Візантія, як культурне явище в добу Середньовіччя

Вступ.

1. Народження Візантії.

2. Візантія за Юстиніана І Великого.

3. Архітектура, література, мозаїки, фрески, іконопис.

4. Софіївський собор в Константинополі.

5. Вплив Візантійської культури на українську культуру.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Заснування Візантійської імперії відносять до 395 p., коли після смерті імператора Феодосія І Римська імперія була поділена між двома його синами і східна половина перейшла до старшого сина Аркадія. За культурним і економічним рівнем східна половина імперії завжди випереджала західну. Тут знаходилися такі розвинені торгово-промислові центри, як Александрія в Єгипті, Антіохія в Сірії, Смірна й Ефес у Малій Азії, Константинополь і Фесалоніки на Балканському півострові. Жвава торгівля з азіатським Сходом ніколи не припинялася і навіть міцніла, особливо після того, як у III ст. по сусідству виникло велике новоперське царство Сасанідів.

Творці «візантійської» культури й гадки не мали, що колись їх будуть називати «візантійцями». Тільки в середині XVI ст., приблизно через сторіччя після падіння тисячолітньої імперії під натиском турків-османів, західноєвропейські гуманісти ввели в науку позначення загиблої держави як «візантійської», а її підданих як «візантійців».

«Візантія» — саме не «візантійська», не середньовічна, але антична назва міста на Босфорі, яке на зорі «візантійської» епохи перестало бути «Візантієм» і стало «Константинополем», чи «Новим Римом». Піддані «Нового Рима» називали себе «римлянами», що в середньовічній грецькій вимові звучало як «ромеї».

Розташована на землях трьох континентів — на межі Європи, Азії й Африки, — Візантія займала територію близько 1 млн кв. км ( Балканський півострів, Мала Азія, Сірія, Палестина, Єгипет, Кіренаїка, частина Месопотамії і Вірменії, острови, передусім, Кріт і Кіпр, опорні володіння в Криму, на Кавказі, деякі області Аравії). Володіння Візантії — це переважно райони з давнім і багатим антично-рабовласницьким минулим, розвиненою культурою і ремеслами та багатими історичними зв'язками.

Характерні риси візантійської культури формувалися протягом багатьох століть під впливом кількох найважливіших чинників.

Суттєвою особливістю суспільного ладу Візантії у порівнянні із країнами середньовічної Західної Європи було стійке збереження централізованої держави і монархічної форми правління. Найбільшого розквіту державна централізація досягла в ранній Візантії, коли та виступала єдиною законною спадкоємицею великого Рима і претендувала на панування над усім цивілізованим світом.

Важливим чинником самобутності візантійської цивілізації є синтез пізньоантичних і східних традицій. Володіючи територіями на трьох материках, Візантія тримала у своїх руках торгові шляхи з Європи в Азію й Африку, контролювала протоки Босфор і Дарданелли. Етнічна структура імперії була надзвичайно складна (греки, фракійці, вірмени, грузини, копти, араби, євреї, іллірійці, слов'яни й ін.), але в ній домінували греки. Потрапивши до складу держави, завойовані народи зберігали свою самобутню культуру, хоча і не могли розраховувати на повну рівноправність.

Третім чинником, що визначав цілісність і своєрідність візантійської цивілізації, стало православ'я (східна галузь християнства). Православні традиції відбилися в ментальності і культурі візантійської цивілізації, вплинули на формування й розвиток державності.

Мета курсової роботи дослідити особливості візантійської культури, її становлення та розвиток, розглянути її вплив на культуру інших народів.


1. Народження Візантії

На ранньому етапі свого розвитку культура Візантії продовжувала творчі традиції, успадковані від греко-римського світу. Високий рівень культури суспільства в IV-VI ст. яскраво відображений у історії численних міст Візантії. Збереження великих міст як осередків ремесла і торгівлі було важливою особливістю перших століть існування візантійської держави. До того ж, якщо на Заході більшість античних міст постраждали під час навали варварів, то Візантії пощастило уникнути цієї сумної долі.

У IV-VI ст. славилися своїм багатством, красою палаців і храмів, витонченістю способу життя Александрія в Єгипті, Антіохія в Сірії, Едесса в Північній Месопотамії, Тир і Беріт (Бейрут) у Фінікії. Розквітали міста Малої Азії — Ефес, Смірна, Нікея, Нікомедія, а в європейській частині Візантії поступово зростали і збагачувалися Фессалоніка, Філіппополь і Корінф. У ранньовізантійський період імперія ромеїв значно випереджала Західну Європу за рівнем розвитку міського ремесла і торгівлі. У цей час витвори візантійських майстрів слугували недосяжним еталоном для ремісників багатьох країн.

Історія культури Візантії міцно пов'язана з Константинополем. Столичне місто Константинополь, засноване імператором Константином у 324 р. на європейському березі Босфору, швидко перетворилося на «золотий міст» між Сходом і Заходом. Константин (306-337 pp.) не шкодував грошей на забудову міста: на будівельні роботи він витратив більше 100 т золота. Нова столиця імперії повинна була стати центром нової християнської держави і тому велику увагу приділяли будівництву церков. У роки правління Константина звели близько 30 чудових палаців і храмів, більше 4 тисяч жилих будинків, два театри й іподром, більше 150 лазень, приблизно таку ж кількість хлібопекарень, а також 8 водогонів[8, c. 32].

Інтенсивна забудова Константинополя тривала протягом усього IV ст. Звідусіль привозили сюди для будівництва і прикраси міста мармурові колони зруйнованих античних храмів, кращі статуї з Рима і грецьких міст. Ці художні скарби античного світу перетворили місто вже на початку його історії на величезний пам'ятник і музей. Розширювалася його територія, збільшилося число жителів. Наприкінці VI ст. населення Константинополя досягло 100 тисяч.

