Сучасні і традиційні свята Кіровоградщини

РОЗДІЛ І. СВЯТА КАЛЕНДАРНОГО ЦИКЛУ

1.1.Зимові свята

День Катерини

1.2. Весняно-літні свята

Літній цикл свят

1.3. Свята осіннього циклу

РОЗДІЛ ІІ. ТРУДОВІ СВЯТА Й ОБРЯДИ

2.1.Традиційні трудові свята

Свято першої борозни

2.2.Новітні трудові свята.

2.3.Новітні календарні та професійні свята.

День міліції

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

ВСТУП

Приступаючи до висвітлення даної теми слід зауважити, що розкриття і характеристика сучасних та традиційних свят Кіровоградщини має неабияке значення при вивченні історії культури України взагалі.

Визначаючи сучасну історичну ситуацію України, як незалежної держави, в якій відбувається процес пошуку національної ідеї, складовим елементом якої є повернення до культурних витоків українському народу – основної зацікавленої сили в існуванні української держави. Складовим елементом української культури є народна звичаєвість.

В період радянського часу робилися спроби дискредитації народних звичаїв, позбавлення їх основного змісту, і в результаті багато чого було втрачено, тому актуальним постає завдання вивчення стану збереженості народних звичаєвих традицій. Українська традиційна святковість є складовим компонентом цих звичаїв. Актуальність теми також визначається абсолютною невивченістю останнього на Кіровоградщині.

Хронологічною межею роботи є друга половина ХІХ – початок ХХ ст., ці межі обумовлені наявністю зібраних джерел.

Об’єктом дослідження є традиційні та новітні народні свята календарного циклу та професійно - трудові.

Предметом дослідження є вивчення самобутності народної обрядовості на Кіровоградщині.

Метою роботи було вивчення стану збереженості традиційної народної обрядовості в межах регіональної специфіки, а також виявлення новітніх тенденцій у формуванні традицій.

Завдання, поставлені в процесі роботи:

  1. Дослідити календарні свята Кіровоградщини.

  2. Дослідити трудові та професійні свята регіону.

  3. Простежити збереженість традицій народної обрядовості з к. ХІХ ст..

  4. Виявити тенденції в закономірностях збереження народних традицій на прикладі календарних та трудових свят.

Джерельну базу забезпечують роботи одного з перших науковців етнографічної науки Ястрєбова В.М., який подає зібрані ним самим, його учнями та помічниками етнографічні матеріали з Єлисаветградського та Олександрійського повітів Херсонської губернії.

В книзі Ястрєбова “Материалы по этнографии Новороссийского края, собранные в Елисаветградском, и Александрийском уездах Херсонской губернии” подаються метеорологічні уявлення, календарні свята,уявлення про людину, повір’я, казки та загадки, які побутували в регіоні в 90-х рр. ХІХ ст.

В зв”язку з поставленою темою, особливий інтерес має розділ присвячений календарним святам та обрядам. Книга Ястрєбова не визначається значним об’ємом і не охоплює всі свята річного циклу. Це було обумовлено тим, що В.М.Ястрєбов намагався не повторювати етнографічні матеріали календарної святковості, відомі з інших зібрань та досліджень інших регіонів України.

Матеріали по святковій обрядовості на Кіровоградщині мають місце і в 2-х томному дослідженні О.Воропая “Звичаї нашого народу”.

Перший том цієї книги – центр нашої уваги. В ній він подає детальну картину річної календарної святковості, традиції якої поширені на всій Україні. Його інформаторами виступали українці – емігранти, що потрапили в Західну Європу, США, Канаду, в ході Другої світової війни та після неї. Серед цих інформаторів науковця були й вихідці із сучасної Кіровоградщини. Їх повідомлення стали важливими і необхідними у вивченні даної теми.

Крім того, в процесі написання роботи були використані власні польові дослідження, тобто опитування людей з деяких сіл Кіровоградської області. Але, основна частина польових матеріалів була зібрана серед жителів с.Трепівка Знам’янського району Кіровоградської області. Зокрема, про свято Різдво Христове мені розповіла Білоконь Євгенія Олександрівна, 1930 р.н.

Про святкування свята Благовіщення, я почула з вуст Ковальчук Надії Сергіївни, 1920 р.н.

Про одне чи з не найбільших церковних свят Великдень мені повідомила Черничко Лідія Павлівна, 1937 р.н., яка розповіла, як саме в її родині готувались до цього свята.

Також, я мала розмову з Мацлою Василем Михайловичем, гуцулом за національністю, який є переселенцем і зараз проживає в с.Трепівка, про свято Івана Купала.

Про свято Маковея мені розповіла Крюченко Світлана Григорівна 1935 р.н., мешканка с.Кучерівка, Кіровоградської області.

Щодо свята Покрова, то про нього я детальніше дізналася від Кучерявої Олени Дмитрівни, 1938 р.н.

Про літнє Свято першої борозни мені повідомив Вороний Микола Іванович, 1922 р.н., мешканець с.Трепівка, який багато років пропрацював на землі.

Кожна розповідь цих людей по святам має свою, деяку відмінну атрибутику святкування цих свят на Кіровоградщині, порівнюючи з іншими регіонами України.

Методологічні методи дослідження використані в даній роботі: порівняльно-історичний метод, який дає нам змогу порівняти свята календарного циклу різних пір року, трудові свята й обряди; а метод інтерпретації став інструментом виявлення змісту та суті обрядів, які притаманні для тих чи інших свят.

Дана робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури. У першому розділі містяться свята календарного циклу, які в свою чергу поділяються на підрозділи: свята зимового циклу, весняно-літнього та осіннього циклів. Другий розділ розповідає про трудові свята й обряди, які також поділяються на підрозділи: традиційні трудові свята, новітні трудові та професійні трудові свята.

Завершується робота висновками, в яких акумулюються загальне вивчення питання.

РОЗДІЛ І. СВЯТА КАЛЕНДАРНОГО ЦИКЛУ

Календарні свята та обряди як невід’ємна частина традиційно-побутової культури завжди входили в коло інтересів етнографічної науки. Тісно пов’язані з виробничою діяльністю людини, календарні звичаї за тривалий період існування увібрали в себе багато характерних рис матеріального і духовного життя суспільства на різних стадіях його історичного розвитку.

Історико-етнографічний аналіз календарних свят та обрядів дає можливість реконструювати деякі сторони життя, побуту, світогляду й психології людей, починаючи від доби первісно-общинного ладу.

На мою думку, календарні свята і обряди – складний фольклорний комплекс, в якому поєднуються раціональний досвід і релігійно-магічні вірування, високоестетичні традиції та пережиткові звичаї.

Календар українського селянина ХІХ – початку ХХ ст. являв собою своєрідну енциклопедію народної мудрості, неписаний розпорядок життя хлібороба. Календарні свята формально узгоджувалися з річним літургійним циклом православної церкви, проте дійсною основою „побутових святців” був трудовий сільськогосподарський календар.

До складу річного аграрного кола входили зимові, весняні, літні та осінні свята, обряди та звичаї.

Обов’язковими компонентами календарних свят українців були обрядовий стіл, господарська і сімейна магія, вшанування предків, передбачення майбутнього, ритуальні обходи і поздоровлення, рядження і маскування, драматичні сцени, розваги, ігри тощо.

Свята супроводжувались виконанням календарно-обрядових пісень, приурочених до кожної пори року: зимові колядки та щедрівки, веснянки, купальські, троїцькі, обжинкові пісні та ін.[10, 182]

1.1.Зимові свята

Зимовий цикл обрядовості припадає на поворотний момент у природі – зимове сонцестояння та на початок нового року, коли у людини виникає природне бажання передбачити майбутнє і водночас вплинути на нього. Саме тому в обрядах зимових свят так багато колядувань, щедрувань, ворожінь.

Існують різні хронологічні межі зимових свят. В деякій літературі вони беруть початок з Покрови, Катерини та Андрія. Це можна пояснити тим, що всі ці три свята схожі сіж собою тим, що мають майже однакові звичаї, які в народі називають “закликання долі”.

З приходом зими особливості трудової діяльності змінюються. Все навкруги застигає, припиняються польові роботи. Існує тільки холод, який розігрівається любовною магією. Ось чому в цей період мають місце багато ворожінь, гадань. Дівчата просять про щасливий шлюб, злагоду в сім’ї.

День Катерини

7 грудня християнський світ відзначає день пам'яті великомучениці Катерини («чиста душею» — так перекладається її ім'я із грецької). Розумна й освічена, ця жінка була страчена за віру близько 373 року. Через декілька років єгипетські християни знайшли останки мучениці й поховали їх у монастирі на Сінайській горі.

В Україні ставлення до Катерини, як і до інших святих великомучениць, було особливим: довірливим і житейським. Невипадково свято Катерини називали святом «дівочої долі». Сподіваючись на розуміння й допомогу святої, жіноцтво просило її про щасливий шлюб, злагоду в сім'ї.

У багатьох регіонах України на Катерини дівчата за традицією зрізали гілки вишні, ставили їх у воду чи землю на покуті або на вікні у хаті.

Якщо вони розцві­тали до Різдва або Нового року, — це передвіщало скорий шлюб, а як ні — то були ще й інші зимові воро­жіння... У такий же спосіб ворожили про здоров'я або смерть в наступному році. Для цього у воду ставили гілочки по кількості членів сім'ї, позначаючи їх кольо­ровими нитками. Чия гілка розквітне — той довго жи­тиме, чия всохне— захворіє або помре. Рослини, що розквітали в найбільш суворий зимовий час, були зро­зумілим народному світогляду символом нового відродження природи. Тому їм приписувалась особлива сила — магічним способом пов'язана з долею людей.

У повір'ї, оберігати віщу вишневу гілочку від ока священика, коли він під час посту входить до хати з молитвами, а під час свят із кропилом, у противному разі — й гілочка всохне, або ж він сваритиме за тяжкий гріх, відбилися антагоністичні стосунки язичництва з офіційною релігією[4, 32].

Із вечорницями в день Катерини пов'язаний ще один звичай, який називається в народі «заклинання долі або судженого». В день Катерини дівчата закли­кають долю, а через 5 днів, на Андрія, доля показує їм свої дари. Заклинання долі полягає в тому, що дів­чата, зібравшись в яку-небудь хату, варять, кашу із пшона та маку й опівночі, перед тим як заспівають перші півні, обгортають горщик новим рушником і про­стують до воріт. Кожна із них вилазить по черзі на ворота, тримаючи в руках горщик із вечерею і тричі гукає: «Доле, доле, йди до нас вечеряти! Якщо ж у цей час заспіває півень, то значить «доля обізвалася»,якщо ж ні: «Доля оглухла, не чує мого голосу». Жу­риться дівчина і проклинає долю: «Щоб ти зозулі не чула, блуднице моя!»[2, 19]

День Андрія

Великим зимовим святом, особливо важливим для молоді, був день Андрія. Це свято відзначається 13 груд­ня і вважається днем пам'яті мученицької смерті одно­го із дванадцяти апостолів Христових — Андрія Первозваного. За церковними легендами, святий проповідував християнство у Скіфії й дійшов аж до Києва, де на од­ному із пагорбів поставив хрест зі словами: «Чи бачите гори ці? Повірте мені, на них засяє благодать Божа».

В українській традиційній обрядовості із днем свя­того Андрія пов'язувався комплекс давніх, язичницько­го походження ритуалів, що мали переважно любовно-магічне та аграрно-магічне спрямування. Наповнені до­християнськими обрядами, веселощами і розвагами мо­лоді андріївські, як і катерининські, вечорниці припадали на час Пилипівського посту і, отже, ніякою мірою не відповідали нормам християнської моралі. Спроби ду­ховенства подолати цю народну позацерковну традицію, не дали бажаних наслідків. У дожовтневий період ве­чорниці на Катерини і Андрія, як і інші свята, все більше втрачали магічну функцію і перетворювались на своєрідну забаву, привід, щоб зібратися неодруженій молоді.

Одним із найбільш цікавих прийомів любовної магії приурочених до дня Андрія, було «засівання конопель» (іноді замість конопляного використовувалось насіння льону, маку тощо). «Волочачи коноплі». Ці дії, як пра­вило, супроводжувались примовками на зразок:

Андрію, Андрію!

Я на тебе коноплі сію;

Димкою (чи спідницею) волочу,—

Бо дуже заміж хочу.

А ще хочу знати,

З ким маю їх брати.

В образі засівання конопель до початку XX ст. збе­рігалися деякі архаїчні риси. Так, у багатьох місцево­стях дівчата сіяли коноплі роздягненими. За народним віруванням, голе тіло — важливий засіб чарівництва (згадаймо народне трактування демонологічних образів мавок і відьом).[4, 34]

Шлюбні мотиви ворожіння простежувалися і в ри­туальному рахуванні (дрова в оберемку, які дівчина заносила до хати — парне число — одруження, кілля на певному відрізку плоту, супроводжуючи дії словес­ною формулою — «вдовець — молодець»).

