Соціофілософські проблеми правової культури

Вступ.

1. Філософсько-правові проблеми правової культури.

2. Соціально-філософські ідеї дослідження правової культури.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми. Формування правової культури не є відокремленим процесом від розвитку інших видів культури — політичної, моральної, естетичної. Це комплексний процес. їх поєднує спільність завдання — створення морально-правового клімату в суспільстві, який би гарантував особі реальну свободу поведінки в поєднанні з відповідальністю перед суспільством, забезпечував її права, соціальну захищеність, повагу її гідності, тобто поставив би людину в центр економічних, соціальних, політичних, культурних процесів.

Тісна взаємодія і взаємозв'язок проявляються між правовою і моральною культурою. Оцінка правових явищ, здійснювана правосвідомістю, є не тільки правовою, а й їх моральною оцінкою, визначенням їх відповідності моралі суспільства. Тому будь-які порушення законності, ігнорування законних прав і інтересів Особи, недодержання вимог справедливості при вирішенні питань про юридичну відповідальність завжди розглядаються як аморальні явища. У свою чергу, правова культура справляє зворотний вплив на моральну культуру. Вона служить необхідною умовою формування високих моральних якостей громадянина. Знання і розуміння сутності і соціального призначення правових явищ — права, правосуддя, законності, правової відповідальності, непохитна переконаність у необхідності суворого додержання норм права сприяють зміцненню у свідомості людини основних принципів і категорій моралі.

Дотримання у державі принципу верховенства права, законності, правопорядку, встановлення, зміна законодавства забезпечується кропіткою працею висококваліфікованих фахівців-юристів. За умов політичної, економічної та соціальної напруги в українському суспільстві важливого значення набуває об’єктивна діяльність юристів, що вимагає великих моральних зусиль, професійних навичок, об’єктивного пізнання правових явищ, правової ерудиції та компетенції, знання законів природи, володіння інформацією з актуальних проблем. Така діяльність можлива на основі інтелектуальної культури, яка сприяє адекватному сприйняттю правової дійсності, прийняттю справедливих і законних рішень.

Проте є чимало аспектів, що стосуються окремо інтелекту, особливостей психічного розвитку людини, культури її поведінки, які в свою чергу, відображено у працях, що безпосередньо стосуються дослідження даної проблематики. Це, зокрема, праці таких учених, як С.Алєксеєв, О.Бандура, В.Бачинін, Ж-П.Вернан, А.Войтов, О.Данільян, К.Доусон, А.Клізовський, М.Костицький, Ф.Міелє, Р.Немов, В.Нерсесянц, П.Новгородцев, Н.Рулан, С.Сливка. Суттєвим в останні півтора десятиліття в царині правосвідомості є доробок українських і російських філософів, серед яких С.Алексєєв, Р.Байніязов, В.Бачинін, А.Бєлобородов, Ю.Дмитрієнко, О.Певцова, Д.Сочнєв, Ю.Тихонравов, К.Федоренко, М.Цимбалюк, В.Шкода та багато інших, в яких вона розглядається як органічна складова соціальної філософії, викристалізованої у нормах права, застосовуючи які, суспільство набуває рис цивілізованості.

Метою дослідженняє виявлення основних аспектів правової культури як органічної складової духовної культури та спроба її філософсько-правового аналізу.

Відповідно до поставленої мети зроблена спроба розв’язати такі завдання:

  • визначити і дати філософсько-правове обґрунтування поняття, структури та функцій правової культури;
  • виявити та охарактеризувати компоненти (елементи) правової культури;
  • встановити чинники впливу на формування правової культури.

Об’єктом дослідження єправова культура; виявлення впливу філософії права, культурології права, правничої деонтології та правничої етики на формування правової культури.

Предметом дослідження єрозкриття загальнотеоретичних проблем правової культури, її філософсько-правових особливостей, закономірностей формування та структури, функціональної ролі і значення для створення сучасної правової системи України.