Для константинопольської громади ознакою гарного тону залишався еллінізм, який незмінно асоціювався зі славним минулим ромеїв. Місто перетворюється на авторитетний творчий осередок із неповторним, глибоко індивідуальним стилем життя. Поступово вбираючи в себе східні впливи, воно переробляє їх відповідно до своїх смаків і потреб. Константинополь стає культурним центром країни, здатним конкурувати зі найстарішими центрами античного світу — не тільки з язичницькими Афінами, але і із такими «християнськими столицями» духовного життя східних областей, як Александрія й Антіохія. У ньому поступово формувалася християнська або, точніше, поки що тільки християнізована культура візантійської державності.

Духовне життя візантійського суспільства відрізняється у цей період драматичною напруженістю. В усіх галузях знання, у літературі, мистецтві спостерігається дивовижне поєднання язичницьких і християнських ідей, образів, уявлень, язичницької міфології з християнською містикою. Епоха становлення нової середньовічної культури створила умови для появи талановитих, часом геніальних мислителів, письменників, поетів, серед яких Псевдо-Діонісій Ареопагіт, Григорій Назіанзин, Роман Сладокопевець і ін. [12, c. 65-66]

Особливості розвитку культури всього візантійського світу визначала, передусім, константинопольська громада. Вона складалася із земельної і придворної аристократії, духівництва, вищої бюрократії і дрібного чиновництва. Головну роль відігравала багата консервативна земельна аристократія. Шляхетність походження, багатство, освіченість, ораторський талант, дотепність, спритність, товариськість, мужність, фізична краса — такі риси людини вважалися найбільш цінними в середовищі аристократів, їх життя протікало у нескінченних релігійних процесіях, святкуваннях, бенкетах, полюваннях та інших розвагах, сповнених витонченої розкоші й блиску.

Поруч з аристократією виступає візантійське чиновництво. Отримавши блискучу, успадковану від попередніх часів освіту, воно вільно володіло всіма досягненнями античної думки. З його середовища виходили вчені і люди високої інтелектуальної культури, які формулювали ідеологію візантійської держави. До цієї достатньо численної групи безпосередньо примикало духівництво. Вищій столичний світ знаходив своє логічне завершення у фігурі василевса — візантійського імператора.

Константинополь формувався не тільки як споживаючий, але і як важливий торговий і ремісничий центр. Місто швидко перетворилося на ту «майстерню всесвіту», яка впродовж багатьох століть вадила до себе купців усього середньовічного світу.

Поступово Константинополь набував ваги не тільки як адміністративний, але і як релігійний центр імперії, «християнська столиця» Візантії; розгортається жваве церковно-монастирське будівництво.

Для візантійської культури на першому етапі її існування величезне значення мала взаємодія двох сформованих в античну епоху світоглядних систем: власне античної і ранньохристиянської. Посилення або послаблення однієї з них відразу ж позначалося на загальному характері візантійської культури.

Важливою особливістю ранньохристиянського світогляду було широке використання для відображення буття художніх образів. Світ розумівся християнськими ідеологами як витвір талановитого митця, як невичерпна скарбниця особливої інформації, свідомо закладеної до нього богом і доступної сприйняттю людини. Необхідно тільки відшукати ключ до цієї інформації, що зберігається саме у формах творів божественного і людського мистецтва. Філософська проблема, таким чином, поставала у суто естетичному вигляді — світ є конкретно-чуттєве втілення задуму художника.

Найбільш далекоглядні візантійські богослови розуміли необхідність осягнення всього арсеналу античної культури, використання її форм при створенні нових філософських і естетичних концепцій. У релігійній літературі ранньовізантійської доби, у працях Василя Кесарійського (330—379 pp.), Григорія Нисського (335-394 pp.) й інших поєднуються ідеї раннього християнства з неоплатонічною філософією, відбувається парадоксальне переплетення античних риторичних форм із новим ідейним змістом.

Ранньохристиянські теологи негативно ставилися до тих видів мистецтв, які викликають чуттєве задоволення. Але поступово вони починають схилятися до думки, що деякі мистецтва можуть бути корисні християнству. Образотворчі мистецтва починають активно використовуватися у християнській культовій практиці.

Естетика офіційного, державного християнства розвивалася шляхом компромісу між пізньою греко-римською естетикою і ранньохристиянською. У цей період чуттєва краса визнається візантійцями не сама по собі, а як метафоричний образ, необхідний для переходу до розмови про більш високі рівні краси — моральну або духовну[6, c. 17-19].


2. Візантія за Юстиніана І Великого

У Візантії пафос культурного спадкоємства дуже тісно пов'язаний із пафосом державного спадкоємства. З особливою яскравістю це проявилося за часів імператора Юстиніана (527-565 pp.).

Юстиніан почав царювати в той час, коли Візантія, відбивши атаки варварів (германців, слов'ян та ін.), сама переходить у наступ на них. За цих умов Юстиніан і його оточення поставили своїм завданням відновити кордони імперії і в її колишній західній частині. Скориставшись роздробленістю й слабкістю щойно утворених там варварських королівств, Юстиніан частково зміг здійснити свою програму. Його полководці Велізарій і Нарсес завоювали північноафриканське Вандальське королівство (534 p.), італійське Остготське королівство (555 р.) і південне узбережжя Іспанії (Бетіка).

