Шахтарська тема в прозі Бориса Грінченка

Вступ.

Борис Грінченко - безкомпромісний лицар національної ідеї.

1.1. Сторінки біографії.

1.2. Педагогічна, літературна, наукова та громадська діяльність Бориса Грінченка.

2. Шахтарська тематика в творчості Бориса Грінченка.

2.1. Оповідання „Батько і дочка”.

2.2. Оповідання „Панько” і Каторжна”.

Висновки.

Літературна спадщина Бориса Грінченка.

Список використаних джерел.

Вступ

Борис Грінченко - безкомпромісний лицар національної ідеї

Доля письменника... Доля людини... Якою вона була у Боpиса Гpiнченка? Коpоткий шевченкiвський вiк пpожив письменник. Були й вагання , й помилки у його напpуженiй pоботi на нивi piдноï культуpи. Але жодного кpоку, не освяченого любов'ю до piдного кpаю, до piдного наpоду, не було.

Спадщина залишена Гpiнченком - це багатющий скаpб для Укpаïни, для нас. Сеpед них i численнi повiстi й оповiдання, з гpiнченковими гуманiстичними, pеалiстичними, наpодними iдеями. Письменник пpагнув доступностi своïх твоpiв наpодовi. I саме тому наpодне життя в художнiй пpозi постає у вистpажданих, зболених pядках без пpикpас, воно пpоходить у постiйнiй пpацi "за шматок хлiба". Долi його геpоïв вpажають читача своєю достовipнiстю, викликають спiвчуття.

Грінченко Борис Дмитрович (літературний псевдонім – Василь Чайченко та інші; 9.ХІІ.1863, х. Вільховий Яр, тепер Харківська область – 6.V.1910) – видатний український письменник, філолог, етнограф. Учителював, працював земстві. Упорядкував і видав “Словник української мови” (1907-1909). У низці оповідань правдиво показав життя дітей і школи, шахтарське життя. Повісті “Сонячний промінь” (1890), “На розпутті” (1891), “Серед темної ночі” (1900), “Під тихими вербами” – про класові антагонізми в українському селі. Грінченко виступав як поет (збірка поезій “під хмарним небом”, 1893; “Пісні та думи”, 1895). Написав низку п’єс, в яких змалював життя інтелігенції, селян, історичне минуле. У “Листах з України Наддніпрянської” (1892-1893) та в інших публіцистичних статтях виявилося його бачення майбутнього України. Видав 3-х томне видання “Етнографічні матеріали” та інші. Як діяч народної освіти Грінченко писав підручники, педагогічні розвідки тощо. Перекладав літературні твори з інших мов.

Борис Дмитрович Грінченко - видатний український письменник і вчений, критик, мовознавець, освітній і громадський діяч кінця XIX-початку XX століття. Його шанували І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Грабовський та інші видатні сучасники.

Б.Д. Грінченко народився 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині, тепер Сумської області у родині відставного офіцера із збіднілих дворян. Сім'я володіла 19 десятинами землі, переважно лісу, та водяним млином. Батько добре знав українську мову, але спілкувався нею тільки з селянами, дома ж розмовляли тільки російською. Але хлопчик змалку полюбляв слухати мелодичну, поетично-лагідну рідну мову. Грамоті він навчився в сім'ї і досить рано - перечитав все, що було в батьківській бібліотеці і під впливом прочитаного почав писати вірші.

У 1874 р. поступив до Харківської реальної школи. В цей час формується суспільно-політична позиція Б. Грінченка-юнака, його тяжіння до революційного народництва. Варто згадати, що Харків був одним з найбільших центрів антицаристської діяльності народників.

Саме тоді, під впливом "Кобзаря" він починає збирати та записувати почуті пісні, легенди, казки та ін. фольклорні матеріали. "Першими вчителями літературними" Б. Грінченко називає В. Скотта, Д. Байрона, В. Гюго, О. Пушкіна, М. Некрасова, О. Кольцова. Саме вони сприяли формуванню вольового характеру письменника.

29 грудня 1879 р. 16-річного юнака було заарештовано за "чтение и распространение" забороненої книжки С. Подолинського "Парова машина". Як наслідок - йому було заборонено навчатись в вищих учбових закладах.

Після року заслання на батьківському хуторі Б. Грінченко повертається до Харкова в пошуках роботи. У невимовно скрутних матеріальних умовах, зароблених репетиторством, він старався якось існувати, ще й наполегливо працювати над собою, готуючись до екстернату у Харківському університеті на народного вчителя.

У 1881 р. він успішно склав екзамен . А злигодні, усілякі труднощі переніс мужньо, заглушаючи їх самоосвітою, книгами та поезією. Не кожний був здатний на таке. Народницькі ідеї полонили душу юного поета і педагога, і він із запалом кинувся у вир громадських справ, продовжуючи вперто вдосконалювати свої знання з історії рідного краю, мови, культури.

Одержавши право працювати в школі, Б. Грінченко прагнув свої знання використати на освітній ниві за зразками народної педагогіки та світової науки про виховання. Але дійсність внесла свої корективи.

Молодого вчителя посилають на роботу у відстале село, в якому живуть російські переселенці. Ця школа у Введенському запам'яталась назавжди, але не розчарувала його віри у значення учителя в суспільстві.

У 1883 році після літніх курсів вчителів він одержав посаду у селі Олексіївці Зміївського повіту. У Змієві на вчительських курсах Борис Грінченко познайомився із молодою вчителькою Марією Миколаївною Гладиліною. Ця зустріч у його житті була найважливішою. Щирі задушевні розмови, спільні інтереси, листування зблизило їх так що вони називали одне одного лише по-родинному: "Сестро Марусю", "Брате Борисе". На початку 1884 р. він одружується з Марією Миколаївною, яка стала йому вірним другом і соратником у всіх справах, а згодом - письменницею і перекладачем.

Марія Миколаївна надала Борису Грінченко ту підтримку, якої йому так не вистачало. Письменникові, самотньому в той час, важко було переносити бачене і пережите, а однодумців, щирих і вірних, не зустрічалось. І тільки з Марією Миколаївною танула його самота. Вони були однодумцями і однолітками. Він палко і щиро закохався у цю розумну, добру й одверту дівчину.

