Прогрес в культурі

Вступ.

1.Прогрес культури та її гуманістичних засад.

2. Розвиток значення культури та культурного прогресу.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Культура має власні рівні і закони розвитку та функціонування, які зумовлені її соціальним характером. Створюючи нові культурні витвори в процесі практичної чи теоретичної діяльності, матеріального або духовного виробництва, люди засвоюють знання й досвід, набуті попередніми поколіннями, а потім передають його своїм нащадкам. Законом розвитку культури є її спадковість, а законом функціонування - засвоєння і збереження соціокультурного досвіду та передавання його наступним поколінням.

Градація рівнів культури також умовна, оскільки зумовлені внутрішні зв'язки між ними. Так, сучасна культурологія виділяє традиційний і новаторський рівні будь-якої культури, підкреслюючи, що саме завдяки єдності перервного і неперервного можна виділяти в культурі певні етапи й періоди її розвитку, навіть цілі епохи і цивілізації.

Суспільство виробляє різноманітні форми і способи передачі культурних цінностей -вихованням, навчанням, освітою, мовою, традиціями і звичаями, найкращі зразки яких наслідуються або копіюються. Такі способи називаються традиційними формами ретрансляції культури. У ході історії відбувається не лише оволодіння набутим досвідом, а й подальший розвиток і вдосконалення культури, коли створюються нові цінності, змінюються традиційні форми передачі і засвоєння культури. Особливо це помітно в перехідні періоди історії людства, коли новаторські методи створення нових соціокультурних цінностей супроводяться не тільки нехтуванням, а й запереченням культурних надбань минулих періодів.


1.Прогрес культури та її гуманістичних засад

Термін "гуманізм", "гуманістичний" виник в епоху Відродження і спочатку означав "людське", "світське" знання (studia hитапа) на противагу офіційному "університетському", освяченому церквою, "божественному" знанню (studia divina). Отже, гуманістами були просто представники світського, нецерковного знання. Проте минуло небагато часу, і термін "гуманізм" набув значно ширшого значення, ніж просто світське знання. Оскільки в центрі уваги гуманістів Відродження була людина, причому "співрівна" Богові людина-творець, то терміном "гуманізм" почали називати вчення, в якому головне місце посідає людина як найвища цінність, обстоюються права людини на земне щастя, вільний вияв і всебічний розвиток її розуму, почуттів, здібностей та здатностей, на повагу свободи і гідності.

Отже, гуманістичний характер культури визначається її здатністю забезпечувати всебічний розвиток здібностей та сутнісних сил людини, самореалізацію та самоутвердження людини як особистості, повне розкриття її можливостей, реалізацію свободи людини в усіх сферах життєдіяльності. Звичайно це залежить не лише від культури як такої, а й від самої людини, оскільки вони (культура і людина) завжди органічно взаємопов'язані і не існують одна без одної. Проте позаяк культура характеризується історичністю, то і прояви її гуманістичності теж зумовлюються рівнем історичного розвитку людської діяльності як основи розвитку і культури, і людини. Водночас на всіх історичних етапах свого існування — від виникнення і до наших днів, культура спрямована на розвиток та удосконалення людини. Більше того, гуманістичний характер культури виявляється уже в тому, що поза нею людина взагалі не могла б існувати як людина. Тому не випадково все настійніше сьогодні видатні мислителі наголошують на тому, що подальший розвиток людства і його існування залежать від розвитку культури, культивування людяності, любові до всього живого, утвердження в усіх сферах життєдіяльності ідеалів і цінностей гуманізму. Інакше не може бути мови не лише про соціально-культурний прогрес людини і людства, а й про їхнє існування взагалі[3, c. 54-56].

Не випадково у XX ст. подальший прогрес людства майже всі мислителі пов'язували з прогресом культури та її гуманістичних засад — правди, добра, краси, любові.

