Субкультура

1.Поняття про субкультуру.

2.Романтична іронія творчості митців 19 століття країн Західної Європи.

3.Опишіть історію вашого краю.

Список використаної літератури.


1.Поняття про субкультуру

Наукове осмислення субкультур та контркультур у сучасній культурології почалося в 60-х роках XX ст. До цього проблеми субкультур досліджувалися, як правило, в рамках концепції соціалізації відповідними науковими галузями - соціологією, соціальною психологією та культурантропологією (у колишньому СРСР - етнографією). Зважаючи на те, що культура - це концентрований та упорядкований досвід діяльності конкретно-історичної, соціальної, етнічної спільноти людей в обмеженому часом і місцем просторі, об'єднаних спільними інтересами, потребами, цінностями, нормами й стереотипами, було введено поняття "субкультура".

Кожне суспільство має певну сукупність культурних зразків, які приймаються та усвідомлюються всіма його членами. Цю сукупність прийнято називати домінуючою культурою (або всезагальною), яка функціонує на суспільному рівні. Суб'єктом культури на цьому рівні виступає суспільство як виразник певно визначених культурних цінностей. Разом з тим суспільство включає деякі групи людей, які розвивають певні культурні комплекси, що не сприймаються всіма членами цього суспільства. Ці культурні комплекси відображають груповий рівень функціонування культури, а особа, носій специфічних уявлень, свого "особистого" культурного досвіду, - особистісний рівень.

Кожна з груп людей розвиває свої способи поведінки, які відрізняють ЇЇ від усього іншого суспільства, створює власну культуру. Деякі соціальні інститути прагнуть впровадити поведінкові зразки та цінності, які відрізняються від подібних зразків та цінностей інших інститутів. Такі вирази, як "культура виробництва", "культура навчання", "культура управління", "армійське життя", "богема", "життя в комуналці" тощо, відображають картину культурних особливостей та зразків різних типів соціального життя.

Як правило, субкультури функціонують саме на груповому рівні. У будь-якому соціумі існують соціальні групи (колективи), що мають орієнтацію на культурні цінності, норми та традиції, які відрізняються від загальноприйнятих норм і традицій переважної більшості населення. Тому культурні зразки, які тісно пов'язані із загальною домінуючою культурою і разом з тим відрізняються від неї своїми специфічними рисами, називаються субкультурами.

Поняття "субкультура" не тотожне поняттю "соціальна група", а відображує лише частковий вияв останнього. Соціальна група визначається фундаментальними ознаками соціального розмежування - відношенням до власності, влади, місцем у системі суспільного розподілу праці тощо. Члени соціальної групи не завжди обов'язково пов'язані прямими контактами, проте їм притаманні такі аспекти життєдіяльності, як уклад, рівень, якість життя, тобто те, що зараз усе частіше називають "стилем життя"[4, c. 56-57].

Субкультури існували з давніх часів, проте у патріархальні епохи вони відрізнялися лише так званим "нормативним зразком" тієї чи іншої соціальної групи. "Патріархально-селянський" зразок як особистісний тип субкультури історично склався першим. Так, Гесгод (8-7 ст. до н.е.) у дидактичній поемі "Труди і дні" добропорядність цього типу пов'язував із власними зусиллями; законами, що встановлені богами; упорядкованістю, мірністю, традиційністю життєвого укладу; удосконаленням майстерності в трудовій діяльності; прагненням до матеріального статку, збагаченню не за рахунок насилля й грабунку, а господарчої самодостатності. Життєвими настановами такого типу є: соціальна обережність, прагнення до безпеки від сумнівного випадку, що підривають усталений уклад і благополуччя; добропорядне ставлення до сусіда, на відміну від суперництва аристократів; прагматична обачливість, а іноді й хитрість - він і хазяїн у власній сім'ї чи общині, і підданий "у мирі". Такий нормативно-культурний тип може досить жваво трансформуватися як у тирана, деспота, так і в раба, хитрого холопа.

Внаслідок урбанізації та становлення нових капіталістичних відносин виник "нормативний зразок" особистості буржуа. Він по-своєму оцінює й розуміє роль багатства: головна чеснота для нього - гроші, які забезпечують його особисту незалежність та завойовану демократичним шляхом свободу. Він визнає високу цінність праці - працелюбність, діловитість, підприємливість, що разом з чесністю та вірністю дає можливість досягти ділового успіху. Він спирається на власні сили, керується принципом "людина робить себе сама, зобов'язана собі самій, несе відповідальність за себе, свої рішення і вчинки". Буржуазна етика заохочує скромність, бережливість, методичний і холодний розрахунок. У той же час цінуються такі чесноти, як витрати на "добрі справи" - як на власні та сімейні потреби, так і на благодійництво та меценатство.

