Стан української культури у першій половині ХХ століття

Вступ.

1. Діяльність діячів української культури в Галиччині, на Буковині і Закарпатті.

2. Творча діяльність О.Архипенка.

3. Культура української діаспори перш. пол. ХХ ст. Є.Маланюк, С.Гординський, І.Багряний.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Вже на початку XX ст. українська культура відзначалась прагненням вирвати людину з "рамок біологічного існування" і ввести її до широкої часової й просторової перспективи, до єдності зі Всесвітом. Зокрема, творчість В. Пачовського тяжіла до таємничого зв´язку з космічною нескінченністю світу. У збірці "Ладі й Марені — тереновий огонь мій..." автор ототожнив календарний цикл давньої поганської міфології з циклом людського життя — від його зародження до кінця. Художник К. Малевич в своїх супрематичних візіях відтворив поривання людської душі в Космос, космічно-планетарний лад Всесвіту. Подібна структура художніх змістів свідчила про спорідненість культурних процесів в українських землях й поза ними. Російська культура жила на той час ідеєю всеєдності В. Соловйова, Європа вчитувалась у рядки М. Рільке: "Єдиний — і внутрішньосвітовий простір все пов´язує. І в мені птахи літають", американський же письменник Е. Хемінгуей взяв епіграфом до одного з своїх романів слова: "Немає людини, яка б була б, як острів, сама по собі, кожна людина є часткою Материка, часткою Суші...".

Взаємопов´язана, цілісна, плинна, динамічна реальність не могла бути пізнаною через явлене й зовнішнє, вона вимагала нових засобів її художнього аналізу. Вона спонукала мистецтво стати на шлях жорстокого препарування реального світу, як у тогочасних психоаналітиків, які проникали в глибини підсвідомості, та фізиків, які досліджували світ атома.


1. Діяльність діячів української культури в Галиччині, на Буковині і Закарпатті

Перебування українських земель у складі царської Росії та Австро-Угорської імперії зумовило регіональні особливості розвитку їхньої культури. Завершення формування української нації в умовах кристалізації класової структури буржуазного суспільства визначило характер напрямів у національній культурі, зокрема появу струменя демократичної культури. Внутрішня політика правлячих кіл указаних держав по-різному відбивалася .на культурному розвитку. Насадження монархічної, клерикальної ідеології, соціальне гноблення народних мас, нехтування політичними й національними правами українського народу — все це негативно впливало на становлення демократичного напряму культури України.

Письменство Закарпаття, хоч і з певним запізненням, повторює модель розвитку інших українських регіонів: Наддніпрянщини, Галичини, Буковини. На початку ХХ ст. спостерігається певне зацікавлення скарбами народної творчості. Письменниками “переходового” типу від “будительських” традицій до нової модерної літератури стають Т.Злоцький, Ю.Жаткович, Г.Стрипський, С.Білак, І.Легеза та ін.

Великі позитивні зрушення в громадсько-культурному житті Закарпаття сталися в 1919 році, коли, за Сен-Жерменською мирною угодою, воно увійшло до складу Чехословаччини. У зв’язку з історичними змінами відбувалися зміни і в культурному житті краю. Створюються більш сприятливі умови для розвитку всіх ділянок культури: літератури, театру, книговидавництва, преси.

Архітектура Західної України перебувала під впливом європейської і відображала розвиток будівельної техніки та нових конструкцій, використовувала нові матеріали. В містах Галичини та Буковини з´явилося чимало примітних споруд: у Львові — будівлі політехнічного інституту (арх. Ю. Захарович), Галицького крайового сейму (арх. Ю. Гохбергер), у Чернівцях — будинок-резиденція митрополита Буковини (арх. Й. Главка), на Закарпатті — мисливський палац графів Шенборнів, будинок Ужгородської синагоги та ін.

Як у Наддніпрянщині, так і в Західній Україні друга половина XIX ст. є періодом значних досягнень. В цьому заслуга як всього західноукраїнського народу, так і його інтелігенції. Зростали, хоч і дуже повільно, писемність, вища освіта, наука, художня література та мистецтво. Однак при цьому слід зазначити, що елітна культура інтелігенції Львова, Чернівців, Мукачевого та інших великих міст різко відрізнялася своїм рівнем від духовного життя селян Прикарпаття, Карпат та Закарпаття. І все ж у ці часи риси національного характеру, національної свідомості, менталітету західних українців були втілені в творчості їх видатних представників. Був зроблений новий крок у подальшому розвитку духовного життя і одночасно закладений фундамент майбутнього поступу.

