Релігія та культура у Київській Русі

ВСТУП.

І Вплив християнства на розвиток освіти в Київській Русі

ІІ.  Особливості сакральної архітектури. Церква як символ неба і землі.

ВИСНОВОК.

Список використаної літератури

ВСТУП

Культура України – яскраве та багатогранне явище, яке стало наслідком тривалого процесу внутрішнього розвитку східнослов’янського суспільства і увібрало все краще від своїх слов’янських предків та від світової цивілізації.

Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню   державності,   розповсюдженню   писемності,   створеннювизначних пам'яток літератури. Під його впливом розвивалися   живопис,   кам'яна   архітектура,   музичне   мистецтво, розширювалося   і  зміцнювалися  культурні  зв'язки   Русі  з країнами Західної Європи.

Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей.                                                                                       

Разом  з тим християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури  України. 

I.  Вплив християнства на розвиток культури в Україні.

Недоліки матеріалістичного світогляду призвели нашу країну до досить-таки відчутним криз, які свою чергу мають великий вплив на розвиток людства (Чорнобиль). Заснованена обмані, відокремленевід природи, воно існує заради самого себе цілком не піклується про навколишній світ. Релігія, як відомо, багаторівневе поняття. Вона може допомогти людям знайти сенс життя, і вона ж може дати лише духовний, а й фізичне зцілення. На сьогодні Україні склалася досить-таки складна ситуація в сенсі загальнолюдських цінностей. людей в релігії шукають певний замінник медицини. Переважання матеріалізму в умах дуже велика. Але що найдивовижніше, то те, що такий погляд нерідко висловлюють начебто релігійні люди (начебто не матеріалісти), яких має дещо інше розуміння світу. Про рівень християнізаціїсуспільства можна судити не тільки відвідування храмів, а й стосовно до слабким: старим, дітям, інвалідам, релігійним меншинам до найменшому меншості - окремій особі, який виявитися беззахисним перед державної владою або якимсь колективом. йде повальне відновлення, відновлення храмів, церков. Ведуться суперечки на різноманітні релігійні теми. Але, на мій погляд, люди не сприймають релігійні вчення так, як це має, а роблять це так, як їм цього хочеться, чи хотілося б так вважати. Це веде до дуже неприємним наслідків. Навіть люди, які присвятили усе своє життя релігії, тобто служінню Богу, не можуть дійти порозумінню. Прикладом цьому є сьогоднішня ситуація, склалася між Української Православної Церквою Московського патріархату Української Православної Церквою Київського патріархату. З зробити висновок: людьми керує бажання наживи, влади і тощо. Не знаю на скільки правильне мою думку, але, як мені здається для того досягти гармонії у навколишньому світі, потрібно цьому немає, передусім знайти цю гармонію у своїй душі, лад у самого себе, а звідси йти далі.

Розвиток літератури. Літописання.

Коли християнство стало державною релігією, в Київській Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створенні давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури.

Слід зазначити, що до літератури-посередниці древньоруські книжники підходили творчо: редагували тексти, вставляли власні зауваження, цитати тощо. До перекладної літератури входили: богослужбові книги - Святе Письмо, Тріоді, Октоїхи, Мінеї, Требники тощо; житія святих  агіографи, патерики - збірники коротких розповідей про ченців, аскетів; кормчі книги - пам'ятки церковного права, церковні статути; філософські твори типу “Шестодневу”; історичні хроніки; гомілетика - урочисті “слова” на церковні свята.

Важливі політичні та історичні проблеми висвітлювалися у творах оригінальної руської літератури, щоґрунтувалися на досвіді усної дохристиянської культури. 

Специфіка релігійного змісту, можливості доступу до досягнень світової культури сприяли тому, що, в основному, першими руськими письменниками були священнослужителі київський митрополит Іларіон, митрополит Климент Смолятич, монах-літописець Нестор, єпископи Кирило Туровський та Лука Жидята, дяк Григорій, Ігумен Печерського монастиря Феодосій, ігумен Сильвестр та інші.

