Усна народна творчість

1. Жанрологія.

2. Легенди про міста, села ( назва, звідки пішло і т.д.)

Список використаної літератури.


1. Жанрологія

Усна народна творчість — колективна літературна і музична творча діяльність народу.

Існують різні класифікації фольклорного матеріалу. В основу існуючих класифікацій покладено різноманітні критерії і аспекти: вербальний, етнографічний, музикологічний, хореографічний, регіональний тощо. Найбільшу поширеність здобула жанрова класифікація, тобто поділ фольклорного матеріалу на обрядовий і позаобрядовий.

В усній народній творчості повноцінно представлено три роди мистецтва:

лірика, епос, драма. Фольклор поділяється на поетичний, прозовий, драматизований. Прозовий фольклор представлений казками, небилицями, легендами, переказами, билинами, оповідками, оповіданнями.

До поетичної народної творчості належать: пісні, голосіння, думи, билини, приказки, примовки, прислів'я, каламбури, вітання, прокльони, побажання, афоризми, тобто пареміографічні жанри, які в образній формі відображають найсуттєвіші сторони навколишнього середовища, суспільних і родових відносин.

Пісні, наприклад, класифікуються таким чином: трудові, колядки, щедрівки, веснянки, купальські, петрівчані, обжинкові, гребовецькі, весільні, ігрові, хороводні та ін.

До епічного жанру належать: думи, балади, історичні пісні. Кожному фольклорному жанру властиві певні ознаки. Зокрема в думах, історичних, соціально-побутових піснях наявне соціальне, громадське звучання. Ліричні пісні про кохання і балади характеризуються емоційними особливостями.

Герой у ліричних піснях, як правило, знаходиться поза планом розповіді, наявний монолог-розповідь. Дія відбувається або в даний момент, або в минулому, або ж іде мова про майбутнє героя.

Натомість у думах, історичних піснях, баладах, солдатських, рекрутських, наймитських піснях найчастіше маємо поєднання кількох часових планів. Це дозволяє показати еволюцію подій, настроїв і переживань героїв.

Для народнопісенних жанрів характерні силабічні групи (коліна) із 3 4 складів з одним наголосом та силабічні групи (коліна) із більшою кількістю складів і двома основними наголосами. Наприклад, коломийковий ритм складається із двох чотирискладових і одного шестискладового колін, які повторюються двічі.

Для фольклорних жанрів може бути характерне народнопісенне римування, тобто розташування рим у певному порядку: перехресному - абаб, суміжному - аабб, кільцевому - абба, трапляється внутрішнє римування.

Усна народна творчість, як і художня література взагалі, є словесною поетичною творчістю, тому між ними існує тісний зв'язок. Він починається з того, що усна народна творчість є джерелом виникнення літератури. Кажучи словами В. Проппа, «фольклор — лоно літератури, яка виникає з фольклору. Фольклор є доісторією літератури»3. Тому може виникнути запитання: Чи не може фольклор увійти у сферу досліджень літературознавства; чи не доцільно було б об'єднати фольклористику з літературознавством?

Проаналізувавши літературні та фольклорні тексти, а також їх жанрові системи, можна побачити, що між усною народною творчістю та літературою є значно більше відмінного, ніж подібного, і навіть спільні риси є зовнішніми, відрізняючись внутрішнім змістом.

Серед ознак, характерних для усної народної творчості та літератури, першою, безумовно, є мова, за допомогою якої творяться і функціонують народнопоетичні та літературні твори. Але ця риса є відмінною у народній та авторській творчості, оскільки для першої властива простонародна, діалектна (часто говіркова) мова, а для другої — літературна (як протиставлення до нелітературної мови чи живого мовлення; якщо автор при написанні літературного твору використовує діалект, то він це робить з художньою ціллю, і в цьому випадку мовні характеристики стають додатковими поетико-стилі-стичними ознаками).

Наступним чинником, що зближає усну народну творчість та літературу, є жанрова система. У своїх класифікаціях народне та професійне словесне мистецтво частково збігаються за родами та жанрами. Говоримо «частково», бо є жанри, специфічні тільки для народної творчості (наприклад голосіння чи замовляння), і навпаки — властиві лише для літератури (повість, роман).

