Редакційно-видавнича діяльність Івана Огієнка

Вступ.

Розділ 1. Місце та постать І.Огієнка у видавничій та редакторській діяльності.

Розділ 2. Відродження освітянських пріоритетів в України у працях І.Огієнка.

Розділ 3. Обґрунтування напрямів реалізації ідей науково-педагогічної спадщини Івана Огієнка.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність та доцільність дослідження теми.Пошуку нових концептуальних підходів до розв’язання проблеми поліпшення освіти, навчання і виховання та створенню цілісної концепції вітчизняної педагогіки сприяє вивчення досвіду творчих викладачів, учених, керівників освітніх закладів, які в минулому працювали в галузі освіти, над структуруванням та прогнозуванням навчально-виховної системи в Україні.

У цьому аспекті принципового значення набуває науково-педагогічна спадщина Івана Огієнка, визначного українського вченого, одного з фундаторів національної освіти в Україні, церковного, громадського і політичного діяча.

Під науково-педагогічною спадщиною Івана Огієнка розуміємо систему його переконань та ідей про управління, навчання, виховання, що знайшло своє розкриття в опублікованих і неопублікованих працях: архівних документах, шкільних підручниках, посібниках для вчителів та самоосвіти, методичних розробках, рекомендаціях, порадниках для молоді, посібниках для батьків, словниках, морально-етичних проповідях, шкільних молитвах тощо.

Науково-педагогічна спадщина Івана Огієнка містить ідеї, які можуть прислужитися в нинішніх умовах реформування та оновлення змісту освіти. Вона включає широкий спектр науково обґрунтованих проблем, що можуть стати основою численних курсів для вузів України. Цим визначається не тільки теоретичне, а й практичне значення дослідження. У науково-педагогічній спадщині вченого знайшли місце положення про забезпечення єдності та наступності родинного й соціального виховання, організації управління вузом, керівництва процесом навчання та формування особистості тощо.

Однак, незважаючи на досить широкий спектр всіх досліджених аспектів спадщини Івана Огієнка, на наш погляд, недостатньо вивченою залишається його науково-педагогічна діяльність у період еміграції, праці вченого, опубліковані на сторінках редагованих ним видань “Рідна мова”, “Наша культура”, “Віра й культура”, “Слово істини” з питань управлінського досвіду в галузі освіти за екстремальних умов, забезпечення освітніх структур дидактичними матеріалами, формування цілісної особистості українця, ролі українських просвітників у розвитку педагогічної думки в Україні, наукової етики та методології науково-педагогічних досліджень тощо.

Актуальність теми та провідна ідея дослідження зумовили його предмет і мету.

Предмет дослідження- теоретичні положення наукової спадщини Івана Огієнка, що стосуються досвіду організації управління, навчання та формування особистості в освітній і виховній сферах.

Метою дослідженняє об’єктивне висвітлення теоретичних положень науково-видавничої спадщини Івана Огієнка і визначення місця доробку вченого в українській педагогічній науці та практиці.

Згідно з предметом і метою дослідження сформульовані його завдання:

1) проаналізувати здійснені науково-теоретичні дослідження видавничої спадщини Івана Огієнка;

2) дати узагальнюючу характеристику науково-видавничої діяльності вченого;

3) дослідити напрями видавничої спадщини Івана Огієнка;

4) виявити методологічні засади його спадщини.


Розділ 1. Місце та постать І.Огієнка у видавничій та редакторській діяльності

Видавничій справі я все життя віддаю багато сил, бо глибоко вірю, що це реальна праця на добро українського народу.

Іван Огієнко

Окремого розгляду заслуговує постать Івана Огієнка, як видавця і редактора десятків, сотень україномовних книг та кількох періодичних часописів.

Кількастолітня історія українського друкованого слова засвідчує, якою непростою і небезпечною справою в усі часи було донести до нашого народу його друковане слово, що повсюдно заборонялося і нищилося чужою Україні владою, а його творці (письменники, поети, науковці, редактори і видавці) постійно переслідувалися й суворо каралися. Водночас, ця ж історія показує, наскільки важливим і рятівним для цілої української нації було це благородне починання тих, хто був виразником і будителем дум народних, через книгу, часопис доносив людям дух просвітництва й науки, правди й високої моралі. Достатньо згадати вихід у світ "Енеїди" І. Котляревського (1798) та Шевченкового "Кобзаря" (1840), які, з одного боку, задекларували на весь світ, що є велика українська нація і є її прекрасна мова, а з іншого — нагадали самому народові про його могутні корені, славну історію і велику відповідальність перед нащадками.

Учений і державний діяч Іван Огієнко, як ніхто, глибинно розумів силу і значення друкованого слова, особливо в пору крутого перелому суспільної свідомості, викликаного розвалом прогнилої російської імперії й могутньою потугою українців створити свою державу.

Доброї редакторської вправності ученому вдалося набути ще в студентський період під час співробітництва з рядом україномовних часописів та в "Записках наукового товариства імені Шевченка в Києві", де йому доводилося виконувати обов'язки коректора й редактора. А видавничий досвід приходив у процесі читання коректур і версток своїх багатьох книг, що виходили у 10-х роках не лише в Києві, а й Катеринославі, Воронежі, Петербурзі.