Основним джерелом викладу філософських, соціальних та морально-етнічних проблем на Русі була Біблія, особливо Новий Завіт. З біблійних книг найчастіше перекладалися  Євангеліє, Апостол   (“Дії Святих  апостолів” і  “Послання апостолів”), Псалтир, П'ятикнижжя  Мойсеєве, Буття.

Збереглося чимало списків  Євангелій,  але лише  два  з них складають тетра-вангелія, тобто усі чотири Євангелія (від Матвія, Марка, Луки, Іоанна)  разом. Перший  руський список Євангелія був виконаний дяком Григорієм у 1056-1057 рр. на замовлення новгородського воєводи і посадника Остромира, родича великого князя Ізяслава. Звідси і назва – “Остромирове Євангеліє”. Деякі дослідники вважають, що форма письма цього твору свідчить про його київське  походження, а дяк Григорій, можливо, був з духовенства, що приїхало з Києва до Новгорода.

Іншим   важливим   джерелом  древньоруської християнської філософсько-літературної думки була візантійська література, зокрема, патристична - твори так званих “отців церкви”: Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскіна, Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського,  Єфрема Сірина та інших, а також матеріали перших Вселенських соборів (325 - 787 рр.). В них обгрунтовувалися  основні догмати християнства.

 Найдавнішою пам'яткою писемності Київської Русі є“Ізборник Святослава”, укладений 1073 та 1076 рр. для київського князя Святослава Ярославича. Поряд  з творами церковно-релігійного характеру, зокрема уривками з патристичної літератури, він містить публіцистичні твори давньоруських письменників, в яких роз'яснюються норми поведінки людини за різних побутових обставин. В “Ізборнику” 1073 р. був. поданий перший “Індекс книг Істинних і хибних”, в якому мова йшла про ті книги, які слід читати і які підлягають забороні (так звані “відречені”, апокрифічні книги).

Для характеристики епохи виникнення оригінальної літератури Київської Русі найкраще підходить афоризм з “Євангелія від Іоанна”: “Спочатку було слово”. “Словами” називалися тоді твори церковно-повчального характеру. Сюжетом для їх написання могла служити історична подія, злободенна суспільна проблема, постановка моральної теми.

Першим відомим письменником з місцевого населення був у Київській Русі митрополит Іларіон. Роки його народження і смерті невідомі, творив він в XIст. за часів княжіння Ярослава Мудрого. Він є автором визначної пам'ятки вітчизняної писемності -церковно-богословського твору “Слово про закон і благодать”, написаного між 1037 і 1050 рр., в якому відзначив велич руського народу, руської землі, руської церкви. Необхідно зауважити, що під «Законом”стародавні письменники розуміли Старий. Завіт -першу частину Біблії (іудаїзм), а під “Благодаттю”-Новий Завіт -другу частину Біблії (християнство).

Новий Завіт складається з 27 канонічних книг, написаних давньогрецькою мовою в епоху раннього християнства (І-II ст. н. е.). За змістом книги Нового Завіту поділяються на три відділи: книги історичні — чотири Євангелія (від Матфея, Марка, Луки, Іоанна) та Діяння апостолів; учительні — 21 послання апостолів Павла, Якова, Петра, Іоанна та Іуди і пророча книга — Одкровення Іоанна Богослова, або Апокаліпсис. Євангеліє — це не просто розповідь про земне життя Ісуса Христа, але й проповідь про нього. Улюбленою формою викладу євангелістів є притча. Діяння апостолів — це розповідь про учнів Христа, які поширювали його вчення. Тут же тлумачиться вчення Ісуса Христа і розглядається організація ранньохристиянської общини. Послання апостолів являють собою повчання в епістолярній формі. Особливою дидактичністю серед них відзначаються послання апостола Павла. Апокаліпсис — це книга містичних видінь про кінцеву долю людства і Всесвіту.

