Запорозька Січ – козацька республіка. Заняття, побут, воєнне мистецтво та символіка козацтва

Вступ.

Розділ І. Запорозька Січ – козацька республіка.

Розділ ІІ. Заняття козацтва.

Розділ ІІІ. Побут козацтва.

Розділ ІV. Мистецтво козацтва.

Розділ V. Символіка козацтва.

Висновок.

Література.

Вступ

Підсумком формування на рівнинах Придніпров'я нового суспільства стала поява нового стану, що міг народитися лише на порубіжжі,— стану козаків. Тюркське за походженням слово «козак» означало вільних, незалежних від пана людей, які не мали чітко визначеного місця в суспільстві й населяли безлюдні окраїни. Вперше слов'янські козаки з'явилися у 1480-х роках, але тільки з поширенням кріпацтва в середині XVI ст. їхня чисельність значно зросла. Спочатку основну масу козаків становили селяни-втікачі, були серед них також міщани, позбавлені сану священики, шукачі пригод із збіднілої знаті. Хоч до козацьких лав вливалися поляки, білоруси, росіяни, молдавани ба навіть татари, все ж величезну більшість населення Придніпров'я складали українці. Російський різновид козацтва розвинувся далі на схід, на р. Дон.

Первинна організація козацтва. У пошуках волі українські козаки просувалися все нижче Дніпром і його південними притоками аж за невеликі прикордонні застави Канова та Черкас. На цих щедрих, але й небезпечних землях вони організовували уходи, тобто мисливські та рибальські виправи, а також займалися випасанням худоби та коней. Власне під час цих тривалих сезонних виправ углиб степу в них з'являються перші елементи організації. Вирушаючи у «Дике поле», вони обирали своїми ватажками, або, як їх іще називали, отаманами, найбільш досвідчених, сміливих і винахідливих, а щоб краще оборонятися від татар та взаємодіяти на ловах і в рибальстві, групувалися у тісно об'єднані загони — ватаги. Згодом у степу засновувалися укріплені табори (січі) з невеликими цілорічними військовими залогами, а для багатьох козакування перетворювалося на постійне заняття.

Розділ І. Запорозька Січ – козацька республіка

Запоріжжя стало зародком нової української державності. Козаки створили органи влади, які поступово зосереджувалися в руках козацької адміністративної та судової влади. Остання поширювалась як на козаків, так і на тих людей, що мешкали за межами Запоріжжя в укріпленнях — "паланках". Кіш очолював виборний кошовий отаман. Йому допомагали виборний суддя, писар, обозний, осавул, хорунжий. Найважливіші питання військового та політичного характеру розглядалися на засіданнях Військової ради. Згідно із звичаєвим правом на них міг бути при сутнім будь-який козак. Збиралася Військова рада тоді коли для вирішення того чи іншого питання потрібна була воля всього товариства, але два рази на рік — 1 січня і 1 жовтня — вона збиралася обов'язково. Існували також ради на рівні куренів, які звали "сходками", і вони збиралися для вирішення питань місцевого значення. Для таких же цілей скликали і сходки в паланках. Підкреслимо такий факт: на Запорізькій Січі державна система народилася з військової організації, тому державні органи, адміністративно-територіальна система, посади були як військовими одиницями, так і державними. Кошовий отаман (гетьман), військовий суддя і військовий писар складали так звану військову старшину. Вони обиралися Військовою радою щорічно 1 січня. В мирний час військова старшина виконувала адміністративні та судові функції, а під час військових походів очолювала Запорізьке Військо, передаючи свої повноваження наказній старшині. Кошовий отаман (гетьман) зосереджував у своїх руках вищу військову, адміністративну і судову владу. Його влада не була абсолютною: він звітував перед Військовою радою, його повноваження обмежувалися річним терміном перебування на посаді. Військовий суддя був другою службовою особою на Запоріжжі. Він здійснював суд над козаками і призначав начальника артилерії. Військовий писар завідував канцелярією і вів всі письмові справи Запоріжжя. Військовий осавул слідкував за дотриманням козаками порядку в Січі, відав охороною кордонів, заготівлею продовольства для війська тощо.

З формуванням козацького республіканського ладу складається своєрідна правова система на Запоріжжі. Козаки не визнавали дії Статутів та магдебурзького права на своїй території. Правосуддя на Запоріжжі відбувалося у відповідності з старовинними звичаями, "словесним правом і здоровим глуздом". Норми звичаєвого права, які склалися у Запорізькій Січі, закріплювали військово-адміністративну організацію козацтва, роботу судових органів, порядок землекористування, порядок укладання окремих договорів, види злочинів і покарань. Можна з впевненістю стверджувати, що козацьке звичаєве право являло собою народну конституцію.