Нормативний зразок "шляхетного мужа" (аристократа) передбачав відповідну аристократичну етику. У стародавні часи - це давньоримський воїн, скандинавський вікінг, китайський мандарин, японський самурай; у середні віки - європейський лицар, слов'янський дружинник або князь; англійський джентльмен Нового часу. До характерних рис такого "нормативного зразка" можна віднести особисте благородство, що диктується родовим походженням (успадкування або дарування дворянського титулу, посвячення до лицарства), кодекс честі, слава, освіченість, манірність та звички (наприклад, знання та вживання іноземних мов у спілкуванні); суперництво, войовничий характер поповнення власності; нехтування фізичною, продуктивною працею; марнотратне ставлення до власності тощо.

У кожну епоху, крім нормативних типів, існували й ненормативні зразки субкультур: як субкультурні утворення існували культури гладіаторів, риторів - у Стародавньому Римі, сміхова карнавальна культура Середньовіччя, міщанська культура вишуканої доби Просвітництва, побутова міська культура другої половини XIX - початку XX ст.

В основі сучасного нормативного зразка особистості лежить пріоритет загальнолюдських цінностей культури, які мають гуманістичний зміст: вивільнена праця та матеріальний статок, що забезпечує сучасний рівень комфорту, доступність освіти та духовного розвитку особи, якість здоров'я та його надійна охорона, особиста безпека і повага гідності особи, гарантоване благополуччя в старості. Вагомою цінністю залишається інститут сім'ї та виховання дитини[8, c. 124-126].

Серед основних чинників, що впливають на формування субкультур, сучасна культурологія виділяє соціальний стан, етнічне походження (національність), релігію, місце проживання, рівень освіти, професійний статус, статеві, вікові відмінності тощо. Будь-яке співтовариство - носій певної субкультури. Суб'єкт у співтоваристві завжди формується як суперечлива єдність суспільства і особи, ієрархії співтовариств. Традиції, звичаї тієї чи іншої людської спільноти, зразки, норми, вірування, засоби й мета власної діяльності є важливими характеристиками культури людини, безпосереднім змістом її свідомості та поведінки. У цьому розумінні діяльність людини завжди культурно зумовлена і має певний культурний зміст.

Методологічне значення категорії "субкультура" полягає в тому, що дає змогу не лише уявити загальний вигляд культури того чи іншого суспільства, а й побачити досить строкату мозаїку субкультур, які по-різному взаємодіють.

По-перше, субкультура підкреслює внутрішню диференційованість культури. Саме в цій категорії відбивається і необхідність, і потреба в культурному розмежуванні та самовизначенні людей як членів певно окреслених соціальних груп, кожна з яких має специфічні ознаки. Дослідження динаміки розвитку таких соціальних груп, їх стійкості в певному часі дає змогу вибудувати типологію субкультур. Крім того, за цією категорією можна відрізнити соціально прийняті форми культурної диференціації (професійні, молодіжні, наукові, творчі, релігійні субкультури, субкультури національних меншин) від антисоціальних субкультур (терористичних угруповань, злочинних груп тощо).

Кожна субкультура - це продукт історичного розвитку суспільства. Тому важливо досліджувати диференціації його груп не лише за певними ознаками, а й за їхньою стійкістю в часі. За формами організації субкультури неоднакові: вони можуть бути формальними (діяти згідно статуту, правових норм), наприклад, політичні партії, професійні об'єднання тощо; напівформальними - громадські соціокультурні чи соціально-політичні рухи.

В останні десятиліття науковці відокремили й неформальні субкультури -вони стосуються здебільшого творчих, самодіяльних та інших гуртків. При такому аналізі субкультур увага дослідників акцентується більше на безпосередніх зв'язках між тими, хто їх складає, на їхній об'єднаності спільними інтересами, ніж на виконанні ними соціально значущих функцій.

Зокрема, розрізняють внутрішньогрупові, міжгрупові та загально соціальні наслідки діяльності субкультур. Так, культура дисидентського руху цілком задовольняла своїх представників, пануюча офіційна культура вважала її надзвичайно небезпечною для радянського суспільства.