Митрополит Іларіон поставив перед собою складне історико-філософське завдання - довести ідею рівності всіх народів, підвести читачів до ідеї включення древньоруського народу у всесвітню історію, показати, що руська земля “славиться в усіх чотирьох, кінцях Землі”. Автор акцентує увагу на вільному і самостійному виборі релігії князем Володимиром, що повністю відповідало політичному курсу Ярослава Мудрого, який вів боротьбу за політичну, церковну і культурну незалежність від Візантії. В особі Володимира Святославича Іларіон вперше в древньоруській літературі створює образ ідеального князя –“правдивого, славного та мужнього”. Він першим на Русі обґрунтовує ідею княжої влади, яка дана від Бога, відстоює принцип прямого престолонаслідування. Як церковний діяч, митрополит Іларіон, безумовно, на перше місце ставить “божественну мудрість”.

У Київській Русі досить швидко вини к свій жанр літератури - літописання (як жанр, а не історичні записи), який у такому вигляді не був відомий ні у Візантії, ні в Болгарії. Літописи - це не лише історичні, але й видатні літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. На даний нас збереглося близько 1500 літописних списків, які є величезним надбання культури східнослов'янських народів.

Найвидатнішим історичним твором Київської Русі і найвидатнішим вітчизняним  літописом серед збережених часом, є “Повість временних літ”, написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р.. Нею починаються майже всі давньоруські літописи, що дійшли до нашого часу. До даного літопису увійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його попередниками. У “Повісті” вперше зроблено спробу визначити місце Київської Русі в загально історичному  процесі, пов'язати її історію зі світовою.

Історична заслуга літописця Нестора полягає в тому, що він створив другу, після Іларіона, концепцію осмислення древньоруської історії та поставив питання про включення історії Русі у всесвітню історію. В центрі політичної історії епохи Нестора актуальним залишалося питання про незалежність Русі від Візантії, її культурну самобутність.

Цінною,  пам'яткою    староукраїнського   письменства   є “Повчання  Володимира Мономаха  своїм дітям”, написанена початку ХІІ ст.. Князь Володимир Мономах - одна з найвизначніших постатей княжих часів, син високо освіченого князя Всеволода, який славився знанням п'ятьох мов. Від батька Володимир перейняв велике захоплення до книжок і до освіти. На київському престолі він був у  1113-1125рр.

У “Повчанні...” можна виділити три окремих частини. В першій частині автор від імені князя Ярослава Мудрого звертається з посланням до його синів, закликає їх жити у мирі, злагоді та любові, не переступати кордонів.? “Якщо будете жити у ненависті та в роздорах, - говориться у посланні, - то самі загинете та загубите землю батьків і дідів своїх, придбану їх власною працею”. У другій частині твору автор говорінь про обов'язки щодо ближнього та повинності доброго господаря. Він наказує допомагати бідним, брати в опіку вдовиць і сиріт. Забороняє карати смертю: “Ці невинного, ні винного не вбивайте й не кажіть убивати”? В третій частіші “Повчання” Володимир Мономах розповідає про різні пригоди та небезпеки у своєму житті, з яких він вийшов цілий і здоровий. Причиною того, на його думку, є те, що без волі Божої у світі ніщо не відбувається. Таким чином, у “Повчанні” простежується світській, хоча і запозичений з Псалтиря, варіант християнської моралі.

Багатством художніх прийомів красномовства відзначаються твори єпископа Кирила Туровського. Автор багатьох казань і повчань відверто висловлюється за свободу волі  людини, розуміючи її як свободу вибору між добром і злом.

Видатним філософом і літератором Стародавньої Русі був Даниїл Заточник (кінець XII- початок ХІІІ ст.), гаданий автор “Слова Даниїла Заточника” (в іншій редакції; - “Моленіє Даниїла Заточника”). Він високо цінує розум і мудрість людини, часто посилається на притчі царя Соломона зі “Старого Завіту”, використовує афоризми античних філософів - Плутарха, Демокріта, Діогена, Геродота, Арістотеля, Піфагора та інших.

Після запровадження на Русі християнства з'явився новий вид літератури -  житія  святих   (агіографія).   У цихрелігійно-біографічних    творах розповідалось   про    життя мучеників, аскетів,   церковних  і, державних діячів,  оголошених церквою святими; Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, князів Бориса і, Гліба, вбитих своїм братом Святополком, засновника Києво-Печерського монастир Антонія Печерського. У Житіях відбивалися історичні події тих часів, моральні, філософські, естетичні уявлення, вони є досить цінними інформаціно-історичними джерелами. Так, наприклад, у “Житії Феодосія Печерського” яскраво відображені монастирський побут кінця XIст., норові, звичаї тощо.