Серед кримінальних злочинів найбільш тяжким визнавалися вбивство, нанесення побоїв, крадіжка, дезертирство, пияцтво тощо. Як покарання практикувалися прив'язування злочинців до гармати, биття канчуками під шибеницею, членоушкодження тощо. За найбільш тяжкі злочини присуджували до смертної кари, яка поділялася на просту та кваліфіковану. До кваліфікованої відносилося закопування живим у землю, посадження на палю, повішення на гак, забивання киями біля ганебного стовпа. Продовжувало діяти і канонічне право. Правовим збірником православних норм був грецький Номоканон, католицьких — Звід канонічного права 1532 року. В роки Визвольної війни на Запоріжжі і в Україні вдосконалюється вже існуюча правова система. Серед джерел права, які використовувалися, на першому місці було звичаєве козацьке право. Воно регулювало широке коло стосунків, і перш за все, організацію державної влади та управління, систему судочинства, називало злочини та покарання за них. З часом великої ваги набувають нові джерела права. Мова йде, перш за все, про гетьманські універсали. Це були розпорядчі акти вищої влади, які носили загальнообов'язковий характер для всього населення України. Універсали регулювали державні, адміністративні, цивільні, кримінальні та процесуальні стосунки. Джерелами права були також міжнародні угоди, які укладалися гетьманом, головним чином з сусідніми державами. В них стверджувався стан України як суб'єкта міжнародно-правових відносин. В угодах ми знаходимо норми цивільного та адміністративного права. Під злочином розумілося всяке порушення норм "давнього козацького права". В системі злочинів на першому місці стояли військові злочини (зрада, ненадання допомоги під час бою тощо). Особливо жорстоко карали зрадників — їх страчували. Серед видів покарання найбільш поширеними були смертна кара та штрафи.

На Запоріжжі формувалася і своєрідна судова система. Судові функції тут виконували усі представники козацької старшини. Кошовий отаман (гетьман) був найвищим судовим органом. В середині XVII ст. він перетворюється на вищу апеляційну інстанцію. Основні судові функції покладалися на військового суддю, який розглядав кримінальні й цивільні справи козаків. Найбільш складні справи він передавав кошовому отаману (гетьману) або Військовій раді. Військовий суддя відправляв правосуддя за звичаєвим правом, яке склалося на українських землях протягом останніх століть. Судові повноваження інших представників військової старшини були менш значимими. Так, військовий осавул виконував функції слідчого та стежив за виконанням судових рішень. У межах своїх повноважень виконували судові функції курінні та паланкові отамани. Цікаво, що на Запоріжжі діяв принцип: "де три козаки — два третього судять".

В роки Визвольної війни було здійснено спробу відокремити судові органи від адміністративних. Були створені Генеральний, полковий та сотенний суди. До складу Генерального суду входили два генеральні судді. Генеральний суд був апеляційною інтонацією для полкових та сотенних судів. Але повністю провести розподіл влади в Україні того часу не вдалося. Органи адміністративно-територіального управління продовжували виконувати судові функції.

Систему судових органів очолював гетьман, якому належала вища судова влада. Гетьман затверджував вироки (рішення) Генерального та полкового судів у найважливіших справах, особливо вироки до смертної кари. Гетьману подавали скарги на рішення всіх судів, перевірку яких він проводив вибірково, посилаючи представників старшини на місця для розгляду справ по суті. Роль вищих судових органів виконувала також старшинська рада. Полкові та сотенні суди розповсюджували свою юрисдикцію не тільки на справи всього козацтва, а й на все населення, яке проживало на їхній території. Процесуальне право не знало істотних відмінностей між цивільними та кримінальними справами. Домінуючим, як і раніше, був змагальний процес. Судочинство починалося за заявою потерпілого. Процес мав позовний характер. Позивач самостійно збирав усі докази, пред'являв їх суду і підтримував звинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право відмовитись від позову або звинувачення і укласти мирову угоду. В тяжких злочинах слідство і суд були обов'язковими, незалежно від заяви потерпілого, що говорило про появу слідчого процесу. Представники сторін мали право на адвокатів, так званих прокураторів, що знаходилися при судах. У деяких справах їхня участь була обов'язковою. Докази підрозділялися на досконалі та недосконалі. Доказами були: показання свідків, піймання на гарячому, присяга тощо. В окремих випадках для здобуття зізнання в здійсненні злочину застосовувалося катування. Показання свідків та піймання на гарячому належали до досконалих доказів, а присяга і клятва вважалися додатковими доказами. У майнових спорах велике значення надавалося письмовим доказам, оскільки закон вимагав укладати деякі угоди тільки в письмовій формі.