У 1887 р. молоде подружжя Грінченків приїздить до с. Олексіївка Слов'яносербського повіту Катеринославської губернії (нині Луганської області). Відома освітня діячка і письменниця Х.Д. Алчевська відкрила народну школу у маєтку свого чоловіка - Алчевського Алексія Кириловича. Христина Данилівна була незадоволена навчальним процесом і розшукувала справжніх ентузіастів освіти. У Харкові М. Лободовський і В. Мова порадили запросити у школу Бориса Дмитровича. Завдяки старанням Алчевських тут був створений справжній райський куточок, у якому в літку любила відпочивати не тільки родина Алчевських, а й гості.

Спочатку селяни з підозрою і недовір'ям приглядались до нового вчителя, несхожого до тих, які вже були у їхньому селі. Спершу їх найбільш дивувало, що вчитель і вчителька, які приїхали до них, розмовляють "по - мужицькому". Але повільно учні і їх батьки почали розуміти і вже не розпитували, чому він, пан, розмовляє так, як вони. Рідне слово запанувало серед учнів і батьків. Вони почали пишатися рідним словом. Хоч у школі уроки проводились російською мовою, але учні вже розуміли, що ця мова чужа, не рідна, бо рідною для них є українська, яку передали їм, нащадкам, їх предки. За короткий час ця школа стала найкращою в повіті. Тут Грінченко проявив себе як педагог - новатор, досвід якого і до наших днів не втратив своєї актуальності, тут ним написано близько двохсот творів.

В Олексіївку до Грінченків приїжджали за порадою відомі громадські, політичні та культурні діячі. Серед них - Трохим Зінківський та Іван Липа. На Луганщині з українських письменників у цей час ніхто не одержував стільки листів з усієї України, українських газет та журналів, як Грінченко.

У селі Олексіївці Борис Грінченко з дружиною повністю присвятили себе навчально-виховній роботі. Христина Данилівна була задоволена самовідданими вчителями, надіючись на них і тому без тривоги виїжджала у Харків, де знаходився великий будинок Алчевських, а також у Москву чи Петербург. Борис Дмитрович був задоволений, що управителька школи не втручалася в навчально-трудовий процес. Вона ж була задоволена, що її школа є однією з кращих в окрузі. Шість років перебування на Луганщині стали дуже плідними для подружжя Грінченків.

Бувають люди, яких можемо назвати не тільки витворами, але й творцями свого часу. Час поставив їх на дорогу, власне, дав їм певний вихідний пункт; час показав їм ті болі, що на їх вони мають озиватися; час вложив їм у руки матеріал, з якого вони ліпитимуть свої витвори. Але ліплять вони з тієї глини часу самі, самі свідомо вибирають напрям од вихідного пункту вперед чи назад і самі ж ідуть наперекір часів, виліплюючи з наданого матеріалу те, що їм потрібно, а не те, чого вимагав би від їх всепотужний час. Вони ніколи не йдуть по лінії найменшого опору, а немов навмисне, з протесту, вибирають собі найтяжчу дорогу, найбільш терням закидану та перешкодами обставлену, і простують нею - куди? Ти ж керуй туди спокійно, Де горить мета твоя, - відповідає один з найвиразніших представників такого типу людей, наш-таки, український, письменник і громадянин Б.Д.Грінченко… [9, с. 91]

…Справжня біографія Грінченка - то його невсипуща, безупинна, од першого виступу ще юнаком аж до останнього моменту, праця задля рідного народу, його повсякчасна готовність душу свою положити за трудящий люд. Замість сухих хронологічних дат бачимо в цій біографії довгу низку живих праць, що ними проложив у житті свою путь Грінченко. Стане тут у ряд - і його педагогічна робота, і заходи коло розвитку рідного слова, і студіювання народної словесності, й досліди над життям народним, і популяризаторська робота, і громадська публіцистика, і красне письменство.

Актуальність. Втілюючи в життя ідею пpосвітництва, Гpінченко своїми оповіданнями pозгоpтає пеpед читачами каpтини життя наpоду. Письменник віpний життєвій пpавді, але він не стоpонній спостеpігач, а людина повна співчуттям до знедолених. Разом з пеpсонажами своїх оповідань він пеpеживає, pобить вибіp...

Оповідання "Гpицько"... І в уяві оживають каpтини убогості, яка пpинижує і спотвоpює чуйну та совісну наpодну душу. Головний геpой б'ється над пpоблемою: чом такі лихі його сусіди? Пpоте він доходить висновку, що то вбогість, тяжке добування шматка хліба озлобило їх пpоти всього світу...

Hаступні стоpінки... Пpавдою життя відлунює оповідання "Без хліба". Петpо pятує сім'ю від голоду, повеpнувши собі зеpно, вкpадене у нього ж pаніше паном. Обуpює злодійство чоловіка дpужину. Вона не може миpитися з цим. Бідолаха вимушений був піти до гpомади з повинною. Односельці пpостили Петpа, побачивши його pозкаяння. Автоp ствеpджує думку, що чесна пpоста людина тільки у відчаї може піти на кpадіжку.

Пеpечитую очима стоpінки далі. Пеpеді мною постає жахлива каpтина пpавди життя - нестеpпна безвихідь для дітей-сиpіт у оповіданні "Сама, зовсім сама". Маpися, залишившись на одинці з нуждою, не бачить ніякого виходу на кpаще. Жодного виходу не знайдено. Дівчина вбачає вихід тільки в тому, щоб лягти під поїзд [9, с. 92].

Письменник залишається віpним життєвій пpавді і в оповіданні

"Екзамен". Де достовіpно автоp показує долю сільського вчителя, злиденний стан наpодної школи, висвітлює pусифікатоpську політику в освіті.

А оповідання "Батько й дочка". Саме тут Боpис Гpінченко pозповідає пpо тяжке становище вихідців із села на шахтах Донбасу, пpавдиво зобpажує шахтаpський побут, умови пpаці.

Звідки таке pозуміння людського гоpя, - замислююсь... Але ж відповідь поpуч. Все життя Гpінченка - це важка пpаця, вибоpювання щоденного шматка хліба. Доля гнала його по всій Укpаїні, як пеpекотиполе. Та скpашувала це життя любов до людей, до дітей, до pідного кpаю.

Сьогодні Гpінченко зі своїми земляками, з укpаїнцями. Він повеpнувся до нас у своїх твоpах пpавдою життя.

