Символіка і символізм: проблема символу

Вступ.

1. Поняття символізму та його представники.

2. Особливості символізму та проблематика символу.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Кінець XIX – початок XX ст. позначається загальною кризою, що охопила різні сфери життя – економіку, політику, культуру. Однак ідейне бродіння умів, невпевненість у майбутньому, передчуття близьких історичних і соціальних перетворень, хоча і сповнювали тривогою душі людей, але заохочували до пошуків нових ідеалів у житті і творчості. Митці, не задовольняючись засобами романтизму і реалізму, намагалися віднайти нові адекватні форми відображення змін, що відбулися передусім у людській свідомості, і вийти на новий рівень творення художніх цінностей.

Символізм – літературно-мистецький напрям, який розвинувся в умовах кризи суспільства, передчуття майбутніх соціальних потрясінь. Для символізму властиві: інтерес до проблеми особистості і на сказання метафоричність, музичність слова. Замість художнього образу використовують художній символ, що мав кілька значень . Характерні теми самотності, туги, смутку невдоволення життям. Використовують розмір "сильний і легкий".

Відображають картини чи образи нечітко, це сплетіння невиразного і точного, намиліший спів сп'янілий "(А. Рембо, М, Метерлін, Рільне Р. М. , ГІюсек, В. Брюсов, О. Блок)

1. Поняття символізму та його представники

Символізм ( від. грецьк. symbolon – знак, символ, ознака) – одна із течій модернізму, в якій замість художнього образу, що відтворює певне явище, застосовується художній символ, що є знаком мінливого “життя душі” і пошуком “вічної істини”.

Наприкінці ХІХ ст. письменники активно шукали шляхів оновлення літератури. Реалізм і натуралізм вже не задовольняли митців, які намагалися здійснити прорив зі світу буденного у світ Краси та Гармонії, де панує вічна Істина. Письменники мріяли про такі твори, які відображували б не об’єктивні предмети і життя людей, а духовне буття, що на їхню думку, має особливе значення. Як зазначив Стефан Малларме, все єство поетів заполонила думка про Книгу, де було б “орфічне потрактування Землі, справжнє призначення поета і найвища мета літературного дійства – бути знаряддям Духу”. Ці прагнення знайшли втілення у теорії й практиці однієї з літературних течій модернізму – символізму, який виник і найяскравіше розвинувся у французькій поезії, справивши величезний вплив на всю світову літературу.

З глибокої давнини людині притаманне символічне розуміння світу. Одна концепція символу склалася лише в епоху романтизму – у творах І.Канта, Ф.Крейцера, Й.-В.Гете, Ф.Шиллінга. Німецькі романтики зробили вагомий внесок у розвиток теорії, показавши багатозначність символу, його здатність втілювати “ загальну Ідею”.

Відлуння німецької романтичної філософії символу досягло і Франції.

Французька романтична лірика середини ХІХ ст. підготувала перехід до якісно нового етапу літератури – символізму, який став результатом поступового розвитку мистецтва.

Як літературна течія символізм сформувався у французькій поезії 70-80 років ХІХ ст. і розвивався до початку ХХ ст. Історію французького символізму поділяють на три етапи. Перший – 70-ті –друга половина 80-х років ХІХ ст. – період становлення напряму. У цей час С.Малларме організував літературний салон для молодих поетів, які шукали у віршах засоби розкриття “цілісних емоцій” та навіювання настроїв. У 1886 році була опублікована стаття Ж.Мореаса “Літературний маніфест. Символізм”, яка містила програму нової течії в ліриці. Поетичні відкриття збагачували твори П.Верлена, С.Малларме, А.Рембо та інших ліриків Франції.

Символізм активно розвивався протягом другого етапу у 80-90-ті роки. Період підйому засвідчили твори Ф.Вьєле-Гріффене, А. де Реньє, Е.Рейно, Е.Верхарна, Ш.Моріса, С.Малларме, Г.Кана, М.Метерлінка.