Царювання Юстиніана було часом розквіту візантійської держави, воно відзначене надзвичайним піднесенням у всіх сферах духовного життя імперії. Культура Юстиніанівської доби втілила перші підсумки наступу християнської ідеології. Церква знайшла в особі константинопольського василевса надійного захисника православ'я. В епоху Юстиніана остаточно склався характерний для Візантії союз духовної і світської влади, головна роль в якому належала імператору.

Своє необмежене єдиновладдя Юстиніан використовував передусім для підтримки традиційних форм античної державності. Доклавши титанічних зусиль, він стримав на деякий час процеси розпаду піздньоантичного суспільства. Ідеологічні засади Юстинианівської програми яскраво проявилися в його активній будівельній діяльності.

Константинополь за Юстиніана став найбільшим містом імперії, провідним центром виробництва — військового, предметів розкоші, суднобудування і торгівлі. У Константинополі в VI ст. на площі 24 кв. км мешкало близько 350 тис. жителів. Здійснення всіх запланованих Юстініаном будівельних програм вимагало великої кількості фахівців у різних галузях: архітекторів, інженерів, учених, ремісників. У ці часи завершується становлення типово візантійського стилю в архітектурі, живопису, ідеології, естетиці[10, c. 46-47].

Юстиніан побудував сотні фортець і багато дрібних укріплень. За його правління споруджувалися також численні будови громадського характеру — водопроводи, шляхи, мости, лазні, театри, різні урядові будинки. Особливе місце серед цих споруд посідали палаци й храми. Визначною пам'яткою ранньої візантійської архітектури є храм св. Софії, збудований у Константинополі в період 532—538 pp. (на честь «божественної премудрості»). Собор чудово відобразив особливості раннього візантійського архітектурного стилю. Нагадуючи в основному тип римських урядових будинків періоду пізньої імперії, так званих базилік, храм св. Софії мав елементи античної архітектури (внутрішня колонада), а також риси і східного зодчества (багаті золоті прикраси, величний купол, який увінчував будову тощо). Надзвичайною художністю відзначалися мозаїчні зображення всередині храму.

Для спорудження храму були запрошені найталановитіші архітектори — Анфімій із Тралл і Ісідор із Мілета. Закладання фундаменту відбулося вранці 23 лютого 532 р. На будівництві працювало близько десяти тисяч робітників. Спорудження храму тривало майже шість років і потребувало колосальних витрат — майже всіх прибутків імперії за період будівництва[16, c. 115].


3. Архітектура, література, мозаїки, фрески, іконопис

Деспотичний і марнолюбний Юстиніан був украй небайдужий до вихваляння своєї особи. Коли видатний візантійський історик Прокопій Кесарійський (490-507 pp.) написав трактат «Про споруди», де вихваляв у надмірних тонах будівельну діяльність Юстиніана, це не залишилося непоміченим. Можливо, завдяки саме цьому трактату Прокопій був призначений на високу посаду префекта міста Константинополя. Велику цінність мають наведені у трактаті відомості про будівельну техніку, архітектуру й образотворче мистецтво Візантії епохи Юстиніана. Чудовий опис Прокопієм храму св. Софії став класичним.

Прокопій написав ряд історичних творів з історії царювання Юстиніана: «Історія воєн» (із персами, готами та ін.), «Таємна історія». У працях Прокопія зібрано цінний матеріал, що характеризує не лише Візантію, а й її сусідів, зокрема, слов'ян VI ст., остготів, вандалів та ін.

В офіційних своїх працях він прославляв Юстиніана, цілком схвалюючи його політику. У «Таємній історії», навпаки, Прокопій викривав темні сторони царювання, особливо підкреслюючи тяжкість податків і злидні народних мас, що були наслідком політики Юстиніана.

Окрім Прокопія серед найвидатніших візантійських учених VI ст. можна назвати Александра Тралльського і Павла Егінського, математиків-механіків Ісидора Мілетського й Анфімія Тралльського (які й були головними будівниками собору св. Софії), географа Козьму Індікоплавта, твір якого, незважаючи на ряд географічних неточностей, містив багато цінних відомостей про Африку та Індію, Червоне море та Індійський океан. Його геоцентрична концепція мала великий вплив на географічні уявлення Середньовіччя аж до кінця XV ст.

Як у храмі св. Софії, так і у багатьох інших церковних спорудах V-VI ст. широко використовується монументальний живопис і особливо такий специфічний його вид, як мозаїка. Саме мозаїка з її іскристою, блискучою поверхнею, із грою світла на гранях різнокольорових кубиків смальти, створювала добрі умови для споглядання зображень, розташованих на великій висоті і на значній відстані від глядача[19, c. 27-28].

Унікальні скарби ранньовізантійських мозаїк зберегла далека від столичного шуму Равенна. За щасливим збігом обставин Равенну відбудовували й обдаровували римський імператор Гонорій, Галла Плацидія, Валентиніан III, остготські володарі Одоакр і Теодоріх. У 540 році Юстиніан перетворив Равенну на столицю італійських володінь Візантії. Сталося так, що на її грунті склався унікальний ансамбль пам'яток мозаїчного мистецтва V-VII століть, якому немає аналогів у жодному місті світу.

Найдавніший архітектурний комплекс Равенни — церква Сан Вітале і мавзолей Галли Плацидії. Інтер'єр зовні скромного мавзолею викликає в глядача складні почуття. У голові і двох рукавах хрестоподібного інтер'єра стоять величезні тесані із суцільних блоків кам'яні саркофаги, вага матеріалу і похмурий пафос яких не залишають ніяких сумнівів щодо їх призначення. У декоративному оздобленні мавзолею християнська символіка поєднується з античною повнотою світосприймання, думки про смерть — із захватом соковитістю живих форм. Античність уже на порозі власної смерті, вона востаннє насолоджується життям.