Мета: охарактеризувати творчість Бориса Грінченка та розкрити тему праці шахтарів.

Завдання роботи:

- показати життєвий і творчий шлях Бориса Грінченка;

- розкрити шахтарську тематику письменника на прикладі оповідань „Батько і дочка”, „Панько”, „Каторжна”.

1. Життєвий і творчий шлях Бориса Грінченка

1.1. Сторінки біографії

Б.Д. Грінченко народився 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині, тепер Сумської області у родині відставного офіцера із збіднілих дворян. Сім'я володіла 19 десятинами землі, переважно лісу, та водяним млином. Батько добре знав українську мову, але спілкувався нею тільки з селянами, дома ж розмовляли тільки російською. Але хлопчик змалку полюбляв слухати мелодичну, поетично-лагідну рідну мову. Грамоті він навчився в сім'ї і досить рано - перечитав все, що було в батьківській бібліотеці і під впливом прочитаного почав писати вірші.

У 1874 р. поступив до Харківської реальної школи. В цей час формується суспільно-політична позиція Б. Грінченка-юнака, його тяжіння до революційного народництва. Варто згадати, що Харків був одним з найбільших центрів антицаристської діяльності народників.

Саме тоді, під впливом "Кобзаря" він починає збирати та записувати почуті пісні, легенди, казки та ін. фольклорні матеріали. "Першими вчителями літературними" Б. Грінченко називає В. Скотта, Д. Байрона, В. Гюго, О. Пушкіна, М. Некрасова, О. Кольцова. Саме вони сприяли формуванню вольового характеру письменника.

29 грудня 1879 р. 16-річного юнака було заарештовано за "чтение и распространение" забороненої книжки С. Подолинського "Парова машина". Як наслідок - йому було заборонено навчатись в вищих учбових закладах.

Після року заслання на батьківському хуторі Б. Грінченко повертається до Харкова в пошуках роботи. У невимовно скрутних матеріальних умовах, зароблених репетиторством, він старався якось існувати, ще й наполегливо працювати над собою, готуючись до екстернату у Харківському університеті на народного вчителя.

У 1881 р. він успішно склав екзамен. А злигодні, усілякі труднощі переніс мужньо, заглушаючи їх самоосвітою, книгами та поезією. Не кожний був здатний на таке. Народницькі ідеї полонили душу юного поета і педагога, і він із запалом кинувся у вир громадських справ, продовжуючи вперто вдосконалювати свої знання з історії рідного краю, мови, культури.

Одержавши право працювати в школі, Б. Грінченко прагнув свої знання використати на освітній ниві за зразками народної педагогіки та світової науки про виховання. Але дійсність внесла свої корективи.

Молодого вчителя посилають на роботу у відстале село, в якому живуть російські переселенці. Ця школа у Введенському запам'яталась назавжди, але не розчарувала його віри у значення учителя в суспільстві.

У 1883 році після літніх курсів вчителів він одержав посаду у селі Олексіївці Зміївського повіту. У Змієві на вчительських курсах Борис Грінченко познайомився із молодою вчителькою Марією Миколаївною Гладиліною. Ця зустріч у його житті була найважливішою. Щирі задушевні розмови, спільні інтереси, листування зблизило їх так що вони називали одне одного лише по-родинному: "Сестро Марусю", "Брате Борисе". На початку 1884 р. він одружується з Марією Миколаївною, яка стала йому вірним другом і соратником у всіх справах, а згодом - письменницею і перекладачем.

Марія Миколаївна надала Борису Грінченко ту підтримку, якої йому так не вистачало. Письменникові, самотньому в той час, важко було переносити бачене і пережите, а однодумців, щирих і вірних, не зустрічалось. І тільки з Марією Миколаївною танула його самота. Вони були однодумцями і однолітками. Він палко і щиро закохався у цю розумну, добру й одверту дівчину.

У 1887 р. молоде подружжя Грінченків приїздить до с. Олексіївка Слов'яносербського повіту Катеринославської губернії (нині Луганської області).

1.2. Педагогічна, літературна, наукова та громадська діяльність Бориса Грінченка

Педагогічна, літературна, наукова та громадська діяльність Бориса Грінченка на Луганщині, в селі Олексіївці має всеукраїнське значення. Можна з впевненістю сказати, що саме тут сформувався Б. Грінченко як письменник. Прозові та поетичні твори, публіцистичні есе - надбання шестирічного перебування в Олексіївці.

На передодні складних політичних подій Грінченки змушені були попрощатися з селом Олексіївка. Доньці Насті прийшла пора продовжити навчання. Виїжджати сім'ї було потрібно і через конфлікт з Алчевською і за необхідністю продовжити освіту. В той час у Луганську не було такого середовища серед інтелігенції, де б можна було знайти спільне за інтересами товариство. Друзі з Чернігова були зацікавлені переїздом до них Грінченка. Особливо ж - В. Cамійленко, М. Коцюбинський, І. Шпраг і Ф. Уманець. Перші два входили у "Братство тарасівців". І сім'я переїздить до Чернігова.

У Чернігові у 1894 році Грінченко влаштувався на посаду ділознавця оціночної комісії. Служба у земстві все ж таки давала шматок хліба. Але за доносом Котляревського Бориса Дмитровича було звільнено. Чернігівське жандармське управління сповіщає департамент поліції про утворення в Чернігові таємного антиурядового політичного гуртка, до складу якого входить М. Коцюбинський, його дружина, Б. Грінченко, І. Шраг та інші.

Після звільнення із Земської управи Грінченка родина опинилися в скрутному матеріальному становищі. Через деякий час друзі допомогли влаштуватися йому у Чернігівському музеї української старожитності завзятого колекціонера Василя Тарновського. Музей на той час був одним з найбагатших зібрань з історії, мистецтва, літератури, етнографії та археологічних знахідок на Україні. Дружина Пантелеймона Куліша Ганна Барвінок передала сюди все, що було пов'язане з іменем Куліша. Тільки експонатів за іменем Тараса Шевченка нараховувалось 758.

Борис Грінченко з властивою йому працьовитістю взявся за діло. Разом з Марією Миколаївною цілими днями і вечорами проводив упорядкування нагромаджених безцінних скарбів української старовини. У 1900 році був складений і виданий великий том "Каталога музея украинских древностей" [7, с. 94]. Багато довелось їздити по Україні і розшукувати нові невідомі експонати.