Розвиток музичної культури на Закарпатті проходив дещо повільніше, ніж в сусідніх землях України, Угорщини, Чехословаччини і був зумовлений суспільними і політичними причинами. Аналіз джерельних матеріалів переконує в тому, що головним чинником розвитку музичного життя регіону стало зростання національної самосвідомості, яке відбувалось під впливом культуротворчих процесів, що проходили в Галичині, Наддніпрянській Україні, країнах Європи. Національна ідея не тільки зберегла для краю його власну культуру в умовах денаціоналізаторської політики, але і підняла її на вищий щабель. Таким чином, взявши за критерій зміну ціннісних орієнтацій, в історії культури Закарпаття ХІХ - першої половини ХХ століття можна виділити такі періоди: "будительський" (ХІХ - початок ХХ ст.), "просвітницький" (20-30-ті рр. ХХ ст.), "визвольний" (40-ві рр. ХХ ст.).

У 20-30-ті рр. ХХ століття Закарпаття стало одним із осередків бурхливих культурно-мистецьких подій, що в оригінальний спосіб віддзеркалюють загальноукраїнські тенденції і водночас дозволяють простежити специфічні регіональні особливості. Нові тенденції розвитку музичної культури виявились у зміні характеру музичного побуту, народженні різноманітних форм мистецького спілкування. Музика стала складовою усіх сфер суспільного буття: релігійної, громадсько-політичної, навчальної тощо. Інтенсивність музичного життя виявилась у музично-виконавському, освітньому, фольклористичному і композиторському напрямках. У Закарпатті відбувається активний процес формування музичних і культурно-освітніх товариств, які розповсюджували досягнення української і світової музичної класики, сприяли формуванню музичних зв`язків з іншими регіонами. Завдяки своїй демократичності і доступності особливу роль у музичній культурі регіону відіграв хоровий спів. Концертне життя базувалось переважно на любительському музикуванні. Створення Філармонії, Руського Національного хору, Крайового хору вчителів, Руського театру Товариства "Просвіта", мережі музичних шкіл, Музично-етнографічного кабінету і поява лідерів серед композиторів і виконавців стимулювали процес професіоналізації регіонального музичного середовища. Значною мірою до розбудови музичної інфраструктури Закарпаття прилучились вихідці з Галичини і Наддніпрянської України, а також емігранти з Росії й інших держав, які потрапили сюди після поразки національно-визвольних змагань початку ХХ ст. Вони внесли в місцеве мистецтво елементи професіоналізму і сприяли розвиткові зовнішніх міжкультурних зв`язків.


2. Творча діяльність О.Архипенка

На початку століття в Києві зароджується феномен творчості Олександра Архипенка (1887-1964). Закінчивши рисувальну школу О. Мурашка; майстер у 1908 р. приїхав до Парижа, а згодом до Нью-Йорка, де здобув всесвітню славу скульптора-кубіста. У своїх спогадах Архипенко згадував, яке неповторне враження на всю його творчість справили пам´ятки рідного міста, скіфські кам´яні ідоли в університетському ботанічному саду, мистецтво українського бароко. Найвизначнішими постатями українського авангарду цього часу були також Олександр Богомазов (1880-1930), що започаткував в Україні мистецьку течію кубофутуризму, Василь Єрмилов (1894-1967), Олександра Екстер (1882-1949).

Гордістю українського авангардного мистецтва є також всесвітньо відомий скульптор-кубофутурист Олександр Архипенко (1887– 1964). З 20-річного віку він жив і працював за кордоном, завоювавши всесвітнє визнання, титул «генія скульптури», проторувавши дорогу іншим видатним майстрам – Генрі Муру, Джакометті, Калдеру та ін.

Завдяки своїм експериментам з формою він одержав цілком новий принцип пластичного вираження, його самобутність виявила себе вже у перших юнацьких роботах «Мисль», «Відчай», «Запорожець», «Юда». Архипенко зображав не мислителя, а мисль, не людину в розпачі – відчай. Експресіонізм – прагнення до узагальненої передачі певних станів – заклав підвалини його подальших символізованих безособових образів – «Дитина», «Негритянка», біблійна «Сусанна». Архипенка приваблювали образи архаїчні, наповнені волею до життя, оті «половецькі баби», що стояли по українських степах як вартові вічності.