Зовсім інші почуття викликають мозаїки церкви Сан Вітале. Ця унікальна центрична церква, побудована ще в часи панування остготів, прикрашалася з 526 року і була освячена при архієпископі Максиміані в 547 році.

Особливе місце серед мозаїк Сан Вітале посідають портрети Юстиніана і його дружини Феодори, розміщені на причілках апсиди, із боків від вікон. Для їх виконання були запрошені, судячи з усього, кращі з равеннських майстрів, яким дали столичні зразки царських портретів, що розсилалися у провінції Візантійської імперії для копіювання. Такі портрети, як правило, зображували фігури імператора й імператриці із найближчим почтом.

Юстиніан зображений із золотою чашею, яку приносить у дарунок церкві. Праворуч від імператора стоять двоє придворних у патриціанському одягу — це, мабуть, відомий візантійський полководець Велісарій і один із вищих чинів візантійського двору. Частина композиції зліва від Юстиніана заповнена фігурами єпископа Максиміана з хрестом у руках і двох дияконів. У цьому груповому портреті Юстиніан і Максиміан виступають як авторитарні представники світської і церковної влади; їх фігури посідають домінуюче місце[24, c. 63].

Ще більш вишуканий за колоритом груповий портрет, де зображена імператриця Феодора і її почт. Феодора стоїть у нарфіці, збираючись пройти через двері на жіночу половину галереї. У руках вона тримає золоту чашу, на її голові, оточеній німбом, розкішна діадема, на плечах важке намисто. На подолі хламиди імператриці вишиті золоті фігури трьох волхвів із дарунками — натяк на пожертвування Феодори.

Ще за часи правління остготського короля Теодоріха в Равенні була побудована базиліка Сант Апполінаре Нуово. Мозаїчне оздоблення церкви дуже постраждало в VIII столітті під час землетрусу, але добре збереглися зображення сцен із життя Христа, пророків і святих, мучениць і мучеників. Особливо вражаючі ці останні дві мозаїки: два довгих фризи із зображенням процесії святих чоловіків і дружин, що прямують до сидячих на тронах Христа і богоматері.

Книги відігравали величезну роль у житті візантійського суспільства. У Константинополі книжкові крамниці розташовувалися в самому центрі міста - у Царському портику. Грамотних людей у Візантії було досить багато. Деякі дослідники говорять про те, що на сто візантійців у Х- ХІІ ст. було приблизно десять чоловік, що вміли читати.

Школи існували не тільки в містах, але й у селах. Грамотність відкривала доступ до світської й духовної кар'єри. Але знання цінували не тільки за ті можливості, які вони давали в просуванні по службі, але й за радість, що дарує сам процес пізнання[4, c. 12-13].

Кекавмен призивав сина багато читати, і додавав: "Якщо возлюбиш це - будеш щасливий". Візантійці продовжували любити Гомера й Езопа, читали романи, легенди, сатиричні добутки. Але, зрозуміло, особливе значення мала релігійна література.

Перші візантійські твори, як і в античні часи, писалися й листувалися на сувоях. Але вже в ІV ст. замість сувоїв у Візантії широко поширилися кодекси, що представляли собою книги в сучасному розумінні: вони складалися з окремих зброшурованих аркушів.

Як і в древню пору, рукопис ілюстрували. Але на відміну від античної ілюстрації, що містилася на полях сувою або прямо в тексті, ілюстрації кодексів розташовувалися нагорі або внизу сторінки, а іноді займали аркуш її цілком.

Сам прямокутний простір сторінки створювало в художників прагнення виділити такий же обмежений, замкнутий прямокутний простір для ілюстрації. Ілюстрація перетворилася в маленьку картину. Нерідко неї обрамляв барвистий бордюр, як, наприклад, у Євангелії Рабули (VІ ст., зберігається у флорентійській бібліотеці Лауренціана).

Незважаючи на дотримання загальвізантійських канонів мініатюрист почував себе вільніше, ніж іконописець або художник, що розписує церкву. Він набагато частіше звертався до традицій античного живопису. Це особливо помітно в мініатюрах так званої Паризької псалтирі (X ст., зберігається в Національній бібліотеці в Парижу). Тут фігури об'ємні, їхнього руху вільніше й менш знакові, пейзажні фони виглядають набагато більше конкретними, чим на сучасні їм іконах і фресках[18, c. 143-144].

Поступово фарби в мініатюрі стануть яскравіше й щільніше, сама вона - більше строкатої, збільшиться кількість декоративних деталей: орнаментальних вставок, вигадливо прикрашених заголовних букв. У той же час зв'язок між персонажами ілюстрацій зруйнується. Вони всі частіше будуть зображуватися зверненими до глядача. Можна сказати, що згодом мініатюра усе більше походила на ікону.

Візантійська мініатюра дуже вплинула на оформлення книг практично в усьому християнському світі.

У Вірменії книга розглядалася і як ворота, ведучі до Бога, і як, що рятує реліквія. Книгою зціляли хворих, неї брали із собою на битву з ворогом, про загибель і ушкодження книги літописці повідомляли, як про велике горе.

Таке відношення сприяло високому рівню розвитку мистецтва каліграфії й книжкової мініатюри. Ілюстрації Х- ХІІ вв. монументальні, фігури мають бути перед глядачем, художник поміщає їх в архітектурне обрамлення, що має яскраво виражені східні риси (Ечміадзинське Євангеліє Х ст.).

Пізніше, у ХІІ- ХІ ст., мініатюри здобувають більшу ілюстративність, розповідність і барвистість. Нерідко вони схожі на дорогоцінні ювелірні вироби (Чашоц, Кілікія, XІІІ ст.).