Особливе місце серед великої кількості андріївських звичаїв займає обрядова гра «калита». На відміну від інших андріївських звичаїв, у «ка­литі» брали активну участь не тільки дівчата, а й хлопці, а в деяких селах Житомирського Полісся й розлучені. Для Кіровоградщини була притаманна участь у грі лише не одруженої молоді в усьому іншому гра проходила подібно до інших регіонів України.

Воропай повідомляє, що ввечері на Андрія сходяться вже разом – і хлопці, і дівчата. Сходяться до просторої хати, - щоб було де розбігтися для кусання калити. З цього кусання калити й розпочинається “Андріївський вечір”.

Калита – це великий корж із білого борошна. Печуть цей корж дівчата – всі разом, скільки б їх не було. Кожна дівчина повинна взяти участь у готуванні калити. Місять тісто всі по черзі, починаючи від найстаршої дівки і закінчуючи дівчатком років десяти.

Тісто солодке, з медом. Зверху оздоблюють калиту сухими вишнями чи родзинками – “щоб гарна була”. Печуть у печі і запікають так, щоб вгризти її було складно – на сухар. Посередині – дірка. В дірку просовують червону стрічку і підвішують калиту до сволока посередині хати. Підвішують високо, щоб парубок міг дістати зубами калиту тільки тоді, як добре підстрибне. Крім того, один кінець стрічки довший і спущений донизу так, щоб можна було за нього смикнути – тоді калита підстрибне вгору.

Біля калити стає вартовий – “Пан Калетинський”. Це повинен бути веселий, жартівливий парубок. Він бере в руки квач, вмочений у масну сажу, стає під калитою і запрошує гостя:

Я, пан Калетинський, прошу пана Коцюбинського калиту кусати!

“Пан Коцюбинський” (ним може бути кожний учасник гри) бере коцюбу поміж ноги, ніби сідає верхи на коня, і їде калиту кусати. Під’їде до вартового і каже:

  • Добрий вечір, пане Калетинський!

  • Доброго здоров’я, пане Коцюбинський! Куди їдете?

  • Їду калиту кусати!

  • А я буду по писку писати!

  • А я вкушу!

  • А я впишу!

Ця суперечка проходить з жартами і сміхом. Завдання пана Калетинського – розсмішити пана Коцюбинського. Існує правило, що Коцюбинський може кусати калиту тільки тоді, коли він “витримає” всі жарти Калетинського і не посміхнеться. Це не так легко, бо Калетинський сам сміється, розповідає веселі пригоди. Всі сміються, один тільки “гість” стоїть з коцюбою в руках і намагається стримати сміх. Та якщо йому і вдасться витримати всі жарти Калетинського, то і тоді він калити не вкусить, бо ж тільки він підстрибне, Калетинський смикає мотузок – і калита летить вгору.

Якщо ж Коцюбинський посміхнеться, то Калетинський його по обличчі квачем мазне, і він уже мусить піти геть: він програв своє право кусати калиту. На його місце стає інший учасник гри, а Калетинський не міняється протягом усього вечора. Якщо трапиться добрий Калетинський, то за весь вечір ніхто до калити не приступить. Це весела гра є основною “точкою” Андрієвського вечора.

Кінчається тим, що калиту здіймають зі сволока і ділять поміж учасниками гри. Причому дівчатам порції калити роздаються задурно, а хлопці платять дівкам на стрічки за те, що калиту місили [2, 255].

Після цього всі сідають за стіл і починається вечеря. На вечерю може бути багато страв, але першими на стіл подаються вареники з капустою, бо ж – піст.

Збираючись на “андріївські” вечорниці, молодь пекла обрядовий хліб, як правило, це великий круглий корж із отвором посередині посередині («маламай» становить 35 см в діаметрі і 1,5 см товщини), спечений із житнього або пшеничного борошна. Для його виготовлення брали «не­почату воду» або ж воду, настояну на пахучих травах. [2, 28-30]

В ніч на Андрія дозволялись молодіжні бешкети. І тому вранці дехто із господарів знаходив свого воза на даху клуні, а від хат, де жили дівчата на виданні, з'яв­лялись стежини до їхніх залицяльників, позначені бу­ряковим квасом чи потрушені соломою.

Як звичайно, на Андрія ніч темна. Хлопці, що не кусали калити (дівчата їх не запросили), розсердилися: “Ось ми їм…” Назносять мотуззя, налигачів і переснують вулицю, де мають проходити дівчата. Переснують, заплутають, а самі сховаються під тином і чекають. Дівчата йдуть від “Андрія” гуртом; йдуть, весело сміються, - а тут хлопці як вискочать десь з-під тину та як гукнуть: “Пу-гу, козак з лугу!” Дівчата – врозтіч… і заплутаються в тому мотуззі. Хлопці їх розплутують, жартують. Весело було – скільки тих жартів, сміху! Не те, що тепер: ідеш селом – і пес не гавкне, і курка дороги не перебіжить.

А то ще було й так: парубки виводять нову вулицю. Назносять околоту, старих тинів, воріт і таке набудують, що в темну ніч та ще й напідпитку не розбереш, де ти: вдома чи на десятій вулиці. [2, 21]

День Варвари

Великомучениця Варвара постраждала за віру в м. Іліополі (Фінікія) 17 грудня 306 року. За церковними джерелами в VI ст. мощі (останки) святої великому­чениці були перенесені в Константинополь, а в XII ст. дочка візантійського імператора Олексія Комнина (1081—1118 рр.) княжна Варвара, вступаючи в шлюб із руським князем Михайлом Ізяславовичем, перевезла їх у Київ, де вони покояться у Володимирському соборі й тепер.

У день Варвари народний календар із деяким ви­передженням астрономічного (враховуючи різницю між старим і новим стилем, цей розрив становить 5 днів) фіксував поворот сонця на літо. У багатьох місцевостях говорили: «Варвара ночі урвала, дня приточила». На відміну від народів Західної Європи (в першу чергу тих, що додержувались католицизму), у яких дні Вар­вари (Барбарі) і Миколи вважаються великими свя­тами із розвинутою системою народних звичаїв та об­рядів, в українців ці свята не мали такого значення. На чималій території України на свята Варвари і Сави працювали як у будні дні, лише подекуди заборонялося виконувати такі жіночі роботи, як прядіння.

На Поділлі, зокрема, вважалося гріхом в цей день прати білизну, місити глину та білити хату. І в зв'язку із тим, що Великомучениця Варвара була дуже схильна до вишивання, то можна було займатись вишиванням та суканням ниток. На Полтавщині, наприклад, Варва­ру відзначали лише ті, хто був названий на честь цієї Великомучениці. В цей день вони приймали у себе го­стей. Осмислення днів церковних святих у родинно-по­бутовому плані як своєрідних іменин — характерна ри­са розвитку народної звичаєвості у дожовтневий пе­ріод [12, 198].

День Миколи

Значну роль у релігійно-побутових традиціях укра­їнського дожовтневого села відігравав культ святителя, чудотворця, архієпископа Марлікійського Миколи, день пам'яті якого православна церква відзначала двічі на рік: 19 грудня—«зимовий» (день смерті, помер у 343 р.) та 22 травня — «весняний» (перенесення останків із Мір Лікійських (Мала Азія) у Бар (Італія) 1087 р.).

Культ святого був надзвичайно поширений в Укра­їні. Архієпископ, рукоположений апостолами на служін­ня бідним, святий Микола завжди вважався заступни­ком простого люду (до речі, його ім'я в перекладі із грецької означає «перемога народу»). Миколі моли­лися, вирушаючи в путь і потерпаючи на морі, під час хвороби чи пожежі.

До дати Миколи — зимового приурочені деякі при­повідки про погоду й прогнози на майбутній урожай. Так, на Херсонщині, якщо на Миколи йшов сніг, гово­рили: «Миколай бородою трусить», «дорогу стеле», а на Харківщині загадували: «Як на Миколи іній — буде овес». Свято Миколи мало переважно церковний харак­тер, хоча в окремих місцевостях України в цей день виконувались і народні звичаї, близькі за значенням до різдвяно-новорічної звичаєвості.

Від Миколи вже починали готуватись до Різдва: ко­лоли свиней, скуповувалися на базарі.

В усьому світі відомий знаменитий Санта Клаус, що ощедрує дітвору багатими передноворічними дарунками. У нас цю роль виконую Дід Мороз. Але не всі знають, що в Україні був свій національний патрон дитячих розваг, котрий і дотепер живе в кожному регіоні України. Його прообразом є святий Миколай. Здавна у всіх Українських селах та містечках урочисто готувались до цього свята. Особливо чекали його діти. Ввечері хтось найповажніший в родині, переважно дідусь, перевдягався на вулиці в доброго Миколая (на зразок діда Мороза), заходив до оселі з подарунками, які заздалегідь готували батьки, знаючи уподобання кожної дитини.

Вручаючи іменні гостинці, святий Миколай згадував усе те добре, що зробив протягом року малюк. Для чемних дітей були гарні подарунки, зокрема, для дівчаток книжки, ляльки, цукерки. Натомість нечемна дитина отримувала від Миколая різку.

Діти свято вірили в існування доброго захисника і намагалися не гнівити “діда Миколая, який знає все”. Це був вельми дійовий виховний момент.

Зараз на Кіровоградщині свято Миколая так не відзначається, як раніше. Подарунки дітям кладуть на ніч під подушку або в чобіток самі батьки, а вранці говорять дитині, щоб вона заглянула під подушку, в чобіток і витягла подарунок, який вночі приніс її святий Миколай.

На Миколая в селах України збирались колись вечорниці. Спочатку сходилися дівчата, пізніше з’являлись і хлопці.

Вечорниці – це свого роду клуб сільської молоді в Україні, де молоді люди різної статі вчаться поводженню одного з одним, знайомляться, пізнають ближче одне одного і, як наслідок, одружуються.

Приміщення для вечорниць наймають, звичайно, дівчата, вони ж і платять за нього. Здебільшого це була хата самотньої вдовиці, за яку платилося печеним хлібом, пшоном, полотном – але ніколи не грошима. “Гроші – тільки шинкар бере!”

Кожна частина села, а то й кожна вулиця мала свою хату для вечорниць. На вечорниці збиралися тільки дівчата й хлопці, а одружені чоловіки і заміжні жінки ніколи на вечорниці не ходили. Звичайно збиралися дівчата ввечері, як тільки стемніє. Прийшовши до хати дівчата бралися за роботу і якийсь час працювали мовчки.

Хлопці з’являються на вечорниці завжди пізніше дівчат. Підійшовши до хати, парубок, бувало, стукне кулаком у вікно і гукає:

  • Пу-гу, дівчата, до хати пустіть, бо з дороги збився.

Якщо дівчата пізнають по голосу або, заглянувши у вікно, побачать, що це “свій”, вони відчинять двері. Якщо ж “чужий” – до хати не впускають. Чужий парубок мусить чекати надворі, поки прийдуть “свої” хлопці. Він може ввійти до хати тільки тоді, коли “свої” хлопці йому дозволять.

Коли зійдуться хлопці, то дівчатам, звичайно, уже не до роботи. Починаються розмови про новини дня, про головніші події в селі: “той помре, той оженився, а той хату купив”.

Коли починався Великий піст, “вечорниці” припинялись – гріх. Влітку вечорниць не було, їх заміняла “вулиця”.

 

Різдво Христове

За сім з половиною кілометрів на південь від Єру­салима в маленькому містечку Віфліємі (Бейт-Лехем-«дім хліба» з єврейської) майже дві тисячі років тому Діва Марія «породила свого Первенця Сина, і Його сповила, і до ясел поклала Його, бо в заїзді місця не стало для них» (Луки, 2.7). Чоловік Марії — Йосиф назвав хлопчика Ієшуа (грецька форма імені Ісус), що давньоєврейською означало «Спаситель». Бо ще задов­го до появи дитини на світ сповіщав Иосифу ангел не­бесний: «І вродить вона сина, ти ж даси йому ймення Ісус, бо спасе він людей своїх від їхніх гріхів» (Мат­вія, 1,21).

У побутовому селянському календарі українців XIX— початку XX ст. зимові святки — найкраща, найважливі­ша подія року (за своїм значенням вони майже не по­ступалися Великодню — найбільшому релігійному свя­ту православних).

В українців християнські традиції свята тісно пере­пліталися з давнішими звичаями язичницького поход­ження. Колись у цей час, невдовзі після зимового сон­цестояння, наші пращури відзначали народження ново­го, літнього сонця, поворот від зими до літа. Це на йо­го честь і досі запалюють під Різдво «живий» вогонь гуцули, а вуглини від тієї ватри вважають помічниками від усіх хвороб.

Вечір напередодні Різдва — «Святвечір», «вілія», «кутя» був магічним часом творення іншого, вимріяно­го буття. Звичні й буденні предмети, речі набували ча­рівної сили, а господар ставав домашнім жерцем.

За словами мешканки села Трепівка Білоконь Євгенії Олександрівни, 1930 року народження, в Святий вечір вся родина зібравшись за столом сиділа і чекала голову сімейств, який вносив до оселі сніп, як правило, житній, і ставив його на покуті, що означало врожай і достаток. Це була коляда або ще як по іншому його називали «дідух». Із застромленими в нього серпом, граблями стояв він на покуті аж до Нового року. Головною обрядовою стравою в цей день була кутя та узвар. Існувала навіть ще така приказка: “Як удасться кутя — буде крута ще й із «вер­хом» — то буде на урожай, а в оселі щастя”.