У третій період відбувається спад символізму, символістський рух у Франції поступово згасає. Хоча у цей час багато письменників ще активно працювали, але етстетика символістів уже не задовольняла письменників, які шукали нових форм. Французький символізм був значною яскравою і цікавою епохою в поезії з неповторними художніми відкриттями і лутературними знахідками.

Французькі символісти проголосили існування кількох світів: реального ( об’єктивного), духовного ( суб’єктивного) та ідеального ( світу вічних ідей). На їхню думку, матеріальна природа – лише оболонка для духовної субстанції, яку має звільнити поет, щоб спрямувати її на пошук вічної Ідеї, Краси та Гармонії[8, c. 162-164].

Одним з найважливіших принципів символістської поезії є сугестія (лат. suggestio – натяк, навіювання). Французькі символісти започаткували створення таких образів і символів, які навіювали певні настрої, асоціації та аналогії читачам. Поети не виказували своєї думки безпосередньо, нічого не з’ясовували до кінця, не робили висновків і тим більше не повчали. Вони давали змогу читачам самим “домислити і завершити написане”.

Домінуючою ознакою символізму Ж.Мореас вважав вияв “прихованої близькості первісним ідеям”. Однак водночас підкреслював, що мистецтво прагне втілити в чуттєву форму, перетворити первинні емоції на лінії, кольорові плями, звуки, яким надати символічного значення. На думку Ж.Мореаса, художник-символіст повинен малювати не предмет, а ефект, який той створює, а поет – описувати не об’єкт, а свої враження й почуття від нього.

Сутність течії символізму полягає в цілеспрімованій спробі символізувати зовнішні і матеріальні прояви світу з метою у такий спосіб пізнати його трансцедентний зміст. Може, найвичерпніше розкрив специфіку світосприймання символістів добре знаний на початку нашого століття історик і теоретик української літератури А.Товкачевський: “Звичайно ми блукаємо по світі, але душа наша лишається холодною, ми не помічаємо ні краси, ні таємничості в тих речах, які бачимо під собою і над собою. Речі видаються нам немов би замороженими і цілий світ – нерухомим, неживим. Але бувають моменти, коли в нас мов би розвидняється в душі. Ми з зачудуванням дивимося навколо себе – і не впізнаємо того світу, який так довго споглядали. Ми немов набуваємо нові органи зору і слуху. Нерухомі, раніше мертві речі починають виявляти якесь дивне життя, ми чуємо якісь таємничі голоси, бачимо незримий таємний зв’язок всіх речей між собою, бачимо в речах присутність чогось невидимого, невідомого і вічного. Світ набуває в наших очах незначного перед тим значення: кожна річ, зокрема, стає символом, емблемою, видимим знаком невидимого і вічного.”

Символізм розвинувся на перетині класичної романтики й натуралізму. Предтечею символізму став Едгар По. Він намагався поєднати європейський романтизм, кордоцентризм, інтуїтивізм з американським практицизмом, застосувати науковий підхід до мистецької творчості. На його думку, поетична мова – не самовільний вияв чуттів, а твердий раціональний розрахунок автора вразити читача за допомогою логічно підібріних алітерацій, ритмічних ходів, строфіки тощо. Покликання поезії – засобами краси передати читачеві точно зміряну дозу потрібних романтично-містичних почувань, пробудити в ньому позасвідоме, скерувати в країну романтичних мрій і видінь. При цьому Едгар По твердив, що література не має нічого спільного з етичною щирістю та сповідальністю, ні з науковою правдоподібністю (реалізм). Навпаки, літературні теми мають бути штучні, тобто вишукані, виняткові, часто засновані на екзотиці. Однак, і краса, за Едгаром По, не просто красивість (як то було в класицизмі чи сименталізмі). Бажаючий емоційний шок на читача легше справити так званою “красою медузи”, тобто намаганням знайти і показати красу в гротесковому, жахливому, бридкому. Наприклад, смерть прекрасної дівчини за концепцією По, - найпоетичніша у світі тема, вона не несе ні етичного (жаль дівчини), ні історичного (чому загинула) значення, а тільки є засобом створення поетичного (естетичного) ефекту. Для Едгара По будь-який зміст – лише один із засобів форми.

