, радимо використовувати у школах (класах) з поглибленим вивченням мови та літератури, а також гуманітарного профілю, де на викладання літератури відводиться більша кількість навчальних годин.

Пропонуємо конспект уроку для 11 класу на тему: „Пісенна творчість українських поетів”.

Тема: Пісенна творчість українських поетів.

Мета: познайомити учнів із пісенною творчістю видатних українських поетів; розвивати художній смак; виховувати любов до української пісні.

Обладнання: вишивані рушники; платівки із записами пісень на слова А, Малишка, Д. Павличка, В. Симоненка; портрети поетів.

ХІД УРОКУ

I. ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ, МЕТИ ТА ЗАВДАНЬ УРОКУ

II. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ УЧНІВ

Перевірка домашнього завдання.

III. СПРИЙНЯТТЯ Й ЗАСВОЄННЯ УЧНЯМИ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

1. Літературно-музична композиція.

1-й учень. Найвищою нагородою для будь-якого поета може бути те, що його вірш іде в народ і повертається піснею. Так сталося з багатьма поезіями Дмитра Павличка, Андрія Малишка та інших митців.

Ми вже слухали й обговорювали пісню Олександра Білаша на слова Дмитра Павличка «Два кольори». Білаш написав музику до сорока поезій Павличка.

Цікава історія створення пісні «Лелеченьки» Д. Павличко у співавторстві з В. Денисенком написав сценарій до фільму «Сон», який був присвячений Тарасу Шевченку. У сцену, де кріпаки, вивезені далеко за межі України, страждають, згадуючи батьківщину, органічно напрошувалася пісня. Але Павличко категорично відмовлявся писати текст, бо сценарій фільму був уже затверджений. Денисенко гаряче переконував поета, а композитор Білаш уже наспівувавмелодію. Пристрасна натура Павличка не могла не відгукнутися, і перша строфа була написана буквально за 10-15 хвилин.

(Звучить пісня «Лелеченьки» у грамзаписі чи виконанні учнів.)

2-й учень. Це не пісня, а сама туга - за Батьківщиною, за рідною землею.

З чужини повертаються лелеки. Вони несуть на своїх крилах весну. Але не кожен зможе долетіти, бо «чужина прокаята», відірваність від рідного краю «висушує силу», по краплі забирає життя.

Батьківщина для них світить, як далека, але рідна зірка, що обігріває душу, допоки «ніч накриє очі».

Ця пісня імпонує настрою кріпаків і самого Тараса у фільмі «Сон». Філософська заглибленість і водночас фольклорність тексту роблять цю пісню близькою до народної. «...Бувають хвилини, - писав Дмитро Павличко, - коли я відчуваю, як пісня повертає мені духовну силу, як оновлюється, прочищається моє єство... без того таємного зв'язку, який існує між піснею і моєю душею, я не міг би писати».

3-й учень. Серед поетів, значна частина творчого доробку яких присвячена пісні, почесне місце посідає Андрій Малишко. Він з дитинства любив співати сам, душею сприймав красу народного поетичного слова і ліризм, ніжність пісні переніс у свою поезію. Мабуть, тому його вірші так легко й природно лягали на музику. У творах Малишка традиційні явори, високі тополі, ясні зорі стали тими образами-символами, які єднають його поезію з народною піснею. Та митець зумів віднайти свою власну ноту, по-своєму описав чарівну красу рідної землі, використовуючи народні поетичні образи, втілив власні глибокі почуття любові до батьківщини, до людей, до рідної матері.

(Звучить «Пісня про рідну матір».)

4-й учень. Найдорожчою і найріднішою для кожної людини в житті є мати, яка дає своїм дітям життя, оточує їх турботою, ласкою, любов'ю. Такою постає перед нами образ матері в цій пісні, яку в народі часто називають «Пісня про рушник.

Поетичний образ рушника - це життєва доля кожної людини, в якій переплітається «і дитинство, й розлука, і вірна любов».