У другій пол. XVI ст. у кримінальних справах вводиться попереднє слідство, яке здійснювали старости, намісники, замкові судді. Вони виїжджали на місце злочину, проводили допит свідків і підозрюваних, записували їхні показання і передавали до суду.

Під кінець XVI ст. на Запоріжжі вже існувало військо зі стрункою організацією. Очолював його кошовий отаман (пізніше — гетьман). Основною військовою одиницею був полк з 500 мушкетів. Полк поділявся на сотні, а ті в свою чергу — на десятки. Посади кошового отамана (гетьмана), полковника, сотника, отамана, який командував десятком (пізніше — курінного отамана), були виборними. У своїх грамотах і листах вони титулували себе "Військом Запорізьким". Основну його частину складала піхота. Військо мало гармати. Рядовий козак був озброєний мушкетом, пістолетом, шаблею, ножем, списом, іноді використовувався лук і стріли. Чисельність Запорізького війська не була сталою. На кінець XVI ст. воно нараховувало близько 15 тис. козаків. Січ мала також свій флот, який складався з великих човнів — чайок або байдаків. Військо Запорізьке мало свою печать — герб із зображенням козака з рушницею на плечі, з шаблею та списом, застромленим у землю поруч з постаттю козака. Січова корогва (прапор) була червоного (малинового) кольору: на лицьовому боці був зображений в білий колір св. Архангел Михайло, а на зворотному — білий хрест, оточений небесними світилами.

На початку Визвольної війни вищим органом влади була Військова рада Війська Запорізького. До компетенції Військової ради входило вирішення найважливіших державних питань як воєнних, так і політичних: вона вибирала гетьмана і генеральний уряд і мала право їхнього усунення, вирішувала всі питання зовнішньої політики, відсилала посольства, приймала послів, здійснювала правосуддя. Право на участь в ній мали всі козаки.

Починаючи з 1649 р.. Військова рада скликається рідко. Є відомості про одну раду в 1650 р., дві — в 1651 р., декілька — в 1653 р. і ще одну (останню) в січні 1654 р. — в Переяславі. Одночасно з падінням ролі Військової ради зростає значення старшинських рад. І хоча це був дорадчий орган при гетьмані, його рішення були обов'язковими для нього. Система управління складалася з трьох ступенів: Генерального, полкового та сотенного урядів. Генеральний уряд був центральним органом управління. Він очолював всю систему управління і був постійно діючим органом. Генеральний уряд обирався Військовою радою. Очолював Генеральний уряд гетьман: як глава держави, вищий суддя та верховний головнокомандуючий, законодавець, оскільки він видавав універсали — нормативні акти, обов'язкові для виконання на всій території України. Генеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим та судовим органом держави. Окрім гетьмана, до Генерального уряду входили генеральні старшини, які керували окремими галузями управління.

Найближчою до гетьмана державною особою був генеральний писар. Він керував зовнішніми відносинами та канцелярією, через яку проходили всі документи як до гетьмана, так і від нього. Генеральний обозний, генеральний осавул та генеральний хорунжий займались військовими справами, відповідали за боєздатність війська та його матеріальне забезпечення. Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьмана та Війська Запорізького, а також виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний суддя був вищою апеляційною інстанцією за відношенням до полкових та сотенних судів. Генеральний підскарбій очолював фінансову систему держави. Перераховані державні особи складали раду генеральної старшини, яка з часом витісняє Військову раду.

Розділ ІІ. Заняття козацтва

Сільське господарство було у Гетьманщині основною формою життєдіяльності населення, а торгівля та промисловість лишалися слабкорозвинутими навіть у порівнянні з російською Північчю. Як і в інших абсолютистських державах Європи, російський імперський уряд робив спроби стимулювати економічне зростання периферії, зокрема України, але тільки в тій мірі, в якій це не перешкоджало розвитку Росії. Так чи інакше результати цієї політики справляли на Україну обмежуючий вплив протягом більшої частини століття. Сільське господарство та пов'язані з ним промисли. Найважливішою зміною в українському сільському господарстві стало поширення його на південь. Та попри збільшення площ і відмінну якість нових земель не відбулося відчутного підвищення врожаїв, що пояснювалося застарілістю реманенту та методів господарювання. На нових землях і надалі використовувалася марнотратна система трипільної сівозміни, колоністи часто переселялися на цілинні землі замість того, щоб покращувати вже оброблювані. Середні врожаї пшениці лише в три-чотири рази перевищували кількість посіяного зерна й за європейськими мірками були просто жалюгідними. Таку відсталість зумовлювало кріпацтво. Маючи в надлишку дармову робочу силу, землевласники не відчували потреби у нововведеннях.