Погляди По успадкував і розвинув Шарль Бодлер.

Символізм будувався на сформульованому Шарльом Бодлером законі “відповідностей”, розімкнутих у безкінечний, постійно оновлюваний світ, де відбувається “активне самоперетворення внутрішнього на зовнішнє”, їх синтез, спостерігається їх відмінність. Символісти вважали, що сутність світу не може бути пізнана за допомогою раціоналістичних засобів, а доступна лише інтуїції, на ірраціональній основі, що розкривається через натяк осяяння. Ж.Мореас писав, що символічна поезія – ворог “об’єктивного опису”, для неї конкретні явища – лише видимість. В основі естетичної системи символізму покладено символ як засіб уникнення повсякденності, досягнення ідеальної сутності світу – краси. Художній символ призводить до думки про існування ідеального начала, недоступного для звичайного пізнання світу, - “ сфери таємного” (С.Малларме), “невидимих і фатальних сил” ( М.Метерлінк). Слово у символізмі – натяк, образ – загадка. Великий вплив на розвиток естетичної концепції символізму мав німецький романтизм, а також ідеї А.Шопенгауера, Ф.Ніцше, В.Соловйова.

Символісти вважали поета божеством, оскільки він інтуїтивно відчуває шлях до істини. А інтуїція ототожнювалася з містичним прозрінням, бо за її допомогою поет пізнає правду, “таємничішу і глибшу, ніж правда матеріальна” ( М.Метерлінк).

Поринаючи у світ духовних переживань особистості й шукаючи “вічну істину”, символісти використовували такі художні засоби, як складний метафоризм, інакомовлення, натяки, символіку, мелодійність, багатозначність слів, абстрагованість образів тощо. Все це зумовлювало високий ступінь умовності символістських творів[5, c. 114-115].

У Франції найвідомішими представниками символізму були П.Верлен, А.Рембо, С.Малларме; у Бельгії – М.Метерлінк, Е.Верхарн; У Німеччині – С.Георге; в Австрії – Р.-М.Рільке, Г.Гофмасталь; у Росії – В.Брюсо, А.Бєлий, О.Блок. В українській літературі символізм найбільш притаманний представникам угруповань “Молода муза”, “Митуса”, “Українська хата”. М.Вороний, Олександр Олесь, О.Слісаренко, Д.Загул, П.Тичина, С.Черкасенко надали символістичним формам актуального національного змісту. Відстоюючи право митця на свободу, українські символісти не відмовлялися від громадських обов’язків літератури. В їхній творчості органічно поєднуються принципи Краси і Правди, відчувається туга за казковим і прекрасним світом, у якому особа і нація злились би в одне ціле, подолавши відчуженість. Спираючись на “філософію серця”, вітчизняні письменники збагатили скарбницю світового символізму новими формами вираження душевних почуттів (особливою милозвучністю, використанням жанрів українського фольклору - пісні, думи, казки тощо, поєднанням абстрактних символів з реальними враженнями).

На основі доктрини символізму у Франції розвинулась творчість таких художників, як Пюві де Шаван та Одилон Редон. Пюві де Шаван відродив мистецтво монументального фрескового живопису й писав, в основному, алегоричні композиції ("Священний гай", "Життя святої Женев'єви", "Робота", "Відпочинок", "Надія"). Його творам властиві форми спрощеної античності, гармонія блідих тонів, плавні ритмічні лінії. Від них віяло спокоєм та душевною рівновагою. Одилону Редону, художнику з багатою уявою, щирому й витонченому, меланхолічно-мрійливому, належать загадкові твори: "Кулясте око", що висить над землею, ніби повітряна куля, "Крилата голова над водами", "Чудовисько, що літає", "Болотна квітка" з людським обличчям. При цьому природні форми лишались для Редона вихідним елементом його таємничих вигадок. Його оригінальність в тому, що він примушував нереальні істоти жити за законами реальності, надавав ілюзію життя найнеможливішим створінням. В основному ж французький символізм виявив себе в поезії[1, c. 207-209].