З VІ в. все більшу роль в інтер'єрі храмів починають грати ікони. Саме в цьому виді мистецтва естетичні ідеї християнської культури були втілені в найбільш повній мері[26, c. 79-80].

Ми мало знаємо про іконопис раннього періоду. Більша частина ранніх ікон загинула під час іконоборства (VІІІ-ІХ ст). Думають, що в основі цього виду мистецтва лежав заупокійний єгипетський портрет, що проникнув у Сіма середовище.

Про те, що ікони існували вже в ІІ ст., ми знаємо з робіт перших богословів. Очевидно, острах ідолопоклонства затримала визнання ікони як культового предмета. Іконопоклоніння було дозволено лише в VІ ст., і тільки на VІІ

Всесвітньому соборі (VІІІ ст.) було визнано обов'язковою приналежністю культу.

У Візантії ікони звичайно писали яєчною темперою на дерев'яних дошках, покритих левкасом (особливим ґрунтом) і - рідко - на полотні. Могли зображуватися сюжети із земного життя Ісуса, але набагато частіше художники малювали на іконах окремі образи: Ісус, Богоматір, апостоли, архангели, святі (саме слово ікона по-грецьки значить образ). При цьому художники писали не мінливих осіб, а лики тих, хто перебувають у вічному, ідеальному світі.

Для християнина ікони служать вікном у небесний мир, допомагають зводити розум "через тілесне споглядання до споглядання духовному" (Псевдо-Діонісій).

Ікона була набагато більше поширена в християн Сходу, ніж Заходу. У західному богослов'ї довгий час (до поширення містичних навчань) панувала думка, що головний шлях до божественних істин лежить через розум, почуття ж, у тому числі й зір, відіграють другорядну роль - вони можуть обдурити людини. Блаженний Августин говорив: "Тільки розумний зір не обманює".

На Сході, навпроти, пізнання через почуттєве сприйняття здавалося більше зробленим. При цьому зір нерідко називався "першим з почуттів" (Іоанн Дамаскин, VІІІ в.). У зв'язку із цим візантійські мислителі віддавали перевагу символу - образ символу-знаку, тому що знак будить у першу чергу думка ("розгадується розумом"), а образ "несе в собі подоба зображеного й будить почуття"[28, c. 24-25].

Виходячи із призначення ікони - допомогти через почуттєве сприйняття образа прийти до небесних прототипів - іконописці виробили особливі прийоми. Звичайно святих, архангелів, Марію й Христа художник малював поверненими особою прямо до глядача або в три чверті, із широко розкритими очима, спрямованими на віруючого. Деякі майстри підсилювали цей ефект. Вони писали очі так, що вони немов стежили за людиною, з якої би сторони він би не дивився на ікону.

Із цим же прагненням - допомогти майбутній перед іконою відчути близькість із духовним миром, очевидно, було зв'язане використання іконописцями зворотної перспективи (у якій з видаленням предмет не зменшується, а збільшується). Тому що зворотна перспектива має, на відміну від прямій, крапку сходження не в глибині простору картини, а перед нею, то образи на іконах як би виносяться вперед.

У той же час використання зворотної перспективи могло бути пов'язане з не завжди усвідомленим прагненням живописця зобразити загадкове, несхоже, або навіть протилежне земному, простір вищих сфер.

Ікона розумівся не тільки як образ, що може звести до духовних сутностей, але і як священний предмет. У ній самої укладена Божественна благодать. Так уважав християнський письменник Іоанн Дамаскин, але так само думали й звичайні, ненавчені парафіяни.

Розповіді про чудотворних, зцілювальних, що обороняють і охороняють іконах - це пряме відбиття переконання християн у сакральності самої ікони. В одному джерелі ІX в. розповідається, що якісь священики скоблили фарби з ікон, змішували їх з вином і хлібом і давали парафіянам під час причастя.

Подання про те, що ікона є носителька сили, що рятує, безумовно, вплинуло на інтерпретацію іконних образів. Більша частина ликів, створених художниками, обертають до нас погляд, що дарує спокій і надію на справедливий суд.

Як правило, конкретному образу на іконі відповідає певне тло - найчастіше золотий, червоний або білий. Іноді художник поміщав за спинами персонажів умовний простір: пейзаж з гірками й елементами архітектури. При цьому часто форми дані натяком, затійливо скривлені й зміщені - начебто художник хоче продемонструвати нам нестійкість і мінливість минущого миру[29, c. 53-54].


4. Софіївський собор в Константинополі

Храм св. Софії у Константинополі став найвидатнішою будовою візантійського зодчества, головним будинком імперії, придворним храмом імператора. Сам Юстиніан відвідував будівництво щодня. Храм призначався — і це показово для тієї доби — для появи імператора перед народом в оточенні почту і духівництва, тому він мав створювати враження сліпучої пишноти. Його розміри значно перевищували розміри знаменитих римських храмів.

В 532-537 р. за наказом імператора Юстиніана в Константинополі був побудований собор Святої Софії (Божої Премудрості). Збереглися докладні розповіді й безліч легенд про будівництво цього найбільшого храму східнохристиянського світу.

Відомі імена двох архітекторів, яким було доручено їхнє будівництво. Це Анфімій із Тралл та Ісидор з Мілету. За свідченням сучасника Анфімій не тільки "перевершував своїм мистецтвом всіх сучасників", але й "піднімався над славними майстрами минулого" (Прокопій. І. 1).

Рішення про зведення Святої Софії було прийнято після бунту "Ніка" (січень 532 р.), під час якого згоріла частина міста разом зі старою церквою. Нову церкву імператор Юстиніан відразу задумав як грандіозний собор, що відповідає розміром і оздобленням величі його імперії.