Серйозно, на професійному рівні займатися видавничою справою Огієнко почав у Кам'янці-Подільському і саме в період становлення там університету. Цьому питанню ректор неодноразово присвячував засідання вченої Ради. Йшлося про оперативну розробку і друк текстів лекцій нових курсів, посібників і підручників викладачів університету, створення наукових збірників і часописів. Серед перших ластівок видавничого друку цього періоду слід назвати "Записки Кам'янець-Подільського Державного Українського університет" (вийшло п'ять томів), де на початку друкувалися лекційні курси й уривки з окремих посібників та підручників, які згодом виходили окремими виданнями. З-поміж таких посібників — книга самого ректора "Історія української мови" [7, c. 68-69].

На початку університет не мав своєї друкарні, тому доводилося ректорові виступати замовником на друк у кількох видавництвах, зокрема, "Час", "Дністер". Використовуючи свої добрі контакти з Катеринославським видавництвом, де друкувалися його історичні монографії задуманих бібліотечних серій "Нариси культурного життя Малоросії" та "До історії шкіл Малоросії", Огієнко невдовзі домовився про відкриття у Кам'янці-Подільському Правобережної філії цього видавництва. Незабаром вдалося добути для університету невеличку власну друкарню й літографію. Все це дозволило пожвавити видавничу справу.

За ініціативою І. Огієнка в університеті засновуються періодичні часописи "Нове життя" і "Нова думка". Перше число науково-культурологічного журналу "Нове життя" побачило світ у липні 1920 року. Тираж його складав 250 примірників, а обсяг — 26 сторінок. У зверненні до читача редколегія визначала для себе широку й різноманітну програму, реалізація якої змогла б поставити це видання на рівень солідних всеукраїнських часописів. "Починаємо видання журналу,

— зазначається в ньому, — щоб задовольнити потребу висловлювати свої думки й почування, а також думки й почування всіх тих, хто свідомо ставиться до справ Батьківщини, до її історії, сучасності та майбутнього. Тому на сторінках "Нового життя" ми будемо містити в першу чергу все те, що торкатиметься культурного життя нашого університету, а також культурного життя Кам'янця й України".

З більшою орієнтацією на публікацію сучасних творів красного письменства як світової, так і вітчизняної літератури зманіфестував себе інший часопис, заснований під орудою І. Огієнка, — науково-літературний журнал "Нова думка". Із зарубіжних авторів у перших числах цього цікавого і, на жаль, не дослідженого науковцями часопису вміщені твори П. Верлена, Ф. Ніцше; із українських — Ю. Липи, В. Поліщука, В. Самійленка. До речі, останній приїхав на роботу до Кам'янець-Подільського університету на запрошення І. Огієнка, звільнившись перед тим з нецікавої для нього роботи в міністерстві фінансів уряду УНР. Велику увагу редакція приділяла аналізу поточного літературного процесу, складанню для бібліотек вищих навчальних закладів бібліографії нових видань за галузями знань. Вміщувалися тут і оригінальні твори студентів та викладачів університету, з-поміж яких — М. Драй-Хмари, Д. Бузька, І. Липи.

На жаль, через надмірну зайнятість державними справами, несприятливі суспільно-політичні обставини організувати систематичне видах-шя цих часописів, як і сповна розгорнути видавничу справу, Іванові Огієнкові в Кам'янці-Подільському не вдалося.

Другу спробу книговидавничої діяльності Огієнко зробив у невеличкому польському містечку Тарнові, де він опинився після вимушеного полишення наприкінці 1920 року Кам'янця-Подільського. Сьогодні сам факт заснування українським професором-емігрантом, який з одною валізою в руці, з дружиною та дітьми поселився в чужоземному дешевому готелі "Брістоль", спеціалізованого україномовного видавництва "Українська автокефальна церква" може здатися неймовірним. Але це справді було, як реальними були і десятки книг, випущених за короткий проміжок часу з маркою цього видавництва та із зазначенням місця виходу — Тарнів.

У цьому контексті напрошується запитання: чому відомий уже в світі вчений-філолог взявся за справ)' видання книг, здавалося б, на перший погляд, вузькопрофільної церковної тематики? Певною мірою відповідь на це запитання слід шукати, в недавніх потугах Огієнка вже як міністра віросповідань уряду УНР відродити українську церкву, повернути народові правду про неї. Він знову, як і в 1917 році, під час Всеукраїнського церковного собору в Києві, так і з 1920 році в Кам'янці-Подільському, ставить питання не про створення, а про відновлення української церкви, І вже втретє, але ще з глибшим переконанням і твердістю, сам приходить до висновку, що одна з головних причин поразки Української революції — в невмінні чи небажанні влади залучити до процесу державотворення свою, єдину українську церкву [2, c. 163-164].

Тому такими активними й рішучими були його спроби в Кам'янці-Подільському зайнятися впритул церковними справами. Виступаючи із закликами до священнослужителів активніше запроваджувати в церквах богослужіння українською мовою, він бачив, що далеко не кожний священник., навіть маючи щире бажання, міг це зробити: бракувало найголовнішого — перекладених українською мовою богослужбових книг.

Ще в Києві Іван Огієнко багато працював з церковними книгами, немало їх встиг перекласти. Епізодично займався цим і в Кам'янці-Подільському, збираючи матеріал для майбутніх, власних книг. А вже з Тарнові вирішив, що прийшла пора свій давній задум активно реалізувати. Лише протягом 1921 року Огієнко, в одній особі поєднуючи обов'язки редактора, коректора, автора, менеджера, видав у своєму видавництві сім власних книжок. Це — "Українська вимова богослужбового тексту. Правила і зразки вимови", "Український православний молитовник", "Як Москва взяла під свою владу Церкву Українську", "Як. Москва знищила волю друку Києво-Печерської лаври", "Як цариця Катерина обмосковлювала Українську Церкву", "Світовий рух за утворення живої народної національної церкви", "Українська Пересопницька Євангелія 1556 p.". Того ж року в цій серії побачили світ книги й інших авторів. З-поміж них — "Українська справа на Вкраїні" В. Біднова, "Український церковний стиль" І. Пеленського.