До того ж кріпацтво, особливо в його українських формах, стояло на перешкоді професійній різноманітності. На російській Півночі, де ґрунти були неродючі, землевласники часто заохочували своїх селян сплачувати оброк грошима, заробленими на торговельних і промислових підприємствах, що починали розвиватися в містах. На Україні з її родючими ґрунтами феодали, навпаки, вимагали від селян відробляти панщину. Як наслідок — і це належить підкреслити — український селянин прив'язувався до традиційних способів життя в селі та в полі тісніше, ніж російський.

У пошуках волі українські козаки просувалися все нижче Дніпром і його південними притоками за прикордонні застави Канева та Черкас. На цих щедрих, але й небезпечних землях вони огороджували уходи, тобто мисливські та рибальські виправи, а також займалися випасанням худоби та коней. Сільське господарство зовсім не мало такого характеру, що нині. Хліборобство стояло на другому ступені, бо зерно не вважалося за річ торговельну. Хліб сіяли для власної потреби.

При загальній млявості в економіці села все ж з'являлися певні нововведення. Наприкінці XVIII ст. було впроваджено нові культури, такі як кукурудза й картопля. Більше, ніж будь-коли, землевласники робили вкладення у пов'язані з сільським господарством виробництва, що приносили їм прибуток. Особливого поширення набуло будівництво млинів. Землевласники використовували їх не тільки для того, щоб молоти власне зерно, а й за плату дозволяли робити це селянам. На 1782 р. лише на Лівобережжі налічувалося 3300 водяних млинів і близько 12 тис. вітряків. Проте найприбутковішим із побічних занять дворянських підприємців було виробництво пшеничної горілки, від продажу якої багато феодалів отримували до половини грошових прибутків. Не дивно, що в 1750 р. в кожному полку Гетьманщини було в середньому 50 ґуралень. Інші землевласники бралися за розведення уславлених українських волів, овець, а також коней. Зокрема, Кирило Розумовський мав табун із 5 тис. коней, із них 800 чистокровних. Зберігали свою популярність і такі традиційні промисли, як бджільництво,— деякі пасіки Правобережжя налічували аж по 15 тис. вуликів.

Характер запорозького господарювання визначався природно-кліматичними умовами краю. У дніпрових плавняхніколи не бувало посухи і тому в посушливі роки туди приганяли сотні тисяч голів худоби. Трави, лісу, очерету, риби— всього було вдосталь. Тому плавні давали запорожцямнезліченні вигоди: там вони рубали ліс, заготовляли сіно йкосили очерет на паливо, полювали на звіра та птицю, розводили пасіки, ловили рибу і раків. Особливо багатим буврослинний і тваринний світ межиріччя Дніпра та Бугу.

В економіці Запорожжя землеробство довго відігравалодругорядну роль. Через свою трудомісткість воно було малорентабельним. Скотарство порівняно з ним приносило в5 разів більший доход. Чимало козаків займалися ремеслом і промислом. Осідаючи поблизу укріплених пунктів,вони ставали ковалями, бондарями, ткачами. Французький інженер Г. Боплан, який мешкав в Україні протягом 1630 —1642 pp., відзначав, що серед козаків "... взагалі трапляються знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Вони дужедобре виготовляють селітру, яка вельми багато на цих землях, і роблять з неї чудовий гарматний порох..."

При загальній млявості в економіці села все ж з'являлися певні нововведення. Наприкінці XVIII ст. було впроваджено нові культури, такі як кукурудза й картопля. Більше, ніж будь-коли, землевласники робили вкладення у пов'язані з сільським господарством виробництва, що приносили їм прибуток. Особливого поширення набуло будівництво млинів. Землевласники використовували їх не тільки для того, щоб молоти власне зерно, а й за плату дозволяли робити це селянам. На 1782 р. лише на Лівобережжі налічувалося 3300 водяних млинів і близько 12 тис. вітряків. Проте найприбутковішим із побічних занять дворянських підприємців було виробництво пшеничної горілки, від продажу якої багато феодалів отримували до половини грошових прибутків. Не дивно, що в 1750 р. в кожному полку Гетьманщини було в середньому 50 ґуралень. Інші землевласники бралися за розведення уславлених українських волів, овець, а також коней. Зокрема, Кирило Розумовський мав табун із 5 тис. коней, із них 800 чистокровних. Зберігали свою популярність і такі традиційні промисли, як бджільництво,— деякі пасіки Правобережжя налічували аж по 15 тис. вуликів.