Художні засоби, які використовуються в обох видах словесної творчості, як і жанрові характеристики, належать до сфери поетики. Розгляд поетики як «сукупності прийомів для вираження художніх цілей і світу думок та емоцій»4, дає підставу до висновку, що художні засоби, слугуючи в усній народній творчості та літературі різній меті, виконують в них і відмінні зображально-виражальні функції. Так, у народній творчості епітети, метафори, порівняння, як правило, сталі, традиційні, а в літературі їх оригінальність є необхідною умовою, при чому тут навіть традиційні художні засоби наповнюються новим змістом.

Окрім уже відзначених відмінностей, усна народна творчість у порівнянні з літературою має ще ряд специфічних рис, які відрізняють фольклор від авторської творчості.

Однією з істотних відмінностей є характер творення та побутування текстів: у народній словесності — в усній формі, в літературі — в письмовій. Це пов'язано з тим, що фольклор виникає у дописемний період як система поглядів, обрядів та магічних ритуалів, які передаються в усному мовленні з покоління в покоління, зберігаючись у народній пам'яті. Професійна література зароджується значно пізніше на основі письма і твориться в середовищі освічених людей.

На відміну від літературних творів, які обов'язково мають конкретного автора (ім'я його, як правило, відоме), народнопоетичні твори не мають автора, і в цьому виявляється їх анонімність (невідоме авторство). У цьому усна народна творчість «ґенетично пов'язана з мовою, яка теж ніким не вигадана, і не має ні автора, ні авторів... Вона виникає і змінюється цілком закономірно і незалежно від волі людей, всюди там, де для цього в історичному розвитку народів склалися відповідні умови»5. Із цим пов'язана ще одна специфічна риса народної словесності — колективність. Літературний твір має свого автора, індивідуальність якого (погляди, думки, ставлення і т. д.) відображена в тексті. Це не означає, що письменник відірваний від народного середовища, але думки, висловлені ним, не завжди збігаються із загальноприйнятими. Він може випереджувати свій час, може виявляти відмінне від інших ставлення до навколишнього світу, може «полемізувати» зі своєю епохою. Властиво, письменник майже ніколи не висловлює думок «загальнонародних», і в цьому плані література є відображенням не дійсності, а художньо-мистецького світу її творців. Усна народна творчість твориться колективно.

Кожен твір у процесі побутування, передаючись з уст в уста, проходить своєрідне шліфування з точки зору народного ставлення до моралі, життєвих засад. Навіть коли окремі виконавці вносять свої зміни, відповідно до власних поглядів і уявлень, то в народі зберігаються лише ті твори чи їх елементи, що повністю відповідають загальному світобаченню. Все «чуже», «невідповідне» втрачається, відсіюється, і народними стають тільки ті тексти, що повністю відповідають загальноусталеним нормам. Таким чином в усній словесності фіксується колективне ставлення до світу і явищ в ньому, до людини і природи, в чому виявляється її народність. З приводу цього М. Грушевський зазначав: «Твір не записаний — перепущений через усну традицію поколінь, часом довгого ряду їх — тратить сі контури, обтирається, шліфується, як камінь, несений водою. Колектив, властиво, цілий ряд колективів, через які сей твір переходить, мандруючи з покоління в покоління, з краю в край, мають тенденцію стирати все індивідуальне, зв'язане з обставинами місця й моменту, а полишати й розвивати найбільш загальне, яке віддає настрої питомі, загальнолюдські, більше-менше спільні різним верствам, часам і місцям. Притім з такими творами поводяться часто дуже свобідно: їх зміняють відповідно свому уподобанню, перероблюють, комбінують — беруть з одного початок, з другого кінець. Часом заціліють імена осіб і місцевостей, але до них причепляться зовсім нові факти; часом навпаки: затримується тема, але тратяться всі вказівки на місце, час і особи. Усні твори, які перейшли через кілька країв, через кілька віків, не раз тратять свій характер ґрунтовно — зістається тільки скелет фабули. Твори, які обертаються приблизно в тім самім соціальнім, класовім і національнім окруженні, тратять менше, і не раз від колективного шліфування багато виграють в естетичному розумінні та дістають більшу вартість як вираз колективного настрою»6.

