Питання до іспиту з курсу Культурологія

1. Культурологія - комплексна соціально-гуманітарна наука.

2. Науки, що складають основи культурологічного знання.

3. Інтегративна специфіка культурології.

4. Культура як предмет культурології

5. Генезис поняття культури. Багатоаспектність тлумачень і спроб визначення культури.

6. Структура ісоціальні функції культури.

7. Українська культурологічна думка.

8. Феномен української ментальності: її основні складові

9. Культурологічна концепція Г.Сковороди.

10. Основні концепції походження української культури.

11. Філософський методологічний підхід - розкриття креативно-діяльнісної сутності культури.

12. Антропологічний підхід до вивчення культури (основні концепції та їх представники)

13. Еволюціоністські концепції культури (Л.Уайт

14 Соціологічний підхід - розкриття культури як багатошарової системи

15. Проблема субкультури та контркультури в сучасному суспільстві

16. Культурогенез - процес зародження культури людства і становлення людини

17. Неолітична революція, її сутність і наслідки.

18. Етногенез - (виникнення мови, самосвідомості та самоназви етносів) - визначальний шлях формування культури народу.

19. Трипілля - як основа землеробської культури на теренах України

20. Особливості міфологічного світогляду (структура і функції міфу).

21. Міф як першомодель світу („Золота пектораль„; „Збруганський ідол„ тощо)

22. Основні форми міфологі

23. Обряд і ритуал - перші культуротворчі форми.

24. Виникнення мистецтва, релігії, моралі, їх ритуально-магічне призначення (Дольмени, Кромлехи тощо).

25. Проблематика „Заходу-Сходу„ в культурології

26. Культура і цивілізація.

27. Раціональна церемонія - визначальний чинник культури Китаю..

28. Стародавня писемність - формотворчий чинник культури (на прикладах).

29. Елліністична культура античної Греції

30. Мистецтво доби Ренесансу (характерні ознаки).

31. Культура античної Греції (епоха класики).

32. Що відрізняє європейську культуру від східних культур? Поясніть значення виразу „відкритий тип культури„.

33. Які характерні ознаки культури еллінізму?.

34. Які головні принципи культури античної Греції? Архітектура доби класики на прикладі Афінського Акрополя.

35. Світове значення античної міфології. Дайте характеристику класичному „героїчному„ періоду (навести приклади міфів)

36. Дайте характеристику двом тенденціям, що взаємодіяли в культурі Візантії. Вплив Візантійської культури на Київську Русь.

37. Причини розколу християнської церкви. Як це позначилося на європейській культурі. Реформація як культурна доба.

38. Художній канон в православ'ї. Роль храму та ікони в культурі християнського православ'я. Софія Київська, як святиня національної культури.

39. Особливості періоду іконоборства в культурі Візантії. Що символізує ікона

40. Готика в культурі середньовіччя. Особливості католицького художнього канону.

41. Ренесанс в європейській культурі. Ренесанський тип особистості

42. Особливості єгипетської міфології: що представляє собою солярійний культ і кульг Бога Осіріса.

43. Індоарійський період в культурі Індії (найзначніші надбання і характерні ознаки)

44. Доба Августа як «золотий вік» імперської культури Риму.

45. Особливості доби Просвітництва (Вольтер, Дідро. Руссо)

46. Доба європейського абсолютизму. Архітектура класицизму.

47. XІX століття - нові форми культурного життя.

48. Технічні досягнення XIX століття та їх вплив на культурний розвиток

49. Романтизм в європейській культурі XIX століття.

50. О. Шпенглер. « Занепад Європи».

51. Е.Тайлор. „Первісна культура".

52. Основні концепції походження слов'ян.

53. В чому полягає сутність проблеми „Людина - техніка"; „культура та цивілізація„ (які теоретичні роботи цьому присвячені?).

54 Гомер. «Іліада».

55. Гомер «Одіссея».

56. І. Гете. «Фауст». Що означає вислів «Фаустівська культура».

57. Біблія як пам'ятник світової культури (її складові)

58. А. Данте. «Божественна комедія».