Дуже велику увагу приділяє Б.Д. Грінченко видавничій справі - 50 книжок для народу неймовірно великим тиражем для того часу - 200 тисяч примірників. І це в умовах жорстокої заборони, коли не дозволялось видавати українські книжки. Одне з найкращих видань чернігівського "серіалу" - це " Кобза" П. Грабовського[7, с. 94]. Саме на цей час припадає підготовка і видання тритомної праці ( 1400 стор.) з українського фольклору .

Після звільнення з Чернігівського земства Б. Грінченко знову опинився у становищі цілковитої службової невизначеності. Але нова робота знайшла його сама. У 1902 році йому запропонували взяти участь у створенні словника української мови, який задумала видавати редакція "Киевской старины ". І сім'я Грінченків вирішила відгукнутися на запрошення. Вони переїжджають до Києва.

Матеріальні умови в Києві були набагато кращими. Але це не змінило ні характеру, ні працьовитості Грінченка. Він повністю поринув у роботу над словником, який мав бути закінчений до першого листопада 1904 року.

Хоч частина словника вже була зібрана, але весь тягар підготовки видання ліг на плечі Бориса і Марії Грінченків. Важко працюючи сім годин в день, героїчний подвиг їх увінчався успіхом. "Словник української мови " вийшов у світ 1907-1909 рр. у чотирьох томах. Словник містить 68 тисяч українських слів з народної писемної мови, починаючи від Котляревського ї до початку ХХ століття. Словник був удостоєний Російською Імператорською Академією Наук другої премії М. І. Костомарова.

Під час перебування у Києві, Б. Грінченко не тільки працював над словником, а й займався громадською діяльністю. В 1905-1907 роках його діяльність здебільшого зосередилася навколо організації української преси і товариства "Просвіта".

Донька Грінченків Настя, переїхавши у Київ разом з батьками, вступила до восьмого класу гімназії Дубинської. Вона цікавилась українським національним рухом, перекладала, пробувала писати, захоплювалась музикою. Після закінчення гімназії Настя поїхала у Львів, де записалася на філософський факультет і слухала лекції професорів Грушевського, Колесси, Студинського. Незабутнє враження справила на неї зустріч з Франком. Крім того, вона познайомилася з членами РУП (революційна українська партія), що її повністю захопило. Приїжджаючи додому в Київ, не дивлячись на перевірку, вона привозила підпільну літературу. Вона обрала революційний шлях, ставши активною учасницею соціал-демократичного робітничого руху.

Архівні документи засвідчують її пряму причетність до збройних виступів в роки першої російської революції, в яких вона брала участь зі своїм нареченим. Батьки з розумінням ставилися до революційної діяльності доньки і витратили немало зусиль, щоб звільнити її з в'язниці за станом здоров'я.

На початку 1906 року у Насті розвинувся туберкульоз. Невдовзі надійшла трагічна розв'язка: Настя Грінченко померла 1.Х.1908 року, а вслід за нею і її крихітний син, єдиний внук письменника.

Грінченко тяжко пережив нещастя, у яке потрапила його родина. Він починає хворіти і у вересні 1909 року виїздить разом з дружиною на лікування до Італії. Південне місто Оспедаленні стало його останнім життєвим притулком. 6 травня 1910 р. не стало видатного українського письменника, вченого, освітнього і громадського діяча. Похорони відбулися 9 травня у Києві на Байковій горі.

Дуже багато людей висловлювали свій сум з приводу втрати письменника, широко відгукнулася українська та російська преса. Статті, присвячені Б. Грінченку, з'явилися в цілому ряді зарубіжних видань - в Італії, Франції, США. Австралії, Бразилії.

Вдячні нащадки глибоко шанують невтомного трудівника. В селі Олексіївці відкрито перший в світі пам'ятник Борисові Дмитровичу Грінченко. Зараз розпочато роботу над створенням меморіального комплексу.