Особливості побутування творів фольклору спричиняють ще одну його специфічну рису — імпровізованість. Кожен літературний твір, як правило, є неімпровізованим, оскільки, будучи написаним і завершеним, вже не змінюється. Це пояснюється відмінностями процесів сприймання народних та літературних текстів. У літературі процес сприймання здійснюється читачем через посередництво тексту твору. За таких умов читач може погоджуватися чи не погоджуватися із думками відсутнього автора, виявляти різне ставлення, але не може вносити змін у створений ним текст.

У процесі сприймання народнопоетичних творів є дві величини — виконавець і слухач. Але цей процес не можна ототожнювати зі сприйняттям літературного твору, оскільки виконавець не є автором. Виконуючи твір, він не відтворює його дослівно, а вносить свої зміни, які можуть бути різного типу: ними він може виявляти своє ставлення, заповнювати забуті місця тексту, пристосовуватись до аудиторії (в залежності від віку слухачів, тощо). Таким чином фольклорний твір побутує в постійному русі і зміні, чим відрізняється від літературного, який не змінюється.

При постійній змінності та імпровізованості народні твори, поширюючись на різних територіях, під впливом багатьох факторів можуть набувати нових рис мовного плану (пристосовуючись до певних діалектів), а також змістового (доповнення, вилучення чи інші зміни окремих елементів), може змінюватись мелодія та драматургія, з якою вони пов'язані.

З часом один твір побутує в народі у кількох чи багатьох варіантах, що зумовлює таку особливість народної словесності як варіантність. «У кожній місцевості відповідно до діалекту, клімату, території і звичаїв нова пісня потроху змінюється: незвичні або надто індивідуальні її риси затираються, діалектні форми однієї місцевості поступаються місцем іншим; відповідно до кращої чи гіршої пам'яті співака одні строфи випадають, з'являються інші, вирвані з якоїсь іншої пісні, ці знову підлягають поступовій зміні, і в такий спосіб пісня повільно розщеплюється на велику кількість варіантів, в яких первісний мотив з часом підлягяє видозміні, затемненню або розвитку то в один, то в другий бік і з яких потім за відповідних умов можуть постати окремі пісні з близькими, але мало між собою схожими мотивами»7. Тому фольклорний твір не можна вивчати тільки в одному записі. Для його аналізу потрібно зібрати максимальну кількість його варіантів. Варіантність усної народної творчості як паралельне існування різних версій одного твору протиставляється одиничності творів художньої літератури (якщо в художній літературі певний твір існує у кількох авторських редакціях чи перекладах на інші мови, то така зміна має іншу природу).

Важливою рисою усної народної творчості є її зв'язок з традицією, тобто традиційність, що виявляється у відносній незмінності фольклорних жанрів та їх поетичних систем. Якщо у народній творчості і відбуваються певні зміни, то це дуже довготривалий процес, який часто охоплює десятиліття, а то й століття. У цьому плані література значно відкритіша до всіляких змін, що відбуваються в житті та суспільстві. Як індивідуальна творчість вона більше тяжіє до новаторства, яке умовно є продовженням літературної традиції або її запереченням.

Окрім відмінностей між словесним фольклором та літературою, зумовлених різним творенням та побутуванням, в них існує цілий ряд диференціиних ознак у межах жанрової поетики. Це, перш за все, викликано відмінностями у призначенні текстів обох сфер. Якщо у літературі основною функцією є художньо-естетична, то у фольклорі на перший план виступає його утилітарне призначення (наприклад, замовляння сил природи, щоб мати хороший урожай, колискова — щоб приспати дитину і т. ін.). При цьому в більшій чи меншій мірі додатковою (а часто основною) ознакою всіх жанрів фольклору є побутове застосування або виконання з певної нагоди (весільні пісні — з нагоди одруження, жнивні пісні — у час збирання врожаю, веснянки — зустрічаючи весну і т. ін.).