У центрі твору - ніжний, дорогий образ люблячої матері, її «незрадлива материнська ласкава усмішка», «засмучені очі хороші, блакитні». Проводжаючи сина в далеку дорогу, вона дає йому своє благословення - вишитий рушник. Син зберігає його як дорогоцінний скарб, як світлий спомин про дитинство, «щебетання дібров і материнську любов».

Музику до віршів Андрія Малишка писали Платон і Георгій Майбороди, О. Білаш, Л. Ревуцький, П. Козицький, А. Штогаренко та інші.

5-й учень. Декілька років тому був покладений на музику вірш Василя Симоненка «Лебеді материнства».

(Звучить пісня «Лебеді материнства».)

Композитора А. Пашкевича полонили у цьому вірші мелодійна основа та мотив материнської любові. Поет тут широко використав фольклорні образи: «тихі зорі», «материнська добра ласка», «верби і тополі».

Головний мотив твору - вічна материнська тривога за долю сина. Ненька мріє про щастя для своєї дитини. Поки син маленький, вона може захистити його. Та «приспані тривоги», «чуже поле» чекають його десь на життєвому шляху, і протистояти їм може тільки людина, для якої рідна мати, Батьківщина. Україна - не просто слова. Зрадити їм - це непростимий гріх.

Образи лебедів у народі завжди асоціювалися з вірністю. Симоненко звертається до них, пов'язуючи їх із материнством, із Батьківщиною, яких не можна втрачати, обираючи щось інше.

2. Слово вчителя.

Пісня! Як багато вона важить у житті кожного з нас і всього народу. Пісня оздоровлює душу людини, допомагає зберегти нетлінними цінності: віру в людину, в незрадливу любов, у щиру дружбу, в очищаючу силу краси.

Багато українських поетів творили і продовжують творити високе мистецтво пісні. Це ті перлини духовності, які дають нам відчуття спільноти. Завдяки їм ми сьогодні почуваємо себе людьми, віримо у високі моральні засади, мріємо і кохаємо.

IV. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Підготуватись до уроку на тему: «Життя і творчість Ліни Костенко». Проаналізувати вірш Ліни Костенко, який став піснею («Несказане лишилось несказанним...»).

Зосередивши в собі найголовнішу інформацію про світ моральних уявлень та цінностей українського народу, його естетичні погляди й принципи, складники світогляду та світосприймання, вершинні здобутки національного письменства є чи не найкращим засобом виховання молодих поколінь, прилучення їх до колосальних пластів рідної культури, духовності, моралі, а також потужно впливає на становлення й розвиток юної особистості на засадах добра, гуманізму, справедливості.

Реалізація цих завдань здійснюється через увесь комплекс роботи вчителя-словесника, виявляється в різних формах урочної й позаурочної праці, потребує від нього переосмислення своїх професійних функцій та переорієнтування в пріоритетах фахової діяльності.

Художні твори для текстуального вивчення до програми добиралися з урахуванням таких показників, як місце самого твору, постаті письменника в національному та світовому літературному процесі, в духовній скарбниці України й людства; ідейно-художнє багатство твору, його відповідність високим естетичним критеріям, віковій психології школярів тих чи інших груп, цікавість й актуальність у контексті нинішнього життя, суголосність сьогоднішній рецепційній свідомості, близькість та зрозумілість для сучасної молодої людини, яка живе в зовсім іншому соціальному, морально-духовному, комунікативно-інформаційному просторах. Бралася до уваги й потреба жанрово-тематичної розмаїтості виучуваного літературного матеріалу, виховний потенціал зразків національного письменства, можливість створювати умови шляхом вивчення твору для комплексного розвитку особистості школяра [13, с. 9].