На початку XIIIст. склався так званий  “Києво-Печерський патерик” - збірник розповідей про життя ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого у середні XIст. Антонієм. У ньому містяться уривки з “Повісті временних літ”, зокрема розповіді Нестора-літописця про печерських монахів Даміана, Єремію, Ісаакія, Матвія, а також описуються деякі історичні події: про взаємовідносини князів, феодальні міжусобиці, торгівлю Києва з Галичем, Перемишлем, похід руських князів на половців.

Справжнім шедевром, своєрідною перлиною древньо-руської літератури є “Слово о полку Ігоревім” створене невідомим автором близько 1187 р. За своїм художнім рівнем цей твір не має аналогів у візантійській та європейській літературах. Важливим джерелом для цього літературного шедевру стала усна народна творчість, що відображала цілий пласт художньої культури русичів. “Слово...” присвячене опису невдалого походу руських князів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців у 1185 р.

Автор “Слова...” яскравими фарбами змальовує образи князів Ігоря, Романа, Мстислава, Всеволода, Святослава, Ярослава Осмомисла та інших. Звертаючись до них, нащадків  Ярослава Мудрого, він закликає їх  “вкласти в піхви мечі”,  помиритися між собою. 

Вплив християнства на розвиток освіти в Київській Русі

Розвивалася в Київській Русі освіта. Освіченими були багато представників влади – князів, правителів, воєвод: Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Рюрик Ростиславович та ін.  Князі  завжди переймалися проблемами освіти. Літопис свідчить, що Володимир Святославич  відкрив у Києві школу, де навчалися князівські і боярські діти. Ярослав Мудрий відкрив у Новгороді школу для дітей старост і священиків.

Основу освіти становили богослов’я, філософія, риторика, граматика. Вивчали в Київській Русі й іноземні мови. Кількома мовами володіли Ярослав Мудрий, Всеволод Ярославич, Святослав Ярославич, Володимир Мономах та ін.

Були відомі на Русі й твори античних філософів – Геродота, Сократа, Платона, Піфагора, Аристотеля, Аврелія.

Осередками освіти були церкви та монастирі, які сприяли розвиткові літератури та мистецтва. Одним з таких осередків був Києво-Печерський монастир, що його за правління Ярослава Мудрого заснував виходець з м. Любича (на Чернігівщині) преподобний Антоній. Печерський монастир був центром не тільки православ’я, а й літописання, мистецтва, медицини; він уславився іменами Нестора літописця, Іоанна, Симона, Аліпія, Агапіта, Григорія і багатьох інших.

При княжих дворах, Печерському та Видубицькому монастирях створювалися книгосховища. У знаменитій бібліотеці князя Ярослава Мудрого були книги багатьма мовами. Приватні бібліотеки мали правнук Ярослава Мудрого Микола-Святоша,  волинський князь Володимир Василькович,  чернець Григорій  (середина XIIст.). Одночасно з бібліотеками виникли і перші архіви. Вважається, що найдавнішим сховищем рукописних документів була церква св. Іллі у Києві.

 Розвиток архітектури

Запровадження християнства на Русі справило великий вплив на розвиток кам'яної, архітектури. Першою кам'яною церквою   на   Русі   була   Десятинна   церква,   побудована   у Києві  в  989-996  рр. Це   був  хрестовокупольний  храм з  трьома  нефами, оточений  галереями, прикрашений  мозаїкою, фресками, коштовними чашами, іконами. На  утримання церкви князь Володимир дав десяту частину своїх доходів, тому й назвали її Десятинною (спершу  - церква Богородиці).

Києво-Печерський монастир є чудовою пам’яткою архітектури, де поєднується візантійське і руське архітектурне мистецтво.