У XX ст. зародились суспільні рухи, в яких боротьба з соціальним злом надихалась ідеалом любові і супротивники не розглядались як вороги. Тут слід згадати насамперед боротьбу індійського народу за національне визволення під керівництвом Мохандаса Карамчанда Ганді та боротьбу американських негрів за громадянські права під керівництвом Мартіна Лютера Кінга. В обох випадках боротьба велась так, щоб у ворогах (відповідно — в англійських колонізаторах і в білих расистах) віднайти друзів. Організовуючи громадянську непокору, М. Ганді підкреслював, що вона не є виразом злостивості щодо уряду, а М. Л. Кінг наголошував, що відчуваючи відразу до расової ненависті, все ж слід любити тих, хто за нею стоїть.

Створене М. Ганді соціально-політичне і релігійно-філософське вчення незастосування й неприйняття насильства як засобу боротьби за справедливість, як засобу прогресу отримало назву "гандизму" й набуло значного впливу і поширення у світі. За М. Ганді, суть суспільного прогресу в цілому і культурного прогресу зокрема полягає у свідомому і добровільному обмеженні матеріальних потреб, у моральному самовдосконаленні людини.

Заповідь любові до ворогів часто розглядають лише як мрію. Проте слід мати на увазі, що якщо ми ставимо за мету подолати ворожнечу між людьми і шукаємо шляхів перетворення ворогів на друзів, то іншого шляху, крім шляху любові, не існує. Саме на цьому наголошували М. Ганді, М. Л. Кінг, Л.М. Толстой. Те саме стверджував, за легендою, і Ісус Христос. Саме любов до ворогів підносить людину, наголошують ці мислителі. Шлях любові надзвичайно важкий, але якщо не любов, не духовне єднання, то ненависть та насильство. Насильством можна досягти багато чого: зруйнувати міста, держави, цивілізації, підірвати планету, але лише одного воно не може здійснити за будь-яких умов — перетворити ворога на друга.

Ще в XIX — на початку XX ст. Лев Миколайович Толстой проголошував любов єдиним моральнісним і вищим основоположним законом життя. Для моральнісного світу, підкреслював Л.Толстой, закон любові є так само обов'язковим і безумовним, як для світу природи закон тяжіння. Закон любові — це вічний ідеал.

Головну роль на цьому шляху, на думку Л. Толстого, відіграє четверта заповідь: "Не чини опору злу насильством", що забороняє насильство. Гуманіст наголошував, що насильство не може бути благом ні за яких обставин, ніколи. До насильства не можна звертатися навіть тоді, коли тебе б'ють і завдають тобі шкоди. Не тільки на добро, а й на зло слід відповідати добром[7, c. 35-37].

Чому саме ненасильство, непротивлення злу насильством є головною ідеєю, тією висотою, перед якою стоїть людина на безкінечному шлях її морального сходження до досконалості?

Насильство є протилежністю любові. Л. Толстой дав принаймні три взаємопов'язані між собою визначення насильства. По-перше, це ототожнення насильства зі вбивством чи загрозою вбивства. По-друге, насильство розглядається як зовнішній примус людини до чого-небудь. Потреба у зовнішньому примусі з'являється тоді, коли між людьми немає внутрішньої злагоди. І третє, найважливіше, визначення насильства полягає в тому, що чинити насильство — означає робити те, чого не хоче той, стосовно кого чинять насильство. У такому розумінні насильство збігається зі злом і є прямо протилежним любові. Любити — означає чинити так, як хоче інший, підпорядковувати свою волю волі іншого. Чинити насильство — означає робити так, як хочу я, підпорядковувати чужу волю своїй.

Центральний статус заповіді ненасильства, непротивлення злу насильством пов'язаний з тим, що вона окреслює межу царства зла. Непротивлення — це значно більше, ніж просто відмова від насильства. Воно має також позитивний моральнісний зміст — визнання життя кожної людини священним. Непротивлення злу насильством і означає насамперед визначення безумовної святості людського життя. Життя людини священне — священне не тлінним тілом, а безсмертною душею. Непротивлення злу насильством, відмова від насильства переносить вирішення конфлікту в глибину людської душі. Відмовляючись чинити опір злу насильством, людина спрямовує свою активність до сфери внутрішнього морального самовдосконалення, визнає, що вона не може засуджувати чи виправдовувати інших. Вона владна лише над своєю власною душею, втручання ж у душевне життя інших людей забороняється.