Вивченням української літератури в основній школі закладається фундамент загальної освіченості учнів, їхньої естетико-літературної підготовленості, формування суспільно-ціннісних орієнтирів, спроможності вчитися далі. Передбачається засвоєння певного кола усвідомлених літературних знань (змісту творів, авторів, окремих фактів письменницьких біографій тощо), початкових умінь і навичок оперувати ними у процесі читання творів та їхнього аналізу

Висновки

Трагічне ХХ століття з його суспільними катаклізмами, геноцидами, утопіями, невдалими експериментами над людською природою, переворотами, з маніпулюванням психологією мас відійшло у вічність. Цінності одні (серед них і високоморальні) замінюються іншими, але не тими, що ведуть до спасіння і конкретного індивідуума, і людства загалом.

Українська література в загальносвітовому культурному контексті є свідченням багатої духовності українського народу, його цивілізованості й високої моральності, осереддям його етичних та естетичних поглядів, виявом його творчого потенціалу та обдарованості. Як мистецтво слова вона несе в собі потужний заряд позитивної духовної енергетики, здатна формувати й передавати загальнолюдські й національні цінності від покоління до покоління, культивувати їх у людських душах. Засобами мистецтва слова національне письменство допомагає плекати, збагачувати внутрішній світ дитини, позитивно впливати на її свідомість і підсвідомість, спрямовувати морально-етичний потенціал в позитивному річищі, розвивати інтелект, креативні здібності, естетичний смак.

Сучасна українська література багата іменами, жанрами і формами. Однак митців, чия творчість пройнята сильним громадянським пафосом, сьогодні залишилося небагато. Одним з найбільш сучасних поетів і громадських діячів, у якого “поняття музи і громадськості нерозривні” є, на наш погляд, Борис Ілліч Олійник.

Справедливо, на наш погляд, Михайло Шевченко, соратник поета по перу, зазначав: “Борис Олійник, безперечно, один з найбільших поетів другої половини двадцятого століття... Дивовижний чародій інтимної лірики, соціальної поезії і видатний майстер поеми – він створив свій неповторний світ максимально чистих, високих почуттів і глибокої філософії, чітко означений ритмічним контуром, самобутньою мелодикою і оригінальним словниковим ландшафтом. Олійник, мабуть, єдиний із сучасних поетів, кого можна впізнати з одного-двох рядків. Мені думається, що в третьому тисячолітті з нашої півсотні літ лишиться двоє поетичних імен : Ліна Костенко і Борис Олійник.

Борис Олійник – це письменник, який прийшов в літературу з величезним життєвим досвідом, неординарний насамперед своєю несхожістю на інших, власним, оригінальним баченням народної душі, вмінням у буденних життєвих епізодах відчути велику людську драму з її радощами і горем, великодушністю і щирістю, вірністю і зрадою, чесністю і лицемірством. Творчість Бориса Олійника – «це майстерність, якої не видно», це справді загадка незвичайного таланту глибоко національного за своєю суттю художника, твори котрого можна із певною відповідальністю назвати епопеєю народного життя часів і втішних, і гірких.

У 2004 році в Києві вийшла друком нова книга Бориса Ілліча Олійника. Це - “Пісня про матір”, яку складають справжні ліричні шедеври – вірші про матір, що вже стали класикою. Крім того, до збірки увійшли соціально-філософські роздуми про долю рідного народу, спадкоємність поколінь, історію і майбутнє України. Завершує книгу витончена, шляхетно-возвишена, поліфонічна інтимна лірика.

Посилення інтересу широких літературознавчих кіл до лірики Олійника, що спостерігається останнім часом, належить, як нам здається, до числа характерних і знаменних явищ сьогоденного літературного життя.

Сьогодні, немає сумніву, в Україні щодо духовності склалася вкрай несприятлива ситуація: знищується українська книжка, телебачення вперто пропонує культ насильства, сурогатної культури, примітивного розуміння сенсу життя. Тому перед сучасною педагогікою стоїть надзавдання – розробити нові засоби виховання молоді на основі високих загальнолюдських цінностей: на ідеалах добра, любові, милосердя, справедливості. Це можливо, на наш погляд, через збереження і збагачення духовного потенціалу українського народу. Творча спадщина українських письменників, особливо Бориса Олійника, має великий потенціал для реалізації поставленої мети.