Розділ ІІІ. Побут козацтва

Вставали до сходу сонця, йшли на річку купатися, їли житнє борошно з водою і засмаженою олією. Кожен носив свою ложку у халяві чобота. Потім бралися кожен до свого діла: хто латав, хто прав свій одяг чи лагодив зброю, інші поралися біля човнів та коней, займалися господарством. Юнаки змагалися в їзді на конях, стрільбі, кидалися один на одного та боролися. Виганяючи ворога з рідного краю, козаки брали чимало хлопців із собою на Січ і віддавали в науку до куренів. Коли хлопчикові виповнювалося 14 років, той козак, що привіз його, брав свого вихованця щоб той чистив зброю, порався біля коня, всіляко допомагав у походах. Опівдні на башті стріляли з гармати. Цим пострілом кликали на обід. Тоді ставали всі в коло біля образів і отаман читав їм “Отче наш” і тільки після цього приступали до їжі. Надвечір подавали вечерю. Добре поївши, козаки збиралися на майдані або над Дніпром до пісень, жартів, танців. Коли ставало нудно, вони починали готуватися до нового походу. За злочини покарання і страти призначалися різні. Застосовувалися: прив’язання до гармати за зневагу до начальства, за грошовий борг; шмагання нагаєм за злодійство. Найпопулярнішою стратою було забивання киями. Також використовували шибениці. Найстрашнішим було закопування злочинця живим в землю. Особливо на січі цінилася освіта. В школі навчалося біля 80-ти школярів, серед яких були дорослі і діти. Вони вчилися читанню, співів і письма; мали особливий, але схожий на все військо громадський устрій; обирали двох отаманів - одного для дорослих, другого для дітей. Головним вчителем був уставник, який крім прямих обов’язків дбав про здоров’я хлопчиків, сповідав і причащав хворих. Начальними предметами були грамота, молитви, закон Божий і письмо. Як за зовнішнім виглядом і за внутрішніми якостями козаки були характерними типами свого народу й свого часу. З довгими вусами і розкішним “оселедцем”, вічно з люлькою в зубах. Світлий бік характеру становили їх добродушність, щедрість, схильність до щирої дружби. Щодо сторонніх людей, козаки були гостинними і привітними. Вони вміли майстерно розповідати та жартувати. Але любили похвалитися своїми воєнними подвигами, похизуватися своїм одягом та зброєю. Проявлялась також легковажність та непостйність. Козаки поділялися на 3 роди військ: піхоту, кінноту і артилерію. Піхота виконувала три функції: частина складала гарнізон; частина займала пости; частина або вела війни в воєнний час, або займалася рибальством та звіроловством в мирний час. Жоден кінний загін не виступав у похід без артилерії. В Січі було постійно 50 гармат. Однак головною рушійною силою січовиків було кінне військо. Кінь був необхідний для стрімкого походу і для блискавичної атаки на ворога. Кращих коней розводили у власних степах. Тільки верхи можна було наздогнати такого невловимого вершника, як татарин чи буджак. Ручною вогнестрільною зброєю були пищалі, рушниці, саблі, кремневі пістолети. Зброя була прикрашена золотом і сріблом. Для рукопашного бою також використовували списи. У боях і походах в руки січовиків потрапляло чимало зброї і краща частина бралася на озброєння. Козаки володіли своєю зброєю з неабияким мистецтвом. Отже, можна сказати, що більшість козаків була озброєна добре як і вогнестрільною, так і холодною зброєю. В цьому козаки не поступалися жодній армії світу

Система освіти і виховання у школах Запорозької Січі (козацькі, січові, полкові, паланкові, парафіяльні та інші школи) передбачала формування у молоді, крім якостей лицарської честі, певної системи доблесті та звитяги, а саме: — готовності боротися до загину за волю, честь і славу України; — нехтування небезпекою, коли справа стосується нещастя рідних, друзів, побратимів; ненависть до ворогів, прагнення визволити рідний край від чужих зайд-завойовників; — здатність відстоювати рідну мову, культуру, право бути господарем на власній землі; - героїзм, подвижництво у праці та в бою в ім'я свободи і незалежності України.

Наприкінці XVI століття господарство Запорожжя значно розширилося. Збільшилась кількість зимівників, а також рибних та інших промислів. Пожвавлення господарської діяльності призвело до посилення нерівності серед козаків. Заможні козаки, що міцно осіли в своїх зимівниках і на промислах, широко використовували працю втікачів, які шукали на Запорожжі порятунку.Про бідність запорозької голоти говорять також численні народні приказки і прислів’я, наприклад: «Козак — душа правдива — сорочки не має», «Сидить козак на стерні та й штани латає, стерня його в спину коле, а він штани лає», «Прокляту матір ма — ні сорочки, ні штанів — одна клята сірома» та інші. Але не треба думати, що сіромаха приречений був на таке жалюгідне існування. Під час успішного походу на його долю випадала різна здобич, та вона не довго затримувалась у його руках. Не були сіромахи і безправними. Про це оповідає той же Лясота, згадуючи поведінку козацької черні під час обговорення пропозиції цісаря про вступ до нього на службу. Підкреслимо, що саме ця сірома була найбільш активною у військових справах не тільки під час повстань, а й укрилася славою в походах проти татар і турків, та навіть в рядах найманих військ під час Тридцятилітньої війни.