59. Творчість В.Шекспіра і театр доби Відродження.

60. Доба європейського бароко (характерні особливості, стильові ознаки, приклади творів)

61. Імпресіонізм як стиль європейського мистецтва.

62. Батьки античної трагедії (твори).

63. «Козацький бароко» як «золотий вік» української культури.

64 Національно-визвольна тенденційність української культури ХІХ ст.

Список використаної літератури.


1. Культурологія - комплексна соціально-гуманітарна наука.

Термін "культурологія" запропонував у 1909 р. німецький філософ і фізик В. Освальд. Вчений не лише показав різницю між культурологією і соціологією, а й використав термін "культурологія" для опису специфічних явищ, якими є культура як феномен суто людської діяльності. В. Освальд фактично визначив місце культурології в системі інших наук.

У 1939 р. американський філософ Леслі Уайт (1900-1975) незалежно від В. Освальда повернувся до тлумачення терміну "культурологія", вводячи його в контекст антропологічних досліджень про культуру. Його праця "Наука про культуру" (1949) сприяла виділенню культурології в окремий напрям досліджень, поставила питання про необхідність визначити предмет культурології як науки та започаткувала цілісний підхід до вивчення культурних явищ.

Однак у західноєвропейській науковій традиції культурологія в розумінні цілісного сприйняття культури не утвердилась. Переважно феномен культури розглядався із соціально-етнографічних позицій. Тому провідними науками про культуру в Європі й Америці стали соціальна та культурна антропологія, соціологія, структурна антропологія, історична культурологія, семіотика та посткультурна лінгвістика (постмодернізм). Зокрема, значного поширення в західній культурології набула культурна антропологія. її називають ще етнічною чи етнологічною культурологією. Вона вивчає традиції, звичаї, обряди, ритуали, міфи і вірування, а також весь уклад життя традиційних, докапіталістичних суспільств і так званих "архаїчних" народів. Останніми роками значне поширення одержали структурно-семіотичні концепції культури, що спираються на новітні лінгвістичні методи дослідження.У Росії ж термін "культурологія" закріпився. Там культурологія як наука виділилася в окремий напрям, який поєднав культурно-історичний, філологічний, просвітницький та ідеологічний аспекти культури, філософію, міфологію, етнографію, психологію, художню практику.

Українська культурологія - досить молода галузь гуманітарного знання, вона почала активно розвиватися в останнє десятиліття. Тривалий час культурологія вимушена була існувати в межах радянської ідеологічної традиції, розвиваючи культурно-історичний напрям. Через суспільно-політичні обставини навіть історія української культури набула рис схематизму, доктринерства, заідеологізованості, значно відставши від наукових досягнень західноєвропейської культурологічної думки. Насамперед негативним наслідком попередньої доби стала відсутність власних новаторських оригінальних культурологічних концепцій. Однак нині вітчизняна культурологія виходить з кризового стану, розвиваючись шляхом синтезованого вивчення проблем культури, інтегруючи знання різних наук у цілісну систему.

2. Науки, що складають основи культурологічного знання.

Культура як зміст і певна характеристика життєдіяльності людини і суспільства - явище багатогранне. З одного боку, культура виступає як феномен соціального організму та його еволюції, з іншого, - як наукова категорія, що досліджує та визначає сутність, структуру та специфіку функціонування цього феномену. Як результат багатогранності культури, в сучасних гуманітарних галузях знань - культурології, філософії, історії, соціології та інших - існує безліч визначень культури, проте загальним для них є те, що під культурою, на противагу „натурі" (природі), розуміють все, що створила людина.

Слово "культура" походить від латинських слів "colo", "cultio" - обробіток, "colere" - обробляти, вирощувати, а пізніше - вклонятися, вшановувати (культ богів, предків). До середини І ст. до н.е. ці слова пов'язувалися саме із землеробською працею1. Поступово поняття "культура" поширюється на такі сфери людської діяльності, як виховання, навчання, вдосконалення самої людини. У листах Марка Тулія Цицерона (106-43 pp. до н.е.), відомих під назвою "Тускуланські бесіди"(45 р. до н.е.), вислів "cultura animi autem philosophia est" ("проте культура духу є філософія") був спрямований на необхідність духовного, розумового розвитку людини як фактора її вдосконалення. Відтоді слово "культура" починає вживатися як синонім вихованості, освіченості людини, і в цьому значенні воно увійшло в усі європейські мови, в тому числі й українську.