На культивуванні людяності, активізації людського духу, піднесенні значення моральних цінностей у культурі наголошував також німецько-французький мислитель-гуманіст Альберт Швейцер (1875—1965).

Він шукав таку елементарну форму моралі, яка б не піддавалась викривленням і яку не можна було б порушувати з чистою совістю. Він знайшов її в принципі благоговіння перед життям. Тільки визнання святості життя в усіх його формах і проявах надає моральності людській діяльності, гарантує гармонійний розвиток культури та узгоджене життя в суспільстві.

Втілюючи своє вчення в дійсність, А. Швейцер, будучи в тридцять років уже визнаним теологом і перспективним філософом, органістом і відомим у Європі музикознавцем, на підході до вершин слави вирішив усе заразом змінити: поміняти Європу на Африку, професійну працю на служіння стражденним, кар'єру вченого і музиканта на скромну долю лікаря, ясне щасливе майбутнє на невизначену життєву перспективу з неймовірними труднощами та непередбачуваними небезпеками.

Ми також вважаємо, що характерною особливістю особистості та способу життя має бути подвижництво, служіння людям, коли людина стає поруч з тим, хто потребує допомоги. Адже програма прямої дії, безпосереднього служіння людям має загальний характер. Усіх людей, незалежно від їхнього становища, етика благоговіння перед життям націлює виявляти зацікавленість до всіх людей та їхньої долі й віддавати своє людське тепло тим, хто його потребує.

Запропоноване рішення можна сформулювати так: цивілізацію слід поставити на службу милосердній любові, пам'ятаючи, що любов має органічний зв'язок із волею до життя. Адже людина виявляє особливе, дійсно людське — благоговійне — ставлення до життя. В усвідомлюючої, мислячої людини воля до життя доходить до злагоди з собою, і така само-узгодженість досягається в діяльності, що спрямовується благоговінням перед життям. Тоді добром є все, що слугує збереженню і розвитку життя, а злом — усе, що нищить життя, руйнує його, шкодить йому.

Зриваючи квітку, людина творить зло, рятуючи поранену тварину — добро. Це так просто, так елементарно. Саме цю самоочевидність, що виявляється у кожному акті людської поведінки, ми можемо вважати важливим здобутком у розумінні взаємозв'язку культури, гуманізму і прогресу[1, c. 31-33].


2. Розвиток значення культури та культурного прогресу

Культура як зміст і певна характеристика життєдіяльності людини і суспільства - явище багатогранне. З одного боку, культура виступає як феномен соціального організму та його еволюції, з іншого, - як наукова категорія, що досліджує та визначає сутність, структуру та специфіку функціонування цього феномену. Як результат багатогранності культури, в сучасних гуманітарних галузях знань - культурології, філософії, історії, соціології та інших - існує безліч визначень культури, проте загальним для них є те, що під культурою, на противагу „натурі" (природі), розуміють все, що створила людина.

Слово "культура" походить від латинських слів "colo", "cultio" - обробіток, "colere" - обробляти, вирощувати, а пізніше - вклонятися, вшановувати (культ богів, предків). До середини І ст. до н.е. ці слова пов'язувалися саме із землеробською працею1. Поступово поняття "культура" поширюється на такі сфери людської діяльності, як виховання, навчання, вдосконалення самої

У трактаті "Про землеробство" ("De agri cultura") Марка Порція Катона (234-149 pp. до н.е.) йдеться не просто про обробіток землі, а про "обробіток окремої ділянки, який неможливий без особливого душевного настрою" людини. У листах Марка Тулія Цицерона (106-43 pp. до н.е.), відомих під назвою "Тускуланські бесіди"(45 р. до н.е.), вислів "cultura animi autem philosophia est" ("проте культура духу є філософія") був спрямований на необхідність духовного, розумового розвитку людини як фактора її вдосконалення. Відтоді слово "культура" починає вживатися як синонім вихованості, освіченості людини, і в цьому значенні воно увійшло в усі європейські мови, в тому числі й українську.