У середині ХІ ст. з’явилися  перлини давньоруського зодчества - Софійські собори у Києві, Новгороді, Полоцьку. Вони поєднали в собі візантійський і місцевий типи будівель, елементи розпису балканських художників  давньоруської дерев'яної архітектури деякі романські традиції, наприклад, наявність двох веж на західному фасаді. Від візантійських майстрів древньоруські майстри  запозичили технічні прийоми цегляної і кам'яної, кладки стін.

Риси самобутнього древньоруського мистецтва яскраво проявилися у Софійському соборі у Києві – найвидатнішій архітектурній споруді Київської Русі, що збереглася до нашого часу. За величчю художнього образу, досконалістю архітектурних форм, внутрішнім оздобленням “руська митрополія”, закладена у 1037р., належить до видатних мистецьких пам'яток стародавності. За розмірами собор перевищував візантійські храми.

Побудований за типом хрестово-купольних храмів з п'ятьма нефами й апсидами, оточений відкритими галереями і вивершений тринадцятьма главами. Інтер'єр собору багато оздоблений фресками, мозаїкою у вівтарі, мозаїчними плитами, різьбленням, орнаментикою. Колористична палітра мозаїк має близько 150 відтінків. Композиція фресок та мозаїк символізує навернення Русі до християнства, рівноправне становище її в колі європейських християнських держав. Спустошений монголо-татарами у 1240 році. На початку XIV ст. Софійський собор був уже без крівлі, а вся західна частина лежала в руїнах. У XV ст. знову двічі спустошували храм татари.

У 1630-1640 роки Софійський собор відбудовував на замовлення Київського митрополита Петра Могили італійський архітектор Октавіано Манчіні. Особливо відновлено й перебудовано собор за митрополита Варлаама Ясинського та гетьмана Івана Мазепи в 1690-1697 роках. Внаслідок перебудов собор став пам'яткою українського бароко.

В 1050-ті рокиу Києві було збудовано на замовлення Ярослава Мудрого Ірининської та Георгієвської церков (церкви названі за християнськими іменамикнязя та його жінки). Це були типові для давньоруської архітектури споруди: хрестово-купольні триапсидні тринефні або п'ятинефні храми з галереями. Зруйновані під час монголо-татарського нашестя.

Формування нових тенденцій у образотворчому мистецтві. Дзвонова музика.

Процес поширення і утвердження християнства на Русі супроводжувався   формуванням   нових  традицій уобразотворчому мистецтві. В міру того як давньоруський іконопис набував самостійного розвитку, традиції візантійської іконографії послаблювалися, створювалися самобутні, яскраві шедеври церковного живопису. Першими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерського монастиря Аліпій (Алімпій) і Григорій, які навчалися іконописного мистецтва у візантійських майстрів. Особливо славилися роботи  Аліпія (близько 1050-1114 рр.).  З його іменем окремі дослідники пов'язують ікони “Печерської Богородиці” і так званої Великої Панагії. В кінці XIст. склалася київська іконописна школа. В XIIст. виникають художні школи у великих удільних князівствах: Галицько-Волинському, Володимиро-Суздальському тощо.

Високого рівня у XI-Х1Ц ст. тягнуло ювелірне мистецтво древньоруських майстрів: виготовлення срібних браслетів, перснів, намист та інших прикра.

Київська Русь славилась мистецтвом виготовлення зброї, особливо мечів. На мечах з великого майстерністю зображувалися спіралі, підкови, кола, хрести тощо. Так, на лезі, датованому XIст. і знайденому в містечку Хвощевате в Україні, чітко читається напис “коваль” та ім'я цього майстра “Людота” або “Людоша”. Це один з найбільш стародавніх мечів за підписом.

Високою майстерністю відзначаються мініатюри в окремих рукописних книжкових творах того часу. Найбільш стародавні збереглися в “Остромировому Євангелії” (1056-1057 рр.) - це фігурки трьох євангелістів. Яскраве орнаментальне оточення фігур і велика кількість золота роблять ці мініатюри подібними на ювелірний виріб. Переписав зі староболгарського оригіналу та оформив “Остромирове Євангеліє” диякон Григорій.