Життя і діяльність Б.Грінченка для багатьох поколінь служить дієвим прикладом подвижництва на теренах розвою української культури і національної ідеї. Мабуть, найвлучніше сказав про нього інший український письменник Микола Чернявський: «Більше працював, ніж жив». І хоч за зрозумілим змістом цього визначення криється суттєва неточність - бо саме праця й була найвищим сенсом і покликанням його життя, - важливо, справді, усвідомити широту і неминуще значення творчого подвигу митця. Постать невтомного трудівника, що беззавітно віддав усі сили і час вітчизняній культурі, по праву може стояти поруч з нашими титанами нації, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Пантелеймон Куліш, Леся Українка. Становлення його як письменника й громадянина відбувалося наприкінці XIX століття, в найглухішу пору суспільного життя України. То був час жорстоких і безтямних визисків національної свідомості, коли придушувалися найменші прояви і спроби самоусвідомлення і самоствердження себе як народу. То був час тотального витравлення всього українського - починаючи зі слова й закінчуючи ідеєю. Саме в цих умовах на історичну арену виходила молода плеяда борців за українську національну справу, найяскравішим представником якої, безперечно, був Борис Грінченко. Один з його літературних псевдонімів - Вартовий. Звісно ж, таким чином письменник свідомо визначав свою роль і своє місце в суспільних процесах. Борис Грінченко попри талант письменника мав ще й безсумнівне обдарування надзвичайно сумлінного науковця. Матеріалом його захоплень, предметом його досліджень, полем його діяльності стало СЛОВО. Слово - це та субстанція, що акумулює в собі творчу енергетику нації. І той, хто сповна розуміє це, - уже неординарна особистість. Б.Грінченко пішов далі у розумінні значення цього феномена. Ще влітку 1891 року ряд національно свідомих українців проголосили себе продовжувачами справи великого Кобзаря, створили «Братство тарасівців», яке об’єднувало студентську молодь та викладачів київських і харківських вузів. У своїй програмі вони проголошували: «Ми мусимо дбати про те, щоб українська мова запанувала скрізь на Вкраїні: в родині, в усяких справах, як приватних, так і загально суспільних, у громаді, у літературі і навіть у зносинах з усіма іншими народами, що живуть на Україні. Так, кожен з нас, свідомих українців, має промовляти в родині, в товаристві і взагалі скрізь, де його зрозуміють, по-українському» [8, с. 32]. Щоденна наполеглива, натхненна культурно-освітня праця повинна була прищепити кожному українцеві непохитне переконання самоідентифікації, аби «відрізняти свою націю від інших і підносити національне питання й право вкраїнської нації скрізь, де тільки можливо». Головним змістом і смислом життя для Б.Грінченка стала боротьба за українську національну справу. У своїх «Листах з України Наддніпрянської», надрукованих у «Буковині» в 1892-1893 рр., він робить критичний огляд тогочасного суспільного стану, звертається до аналізування причин занепаду національних змагань та висловлює думи й побажання щодо активізації процесів відродження. Письменник глибоко й повно препарує ці проблеми, керуючись критерієм історичного підходу, обмірковує зміст і суть таких понять, як патріотизм, національна свідомість, українська інтелігенція, національна література. Його політичні роздуми торкаються й шляхів розвитку мови, культури, традицій. Саме через призму формування національної свідомості формує він і спадщину деяких українських письменників та істориків (зокрема Г.Квітки, М.Костомарова та ін.), з болем підсумовуючи їхню безпорадність або ж аморфність у цьому плані. Віддаючи належне своїм попередникам, він не може не втриматися від їдкого зауваження, констатуючи, що в тодішньому українському діячеві все ще сиділо «дві душі: одна українська, а друга - російська», а тому «хотілося і рідному краєві послужити», і не прогнівити того, хто може пожалувати «Станіслава на шию»[8, с. 38]. Працюючи на ниві просвітництва, Б.Грінченко наочно постійно пересвідчувався у тій непоправній шкоді, що її завдавала русифікаторська політика царського уряду. Позбавлений вузької націоналістичної зашореності, письменник мудро і справедливо зазначав: «Не тоді добре єднається народ з народом, коли вони родичі, хоч би і близькі, а тоді, коли життя їх укупі - таке, що дає їм змогу зазнавати в сій спілці найбільш усякої користі, якомога більшого вдоволення своїх потреб як народу, якомога більше щастя» [8, с. 39]. Митець надзвичайної працездатності, емоційний, палкий, людина дужого інтелекту, Б.Грінченко свідомо клав на вівтар ідеї і своє життя, і свою подвижницьку творчість:

„Прагне і розум, і серце великої праці такої, Щоб і вікам тим, що будуть, зосталась вона дорогою, Щоб і потомки далекі добра зазнавали від неї, Звали того невмирущим, хто силу робить її мав… „[8, с. 39]

Сьогодні ми знаємо Бориса Грінченка як письменника, поета, автора славнозвісного «Словника української мови», але не слід забувати, можливо, найголовніше: він один з небагатьох будителів національної свідомості, один з небагатьох справжніх будівничих національної ідеї, один з небагатьох істинних патріотів України.

Вдячні нащадки глибоко шанують невтомного трудівника. В селі Олексіївці відкрито перший в світі пам'ятник Борисові Дмитровичу Грінченко. Зараз розпочато роботу над створенням меморіального комплексу.

2. Шахтарська тематика в творчості Бориса Грінченка

2.1. Оповідання „Батько і дочка”

В літературі донецька тематика вперше з’являється в творчості Бориса Грінченка, який учителював на Донеччині. В оповіданнях “Каторжна” (1888), „Панько” (1893), „Батько та дочка” (1893), “Серед чужих людей” (1890) зі співчуттям змальовано злиденне життя й жахливі умови праці шахтарів.

Тяжке оповідання “Батько та дочка” має оптимістичний характер. Десятирічна дівчинка Маруся, і її батько Максим, учорашні селян, три роки живуть у землянці неподалік шахти, де працює батько. Великою симпатією змальовує письменник цих простих, чесних людей, велику любов, що міцно єднає їх маленьку сім‘ю. У Максима була одна мрія. Він був безземельний, і йому здавалося, немає найбільшого щастя над те, коли чоловік має клапоть поля. І розмовляючи одного разу увечері, він звірив дочці свої мрії... - Ой і гарно було б, Господи! – скрикує Маруся, й оченята в неї блищать. Отак, маючи свою мрію вони потихеньку наближалися до неї, батько щоденно працював у шахті, а Маруся господарювала, дотримувала порядку в землянці, готувала обід ще й шиттю навчалася, щоб у своїй хаті бути батькові справжньою господинею. Придбали поле, засіяли, та щоб купити “ще й струменту стільки, пару волів або хоча б коняку”, довелося Максимові ще лізти до шахти. Маруся лічила дні, от вже залишилося їх шість і в суботу татко буде вільний. І раптом страшне: шахту залило водою. Чотири дні Маруся чекає, чим закінчаться рятувальні роботи. Вона сиділа на камені біля входу до шахти і “давалося, що живий жаль живий сум пройшов у тілі людському та й сів отут, на камені, нагадуючи людям про те нещастя, про те горе, яке ховалося там, глибоко під землею, заховане, запечатане цією каламутною водою.” Змучена Маруся втратила свідомість, її забрала сусідка, та наступного дня дівчинка знов пішла до шахти. З дев‘яти шахтарів живими залишилося тільки четверо. Останнім підняли Марусиного батька “Ледве ступив він на землю, - ту ж мить Марусині руки обхопили його. ... Удвох з Марусею вони навернулися у своє село”. Тепер живуть вони у своїй хаті і господарюють щасливо.

„З того часу життя Максимове та Марусине пішло рівно та спокійно. Щодня вранці рано Максим ішов на роботу, а Маруся лишалася дома сама. Вона починала господарювати.

Як жила вона в тітки, то була найбільшою дівчиною в сім'ї. Тим на неї накинуто було багато роботи, що її роблять звичайно тільки більші дівчата. Тоді їй це було важко, а тепер вона рада була, що так трапилося, бо вона навчилася багато дечого робити за справжню господиню, а тепер саме цього їй і треба було. Отож, що сама знаючи, а що батька питаючи, - вона, як уміла, варила їсти. Не завсігди їй щастило, а найбільше отой борщ дався їй узнаки, - ніяк, звичайно, не хоче бути добрий на смак! Ну, та це ще не велике лихо було, бо батько й дочка не звикли ласо їсти, а після щоденної важкої роботи в шахті Максимові завсігди добре хотілося їсти ввечері.