Проте на цьому еволюція лексеми "культура" не закінчується. В епоху Раннього Середньовіччя вона використовується в значенні аграрного виробництва ("agri cultura"), а щодо інших сфер людського буття вона трансформується в слово "cultus" (культ), яке передбачало здатність людини розкрити власний творчий потенціал в любові до Бога. З розвитком феодальних відносин, переростанням замків та монастирів в осередки міської культури виникає уявлення про лицарство як своєрідний культ доблесті, відваги й гідності, а також поширюється комплекс значень слова "культура", згідно з яким вона стала асоціюватися з міським укладом життя, а ще пізніше, в добу Ренесансу, - з досконалістю та активізацією інтелектуального та творчого потенціалу людини.

3. Інтегративна специфіка культурології.

У сучасній культурі домінуючими стають процеси загальної інтеграції. В інтелектуальній діяльності це виявилось у взаємодії донедавна далеких одна від одної наук і виникнення на їхньому перетині нових: біохімії, генної інженерії, біофізики тощо.

Культурологія є також інтегративною сферою знання, народженою в широкому багатоаспектному діалозі на перетині філософії, історії, психології, мовознавства, етнографії, релігієзнавства, соціології культури та мистецтвознавства. Базисом культурологічного знання виступають окремі науки про культуру, в межах яких досліджуються певні феномени культури. Таким чином, культурологія належить до соціогуманітарних наук, хоча активно використовує як методи природничих наук, так і спеціальні методи дослідження соціальнш сфері.

Специфіка культурології полягає саме у її. інтегративному характері, в орієнтації на буття та діяльність людини й суспільства як цілісних феноменів.

Культурологія є системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку, людське значення та способи пізнання культури. Тому важливіш завданням теорії культури є пізнання сутності культури і виявлення законів та механізмів функціонування конкретних форм і сторін культури.

Серед основних завдань культурології можна виділити такі:

- аналіз культури як системи культурних феноменів;

- виявлення ментального змісту культури;

- дослідження типології культури;

- розв'язання проблем соціокультурної динаміки;

- вивчення культурних кодів та комунікацій.

Культура завжди цікавила філософів, соціологів, психологів, істориків як феномен суспільного життя, що розкриває особливості поведінки, свідомості та діяльності людей в конкретних формах життя (культура праці, культура побуту, художня культура, політична культура), а також як спосіб життєдіяльності людини, колективу і суспільства в цілому. Без світу культури важко собі уявити світ особистості. До культури в цілому відноситься широкий діапазон людських почуттів і думок від пошуку смислу життя до естетики.

Вже у давніх міфах є спроба відповісти на питання про початок культурної історії людства. В легендах і міфах кожного народу є легендарні герої, які вчать людей оволодінню культурними досягненнями. Наприклад, Прометей навчив людей користуватися вогнем. Гермес — виготовляти знаряддя, опрацьовувати метали. Характерно, що доля культурного міфологічного героя майже завжди складалась трагічно. Прометей порушив волю богів та видав їх секрети людям, за що Зевс прикував його до скелі і прирік на страшні муки.

4. Культура як предмет культурології

Культура вивчається багатьма науками, як конкретними і прикладними, так і філософськими. Кожна з наук відтворює образ культури у відповідності до своїх завдань і методів. Провідна роль тут належить історико-філологічному циклу наук. Тому вчення про культуру, за необхідністю, виступає як комплексне міждисциплінарне дослідження, яке використовує результати багатьох гуманітарних наук як свої джерела. Основними завданнями і ступенями цього дослідження є: 1) опис фактів культури (прикладне культурознавство); 2) виявлення закономірностей розвитку культури (історія культури); 3) теоретичне пояснення культурних процесів (культурологія, теорія культури); 4) побудова універсальних моделей і науковий прогноз перспектив культури (філософія культури, футурологія); 5) вироблення рекомендацій для практичної діяльності; 6) виховання шанобливого і дбайливого відношення до національної і світової культури.