Існуючі субкультури оцінюються не лише власними представниками, а й представниками інших груп. Від того, які оцінки переважатимуть (позитивні, негативні, нейтральні), залежить доля субкультури, її стійкість, напруження зв'язків у ній, можливості розвитку тощо. Тому існуючі в суспільстві субкультури нерівнозначні: одні користуються більшою, інші - меншою повагою; одні відчутно, інші менш помітно впливають на культурний поступ суспільства в цілому.

Учені все більше схильні до тієї думки, що розвиток культури будь-якого суспільства в сучасних умовах безпосередньо залежить від кількості і стану існуючих у ньому субкультур. Аналіз динаміки культури стає ефективнішим завдяки виявленню норм поведінки, що встановлюються в суспільстві між його членами як представниками певних груп (вікових, професійних, за інтересами тощо), а також специфіки стилю їхнього життя та цінностей, які вони сповідують. З'ясування економічних, соціальних, демографічних передумов розвитку кожної субкультури, вивчення факторів, що зумовлюють їхню специфіку, дозволяють типологізувати субкультури. Це, в свою чергу, дає змогу визначити особливості соціально-групового складу кожної субкультури, її світоглядні та ідейні основи, межі впливу на людину, суспільство та його культуру в цілому, соціальне значення та ступінь привабливості для всіх учасників культурного процесу, допомагає встановити її рейтинг та спрогнозувати можливі зміни (розвиток, згасання, стійке відтворення, трансформацію) і соціокультурні наслідки цих змін тощо.

Таким чином, субкультура є похідним поняттям від загального поняття "культура" і означає культурну спільність із деякими особливими рисами та ознаками, виділеними з тієї чи іншої культури. Кожна культура є цілісним утворенням, що складається з множинності субкультур. Проте останні не є механічними складниками культури. У реальному житті вони перехрещуються, зливаються, трохи розмежовуються або ж дуже відрізняються за деякими параметрами аж до протистояння основному масиву культури, перетворюючись на його альтернативу[6, c. 78-79].


2.Романтична іронія творчості митців 19 століття країн Західної Європи

Романтизм (від. франц. romantisme - дивне, фантастичне) - ідейний і художній напрям у культурі першої половини XIX ст., який характеризується відмовою від нормативного мислення, особливим наголосом на індивідуальності митця, цікавістю до всього неповторного, несхожого, сприйняттям природи як безкінечного процесу становлення і руйнування. Цей стиль охопив усі сфери духовного життя і всі види мистецтв.

Як загальноєвропейська течія, романтизм став наслідком глибоких розчарувань у післяреволюційному облаштуванні суспільства на початку XIX ст. Романтики протестували проти раціональності, утилітарного підходу до життя, нівелювання особистості. Недосконалість світу, відсутність чіткої перспективи розвитку породили почуття безвиході, "світової скорботи". Темою романтичних творів здебільшого були думки про гармонійне і недосяжне минуле, що не повернеться, і невідоме майбутнє.

Герої романтизму були видатними і особливими. їх вирізняв ліризм, самотність, здатність до жертовності, до бунту. Реальні обставини життя людей майже не цікавили романтиків. Яскраві, неординарні характери їх героїв розкривалися на фоні стихії природи, суспільних потрясінь, стародавніх подій історії. Романтики прагнули створити в мистецтві недосяжне - ідеальний і досконалий світ людських взаємин. Тому романтичні твори мають два виміри - ідею найвищих людських чеснот і відкидання спотвореного реального життя (Д. Г. Байрон, "Пригоди Чарльз-Гарольда"). Природа була вічною цінністю у творчості романтиків, її стихія заворожувала, збігалася з людськими пристрастями, проте завжди залишалася вільною і нескореною (М. Лєрмонтов, "Демон", "Думи"). Красою мистецтва вони воліли врятувати світ. Це був час тріумфу поезії.

Велике значення для європейських народів мало зацікавлення романтиків національними традиціями, народними мовами, звичаями, подіями минулого, насамперед середньовіччям (історичні романи В. Скотта). Письменники-романтики відкрили європейцям ідеалізоване минуле, зацікавили мандрами (Д. Ф. Купер "Останній з могікан"), пізнанням невідомого. Романтизм сприяв появі й популярності нових жанрів (зародження професійної журналістики і критики Е. По), відкрив нові можливості для творчого експерименту (народні казки братів Я. і В. Грімм, казки-фантазії Е. Гофмана). Величною фігурою періоду романтизму є французький письменник В. Гюго (1802-1885). Герої його романів ("Собор Паризької Богоматері", "Знедолені", "Людина, що сміється") наділені могутньою силою духу, здатні на самопожертву, є переможцями обставин і творцями власного щастя[2, c. 167-168].