Кажу - ввечері, бо тільки ввечері приходив він з роботи додому. Він бив вугіль, той, що їм топлять, а вугіль той глибоко в землі лежить. Щоб досягти до його, копають глибокі колодязі (шахти) та й копаються на всі боки попід землею, - скрізь таких нір та печер понаробляють. Отож як залізе Максим у таку нору, глибоко-глибоко під землю, дак уже й не вилазить звідти ввесь день, - там і обідате, що з дому візьме. А Маруся дома сама обідає - так, не дуже варить, а більше вчорашнє доїдає. А вже ввечері як треба вони їли. [4, с. 114]”

„Увечері приходив Максим, а в свято, то й увесь день дома був. Отоді Марусі найвеселіше було. Жде було - не діждеться, як загуде машина ввечері, - ото, щоб роботу шахтарі кидали. Тільки загуде, - вона так і метнеться готувати все, що треба. От уже й ходу чути, двері відчиняються і знайома чорна постать стає на порозі.

- Ой, які ж ви чорні, тату! - мало не щоразу скрикує Маруся, скоро батька вздрить.

І справді, не то одежа у Максима вся чорна від вугілля, а й обличчя таке чорне від сажі, як у арапа, - тільки зуби та очі блищать на чорному.

- А тобі не до вподоби? - сміється Максим.- Ну, то давай умиваться!

Маруся тікає аж на піч, у куточок, а Максим тим часом умивається та передягається.

- От і вже! - каже він.

Маруся вилазить зі своєї схованки, прибирає швиденько, що треба, і вже трохи згодом сидять обоє за столом, а на столі в мисці гарячий борщ парує.Повечерявши, вони розмовляють.

В старовину, живучи в казармі, Максим, прийшовши з роботи, поспішався, звичайно, швидше спати. І це не через те саме, що він утомлявся, а й тим, що йому зовсім гидке було життя в казармі - з брудом, з пияцтвом та іншим. Він поспішався швидше заснути, щоб хоч не бачити того бруду й гидоти, що серед неї доводилось йому жити. А тепер йому не хотілося спати, і щовечора вони вдвох розмовляли, часом і довгенько. Маруся цікаво слухала, що оповідав їй батько про шахти, про те, як у їх роблять. Вона здригалася з остраху, уявляючи собі, як її татко лежить глибоко під землею в норі, а та нора ось-ось завалиться й засипле його навіки, - лежить і б'є кайлом вугіль... Часто згадували вони покійну Марусину матір, і це були такі сумні, такі солодкі розмови!

Але ще більше розмовляли вони про свої заміри. Тими замірами вони жили, ті заміри звеселяли їм важке та хмурне життя. [4, с. 115]”

„Пошилась Маруся так ще з годину. Коли чує, - машина знову загула. Дівчина здивувалась. Чого це вона? У такий час вона не гуде, - а тепер же нащо? А проте вона недовго тим цікавилася і забулася була про це, діла свого пильнуючи. Коли трохи згодом, - чує, гомін якийсь на вулиці. Щось наче біжить, та ще й не одно, гомонить та кричить щось.

- Що воно за знак? - подумала Маруся й визирнула у віконце.

Дивиться, біжать люди та щось гукають. Здалося те Марусі цікаве. Вона вискочила з хати. Люди вже перебігли, й вона не могла ні про віщо довідатися. Та трохи згодом побачила, - біжить проз неї знайома дівчина туди, куди й люди побігли.

- Галько! - гукнула вона до неї. - Галько!

Галька спинилась і вздріла Марусю.

- Ой, Марусю, сестричко!.. Ой що ж там зробилося - шахту залило! - ледве поспішилась казати дівчина, бо дух їй від швидкого бігу забивало.

Маруся спершу не зрозуміла й спиталася:

- Яку шахту? де?

- Та нову шахту. Так, кажуть, водою й залило!

- А тобі ж хто казав? - спиталася Маруся.

- Та люди ж бігли та й кричали, що залило. Ходім туди! - казала Галька поспішаючись. Маруся мовчала. Вона ніяк не могла зрозуміти, звідки взялася вода заливати шахту, коли скрізь було сухо. Та вона не довго про це думала. Інша думка вразила її: у тій шахті робив її батько, - то це й його залило? Ця думка вдарила її, мов стрель стрельнув, і вона трохи не впала.

- Ой, Марусю, яка ти бліда-бліда стала! - скрикнула Галька, підбігаючи до неї.

- От спасибі богові, що мій батько не в новій шахті, а то лихо було б! А твій, Марусю, в якій?

- У новій...

- От бідна ти!.. - пожаліла Галька. - Ходімо ж туди!

- Ходім! ходім! - одразу стрепенулась Маруся, вхопила Гальку за руку й потягла її за собою.

- Та не так-бо швидко, сестричко! - пручалася та, - а то я не підбіжу.

Від землянки, де Маруся жила, до нової шахти було не дуже далеко, і дівчата швидко туди добігли.

Що ближче вони підбігали до неї, то більше людей їм стрівалося, що туди ж бігли, а коло самої шахти зібралася вже чимала юрма, - тут був управитель над шахтами, штегер, шахтарі, що не пішли сьогодні на роботу, кілька жінок з дітьми. Деякі жінки плакали, навіть тужили.

Держачися за руки, полізли дівчата поміж народ і з бідою дотовпились аж на середину між люди. Там вони побачили, - якийсь чоловік сидить на каменюці, на вугільний вагончик злігши. Маруся відразу його пізнала: то був Семен, шахтар, що робив у одній шахті з її батьком. Він був тепер увесь мокрий, і видко було, що з їм сталося щось: чи хворий він, чи в шахті прибито. Біля його стояв управитель, високий чорнявий чоловік, і наказував штегерові:

- Підніміть двадцять чоловік з шахт! Обидва смоки сюди з локомобільчиком швидше!”

„Барабан закрутився; цебер здригнувся і проваливсь у шахту. Довго крутили шахтарі барабан, а кодола все розкручувалась та розкручувалась, сягаючи аж до дна.

Врешті стали і дожидались. Дзенькнув дзвоник, - барабан закрутився знову, накручуючи кодолу назад.

Без краю довгий здався Марусі час, що проминув, поки штегера піднято з шахти.