Книги ці — невеликі за обсягом, у типовій м'якій обкладинці — мали покласти початок цілій бібліотечній серії, яка за кількістю наявних рукописів уже налічувала більш ніж півсотні назв. На різних етапах редакційно-видавничої роботи перебували ще кілька рукописів І. Огієнка: "Церковне життя в Європі за остаїані роки", "Українські братства та їх історія", "Церковний рух на Вкраїні". "Українські шкільні молитви", "Як на Москві перехрещували українців", "Зразки українського церковного діловодства", "Українська автокефальна церква: її" завдання і організація". Планувалося до друку й; таке цікаве видання як "Закони Української Народної Республіки про Українську Автокефальну Церкву".

То був потужний і благородний задум — розповісти своєму народові правду про обманеним і безсоромним шляхом продану Росії Українську церкву, її насильницьку русифікацію, а також створити умови — шляхом перекладу богослужбових книг — для поступового переведення відправ у церквах українською мовою.

Звичайно ж, видання такої кількості україномовної літератури потребувало значних коштів. І на їх пошуки тратилося у видавця немало зусиль. Як. правило, то були благодійницькі внески, і не лише українців-емігрантів, а й чужинських меценатів, які робили це, зважаючи на авторитет Івана Огієнка. Добився він і того, що видані в Тарнові книги доставлялися до всіх українських книгарень чи їх відділень в усі країни Західної Європи й Америки [13, c. 21].

Україномовне видавництво Івана Огієнка у польському місті Тарнові — цікава, вагома, але практично ще не досліджена сторінка в історії українського друкарства, журналістики та й культури в цілому.

Розгорнути сповна діяльність свого видавництва у Тарнові Огієнко не зміг. Емігрантська доля спонукала знову в дорогу. І цього разу, як і раніше, найбільшим дорожнім скарбом були його незакінчені рукописи, верстки, плани-проспекти. А ще — нові задумки широко поставити справу популяризації україномовних студій через заснування спеціальних періодичних видань і окремих бібліотечних серій. За це учений гаряче взявся після переїзду до Варшави (переживши тяжкий період митарств у Винниках та Львів). "Творімо вперто, — закликав він до діла ще й свого однодумця К. Студинського, обіцяючи самому "працювати вперто й нестримно, аби тільки громадянство допомогло". Почав же із створення українського видавництва "Наша культура".

У січні 1933 року вийшло друком перше число науково-популярного місячника, присвяченого вивченню української мови — "Рідна мова". (Про цей унікальний часопис йдеться детальніше в розділі "Для одного народу — одна літературна мова").

Одночасно працюючи над черговими випусками "Рідної мови", з 1935 року Огієнко приступає до організації видання науково-літературного місячника "Наша культура". В рекламній листівці, розісланій зацікавленим особам, було зроблено програмну заявку майбутнього часопису: "В нашому культурному житті давно вже болюче відчувається брак такого журналу, що академічно спокійно й об'єктивно та глибоко науково висвітлював би всі ділянки нашого духовного життя, і свої здобутки охоче й любовно ніс би до широких мас нашого громадянства. Сила нації — в силі її культури, а тому ми всі, хто тільки працює на культурному полі, мусимо! збільшити свою працю для підняття духовної культури нашого народу. Щоб задовольнити цю пекучу потребу, приступаю до видання науково-літературного місячника "Наша культура" з програмою,, що до цього додана. Ставлячи собі за ціль всебічне висвітлення нашої духовної й матеріальної культури, будемо пильнувати пустити наш журнал серед найширші верстви нашого громадянства, чому й робимо його найдешевшим у краю. Головний редактор і видавець проф. Іван Огієнко".

Програма нового часопису передбачала систематичне висвітлення тематичних проблем за такими напрямками:

— наукові й науково-популярні статті з усіх ділянок духовної і матеріальної культури: література, історія, історія церкви, мистецтво, філософія, богословство, мовознавство, етнографія, право, археологія, палеографія, педагогіка, архітектура;

— літературні твори прозаїків та поетів;

— мемуаристика;

— критичні огляди наукових та літературних творів;

— бібліографічні огляди газетно-журнальних книжок і книжкових новинок[12, c. 173-175].

Дбаючи про безумовний авторитет нового видання серед читацького загалу, повноту й глибину охоплення заявленої тематики, видавець найперше залучив до редакційної колегії авторитетних у світі вітчизняних, учених та громадсько-політичних діячів. Так, в одному з листів у Львів до Ю. Пеленського Огієнко запропонував для обговорення такий, склад редакційно-наукової колегії:

— історія літератури (професори К. Студинський, О. Ко лесса, Л. Біленький);

— історія (професори Д. Дорошенко, М. Кордуба, І. Крип'якевич);

— етнографія (професор Ф. Колесса);

— історія літератури (професор Д. .Антонович);

— мистецтво (доктор В. Сочинський);

— філософія (доктори В. Залозенький, Д. Чижевський);

— мовознавство (професори І. Зілинський, І. Панькевич);

— палеографія й музейництво (професор І. Свенціцький);

— націологія (доктор О. Бочковський);

— право (професор С. Шелухин);

— політична економія (професор О. Мшгик);

— красне письменство (О. Олесь, Б. Легший, С. Черкасенко, Ю. Липа, Є. Маланюк);

— бібліографія (магістр Ю. Пеленський, редактор П. Злекко);

— археологія (доктор Пастернак).