Кожному жанрові народної творчості властива своєрідна форма виконання: думи — виконуються речитативом під музику, пісні — співаються однією особою чи хором, веснянки — у формі хороводу, де спів супроводжується певними рухами, потішки чи ігри вимагають від виконавців певних дій. Є ряд обрядів, для здійснення яких необхідні ще й різні предмети (свічки, дзеркала, вода, зерно, тощо). У таких випадках текст, музика, танцювальні рухи, дії та допоміжні предмети становлять з текстом єдине ціле, і народний твір не може розглядатися тільки у словесній формі, відірвано від допоміжних елементів. У своєрідній розмитості жанрів, а також поєднанні у них елементів інших видів мистецтв (музики, драми і т. д.) виявляється синкретизм фольклору. Синкретизм — (гр. synkretismos — об'єднання) — у первісному мистецтві — поєднання різнорідних елементів (танцю, співу, музики, слова, жестів і т. д.) у єдиному вираженні. Так, наприклад, загальновідома гаївка «Подоляночка» може сприйматись і як драматична сценка, і як гра, і як пісня, що супроводжується рухами.

Літературні жанри виразно окреслені, між ними існує відносне розмежування. Тут також немає такої різноманітності щодо форм виконання. Літературні твори, як правило, сприймаються у процесі читання або слухання, під час декламування, яке часом супроводжується музикою, але це не обов'язково (крім того вибір мелодії носить суб'єктивний характер і в більшості випадків літературний твір не пов'язується з конкретним музичним варіантом — за винятком поезій, покладених на музику). До того ж літературні твори не виконують побутових функцій і, як правило, не стосуються конкретних випадків чи ситуацій, до яких би вони були приурочені.

Засадничою відмінністю між усною народною творчістю та літературою є їхнє відношення до дійсності. Якщо у художніх творах авторів відображаються їхні естетичні концепції — так звана друга дійсність, тобто дійсність, пропущена крізь індивідуальну свідомість, то в народних творах — дійсність зображена крізь призму сприйняття народу, і вона, як правило, зміщена — опоетизована, героїзована, звеличена з метою її наближення до народного ідеалу.

Звідси — особливості образів головних персонажів. У літературному мистецтві вони можуть бути настільки різноманітні, наскільки це виявляється у житті — з позитивними та негативними прикметами характеру, різними зовнішніми ознаками, тощо. Головний персонаж народного епосу — це завжди позитивний герой, що втілює в собі все найкраще з народної уяви. Він зображений монументально, його постать ідеалізована, героїзована, звеличена. Незалежно від того, чи це герой казкового чи неказкового епосу, історичної пісні чи думи, це завжди тип, який водночас є уособленням сили, відваги, добра. І хоч в тексті рідко подається його розгорнута портретна характеристика (якщо вона є, то окреслюється окремими штрихами), він постає в народній уяві абсолютним втіленням фізичної і духовної краси. У відповідь на суперечки про те, чи головний герой фольклору є «трудовим ідеалом краси» (Чернишевський) чи «сексуальним ідеалом краси» (Пропп)8, можна сказати, що народ не висуває на перший план якусь одну з позитивних характеристик за рахунок применшення іншої. Головний персонаж — ідеальний цілковито.

Усі образи фольклору (і позитивні, і негативні) є втіленням чи уособленням певних сил. Про це свідчить багато фактів. По-перше, вони не індивідуалізовані: у тексті рідко дається їхня психологічна характеристика. По-друге, герой народної творчості у більшості випадків не має імені. Він — завжди тип: князь, царевич, змій і т. п. Окремі імена, такі як Іван Царевич, Василиса Прекрасна та ін. вказують не на окрему індивідуальність, а окреслюють певний тип. Навіть реальні народні герої, які є персонажами історичного епосу, зображаються з цих самих позицій (є типізованими, схематичними, ідеалізованими). Крім того, головні герої давнього народного епосу ніколи не вмирають (вони народжуються, воюють, діють). Щодо негативних персонажів, то ніколи не оповідається про їхнє народження і життя, зображається лише їхня загибель. Смерть позитивного героя є ознакою пізнього періоду творення тексту. Оскільки всі герої є втіленням певних сил, то основний конфлікт у народному епосі побудований на боротьбі цих сил (царевича зі змієм, богатиря з ворожим військом, Байди з турецьким ханом тощо). У ліриці цей конфлікт виявляється у суперечності між ліричним героєм та жорстоким, ворожим до нього світом.

У цьому плані близькою до усної народної творчості є література романтизму, що у своєму виникненні багато в чому завдячує фольклорній традиції.