Євгенія Олександрівна розповідала, що у деякий селах, наприклад, в с.Кучерівці та в с.Богданівці, батько сімейства несе на покуття сам і кутю і узвар, при цьому каже: “кутя- на покуті, узвар – на базарі”, а вся сім’я, сидячи квокче, мекає, мукає, крякає – щоб уся ця живність плодилася, щоб курчата й каченята водилися. І перша ложка куті була для бджіл – кидали її до стелі, щоб рої велися. Друга – для самого морозу, щоб отак задобрений він не чинив збитків, не морозив посівів і городи.

На святковому столі 12 страв, і геть усі пісні: риба, пісний борщ, вареники, гречаники й пироги, пи­роги з капустою, грибами, квасолею, горохом, сливами, яблуками тощо. По закінченні вечері всі вставали і батько читає молитву.

Але найбільше з розповіді Євгенії Олександрівни мені сподобалася сама різдвяна обрядовість, ігри, забави молоді, яка збиралася цього вечора для того, щоб повеселитися та привітати всіх людей з цим великим святом.

Тому що, нажаль, на сьогоднішній день навряд чи можна десь зустріти такий обряд, як колядування, а якщо і можна, то вже в його пережитковому, зміненому та неповному виді.

В Різдвяну ніч вся молодь перевдягалася та ходила попід хатами вітати всіх господарів, бажати їм щастя, здоров’я, добробуту. Головним персонажем цього дійства була Коза, в яку був перевдягнутий парубок. Центральним моментом ритуального дійства був танець Кози, її “вмирання” і “воскресіння” – що символізували циклічний круговорот часу, прихід нового року. Іншим традиційним атрибутом різдвяного обряду колядування була Зірка. Вона була пов’язана з Євангельською легендою про Христа, чудесне народження якого провістила “віфлеємська зоря”. Виготовляли зірку з решета, до якого прилагоджували роги та обклеювали різнокольоровим папером. Всі дійства супроводжувалися піснями, колядками, привітаннями та різними іграми.

У різних регіонах України колядування проводилось по різному: на Покутті починали колядувати напередодні Різдва, на Лівобережжі – першого дня, а на Поділлі водили ватаги лише другого дня свят.

Колядували діти, молодіжна громада, котра мусила обійти і поздоровити всі родини села. Але по всій Україні, і зокрема, На Кіровоградщині, першими йшли колядувати діти. Традиційно дотримувались форми випрошування дозволу колядувати:

Чи повелете колядувати,

Колядувати, дім звеселяти,

Дім звеселяти, дітей збудити?

Господарі пригощали колядників цукерками, пиріжками, печивом, іноді і копійки давали.

Крім дітей, на перший день Різдвяних свят колядують і дорослі парубки – ці вже ходять з “зіркою” та дзвоником. Всередині зірки – образок “Народження Христа” і свічка. Ватага колядників – п’ять осіб: береза, зірконоша, дзвонар, міхоноша та запасний, що має завдання допомагати міхоноші.

Такі колядники колядують у хаті перед образами. За таку колядку господар дає, бувало калача, а то й запрошує всю ватагу до столу, як бажаних гостей.

Увечері, як геть стемніє, йдуть з колядою і дівчата. Дівоча ватага ходить з ліхтарем, що має вигляд місяця або зірки. Ліхтар дівчата несуть не в руках, а прив’язують до довгої тички, щоб здалека було видно.

Дівчата до хати не заходять: співають надворі, під вікном. Оце постаємо кружка під хатою, а всередині – наша “береза” з ліхтарем – голосиста дівка, Наталкою звалася, було, як заведе:

Ой сивая та зозуленька

Усі сади облітала…

Наколядуємо, бувало, і горіхів, і цукерок, грошей на стрічки.

Отак згадує свою “дівочу коляду” вже старенька Олена Семенівна, яка доживає свій вік в с.Трепівка, на еміграції.

 

День Маланки. Новий рік. День Василя. Обрізання

Первісний дохристиянський характер новорічного свята добре зберігся у традиційних звичаях та обрядах українців 13—14 січня. На відміну від Різдва й Хрещен­ня ці дні не відігравали важливого значення в релігійно­му календарі, тому в обрядовості їх майже не помітно церковних мотивів, хоча у православному місяцеслові значаться три свята.

  1. січня установлене свято на честь знатної римлян­ки Меланії (Маланки), яка а юних років і до кінця днів своїх (померла в 439 р.) прямувала до Христа.

  2. січня — свято на честь Василія (Василя) Велико­го (329—379) архієпископа Кесарії Кападокійської, що в Малій Азії. Церковні джерела характеризують його як аскета, богослова і вченого, автора кодексу чернечого життя. 14 січня — за церковними святцями — свято Обрізання Господнє (саме тоді, згідно церковних джерел, відбулося обрізання Ісуса Христа за єврейським звичаєм).

  3. січня — перший день Нового року за старим сти­лем. На сьогоднішній день Новий рік святкується з 31 грудня на 1 січня, а 14 січня вважається “старим” новим роком, якому притаманний такий обряд, як посівання та меланкування.

Серед сучасних календарних свят Новому року належить особливе місце. У проектах нового постійного календаря Новий рік передбачається святкувати як міжнародний День Миру.

Найважливішими моментами традиційного новоріч­ного свята в Україні середини XIX — початку XX ст. ви­ступають: ритуальний стіл, щедрування й засівання (об­ходи домівок із поздоровленнями, побажаннями), воро­жіння, рядження, веселощі й забави.

Переддень Нового року своєю обрядовістю нагадує переддень Різдва. Вечір в народі називався щедрим, або багатим, що пов'язано зі звичаєм готувати багатий свят­ковий стіл, де на відміну від Святвечора обов'язково були й скоромні страви.

Характерною прикметою новорічного свята в Укра­їні було щедрування — давній народний звичай цере­моніальних обходів хат із побажанням щастя членам сім'ї й розквіту господарства.

На відміну від колядування, обряд щедрування був завжди на Україні справді народним, позацерковним — звідси його радісне, оптимістичне звучання.

Ввечері під Новий рік ходять по хатах парубок, одягнений дівчиною (Маланка) разом із дівчиною, переодягненою парубком (Василь). Ввійшовши до хати вони стають поряд і дівчата, що їх супроводжують, співають відому щедрівку “Пасла Маланка два качури”. При словах :”Ой Василю, Василю, візьми свою Маланочку”, Василь бере Маланку за руку і вони тричі перекручуються. [13, 145]

Як елемент традиційної новорічної обрядовості вона взагалі не характерна для східних слов'ян у минулому і була запозичена ними, оче­видно, з Німеччини, де згадується вже в XVI ст. Попередником ялинки були гілки вишні.

Саме ялинка або точніше — різні види хвойних дерев здав­на використовувались в обрядовій практиці східносло­в'янських народів. З вічнозеленими гілками були по­в'язані анімістичні вірування в існування рослинних ду­хів.

Але найбільше Новий рік пов'язаний із дівочими ворожіннями про шлюб, що характерно і для інших європейських народів. Магічні прийоми цієї ночі багато в чому схожі із тими, які мали місце на Катерини та Ан­дрія. Приступаючи до ворожінь, дівчата звичайно нама­галися отримати відповідь на чотири питання: чекати у Новому році шлюб чи смерть; якщо шлюб — то куди; хто буде чоловіком; чи буде шлюб щасливим.

Ще існує серед українського народу не менш цікавий обряд ворожіння під Новий рік, який пов’язаний з тим, яке життя чекає на людину в Новому році.

Ввечері під Новий рік беруть сито, накривають платком, у кутках платка кладуть: срібну монету, шматок хліба, дрібочку солі і печину (обгоріла глина) і кінцями платка прикривають, потім сито повертають так, щоб той, хто ворожить не зміг здогадатися, у якому вуглі що лежить. Якщо він відкриє гроші – на багатство, хліб – на врожай, сіль – погано, печина – нещастя.

Новорічна ніч, як і різдвяна, вважалась у народі ча­рівною, з нею було пов'язано чимало повір'їв. Очевидно, під впливом християнства виникло уявлення проте, що в ніч із 13 на 14 січня «відкривається небо» і в бога мож­на попросити що завгодно, або що «вода у криницях перетворюється на вино». Також вночі під Новий рік відмітають від порога і від погребу сніг і сміття, щоб не було мишей та жаб.

У доповнення до сказаного про традиційні новорічні обряди я вважаю, слід додати те, що українці не знали міфологічного персонажа, який би символізував Новий рік, подібно до французького „П’єр Новела”, чи німецького „Санта Клауса”. В українських казках демонології зустрічається такий фольклорний персонаж як „Мороз”, „Морозко”, „Морозенко”, - старий лисий дід із великим червоними губами крижаними бурульками під носом проте він не пов’язувався з Новим роком. Образ „Діда Мороза” порівняно новий він з’явився в російській літературі ХІХ ст.. хоча зараз на сучасному етапі розвитку української культури Діда Мороза всі люблять, особливо діти, які вірять в нього і чекають багато подарунків.

Напередодні Водохреща святкується “Голодна кутя”. Увесь цей день віруючі люди нічого не їдять – постують. Сідають вечеряти, коли вже засяє вечірня зоря. На вечерю подають пісні страви – смажена риба, вареники з капустою, гречані млинці на олії, кутя та узвар.

В цей день біля церкви святять воду. Йдучи до церкви по свячену воду, люди квітчають посуд безсмертником – “щоб Бог милував від злої напасті”.

На західному Поділлі господиня або старша дочка бере по вечері в миску кілька ложок борошна і на свяченій воді замішує рідке тісто. Цим тістом вона малює хрести на всіх чотирьох стінах хати, в сінях, коморі, стайні – “від нечистої сили”.

Після вечері всі кладуть свої ложки в одну миску, а зверху – хлібину, “щоб хліб родився”. Чия ложка вночі сама перевернеться, той помре.

Кутю, яка залишилась після вечері, виносять курям – “щоб добре плодилися”.

Хрещення

19 січня закінчувався дванадцятиденний період свя­ток. Останній день цього періоду (християнське свято Святе Богоявлення, Хрещення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, відоме в народі як ордань, ардан, Йордан, відорощі, водохрещи) супроводжувався різними магічними діями та повір'ями.

Центральною подією дня 19 січня в народно-побуто­вому календарі українців середини XIX — початку XX ст. було водосвяття — звичай змішаного язичницько-хри­стиянського характеру. У цей період свято за традицією відбувалося на річці або біля струмка, в місцевостях, бідних водою, збиралися біля криниці. Ще напередодні на льоду й снігу робили одне або кілька скульптурних зображень хреста, які нерідко обливали буряковим ква­сом, від чого вони набирали червоного кольору. Навколо хрестів подекуди ставили ялинки чи інші вічнозелені дерева. На мою думку, це робилося для того щоб показати, що Ісус завжди буде жити в пам’яті людей, що вони вірять в нього, ось чому саме ставили вічнозелені дерева, які символізують незмінність та вічне життя.

На Йордань — так називалося місце, де прохо­дила церемонія хрещення, — збирався звичайно великий, святково одягнутий натовп, приїжджали й сходились з навколишніх сіл і хуторів селяни, у яких не було своєї, церкви.

Освячену воду люди намагалися швидко набрати в посуд і рознести по домівках, вірячи, що у того, хто зробить це першим, худоба буде розмножуватись і вза­галі господарство буде йти краще.

Йорданській воді приписувались чудодійні лі­кувальні властивості. Відразу після освячення її пили. В деяких місцевостях дівчата вмивались свяченою во­дою, вкинувши попередньо в посудину калину або ко­ралове намисто, а витиралися червоною матерією, щоб мати гарний колір обличчя (імітативна магія).

Стрітення

Найважливішою подією в церковному календарі лю­того є свято Стрітення — 14 лютого. Саме тоді, на 40-й день від народження Христа Марія разом із Йосипом пішла до храму, щоб принести жертву очищення. За за­коном древніх іудеїв, багата жінка мала принести ягня та молодого голуба, вбога — пару голубів чи горлиць. Пречиста принесла пару горлиць. У храмі вона зустрі­ла праведного Симеона, якому провидінням була передбачена зустріч із Месією. Взявши дитя на руки, правед­ник благословив його, а Богородиці сповістив її майбут­ню, жертву.

В народній традиції це свято початку весни, перших громів, початку роботи без світла.

В цей день зустрічаються Зима з Весною, і вирішують кому залишатись, а кому піти геть.

Серед українського народу існує така прикмета, що якщо на Стрітення день буде холодним, то зима ще залишиться, а якщо теплим, то весна займає її місце.

1.2. Весняно-літні свята

Весняне пробудження природи викликало пожвавлення в діяльності людини. Починалась сівба, обробка землі, садіння.

Літні обряди також були викликані поворотним моментом у природі – літнім сонцестоянням. Вони були пов’язані також з дуже важливим періодом в житті людини – очікуванням врожаю.