На полі цього листа рукою Ю. Пеленського дописані пропозиції — включити до складу редколегії ще М. Возняка, В. Шурата, В. Сімовича, В. Щербаківського.

За три роки на сторінках часопису побачили світ десятки статей, нарисів, розвідок з усіх ділянок української духовної й матеріальної культури. Коло авторського активу, що його складати авторитетні українознавчі, було настільки великими, а обсяг матеріалу, що надсилався звідусіль, — таким, об'ємним, що можливості журналу виявилися вже замалими.

Виникала, отже, гостра потреба налагодження систематичного видання україномовних книг. До цього Івана Огієнка спонукали обставини, що складалися з українським друкованим словом. Уривок з передмови до книги "Вчімося рідної мови", яка на сьогодні є бібліографічним раритетом, варто зацитувати повністю, оскільки за глибиною думки, актуальністю, небайдужістю до долі української мови і української книжки такі слова Івана Огієнка можна розцінювати як своєрідний заповіт сьогоднішнім українським видавцям:

"Українське широке громадянство вже давно пробудилося й сильно тягнеться до книжки. Доброї, корисної, милозвучною мовою написаної книжки. Книжка, що чогось би навчила, або розраду подала.

Деякі видавництва каші добре це помітили й повним до вінців кошем несуть свої видання сдрагненому читачеві. Тільки... Змилуйся, Боже, що вони часом подають!... Мусимо тут голосно й рішуче закричати від болю, — аж надто часто дають йому камінь замість хліба, змію замість риби... Видається непотріб, твори ліпших письменників оминаються (бо їм заплатити треба)... Мова видань — жахлива, видаються переклади непідписані, тобто, їх робить хто-будь, робить похапцем, "на коліні", не знаючи мови. Часом прикриваючись оборонним плащиком патріотизм)' чи єлейності, виставляючи звучні гасла корисної книжки, видання такі тисячами вриваються до наших, на добру книжку спрагнених родин, і роблять там хаос та руїну літературної мови. Цьому вже не раз належить покласти край...".

Так визрів задум підготовки й видання 30-томяої "Бібліотеки українознавства". Про це були повідомлені україномовні читачі з усього світу через "Нашу культуру" (№ 7 за 1936 рік). Передбачалося щорічно видавати по шість томів, кожний з яких містив би закінчену науково-популярну працю з тієї чи іншої галузі українознавства. А до переліченої вище тематики, що піднімалася "Українською культурою", додавалися географія, статистика, психологія, музика, спів, друкарство.

Видавничий проект "Студії до української граматики" Огієнку вдалося реалізувати повністю у Варшаві. Вийшло десять окремих книжок, що містили кожна "закінчену наукову монографію з обсягу української мови чи з наук, близьких, до неї". Видавав він цю бібліотечну серію разом з професором Р. Смаль-Стоцьким. Першою з цього проекту була книга Смаль-Стоцького "Значення українських прикметників". А далі одна за одною виходили книги професора Огієнка: "Нариси з історії української мови", "Історія церковно-слов'янської мови" (в кількох книгах), "Українська літературна мова XVI ст. і Крехівський Апостол", "Мова молдавських грамот XIV-XVIII віків"[10, c. 47-49].

Була в Огієнка ще одна прекрасна ідея — видати кілька збірників під загальною назвою "Визволення України". Для розширення кола читачів вони мали друкуватися трьома мовами — англійською, німецькою і українською, обсягом по чотири аркуші кожна. Метою видання було ознайомлення читачів з історією, культурою, природними багатствами та визвольною боротьбою Великої України. Як підкреслив він у листі до М. Возняка, розкриваючи свій задум, "збірники носитимуть характер інформаційний, зовсім аполітичний и непартійний".

Ця теза вкрай важлива для глибшого розуміння постаті Івана Огієнка: де б йому не доводилося працювати, які б ке обіймав посади, в душі він завжди залишався Вченим. Надто ж — на еміграції. Глибоко переживши трагедію української революції, він більше ніколи не прагнув повернутися у велику політику. Професор Огієнко завжди тримався осторонь тієї політичної метушні, що виникала періодичне в розділених і ослаблених цією метушнею емігрантських, колах. Він з гордістю називав себе робітником пера, вкладаючи в це поняття глибинний зміст: своєю думкою, доступно сформульованою друкованим словом, непомітно і наполегливо приходити до конкретної людини, спонукати її думати, а відтак усвідомлювати, до якого народу вона належить, яку мову й культуру вона повинна знати і берегти.

Як жаль, що тим чудовим задумам з організації українознавчих видань не дано було здійснитися. Така вже доля судилася Огієнкові: волею обставин мусити змінювати свої житейські плани в самому зеніті їх реалізації.

З переїздом до Канади почався й новий етап видавничої діяльності І. Огієнка, який тривав практично до початку 70-х років. Уже через два місяці після облаштування у Вінніпезі, в листопаді 1947 року, почав виходити редагований І. Огієнком місячник "Слово істини". Незважаючи на те, що нове видання слугувало, передусім, висвітленню релігійних питань діяльності українських громад, там знаходилося місце й публікаціям з історії та сучасного становища України. Першою конкретною справою часопису став заклик митрополита Іларіона, а згодом і буденні його клопоти стосовно допомогти українським скитальцям, перевалено колишнім в'язням німецьких концтаборів, яких розкидала по всіх усюдах друга світова війна. З 1951 року відроджується у Вінніпезі започаткований у Варшаві часопис "Наша культура". З 1953 року він змінив назву на '"Віру й культуру", оскільки поновилося засноване І, Огієнком ще в Лозанні 1947 року видавництво української книжки "Наша культура". І вже з канадської землі протягом майже двадцяти років розходилося по світу українське слово, створене чи зредаговане рукою й розумом невтомного сівача на українознавчій ниві.