Важливою характеристикою епічних народних творів є побудова сюжету на основі дій головного персонажа. Тому оповідний фольклор характеризується надзвичайною динамікою дії. Почавшись, дія стрімко розгортається до завершення твору. Героєві часто доводиться здійснювати незвичайні за силою та героїзмом вчинки, долати труднощі, але він завжди виходить переможцем, а зло виявляється переможеним. Дія у народній творчості не терпить перерв, на ній зосереджується вся увага слухачів, тому перешкоди, які трапляються на шляху до благополучної розв'язки, підвищують інтерес, ніколи не порушуючи єдності і безперервності. Виняткове зацікавлення оповідача та слухача перипетіями пояснює відсутність у народних творах деяких ознак, властивих для літератури. Тут, перш за все, немає інтересу до середовища дії (наприклад, опису умов життя героїв, інтер'єру житла). Також відсутні будь-які ліричні відступи, якими б тимчасово переривалася дія. Навіть пейзажі зустрічаються рідко: «Художнього опису природи ми в епічному фольклорі ніколи не маємо. До природи оповідач байдужий: ні місце дії, ні пори року, ні вечірнє чи нічне небо, ні стан погоди його не цікавлять, якщо тільки цього не вимагається за умовами ходу дії»9.

Крім того, події чи вчинки, описані у фольклорі, не вимагають логічного обґрунтування чи пояснення, причинно-наслідкового зв'язку як у реалістичній літературі. У народних творах достатньо вказівки на певний факт: «Жив собі чоловік, і сталось так, що...», «Одного разу він вирішив...», «Вона пішла в ліс, і там заблудилась...», «Треба було йому вирушати в дорогу...». Але при цьому незмінно важливим залишається збереження хронологічної послідовності розгортання подій. Тому в народних творах ніколи не порушується порядок елементів сюжету (як це буває в літературі, коли твір, наприклад, може починатись кульмінацією, тощо). З огляду на це сюжетно-композиційна будова фольклорних текстів завжди простіша. Цьому сприяє і те, що тут, як правило, є лише одна сюжетна лінія, яка відбиває динаміку дії головного героя. Якщо у творі фігурує два головних герої — брати, побратими, друзі (що характерне для пізніх періодів розвитку фольклору), то дія ніколи не відбувається одночасно у двох різних місцях. Коли один з героїв зображений у дії, інший завжди знаходиться у бездіяльності (спить, зачарований, перетворений у камінь чи інше, в полоні), і перший персонаж про це довідується від людини, тварини чи пташки, у казках йому про це повідомляє вітер, сонце, місяць чи спеціально залишений для цього предмет (меч ржавіє, кровоточить, всихає дерево і т. ін.).

Таким чином всі події відбуваються «на очах» у слухача. Не зважаючи на те, що дія динамічна і розгортається дуже швидко, в Усній народній творчості хронотоп (просторово-часові зв'язки) також відрізняється від літературного. У народних творах питання простору та часу становить досить складну проблему. В. Пропп навіть висловлює думку, що «часу і простору в фольклорі власне нема»10, оскільки «Поетика фольклору є поетикою рухомих тіл», то «простір існує не сам по собі, а тільки відносно руху героя» (емпіричний). У народній традиції немає описів простору, відокремленого від місця подій. Досить рідко зображається те, що знаходиться поза горизонтом бачення головного персонажа: послідовно змальовується тільки те, що він бачить, куди йде, де знаходиться. Усе інше є наче в іншому вимірі, який не описується. Яскравим прикладом цього є казки, де зустрічаємо: «Тут звідки не візьмись — змій», «Раптом прилетів вихор», — певні явища чи речі з'являються з-поза меж досяжного героєві простору, який сприймається як потойбіччя. Подібний прийом зустрічається у ліриці: коханий поїхав у далекий край, звідки вісточку може принести тільки вітер, вода, сива зозуля, ворон тощо.

Час у народній творчості не виступає як окрема величина. Навіть вік героїв тут майже ніколи не вимірюється роками («жив собі старий чоловік, і мав він трьох синів: старшого, середульшого і молодшого», «була в царя дочка — молода дівчина»). Тим більше, що герої ніколи не старіють: будучи типами характерів, вони, водночас, є віковими типами: дитина, юнак, чоловік, старець. Головний герой постає як сформована постать, при цьому процес формування його ніколи не змальовується (у літературі цьому може приділятися значна увага). Також рідко можна сказати, який проміжок часу охоп-люють описані в творі події. Тому час у фольклорних текстах вимірюється, як правило, не місяцями чи роками, а діями головного героя.