1. Філософсько-правові проблеми правової культури

Стикуючись саме з цією соціофілософською проблемою, є вірогідність дуже швидко віднайти деякі гіпотетичні порозуміння, засновані на політично-світоглядних антисимпатіях і симпатіях, почуттях і смаках, які викарбовують прообраз державно-суспільної реальності. Що це означає? Насамперед те, що з'являються взірці, еталони і стандарти, оновлені підходи та принципи, якими можна керуватися в якнайближчому майбутньому, щоб досконаліше та ліпше зрозуміти соціальну реальність. Натомість, поряд із цими, чисельно-кількісними завданнями, постають зовсім інші соціофілософські проблеми, не менш складні за попередні, проте, у багатьох випадках, більш ширші за них, а тому і не достатньо вирішені, не зовсім досконало завершені, не досить чітко окантовані, не скрізь вдало окреслені.

Про що йдеться? Головним чином про те, що держава і суспільство є начебто єдиноцілісними організмами, але насправді виявляються різними (якщо не полярними) соціально-політичними системами. Вони, справді, єднаються і можуть тимчасово гармоніювати, але лише тоді, коли інтереси та потреби держави і суспільства якнайоптимальніше збігаються. Розбрат настає, якщо вони, ці інтереси та потреби, входять у фазу соціальних протиріч, державно-суспільних протистоянь. Ось саме в цей період виокремлюються, чим далі все більше "оголюючись", проблеми формозв’язку між державою та суспільством. Формозв’язок - це змістова, знакова, символічна чи сутнісна залежність однієї форми від іншої. Форма є виглядом, який сприймається людськими почуттями через контури. Зміст - це сутність, властивості та якості держави і суспільства, як і, до слова, усіх інших природних та соціальних предметів та речей, процесів і явищ, з ними пов'язаних.

Рівень цивілізації може не збігатися з рівнем культури суспільства. Причиною цього слід вважати те, що здобутки окремих видів культур використовуються недостатньо. Тому, визначаючи рівень певного цивілізованого суспільства, потрібно враховувати чинник розвитку культури.

Розкриття і розуміння поняття “ культура особи” передбачає розкриття такого феномена, як “гармонія людини”. Діяльність людини, її переконання, ідеали, творіння, дають змогу пізнати власний внутрішній світ. Але неможливо все-таки повністю проникнути у таємницю людської душі, з абсолютною точністю передбачити, наприклад, її поведінку в тій чи іншій ситуації.

Культура особи – це її індивідуальні здобутки у матеріальній і духовній сферах, а також застосування і впровадження набутих цінностей у життєдіяльність.

З різних причин, у силу різних обставин з’являються різноманітні культурні феномени. У певних випадках вони утворюють окрему групу культурних здобутків, які мають називатися субкультурою і пов’язані зі специфікою життєдіяльності людини.

Професійна культура юриста - це певний різновид субкультури, формування й існування якої зумовлене особливостями професії юриста та його юридичною діяльністю. Іншими словами, це - субкультура, що “вбирає” в себе елементи певних видів культур, “набір” яких визначається кваліфікаційною характеристикою (ознаками) особи юриста та його професійною діяльністю.

Проблема правової соціалізації юриста як суб’єкта культури пов’язується з опануванням ним історичних традицій розвитку права як соціокультурного феномена. Для правової соціалізації юриста як суб’єкта професійної культури потрібно поєднати сучасні міжнародні тенденції неперервної освіти. Підкреслюється значення культуротворчої функції родинного, зокрема родинно-професійного середовища, у якому виховується майбутній юрист. Розглядається питання правової соціалізації майбутніх юристів під час навчання у юридичних закладах.

На мою думку, правову соціалізацію доцільно розглядати у культурологічному вимірі, оскільки діяльність юриста – поліфункціональна, і він не тільки знавець букви й духу Закону, в ньому поєднується: духовно-моральний наставник, політолог, психолог, педагог, економіст та ін. Це вимагає засвоєння елементів різних видів культур, що своєю чергою розкриває творчий потенціал юриста, а в підсумку сприяє реалізації його можливостей через юридичну практику. Іншими словами, правова соціалізація юриста полягає у поступовому засвоєнні ним елементів різних видів культур та їх включенні у професійну діяльність.