Після розчищення пожарища зі скарбниці були виділені гроші на покупку прилеглих приватних будинків. Їх знесли, і була підготовлена площадка для будівництва храму. Її освятили, і потім сам імператор заклав перший камінь майбутньої церкви. Будівництво відбувалося при постійній увазі й з діяльною участю імператора Юстиніана. Історик Прокопій, на очах якого відбувалися роботи, писав, що імператор щодня бував на будівництві.

З усією країни в Константинополь були привезені майстри. Сюди доставили кращі породи мармуру й граніту. Для прикраси храму виламали цілі фрагменти з язичеських храмів. Наприклад, з Рима привезли вісім порфірових колон зі святилища бога Сонця.

У результаті грандіозної роботи, що тривала п'ять років, архітектори й будівельники не тільки вирішили найскладніші конструктивні проблеми, але й створили принципово новий образ християнського храму, що став еталоном для багатьох поколінь зодчих[25, c. 96-97].

У плані собор являє собою прямокутник зі сторонами 77 на 71,7 м. Із заходу до нього примикав двір, оточений портиками. Із широкого притвору 9 дверей ведуть усередину собору. У центрі будинку перебуває величезний квадратний зал із двома півкругами, зі східної й західної сторони, при цьому східне має три апсиди, центральна з яких - вівтарна. З південної й північної сторони зал обмежений двома поверхами чудових колонад, за ними розташовано два бічних нефи.

Над центральною частиною будинку зведений купол (зараз його діаметр дорівнює 31,5 м). Цей купол (спочатку він був ширше й більше пологим) створював значний розпір. Щоб будинок витримав його, будівельники виклали купол пористою цеглою, а головне, вони застосували нову конструкцію, що дозволила розподілити вагу не на всю довжину стін рівномірно, а тільки на спеціально посилені частини будинку. Ця конструкція являла собою як би каркас храму.

Купол опирається на потужні циркульні арки й на вітрила (вітрило - частина купольного зводу у вигляді ввігнутого трикутника). З них вага передається на потужні підвалини, розташовані по чотирьох сторонах центрального залу. Зі східної й західної сторін вона додатково перерозподілялася за допомогою конх на підвалини, розташовані між апсидами (конха - звід у вигляді напівкупола).

Із зовнішньої сторони будинок був укріплений по чотирьох сторонах потужними вертикальними виступами - контрфорсами. Така конструкція дала можливість зодчим зробити в стінах храму ажурні аркади, галереї й помістити безліч вікон. У підставі купола перебувають сорок вікон. Коли яскраві промені світла світять у ці вікна, знизу тонкі перебирання між ними майже не видні. Купол немов ширяє над храмом, не торкаючись стін.

Простір собору буквально пронизано світлом. Цей ефект підсилюється відбиттям променів від мозаїчних картин. Мозаїки відбивали світло, мерехтіли, спалахували під прямими променями сонця. Достаток світла в храмі не було випадковим. Воно пов'язане з бажанням дати парафіянам відчути присутність Добродії. Адже світло з євангельських часів - це визначення Христа, а у вустах батька Церкви Василя Великого (ІV в.) світло - "видима форма Божества".

У грудні 537 р. храм був відкритий. Сучасники повідомляють, що Юстиніан, увійшовши в собор і зупинившись у його центрі, вигукнув: «Слава Всевишньому, який удостоїв мене зробити таку справу. Я перевершив тебе, Соломоне!». Святкування з нагоди освячення храму супроводжувалося бенкетом протягом 15 днів.

Храм у плані являє собою прямокутник довжиною 80 м і шириною 72 м. Купол підтримують чотири велетенські колони. Відстань від підлоги до середини купола — 55,6 м, діаметр купола в основі — біля 30 м. Юстиніан прикрасив храм із надзвичайною марнотратністю. Золото здалося недостатньо дорогоцінним матеріалом для виготовлення престолу, і для цього використали особливий сплав із золота, срібла, товчених перлів і дорогоцінних каменів. Над престолом піднімався балдахін, покрівля якого з масивного золота спочивала на золотих і срібних колонах, прикрашених інкрустацією з перлів і діамантів і, крім того, ліліями, між якими знаходилися кулі із хрестами. З-під купола балдахіна спускався голуб, що зображував Святого Духа[5, c. 263-265].

Землетруси в 557, 558, 869 і 986 p., а також пожежі руйнували храм, але кожного разу він відбудовувався у первинному вигляді і тільки після погромів хрестоносців у 1096 і 1204 р. стало вже неможливим відновити внутрішнє оздоблення в колишній величі і багатстві. Турки, що захопили Константинополь у 1453 p., переробили собор на мечеть, частково знищили, а частково замазали шаром штукатурки чудові мозаїки і фрески. Але й у тому вигляді, в якому храм св. Софії зберігся до наших днів, він справляє незабутнє враження.

До нас від часів будівництва храму дійшли в основному лише орнаментальні мозаїки. Зображення візантійських імператорів ставляться до більше пізнього часу. Але й вони дають подання про особливості прикраси будинку.


5. Вплив Візантійської культури на українську культуру

Мистецтво Візантії в цілому має ортодоксально-християнський характер. Єдиний художній стиль надихає все візантійське тисячоліття. У візантійському мистецтві об’єднані в єдину художню систему витончений спіритуалізм і видовищна пишність.