Проте на цьому еволюція лексеми "культура" не закінчується. В епоху Раннього Середньовіччя вона використовується в значенні аграрного виробництва ("agri cultura"), а щодо інших сфер людського буття вона трансформується в слово "cultus" (культ), яке передбачало здатність людини розкрити власний творчий потенціал в любові до Бога. З розвитком феодальних відносин, переростанням замків та монастирів в осередки міської культури виникає уявлення про лицарство як своєрідний культ доблесті, відваги й гідності, а також поширюється комплекс значень слова "культура", згідно з яким вона стала асоціюватися з міським укладом життя, а ще пізніше, в добу Ренесансу, - з досконалістю та активізацією інтелектуального та творчого потенціалу людини.

На межі Середніх віків та Нового часу поняття культури набуло світоглядно-морального змісту. Це пов'язано з великими соціальними зрушеннями в Західній Європі - першими буржуазними революціями, початком промислового перевороту, утвердженням нових, капіталістичних відносин. Німецький вчений Самуель Пуфендорф (1632-1694) у 1684 р. вперше вживає слово "культура" як самостійний термін для означення духовного світу людини, яка починає усвідомлювати себе силою, здатною протистояти "натурі" (природі), а "культурна" європейська людина Нового часу наділяється якостями, які значно відрізняють її від "природної" людини минулого. Перед мислителями постають питання про сутність нового середовища життя, що створюється людиною на противагу природі, про його вплив на саму людину, про те, лихом чи благом є новий, штучно створюваний людиною світ[4, c. 25-27].

У європейській думці Нового часу культура розглядалася насамперед як феномен духовного порядку, як наслідок і прояв творчої діяльності в галузі науки, мистецтва, релігії, права тощо. Матеріально-виробнича діяльність, яка була примусовою для переважної більшості безпосередніх виробників, поняттям культури не охоплювалась, тому що не створювала належних умов для творчої активності людини. Натомність, духовна діяльність завжди асоціювалася з вільним інтелектуальним пошуком, фантазією і натхненням, незалежним від зовнішніх обставин внутрішнім світом людини, що робить її більш досконалою і сильною.

Майже всі просвітницькі концепції культури - Шарля Монтеск'є (1689-1755), Вольтера (1694-1778), Анна Тюрго (1722-1781), Жана Кондорсе (1743-1794) та інших - базувалися на ідеї загальності людського розуму та його законів; вони природньо пов'язали культуру з тими перевагами і благами, які несуть людині вдосконалення й застосування розуму. Французькі просвітителі вважали, що "культурність", "цивілізованість" нації чи країни, на противагу "дикунству" і "варварству" первісних народів, полягають у "розумності" суспільних порядків, вимірюються сукупністю досягнень у галузі науки і мистецтв. Однак у межах Просвітництва виникає критика існуючої "культури". Жан Жак Руссо (1712-1778) протиставляє зіпсованості та розбещеності "культурних" європейських націй простоту і моральну чистоту народів, які знаходяться на патріархальній стадії розвитку. Але це не варто трактувати як заклик до повернення назад; швидше - це заклик до того, щоб, виходячи із знання певних переваг минулого і вад сучасності, знайти шлях для "виправлення" людини.

І все ж раціоналістичні підходи до аналізу культури дали можливість зробити ряд принципових висновків: по-перше, люди і народи відрізняються не наявністю чи відсутністю культури, а тільки рівнем її розвитку; по-друге, культура має єдине джерело і загальнолюдський характер; по-третє, усякі культурні відмінності між людьми і народами - наслідок специфічних умов і факторів, що впливають на формування і розвиток їхніх культур (розмір території держави, кліматичні умови, географічне розташування тощо) і мають суто формальний, вимірний, а не сутнісний характер. У цих висновках простежується, принаймні, три важливі світоглядні ідеї: 1) ідея одвічної єдності людського роду; 2) ідея історичного поступу як руху суспільства шляхом розширення знань та самовдосконалення; 3) ідея прогресу, яка пов'язана з успадкуванням та накопиченням людського досвіду.

Світоглядно-моральні засади розуміння культури, раціоналістичні та натуралістичні уявлення про природу людини похитнули наслідки Французької революції 1789-1799 pp. Осмислення колізій нової цивілізації підтвердило істину: для вдосконалення ("окультурення") людини і суспільства розвиток душі має не менше значення, ніж розвиток розуму.