Про те, якого значення надавав цій сфері своєї діяльності митрополит Іларіон і які надії покладав на неї, найкраще засвідчують його слова, проголошені на ювілейному вечорі в честь свого 75-річчя: "Видавничій справі я все життя віддаю багате сил, бо глибоко вірю, що це реальна праця на добро українського народу"[5, c. 73-75].


Розділ 2. Відродження освітянських пріоритетів в України у працях І.Огієнка

Державний статус України зумовив повернення на Батьківщину І.Огієнка його численних праць. Серед них чимало таких, які мають історико-освітянське значення. Зокрема, його книги "Українська культура" [3] та "Історія українського друкарства" [4] використовую як дидактичний матеріал у викладанні курсу "Історія педагогіки України" для студентів спеціальності "Дошкільне виховання" [1]. Винайдення книгодруку Йоганом Гуттенбергом у середині ХV століття поступово та неухильно призвело до заміни рукописних книг на друковані. В свою чергу це сприяло збільшенню тиражів книг та ширшому їх використанню в культурі та освіті. Переконливими як для викладачів, так і для студентів є таблиці І.Огієнка [4, c. 34–35].

Отже, найпоширенішим серед слов’ян кириличним шрифтом українці також першими почали друк книг. І.Огієнко до того ж наголошує, що з українських друкарень виходило, окрім богослужбових, чимало книг світського змісту різними мовами – церковно-слов’янською, польською, латинською. Цим українське друкарство відрізнялося від московського, що переважно видавало церковні книги. Видання книг зумовлювалось попитом. Так, в українських братських школах вищого типу (Львівській, Острозькій, Київській) латинь була обов’язковим курсом. Студеї вивчали її настільки ґрунтовно, що латиною писали вірші, виголошували промови, вели диспути. Таблиця 3 також засвідчує першочергове поширення друкарства у західних регіонах України (Львів, Остріг) ближчих до Європи. За Гадяцькими умовами 1958 року з поляками, друкарство, як і школи, розвивалось вільно за потребою. Саме в цих регіонах вперше виникли, ширились братські школи, які зростали до рівня тогочасних вищих навчальних закладів Європи. На українських землях, які були у братському союзі з Московією, друк, як бачимо, виник пізніше. Він, як і школа, зазнавав мовних, змістовних, фінансових утисків ще з ХVІІ ст. [3].

Очевидно, попит українців на книги кириличним шрифтом у Кракові був настільки значним, що зацікавив Швайпольда (Святополка) Фіоля (? м.Нотштадт у Франконії Німеччині - 1525 чи 1526 р., Краків), який став їхнім видавцем. Першими він видав у 1421 р. Октоїх та Часословець. Хоч вони видруковані в один рік, первістком кириличного друку вважається Октоїх. Недатовані видання Ш.Фіоля Тріодь пісна і Тріодь цвітна. Є згадка, що він видав ще Псалтир. Як відомо Псалтир та Часослов традиційно використовували для навчання дітей читання ще до того, як були створені перші букварі. Тому розглядаємо зі студентами ці та інші богослужбові книги як підручники, які використовували у школі. Важливо підкреслити, що мова видань Ш.Фіоля має чимало ознак живої української мови, яку друкар вивчав у Кракові. Якісний рівень його друку був не гіршим, ніж у Німеччині, де він цього навчився.

Отже, І.Огієнко першим відкриває нам пріоритет українського стародруку, який зберіг елементи живої народної мови, кириличний шрифт, засвідчує потребу в книгах української громади у Кракові, яку задовольнили видання першодрукаря Ш.Фіоля. Білорус (родом з Полоцька) Франциск-Георгій Скорина (1490-1535 рр.) засновує у Празі друкарню і видає чимало книг стародавньою "руською" мовою, спільною на той час для українців та білорусів, що називали себе "русинами" і були тоді під владою Великого князівства Литовського, яке зберегло українську мову в державному вжитку. 1517-1519 рр. він присвятив виданню 23 біблійних книг в перекладі на руську мову. До Псалтиря він додає руською мовою власні міркування про його призначення: "дітям малим початок усякої доброї науки" [2, c.291]. Псалтир він призначає тому, хто хоче вивчати граматику "по-руськи говорячи, грамоту" [2, c.291]. В давній Україні його книгу не лише читали, а й співали його псалми "аби ми Псалтырю поючи, чтучи і говорячи". Ввівши у текст "руські" слова поруч із церковно-слов’янськими, Ф.Скорина пояснив це так: "для людей простых, рускимъ языкомъ, что которое слово знаменуеть" [2, c.291]. Видання Ф.Скорини широко розходились у слов’янському світі, здобуваючи визнання за високу якість друку, та принесло славу першодрукарю. У 1525 році він друкує у Вільно ще два видання – Апостол та Малу подорожню книжицю. Друки Ф.Скорини мали послідовників і суттєвий вплив на подальшу друкарську справу в Україні та Московії. Патріотичні погляди Ф.Скорини виявились у його численних особистих висловлюваннях на сторінках його видань. Зокрема, писав про себе, що народився "в руській мові" і користувався в друці нею тому, що його "милосердний Бог з тої мови на світ пустив" [2, c. 290].