Із запровадженням християнства на Русі пісенне мистецтво стало складовою частішою богослужіння. Церковний спів прийшов на Русь із Візантії, руська християнська церква перейняла грецьку богослужбову традицію.

Вивчення історії пісенного мистецтва свідчить, що перші церковні наспіви на Русі записувалося спеціальними грецькими знаками, які називалися знаменами. Незважаючи на наявність грецьких текстів церковного співу, присутність чужоземних музикантів, у грецькі церковні наспіви поступово проникали елементи народної руської пісні, тісно пов'язаної у слов'ян із землеробством і сімейно-побутовою сферою. Спочатку церковні ієрархи намагалися чинити опір народним пісенним мотивам, але згодом на Русі утвердився такий церковний спів,  основі якого був відомий київський знаменний розспів, тісно пов'язаний з мотивами народних обрядових пісень.

Давньою і досить унікальною формою вітчизняної культури є дзвонова музика. Дзвони повідомляли про нашестя ворога, пожежі, військові перемоги, скликали народ на віче, викликали у людей почуття радості або скорботи, надії, тривоги, страху тощо.

Говорячи про розвиток духовної культури Київської Русі, слід зазначити, що вже в XI-XIIст. на Русі з'явились свої вчені-природо дослідники. Наприклад, київський монах Агапіт займався медициною. В “Києво-Печерському патерику” зазначається, що Агапіт-лікар лікував не лише заможних людей, зокрема князів, але й простих, незаможних. Вік зцілював запалення, шкіряні хвороби, широко використовуючи при цьому відвари з трав і коренів. Відомі імена і світських лікарів Іоанна Смереки, Петра  Сиріанина, Фовронії, Євпраксії Мстиславівни.

Монгольська навала XIIIст. зруйнувала древньоруські міста і села, пам'ятки архітектурної майстерності - палаци, монастирі, а також твори живопису і літератури. Від Києва, - “матері руських міст” через 6 років після Батиєвого  погрому залишилося усього 200 будинків. Ординцями були знищені такі шедеври архітектури, як Десятинна церква, та церква Богородиці у Києві, міста-фортеці Колодяжненське та Райковецьке на Житомирщині та багато інших. Тисячі талановитих древньоруських майстрів: художників, архітекторів, ювелірів були фізично знищені, або забрані у полон. На півстоліття припинилося кам'яне будівництво через відсутність матеріальних засобів і майстрів-будівників.

Однак  татаро-монгольське нашестя не змогло знищити всіх надбань духовної культури Київської Русі. Народ зберігав і поширював перлини фольклору, наукові знання, відбудовував зруйновані міста, села, храми, монастирі, відроджував кращі традиції культури минулого.

ІІ.  Особливості сакральної архітектури. Церква як символ неба і землі.

Слово „церква” походить від грецького „киріне”, що означає Дім Божий, тобто святе місце, призначене для християнських богослужінь і молитв.

Перший храм створив (з наказу Божого) пророк Мойсей, коли Господі довірив йому Закон на горі Синай, після виходу євреїв з Єгипту.

Після визнання християнської релігії почало з'являтися щоразу більше християнських храмів, перед усім церков, соборів ("зборів людей") кафедральних соборів (церков, де править службу місцевий єпископ), каплиць монастирів. Божі Дома будували згідно зі спеціально обдуманими зразками так щоб усе вказувало на їхню святість та на призначення їх для Святої Літургії ("Літос" - прилюдний і "ергон" - дія, служіння), отже, для відправлення Святого Богослужіння для всіх зібраних разом християн.

У деяких святинях, над престолом знаходиться спертий на чотирьох колонах балдахін (по-слов'янськи - сінь), який згідно зі св. Іваном Златоустом нагадує небо.

У східній частині храму за престолом будується підвищений трон для єпископа. Це апостольський трон, на якому сидить єпископ у відповідних частинах богослужіння. За цим троном висить, як правило, образ Ісуса Христа, що сидить на троні в єпископських ризах.