У кубізмі його привабило те, як живописці працювали із формою: подібно до поетів, вони римували, ритмізували, досягали гармонійного звучання, зіставляючи куби й овали. Кубофутуризм Архипенка – це теж динаміка кутів, кіл, конусів, ромбів у нескінченному коло-обігу. Він зважився на небачену доти річ: покрив веселковими кольорами грані й площини своїх скульптур і зробив їх форми рухливими. Такий «П'єро-карусель», в якому обертаються і хитаються всі осі цієї непосидючої фігури, складеної з ромбів, кіл, конусів.

Скульптор постійно експериментує, створюючи абсолютно новаторські речі. Так, образ паризького циркача «Медрано» сконструйовано з металу, дерева, скла. Це перший у XX ст. «мобіль» – робот, своєрідна машина для демонстрації змінних набірних кольорових зображень, їх названо «архипентурою»: цей спосіб живопису справляє враження справжнього руху. Тут головне не сюжет, а постійна мінливість. О. Архипенко любив такий матеріал, як випалена глина-теракота – за прихований в ній вогонь життя, теплоту, але водночас робив скульптуру з плексигласу, підсвіченого зсередини, що надавало скульптурам світлосяйної прозорості. Новаторським стало й тлумачення скульптором простору між частинами скульптури, які він порівнював з музичними паузами. У Дев’ятій симфонії Бетховена, пише він, двічі трапляється довга пауза, що породжує таємницю і напруження. Використання тиші і звуку в симфонії подібне до застосування значущого простору і матеріалу в скульптурі. Спираючись на цю концепцію, він почав моделювати простір і йому пощастило досягти своєї мети 1913 року у статуї «Жінка, що йде». Метафізична основа е і в іншого винаходу – увігнутостей в скульптурі, які теж сприймаються як символи відсутніх форм і відкриті для асоціацій та зіставлень.

У мистецтві, вважав Архипенко, слід уникати конкретності, щоб упоратися з такими абстрактними елементами, як символ, асоціація і відносність. Тому й уникав етнографізму. Лише окремі деталі одягу персонажів чи характер орнаменту мають національну забарвленість у скульптурах «Жозефіна Бонапарт», «Стародавня єгиптянка», «Арабка». Ритми різних часів і народів, але й українські історичні глибини даються тут взнаки: магія трипільської культури (фігурки з птахоподібними головами), мотив мозаїк Київської Русі («Рожевий торс на мозаїчному тлі»), впливи українського бароко. Бронзове погруддя – портрет відомого в світі диригента В. Менгельберга (подарований автором Києву) виконано в дусі «необароко»: диригент, переживаючи бурю бетховенського твору, виказує пристрасть, шал і пафос.

Немов архаїчний майстер, великий скульптор насичував пластичні форми магічною символікою, його роботи начебто невикінчені, фрагментарні, не деталізовані – а тому й справляють враження первісності, вічного творення життя.

З усіх українських митців найбільшої світової слави зажив Олександр Архипенко, що прибув до США ще в 1923 р. Він увійшов в історію мистецтва як один з основоположників культури модернізму. Мав індивідуальні виставки в Німеччині, Франції, Англії. У Нью-Йорку відкрив власну школу, створив понад 750 композицій, серед яких бронзові плити-барельєфи Б. Хмельницького і М. Грушевського, що експонувалися в найбільших музеях світу, постійно виступав з доповідями на мистецькі теми в американських університетах та мистецьких товариствах. Митець виготовив скульптури князя Володимира Великого, Тараса Шевченка та Івана Франка, які були встановлені в Українському культурному парку в Клівленді, а скульптурна постать Кобзаря прикрасила місто Керхенсон у штаті Нью-Джерсі.

Український мистецький авангард творив справді високе мистецтво. 10–20-ті роки становлять собою цілу епоху в житті України. В цей період істинно ренесансного злету Україна показала, яке багатство талантів і обдарувань має наш народ. Митці й науковці натхненно, наполегливо працювали у різних умовах – і колоніального існування в останні імперські роки, і в суворі, жорстокі часи війни й революції, і в перші – ще сприятливі для розбудови національної культури – пореволюційні роки; творили надзвичайно інтенсивно і плідно (наче передчуваючи нетривалість цих умов) науку і мистецтво найвищого рівня. Тому таким вагомим став тогочасний вітчизняний доробок і такий значний його внесок у світову культуру.