Основа творення і усталеності календарних обрядових традицій лежить в їхній повторюваності.

Існують два погляди на природу календарних обрядових традицій та звичаїв: один пояснює існування календарних обрядів виключно з позицій космгонічної теорії (релігійної); другий – з точки зору теорії аграрної(господарської).

Але я вважаю, що переважає все ж таки аграрна теорія, тому що більшість святкових обрядів та звичаїв пов’язуються саме з господарською діяльністю людини.

Взагалі весняний цикл календарних свят включає в себе: Масляна, День Олексія, Благовіщення, Великдень, День Юрія, День Миколи.

Масляна

Масляна - древнє слов'янське свято, що дісталося нам у спадщину від язичеської культури. Це - веселі проводи зими, осяяні радісним чеканням близького тепла, весняного відновлення природи. Навіть млинці, неодмінний атрибут масниці, мали ритуальне значення: круглі, рум'яні, гарячі, вони виявляли собою символ сонця, що усе яскравіше розпалювалося, подовжуючи дні. Можливо, млинці минулого і частиною поминального обряду, тому що масниці передував "батьківський день", коли слов'яни поклонялися душам покійних предків.

Проходили століття , мінялося життя, із прийняттям на Русі християнства з'явилися нові, церковні свята, але широка Масляна продовжувала жити. Її зустрічали і проводжали з тим же нестримним молодецтвом, що й у язичеські часи.

Останній перед Великим постом тиждень треба провести весело, бо попереду цілих 7 тижнів суворої поведінки та усіляких обмежень. Кожний день цього тижня мав певні особливості та цікаві звичаї. Розглянемо кожен з них.

У понеділок жінки ішли до корчми і розпочинали свято Масляни. Якщо ж до їх компанії хотіли долучитись чоловіки, то їм на шию чіпляли колодку, зняти яку можна було лише поставивши могорич.

У вівторок жінки знову в шинку. Після гуляння в шинку всі виходили на вулицю де влаштовувались веселі забави, які тривали майже весь день.

Середа не пов'язана з якими-небудь дійствами і має назву "Зноби-баби".

Напевно, що Масляна це справжній рай для жінок, бо в четвер вони знову сідають до столу і піднімають чарки. До того ж в цей день не можна шити та прясти.

У п'ятницю зять повинен почастувати свою тещу. Після цього зятю належить покатати свою тещу вулицями села, або ж міста. При чому сервіс в такому випадку напряму залежить від характеру тещі, тобто злу та сварливу везуть по нерівній дорозі і, навпаки, якщо теща лагідна, то і дорога рівна немов струна.

Субота не позначена цікавими обрядами.

Найбільш пишно відзначають неділю. Спеціально до цього дня готували вареники з сиром, на відміну від російських млинців. Проводились масові гуляння, ігрища, забави. В цей день потрібно обійти усіх родичів та сусідів і попросити пробачення за всі скоєні образи, аби очиститись перед Великим постом від усякої скверни. Не можна також вживати горілки. перед сном потрібно ретельно прополоскати зуби, аби чорти не витягли сир, що залишився після Масляної разом з зубами.

Останній день Масляни - Прощена Неділя. Всі просять один в одного пробачення, звільняючись від гріхів перед Великим постом. Кланяються в ноги. А у відповідь чують знайоме: "Бог простить". Іде Масляна, а разом з нею і зима. Іде під звук капелі. Весна вступає у свої права.

А в останній день Масляни спалюють солом'яне опудало - символ зими. Проводжають зиму до наступного року.

Існують приказки, що присвячені цьому святу, зокрема, “Не завжди котові масляна”, “Масляна, Масляна, яка ти мала, - якби ж тебе сім неділь, а посту одна”.

На Кіровоградщині це свято також має місце, хоча процес святкування дещо спростився. На свято готують вареники з сиром та млинці. Проводяться ігрища та гуляння.

Як мені здається це свято більш широко святкується в тих селах, де населення складається з росіян або людей, що переїхали й осіли в Україні з Росії, де це свято відзначається більш масово і широко.

 

День Олексія

30 березня — день святого Олексія, чоловіка Божо­го. Залишивши замолоду батьківський дім, св. Олексій став проповідником і праведником, живучи, як жебрак. В народі це свято називають «теплого Олек­си» й пов'язані з ним повір'я і прикмети, в яких відбив­ся народний досвід спостереження природи.

«На Олекси щука розбиває хвостом кригу», — цей тріск можна по­чути, прийшовши вранці на берег річки. Може, тому святого Олексія шанують рибалки, сподіваючись за це доброго улову. [2, 321]

Цього дня «ворон дітей купає й випускає на само­стійне життя», «крук благословляє дітей — щоб чесно жили» А як уже дітей купають, отже, тепло весняне встановилось і тому навіть таку ніжну істоту, як бджо­ла, можна на світ Божий випускати. І виносили пасіч­ники із зимівників вулики, хоч ненадовго (як день не дуже сонячний), а при сонці — то на цілий день, і замов­ляли бджіл на цілий рік: «щоб здорові були, і роїлись, і меди носили, і з пасіки не втікали».

За повір'ям, вівсянка починала співати саме в день «теплого Олекси». Цього дня ворожать: тепла сонячна погода обіцяє на врожай, достаток і мед. Якщо ранок ясний, бджолині рої з вуликів будуть виходити ранками, а як вечір ясний, рої будуть виходити вечорами. Для того, щоб вродила ярова пшениця потрібно на Явдохи, Сорок Святих і «теплого Олекси», вийшовши із церкви, йти до комори й вибирати найкращі зерна для посіву: «вродить добре і буде чисте, як золото».

Мисливці вважають, що в день «теплого Олекси» ведмеді покидають своє лігво й ідуть шукати поживи.

Також серед українського народу ходить повір’я, що “який буде день на “теплого Олекси”, такою буде і вся весна.

 

Благовіщення

7 квітня вшановується свято Благовіщення Пресвя­тої Володарки нашої Богородиці й Пріснодіви Марії. В основі цього свята лежить євангельське свідчення про те, як Архангел Гавриїл приніс Діві Марії благу вість (добру, радісну звістку), що вона в недалекому майбут­ньому народить Сина Божого — Ісуса Христа.

Благовіщення вважається одним із двунадесятих свят, але не оргіястичного, а, навпаки, суворого, аске­тичного характеру.

Більш детальніше про це свято мені розповіла мешканка с.Трепівка Кіровоградської області, Ковальчук Надія Сергіївна, 1920 р.н.

По-перше, в це свято не можна працювати. В народі навіть з цього приводу кажуть, що «в цей день навіть птах не в'є свого гнізда». «Зозуля тому й несе яйця в чуже гніздо, що колись робила кубло в день Благові­щення». «Все, що народиться в цей день — погано ро­стиме, бо від благовісного теляти добра не ждати».

Зі слів Надії Сергіївни, Бог благословляє в цей день рослини, й усе починає рости. Цвітуть перші весняні квіти: проліски, первоцвіт, ряст, сон-трава. Взагалі, з цими квітами пов’язано дуже багато повір’їв. Наприклад, хто знайде в цей день ряст, то повинен його зірвати, кинути під ноги й промовляти: «Топчу, топчу ряст, дай Боже, діждати і на той рік топтати!» Звідси й вислови: «Топтати ряст» — значить жити, «не топтати» — зна­чить померти.

Те ж саме кажуть і про сон-траву. «Дай, Боже, діж­дати, сон-траву топтати!»

Якщо на Благовіщення, йдучи по воду, дівчина знай­де квітку первоцвіту, то це знак, що цього літа вона вийде заміж. «Первоцвіт — вісник дівочого весілля».

В народі вважають, що пролісок — символ надії, щастя, молодої краси. Хто знайде пролісок на Благові­щення й зірве його, повинен покласти за пазуху. На Великдень, як заспівають «Христос Воскрес!» потрібно вийняти із пазухи й покласти під іконами на щастя.

Аналізуючи розповідь Надії Сергіївни, я можу добавити тільки те, що на сучасному етапі розвитку української культури, всі ці звичаї, повір’я та прикмети втрачають, а можливо і вже втратили свою значимість. Тому що, мало хто може сказати з людей сьогоднішнього покоління те, що представляє собою свято Благовіщення. Зараз люди не надають цьому великого значення, і мені дуже прикро, тому що саме через це руйнується українська культура, починають занепадати давні стереотипи наших пращурів.

 

Великдень

У давнину була поширена в Україні легенда, згідно з якою Спаситель воскреснувши посадив у підземелля під скелею, де він був похований, головного сатану Вельзевула, наказавши йому гризти залізні двері, замки, ланцюги: всіх по 12. Старається, гризе нечистий, знаючи, що як вправиться до Великодня,— настане кінець світу. Ось лишився останній ланцюг, ще мить — впаде й він, і тут... задзвонили в церкві дзвони, заспівали люди «Христос воскрес!», і поновилися всі перепони, починає він роботу спочатку. А як настане-такий час на землі, Що люди перестануть співати й вітати одне одного сло­вами «Христос воскрес!»,— впаде останній ланцюг, вир­веться сатана на волю, й буде кінець світу».

Так визна­чив для себе наш народ важливість Великодня — свого найбільшого свята.

Великдень в Україні — це ще й свято весняного вос­кресіння, оновлення природи, що відзначалось у день весняного рівнодення ще за часів язичництва. Це поєд­нання двох вір, двох світів — язичництва й християн­ства — до сьогодні збереглось у віруваннях та великод­ній обрядовості українців.

Згідно з давніми повір'ями, злі духи, як мешканці підземного царства, живуть в могильній тиші й дуже бояться крику, шуму, стрільби, брязкоту, дзвону. І коли на Великдень лунали постріли із рушниць, «гармат», брязкотіли всілякі тріскачки, калатала, дзвонили в цер­ковні дзвони, то люди вірили, що все це відганяє злих духів і нечисту силу.

Торкаючись пасхального цілування чи христосування, варто зауважити, що цей звичай, з одного боку, пережи­ток язичницького обряду радісної зустрічі членів общи­ни, коли вони із настанням теплих днів сходилися на своє весняне свято, провівши довгу й важку зиму невеликими групами, ховаючись від холоду. Із другого бо­ку, цей обряд сягає своїм корінням у ще більш глибоку давнину. Первісні люди вважали, що дихання — це сут­ність душі. І християни, цілуючи на паску ікони, хрест тощо, вірили, що таким чином на них переноситься чарів­на сила цих предметів. Христосуючись, люди намагалися таким чином обмінятися духом, таємничою силою, яка увійшла в них під час Великоднього Богослужіння й ці­лування різноманітних священних реліквій. Цей звичай зберігся і до сьогоднішнього дня.

Серед деяких сіл Кіровоградщини розговляються без спеціального ритуалу. Розговляючись, намагаються, щоб жодна крихта свяченого не впала додолу, їх потім кидають у вогонь, “щоб миші не поїли”.

Згідно з повір'ям, миша, яка з'їсть свяченого перетворюється враз на кажа­на й буде літати над головою того, хто впустив додолу свячене.

Упиватися ж під час розговин не можна, бо «як уп'єшся на розговинах, то цілий рік будеш ходити не­мов у півсні, так тебе Бог покарає».

А для тих, хто знаходився у дорозі й не сидів за великоднім столом разом із родиною, госпо­диня відрізала шматок паски і, загорнувши його в руш­ник разом із трьома крашанками, клала на покуті. На Вознесіння, як подорожні ще не вернулись, гостинець оддавала жебракам.

Дуже цікаву розповідь мені довелося почути з вуст Черничко Лідії Павлівни 1937 р.н., мешканки с. Трепівка про те, як саме в її родині готувались до Великодня.

Від чистого четверга починають фарбувати яйця і малювати писанки. Писанки роблять частіше всього молодиці. Яйця опускають у розчин галуна (квасців) на кілька годин. Із олова роблять невелику трубочку, при допомозі якої покривають розтопленим воском ті місця яєць, котрі повинні залишатись білими. Фарба готується із цибулиння, із гречаної соломи, із кислих яблук.

У пасхальних обрядах писанки не настільки обов’язкові як крашанки, і роль їх не зовсім визначена: нарівні з крашанками ними христосяться, у деяких селах вони призначаються молодим.

Посвячену писанку спорожнивши, підвішують до лампадки, і, якщо у писанці заведуться черви, це служить ознакою щасливого заміжжя і багатства. Якщо посвячена писанка через рік буде посвячена вдруге, вона за переконаннями людей знову стане свіжою.

Шкаралупа крашанок і писанок вважається цілющою. Нею підкурюють корову, коли у неї розпухає вим’я.

З чистого четверга печуть паски, ріжуть поросят, гусей, качок, цього дня до сходу сонця всі вмиваються, щоб бути гарними і змивають всі свої гріхи.