У німецькому мистецтві найтісніший зв'язок символізму — у творчості таких художників, як Арнольд Бьоклін і Франц фон Штук. Алегоричні полотна Франца фон Штука "Гріх", "Люцифер", "Смерть", "Війна" та інші справляли сильний, хоча й грубий ефект. Арнольд Бьоклін почав з міфологічного жанру. Йому подобалось населяти італійські пейзажі (він довго жив у Римі) кентаврами, що борються, жвавими наядами, фавнами, лісовими німфами, написаними в натуралістичній манері. Вони в нього такі ж реальні, як морські хвилі та лісове зілля, серед яких вони мешкають. З часом Бьоклін посилює в своїх сюжетах інакомовність, символістичний підтекст, меланхолійність настроїв. Найвідоміша його картина "Острів мертвих". Художник зробив п'ять варіантів цієї композиції, що зображує таємничий похмурий острів, до берега якого підпливає човен з постаттю, загорнутою в білий саван. Ця картина добре відбила настрої німецького суспільства 90-х років і мала нечуваний успіх.

Символізм у російському живопису представлений творчістю В. Борисова-Мусатова та його учнів П. Кузнецова і П. Уткіна[7, c. 241].

2. Особливості символізму та проблематика символу

Різноманітні знакові системи виступають специфічно людським каналом передачі інформації від покоління до покоління. Спільним для всієї живої природи каналом передачі інформації є генетичний. Людська культура починається там і тоді, коли з'являється здатність свідомості до символізації. Знак виступає частиною матеріального світу, символ — частиною людського світу значень. Знак характеризується інструментальністю і адресністю, прямим зв'язком між знаком і тим, що він означує. У символі прямий, первісний, буквальний смисл передбачає водночас смисл інший, непрямий, вторинний, переносний: наприклад, трикутник як символ може означати те, що взагалі не має відношення до трикутної форми.

Аналіз будь-якого символу дає змогу виявити реальний і метафоричний компоненти в його структурі: приміром, меч має свою конкретну утилітарну функцію і водночас метафоричне значення, що не може бути випадковим і хаотичним, оскільки конструюється навколо координат однієї функціональної лінії тяжіння до фізичного знищення.

К. Юнг вказував на такі можливі шляхи символізації: аналогія, об'єктивне порівняння, суб'єктивне порівняння, функціональне порівняння. Так, функціональними характеристиками води є те, що вона запліднює, очищує, розчиняє при домінуванні одного фактора — плинності, відсутності усталеної форми. Це допомагає визначити символіку води як сили, здатної руйнувати і розпочинати життя.

Символи утворюють символічні композиції в просторі та часі. Комбінація символів істотно впливає на їх інтерпретацію: так, підвищення символу за вертикальною віссю вказує на його високий духовний статус. Проте слід нагадати, що абсолютизація процесу символізації смислів часто призводить або до зникнення безпосередності переживання образів за рахунок алегоричного спрощення, або до двозначності шляхом перебільшення значення символу[10, c. 234-236].

Значущість тієї чи іншої культурної події означується шляхом переведення її в текст: подія стає актом культури, коли вона отримує вираження в тексті. Лише тоді культура може виконувати функцію збереження і передачі інформації. Культурний текст є сукупністю культурних об'єктів, форм, рис, смислів, виражених в знаковій формі. При цьому прийнято розглядати як текст усе, що створене штучно: книги, картини, одяг, споруди, музичні твори. Інакше їх називають артефактами. Кожне явище культури може і має бути розглянуте як культурний текст.