Заможні козаки вбиралися в дорогі каптани або жупани з червоного і синього єдвабу чи сукна, що застібались до самого підборіддя, в сукняні кунтуші з відкритими рукавами, оздоблені золотим або срібним позументом і ґудзиками, в широкі шаровари червоного або синього кольору. Жупан підперізувався довгим шовковим паском, що кілька разів обмотувався навколо стану. На голові носили сукняну шапку з довгим звислим верхом із китицею на кінці, пообшивану дорогим хутром, або смушкову шапку, сукняний верх якої був прикрашений золотим або срібним позументом. Взувались заможні козаки в червоні сап’янці, часто підбиті срібними підковами. Щоб домалювати вигляд запорозького козака, слід додати, що всі козаки голили, за звичаєм, бороду і голову, залишаючи довгі звислі вуса й оселедець, що спускався з маківки голови на лівий бік і часто намотувався на вухо.

Запорозьким козаком вважався кожен, хто по прибутті до Січі вписувався у військовий список. Деякі історики зазначали, що стати козаком було нелегко.

До запорозького «товариства» найчастіше приймався кожен прибулий до Січі, якщо мав бажання стати козаком, за винятком, зрозуміло, тих, хто з якихось причин викликав підозру у січовиків. Що ж до приналежності до православ’я, то ця умова справді існувала. Відомо, що серед запорожців зустрічались також представники інших національностей. Польський посланець Пясочинський, наприклад, даючи пояснення в 1601 році турецькому урядові, говорив, що серед запорожців е «і поляки, і московитяни, і волохи, і турки, і татари, і євреї і взагалі люди всякої мови». Однак усі вони, крім, звичайно, православних (московитян і волохів), перебуваючи на Запорожжі, приймали православ’я.

Разом з тим запорожці, хоч і виступали захисниками православ’я, були відомі своїм вільнодумством.

Розділ ІV. Мистецтво козацтва

Протягом XVII—XVIII ст. в Україні розвивалася скульптура. Автором численних іконостасів і скульптур, зокрема у Хрестоздвиженському соборі в Полтаві, у Мгарському монастирі, церкві св. Покрови в Ромнах, був Сисой Шалматов. Талановиті скульптори працювали і в Західній Україні, з-поміж яких найвидатнішим був Йоган Пінзель, автор скульптурного оформлення Святоюрського комплексу у Львові та ратуші в Бучачі.

За тих часів бурхливо розвивалася гравюра. Великої слави зажили українські художники-графіки Олександр та Леонтій Тарасовичі. У 1702 р. в Києві вийшов друком “Києво-Печерський патерик” із 40 гравюрами Леонтія Тарасевича. Неперевершеним гравером був Іван Щарський. У гравюрах цього майстра складні рослинні орнаменти поєднуються з античними, глибоко символічними сюжетами й реалістичними зображеннями. Так у графіці втілювалися закони мистецтва бароко.

Нові мистецькі принципи поступово поширювалися в іконописі. Своєрідне поєднання іконописних традицій із тогочасними художніми досягненнями спостерігалось у творчості Івана Рутковича та Йова Кондзелевича — найвидатніших іконописців козацької доби. Пензлю Рутковича належить частина ікон з іконостасів у селах Водиця-Деревяянська, Воля-Висоцька (Львівська обл.) та в с. Потеличі (Львівська обл.), а також іконостас церкви Різдва Христового у Жовкві. Йов Кондзелевич (1667 — після 1740) — автор ікон із Богородчанського іконостаса, виконаного для Манявського скиту.

Від тих часів збереглося багато безіменних іконописних шедеврів. Найчастіше народні іконописці зверталися до образу Божої Матері. На іконах козацької доби Богородицю зображено в національному українському вбранні на тлі золоченого різьбленого рослинного орнаменту. Великого поширення в Україні набула ікона Покрови. Образів Покрови збереглося чимало. У нижній частині таких ікон подавалися реалістичні зображення представників козацької старшини, кошових отаманів, гетьманів. Приміром, збереглася ікона Покрови Богородиці із зображенню Богдана Хмельницького. Ще на одному образі з-поміж козаків, які просять захисту в Богородиці, зображено останнього кошового Петра Каднишевського.

Велику популярність мав за тих часів світський портретний живопис. Портрети замовляли представники козацької старшини, власне, тому їх і називають козацькими. Чудовим зразком козацького портрета є зображення стародубського полковника Михайла Миклашевського початку XVIII ст. та знатного військового товариша Григорія Гамалії кінця XVII ст.