3. Культура української діаспори перш. пол. ХХ ст. Є.Маланюк, С.Гординський, І.Багряний

Між двома світовими війнами українська література в еміграції зросла і укріпилася світоглядово. Вона поповнилась іменами таких поетів і письменників, як Олег Ольжич, Юрій Клен, Леонід Мосендз, Олена Теліга, Євген Маланюк, Оксана Лятуринська. Ці майстри знаменували блискучий період і в історії української літератури взагалі.

Пожвавленню літературного життя Канади 20-х років сприяв і Мирослав Ірчан (справжні ім´я та прізвище - Андрій Баб´юк), який в 1923 р. приїхав до Канади, де розгорнув літературно-видавничу діяльність. Свої міркування про причини виїзду українського населення до інших країн М. Ірчан висловив у нарисі "За океаном". Драматичними творами, написаними в Канаді - "Родина щіткарів" та "Підземна Галичина" - він зробив значний внесок в українську літературу та культуру, майстерно висвітливши соціально-політичне становище західноукраїнських трудящих у цей період. Але сум за Україною спричинив його повернення на батьківщину в 1929 р. У Харкові він очолив письменницьку організацію "Західна Україна" і редагував журнал під такою самою назвою. Розстріляний у 1937 р.

Українці другої еміграційної хвилі відрізнялись від першої, трудової, насамперед тим, що були в основному освіченими людьми, лише незначна частина з них була неписьменною. Саме цим пояснюється їх швидке пристосування до нових умов життя і праці, активної участі у громадському житті. З цих людей вийшло найбільше лідерів громадсько-політичних і культурно-освітніх організацій. Наприклад, "батьком" українського співу в Америці називають композитора, диригента і хормейстера Олександра Кошиця. Своєю творчістю О. Кошиць пропагував українську культуру за кордоном, знайомив з мистецтвом українського хорового співу, що став своєрідним каталізатором у пожвавленні діяльності мистецьких колективів у Північній Америці.

У 1929 р. до США прибув Василь Авраменко, який згодом став засновником української народної хореографії. За короткий період він створив понад 50 ансамблів, які діяли по всій країні. Він влаштовував виступи своїх вихованців у багатьох штатах Америки, прагнув до того, щоб з українським мистецтвом познайомилось якомога більше американців. У 1934 р. танцювальний ансамбль В. Авраменка (близько 300 осіб) виступив у Метрополітен Опера Гавс у Нью-Йорку, а сам він став засновником школи народних танців у Нью-Йорку та студії звукових фільмів.

Уся українська література, друкована в Канаді після Другої світової війни, є широкою панорамою тематики, літературних напрямів і стилів. Тут патріотична героїка і ностальгійна лірика, романтика і політична література, гумореска, сатира і мемуаристика, нариси, байки, шкільні підручники, журнали, сторінки в газетах для молоді тощо. Саме після Другої світової війни з´явилася в Канаді українська літературна критика.

Євген Филимонович Маланюк – український поет, культуролог, літературний критик. З початком світової війни став слухачем Військової школи в Києві, після закінчення якої його направили на Південно-Західний фронт, де Є. Маланюк познайомився з начальником штабу першої Туркестанської дивізії полковником Євгеном Мєшковським, який після вибуху Жовтневої революції закликає його повернутись на Батьківщину, щоб взяти участь в обороні Української Держави. Євген Маланюк працює в Генеральному Штабі України, пізніше стає ад’ютантом генерала Василя Тютюнника, командуючого Наддніпрянською Армією УНР. У 1920 році опиняється в таборі для інтернованих поблизу польського міста Коліша. Разом із кількома друзями (Ю. Дараган, М Чирський, М. Грива та інші) видає журнал “Веселка”, де побачили світ його перші поезії. 1923 року разом із Михайлом Селегієм і Михайлом Осикою випускає в світ невелику збірку поезій “Озимина”. Пізніше перебрався до Чехословаччини, там у Подєбрадах закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії. Брав активну участь у суспільно-політичному житті. У міжвоєнний період з’являються в світ його збірки поезій “Стилет і стилос” (1925), “Гербарій” (1926), “Земля й залізо” (1930), “Земна Мадонна” (1934), “Перстень Полікрата” (1939). Наприкінці другої світової війни Євген Маланюк переїжджає до Німеччини, а пізніше до Нью-Йорка. Вже за океаном виходить його поема “П’ята симфонія” (1954), збірки “Влада” (1951), “Остання весна” (1959), “Серпень” (1964). Культурологічні розвідки та літературно-критичні праці зібрані в двох томах “Книги спостережень” (1962, 1966). Вже після його смерті побачила світ збірка “Перстень і посох” (1972).