Цілком зрозуміло, що основа і витоки культури відтак вбачалися німецьким філософом Імануїлом Кантом (1724-1804) не в самій природі людини, а в сфері її морального існування; німецькі романтичні мислителі Фрідріх Шиллер (1759-1805) та брати Шлегелі - Фрідріх (1772-1829) і Август (1767-1845) шукали сутність культури в царині естетичної свідомості людини, поєднуючи її чуттєво-емоційну та раціоналістичну природу.

Спробу подолати протиріччя у просвітницьких та романтичних трактуваннях культури зробив німецький філософ Георг Гегель (1770-1831). Сутність культури, на його думку, визначається не наближенням людини до природи, не творчими фантазіями видатних митців, а наближенням індивіда до світового цілого, яке включає в себе як природу, так і суспільну історію, абстрактним понятійним мисленням, тобто у формі філософсько-теоретичної погляду Гегеля, справжній зміст культури. "У цьому розвиткові загальності мислення, - писав він, - полягає абсолютна цінність культури".

Основоположник еволюціоністського напряму Е. Тайлор (1832-1917) розглядав культуру як сукупність її елементів: вірувань, традицій, мистецтва, звичаїв і т.д. Таке представлення про культуру накладало відбиток на його культурологічну концепцію, у якій не було місця культурі як цілісності. Учений вивчав її як ряди елементів, що ускладнюються в процесі розвитку, наприклад, як поступове ускладнення предметів матеріальної культури (знарядь праці) чи еволюцію форм релігійних вірувань (від анімізму до світових релігій)[8, c. 26-28].

Проблемі визначення поняття "культура" в сучасній культурології була спеціально присвячена книга А. Крьобера і К. Клакхона "Культура, критичний огляд визначень" (1952). У ній автори привели близько 150 визначень культури. Успіх книги був величезний, тому в друге видання цієї праці увійшло вже понад 200 визначень культури1. Слід зауважити, що кожен тип визначення виділяє свою грань у вивченні культур, що часом стає вихідною установкою для того чи іншого типу культурологічної теорії. Зокрема, самі А. Крьобер і К. Клакхон вважали, що "культура складається із внутрішніх цінностей і норм, що виявляються зовні... за допомогою символів; вона виникає в результаті діяльності людей, включаючи її втілення в [матеріальних] засобах. Сутнісне ядро культури становлять традиційні (історично сформовані) ідеї, насамперед ті, яким приписується особлива цінність. Культурні системи можуть розглядатися, з одного боку, як результати діяльності людей, а з іншого, - як її регулятори". У даному визначенні культура є наслідком діяльності людей; стереотипи поведінки та їхні особливості посідають істотне місце в дослідженні культур.

Л. Уайт у визначенні культури застосовував предметно-речове тлумачення. Культура як цілісна організація форм буття людей, вважав учений, являє собою клас предметів і явищ, що залежать від здатності людини до символізації. Визначення культури пов'язані також зі способом життя спільноти, на що вказував К. Уісслер.

Велику групу становлять психологічні визначення культури. Наприклад, У. Самнер визначає культуру "як сукупність пристосувань людини до її життєвих умов". Р. Бенедикт розуміє культуру як набутий спосіб поведінки, що кожним поколінням людей має засвоюватись заново. Специфічну точку зору на культуру висловив Г. Стейн. На його думку, культура - це пошуки "терапії" в сучасному світі. М. Херсковіц розглядав культуру "як суму поводження і способу мислення, що утворюють дане суспільство".

Особливе місце посідають структурні визначення культури. Най-характерніше з них належить Р. Лінтону: "1) культура - це, в кінцевому рахунку, не більш ніж організовані повторювані реакції членів суспільства; 2) культура - це сполучення набутого поводження і поведінкових результатів, компоненти яких розділяються і передаються в спадщину членами даного суспільства". До структурного можна віднести також визначення Дж. Хонігмана. Він вважав, що культура складається з двох типів явищ: 1) "соціально стандартизоване поводження - дія, мислення, почуття "; 2) "матеріальна продукція...". Існують також генетичне, функціональне визначення культури та ін.