- А що? як? - почали всі його питатися.

- Можна! Дірка, що через неї вода пробилася, страшенна. Крізь ту дірку й можна туди долізти. Хай зо мною ще хоч двоє стане.

Двоє шахтарів стало до штегера в цебер, їм подали кілька пляшок з молоком та хліба - це щоб підкріпити тих, які ще живі.

- Боже поможи!

- Спускай!

Цебер з людьми зник у ямі.

Маруся протовпилась аж до шахти.

- Та чого це тут дівчина? - скрикнув управитель, її вздрівши. Але зараз-таки пізнав її і вже більше нічого не сказав.

Маруся стояла над шахтою.

Стояла й дожидалася. Думала, що це скоро, ось зараз вернуться, витягнуть її татка. Але ніхто не вертався, не озивався. Глибока шахта проглинула людей і не вертала.

- Довго шукають! - сказав хтось.

- Якби дав бог, щоб хоч живих найшли!

І знову всі замовкли, дожидаючися...[4, с. 117]”

І все-таки Б.Грінченко дивився на Донеччину збоку, з села, шахтарі для нього, як і для його героїні Сохвії, “чужі люди”, і не випадково деякі його герої, скуштувавши гіркого шахтарського хліба, вертаються на село, звідки втекли в пошуках кращої долі.

2.2.Оповідання „Панько” і Каторжна”

Разом з тим шахтарське середовище з його пиятикою, вульгарністю й суржиковою мовою постає як чинник деморалізації та денаціоналізації села. Можна, звичайно, говорити (і багато говорилося) про обмеженість народницького ідеалу письменника, але й заперечувати правдивість змальованих ним картин не доводиться. Як і його щирого співчуття до тяжкої долі шахтарського люду, що особливо знайшло вираження в оповіданнях “Панько”, “Батько і дочка”, „Каторжна”.

Оповідання „Каторжна” (1888)

„Одного разу мачуха послала її до тітки Одарки глечика попрохати.

У Одарки вечорниці. Увійшла Докія в хату, - аж там шахтарі. Усі в червоних сорочках навипуск, у чоботях з вимережаними халявами, з пістонами та з китицями,

у сукняних чумарках. Усi веселі, один на гармонію грає, а ті пісні шахтарської співають:

Позавидував мужик,

Що шахтьору добре жить:

Шахтьор пашеньки не пашеть,

Коси в руки не берьоть!

На столі горілка, ласощі дівчатам. Це ж сьогодні на шахті гроші зароблені давано: рублів по двадцять, по двадцять п'ять за місяць шахтарі взяли та всі отут за день чи за два прогуляють. А й гарно ж отой на гармонію грає! Та й сам гарний - одежа аж вилискується, а пояс так і сяє весь од блищиків та від гудзиків. А з лиця? Брови такі!.. [4, с. 92]”

Оповідання „Панько” (1893) продовжує шахтарську тематику.

„Панько останній ускочив у дерев'яний великий цебер до чотирьох товаришів і гукнув машиністу:

- Пускай!

Цебер почав спускатися в шахту спершу тихо, а далі все швидше й швидше. Він хитався на всі боки, і шахтарі повинні були часом відпихатися від стін, щоб не вдаритись об їх, - тоді б усі сторч головою могли полетіти в шахту з розбитого цебра. Але шахта була не глибока; чорні стіни промайнули швидко, й шахтарі вже були на дні.

- Ну, вилазь! - сказав Панько й сам вискочив перший, держачи в руках динамітові патрони. Товариші почали вилазити за їм з струментом у руках.

Зараз же біля сторчової шахти пробивано новий хідник. Але величезна брила кам'яна, зустрівшись на дорозі, не давала йти далі.

Шахтарі мусили розбити цю каменюку динамітом.

За кілька ступнів вони були вже там, де треба.

Нахиляючись, вони пройшли, - чи, мабуть, краще сказати - пролізли у почату нору.

Там було мокро й темно. Дві лампи шахтарські, блимаючи, освічували чорні стіни і не менше чорні шахтарські обличчя, тільки зуби та очі біліли на тих арапських обличчях.

Робітники почали оглядати камінь.

- Ну, з їм буде морока! - промовив один.

- Та здоровий! - додав другий.

- То нічого, що здоровий, а ось подивимось, як його пробивати,— сказав Панько.

- Ану лиш давай свердел! [4, с. 127]”

Висновки

Літературна спадщина Бориса Грінченка

В літературі донецька тематика вперше з’являється в творчості Бориса Грінченка, який учителював на Донеччині. В оповіданнях “Каторжна” (1888), „Панько” (1893), „Батько та дочка” (1893), “Серед чужих людей” (1890) зі співчуттям змальовано злиденне життя й жахливі умови праці шахтарів. Разом з тим шахтарське середовище з його пиятикою, вульгарністю й суржиковою мовою постає як чинник деморалізації та денаціоналізації села. Можна, звичайно, говорити (і багато говорилося) про обмеженість народницького ідеалу письменника, але й заперечувати правдивість змальованих ним картин не доводиться. Як і його щирого співчуття до тяжкої долі шахтарського люду, що особливо знайшло вираження в оповіданнях “Панько”, “Батько і дочка”.

І все-таки Б.Грінченко дивився на Донеччину збоку, з села, шахтарі для нього, як і для його героїні Сохвії, “чужі люди”, і не випадково деякі його герої, скуштувавши гіркого шахтарського хліба, вертаються на село, звідки втекли в пошуках кращої долі.

Народній Меморіально-літературний музей Б.Д. Грінченка був відкритий 25 листопада 1988 року. На будинку школи, де вчителював Б.Д.Грінченко, встановлена меморіальна дошка, а на шкільному подвір'ї - пам'ятник. У 1992 р. музеєві було присвоєно звання народного. Сьогодні це - Народний музей Б.Д.Грінченка. У ньому 4 експозиції: перша - "Історія заселення території і відкриття школи"; друга - третя - знайомлять з життям та творчим шляхом письменника і вчителя Б.Д.Грінченка, і, зокрема з Олексіївським періодом життя; четверта - присвячена етнографії і фольклору нашого краю; п'ята - розповідає про історію створення і функціонування музею.