У передмові до Юдити він зазначав, що людина має любити й боронити місце свого народження, як це роблять усі звірята і птахи. Люди мають "всякого тружания и скарбов для посполитого доброго и для отчизны своея не лютовали" [2, c. 293]. У передмові до Єстирі він висловлює думку, що "не тільки для самих себе ми народилися на світ, але ще більше на службу Богові та для загального добра". Про роль своєї праці пише у передмові до книги Левіт: "мы братия не можемъ ли во великих послужити посполитому люду рускаго языка, сие малые книжки праци нашее приносимо имъ" [там само]. Друкарня Ф.Скорини була першою "руською" друкарнею не лише у Вільно, а на всіх "руських" землях. Її виданнями користувалися слов’яни у різних державах. Зазначимо, що до останніх часів імена Ш.Фіоля та Ф.Скорини не були відомі широким колам людей. Саме тому важливо сучасному поколінню студентів відкрити ці імена, знайомлячи з історією обраного фаху. І.Огієнко поновлює у науковому обігу ім’я Василя Тяпинського – автора першого друкованого перекладу Євангелія на "просту руську мову" [4: 58]. Як пише В.Тяпинський, за походженням він був "не влох, не немець, не доктор, и ниякий поставленый межи попы, а русин, своєй Руси услугуючий". У своїй убогій мандрівній друкарні видрукував цю книгу як мовою оригіналу – церковнослов’янською, – так і в перекладі. У передмові до книги "високо оцінюючи розум, ученість, мудрість і заслуги предків, він з жалем спостерігав глибокий упадок тих гарних національних прикмет серед сучасного йому суспільства" [2: 306]. Місце друку книги невідоме. Час її видання визначають між 1565-1570 рр. – адже друк книжки не закінчено. До наших днів збереглося 2 примірники цього унікального стародруку. Цікаві й повчальні відкриття роблять студенти, знайомлячись із виробничим спадком білоруса Петра Мстиславця, ім’я якого залишилось у тіні І.Федорова. Очевидно, це був фахівець, вартий того, щоб цей "русский первопечатник" узяв його аж до Москви. Ще раз звернімося до таблиць 2 і 3, щоб згадати, що білоруські видання з′явилися значно раніше від московських. По поверненні з Московії 1566 року, яка ще не була соціально готова до масових тиражів друку, П.Мстиславець разом з І.Хведоровичем у Заблудові на замовлення князя Григорія Ходкевича видруковує Учительне Євангеліє 17 березня 1569 року. Посилаюсь на праці О.Потебні, М.Грушевського та інші, І.Огієнко припускає, що вона "стає величною датою в історії української культури, – це був би початок нашого друку вже на українській землі" саме цими двома першодрукарями. У передмові до книжки зазначається, "що Ходкевич хотів "выразумънія ради простых людей преложити на простую молву" книжку й заходився коло того, але "люде мудрі, учені в тім письмі" (в першій мірі сам Федорів, що як москвич боявся друкувати книжку в мові, якої не знав) відрадили його від такого наміру, щоб не вийшли помилки при перекладі". З того часу П.Мстиславець плідно працює у Вільні, відновлює занепале після Ф.Скорини друкарство на фінансування Кузьми та Лукаша Мамоничів. З допомогою Зіновія Зарицького він видруковував Євангеліє (1575р.), Псалтир (1575-1576 рр.). І.Огієнко підносить пріоритет його маловідомої праці: "Петро Мстиславець по заслузі міг би сказати про себе, як то читаємо на могильній плиті Ів.Хведоровича (у Львові), "що він своїм тщаниєм" віленське "друкованіє занедбалоє обновил" [4, c. 55].

"Русскій первопечатник" І.Федоров (І.Ф.Москвитін [5:504]) – І.Хведорович (за І.Огієнком [4, c. 59]) видрукував у Москві лише дві книги – Апостол (1564 р.) та Псалтир з Часословником (1565 р.), та й то з П.Мстиславцем. Щоб урятувати себе та станок від темної фанатичної московської юрби, яка про друк ще й не чула, вони тікають у західні регіони, де друк давно відомий та шанований, зокрема, у Заблудів. По тому І.Хведорович у 1572 р. переїздить до Львова. У пошуках "іншого поля, де він міг би не ралом, але духовних "семян сеянием время живота своего сокращати" [4, c. 61]. У 1572-1753 рр. "він перший заклав нам постійне друкарство у Львові та Острозі" вже на українській землі. В цьому саме І.Огієнко і вбачає значення І.Хведоровича в історії нашої культури. Його львівські видання – Апостол (1574 р.), Буквар (1574 р.), який є першим у східних слов’ян підручником. Книга зберігається у бібліотеці Гарвардського університету в США. В Острозі видана повна Острозька Біблія (1580-1581 рр.). Величаве, прекрасно графічно оформлене видання є першою найповнішою друкованою біблією серед слов’янського світу, це графічно український твір національного Відродження. Відоме Острозьке видання Букваря (1578 р.), який був необхідний для закладеної там школи. Нині оригінал зберігається в м.Гота у Німеччині. Львівські видання – також Псалтир і Новий Завіт, три видання Часослова (1598, 1602, 1612), що в Україні був книгою для навчання грамоти, а не лише молитовником. Цитую студентам …відомий напис на могильній плиті Хведоровича: "Іоан Феодорович, друкарь москвитин, который своим тщанием друкованіє занедбалоє обновил". Отже, сам І.Хведорович та його сучасники засвідчили, що друк на українських землях був і до нього. Та, на жаль, тих видрукованих книг не збереглося.