Святослав Ярославович Гординський (літературний псевдонім Юрій Буревій) народився 30 грудня 1906 року у місті Коломия (нині Івано-Франківська область) у родині відомого українського літературознавця, письменника Ярослава Гординського. Батько майбутнього поета викладав українську та класичні мови у гімназіях Коломиї та Львова, читав лекції у львівському таємному університеті та на вищих учительських курсах, працював у філологічній секції Наукового товариства імені Т. Шевченка. Отже, Ярослав Гординський був високоосвіченою людиною. Він, до слова, перекладав твори Г. Гейне та У. Шекспіра, листувався з Іваном Франком і досліджував його творчість.

Як поет С. Гординський дебютував збіркою «Барви і лінії» /1933/ у двадцятисемирічному віці, коли авторам найбільш заповідається на славу. За першою ластівкою вийшли друком у Львові книжки поезій «Буруни» /1936/, «Слова на каменях» /1937/, «Вітер над полями» /1938/, поема «Сновидів» /1938/, «Легенди гір» та «Сім літ» /І939/ та в Кракові «Сурми днів» і «Перший вал» /1941/ – обидві збірки під псевдонімом Юрій Буревій. Так само у Кракові вийшли друком і «Вибрані поезії» Святослава Гординського у 1944 році.

Під час війни С. Гординський емігрував за кордон. З 1944 року жив у Мюнхені, де видав збірку віршів «Вогнем і смерчем» /1947/, а з 1949 року – у США. У роки еміграції С. Гординський активно працював над художніми перекладами. Ще в Україні 1936 року він здійснив свою художню інтерпретацію давньослов’янського епосу «Слово про Ігорів полк», переклав також поему К. Рилєєва «Войнаровський». Та ось 1961 року митець звітує великою перекладною книгою, котра свідчить про інтенсивну творчу працю упродовж, здавалося б, років мовчання. Це видання «Поети Заходу. 60 перекладів з поезії латинської, італійської, французької, англійської, американської, німецької, польської». С. Гординський пропонує українському читачеві власну художню версію творів Овідія, Горація, В. Гюго, Ш. Бодлера, Г. Аполлінера, Е. Верхарна, Дж. Байрона, Й. В. Гете, Ф. Шіллера, Р. Рільке, Ю. Словацького та ін.

Так само ґрунтовно Святослав Гординський працював і в галузі літературознавства та мистецтвознавства. Самобутні й досі, у рік сторіччя від дня народження письменника, не втратили свого значення його статті про Т. Шевченка як художника, про український іконопис: «Тарас Шевченко-маляр», «Українські церкви в Польщі: їх історія, архітектура і доля», «Віктор Цимбал», «Українська ікона», «Крук, Павлусь, Мухин – три українські різьбярі» тощо.

Після значної перерви – понад сорок років, коли оригінальні поезії Святослава Гординського не заявлялися друком, автор видав у «Сучасності» ніби як підсумкову книгу: «Поезії. Вірші оригінальні й перекладні» /1989/. Йому ще навіть судилося побувати на батьківщині – у любому його серцю Львові і в Києві, що його він і не сподівався колись побачити.

Західні дослідники творчості Івана Багряного відзначали унікальну здатність письменника до «кошмарного гротеску», неабиякого гумору серед відчаю, оптимізму — серед трагедії в глухій війні, що проводиться на величезних просторах євразійської імперії. Юзеф Лободовський твердить, що «Сад Гетсиманський» перевищує силою вислову все, що дотепер на цю тему було написано, з другого ж боку — є виразним свідченням глибокого гуманізму автора, що на самому дні пекла зумів побачити людські прикмети навіть у найозвіріліших осібняків".

Популярність іншого роману «Тигролови», що його Ю. Шерех вважав утвердженням жанру українського пригодницького роману, — «українського всім своїм духом, усім спрямуванням, усіма ідеями, почуттями, характерами», спричинилася до пародіювання Мосендзом та Кленом образу багрянівського Григорія Многогрішного. Так з'явився гумористичний Горотак, що на думку Лавріненка, читався радше як беззлобний дружній шарж. Зате незадовго до смерті письменника, а саме 1963 року, з'явився друком плід заздрості й ненависті до Багряного, схоже, що витвір аноніма, бо псевдонім і досі не розшифровано, — брудна книженція «На літературному базарі. Поезія, проза і публіцистика Івана Багряного».