У п’ятницю нічого не можна різати тому, що у цей день Ісус Христос спустив дух. В суботу готують пасхальний стіл, кладуть під нього сокиру або ніж, стіл накривають скатеркою, ставлять і кладуть на нього: паску, порося, сало, сир, яйця, мак, житній хліб, горілку, по краях столу кладуть рушники. Ввечері кладуть у миску з водою два яйця – одне варене червоне, друге – біле і сире. Відправляючись до церкви до заутрені, вмиваються цією водою, щоб колір обличчя був хороший і щоб очі не хворіли. У печі залишають лапшу з молоком, борщ, пироги з м’ясом і з сиром. Йдучи до церкви, беруть корзину кладуть туди зі столу: порося, паску, сало, яйця, сіль, мак, ніж і йдуть до заутрені, причому вдома залишається хтось зі старих.

Із церкви наперегонки: хто швидше від усіх повернеться додому, у того наступного року паска краща буде. Увійшовши до хати, всі христосаються, потім викладають свячене на стіл і розговляються не сідаючи. Спочатку хазяїн розрізає паску і всі беруть по шматку. Розговівшись свяченим сідають, господар випиває горілки і дає випити всім присутнім, а потім беруться за варене.

Свяченим маком обсипають двір, промовляючи: „Хто цей мак визбирає, то той хай корову видоїть”, це робиться з метою захистити корову від відьми. Якщо у ніч на паску ясно сходить ранкова зірниця – буде врожай на пшеницю. На полі заривають кістки пасхального поросяти для відвернення граду і шкідливих комах.

Роблячи висновок, можна сказати, що теперішній Великдень майже не відрізняється від того, про який розповіла Лідія Павлівна. Але зараз більшість людей не вірять в ті повір’я, які побутували серед українського народу багато років тому і не дотримуються тих звичаїв.

Доповнюючи розповідь Лідії Павлівни, я хочу сказати те, що у весняному циклі значне місце займали обряди, пов’язані з культом предків. Померлих родичів провідували у першу неділю після Великодня (проводи, гробки). На кладовище несли паски, яйця, інші справи і обідали прямо на могилах. Подекуди пов’язували рушники чи хустки на хрестах.

У цей день обов’язково годували старців і роздавали милостиню за упокій душі. Ця традиція побутує і сьогодні.

В страсну п’ятницю печуть паски. Як тільки господині посадять паски в піч і загнітять їх свяченою вербою, вони йдуть на город і садять розсаду – “щоб капуста була здорова, як паски в печі, вони накривають хусточками, які потім зберігаються і, як треба, вживаються на підкурюванні від бешихи. Якщо верх паски западає або вона виявляється порожня всередині, то це віщує нещастя – хтось, кажуть, помре в цьому році. [2, 256]

Рецепт паски моєї мами такий: спочатку робиться опара на молоці, до опари додається борошно, яйця, сметана, ванільний цукор, цукор, дрібка солі, і замішується тісто. До тіста обов’язково додаються родзинки. Виробляючи паску, її кладуть у високу форму, зверху накривають тряпчиною і ставлять на тепле місце, щоб підійшли. Коли паски вже посходили, їх садовлять в напалену піч або нагріту духовку.

Після того, як паски спеклися, зверху їх обмазують збитими яйцями з цукром і посипають фарбованим пшоном.

В Галичині та Закарпатті паски печуть переважно у вигляді круглого хліба з спеціальним орнаментом зверху: жайворонок у традиційному вигляді, з складеними “вісімкою” крилами, мотив геометричного колоса, “баранячі ріжки” та квіти.

День Юрія

6 травня відзначається свято, встановлене на честь святого великомученика і побідоносця Юрія (Георгія), який прийняв мученицьку смерть за християнську віру в 303 році.

Юрій вважається покровителем хліборобства й ско­тарства тому і свято у нашого хліборобського населен­ня завжди було у великій пошані. Ім'я святого лицаря Юрія зустрічається у багатьох українських піснях, пе­реказах та легендах.

Згідно з стародавнім народним віруванням, у цей день «весна сходить на землю»: з'являються перші схо­ди ярових, оживають озимі посіви, зеленіють гаї й сади. Роса в цей день має цілющу властивість.

У давнину люди вранці цього дня, ще до схід сонця, збирали росу і промивали нею хворі очі, дівчата вми­валися — «на красу», старші люди мочили голову, — «щоб не боліла».

Та найголовніша подія, яка в цей день відбувалася — це вигін худоби на Юрієву росу, і ця подія пов'язувалася із цілим рядом магічних актів, які здійснювалися для того, щоб «очи­стити свійських тварин від усього злого і примусити те зло увійти в якийсь сторонній предмет, або випалити його вогнем і тим самим забезпечити худобі щасливе перебування на пасовищі.

Отже, під виразом “вигонити худобу на Юрієву росу” насправді розумілося відкриття нового сезону весняно-літнього випасу свійських тварин.

У різних місцевостях України перший вигін худоби відбувався по-різному. Так, у Куп’янському повіті на Харківщині, вигонячи худобу в цей день, господар розстеляв на землі червоний пояс і через нього перегонив корів, овець, потріпуючи над тваринами гілкою свяченої верби.

У північних районах України, вигонячи худобу на Юрієву росу, господар розстеляє кожуха вовною догори, розкладає кілька крашанок, що спеціально на це залишені з Великодня, і через це все переганяли тварин.

У день св. Юрія відбувались у давнину обходи полів: ішли зібравшись усією громадою в поле, «на хліба» і там відправляли спільні молитви за врожай.

Дівчата, сплівши вінки із зеленого жита, освячували їх у церкві. Якщо при першому громі підперти спиною дерево, стіну, ворота тощо, то не буде боліти спина. Дівчата, по­чувши перший грім, бігли до річки, вмивалися й вити­ралися чим-небудь червоним, щоб бути красивими й ба­гатими.

За народним віруванням, у день святого Юрія звірята з одного гнізда сходяться докупи і розмовляють між собою. “Святий Юрій звірів пасе та призначає здобич для них”; “не годиться в цей день відбирати від звіра те, що він схопив, бо то йому святий Юрій призначив”; “Вовк – Юркова собака”. Такі повір’я існують в народі. [13, 22].

Літній цикл свят

Найбільш різноманітним, колоритним є літній обрядовий цикл. Серед його основних свят: Зелені свята (Трійця), Купайла (Івана Купала), день святих Петра та Павла.

В основі літньої обрядовості лежав культ рослинності і магія закликання майбутнього врожаю. Оберегом від злих сил була зелень – “клечання”. Тому церкви, хати прикрашали зеленню дерев.

Ключовими в літньому обрядовому циклі було два поняття: вода і рослини. Саме довкола них відбувалися обрядові й магічні дії пов’язані з шануванням сонця, рослинності, предків і покликані забезпечити врожай.

Трійця

На 50-й день після Великодня, свята воскресіння Хри­стового, — весь християнський світ відзначає Трійцю (П'ятидесятницю) — одне з провідних свят церковно­го календаря.

У християнстві свято П'ятидесятниці сформувалось у IV ст., після прийняття церквою догмата про трій­цю — існування єдиного Бога у трьох іпостасях. «Ідіть, научайте всі народи, хрестячи їх в ім'я Отця, і Сина, і Духа Святого» (Матвія, 28, 19) — так наставляв своїх учнів Христос невдовзі після свого воскресіння. І, згід­но з Біблією, у день єврейського свята Шавуот — П'я­тидесятниці зійшов на апостолів з неба дух святий і пішли вони між народи, «говорячи іншими мовами, як дух їм провіщав» (Діяння, 2, 1—4).

Святкування Трійці у європейських народів ввібрало обряди кінця весни — початку літа, які побутували у них раніше. Ці свята рослинності, засновані на вірі в магіч­ну силу зела та квітів, дуже любила молодь, їх відзна­чали з піснями, танцями, розвагами. Це викликало осуд протестантського, католицького, православного духовен­ства: їх синоди приймали відповідні ухвали.

Але в процесі розвитку християнства й занепаду язичницької обрядовості, пов'язаної з традиційними фор­мами господарювання, ці протиріччя згладились.

В одних випадках залишилася суто християнська обрядовість (Італія, Іспанія, Португалія), в інших обид­ві традиції поєднувались, утворивши новий пласт обря­довості (слов'янські народи).

Трійця, зелена (клечальна, гряна) неділя, зелені святки — такі народні назви цього циклу українських календарних обрядів, у якому представлені всі момен­ти, характерні для аналогічних обрядів європейських народів. За церковною традицією, перший день свята (неділя) —Духів день, другий — власне Трійця. В Ук­раїні перед святом (духової, зеленої суботи) прикраша­ли оселі зіллям. Гілками клена, липи заквітчували (кле­чали) хату — над вікнами, дверима, господарські спо­руди, стромляли в землю гілки на посівах жита. На под­вір'ї, біля воріт ставили принесену з лісу невеличку березу або осику. Долівку хати притрушували запашним зіллям: лепехою (явгір, татарка — місцеві назви), лю­бистком, на вікнах ставили букети з чебрику, волошок, м'яти. Зелені святки — свято розквітлого дерева, буйної зелені. За уявленнями слов'янина — язичника, зелена сила лісу, дух дерева допомагали людині зміцнити здо­ров'я, вберегти господу від лиха, сприяли врожаю. Саме як обереги клечання ставилося біля входу (на дверях, вікнах, воротах). Осика мала віднаджувати відьом. Крім цього, зрубану осичку вносили в клечальну суботу на ніч у хату, а ранком дивилися: якщо листя залишало­ся зеленим, хоча й зів'ялим за ніч, — всі в родині до­живуть до наступної клечальної суботи; якщо ж листя почорніє, то буде в оселі покійник.[12, 148]

 

День Івана Купала

Липень розпочинає середину літа й другу половину року. Цей час одвіку був гарячою, страдою порою, коли хлібороб, заклопотаний долею врожаю, пильнував кож­ну погожу днину, зважав на всі прикмети, пов'язані з погодою.

Чи не тому в липні немає великих «річних» свят? Але в церковному календарі чимало інших свят, які міцно увійшли в народну традицію.

За православним календарем 7 липня відзначається Різдво Іоанна Предтечі.

Іоанн — син священика Захарії та Єлисавети — ро­дички Діви Марії, народився за півроку до народження Христа. Про його появу на світ також благовістив ан­гел. Сповнене аскези і служіння Богу, життя Іоанна викликало велику повагу до нього жителів Іудеї, серед яких він проповідував. Тих, що покаялись у гріхах, Іоанн хрестив водою (звідси ім'я Хреститель), готуючи люд до духовного хрещення месією. Разом із усіма на берег річки Йордан прийшов і Христос, якого Іоанн охрестив у воді. Продовжуючи своє служіння Богу, Іоанн безстрашно викривав гріхи й облуду не тільки серед простолюду, але й серед царствуючих осіб, за що цар Ірод укинув його до темниці. На день народження Ірода Соломія — дочка Іродіади попросила в подарунок за свій танець відрубану голову Іоанна. І отримала її на блюді... Так мученицьки скінчилося життя пророка.

У народній українській традиції день народження Іоанна (Івана Купала, Іван-травник, Копальний Іван) — це свято літнього сонцестояння. В Україні цей день — це поетичне язичницьке свято торжества сонячного світ­ла й тепла.

У старовинних письмових джерелах Купало характе­ризується як язичницький бог земних плодів, якому приносили в жертву хліб — головний плід землі.

Купальським традиціям притаманні язичницькі елементи культу сонця, обрядів очищення.

Обрядові ігри та вірування супроводжувались купальськими піснями, хороводами, плетінням вінків та гаданням, розкладанням багаття, купанням.

В основі купальських обрядів лежать культи вогню, води і рослинності. Купальські вогні – це відгомін культу сонця; купальська вода – символ цілющої сили; купальське дерево – родючість та щастя.

Вогонь виступає символом сонячного світла, яке в ніч на Івана Купала досягає своєї зрілості й набуває найбільшої життєвої сили.

Сонце у купальних іграх уособлює колесо, яке обмазується дьогтем, обвивається соломою і спалюється або запалене спускається з горба у воду. Пускання колеса ніби утверджувало перехід від сонцестояння літнього до зменшення життєвої сили сонця.

Усі ці дні символізували річний рух сонця і повинні були стимулювати врожайність землі. Запалити вогонь на святі доручали поважним дідам, котрі добували його тертям, що ніби споріднювало дерево із сонцем як джерелом вогню.

Основними атрибутами свята є Купало і Морена (Мара, Марина) – згідно із слов’янським миром, зимове божество, що морить землю стужею, а людину – хворобою і голодом.

Дуже цікавою виявилась розповідь Мацало Василя Михайловича, гуцула за національністю, щодо атрибуту свята Івана Купала – Морени.

Тут слід відзначити, що цей чоловік був переселенцем, отже з цього можна зробити висновок, що на його Батьківщині також простежувалися деякі елементи свята Івана Купала, схожі з українськими, наприклад, такий атрибут свята як – Морена.

Ввечері напередодні Івана Купала, дівчата роблять опудало з соломи і називають його “Мара”. Коло тої Мари кладуть купи кропиви і перестрибують через неї босими ногами.

Пізніше на ту кропиву кладуть солому і запалюють, а потім стрибають через вогонь.

В кінці вечора, коли вже гра кінчається, Мару несуть до річки чи ставка і топлять у воді. Коли топлять Мару, то дівчата здіймають з голови свої вінки і розвішують їх на деревах, буває й таке, що ті вінки дівчата несуть додому і вішають їх у хатах, як засіб охорони від нечистої сили.