Знаки, символи, форми, тексти культури утворюють її мову, яка дає змогу людям вступати в комунікативні зв'язки й орієнтуватись у культурному просторі. Мова культури є вторинною мовою, оскільки виникає на основі первинних, природних мов. Мова є ядром системи культури, оскільки саме за її допомогою здійснюється "увнутрішнення" (інтеріоризація) системи культурних цінностей, загалом, універсальної картини світу в структурі особистості.

Символами, носіями особливого смислу стають і самі люди. Коли вони виступають один для одного не просто як живі істоти, а як кінозірки, письменники, політичні діячі, представниками тієї чи іншої професії, гуру тощо, тоді це є не що інше, як культурний феномен (наприклад хвороблива людина, яка проголошена монархом чи папою, стає могутньою і священною "величністю" чи святістю. Якщо ж вона повалена, вона втрачає свою соціокультурну цінність і її могутність, функції, соціальний стан і особистість докорінно змінюються. Із величності чи святості вона може стати презирливою чи ненависною людиною).

Якщо огляд культури як світу людської діяльності розкриває головним чином її матеріальні прояви, як смислів - її духовний зміст, то культура як свінг знаків постає перед нами у єдності матеріального і духовного.

Насправді знак - це матеріальний предмет, що чуттєво сприймається, а його значення (зміст, інформація) є продукт духовної діяльності людей. Знаки постають своєрідними "матеріальними оболонками" людських думок, почуттів, бажань. Для того щоб наслідки людської діяльності людини збереглись у культурі, щоб вони передавались і сприймались іншими людьми, вони мають бути закодовані в цій знаковій оболонці[6, c. 231-233].

Культура виступає також як світ знаків. Виступаючи в якості носіїв смислу, "оброблені" (фізично і духовно) людиною речі, процеси, явища стають знаками.

Знак - предмет (явище, дія), що виступає як носій інформації про інші предмети і використовується для її отримання, зберігання, опрацювання та передачі.

Знаки і системи знаків досліджуються спеціальною наукою - семіотикою. Поняття знакової системи в семіотиці охоплює дуже широкий обсяг об'єктів. Знаковими системами є природні (розмовні) мови (російська, українська, англійська та ін.), а також різні штучні мови - мова математики, хімічна символіка.

До знакових систем відносяться різноманітні системи - сигналізації, мови, образотворчих мистецтв, театру, кіно, музики, правила етикету, релігійні символи і ритуали, геральдичні знаки та взагалі багато предметів, які можуть бути засобами для відображення якогось змісту.

Ми живемо не тільки в світі речей, а й у світі знаків. Це третя найважливіша характеристика культури.

Явища культури - це знаки і сукупності знаків (тексти), в яких зашифрована соціальна інформація, тобто започаткований у них людьми зміст.

Зрозуміти будь-яке явище культури це означає побачити в ньому не просто чуттєве, відчути річ, але її "невидимий" суб'єктивний смисл. Саме тому, що явище виступає як знак, символ, текст, який потрібно не тільки спостерігати, а й усвідомлювати, вона стає фактом культури.