Найбільш узагальнено в науці виділяють рівні культури за спеціалізованими аспектами її функціонування: професійним (висока, або елітарна, культура), утилітарним (масова, або низька, культура) і непрофесійним (народна, або побутова, культура). Якщо елітарна й особливо побутова культури мають пряму спрямованність щодо збереження духовності і оперують для цього традиційними засобами, то масова культура спирається переважно на новаторські можливості сучасної цивілізації.

Отже, з перебігом часу сутність поняття культури змінювалася залежно від змісту, що в нього вкладався. Але як би не різнилися підходи до визначення поняття "культура", практично всі вони збігаються в одному - це характеристика способу життєдіяльності людини, а не тварин. Культура - основне поняття для позначення особливої форми організації життя людей[6, c. 39-41].


Висновки

Широкий спектр поглядів на сутність і зміст культури не стільки полегшує можливість дати цьому явищу уніфіковане визначення, скільки ускладнює це завдання. Різноманітність точок зору щодо визначення культури характерна і для сучасної культурології. Представники всіх її напрямів поділяють думку про те, що культура постає як створена людиною "друга природа", надбудована над первісною, як до певної міри окремий світ, створений людиною додатково до світу природи, яка існує об'єктивно. Тобто серед науковців не виникає жодного сумніву щодо об'єкту культури, яким виступає природа (та, що дана нам космосом і Богом), та її суб'єкту - людини, яка внаслідок власної осмисленої діяльності, "обробляючи" навколишній світ, створює ціннісний світ культури, тобто "другу природу". Розбіжності виникають при визначенні предмету культура, який розглядається під різним кутом зору представниками різних теорій та методик у дослідженні цього феномена.

Кожна людина робить свій внесок у культуру суспільства, оскільки результати ЇЇ трудової діяльності мають культурне значення. Саме діяльний підхід до визначення культури як цілісного соціального явища дозволяє включити в сферу культури всі види людської діяльності: матеріальну і духовну. Цей підхід дає змогу сформулювати сутність феномену культури у найбільш узагальненому визначенні. Отже, культура - це сукупність матеріальних і духовних цінностей, створена внаслідок цілеспрямованої діяльності людства протягом його історії, а також взємовідносини, що склалися в процесі споживання, відтворення цих цінностей та їх розподілу і обміну. Таке спеціалізоване, академічне визначення культури не виключає можливості трактувати її в ширшому значенні, коли під культурою розуміємо "культурні риси" людини - розум і почуття, мову і спілкування, естетичні смаки та норми поведінки тощо.


Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Багновская Н. Культурология : Учеб. пособие/ Нела Багнов-ская,; М-во образования РФ, Российская экономическая академия им. Г. В. Плеханова . -М.: Издательско-торговая корпорация "Дашков и К", 2005. -297 с.

3. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз./ Во-лодимир Бокань,; Межрегион. акад. управл. персоналом. -К.: МАУП, 2000. -134 с.

4. Гаврюшенко О. Історія культури : Навчальний посібник/ Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська,; Наук. ред. Василь Шейко,. -К.: Кондор, 2004. -763 с.

5. Кормич Л. Культурологія : (Історія і теорія світової культури ХХ століття): Навчальний посібник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України, Одес. нац. юридична академія . -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2003. -303 с.

6. Культурологія: Навчальний посібник/ І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т харчових технологій. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -367 с.

7. Культурология: История мировой культуры/ Под ред. А.Н.Марковой. -2-е изд., переработ. и доп.. -М.: Культура и спорт: ЮНИТИ, 2000. -575 с.

8. Подольська Є. Культурологія : Навчальний посібник/ Єлизавета Подольська, Володимир Лихвар, Карина Іванова,; М-во освіти і науки України, Нац. фармацевтичний ун-т. -Вид. 2-е, перероб. та доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -390 с.

9. Поліщук Є. Історія культури : Короткий довідник/ Євген Поліщук,. -К.: Укр. Центр духовної культури, 2000. -181 с.

10. Шевнюк О. Культурологія : Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. -К.: Знання-Прес, 2004. -353 с.

загрузка...
Top