На Кіровоградщині перестрибують через купальський вогонь парами. Перед тим, як стрибати, хлопець здій­має з голови дівчини вінок і кладе собі на голову, а на дівчину одягає свій головний убір. Отак обмінявшись, беруться за руки й стрибають. Перестрибнувши, пара проходить навколо «Купала» й стає позаду інших учас­ників гри, обмінявшись головним убором і вінком.

На Кіровоградщині вважають, якщо при перестрибуван­ні пара не розійдеться, то це знак, що вона вступить у шлюб. Простежується елемент трансвистизму – перевдягання чоловіка в жінку, і навпаки.

Вода в купальських обрядах теж відігравала важливу роль. Вважалося, що вона є священною, має очисні й лікувальні властивості.

Рано-вранці матері йшли по воду, де промовляли тричі: “Вода швидко йде, щоб до моєї доньки швидко свати їхали, як сонцем всі люди радіють, як любить дитина свою мамку, так щоб хлопці гинули за моєю дівкою”. [12, 165]

Купальська ніч вважалася чарівною, тому дівчата у цей час ворожили на свою долю. Ворожили за допомогою вінків, сплетених з польових квітів, їх пускали в річку й спостерігали, як вони пливуть. З того куди поплив вінок судили, куди дівчина заміж піде. Дівчина, чий вінок плив швидше, повинна була швидко вийти заміж, якщо він зупинявся, то це означало, що вона не вийде заміж, а коли танув, - що помре.

Ще з тих давніх часів і по сьогоднішній день побутує така легенда, що в ніч на Івана Купала розцвітає, і цвіте дуже коротку мить квітка папороті. І для того, щоб стати всезнаючим і всебачучим потрібно перемогти чорта і здобути квітку папороті, яка цвіте дуже коротку мить і лише в ніч на Івана Купала.

В.М.Ястрєбов описує купання таким чином: дівчата, перед тим, як зайти в річку, знімають з себе весь свій одяг і одягають тільки одні вінки. Заходячи в річку, вони вінків не знімають, а занурюються з головою, і вінки спливають самі. Можна сказати, що цей обряд символізує очищення від всього злого, тому що саме голе тіло і є символом чистоти. Це пов’язувано із народженням людини, яка приходить в цей світ голою. І тому проводячи цей обряд, дівчата ніби заново народжуються.

Виходячи із вище сказаного, можна сказати тільки те, що свято Івана Купала є не лише суто українським святом, але побутує і дотримується багатьма національностями України. Хоча, звісно, скрізь воно має свою особливу обрядовість, яка характерна тому чи іншому народові.

 

День Петра і Павла

12 липня — свято першоверховних апостолів Петра і Павла. Апостол Петро (Симон) — один із перших уч­нів і вірних послідовників Христа.

І хоч дні пам'яті обох святих відзначаються в один день, у народній традиції безумовно більшого автори­тету зажив святий Петро.

В давнину на Кіровоградщині у цей день пекли мандрики. Готували їх так: варили сколотини, від чого виходив вир жовтого кольору. Із нього робили маленькі круглі хлібці і пекли їх на сковорідці.

Сьогодні цьому святу не надають якогось особливого значення. Я вважаю, це пов’язано з тим, що зараз дуже низький культурний рівень населення, якому байдуже до традицій його предків.

Упродовж усього Петрівського посту, тривалість якого коливалась залежно від дати відзначення Великодня, у багатьох селах Кіровоградщини звучали петрівчані пісні. Тематично і в музичному відношенні вони дуже близькі до купальських. На порозі нового шлюбного сезону, який наставав одразу після жнив, дівчата співали про кохання, вірного обранця.

Петрівський піст – середина літа, коли помічали, що сонце вже повертало на зиму. За народними уявленнями, Петрівка -–голодна пора не лише тому, що постилися, а й тому, що закінчувалися запаси хліба минулого врожаю, а нового ще не було.

Головною турботою селянина в цю пору були сінокоси: “Хто в Петрівку сіна не косить, той зимою і в собак їсти просить”.

Успіння

На серпень випадає ще одне велике християнське свято, що належить до так званих богородичних свят — Успіння Пресвятої Богородиці Пріснодіви Марії (28 сер­пня).

У народі це свято ще називають «Перша Пречиста».

Протягом осіннього періоду є три «Пречисті», про які в народі говорять так: «Перша Пречиста жито засіває, друга — поливає, а третя снігом покриває» [10, 111]. Отже, в пе­ріод Першої Пречистої відбувається посів озимини.

Після цього свята для дівчат села вже немає важкої роботи, з'являється більше часу для розваг. Про це свід­чить і приказка: «Прийшла Перша Пречиста — стає дів­ка речиста».У період Першої Пречистої в садах України відбува­ється збір урожаю.

Після цього дня батьки, що мають дорослих дітей, го­туються до весільного сезону.

1.3. Свята осіннього циклу

З циклом осінніх свят пов’язані звичаї, приурочені до збору врожаю чи повернення худоби з літніх пасовищ.

Багато дослідників вважають, що осінній обрядовий цикл охоплює період від серпневих днів (2 серпня – свято пророка Іллі) до зимового посту Пилипівки (27 листопада).

В осінньому циклі свят відображено головну селянську турботу – забезпечення родючості полів, плодючості худоби, продовження людського роду.

Жниварські звичаї та обряди групуються коло таких свят – святого Іллі, Маковея, Великого Спаса, Різдво Богородиці, Покрова Пресвятої Богородиці.

Свято пророка Іллі

2 серпня святкується день Пророка Іллі. За народною міфологією, Ілля є християнським наступником громовика Перуна, тому і оспівувався він, як сівач озимого посіву. З особою цього святого пов’язана віра у його вплив на врожай. Святий Ілля, що по “небесному мосту в колісниці їде”, проходить полями й орудує блискавками і громом:

Куди махне жито росте

Жито, пшениця і всяка пашниця. [12, 231]

На півдні України в цей час бувають “горобині ночі” – нічні грози з блискавками і громом, що не дають спокою навіть горобцям.

Існує народна легенда, що коли біси повстали проти Бога, то Бог наказав Іллі прогнати не чисту силу з неба. З того часу Ілля ганяється за бісами і пускає в них вогненні стріли: громи і блискавку.

На Кіровоградщині, в с.Кучерівка, навіть на сьогоднішній день, забобонні люди відганяють від себе котів і собак, вірячи, що в цих тваринах ховається нечиста сила.

Якщо в цей час грім запалить хату, то селяни колись вірили, що таку пожежу нічим погасити не можна, бо ж “як Бог запалив, то чоловік не погасить, хіба що молоком”.

Під час грози селяни запалювали перед образами святих страсну свічку, щоб грім хати не спалив.

Серед нинішнього населення ходить така прикмета, що після Іллі вже не можна купатися, бо можеш втопитися.

“На Іллі – новий хліб на столі” – селяни в цей час уже випікають хліб з нового врожаю.

Маковея (перший Спас, Спас на воді)

Відзначається 14 серпня. Церковне свято Маккавеївських мучеників українці за співзвуччям з рослиною називають Маковія. Свято дістало назву від семи синів Соломонії – Маккавеїв, які відзначились великим героїзмом, захищаючи палестинську землю від чужинців.

Свято Маковея ще звуть Макотрусом (від слів “мак” і “трусити”). Цього дня збирають уже доспілий мак, щоб посвятити його у церкві.

Якогось особливого обряду святкування це свято не мало і не має. Про що й розповіла мені Крюченко Світлана Григорівна, 1935 р.н., мешканка с.Кучерівка Кіровоградської обл.

Для українського селянина день Маковія дуже важливий, бо тоді освячувався хліб нового врожаю. У церквах разом з колоссям хліба святили квіти та головки маку.

Обрядовою головною їжею на це свято були шулики. Рецепт їхнього приготування такий: пшеничне борошно замішують на молоці, додаючи яйця, соду, сіль. Випікають коржі. Мак товчуть у ступі. Потім його розводять перевареною водою з медом. Поламані на маленькі шматочки коржі поливають маком.

Також на Маковія святили воду у річках, ставках, криницях, купалися у цій воді, щоб позбутися нечистої сили. Тому що вода в цей день вважалась цілющою.

Великий Спас (Преображення Господнє)

19 серпня за новим стилем є свято Спаса. До цього дня закінчували збирати хліб, розпочинали копати картоплю, збирати яблука, груші, тому в народі його ще називають “Святом врожаю”.

На Спаса у церкві святили груші, яблука, калачі, обжинкові вінки.

Колись давно, зараз цей звичай не має значення, правовірні селяни до цього дня не їли садовини, бо це вважалось великим гріхом. Особливо це стосувалось тих батьків, котрі втратили дітей. Люди вірили, що на тому світі Божа Матір роздає дітям яблучка. Тим же з них, чиї батьки куштували на землі, яблука не дає і діти гірко плачуть.

Повернувшись із церкви, родина сідала за стіл, їли яблука з медом і запивали виноградним вином – щоб садовина родила. В середній смузі України від цього дня вже можуть починатися приморозки, а тому й кажуть: “Прийшов Спас – держи рукавиці про запас”.

Раніше Спаса вважався днем поминання померлих.

До того, що святилося в церкві на Великий Спас, було особливе ставлення. Так, з воску від свяченого меду робили свічку, котру зберігали як цілющий засіб: шматочки воску ковтали при гарячці. Зерно з колосся жита і пшениці розсівали по полю – вірили, що це оберігатиме його від бурі, граду, шкідників.

 

Різдво Богородиці

21 вересня вшановується свято Різдво Пресвятої Богородиці Пріснодіви Марії (Мала Пречиста, Друга Пречиста) — відноситься церквою до двунадесятих свят.

За християнськими письмовими джерелами, батьки Марії довго були бездітними, вони молили Бога про на­родження дитини. Коли народилася дочка, вони назва­ли її Марією. В честь її народження «принесли великі дари, жертви й всеспалення» й влаштували багатий банкет. У пам'ять про цю подію й було установлено свято Різдва Богородиці.

Святкування Різдва Богородиці в часі співпало із закінченням основних польових робіт. Богородицю вша­новували й дякували в цей день за зібраний урожай, адже вона є покровителькою землеробства. В цей день Богородицю дякували як подательку всякого благопо­луччя й покровительку сім'ї й особливо материнства. Не випадково в деяких регіонах України свято Різдва богородиці вважали «бабським святом».

У цей час в Україні часто йдуть дощі, а тому й при­мовляють у народі: «Друга Пречиста дощем поливає».

Як бачимо, це свято не має якогось особливого обряду святкування, але без сумніву воно пов’язане, в деякій мірі, знову ж таки із сільськогосподарськими роботами селян.

Покрова

За народним календарем у жовтні закінчувалася осінь і тому він був перехідним від осені до зими. Початком зими в українському селі вважалося свято Покрова (14 жовтня)—Покров Пресвятої Богородиці і Пріснодіви Марії.

Воно відзначається 14 жовтня і встановлено на честь Божої Матері, яка зняла зі своєї голови білу хустку – Покрову – і розкинула її перед людьми в церкві, одночасно молячись за їхнє спасіння. Саме ця біла Покрова і стала своєрідним оберегом України.

В Україні це велике народне і дуже популярне свято. Мені в роботі з моїми польовими дослідженнями про це свято допомогла написати мешканка с.Трепівка Кучерява Олена Дмитрівна, 1938 р.н. За її словами, із святом Покрови було пов’язано чимало народних повір’їв, прикмет, приказок.

У цей час не залишилося жодного птаха, який прилітав із півдня. У сільському господарстві на Покрову завершували такі польові роботи як оранка, сівба, переходили до зимового утримання худоби. В цей час в господарів з’являється можливість трохи перепочити від нелегкої, виснажливої праці.

Покрова – це час переважної більшості весіль. Дівчата бігли до церкви й ставили свічку, хто першою поставить, то раніше заміж вийде. Звичайно зараз це вважають забобонами.

За станом погоди в цей день намагалися передбачити якою буде наступна зима. Якщо вітер віяв з півночі, то зима буде холодною, з великим снігом, а якщо з півдня, то теплою і малосніговою.

Розглянувши традиційні календарні свята річного циклу, що святкувалися, а часом й продовжують святкуватися на Кіровоградщині можна констатувати, що

всі календарні свята носять суто християнський церковний характер, тому що майже всі вони пов’язані з церковним богослужінням та приурочені дням пам”яті християнських святих або ж етапам земного життя Ісуса Христа.

Народний український календар поділяється на такі періоди: свята календарного циклу, які в свою чергу включають: зимові свята, весняно-літні свята, свята осіннього циклу Для кожного періоду притаманні свої обрядові особливості.

Серед свят календарного циклу, особливо серед зимових, існують різні за походженням свята, але мають однакові обряди. Такими святами виступають День Катерини, День Андрія, які схожі своїми обрядами ворожіння дівчат “на закликання долі”; Різдво Христове, Новий рік та Масляна яким притаманне колядування, щедрування, посівання, орання, спорядження святкового столу тощо.