Надзвичайну популярність мали в Україні народні картини “Козак Мамай”. Протягом XVIII ст. зображення козака Мамая можна було побачити в кожній українській хаті. Козаків малювали олійними фарбами на полотні, стінах, дверях, віконцях, кахлях, скринях, посуді й навіть на вуликах, вважаючи символічне зображення Мамая оберегом.

Наснажене животворними визвольними ідеями XVII ст., духовне життя українців у XVIII ст. хоч і зазнавало всіляких утисків з боку держав-колонізаторів, проте залишалося розмаїтим і доволі багатим. Найкращі здобутки українських митців XVIII ст. — архітектура бароко, картини “Козак Мамай” та ікони народних майстрів не тільки не втратили своєї мистецької вартості, а й увійшли до золотої скарбниці світової культури, навіки прославивши своїх творців і народ, що їх виплекав.

У постійній боротьбі з ворогами запорожці створили самобутнє військове мистецтво. Вони були витривалими піхотинцями, влучними стрільцями, моторними вершниками, вправними гармашами, сміливими мореплавцями. Запорожці, піхотинці переважно, відзначалися великою майстерністю при будівництві польових укріплень. Для цього вони, крім зброї, брали на війну, за словами Собеського, сокири, лопати, мотузки тощо. Звичайним укріпленням на війні були шанці з високими земляними валами. Коли умови не дозволяли копати шанців, козаки ставили табір з возів. У цьому разі вони перекидали догори вози, тісно їх зв’язували або сковували ланцюгами, повернувши голоблями в бік ворога «подібно до рогатин, — писав С. Окольський, — для того, щоб не пустити ворога до самих возів» 16. При тривалій облозі вози засипали землею. Засівши за «валом», козаки відбивались від ворога. Такий табір був для нападника страшним укріпленням. Боплан писав, що, як він сам бачив, у такому таборі сотня козаків могла відбити цілу тисячу поляків і ще більше татар. За Бопланом: якби козаки мали таку ж кінноту, як і піхоту, їх взагалі не можна було б подолати».

Значний військовий досвід запорожців став для українців джерелом, з якого вони черпали високі зразки військової майстерності. Запорозькі козаки зробили цінний внесок не тільки у військову справу, а й в. інші сфери культури України. Ними створено видатні твори художнього слова, зокрема думи і пісні. Багато дум присвячено тяжкій долі невільників, що страждали на чужині. Ці твори виховували почуття ненависті до поневолювачів, зокрема до турецько-татарських завойовників, а також любов до батьківщини і народу.

Розділ V. Символіка козацтва

Завдяки перемогам Богдана Хмельницького постала козацька держава. Організація її мала військовий характер — за тими зразками, які дало Запорожжя. Цілу країну спочатку звали просто Запорозьким Військом. Але серед народу скоро прийнялася назва «Україна», яку здавна носила Південна Придніпрянщина як окраїнна земля на пограниччі з диким степом. Цю назву уживав деколи й козацький уряд, але не так консеквентно, щоб вона добула собі повне політичне громадянство. Зате київські книжники винайшли собі назву «Малої Росії», яку колись уживав грецький патріархат на означення Галицької митрополії. Цей термін радісно прийняла Московщина, бо цим способом вона могла легше виказати право на зверхність над Україною. Козацькі літописці радо вживали терміни «козако-руський», «україно-козацький» або «український» народ.

Відзнаки державної і військової влади звалися клейноди. До них належали гетьманська булава, бунчук, печать, корогви, бубни й труби. Вони зберігалися з великою шанобою.

Герб козацької держави був козак у кунтуші, підперезаний поясом, із шаблею при лівому боці, у шапці; ліва рука підтримує рушницю, оперту на рам’я, права спирається о бік. Цей герб знаходився також на козацьких корогвах і на печатях.

Найвищою законодавчою установою вважалася військова рада, яку звали також повною або генеральною. Але від часів Хмельницького рада втратила своє значення: найважливіші справи вирішував сам гетьман зі старшиною. Раду скликали тільки час від часу, в особливо важливі моменти, коли треба було всенародною постановою санкціонувати рішення старшини. Такий формальний характер мала також славна Переяславська рада 1654 р., на якій ухвалено союз із Московщиною: всі головні пункти склав заздалегідь гетьман зі старшиною, а зібрані на раді представники війська без дискусії прийняли їх до відома. Більший голос рада мала при виборі гетьмана, як це було на «чорній раді» під Ніжином 1663 р., де козацька чернь віддала гетьманську булаву своєму проводиреві Брюховецькому.