Особливих успіхів досягло воно в архітектурі, будівництві, класичним зразком якого є Константинопольська Свята Софія (Премудрість Божа). Це храм-чудо візантійського мистецтва, побудований у VI ст. малоазійськими зодчими Анфіміем й Ісідором. В основі будівництва храму лежить ідея блискучого поєднання двох основних конструктивних систем - базилікової й купольно-центричної. При цьому особливою заслугою візантійських майстрів була конструкція велетенських бань, побудованих з чотирикутною основою храму за допомогою вигнутих, сферичних трикутників, званих вітрилами. Протягом віків люди з різних куточків Землі захоплюються візантійським чудом - Константинопольською Софією.

Необхідно відзначити і такий суттєвий момент як злет світської архітектури і образотворчого мистецтва у Візантії. Так, у Константинополі за планами палаців Багдада збудовано палац Вріас. Його, як і інші палаци, оточували парки з фонтанами, екзотичними квітами й деревами. Отже, в архітектурі розвивалась світська палацова та паркова культура. Крім того, в Константинополі, Нікеї та інших містах будувалися міські стіни, суспільні й приватні забудови.

Головними формами візантійського образотворчого мистецтва були монументальний храмовий (мозаїка, фреска) та станковий живопис - ікона, книжкова мініатюра. Найдавніші візантійські мозаїки і храми краще, ніж на візантійській території, збереглися на ґрунті Італії - в храмах та усипальницях Равени (V-VII ст.) й собору св. Марка у Венеції.

Особливе місце в образотворчому мистецтві належить візантійській іконі. Було створено ряд видатних іконографічних типів, умовних у рисунку й суворих, але глибоко одухотворених у виразі обличчя, формально пристосованих до декорації стін візантійських храмів. Тематика цих шедеврів спиралася на Біблію й на християнську символіку, але одне й друге було оживлене й захоплене впливами азіатського сходу. Вплив останнього особливо помітний у візантійській орнаментиці[14, c. 82-84].

Пам´ятки візантійського музичного мистецтва майже цілком обмежуються релігійними зразками. У стародавньому візантійському богослужінні музика найчастіше звучала у вигляді співів. Виконувалися псалми, гімни, подібні до пісень, алілуйні співи. Найстаріший запис візантійських літургійних співів, що дійшов до нас, належить до IV ст. Візантійська церковна музика справила великий вплив на розвиток релігійних співів латинської церкви і лягла в основу східнослов´янської, зокрема української, церковної музики.

Візантійська цивілізація справила глибокий вплив на розвиток культури багатьох країн середньовічної Європи. Ареал поширення впливу візантійської культури був дуже великий: Сицилія, Південна Італія, Далмація, держави Балканського півострова, Древня Русь, народи Закавказзя, Північного Кавказу й Криму — всі вони менше чи більше стикалися з візантійською освіченістю. Найбільш інтенсивно візантійський культурний вплив, природно, позначався в країнах, де затвердилося православ'я, зокрема, в галузі релігії і філософії, суспільній думці і космогонії, писемності й освіти, політичних ідей і права, він проникав в усі сфери мистецтва — у літературу й зодчество, живопис і музику.

Через Візантію антична й елліністична культурна спадщина, духовні цінності, створені не тільки в самій Греції, але й у Єгипті і Сірії, Палестині й Італії, передавалися іншим народам. Вплив візантійської культури в середні століття багато в чому був продовженням поширення тисячолітніх культурних традицій греко-римського і східноеллінистичного світу в країни Південно-Східної й Східної Європи.

Отже, історична роль візантійського мистецтва, що в свій час репрезентувало мистецьку культуру світу, надзвичайно велика. її значення – в розвитку цивілізації не тільки близьких сусідів (України, Росії, Вірменії, Грузії). Культура Західної Європи, Близького Сходу, Північної Африки бере свій початок також у візантійській культурі. В історії світової культури Візантія відкрила еру Європейського Середньовіччя. Протягом багатьох століть вона була наймогутнішою країною християнського світу, центром різнопланової, неповторної видатної цивілізації[7, c. 54].


Висновки

Візантія - це перша християнська імперія, коли імператор св. Костянтин (330-1453 pp.) переніс у 330 р. столицю своєї імперії з Риму на береги Босфору в невелике грецьке місто Візантій. З часом колишня назва міста стала назвою нової держави. Візантія - країна церков та монастирів, семи Вселенських соборів, найавторитетніших учителів церкви, батьківщини християнської містики. Вона відома як наставниця слов´янського світу, оплот християнства, берегиня культури від варварства.

Своєрідність візантійської культури полягає в тому, що вона розвивалася на перехресті декількох цивілізацій - пізньоантичної, східної та новонародженої середньовічної. До її творення прилучилися поліетнічні народи, що проживали на території імперії: сирійці, фракійці, вірмени, грузини, іудеї, греки, римляни тощо. Грецька мова стала державною мовою Візантії з кінця VI-VII ст., витіснивши з державно-адміністративних сфер латину. Грецька культура становила основу візантійської культури. Власні глибокі традиції тут об’єднувалися з терпимістю до культури інших народів, які емігрували в імперію. Візантійська культура завжди користувалася творчим набутком інших народів.

Провідна тенденція візантійської культури - це її цілісність. У ній неможливо простежити динамічну зміну епох, що відрізняються одна від іншої. Усе візантійське тисячоліття необхідно розглядати як одну велику епоху історії культури, що не може не вражати своєю єдністю й поєднанням християнських та світських елементів у культурі.

Важливою особливістю візантійської культури є синтез західних і східних елементів у різних сферах матеріального й духовного життя суспільства. Однак у цьому синтезі головну роль відігравали греко-римські традиції, що поступово перемогли й поглинули всі інші впливи. Остаточній перемозі саме греко-римської культури над різноманітними, зокрема, сильними східними, впливами сприяло збереження у Візантії у значних масштабах античної культурної спадщини.