Професійна культура юриста як комплексна практико-прикладна юридична наука включає в себе, по-перше, систему знань про певні елементи різних видів культур, які необхідні юристові у його професійній юридичній діяльності (зокрема, вчення про правову, політичну, педагогічну, естетичну, психологічну культуру тощо); по-друге – правничу деонтологію як систему знань про формування почуття службового юридичного обов’язку; по-третє — правничу етику як вчення про професійну поведінку юриста з точки зору морально-етичних вимог.

Аналізуючи професійну культуру юриста як його властивість, зазначимо, що професійна культура передбачає: 1) знання правових та інших соціальних і технічних правил й норм (моральних, естетичних, педагогічних, психологічних тощо); 2) повагу до права, моральні принципи і норми, почуття службового юридичного обов’язку; 3) вміння і навички реалізовувати вказані норми та правила; 4) готовність (установку) виконувати свій службовий обов’язок, діяти правомірно у будь-якій ситуації; 5) саме правомірну поведінку юриста при здійсненні ним професійної діяльності.

Методологічну основу, що забезпечує формування професійної культури юриста як притаманної йому властивості, становлять, на погляд автора, філософія права, культурологія права, правнича деонтологія та правнича етика.

Професійна культура як властивість юриста безпосередньо пов’язана з його певним правовим статусом. Наявність юридичних спеціалізацій зумовлює специфіку професійної культури. Зовнішній вияв професійна культура юриста знаходить у його професійній правомірній діяльності, яка характеризується, вважає дисертант, насамперед професійною орієнтацією, професіоналізмом, продуктивністю (ефективністю) його діяльності та ін.

Професійна культура є комплексом різних видів культур, а, отже, принципи і функції всіх її видів визначають професійну культуру. Але при цьому існують певні особливості, оскільки стрижнем є саме правова культура. У зв’язку з цим зазначається, що власні принципи професійної культури юриста мають як загальний, так і спеціальний характер.

Для розуміння права та інших правових явищ як феноменів культури важливо дослідити їх крізь призму таких категорій культурології права, як норма культури, культурні процеси, культурна політика і подія, культурне середовище, культурний контекст та потенціал, культурні парадигми й тенденції тощо. Аналіз права в контексті цих категорій дав змогу дисертантові дійти висновку, що культурологія права має певні функції, серед яких виділяються найвагоміші:відображення культурних парадигм та тенденцій у праві; пояснення процесів перетворення стихійного у правові норми; втілення національних ідей у право, відображення соціокультурної ситуації у правовому регулюванні, формування у громадян ціннісної правової орієнтації.


2. Соціально-філософські ідеї дослідження правової культури

Методологія мислення, засвоєна в його філософському значенні, надає кожній людині реальну можливість вирішувати власні проблеми й задовольняти потреби тим, що, по-перше, розкриває реальний масштаб пізнавально-пошукових і духовно-практичних можливостей; по-друге, спрямовує суб’єктивні прагнення в напрямку досягнення об’єктів життєзабезпечення; по-третє, облагороджує буденну свідомість навичками вироблення певних ідеальних цілей та власне цілеспрямованою діяльністю; по-четверте, розвиває різноманітні здібності й таланти, тому що навіть фізіологічне тяжіння до об’єктів потреб набуває духовно-естетичного статусу, завдяки чому гармонія і краса природи формує адекватний їй спосіб поведінки.