Романтизм у живопису вирізнявся динамізмом композиції, стрімкими рухами зображень, яскравими кольорами, контрастом світла і тіні, екзотичністю сюжетів. Риси художніх творів епохи класицизму - велич, ретельне вимальовування деталей, статичність фігур - відійшли в минуле. Художні романтичні твори першої половини XIX ст. зображували в портретах характерні риси, сум'яття почуттів, драматизм і трагічність образу. У романтизмі на той час не було певної системи принципів, це було більше відчуття, емоційний твір.

У живопису романтизм представлений кількома напрямами. Для майстрів французького романтизму більш характерна динамічна тематика з героїчним або драматичним змістом. Першим художником цього напряму вважають Т. Жеріко (1791-1824) - палкого прихильника героїки наполеонівської доби. Поєднання прийомів класицизму і романтизму дало неперевершении результат у головному полотні його творчості "Пліт Медузи". Е. Делакруа (1798-1863) - лідер романтизму в образотворчому мистецтві, тематика творів якого приводила до дискусій, адже митець не обходив трагічних сторінок революційних подій першої половини XIX ст. в Європі ("Різня на Хіосі", "Свобода на барикадах").

Німецький романтизм характеризувався домінуванням релігійно-патріархальної тематики, меланхолічним настроєм творів (Ф. Руни, К. Фридрих, П. Корнеліус). Англійський - фантастичними і релігійно-міфічними мотивами (У. Блейк, У. Тернер), а також створенням перших етюдів на пленері (Д. Констебл, "Собор у Солсбері з саду єпископа", "Віз для сіна"). У російському романтизмі провідна роль належала портрету і пейзажу (О. Кипренський, К. Брюллов). Серед іспанських митців найвидатніших успіхів на ниві романтизму досяг Гойя (Франсіско Хосе Гойя- і-Лусьєнтес).

Напередодні "весни народів" і революцій 1848 р. політичні мотиви в мистецтві стали домінуючими. Митці в країнах, які боролися за національне визволення, часто перетворювалися на національні символи (композитори Ф. Шопен, Ф. Ліст, Д. Верді, поети А. Міцкевич, Ш. Петефі). Найяскравішим романтиком у музиці тих часів вважають Людвіга Ван Бетховена (1770-1827) за глибоку патетику його творів, могутній, піднесений настрій[10, c. 164-165].


3.Опишіть історію вашого краю. Андріївська церква - церква Андрія Первозванного

Андріївська церква - церква Андрія Первозванного

Рік побудови: 1744. Архітектурний стиль: рококо. Розташування: на Бабиному торжку - на перетині Андріївського узвозу, Десятинної вулиці та Володимирської вулиці, поруч з Десятинною церквою.

Місце, де стоїть уславлена пам'ятка архітектури XVIII століття Андріївська церква, оповите легендами. Тут було найдавніше поселення, яке вважають містом полянського князя Кия, засновника Києва. На вершині гори - Перунового горба - стояв дерев'яний слов'янський язичницький ідол бог Перун в оточенні інших богів. Ліворуч височіли князівські палаци, а згодом і Десятинна церква - перша кам'яна споруда Київської Русі...

За легендою, у І столітті н.е. це місце освятив апостол Андрій Первозваний. В ХІ столітті тут виник Андріївський монастир (який ще звали Янчиним, на честь Янки - дочки князя Всеволода Ярославовича), де було засновану першу на Русі жіночу школу з майстернею по виробництву гаптованих тканин.

Тут у вересні 1744 року у зв'язку з прибуттям до Києва імператриці Єлизавети Петрівни було закладено Андріївську церкву. Проект розробив уславлений архітектор В. В. Растреллі, а будівництвом безпосередньо керував зодчий І. Ф. Мічурин, який виявив великий талант при розв'язанні складних інженерних проблем.