Стосовно видимої частини святині, санктуарій залишався чимось недоступним і незбагненним, значить трансцедентальним. Таким чином, церква символізує конфігурацію двох сфер - видиму і невидиму, небо і землю, відгороджені іконостасом, який є зображенням свідків небесних у тілесній оболонці. Це видима ілюстрація і зображення невидимого Царства Небесного. Матеріальний іконостас побудовано в церкві не замість живих свідків небес, а щоб вказати їх людям і привернути увагу вірних у часи молитов, що є необхідним для розвитку їх духовного світу.

Релігійні погляди та ідеї разом із релігійною психологією, тобто релігійне світорозуміння і світовідчуття, утворюють єдиний релігійний комплекс, або форму суспільної свідомості.

Релігійна свідомість існує, функціонує та відтворюється засобами релігійної мови, термінів. Останні є знаковою системою, одиниці якої мають сакральне релігійне значення та зміст. Ця система може бути звуковою або письмовою, а її мета служити засобом спілкування віруючих, передавання релігійних уявлень, міфів, норм від покоління до покоління тощо.

Зміст релігійної мови і термінів поділяється на дні групи: 1) позначає дійсні предмети, яким надають сакральних, священних рис ("ікона", "хрест", "храм" та ін.); 2) позначає істоти, властивості, зв'язки, що вважаються об'єктивними, хоча складають лише предметний зміст релігійних образів ("бог", "ангел", "душа" і т. д.). Одиниці другої групи є іменами "порожніх класів", знаками "уявних предметів", оскільки подібні істоти, якості тощо реально не існують. У релігійному комплексі мова набуває сакрального змісту, окремі слова - магічних властивостей.

Релігійна діяльність. Релігійна діяльність є видом соціальної діяльності й криє в собі позакультову і культову діяльність. Перша здійснюється в духовній і практичній сферах. Духовну релігійну позакультову діяльність складають продукування релігійних ідей, систематизація і тлумачення догматів теології, складання богословських творів тощо. Віруючі та релігійні громади ведуть також практичну позакультову діяльність: благодійну, місіонерську, викладацьку в навчальних закладах, управлінську в системі релігійних організацій і центрів, пропагандистську, реставраційно-будівельну, нормотворчу тощо.

Десятинна церква. Найранішою із церков, що їх збудував Володимир Великий у Києві, була дерев’яна Василівська. Та вже від 989р. Володимир узявся за будову великої мурованої церкви, яку “доручив Настасієві корсунянинові й приставив служити в ній корсунських попів, та вінчував усім, що взяв був у Корсуні, - іконами, посудом, хрестами”. Була це славна Богородицька церква, прозвана Десятинною, бо на неї призначив Володимир десятину своїх доходів.

Прототип Десятинної церкви слід шукати в церкві абобського городища в Болгарії. Бо за часів правління Володимира й Ярослава українська церква підлягала болгарському патріархові на півострові Охриді. Відсіля прийшли в Україну перші богослужебні книжки, система кладення фундаментів на дерев’яній підмостці, тут же треба шукати прототипи поземного плану й елевації Десятинної церкви.

Збудована в 996-998 р.р., вона вже в 1017 р. впала жертвою пожежі й була оновлена при Ярославі. В 1230р. сколихнув її основи землетрус, а в 1240р. вона завалилася від напору народу, що ховався від навали татар. В руїнах вона простояла до часів митрополита Могили, який в її пд-зх куті збудував церкву Св. Миколи. В 1824р. московський архітектор Стасов розібрав її румовища й на тому місці збудував зовсім нову, “візантісько-руську” будівлю. Західну й південну стіни нової будівлі Стасов опер на старих фундаментах, але характеристичну для княжої доби кладку стін нищив ущент. Більшовики остаточно розібрали цей ніби візантійський дивоглад і до решти затерли слід по церкві Володимира Великого.

На щастя, перед будовою Стасова довкола старих стін були проведені археологічні розкопки, які зберегли для науки останки настінних мозаїк, шматки фрескового стінопису і фрагмент грецького напису на кам’яних плитах, вмурованих у південну стіну будівлі. Крім його в румовищах старої церкви знайдено багато відламків декоративної різьби. На особливу увагу поміж ними заслуговують ті, що покриті загадковими тризубами, відомими нам із монет Володимира.