На відміну від Західної Європи, що майже цілком утратила в раннє середньовіччя скарби античної культури, у Візантії традиції греко-римської цивілізації ніколи не вмирали, а падіння освіченості відчувався значно менше, ніж на Заході. Традиції античної цивілізації послужили основою розвитку у Візантії гуманістичних ідей, а передані на Захід, вони багато в чому запліднили європейську культуру епохи Ренесансу.

Збереження у Візантії централізованої імперії і сильної імператорської влади справило великий вплив на ідеологію й культуру Візантії. На відміну від роздробленої середньовічної Європи, Візантійська імперія зберігала державні політичні доктрини й культ імператора, що знайшло своє відображення в різних сферах культурного життя суспільства.

У Візантії при все зростаючому впливі християнства все-таки ніколи не згасала світська художня творчість. Культ імперії й імператора давав імпульси як розвитку світської придворної столичної культури, так і зближенню світської й церковної ідеології. У Візантії завжди жила повнокровним життям світська культура й освіченість, зв'язана, з одного боку, з візантійською аристократією і міською інтелігенцією, а з іншого — із народною культурою. Міста завжди залишалися центрами культури й освіченості.

Взаємодія релігії й влади у Візантії складалося суперечливо. З одного боку, і релігія, і влада переслідували ті самі цілі, що особливо явно видно в процесі феодалізації суспільства. З іншого боку, і влада, і церква знаходилися у певному протистоянні, оскільки кожна з них прагнула до всієї повноти впливу в суспільстві.


Список використаної літератури

1. Аверинцев С.С. Поэтика ранневизантийской литературы. — М., 1977; 1997. - 342 с.

2. Безансон А. Запретный образ: Интеллектуальная история иконоборчества: Пер. с фр. - М„ 1999.- 423с.

3. Безобразов П.В., Любарский Я.Н. Византийский писатель и государственный деятель Михаил Пселл. Михаил Пселл: личность и творчество. - СПб., 2001. — 544 с.

4. Бибиков М.В. Историческая литература Византии. — СПб., 1998. — 315 с.

5. Бычков В.В. 2000 лет христианской культуры sub specie aesthetica. В 2-х т. Т.1: Раннее христианство. Византия. — М., СПб., 1999. —575 с. (Византия — с. 263-574)

6. Бычков В.В. Малая история византийской эстетики. - К., 1991. — 407 с.

7. Византийская цивилизация в освещении российских ученых: Сборник / [Сост. П.И. Жаворонков, Г. Г. Литаврин]. - М., 1999. - Т. 1 -2.

8. Византия между Западом и Востоком. Опыт исторической характеристики / Под ред. Г.Г. Литаврина. - СПб., 2001. - 534 с.

9. Византия. Южные славяне и Древняя Русь.Западная Европа: Искусство и культуpa: Сб.ст.в честь В.Н. Лазарева/Ред. В.Н.Гращенков и др..- М., 1973.- 591 с.

10. Диль Ш. Юстиниан и Византийская цивилизация в VI веке. — СПб., 1908. — 683 с. История Византии. — М., 1967. — Т.І-Ш.

11. Каждан А.П. в сотрудничестве с Ли Ф. Шерри и X. Ангелиди. История византийской литературы. 650 - 850 гг. - СПб., 2002. -529 с.

12. Каждан А.П. Византийская культура (Х-ХИ вв.). — М., 1968. -233 с; СПб., 1997.

13. Каждан А.П. Книга и писатель в Византии. - М., 1973. - 152 с.

14. Каждан А.П., Литаврин Г.Г. Очерки истории Византии и южных славян. - СПб., 1998. -335 с.

15. Культура Византии. В 3 т. — М., 1984-1991.

16. Курбатов Г.Л. и др. Христианство: Античность. Византия. Древняя Русь. —Л., 1988. -333 с.

17. Курбатов Г.Л. Ранневизантийские портреты: К истории общественно-политической мысли.—Л., 1991.-270с.

18. Лазарев В.Н. История византийской живописи: В 2-х т. T.I. Текст / Ред. Н.М. Щекотов. - М., 1947. - 456 с.

19. Литаврин Г.Г. Как жили византийцы. - М., 1974; СПб., 1997. — 254 с.

20. Любарский Я. Византийские историки и писатели.— СПб., 1999.— 379 с.

21. Любарский Я.Н. Михаил Пселл. Личность и творчество. — М., 1978.

22. Медведев И.П. Византийский гуманизм XIV-XV вв. — Л., 1976. - 255 с; СПб., 1997.-324 с.

23. Медведев И.П. Правовая культура Византийской империи. — СПб., 2001. — 575 с. Полевой В.М. Искусство Греции: Средние века. - М., 1973. — 352 с.

24. Поляковская М. Портреты византийских интеллектуалов.— СПб., 1998.— 349 с.

25. Поляковская М.А., Чекалова А.А. Византия: быт и нравы. — Свердловск, 1989.— 301 с.

26. Сорочан СБ. Византия IV-IX веков: этюды рынка. Структура механизмов обмена. -.,1998.

27. Удальцова З.В. Византийская культура. —М., 1988. -289 с.

28. ФрейбергЛ.А., Попова Т.В. Византийская литература эпохи расцвета, IX-XVII. — М., 1978. -287 с.

29. Шейко В.М. та ін. Історія художньої культури. Візантія. Арабо-мусульманський світ. Китай. Японія: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. мистецтва і культури / В.М. Шейко, О.А. Гаврюшенко, О.В. Кравченко; Харк. держ. акад. культури.- X., 2001.— 181 с.

загрузка...
Top