Основний спектр поетичних мотивів Бориса Олійника обертається навколо феномена людини, і цілком закономірно, що мотиви «людина та її покликання», «високе і земне у людині», «людське начало і гідність», «людина та її честь» об’єднують і виструнчують твори поета різних історико-духовних періодів. Лірика Б. Олійника випромінює енергетику людиноцентризму й людиноутвердження, пройнята пафосом гуманістичних і людинознавчих начал.

Б. І. Олійник - один з багатьох письменників, які художньо досліджують психологію особистості, розкриття духовних та моральних цінностей. Він займається проблемою виховання духовно зрілої особистості, яка є центральною для педагогічної науки та соціальної практики.

Поет постійно замислювався і замислюється над важливістю моральних факторів, без яких навіть найвищий матеріальний добробут не дасть відчуття повноцінності життя. Олійникова любов до людей і до рідної землі відлунює в думці про те, що батькам на старості тяжко дивитися на те, що їх діти виросли егоїстами, духовно бідними людьми, яких задовольняють лише власне щастя і весь сенс життя у них зводиться до накопичення багатств.

У своїх творах Б.Олійник обстоює право кожного на природній розвій, виступає проти руйнації духовного світу людини, бореться за чистоту й незайманість свого персонажа, вирваного новим ладом із родючих ґрунтів материзни й кинутого сваволі, мов перекотиполе, в хаос незахищеності й чужинства. Герої ж намагаються бути самими собою: дітьми природи, людьми щирими й добрими

Підводячи підсумки, з упевненістю можна сказати, що Б.Олійника найбільше хвилює проблема морального здоров’я суспільства, духовних основ життя народу, збереження його самоідентичності, історичної пам’яті й совісті як виду історичної енергії багатьох поколінь. Естетична цінність його творів невіддільна від етичної сутності таких вічних категорій духовності, як чуйність, доброта, ввічливість, громадянська гідність, милосердя. Один із найсвітліших художників, він утверджує кожну окрему людину як найвищу цінність буття. Кожен рядок Бориса Олійника пройнятий нестерпним болем за понівечені людські долі і невільні душі. Вся його творчість – то відчайдушний крик, це біль його душі, котра не сприймає жорстокості, фарисейства, бездуховності, аморальності своєї доби… Отже, з впевненістю можемо стверджувати, що поезія Бориса Олійника має великий виховний потенціал.

Список використаних джерел

1. Антонишин С. Поезія Бориса Олійника на рокової межі //Слово. – 2005 - С. 158-163

2. Буран В. Поэтическая планета Бориса Олийныка. В пространстве и времени // Зеркало недели. - 2004. - №15.- С.13

3. Вибрані твори: В 2-х т./ Передм. О.Гончара. - К.: Дніпро,1985

4. Відлуння десятиліть. Українська література другої половини ХХ ст.: Навчальний посібник (серія “Шкільна бібліотека”) / Упорядник М.О. Сорока. - К.: Грамота, 2001.- С. 307-309

5. Гарячі точки Бориса Ілліча // Голос України. - 2005.- №201. – С. 4

6. Голобородько Я. Речник духотворного слова. До 70-ліття Бориса Олійника // Слово Просвіти. – 2005.- Ч.42 (1315). – С.8

7. Гунько О. “Наче вічність судилась мені...” // Дивослово. - 2001. -№5. -С.10-13

8. Гурець М. Виховні можливості Василя Стуса // Дивослово. – 2004. - №5. – с.8-10

9. Дзюба І. Духовні спустошення й трансформації в українському суспільстві ХХ ст. // Дивослово. – 2001. - №3. – С.9-11

10. Дума про місто: Поема / Б. Олійник.- К.: Веселка, 1982. - 47с.

11. Заклинання вогню: Поезії / Б. Олійник. - К.: Молодь,1982. - 47с.