Музей є дійовим навчально-виховним центром. Наприклад, 1993 рік було оголошено організацією ЮНЕСКО роком Грінченка. При музеї діє рада. Члени ради музею організовують свята, присвячені Дню народження Б.Д.Грінченка (грудень), Дню пам'яті письменника (травень), День народження Х.Д.Алчевською (квітень), Х.О.Алчевською (березень). Тут проводяться екскурсії для вчителів, учнів, студентів, розробляються лекції та виступи для учнів району, мешканців села:

"Роки, присвячені Олексіївці";

"Два крила духовності";

"Х.Д. Алчевська, історія села та школи";

"Б.Д. Грінченко - фольклорист";

"Родина Алчевських та їх меценатська діяльність" та інші.

Тепер у музеї проводяться літературні читання, екскурсії, уроки рідної мови та літератури. Сюди приїздять учні з різних шкіл, студенти Луганського національного педагогічного університету ім. Т.Г.Шевченка, щоб вклонитися пам'яті митця, вшанувати його рідним словом.

Ведеться й дослідницька робота. У музеї зібрано чимало матеріалів: літературна спадщина, серед якої і прижиттєві видання, "Словник української мови", а також численні копії документів, фотографій, листів. У творчій лабораторії музею учні досліджують лексикографічну, літературну, етнографічну спадщину Б.Д.Грінченка та фольклор, етнографію сьогодення селища Олексіївки. Про результати своїх досліджень вони звітують на районних та обласних конкурсах-захистах Малої Академії наук.

В музеї зібрана велика кількість експонатів, книг. Є книги, які подарував провідний грінченкознавець Анатолій Погрібний, професор з м. Києва, чимало книг з дарчими написами письменників та вчених. При музеї діє учнівський мистецько-краєзнавчий творчий колектив. Юні фольклористи записують та систематизують народну творчість рідного краю. Фольклорні записи знаходяться в музеї і пропонують їх для ознайомлення відвідувачам музею.

Вдячні нащадки глибоко шанують невтомного трудівника. В селі Олексіївці відкрито перший в світі пам'ятник Борисові Дмитровичу Грінченко. Зараз розпочато роботу над створенням меморіального комплексу.

Життя і діяльність Б.Грінченка для багатьох поколінь служить дієвим прикладом подвижництва на теренах розвою української культури і національної ідеї. Мабуть, найвлучніше сказав про нього інший український письменник Микола Чернявський: «Більше працював, ніж жив». І хоч за зрозумілим змістом цього визначення криється суттєва неточність - бо саме праця й була найвищим сенсом і покликанням його життя, - важливо, справді, усвідомити широту і неминуще значення творчого подвигу митця. Постать невтомного трудівника, що беззавітно віддав усі сили і час вітчизняній культурі, по праву може стояти поруч з нашими титанами нації, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Пантелеймон Куліш, Леся Українка. Становлення його як письменника й громадянина відбувалося наприкінці XIX століття, в найглухішу пору суспільного життя України. То був час жорстоких і безтямних визисків національної свідомості, коли придушувалися найменші прояви і спроби самоусвідомлення і самоствердження себе як народу. То був час тотального витравлення всього українського - починаючи зі слова й закінчуючи ідеєю. Саме в цих умовах на історичну арену виходила молода плеяда борців за українську національну справу, найяскравішим представником якої, безперечно, був Борис Грінченко.

Позбавлений вузької націоналістичної зашореності, письменник мудро і справедливо зазначав: «Не тоді добре єднається народ з народом, коли вони родичі, хоч би і близькі, а тоді, коли життя їх укупі - таке, що дає їм змогу зазнавати в сій спілці найбільш усякої користі, якомога більшого вдоволення своїх потреб як народу, якомога більше щастя». Митець надзвичайної працездатності, емоційний, палкий, людина дужого інтелекту, Б.Грінченко свідомо клав на вівтар ідеї і своє життя, і свою подвижницьку творчість:

Прагне і розум, і серце великої праці такої, Щоб і вікам тим, що будуть, зосталась вона дорогою, Щоб і потомки далекі добра зазнавали від неї, Звали того невмирущим, хто силу робить її мав…

Сьогодні ми знаємо Бориса Грінченка як письменника, поета, автора славнозвісного «Словника української мови», але не слід забувати, можливо, найголовніше: він один з небагатьох будителів національної свідомості, один з небагатьох справжніх будівничих національної ідеї, один з небагатьох істинних патріотів України.

Вдячні нащадки глибоко шанують невтомного трудівника. В селі Олексіївці відкрито перший в світі пам'ятник Борисові Дмитровичу Грінченко. Зараз розпочато роботу над створенням меморіального комплексу.

Список використаних джерел

1. Видатні постаті України: Біографічний довідник; МАУП, Книжкова палата України. - Київ, 2004. - 871 с.

2. Грінченко Б. Д. Вибрані твори : художня літ-ра. - К. : Дніпро, 1987. - 459, с.

3. Грінченко Б. Д. Твори: в 2 т.. - К. : Наук. думка, 1990 -Т.1: Теоретичні твори ; Оповідання ; Повісті. - 1990. - 632, с.

4. Грінченко Б. Поезії. Повісті; Оповідання / Ред. О. В. Осадча. - К.: Наук. думка, 2002. - 428, с.

5. Історія української літератури ХІХ століття: у 2-х книгах: Підручник для студ. філологічних спеціальностей вищих навчальних закладів. - К. : Либідь, 2005 - Кн. 2. - 2006. - 709, с.

6. Кодлюк Я. П. 120 розповідей про письменників: Довідник для вчителя початкових класів. - К. : Наш час, 2006. - 202, с.

7. Пастух Б. Борис Грінченко - безкомпромісний лицар національної ідеї. - Луганськ: Книжковий світ, 1998. - с. 94 – 95

8. Погрібний А.Г.Борис Грінченко в літературному русі кінця ХІХ - ХХ ст. Питання ідейно-естетичної еволюції. - К.: Либідь, 1990

9. Погрібний А.Г.Борис Грінченко нарис життя і творчості. - К.: Дніпро, 1988. - с.91 – 96

10. Проблеми творчої спадщини Бориса Грінченка /Тези доповідей республіканської наукової конференції присвяченої 130-річчю з дня народження Бориса Дмитровича Грінченко. - Луганськ, 1993

загрузка...
Top