Цей збіг можна пояснити тим, що, наприклад, свята Катерини й Андрія складають своєрідну пару, тому що комплекс їхніх обрядів ворожіння мав переважно любовно-магічне спрямування. Ось чому саме з приходом зими, коли існує тільки холод, який розігрівається любовною магією. Саме тому в День Катерини та Андрія в різних місцевостях України, зокрема і на Кіровоградщині, спостерігалися зібрання неодруженої молоді.

Також серед свят календаря українського селянина мали місце і свята, які були позбавлені народної обрядовості. Серед таких свят – День Варвари, День Сави, коли працювали як у будні дні, лише подекуди заборонялося виконувати такі жіночі роботи, як прядіння, День Ганни, День Олексія.

Всі ці вище перераховані свята були названі на честь святих християнських великомучениць та великомучеників, і тому звідси випливає суть їхнього християнського походження.

Рік українського календарного циклу являє собою певні етапи життя Ісуса Христа.

Перший етап - це свято Різдво Христове, назване на честь народження Ісуса Христа та період його земного життя.

Другий етап – це свято обрізання Господнє за єврейським звичаєм.

Третій етап – Хрещення Ісуса Христа та вічна пам’ять про нього.

І, нарешті, четвертий етап – це церковне свято Великодня, яке пов’язане з останніми днями Христа на землі і наступне його Воскресіння.

У циклі весняно-літніх свят мають місце етапи визрівання сонця. Наприклад, у День Варвари народний календар фіксував поворот сонця на літо. У багатьох місцевостях говорили: “Варвара ночі урвала, дня приточила”.

У природі відбувався поворотний момент – літнє сонцестояння. Багато свят, обрядів та прикмет було пов’язано саме з сонцем. Зокрема, на свято теплого Олекси серед українського народу говорили: “Якщо день буде сонячним і теплим, то такою буде і вся весна”. Одразу видно, що тут не обійшлося без парціальної магії, коли за одним днем, можна дізнатися якою буде вся пора.

На свято Івана Купала сонце також відіграє певну роль. У купальських обрядах символом сонячного світла виступає вогонь, колесо, яке спускається з горба у воду. Пускання колеса ніби утверджувало перехід від літнього сонцестояння до зменшення життєвої сили сонця.

Свята й обряди були і є відносно самостійними явищами культури, засобами передачі досвіду від покоління до покоління. [11, 7]

Можна також стверджувати, що до недавна календарна обрядова традиція була досить стійкою, про що свідчать буквально лексичні збіги описів великодніх, купальських та інш. свят інформаторами В.М. Ястрєбова та інформаторами старшого покоління авторки цієї роботи вже через сто років. Правда серед молодшого покоління ці традиції в значній мірі забуті. Відійшли в минуле масові гадання, вечорниці, народні молодіжні ігри. Цьому сприяло переслідування народної обрядовості як забобонів, релігійних пережитків в радянський час. Крім того втраті традицій сприяє і зміна способу життя Українського населення. Переважна більшість його ниніпроживає в містах не адаптованих до проведення народних обрядів, та й спосіб життя сучасного сільського населення в певній мірі наблизився до міського з відповідними наслідками. Правда останнім часом спостерігається подекуди тенденції по відродженню народних календарних свят, але й ці спроби, скоріше, імітують лише окремі театралізовані елементи обрядів (ходіння з козою, вертеп, спалення Маслиниці, млинці...), а не відтворюють суть магічної взаємодії селянина й природи.

 

РОЗДІЛ ІІ. ТРУДОВІ СВЯТА Й ОБРЯДИ

Трудові свята й обряди – органічна складова святково-обрядової культури українського народу. Взаємозв’язок свят і праці має традиції, що сягають доісторичних часів.

Традиційна трудова обрядовість тісно пов’язана з календарним циклом сільськогосподарських робіт. Обряди неодмінно супроводжували початок оранки, сівби, вигін худоби на пасовище, закінчення жнив тощо. У селянській сім’ї трудові традиції та обряди були справжньою школою для підростаючого покоління. У процесі виконання ритуальних дій дитина здобувала свої перші трудові навички.

На мою думку, ці традиції й обряди допомагали виростити і виховати дитину справжнім господарем, який не боїться жодної роботи і робить все для того, щоб його господарство стало більш заможним і доглянутим.

Трудова обрядовість на всіх етапах свого існування була одним із важливих елементів суспільного життя. при цьому її питома вага, сфера дії та функції постійно змінювались. Зважаючи на значний вплив релігії, трудові звичаї та обряди українців були залежні від неї.

Сучасну систему трудових свят складають: професійні свята; трудові свята, пов’язані з окремими циклами сільськогосподарських робіт; свята трудових колективів та обряди вшанування трудівників; фольклорні свята праці, присвячені народним ремеслам, та ін. Усі свята й обряди мають свою символіку та атрибутику.

Досягнення благородних цілей, що випливають із змісту традиційної трудової обрядовості, можливе лише за умов узгодженості трудового внеску та винагороди за нього, дотримання міри урочистості при проведенні свят. Подальший розвиток трудових свят неможливий без пильного вивчення народного досвіду, прогресивних набутків традиційної обрядовості та трудової моралі, їх відродження та творчого використання.[10, 202]

2.1.Традиційні трудові свята

Свято першої борозни

Це стародавня народна традиція, пов’язана із сільськогосподарським календарем, - початок оранки, сівби. Від успіху цих робіт залежить добробут селянина і його родини протягом усього року.

Залишки традиції закликання успіху при оранці та сівбі бачимо у святах різдвяного циклу: на Маланки серед щедрувальників був орач, який носив із собою чепіги від плуга і співав відповідну пісню. На Новий рік посівальники, обсипаючи зерном оселю, примовляли: “Щоб уродило, краще ніж торік!”

Звичаї, пов’язані з першою оранкою та сівбою, з давніх-давен включали в основу магічні дії: освячення плуга, першої борозни, покладання свяченого хліба в перші скиби зораної землі (щоб родила нива), а також яєць та срібних монет (для чистоти хліба). Та вже в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. багато традиційних обрядових елементів відмирає або спрощується.

Взагалі, обрядовість цього свята виявляється дуже цікавою, про що й поділився зі мною мешканець с.Трепівка Вороний Микола Іванович, 1922 р.н. Цей чоловік багато років пропрацював на землі, і кому, як не йому більше знати про неї.

Перед тим, як виїжджати в поле, вся родина збиралася в хаті, перед образами запалювали свічки і молилися Богові. Потім свяченою водою кропили волів чи коней, в кого що було.

Коли доорювали до дороги, то вдавалися до замовлянь, прикликаючи собі віщим словом удачу. Завершувався день святковою вечерою. Погоничеві обов’язково діставався картуз чи сорочка в подарунок.

Ранньої весни священник відслужував молебень з освяченням хлібних зерен. Збираючись спати, одягали сорочки, в яких причащалися під час останнього говіння в церкві. Це робилося для того, щоб не було бур’яну і будяків поміж хлібом.

Перед сівбою, як і перед оранкою, вся сім’я молилась Богові. Господар брав у руки хрест (хлібчик відповідної форми) і клав його в борозну на завороті – там, де востаннє повернувся плуг. Потім ставав обличчям до сонця і читав “Отче наш”, набирав повні жмені зерна і кидав його навхрест. Потім починав сіяти. А коли починав волочити, обійшовши ниву навкруги, то зупинявся біля хреста, брав його в руки, скидав шапку і хрестився. Потім ламав хрест на шматки, розмочував у воді, їв сам і давав їсти всім учасникам сівби, навіть тваринам. Ні в якому разі не можна було лаятись та кричати на тварин, - це свідчило про те, щ о на ниві будуть будяки та бур’яни родити.

На думку Миколи Івановича, ритуали, що супроводжували першу оранку та сівбу, мали дещо трішечки різні варіанти цього звичаю по території України, але скрізь це були молитви до Бога, пронизені почуттям шани до своєї праці.

Він вважає, що це збереглося і до наших часів, хоча в зміненому, трансформвоаному вигляді. І чому так сталося, на жаль, Микола Іванович не може сказати.

А я вважаю, що це пов’язано із новою сучасною технікою, яка є більш зручною і практичною.

Вигін худоби на пашу

Вигін худоби на пашу – це традиційне трудове свято, приурочене до літнього вигону худоби на пасовища. Відзначалося воно в день св. Юрія – покровителя хліборобства і скотарства (23 квітня за ст.ст.). За народними віруваннями, у цей день св. Юрій відмикає небо й землю і випускає на волю росу та свіжу зелену траву.

На сьогоднішній день на Кіровоградщині проживають вихідці з Карпатської України. Один із них – Вороний Микола Іванович – житель с. Трепівки, гуцул за походженням, згадує як відбувалися в цей день проводи пастухів з отарами та стадами на полонину. Свято склалося на основі давніх традицій жителів Карпат (гуцулів, бойків), згідно з якими вигін худоби проводився урочисто і супроводжувався виконанням релігійно-магічних обрядів, пісень і танців. До магії вдавалися, щоб очистити свійських тварин від усього злого, а те зло примусити увійти в якийсь сторонній предмет. Використовували різні засоби очищення: вогонь, свячену воду, молитву, закликання. На Кіровоградщині господиня виносила худобі залишки свяченого хліба і годувала її на щастя. Господар вирізував кілька дернин із зеленою травою, клав з обох боків воріт і застромляв у них гілочки квітучого терену. Крізь такі ворота свяченою вербою виганяли худобу.

Напередодні свята на місце літнього табору виряджали старшого – ватага, який був головним в усіх справах. Промовляюч молитву, він відчиняв двері господарських споруд, спостерігав за тим, як готували місце для ритуального багаття – ватрище, кидав у нього підкову, яка мала охороняти табір від блискавки та грому. Потім ватаг брав загострене з обох боків сухе поліно зі шматочками гноту й швидким тертям здобував “живий вогонь” (ватру). Давши ватрі розгорітися, ватаг набирав жару і, нашіптуючи молитву, кидав його у воду. Потім тією водою кропив навхрест усі будівлі та пасовища, які вже надійшли.

Решта води зберігалася в пляшці до кінця сезону. Після своєрідного водосвяття ватру урочисто заносили і клали на ватрище. Цей вогонь побожно підтримувався протягом усього літування. Восени, підходячи додому, ватрище не гасили, а давали можливість згаснути самому.

Взявшиз ватрища розжарену скіпку, ватаг обходив усі будівлі, читаючи “Отче наш”. В кінці обходу клав її на ворота, через які мусила проходити череда. Прийнявши череду, окропивши її водою та очистивши “живим вогнем”, готували вечерю. Коли всі приготування закінчувались, ватаг скликав чабанів до спільної молитви.

Подібні ритуали супроводжували й повернення худоби з пасовища. Обидва свята відзначають у Карпатах і сьогодні.

Свято першого снопа

Свято прешого снопа – урочисте оформлення початку жнив, в основі якого лежить народна традиція зажинків. За побутуючими уявленнями, обрядові дії, пісні могли забезпечити добре збереження врожаю. Такими магічними діями були обряди з першим снопом, першою жменею скошеного хліба.

Вийшовши в поле на зажинки, господиня розстеляла скатертину або рушник із хлібом, сіллю та свічкою. На узбіччі вона зупинялася і тричі кланялась ниві, промовляючи: ”Дай Боже, легко почати, а ще легше дожати”. Жнива завжди починали в так звані “легкі дні” – вівторок і п’ятницю. Бажано було також, щоб це збігалося з новим місяцем. Як правило, починав косити найшанованіший в селі чоловік, у якого робота “кипіла” в руках. Щоб не боліла спина, за пояс втикали гілку ясеня або дуба.

У деяких селах Кіровоградщини перший зажинок робила господиня. Трьома захватами лівої руки вони стинала одну жменю, потім іншу і клала їх навхрест на обочині. Ці жменьки мали тут пролежати до кінця жнив. Іноді першу жменю відносили до комори, де вона знаходилась аж до Нового року. Напередодні цього свята її вносили до світлиці, щоб поворожити на багатий урожай.

Обряди проводили і з першим снопом. Як правило, його ставили в хаті на почесному місці під образами – покуті. Перший сніп обмолочувався окремо. Зерна з нього святили у церкві, а перед сівбою їх змішували із насінням. Соломою з прешого снопа годували корів, щоб не хворіли і давали багато молока. Інколи зажинки робили у пристуності священника.

Крім зажинків, робили ще й “закрутку”, щоб рука лихої людини не могла зіпсувати хліба. Це відбувалося так. Коли жінки приходили в поле на зажинки, то одна з них узявши жменю колосся, закручувала його вузлом. Інші в цей час співали відповідних пісень.

Обжинки

Обжинки – старовинний народний звичай святкування закінчення жнив. Назва походить від слова обжинати, тобто закінчувати жнива. Головною метою обжинків є сприяти забезпеченню майбутнього врожаю.

Про цей звичай, можна сказати, який має господарський характер, мені розповіла Варакута Ольга Василівна, 1929 р.н., яка народилася в с.Трепівка, де й досі зараз проживає.