Коли будь-які предмети (наприклад, знаряддя праці) використовуються лише з утилітарною метою, їх знакова функція відступає на другий план, а на перший план виступають фізико-хімічні властивості. Але в даному випадку ми їх не сприймаємо як предмети культури. Та все змінюється, як тільки ми маємо на увазі їх знаковий характер: тут вони вже виступають як предмети культури. Для археолога золоті прикраси, віднайдені під час розкопок, стають предметами давньої культури: вони цікавлять його найперше як носії соціальної інформації, а для злочинця це лише засіб наживи їх значення, культурна функція йому не важливі. Меч - зброя, і тому коли вона застосовується для захисту або нападу, він використовується як предмет, а не як знак. Але одночасно меч, прикріплений до пояса, стає символом того, що його володар - воїн, лицар, людина шляхетного походження. Дворяни XVII - XVIII ст. замість меча носили шпагу. Маленька парадна шпага практично уже не була зброєю - вона лише знак, символ символів, вона символізує меч, який означав належність до дворянського стану. В "Скупом рыцаре" Пушкіна син барона Альбер мріє отримати скарби батька, щоб надати їм "істинне", тобто практичне застосування. Але для самого барона золото - не засіб, що забезпечує можливість розкішно жити, а символ могутності і влади над людьми. Макар Дєвушкін у "Бедных людях" Достоєвського соромиться дірявих підошов чобіт і вигадує особливу ходу, щоб не було їх видно. Дірява підошва як реальна річ може причинити багато неприємностей: промочені ноги, охолодження організму, застуду. Але Макар Дєвушкін страждає не від цього, а від того, що йому соромно. Для нього найстрашніше є те, що дірка в підошві - це знак бідності. Сором його спричинений не фізичними, а знаковими властивостями його чобіт[4, c. 462-464].

Висновки

Символізм як особлива течія кінця сторіччя закцентував увагу на невловимості, таємничості цього внутрішнього сенсу, завдяки чому відношення між зовнішнім і внутрішнім, чуттєвим і тим, що осягається розумом, не тільки може, але й повинно бути туманним, загадковим — шифром, що не має ключа. Таким чином, доктрина символізму передбачала, що все видиме, існуюче — це знаки і шифри одвічних, позачасових ідей. За допомогою мистецтва відбувається їх інтуїтивне осягнення крізь зовнішні покрови. Форма художнього твору повинна натякати на цю таємну метафізичну сутність речей, що її не можна осягнути розумом, навіювати її. Саме тому натуралістичні, приземлені зображення непридатні.

У поезії, де символізм розвинувся раніше, "навіювання" здійснювалось саме музикою вірша, а також багатозначністю поетичного слова. В образотворчому мистецтві символізм виявив себе примхливістю ліній та кольорів, що лише віддалено співвідносяться з контурами та кольором реальних предметів, а головним чином — заміною реальних персонажів фантастичними, уявними істотами, пристрастю до інакомовності. Наприклад, у творах М. Врубеля — "Пан", "Царівна-Лебідь", "Демон".

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Багновская Н. Культурология : Учеб. пособие/ Нела Багнов-ская,; М-во образования РФ, Российская экономическая академия им. Г. В. Плеханова . -М.: Издательско-торговая корпорация "Дашков и К", 2005. -297 с.

3. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз./ Во-лодимир Бокань,; Межрегион. акад. управл. персоналом. -К.: МАУП, 2000. -134 с.

4. Гаврюшенко О. Історія культури : Навчальний посібник/ Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська,; Наук. ред. Василь Шейко,. -К.: Кондор, 2004. -763 с.

5. Кормич Л. Культурологія : (Історія і теорія світової культури ХХ століття): Навчальний посібник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України, Одес. нац. юридична академія . -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2003. -303 с.

6. Культурологія: Навчальний посібник/ І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т хар-чових технологій. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -367 с.

7. Культурология: История мировой культуры/ Под ред. А.Н.Марковой. -2-е изд., переработ. и доп.. -М.: Культура и спорт: ЮНИТИ, 2000. -575 с.

8. Подольська Є. Культурологія : Навчальний посібник/ Єлизавета Подольська, Володимир Лихвар, Карина Іванова,; М-во освіти і науки України, Нац. фармацевтичний ун-т. -Вид. 2-е, перероб. та доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -390 с.

9. Поліщук Є. Історія культури : Короткий довідник/ Євген Поліщук,. -К.: Укр. Центр духовної культури, 2000. -181 с.

10. Шевнюк О. Культурологія : Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. -К.: Знання-Прес, 2004. -353 с.

загрузка...
Top