Кількадесять різнобарвних золотих і срібних кубиках, що залишилися по мозаїках Десятинної церкви, дали змогу дослідникові Айналову висловити думку, що ті мозаїки “були виконані з великим майстерством і досконалістю, що їм не дорівнюють софійські мозаїки”. Так само шматок фрескового стінопису, на якому вціліла горішня частина обличчя якогось молодого святця, привів дослідника Сичова до таких висновків: “Розбираючи стиль цього шматка, дивуємося його глибокій старовинності, що переносить нас далеко поза межі візантійської мистецької культури Х-го віку. Витворюється окреслене враження, що творцеві тої фрески не були чужі традиції і прийоми енкаустичного малярства, що своєї мистецької освіти набрався він у тому середовищі, в якому ще не втратилися традиції єгипетського-елліністичного портрета. І тут політичні сліди візантійського іконописного ригоризму, але нема ще того трафарету, що запанував у візантійському іконописі ХІ віку”.

Київська Софія. Велич Царгородської Софії цісаря Юстиніана миновалі була натхненням для князя Ярослава Мудрого, котрий ставши в Києві твердою ногою, вже в 1037р. береться до будови своєї кафедри. Будова тривала довго, аж до 1061 чи навіть 1067р., та коли Ярослав “прикрасив її золотом і сріблом, посудом та многоцінними іконами”, то “не було для неї пари на всій півночі, від сходу до заходу”.

Київська Софія первісно мала п’ять нав і стільки вівтарних апсид від сходу. В цілому Київська Софія виповнювала прямокутник 39х34м. Внутрішню конструкцію склепінь і луків, над якими здіймалося 9, а може й 13 бань, підпирали 12 стовпів - пілонів. У противенстві до базилічного заложення Десятинної церкви Софія мала синтетичний, центро-базилічний характер як у поземному плані, так і в побудові (елевації).

Після сучасного стану науки треба погодитися з поглядом, що Київська Софія, за всієї своєї ноторійної візантійськості, була не результатом механічного перенесення на київський грунт котрогось з готових візантійських зразків, а твором настільки оригінальним, наскільки невізантійськими були грунт і атмосфера її українського оточення. А треба ще тямити й це, що будував її володар, який хоч жив у живих зв’язках із Візантією, але мав у своїх жилах норманську кров, а сам був “тестем Європи”.

Висновок

Запровадження християнства на Русі справило великий вплив на розвиток  її культури. Воно зміцнило державну єдність, освятило владу великого князя, сприяло поширенню писемності, створенню перших шкіл і бібліотек. Після прийняття християнства розширилися  політичні, економічні та культурні зв’язки  з багатьма європейськими державами, насамперед з Візантією, Болгарією, Польщею, Угорщиною, Чехією, Німеччиною, Римом та скандинавськими державами.

Християнство  на Русі справило великий вплив на розвиток кам'яної, архітектури. Першого кам'яного церквою   на   Русі   булл   Десятинна   церква,   побудована   у Києві  в  989-996  рр.

Києво-Печерський монастир є чудовою пам’яткою архітектури, де поєднується візантійське і руське архітектурне мистецтво.

Давньоруський  іконопис набув самостійного розвитку, традиції візантійської іконографії послаблювалися, створювалися самобутні, яскраві шедеври церковного живопису.

Осередками освіти в Київській Русі стали церкви та монастирі, які сприяли розвиткові літератури та мистецтва.

Список використаної літератури

  1. Богдан Лановик, Микола Лазарович. “Історія України ”.- Тернопіль “Економічна думка”, - 2000р.
  2. В.Ю. Король. “Історія України ”.- Київ ВЦ “Академія ”,-1999р.
  3. Дмитро Дорошенко “Нарис Історії України”. В2-хТ. Т-1. – Видавництво “Дніпрова хвиля” –Мюнхен .“Глобус” Київ,1991р.  
  4. Літопис найважливіших подій культурного життя в Україні. Дзюба Олена Миколаївна  Павленко Ганна Іванівна.
загрузка...
Top