Рада відбувалася за давніми військовими звичаями. На раду скликали, б’ючи у бубни чи літаври або стріляючи з гармат. Військо уставлялося на майдані у велике коло або півколо, відповідно до місця. Посередині ставили корогви та інші військові клейноди. Тоді виходив гетьман з усією старшиною — всі з відзнаками влади у руках, з відкритими головами на знак пошани до війська.

На раді проводив гетьман, а коли гетьмана не було, заступав його один із генеральних старшин, найчастіше обозний. Голові зборів допомагали генеральні осавули, що були немов посередниками між старшиною та радою. Вони обходили козацьке «коло», вияснювали справу й питалися, які погляди війська. Деколи старшина добирала собі визначніших козаків і з ними обговорювала спірні питання. Рада заявляла свою згоду криком, кидаючи шапки догори. Перемагала та сторона, що мала за собою безсумнівну більшість. Коли партії були рівні, то не раз доходило до гострої боротьби, навіть на шаблях.

Генеральна рада втратила цілком значення при кінці XVII в., коли до вирішального голосу дійшла козацька старшина. Її місце зайняла рада старшини, до якої належала генеральна старшина, полковники, деколи також представники полкової й сотенної старшини. Ця рада збиралася звичайно на Різдво або Водохрещі та на Великдень і мала характер постійного парламенту. Тут вирішували всі справи внутрішньої й заграничної політики, організацію адміністрації, судівництва, податків, війська, воєнні походи — взагалі все, що торкалося державного життя Гетьманщини.

Висновок

Українському козацтву не вдалося створити рівноправне суспільство. У XVIII ст. соціальний устрій Лівобережної України був приведений у відповідність з устроєм сусідніх земель. З виникненням у Гетьманщині дворянської верхівки селяни знову стали кріпаками, а козаки за своїм статусом зрівнялися з селянами. На Правобережжі відновила свій режим польська шляхта, яка повернула старі порядки. У російській частині України соціальне напруження дещо пом'якшувалося завдяки відкриттю для колонізації неозорих родючих земель Причорномор'я, захоплених у запорожців і кримських татар.

Але у 1768 р. на Правобережжі, що перебувало під владою Польщі й де соціально-економічне гноблення поглиблювалося релігійною дискримінацією, українські селяни підняли криваве повстання проти шляхти. Це повстання зазнало поразки, а шляхта відновила свою владу. Здавалося неможливим похитнути суспільно-економічний лад. Зате початок і середину XVIII ст. у Гетьманщині ознаменував пожвавлений розвиток культури. І все ж до кінця століття Україна прибрала виразно провінційних рис у всіх регіонах і на всіх рівнях — культурному, соціальному та економічному.

До козацької символіки XVI-XVII століття належали клейноди й атрибути української державності: прапор, бунчук, булава, печатка, духові труби, мідні котли, гармати. Вони відображали військовий й адміністративний уклад козацтва. Козацькі символи, клейноди, стали визначним явищем в історії державності й культури українського народу за часів середньовіччя. Отже, на початок XVII століття існували три категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які пішли на службу до уряду, запорожці, що жили за межами Речі Посполитої і величезна кількість козацтва, що мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу.

Запорозька Січ, маючи в своїх рядах не лише видатних вояків, а й талановитих політиків, заявляла себе вільною державою і вступала в рівноправні відносини навіть з такою визнаною на той час країною, як Габсбургська Австрія.

Література

  1. Апанович О. М. Розповіді про запорозьких козаків,. -К.: Дніпро, 1991. -333, с.
  2. Аркас М. М. Історія України-Русі. - К.: Вища школа, 1991. - 395 с.
  3. Гончарук, П. С. Історія України: з давніх часів до початку ХХ століття: Курс лекцій. -K.: Вид-во КСУ, 2004. -524, с.
  4. Грушевський М. С. Історія України-Руси : В 11 т., 12 кн. -К. : Наук. думка. -1996.
  5. Коваль М.В. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945 pp.). - К., 1999. - Т.12. - С.113-115.
  6. Король В. Ю. Історія України : Навчальний посібник. -К.: Феміна, 1995. -264 с.
  7. Крип'якевич І. П. Коротка історія України,. -К.: Україна, 1993. -93 с.
  8. Муковський І.Т., Лисенко О.Є. Звитяга і жертовність. Українці на фронтах Другої світової війни. - К., 1997.
  9. Тронько П. Згадаймо всіх поіменно. З історії боротьби комсомольців і молоді України проти німецько-фашистських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 pp. - К., 2001. -С.216.
  10. Тронько П. Золотой сентябрь // Держава. - 2004. - 30 апреля - 6 мая.
  11. Юрій М. Ф. Історія України : Навчальний посібник. - К.: Кондор, 2004. -249 с.
  12. Яковенко Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVIII століття : Навч. посібник,. -К.: Генеза, 1997. -312 с.
загрузка...
Top