12. Івчина М., Олійник М., Сонюк В. Борис Олійник – “человек-партия”// День. - 2003. - №181. - С.4-5

13. Ізоткіна К. Борис Олійник. Перша лінія оборони // Дзеркало тижня.-2002. - №22. - С.13

14. Ільницький М. Висока хвиля в серце заплива // УМЛШ. -1982. - №9. -С.8-15

15. Кирилюк В. Борис Олійник - Почесний громадянин Києва // Голос України. – 2005. - № 202. – С.2

16. Кирилюк В. З Україною в серці // Урядовий кур’єр. – 2005. - № 2002. – С.8

17. Кирилюк В. Слово непожате // Дзеркало тижня. – 2005. - № 25. – С. 12

18. Клочек Г. Синівський пам'ятник матері: Про поезію Б.Олійника //Дніпро. - 1987. - № 6. - С.1 15-123

19. Кудрявцев М. “У гиблий час глобального безплоду...”// Дніпро. – 2004. - №5 - 6 . - С.120-140

20. Кудрявцев М. “У гиблий час глобального бесплоду...” Роздуми над поезією Б.Олійника // Дніпро - 2004. - № 5/6. - С.120-141

21. Лесин В.М. Літературознавчі терміни. – К.: Рад.шк., 1985. – 252 с.

22. Луків М. Стоїть на видноколі світла мати // Олійник Б. Пісня про матір. - К.: КП “Редакція журналу “Дніпро”, 2004. - С.5-7

23. Мовчан Р. Засадничі основи вивчення української літератури в 12-річній школі // Дивослово. – 2004. – №8. – С.10-12

24. Моренець В.П. Борис Олійник. Нарис творчості. - К., 1987

25. Надурак С., Слоньовська О. Вивчення української літератури. 11 кл. Інтегровані уроки. - Х: Веста: Видавництво “Ранок”, 2005.- С. 206-209

26. Непорожній О., Семенчук І. Українська література: Підручник для 11 кл. - К.: Освіта, 1995. - С. 512-519

27. Олійник Б.І. Вибрані твори: В 2-х т. /Передм. О.Гончара.- К.: Дніпро,1985.

28. Поеми / Передм. М.Ільницького / Б. Олійник.- К.: Дніпро,1983. – 183 с.

29. Сива ластівка: Поезії про матір.-2-е вид., доп. /Б. Олійник. - К.: Веселка, 1984. - 102с.

30. Сивоконь І. Філософізація методики викладання літератури та критерії оцінювання знань старшокласників //Дивослово. – 2001. - № 3. – С.9-11

31. Сизоненко О. “Таємна вечеря” Бориса Олійника очима старого письменника // Голос України. –2001.- №64. - С.15

32. Сизоненко О. “Я - Всесвіту боржник...” // Голос України. - 2005. -№200. - С. 6-7

33. Сизоненко О. Не вбиваймо своїх пророків. - К., 2003. - С. 255-317

34. Скуратівський Л. Питання духовності як філософська і методична проблема // УМЛШ. – 2004. - №5. - с.5-7

35. Стою на землі: Вірші та поеми / Б. Олійник. - К.: Криниця, 2003. - 696с.

36. Там, де ми відбули, там, де наше відтьохкало літо, забіліли сніги... Колеги про Бориса Олійника // Голос України. – 2005. – №200. – с. 1

37. Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ століття. Кн. ІІІ / Упорядник В. Яременко - К.: Видавництво “Аконіт”, 2003. -С. 472-473

38. Франко І. Література, її завдання і найважливіші ціхи // Історія української літератури критики та літературознавства. Хрестоматія. Книга друга: Навчальний посібник // Упоряд. П.М.Федченко. – К.: Либідь, 1998. – С.77-85

39. Шудря М. Мати сіяла сон //Урядовий кур’єр. - 2005.- №201.- С.9

40. Янченко А. Жага і талант поетичного пізнання // УМЛШ. - 1982. - №9. – С. 8-15

загрузка...
Top