На різних етапах редакційно-видавничої роботи перебували рукописи І.Огієнка “Церковне життя в Європі за останні роки”, “Українські братства та їх історія”, “Церковний рух на Вкраїні”, “Українські шкільні мотиви”, “Як на Москві перехрещували українців”, “Зразки українського церковного діловодства”, “Українська автокефальна церква: її завдання і організація”. Планувалося до друку й таке цінне видання, як “Закони Української Народної Республіки про українську Автокефальну Церкву”. За допомогою цих видань Огієнко мав намір розповісти своєму народові правду про продану обманним і безсоромних шляхом Росії Українську церкву, її насильницьку русифікацію, а також створити передумови шляхом перекладу богослужбових книг для поступового переведення відправ у церквах українською мовою.


Розділ 3. Обґрунтування напрямів реалізації ідей науково-педагогічної спадщини Івана Огієнка

У працях Івана Огієнка історико-педагогічного спрямування висвітлено діяльність церковних братств у справі поширення освіти в Україні, внесок Острозької та Києво-Могилянської академій, освітнього осередку Почаївської Лаври в розвиток педагогічної науки і практики, досягнення визначних освітніх діячів (Костянтина Острозького, Дмитра Туптала, Паїсія Величковського, Іова Почаївського, Арсенія Мацієвича, князя Володимира, князівни Анни Всеволодівни) та внесок українських гетьманів у розбудову вітчизняних навчальних закладів та забезпечення їх функціонування.

Окремою сторінкою спадщини Івана Огієнка є напрацювання з історії українського друкарства. Як відомо, праці Івана Огієнка, як дослідника українського книгодрукування, із цілком зрозумілих причин замовчували або оцінювали негативно. Останнє базувалося на ідеологічних постулатах, що були панівними в радянські часи. У наш час вони можуть бути основою відповідного курсу, оскільки ученим розглянуто проблеми друкарства на Волині, Галичині, Київщині, Чернігівщині, Поділлі і т.п. в історичному розвитку. Ним представлено вагомий довідковий матеріал з цього питання, зокрема вказано на тісну взаємодію друкарів із освітянами.

Безперечно, слід врахувати релігієзнавчі праці вченого, в яких розглядається історія, географія, культурологія церкви. Особливу увагу в них приділено православній вірі, її виховному характеру. Ідеї релігієзнавчих праць ученого мають бути втіленими в курс “Релігієзнавство”, який читається в кожному вузі України і має непересічне значення для розвитку самосвідомості , формування характеру та становлення поглядів і переконань сучасної молоді.

Положення наукових праць Івана Огієнка можуть бути корисними для самостійного поповнення молоддю знань про розвиток педагогічної, історичної, філологічної, релігієзнавчої та інших галузей вітчизняної науки. Залучений фактичний матеріал переконливо засвідчив актуальність досвіду Івана Огієнка як ученого-управлінця з огляду на процеси, що нині відбуваються в освіті і пов’язані з організацією, змістом і формами управління навчальним закладом та прилеглими до нього структурами. Вміння управлінця бути прикладом для співробітників у ставленні до своєї справи належить, за Іваном Огієнком, до числа найвагоміших критеріїв успішного керівництва вузом. Підвищенню статусу навчального закладу, яким він керував, сприяло впровадження ним новаторських на той час ідей у систему прийому абітурієнтів, зарахування молоді на підготовчі курси, забезпечення їх необхідною інформацією [11, c. 504].

Факти незаперечно свідчать, що вдалий вибір форм управління вузом забезпечує належний стан його розвитку, позитивно впливає на виконавчу дисципліну підлеглих, викликає підтримку позицій управлінця з боку викладацького складу і тих, хто навчається. Учений вбачав у поєднанні управління вузом і прилеглими до нього освітніми структурами можливість якісного вирішення проблем, пов’язаних із забезпеченням навчально-виховного процесу. Він тримав під особистим контролем роботу університету і гімназії для дорослих та курсів українознавства. У зв’язку з обставинами, що склалися, Іван Огієнко випробував ефективність одночасного перебування на посаді міністра і ректора. Він дбав про поширення досвіду змістовного управління освітніми структурами. Зважаючи на те, що в країні йшла боротьба за владу і було тяжке економічне становище, ректор і міністр докладав усіх зусиль для вирішення багатьох проблем, що стосувалися матеріального забезпечення студента, вчителя, викладача.

Як свідчать результати нашого дослідження, Іван Огієнко прагнув забезпечити студентів літературою, необхідною для навчання; особисто дбав про поповнення бібліотечних фондів, організовував закупівлю книг у приватних осіб, прийняття їх в дарунок тощо.

Реальним заходом, спрямованим на досягнення відповідного рівня дидактико-методичного забезпечення навчання у вузі й прилеглих до нього структурах було вчасне опублікування результатів проведених наукових досліджень, створення при Кам’янець-Подільському університеті поліграфічної бази.

Слід зазначити, що в управлінській діяльності Івана Огієнко простежується поєднання авторитарної форми керівництва з демократичною. Авторитарність була необхідною за реальних умов і пов’язувалася з перебуванням вченого одночасно на кількох посадах. Деканів факультетів, інших посадових осіб призначав він особисто. Режим навчального процесу у вузі був контрольованим [8, c. 4-5].