Висновки

На початку XX ст. українська культура розвивається в контексті європейського та світового культурного процесу. Протягом усього XIX ст. зусиллями передової інтелігенції, корифеїв української культури готувався грунт для духовного відродження нації, відновлення її державності. У системі української культури на той час означилися практично всі основні ділянки - література, театр і драматургія, мистецтво та архітектура, музика, народна культура і фольклор, започаткований розвиток науки, освіти, преса, книговидання.

Блискуча плеяда українських митців XX ст. гідно продовжила працю своїх попередників, сформувавши національне відродження в надзвичайно складний і суперечливий час. Український культурний Ренесанс тривав принаймні до рубежу 20-30-х років і завершився трагедією нації та її еліти, що опинилися під тиском тоталітаризму. Досвід, надбання і уроки цього Періоду надзвичайно важливі в наш час. При певній цілісності того процесу, що відбувався в розвитку української культури першої третини століття, в Українському Відродженні слід виділити три періоди: перший період тривав від початку століття до Української національно-демократичної революції (1917); другий - під час доби визвольних змагань (1917-1920); третій - від періоду НЕПу, українізації аж до так званого "розстріляного відродження" (30-і роки XX ст.).

Незважаючи на те, що український народ був штучно розділений політичними кордонами, процес розвитку музичного мистецтва на всіх землях був єдиним. Спадкоємний зв’язок культуротворчих процесів Закарпаття з Україною виявляється у таких реаліях, як:

- тісний зв’язок культурно-громадського життя з процесами національного відродження;

- яскраво-національні форми концертного життя: найважливішим чинником культурного розвитку є хорове музикування; виникнення музично-драматичного театру з українською мовою, народно-побутовою тематикою і демократичним змістом; інтенсивне культивування жанрів побутової музики;

- праця композиторів у сфері духовної музики і обробки народних мелодій - пражанрів української професійної музики. Прямий вплив фольклорних традицій на всі жанри композиторської творчості. Естетичні орієнтації композиторів на здобутки перемиської школи і М.Лисенка, М.Леонтовича, К.Стеценка.


Список використаної літератури

1. Довганич О. Культура Закарпаття в роки окупації (березень 1939 – жовтень 1944 рр.) // Нариси історії Закарпаття. Т. ІІ (1918-1945) — Ужгород: Видавництво «Закарпаття», 1995.– С. 560-575.

2. Матвєєва Л. Культурологія: Курс лекцій:Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — К. : Либідь, 2005. — 512с.

3. Матвієнко Л. Культурологія: навч. посібник / Київський національний торговельно- економічний ун-т. — К. : КНТЕУ, 2007. — 285с.

4. Парахонський Б. О., Погорілий О. І., Йосипенко О. М., Собуцький М. А., Савельєва М. Ю. Культурологія: Навч. посібник / Національний ун-т "Києво-Могилянська академія" / О.І. Погорілий (упоряд.), М.А. Собуцький (упоряд.). — К. : Видавничий дім "КМ Академія", 2003. — 314с.

5. Пащенко Н. Культурологія. Теорія культури: Конспект лекцій / Київський національний ун- т будівництва і архітектури. — К. : КНУБА, 2006. — 136с.

6. Розвиток музичної освіти на Закарпатті у 20-30-ті роки ХХ століття //Наукові записки ТДПУ ім.В.Гнатюка. – Серія: Мистецтвознавство. – Вип.1 (8). – Тернопіль, 2002. – С.55-59.

7. Росул Т. Музичне життя Закарпаття 20-30-х років ХХ століття. – Ужгород: ПоліПринт, 2002. – 208 с.

8. Тюрменко І. І., Буравченкова С. Б., Рудик П. А., Береговий С. І., Кобилянський Є. Е. Культурологія: теорія та історія культури: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Національний ун-т харчових технологій / І.І. Тюрменко (ред.). — 2-е вид., перероб. та доп. — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — 368с.

9. Український чин Закарпаття / Редактори-упорядники: В. Худанич, В.Маркусь. – Ужгород: Мистецька лінія, 2004. – 240 с.

загрузка...
Top