Перлина бароко — Андріївська церква закладена 1744 р. в зв`язку з приїздом імператриці Єлизавети I до Києва. Зведена 1749 — 1754 рр. за проектом В. В. Растреллі на Андріївській горі, на початку Андріївського узвозу (назва від Андрія Первозванного). Це єдина в Україні збережена робота архітектора. Будівництвом керував зодчий І. Мічурін. Висота церкви — 60 м (без стилобату — 40), довжина — 30 м, ширина — 23 м. Однокупольний храм з п`ятиглавим завершенням має форму хреста, в кутах якого розміщені декоративні вежі на масивних стовпах, що відіграють роль своєрідних контрфорсів. Зовні контрфорси прикрашені пілястрами й прикриті трьома парами колон з капітелями корінфського ордену. До Андріївської церкви з боку вулиці ведуть круті чавунні сходи. Вся маса церкви спирається на двоповерховий будинок-стилобат з вісьмома кімнатами на кожному поверсі, стіни якого являють собою фундаменти церкви. Навколо церкви — тераса з балюстрадою, з якої відкривається мальовнича панорама Подолу й Дніпра. Внутрішнє оздоблення церкви, розроблене В. В. Растреллі, ближче до стилю рококо. Воно було виготовлене за формами українських різьбярів М. Чвітки, Я. Шевлицького, московських майстрів І. та В. Зиміних, П. Ржевського та інш. Іконостас церкви оздоблено різьбленим позолоченим орнаментом, скульптурою й живописом, який 1754 — 1761 рр. виконали О. П. Антропов та І. Я. Вишняков. Антропову належать картини "Зішестя святого духа на апостолів", "Нагорні проповіді Христа" (прикрашають кафедру), композиція "Таємна вечеря" (у вівтарі) та інш. В церкві є полотна "Вибір віри князем Володимиром" (невідомого автора) і "Проповідь апостола Андрія скіфам" (бл. 1847, укр. художника П. Т. Бориспольця); живопис у вівтарній частині церкви на зворотній стіні іконостаса створено художниками І. Роменським й І. Чайковським. На будівництво Андріївської церкви витрачено 23 500 шт. цегли, 28 970 пуд. цвяхів; на позолоту верхів — 1590 книжок і 20 аркушів листового золота. У 1978 — 1979 рр. проведено чергову реставрацію, у ході якої церква набула вигляду часів В.Растреллі. З 1958 р. Андріївська церква— філіал заповідника Софійський музей[3, c. 56].

На місці Андріївської церкви з 1215 і до початку 17 ст. існувала Хрестовоздвиженська церква, на її місці згодом була споруджена однойменна дерев`яна церква, що згоріла і більше не поновлювалася.

Фундамент церкви сховано у двоповерховій будівлі - стилобаті. Він тримає на собі зовні легку, виконану в стилі бароко сорокашестиметрову споруду. Фасад однокупольного храму з п'ятиглавим завершенням прикрашають колони, пілястри, багате ліплення. Вікна і двері декоровані орнаментом. З майданчика відкривається чудовий вид на Поділ і Дніпро.

Внутрішнє оздоблення храму, розроблене В. В. Растреллі, тяжіє до стилю рококо. Над ним працювали талановиті українські та іноземні майстри, авторами картин є відомий російський художник О. П. Антропов, українські живописці Г. К. Нос-Левицький, П. Т. Борисполець та інші.

Архітектурні обриси Андріївської церкви, що набула особливої краси після реставрації, надзвичайно вдало поєднуються з рельєфом місцевості і є не тільки невід'ємною частиною панорами Києва, а й вже давно стала символом Києва.


Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Багновская Н. Культурология : Учеб. пособие/ Нела Багновская,; М-во образования РФ, Российская экономическая академия им. Г. В. Плеханова . -М.: Издательско-торговая корпорация "Дашков и К", 2005. -297 с.

3. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз./ Володимир Бокань,; Межрегион. акад. управл. персоналом. -К.: МАУП, 2000. -134 с.

4. Гаврюшенко О. Історія культури : Навчальний посібник/ Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська,; Наук. ред. Василь Шейко,. -К.: Кондор, 2004. -763 с.

5. Кормич Л. Культурологія : (Історія і теорія світової культури ХХ століття): Навчальний посібник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України, Одес. нац. юридична академія . -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2003. -303 с.

6. Культурологія: Навчальний посібник/ І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т харчових технологій. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -367 с.

7. Культурология: История мировой культуры/ Под ред. А.Н.Марковой. -2-е изд., переработ. и доп.. -М.: Культура и спорт: ЮНИТИ, 2000. -575 с.

8. Подольська Є. Культурологія : Навчальний посібник/ Єлизавета Подольська, Володимир Лихвар, Карина Іванова,; М-во освіти і науки України, Нац. фармацевтичний ун-т. -Вид. 2-е, перероб. та доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -390 с.

9. Поліщук Є. Історія культури : Короткий довідник/ Євген Поліщук,. -К.: Укр. Центр духовної культури, 2000. -181 с.

10. Шевнюк О. Культурологія : Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. -К.: Знання-Прес, 2004. -353 с.

загрузка...
Top