Між усною словесністю та професійною авторською літературою відбуваються постійні взаємовпливи, вони запозичують одна в одної теми, мотиви, образи: «Між писаною і неписаною словесністю завжди існує певний зв'язок, часами дуже тісний і нерозривний — певна дифузія, ендосмос і екзосмос, процес просочування з однієї сфери до другої. Мотиви і манери писаної літератури ширяться в тих кругах, де розвивається словесність неписана...». (Ендосмос — процес просочування із зовнішньої сфери всередину середовища; екзосмос — процес просочування із середовища назовні).

Отже, попри певні взаємовпливи та взаємодії усної народної творчості та літератури, враховуючи всі вище вказані їх відмінності, приходимо до висновку, що вони настільки принципові, що це змушує нас виділяти усну народну творчість та літературу як окремі види словесного мистецтва, які відрізняються не тільки своїм походженням, а й функціями та формами існування. Відповідно розмежовуємо фольклористику та літературознавство як окремі дисципліни, що відрізняються об'єктами дослідження, а також методами їх аналізу та вивчення.


2. Легенди про міста, села ( назва, звідки пішло і т.д.)

Легенда про с.Підзахаричі

На одній горі у Підзахаричах є невелике озеро. Мало хто з теперішніх людий знає, що тут відбувалоси колис. А було таке. По долах казилиси татари. Не мали наші люди тогди спокою ні вдень, ні вночи. Тєжко було засівати поле, а ще тєжче — збирати урожай. Віскочє яничєри, заберут майно, людей до ясиру, а хату з димом пуски. Люди ратувалиси як могли. Хто був дужчий, той втікав. Старі і слабі тікали у нетрі й там будували собі колиби.

Так на цій найвищій горі, недалеко від озера, вселивси чоловік на мнє Захарій. Він був розумний, кмітливий і відважний. Зачєв якос розводити ґаздівство: коні, корови, бики і вівці. Без пастуха обходився, бо земня в горах не була помежована і товар ходив собі пустопаш.

Дивитси раз Захарій, а надворі стало темно, єк серед ночи. За тим єк блисне та єк гримне — аж з вітром злива зашуміла. “Пек сему лиху, що це таке?” — гадає собі Захарій і став шукати худібки. Шукав недовго, бо вес товар був у кошєрі. Коні стригли вухами і фуркотіли, а корови і вівці перепуджено роззиралиси. Зачєв Захарій рахувати майно, але найкращого бичка не було. Таке нещєсті повторювалоси майже шоднини. “Шо це за біда найшла мене тут, у горах, на новому місци?” — думав Захарій, а сам зачєв назирати за худобов. Так минуло кілька днів.

Одного разу, в неділю, стоїт Захарій на горі та й дивитси в долини. Та раптом все потемніло. Блискавка засліпила очи, а від зливи з вітром у Захарія не знайшлоси сухого рубцє. Від озера шосили тікала бідна маржина. Дес загубиласи найкраща телиця. “Шо за дідча сила?” — бідкавси Захарій і наблизивси до озера. Але там лиш филювала закривавлена вода. Віднині Захарій зрозумів, де діваласи худобина. Іго не браласи робота. З голови не сходила думка, єк знищити зло. День і ніч чітував на ворога з рушницев у руках. Раз під вечір підійшов бик пити воду. Відти віскочило двоголове Страшило — і до бика. Захарій приціливси, віпалив, а Страшило єк закричит та до неба єк шугне… Блискавка з громом, вітер з дощем, вогніна сила Страшила так і прибила Захарія доземлі. Вона полютувала над Захарієвими горами, перелетіла Черемош і сіла коло озера на Сокільськім.

На перший раз Захарієви не вдалоси знищити Страшила, бо задрібні набої мав, але напудив їго від свої колиби. Та не встиг Захарій забути про всьо, єк пропала ще одна худобина. “Вернувси Страшило”, — думав господар. Тепер він набив свою рушницу не дрібним шротом, а лезами ножів. Узєв острий топірец, причєк коло бука і чітує.