Спираючись на дані археології, етнографії, палеоантропології, історичної географії та інших допоміжних історичних дисциплін, культурологія висуває припущення про походження культури, про первинні факти культури та їх значення. Хронологічні зміни в культурі фіксуються суспільною історією, історією техніки, науки, мистецтва, релігії та іншими історичними науками. Культурологія осмислює суть, рушійні сили, причини і наслідки цих культурних змін. До її завдань входить також консультування культурних проектів, що передбачає використання краєзнавчих, архівних, бібліографічних джерел.

5. Генезис поняття культури. Багатоаспектність тлумачень і спроб визначення культури.

Поняття "культура" складне і багатогранне. Чимало філософів та інших дослідників давніх і новітніх часів цікавились цим питанням. Саме слово "культура" латинського походження і означає "обробіток", "догляд".

Вперше це поняття вжив видатний римський мислитель, оратор і державний діяч Цицерон (106—43рр. до н.е.). У культурі він вбачав, з одного боку, діяльність по перетворенню природи на благо людини, а з іншого, — засіб удосконалення духовних сил людини, її розуму.

Пізніше слово "культура" все частіше починає вживатися як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьому розумінні воно увійшло по суті у всі європейські мови. У середні віки поняття "культура" асоціюється з міським укладом життя, а пізніше, в епоху Відродження, з досконалістю людини. Нарешті, у XVII ст. слово "культура" набуває самостійного наукового значення.

Німецький філософ XVII ст. Й.Рейдер відстоював ідею історичного прогресу людства, пов'язуючи його з розвитком культур. Він підкреслював, що творення і засвоєння набутої людством культури є необхідною умовою становлення людини, її "другим народженням".

Український філософ Г. Сковорода вперше поставив питання про культуру як окремий, незалежний від природи, символічний світ, у якому вищі цінності людського буття, все святе і божественне, розкриваються і побутують у символічній формі.

Сьогодні не існує загальноприйнятого визначення культури. У світовій літературі можна знайти більш як 500 визначень поняття "культура".

Говорячи про походження, або іншими словами про генезис культури, варто сказати, що в суспільстві традиційно розрізняють два основні напрямки культури — матеріальний і духовний, — відповідно до двох головних сфер людської діяльності — матеріальної і духовної. Матеріальна культура охоплює всю сферу виробничої діяльності людства та її результати: як знаряддя праці, житло, предмети повсякденного побуту, одяг, будівельні споруди, засоби зв'язку, пам'ятники і монументи тощо. Духовна культура стосується області свідомості, пізнання, моралі, виховання, освіти, науки, мистецтва, літератури та інших сторін духовної діяльності людини. Сюди також належать релігія і міфологія, світоглядні, політичні, моральні та інші уявлення людей. Між матеріальною і духовною культурою існує тісна органічна єдність.

6. Структура ісоціальні функції культури

Культура, як спосіб організації суспільного, групового та індивідуального життя, припускає можливість найрізноманітніших вирішень людських проблем, пристосування до умов соціального часу і простору. Які ж функції повинна виконувати культура, щоб забезпечити, з одного боку, стабільність суспільного буття людей, а з іншого - нові підходи до мінливого світу?

У зв'язку з структурною складністю культури її соціальні функції численні і системно взаємопов'язані. Провідними серед них є функції комунікації, трансляції і трансмутації. Інші завдання культури підпорядковані цим функціям або доповнюють і конкретизують їх.

Комунікативна функція культури. Суть цієї функції полягає в тому, що поруч з біологічними формами спілкування, а потім замість них або перебудовуючи їх, люди створюють все нові й нові способи обміну даними, думками, почуттями. Передача культурної інформації не забезпечується автоматично, на відміну, скажімо, від генетичної організації в природі. Спілкування як процес повинно постійно підтримуватися творчими зусиллями його учасників по оформленню змісту власної свідомості та розумінню інших людей. Найвеличніший продукт культури, який забезпечує комунікацію, - Слово. Мова, усна і письмова, є древній і вічно молодий працюючий винахід культури. І нехай поет сказав колись, що “думка проречена є неправдою”, потенціал словесно-знакового способу спілкування людство ще не вичерпало. Значною мірою воно підпорядкувало собі і перетворило наочно-образну комунікацію (показ, передачу образів та почуттів через навіювання, співпереживання і т.ін.).