Висновки

З високої громадянської позиції провадив видавничу діяльність і Огієнко-вчений, і Огієнко-першосвященник. Започатковані ним часописи "Рідна мова", "Наша культура" (видання польського і канадського періодів), "Слово істини", "Віра і культура", до яких публікувалися відповідно серії дешевих народних книжок ("Бібліотека "Рідної мови", "Бібліотека "Нашої культури", "Бібліотека "Слова істини" і багато ін.), не кажучи вже про його незчисленні журнально-газетні дописи і грандіозний корпус мовознавчих, історичних, культурологічних, теософських творів, у сукупності є вагомим зібранням з історії культурного розвитку українського народу, на якому зросло не одне покоління українців діаспори. Особливо красномовним, з етичних міркувань, є той факт, що попри всі історичні і політичні обставини, Огієнко-видавець відстоював свободу вияву думок, незалежність авторських позицій і вибору тем. Журнали і неперіодичні видання, що публікувалися під орудою вченого, були розраховані на найширші читацькі кола, збагачували знаннями з різних ділянок етнокультури і, в цілому, підпорядковувалися огієнківській концепції: один народ, одна літературна мова, спільна для всіх українців культура, одна національна православна церква.

Підсумовуючи стислу характеристику поглядів І.Огієнка, спробуємо означити їх як етику національної свідомості.

Лише протягом 1921 р. Огієнко, в одній особі поєднуючи обов’язки редактора, коректора, автора, менеджера, видав у своєму видавництві сім власних книжок. Це – “Українська вимова богослужбового тексту. Правила і зразки вимови”, “Український православний молитовник”, “Як Москва взяла під свою владу Церкву Українську”, “Як Москва знищила волю друку Києво-Печерської лаври”, “Як цариця Катерина обмосковлювала Українську Церкву”, “Світовий рух за творення живої народної національної церкви”, “Українська Персонницька Євангелія 1556 р.”. Тоді ж побачили світ книги “Український церковний стиль Й.Пеленського та ін.

Переважна більшість цих книг знаходила свого читача з боку українського громадянства як на еміграції, так і в інших землях, заселених українською людністю, насамперед на Волині і Холмщині. В усіх військових таборах вояків УНР, розкиданих в ряді європейських країн, згадані книги поширювалися через тамтешніх священиків. За окремими списками книги надсилалися до редакцій україномовних газет, книгарень та їх відділень, громадських організацій, недільних шкіл. Іван Огієнко встиг створити мережу представництв свого видавництва із складами і магазинами в таких містах, як Варшава, Луцьк, Дубно, Крем’янець, Острог, Ковель, Львів.

Частина накладів відправлялася з пропагандистською метою до радянської України. Значна їх частина відсилалася через міністерство землякам до Америки й Канади. Про їх вплив на українців засвідчують численні листи, що надходили з Канади та Америки на адресу міністра ісповідань УНР Івана Огієнка до Тарнова. “Ці книги, - писалося в одному з листів, - піднесли нас на дусі та заохотили до подальшої щирої роботи. Цінні праці Ваші містимо у нашому органі. Українців в Америці читають їх з найбільшим заінетерсуванням. Найважливіше те, що Вашими виданнями заінтересувалися галичани, а це знак, що наша по біда не за горами”.


Список використаної літератури

1. Артемова Л.В. Історія педагогіки України. Частина I. // Програми педагогічних інститутів. Дошкільна педагогіка. Історія загальної та дошкільної педагогіки.- К., 1996. – С. 41-57.

2. Возняк М.С. Історія української літератури.- Львів: Світ, 1992. – 494с.

3. Марушкевич А. Іван Огієнко-організатор освітнього життя у 1918-1920 роки //Мандрівець. - 1996. - № 5-6. - C. 54-60

4. Марушкевич А.А. Науково-педагогічна спадщина Івана Огієнка: Монографія.- К.: Правда Ярославичів, 1998. - 339 с.

5. Огієнко І.І. Історія українського друкарства.- К.: Либідь, 1994. – 445с.

6. Огієнко І.І. Українська культура –К.: Абрис, 1990. – 272с.

7. Тимошик М. Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) і українське відродження: Не друковані твори Івана Огієнка вийдуть незабаром в Україні заходами нещодавно створеної в Київі Фундації його імені //Книжковий огляд. - 2003. - № 1-2. - C. 68-74

8. Тюрменко І.І. Життя, віддане народові:Іван Огієнко(Митрополит Іларіон) //Історія України. - 1999. - № 17. - C. 4-5

9. Тюрменко І.І. Іван Огієнко-головуповноважений уряду УНР: (листопад 1919-жовтень 1920 рр.) //Український історичний журнал. - 1999. - № 5. - C. 101-109; Український історичний журнал. - 1999. - № 6. - C. 101-111

10. Фасоля А. Іван Огієнко: наука для прийдешніх поколінь //Українська мова і література в школі. - 2007. - № 3. - C. 47-50

11. Федоров Іван (Іван Федорович Москвитін) (? – 5.XII. 1583, Львів). Український радянський енциклопедичний словник. – Том 3. – Вид. друге. – К.: Головна редакція Української радянської енциклопедії, 1987. – С.504.

12. Цегельський А. Життєдіяльність Івана Огієнко досліджує науковець з України //Київська старовина. - 2006. - № 4. - C. 173 - 175

13. Шпак В. "Патентований українець" Іван Огієнко/ Віктор Шпак //Урядовий кур’єр. - 2007. - 21 березня. - C. 21

загрузка...
Top