Людські чесноти потрібно виховувати, адже вони сховані в кожній людині як мікрокосмі. Будь-які тілесні поривання є водночас душевно-духовними пориваннями не лише до світу об’єктів бажань, але й до їх світла, розпростореного поміж усіма об’єктами. Розуміння цього дається пізнанням: розум не тільки й не стільки знання про щось об’єктно різноманітне, скільки загальносвітова субстанція, загальне як єдине, як основа, з якої все випливає як із першоджерела, з якої все народжується. Бути розумним не означає багато знати; слід бути цілісним, єдиним і з’єднаним у всіх своїх життєвих проявах, бути підлеглим собі самому як єдиному суб’єктові правосвідомого в такому разі способу життя, – тоді суспільство набуває соціально-духовного виміру. Поняття й категорії філософії є не лише сходинками пізнання світоустрою, але й душевного устрою людини, яка стала на шлях соціалізації засобами самопізнання. Своїм змістом вони спонукають людину до відповідного йому способу життєдіяльності, тому є також категоріями правосвідомості. Адже право – це система норм поведінки. Якщо існують норми, але їх ніхто не застосовує, то це не означає, що вони недієві. Навпаки, це означає, що людина, читаючи норму, знаючи її як надбання пам’яті, духовно не споріднюється з її змістом, із тим напрямком цілепокладальної діяльності, який вона містить у собі. Завдання суспільствознавства, очевидно, в тому, щоб дати людині методологію правосуб’єктної поведінки, яка єднає її із духовним соціумом попередніх поколінь, із сучасниками без будь-яких антагонізмів.

Дослідження проблеми соціально-філософського змісту правової культури дозволяє зробити декілька узагальнень.

1. Кожна людина є ніщо інше, як індивідуалізована правовідомість, як щось унікальне й неповторне, таке, що визнає правомірним і справедливим відповідні своїй індивідуальній сутності визначення, оскільки для неї вони є значимими і значущими, санкціонованими як її незаперечні права. Адже правосвідомість асоціюється кожним індивідом із бажанням утвердити хоча б те, що відомо особисто їй, а не те, що стало відомо від когось чи отримано у вигляді знань хоча й власними зусиллями, але вже не оригінальних за змістом, а загальних, суто об’єктивних.

2. Свідомість загалом являє собою сукупну духовно-пізнавальну історію людства, яка в кожний емпірично достовірний момент існує як сукупна історична пам’ять про людей, але яка, відходячи в минуле, зберігається в пам’яті кожної особи як її життєвий досвід. Тому соціальна філософія збігається з філософією історії, а в гуманістичному вимірі проявляє себе як форма індивідуально визначеної правосвідомості, властивої в першу чергу видатним мислителям. Їх духовна спадщина і є тим світлом знань, яким потрібно оволодівати, якщо бажати долучитись до правосвідомості як засобу регуляції міжлюдських відносин.

3. Методологією дослідження соціальною філософією як філософією історії феномена правосвідомості має бути пізнавальний рух від єдиного як загального до його найрізноманітніших мисленнєво-понятійних втілень. На зворотному шляху– відзнання сукупної кількості різноманітних правових норм– можна і не дійти до їх цілісного об’єктивного оформлення. Це шлях багато в чому хибний, оскільки окреме визначення, по-перше, є абстрактним, відчуженим від загального; по-друге, є майже нульовим за духовним потенціалом: він належить єдиносущому як загальному; по-третє, не розкриває значення, яке воно має як для пізнання, так і відносно життєвих потреб окремої особи; по-четверте, емпіричні поняття, підпорядковані предметно-речовим образам взаємовідносин між людьми у певному обмеженому соціумі, об’єктивно не мають статусу всезагальності.

4. Світоглядно-методологічними визначеннями основних філософсько-правових категорій можуть бути наступні: правопрояв волі людини до життя у найрізноманітніших, але субстанційно головних і визначальних аспектах, властивих, з одного боку, її душевному складу, з іншого– формі суспільства, яке є умовою її розвитку і яку вона ж і створює; свобода– цілеспрямований вибір людиною з-поміж різних правових воль, які складають її консолідовану соціально-духовну душевну сутність; обов’язокправова воля, наслідком прояву якої є культурне, цивілізоване суспільне життя людей, тісно пов’язаних поміж собою насамперед духовними чинниками; це водночас правова форма політичної моральності людини; громадянин– розумно-вольова істота в якості духовної громади, потужність якої сягає всесвітнього й універсального значення, в першу чергу визначеного нормами й законами країни проживання.

Узагальнююче визначення можна дати таке: право– це обов’язок людини, виконання якого забезпечує їй свободу в статусі громадянина.