Довго мусів чітувати. На третий день Захарій зачєв дрімати. Тут з води вілізло Страшило і кинулоси на Захарія. Несамовито вістрілила рушниці Захарієва. Блиск вогню і розпечених лез засліпили Страшило, і він простромивси на сук бука. Захарій протер свої очі і уздрів, єк ранений змій звиваєтси, скаженіє і намагаєтси зірватиси з сука. З їго тіла капала чорна кров, єк деготь. Острий топірец Захарія відрубав одну, а потому другу голови Страшила від простромленої туші на суці.

Відтогди озеро стало чистим, а вода в нему солодкава. Береги вкрилиси густов травов. І більше не зникала людска маржинка.

Кажут, що той Страшило — то був злий дух найстаршого начальника татарської орди. І уздріли ті, що втікали від біди, у Захарії свого оборонці та й стали селитиси під їго горов. Так зробилоси село. Перший раз їго назвали Захарич, потому Підзахарич, а тепер — Підзахаричі. А Бісків називається так, бо кажуть, як там багачка скам’яніла, то під каменем коло кринички щось завжди грало на скрипці. То люди говорили, що коли йшли отако вночі, то так грало, що мож було плакати. Говорят, що то грав біс. І за того назвали Бісків. Люди потім там заселилися і так назвали хутір Бісків.

Легенда про село Піски

Це було давно, десь 300 років тому. У ті часи коли Іван Мазепа з військом Карла 7 бігли через наші Піски. Вони стали біля Інгулу на відпочинок.

Через 50 років після подій на тому місці ловив козак рибу. Спіймав одну, а вона йому чоловічим голосом каже, що знае де сховані скарби Мазепи. Він її відпустив, а вона попливла на середину річки і говорить, що там була верба, а під вербою скарби.

Отже там була суша. Місце примітне-навкруги піски, на карті так і позначили с. Піски.

Легенда про село Приморське Василівського району

Як проїжджала цариця Єкатерина запорізькими землями, то дуже їй сподобалася ця слобода над річкою — і вона вирішила біля неї відпочити з дороги.

З царицею була велика свита: князі, генерали,. Довго вони відпочивали і бенкетували. А як уже стали їхати далі, то цариця сказала:

- Добре ж я тут відпочила і покутила. Хай же ця слобода називається Царицин Кут.

З того часу воно так и називалося до того часу, коли з'явилося рукотворне Каховське море. Відтоді його перейменували в Приморське.

Легенда про село П'ятихатки Василівського району

Колись на місці села була корчма. А повз неї пролягав чумацький шлях з Криму через Василівну, через Оріхів — і на Дон. По ньому чумаки возили рибу і сіль. І від самої Василівки аж до Оріхова не було жодного села. Кругом був один степ та бу 'яни. То й їдуть чумаки в Крим по сіль, а потім, уже з сіллю, на Дон торгувати. А як їдуть, то в балці, біля корчми, й зупиняються. Напоять волів, самі підобідають, та й їдуть далі.

І стали люди помічати, що не всі чумаки повертаються з того чумакування. Примітили, що з великої валки повертаються всі, а з малої (у п'ять-шість возів) - ніхто. Вирішили дізнатися, чому ж не всі чумаки повертаються.

Ось їде валка з п 'яти возів, а за нею послали дозорців на конях. Чумаки і не знали про цю охорону. Було вже надвечір. Зайшли чумаки в корчму, пообідали, випили з дороги, та й заночували. А дозорці чекають, коли вони виїдуть з балки. Вже й сонце зійшло, а чумаків нема. Зібрались тоді люди і пішли до тієї корчми. Приходять - а чумаків нема тільки вози їхні стоять, у вербах заховані.

Зробили в корчмі обшук і знайшли під підлогою великий підвал, а в ньому чумаків порізаних і їхніх волів.

У цій корчмі, виявляється, жили розбійники Вони людей убивали, добрі забирали, людським м'ясом свиней годували, а воляче в корчмі до столу подавали. Як усе розкрилося, то розбійників половили, а їхню корчму геть-чисто зруйнували, й сліду не залишили.