В останній день жнив женці збиралися гуртом на чиємусь лану і під обжинкові пісні в’язали останній сніп. Вважалося, що в цьому снопі зібрана вся життєдайна сила поля. В різних місцевостях України він мав свою назву, наприклад, серед сіл Кіровоградської області, його називали іменних або дідух. Цей сніп прикрашали калиною, різними квітами, а також перев’язували стрічками і заносили до хати. На Новий рік його ставили під образами святих, а коли виходили в поле для першого засіву, домішували до насіння вимолочені з нього зерна.

Також, зі слів Ольги Василівни, важливого значення в кінці жнив надавалося обряду завивання спасової бороди. “Бородою” була невелика кількість нескошених колосків, які залишали в полі, розраховуючи, що так можна забезепечити врожай в наступному році. Між стеблами розпушували землю і засівали її зерном із трьох колосків. Бороду перев’язували стрічками або червоною ниткою. Також біля “бороди” клали скибочку хліба, трохи солі, ставили банку з водою і співали” “Оце тобі, борода, хліб, сіль і вода!” Таким чином, виконувався ритуал годування землі. Вже після закінчення самих жнив женці качались по полю, щоб на той рік спина не боліла.

Серед жінок в цей день побубував ритуал ворожіння на врожай. А відбувався він таким чином: жінки тричі кидали позад себе серпа. Якщо серп впав і вдарився гострим кінцем об землю, то значить в наступному році слід очікувати доброго врожаю, а якщо вдарявся тупим або держаком, то це дуже погана прикмета.

Крім всіх цих магічних дій, під час обжинків також виконувалися спеціальні обжинкові пісні, які славили працелюбність робітників. Дуже яскравим моментом обряду був вибір царівни-дівчини або жінки, яка дещо відзначилася від інших під час жнив.

На польову царівну одягали найпишніший вінок із колосся та квітів і з піснями супроводжували її в село.

2.2.Новітні трудові свята.

Успадковані сучасною Україною, а відповідно й Кіровоградщиною, від попередньої радянської доби, коли народні свята переслідувалися офіційною комуністичною владою як релігійні пережитки. Ці пережитки намагалися витіснити новітніми трудовими святами. Але коріння як і назви були все ж взяті із народної традиції. До таких новітніх свят належить свято врожаю. Його позбавили народного магічного змісту, залишивши лише емоційне сприйняття радості завершення найважчого трудового періоду в році, очікування майбутнього достатку, як наслідок гарного врожаю. Це свято відзначали колгоспах нагородами трудівників-землеробів. А в містечках, районних центрах та в обласному місті влаштовували ярмарки сільськогосподарської продукції, які подекуди супроводжувалися спортивними змаганнями сільської молоді. Атрибутивними елементами цього свята стали традиційні народні атрибути свята врожаю – коровай та зжаті снопи злаків. Мали місце спроби відірвати ці атрибути від народної традиції, прикрасивши снопи червоними зірками. Це свято, як продовження саме народного свята врожаю подекуди відзначається і нині.

2.3.Новітні календарні та професійні свята.

8 березня

8 березня, свято вираження любові і подяки жінкам, має давню історію і мрячне походження.

Історію святкування Міжнародного жіночого дня прийнято зв'язувати з ім'ям революціонерки Клари Цеткін. Саме вона на Міжнародній конференції жінок у 1910 році в Копенгагені проголосила ідею щорічно відзначати 8 березня як день народження жіночого пролетаріату. Вибір Цеткін саме 8-го березня як дати святкування Міжнародного жіночого дня викликає суперечливі пояснення.

Відповідно до офіційного, широко відомої версії, Жіночий день був присвячений до подій 1857 року, коли 8 березня текстильниці нью-йоркських фабрик пройшли маршем по вулицях міста, протестуючи проти низьких заробітків і тяжких умов праці.

Однак ряд істориків називають і іншу - релігійну - причину виникнення свята, відповідно до якої в наміри Цеткін входило зв'язати історію жіночого соціалістичного руху з історією її народу - євреїв. А саме з тією сторінкою цієї історії, що розповідає про Есфірі, дружину перського царя Ксеркса.

Цариця Есфірь, скориставшись непереборним впливом на Ксеркса своїх чарів, врятувала свій народ, іудеїв, від винищування. Узявши з царя, що не знав про її походження, обіцянка , що він знищить усіх ворогів, що заміряються на її народ, Есфірь запобігла "єврейським погромам, що планувалися".

Есфірь звернула царський наказ проти самих персів, що бажали винищити іудеїв, на честь чого день 13 Адара (цей місяць єврейського календаря приходиться на кінець лютого - початок березня) став святкуватися як свято Пурима.

Дата святкування Пурима в іудейському релігійному календарі є "рухливою", як у православному - дата святкування Великодня. Однак, число святкування Пуриму, що прийшлось у 1910 році на 8 березня, закріпилося і прижилося.

У Росії святкування Міжнародного жіночого дня стало традицією майже відразу ж після моменту "винаходу", приблизно, починаючи з 1913 року. У повному змісті "міжнародним " його, зрозуміло, вважати складно, тому що сьогодні поширеність його не виходить за межі колишнього СРСР та країн Варшавського договору, тобто країн які пережили соціалістичне минуле.

Таким чином, Україна після розпаду СРСР також святкує це свято, яке зараз має статус весняного свята краси і тепла, і, насамперед, жінки.

День вчителя

День учителя - професійне свято всіх працівників сфери освіти - був заснований ЮНЕСКО в 1994 році. Звичайно відзначається в першу неділю жовтня.

У нашій країні до 1994 року, за указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 вересня 1965 року, День учителя відзначався в першу неділю жовтня.

 

Деньміліції

День міліції встановлений в 1992 році Указом Президента України завдяки досягненням органами внутрішніх справ України успіхів в боротьбі зі злочинністю й охорони правопорядку. Це професійне свято відзначається в Україні щорічно 20 грудня - в день прийняття Верховною Радою України в 1990 році Закону "Про міліції".

23 лютого – День захисника Вітчизни

23 лютого поздоровлення приймають ветерани війни і військовослужбовці.

Відзначаючи це традиційне свято, віддається данина поваги і подяки тим, хто мужньо захищав рідну землю від загарбників, а також тим, хто в мирний час несе нелегку і відповідальну службу.

23 лютого - свято, що збереглося ще з радянських часів. У СРСР 23-го лютого відзначався День радянської армії і військово-морського флоту.

Отже у другому розділі було розглянуто трудові свята й обряди, які поділяються на професійні, традиційні та новітні трудові свята. Особливу увагу було приділено історії виникнення того чи іншого свята.

Такі свята як 8 березня, День захисника Вітчизни, День вчителя вже стали традиційними. Їх святкують на роботі, в установах, вони мають широке поширення серед населення. Вони відзначаються колективами.

Традиційні трудові свята також вже трансформувались, і втратили релігійно-магічний характер. Свято першої борозни, першого снопа, обжинки не відзначаються так широко, як раніше, оскільки зараз вже на більш високому рівні сільськогосподарська техніка, яка віддаляє виробника від продукту праці.

ВИСНОВКИ

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група мають свої традиції, звичаї, обряди та свята, становлення яких відбувалося протягом багатьох століть.

За винятком похоронних і поминальних, всі обряди є радісними й святковими подіями. Але обряд і свято – не одне і те ж. Свято включає в себе обряд чи обряди як необхідну складову частину, але до обряду не зводиться. Свято – більш широке явище. Воно включає і необрядові дії, котрі часто навіть переважають. Крім того, свято не має суворо установленої форми. Вона може значно видозмінюватися в залежності від творчості його учасників, самодіяльність яких не регламентована.

Якщо в обряді головним є особлива символічна дія, то у святі – безпосередній вираз почуттів, настроїв, переживань, у зв’язку з пам’ятними подіями в життя суспільства, колективу, сім’ї, особи.

1.Всі календарні свята українського народу носять суто християнський церковний характер.

Народний український календар поділяється на такі періоди: свята календарного циклу, які в свою чергу включають: зимові свята, весняно-літні свята, свята осіннього циклу та трудові свята й обряди, які поділяються на традиційні трудові свята, новітні трудові свята, професійні трудові свята. Для кожного з періоду притаманні свої обрядові особливості.

Серед свят календарного циклу, особливо серед зимових, існують різні за походженням свята, але мають однакові обряди. Такими святами виступають День Катерини, День Андрія, які схожі своїми обрядами ворожіння дівчат “на закликання долі”; Різдво Христове та Новий рік, яким притаманне колядування, щедрування, посівання тощо.

Цей збіг можна пояснити тим, що, наприклад, свята Катерини й Андрія складають своєрідну пару, тому що комплекс їхніх обрядів ворожіння мав переважно любовно-магічне спрямування. Ось чому саме з приходом зими, коли існує тільки холод, який розігрівається любовною магією. Саме тому в День Катерини та Андрія в різних місцевостях України, зокрема і на Кіровоградщині, спостерігаються зібрання неодруженої молоді.

Також серед свят календаря українського селянина мали місце і свята, які були позбавлені народної обрядовості. Серед таких свят – День Варвари, День Сави, коли працювали як у будні дні, лише подекуди заборонялося виконувати такі жіночі роботи, як прядіння, День Ганни, День Олексія.

Всі ці вище перераховані свята були названі на честь святих християнських великомучениць та великомучеників, і тому звідси випливає суть їхнього християнського походження.

Рік українського календарного циклу являє собою певні етапи життя Ісуса Христа.

Перший етап - це свято Різдво Христове, назване на честь народження Ісуса Христа та період його земного життя.

Другий етап – це свято обрізання Господнє за єврейським звичаєм.

Третій етап – Хрещення Ісуса Христа та вічна пам’ять про нього.

І, нарешті, четвертий етап – це церковне свято Великодня, яке пов’язане з останніми днями Христа на землі і наступне його Воскресіння.

У циклі весняно-літніх свят мають місце етапи визрівання сонця. Наприклад, у День Варвари народний календар фіксував поворот сонця на літо. День почав збільшуватись, а ніч зменшуватись.

Можна також стверджувати, що до недавна календарна обрядова традиція була досить стійкою, про що свідчать буквально лексичні збіги описів великодніх, купальських та інш. свят інформаторами В.М. Яструбова та інформаторами старшого покоління авторки цієї роботи вже через сто років. Правда серед молодшого покоління ці традиції в значній мірі забуті. Відійшли в минуле масові гадання, вечорниці, народні молодіжні ігри. Цьому сприяло переслідування народної обрядовості як забобонів, релігійних пережитків в радянський час. Крім того втраті традицій сприяє і зміна способу життя Українського населення. Переважна більшість його ниніпроживає в містах не адаптованих до проведення народних обрядів, та й спосіб життя сучасного сільського населення в певній мірі наблизився до міського з відповідними наслідками. Правда останнім часом спостерігається подекуди тенденції по відродженню народних календарних свят, але й ці спроби, скоріше, імітують лише окремі театралізовані елементи обрядів (ходіння з козою, вертеп, спалення Маслиниці, млинці...), а не відтворюють суть магічної взаємодії селянина й природи.

Серед розглянутих трудових свят й обрядів, можна виділити професійні трудові, новітні професійні та традиційні трудові свята. Особливу увагу було приділено історії виникнення того чи іншого свята.

Такі свята як 8 березня, День захисника Вітчизни, День вчителя вже стали традиційними. Їх святкують на роботі, в установах, має широке поширення серед населення. Вони відзначаються колективами.

Традиційні трудові свята також вже трансформувались, і вже не мають такого значення як раніше. Свято першої борохни, першого снопа, обжинки не відзначаються так широко, як раніше, оскільки зараз вже на більш високому рівні сільськогосподарська техніка.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

  1. Великдень в Україні: Нариси про Великодні свята з народними піснями. – К.: “Освіта”, 1993.- 132 с.

  2. Воропай О. Звичаї нашого народу. – К.: "Оберіг", - 1993. – 496 с.

  3. Климець Ю.Д. Купальська обрядовість на Україні. – К.:”Наукова думка”, 1992. – 221 с.

  4. Курочкін О.В. Новорічні свята українців: традиції і сучасність. – К.:”Оберіг”, 1978. – 96 с.

  5. Пономарьов А.П. Українська етнографія. – К.:”Либідь”, 1996. – 343 с.

  6. Пригорницький В.В. Народні свята. – К.:”Освіта”, 1993. – 146 с.

  7. Різдвяні свята на Україні. – К.:”Музична Україна”, 1991. – 85 с.

  8. Сосенко К. Різдво – Коляда і Щедрий вечір. – К.: “Українська письменниця”, 1994. – 121 с.

  9. Скуратівський В.Т. Дідух: свята українського нарожу. – К.:”Освіта”, 1995

  10. Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник. – К.: Либідь, -1993 . – 246 с.

  11. Українські народні свята та звичаї. - К.:”Освіта”, 1993 . – 236 с.

  12. Українці: Свята. Традиції. Звичаї. – Донецьк: “Аквара-Грес”, 2004. – 302 с.

  13. Українські традиції. – Харків:”Фоліо”, 2003. - 571 с.

  14. Ястрєбов В.М. Матеріали з етнографії Новоросійського краю // Єлисавет. – 1992. - №№5, 6, 7, 8

загрузка...
Top