Висновки

Правова культура суспільства — це різновид загальної культури, який становить систему цінностей, що досягнуті людством у галузі права і стосується правової реальності даного суспільства.

Система цінностей — це активність суб'єктів права у правовій сфері, добровільність виконання вимог правових норм, реальність прав і свобод громадян, ефективність правового регулювання, якісні закони, досконала законодавча техніка, розвинута правова наука, юридична освіта, ефективна юридична практика, стабільний правопорядок. Систему цінностей в галузі права, що існують в реальному функціонуванні в суспільстві, називають правовою реальністю, яка у структурному відношенні збігається з поняттям «правова система».

Структурно-функціональний зріз уможливлює розкриття статики (структурного аспекту) і динаміки (функціонального аспекту) правової культури. Структурний аспект (статика) правової культури характеризує її склад, внутрішню будову; функціональний (динаміка) — виникнення, розвиток і взаємодію елементів правової культури між собою і з іншими соціальними явищами, насамперед моральною, політичною та іншою культурами.

Аксеологічний (ціннісний) зріз розкриває систему цінностей, створених у ході розвитку суспільства і накопичених людством в галузі права, тобто все те, що належить до правового прогресу.

Об’єктивно філософія є правовою філософією; в ній право– вияв волі людини до самореалізації у вигляді свободи, яку дає їй простір пізнавально-пошукового мислення, об’єктом якого є універсальні прояви життєво необхідних устремлінь. Мислення– це розумна воля, або ж воля самого розуму, його об’єктивний дух. У ньому суб’єктивізм самого мислителя наближається до нуля: ніщо зовнішнє не попадає в поле його свідомості і вона повністю підпорядковується внутрішній сутності мислення, якою є логіка необхідності, та аналізові текстів, в яких воно упредметнюється.

Суспільна ситуація, характерна для перехідного українського суспільства, вимагає того, щоб на заміну патерналістській свідомості мас прийшла правосвідомість, облагороджена соціально-філософським знанням. Цього вимагає громадянський стан суспільства, в якому кожна людина є суб’єктом усіх процесів, що відбуваються в ньому, найперше політичних та економічних. У зв’язку з цим вона зобов’язана щоденно й повсякчасно здійснювати трансформацію знань у суспільно-громадську практику. Всі повинні знати, що поступу в утвердженні громадянського суспільства й правової держави не буде без того, щоб свідомість із суспільної, матеріалізованої в наукових текстах і вченнях, стала індивідуально визначеною, суб’єктно спрямованою та відповідальною.


Список використаної літератури

1. Злочин як соціальне явище: філософсько-правовий аспект: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.12 [Електронний ресурс] / О.В. Микитчик; Нац. акад. внутр. справ України. — К., 2002. — 16 с. http://www.nbuv.gov.ua/ard/2002/02movfpa.zip

2. Інтелектуальна культура юриста: філософсько-правовий аспект: Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.12 [Електронний ресурс] / Ю.М. Занік; Київ. нац. ун-т внутр. справ. — К., 2006. — 16 с. http://www.nbuv.gov.ua/ard/2006/06zymfpa.zip

3. Соціально-філософський зміст правосвідомості: Автореф. дис... канд. філософ. наук: 09.00.03 [Електронний ресурс] / В.В. Войтов; Запоріз. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2007. — 19 с. http://www.nbuv.gov.ua/ard/2007/07vvvfzp.zip

4. Філософсько-правові проблеми професійної культури юриста: Автореф. дис... д-ра юрид. наук: 12.00.12 [Електронний ресурс] / С.С. Сливка; Нац. юрид. акад. України ім. Я.Мудрого. — Х., 2002. — 32 с. http://www.nbuv.gov.ua/ard/2002/02ssspky.zip

5. Формування та розвиток правової культури в українському суспільстві (філософсько-правовий аналіз): Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.12 [Електронний ресурс] / Андрій Віталійович Скуратівський; Національна академія внутрішніх справ України МВС України. — К., 2004. — 16 с. — укp. http://www.nbuv.gov.ua/ard/2004/04savfpa.zip

загрузка...
Top