Тоді ж пан вирішив це глухе місце заселити, щоб більше не було розбою. Наміняв за собак десь на Полтавщині людей і поставив їм на тому місці, де була корчма, п'ять хат. Тому й село назвали П'ятихатками.

Легенда про с.Максимець (Карпатський регіон)

Довбуш мав вітчима. Той посилав його худобу пасти. Якось пас Довбуш в ущелині худобу, і там з’явився дідусь.

— Іди, — каже, — до он тої криниці, помийся.

Довбуш так зробив. Дід тоді каже:

— Синку, будеш межи сильними сильний, ніхто тебе не знищить, лиш аби ти ніколи жінці правди не казав.

Довбуш сказав правду Дзвінці і загинув. Кажуть, що Довбушеву голову показували тут, але в це ніхто не вірить, бо то показували голову з когось іншого, а голову Довбуша Потоцький узяв собі. Правда, опришок, аби його не пізнав ніхто, розсікав собі обличчя. Коли Довбуша вбили, розбіглися опришки, й один забіг до нашого села, зайшов у Грепелів двір. Грепелів у той час був лісом-пралісом. Зайшов опришок під гору, вибрав безпечне місце, і зробив собі печеру. Сидів там рік чи два. Коло себе не мав нічого, лишень топір, ніж, зброю. Полював, м’ясо пік на вогні і живився. І так собі думав-думав, що самітний не буде жити, і пішов попри Бухтівець на Старуню. Прийшов у Старуню і городами сунувся по хат. Він хоче увійти до крайньої хати, а то дівчина виходить з водоніскою до криниці. Як вона схилилася, він підсунувся легенько і її — чап! Вона побачила, що чоловік — як ведмідь, але той чяпнув її за писок і сказав:

— Тихо! Бо тя задушу! — бере її під пахву та й городами у ліс.

Так її ніс, ніс, а вона питає:

— Куди мене несеш?

— Я тебе беру за жінку!

Далі взяв за руку, та й вів так, як дитину. Завів у гори, в печеру. Цей опришок називався Максимом. І донині є присілок Максимець і рід Максимчуків. У Грепелевім зворі жив він із жінкою коло двох років. У рік вона народила сина. Максим усе приносив, годував їх, а одежу і взуття робив зі шкіри. Коли дитині вже було два роки, сказав:

— Час, жінко, піти до твоїх батьків. — вона з радості заплакала.

— Печи м’яса в дорогу.

Налагодила дещо, опришок печеру маскує і каже:

— Сьогодні вибираємося до твоїх родичів.

Дитину бере на ліву руку, а жінці каже сідати на праву і триматися за шию. Узяв їх, як галушки, поніс.

— Я, — каже, — до них піду ніччю.

А вона говорить:

— Куди ти знаєш іти, як у таких печерах живеш?

— Я все знаю і пам’ятаю, коби ти так пам’ятала.

Ну і прийшов до її родичів. А родичі чекали рік-два — нема дівки. Гадали, що втопилася. Вже забувають. Він жінку з дитиною лишив у городі, а сам іде до хати. Таке страшидло суне! Подав руку, обняв господаря і господиню й каже:

— Я вам зять. Я — Довбушів опришок, що вкрав вашу доньку.

Закликав її з дитиною. Всі тішилися, а він говорив:

— Я хочу заселити ту частину гір. Колись, може, люди будуть жити, то аби пани не мали там права.

Так і було. Виникло село Максимець, і люди в ньому панщини не знали.


Список використаної літератури

1. Героїчний епос українського народу

2. Закувала зозуленька: Антологія української народної поетичної творчості:Для ст. шк. віку / В.Ф. Василашко (ред.)Наталя Шумада (вступ.ст.,упоряд.та прим.) — К. : Веселка, 1998. — 510с.

3. Лановик М. Українська усна народна творчість: Підруч.. — 4.вид., стер. — К. : Знання-Прес, 2006. — 591с.

4. Сто образів української міфології

5. Супрун В. Усна народна творчість: тематика, образна система, методика вивчення. — Вінниця, 2007. — 16с.

6. Таланчук О. Українознавство ; Усна народна творчість: Навч.-метод. посібник для учнів та вчителів / Міжнародний фонд "Відродження". — К. : Либідь, 1998. — 247с.

загрузка...
Top