Трансляційна функція культури. Це, по суті, та ж комунікація, але розгорнута в соціально-історичному часі і просторі. Під трансляцією потрібно розуміти передусім функцію передачі соціального досвіду від одного покоління людей до іншого, від епохи до епохи. Культура забезпечує спадкоємність людського існування для багатьох поколінь, створюючи більш або менш надійний захист від екологічних законів регулювання життя. Це пояснює, зокрема, постійне зростання населення Землі, серйозний вплив на яке може мати тільки культурний чинник.

Трансляція культури надзвичайно багатопланова. Частіше за все в ній виділяють духовний і матеріальний компоненти. Духовна, або суб'єктна трансляція іноді називається людинотворчою функцією культури, бо вона спрямована на формування особистості в діапазоні, прийнятному для даного суспільства. На цю сторону трансляції працюють всі соціальні інститути і відносини, які ми звикли називати системою виховання і освіти.

Матеріальна, або предметна сторона культурної трансляції виражається в тому, що ми успадковуємо і приймаємо як такий світ штучно створених предметів, споруд, механізмів. Середовище існування людини все більшою мірою завдяки механізмам культурної спадкоємності перетворюється на техносферу. Особливе значення для культурного виживання людства мають механізми успадкування технологічних знань. Саме передача “мозаїки технологій” від покоління до покоління сформувала потребу не просто у словах, а в поняттях про предмети і процеси, залучені до людської діяльності.

Функція трансляції, разом з тим, має свої особливості у передачі інформації. Очевидно, що об'єм соціокультурної пам'яті постійно зростає, але і він не безмежний. Виходячи за рамки комунікації, ця функція передбачає обов'язковий вибір та відбір матеріалу, який передається. А оскільки життєві цілі і потреби людей мінливі, накопичений культурний багаж постійно зазнає переоцінки, переусвідомлення. Не можна заперечувати і можливість втрати культурної інформації.

Функція трансмутації може бути визначена як творча функція культури. Мутацією називають реорганізацію структур відтворення інформації, перебудову самого апарату носіїв інформації. Щоб життя людей в суспільстві було стійким, необхідна різноманітність форм культурної спадкоємності. Збереження соціальної системи через посилення різноманітності елементів і зв'язків між ними - таке основне призначення даної функції культури. Наприклад, у примітивних суспільствах ім'я людини або предмета ніколи не було випадковим, оскільки в них втілювалася передбачувана “програма” поведінки, дій. Однак відомості, які нагромаджуються, у зв'язку з їх значущістю для людського співтовариства, не могли залишатися надбанням лише індивідуального досвіду. Тому виникли нові, надіндивідуальні канали передачі культурної інформації, зокрема міф, а значно пізніше - наука.

Додатково можна вказати такі функції культури, як нормативно-регулятивна, сигніфікативна, ігрова, рекреативна, стилеформуюча. Деякі дослідники вважають, що культура виконує також “репресивну” функцію - через придушення біологічної агресивності людини соціальними засобами або перетворення її у соціально прийнятні форми.

Крім цього, серед інших слід назвати пізнавальну (гносеологічну, мислетворчу), експресивну (яка дає можливість “побачити” внутрішній світ індивіда), етичну, ідентифікативну та консолідаційну функцію культури.

7. Українська культурологічна думка

Виникнення української культурологічної думки пов'язане з діяльністю Кирило-Мефодіївського братства. У Статуті Братства, у відозвах “До братів українців”, “До братів росіян”, “До братів поляків”, в творах його фундаторів - М. Костомарова (“Думки про історію Малоросії””, “Дві руські народності”), П. Куліша (“Повість про український народ”) - відстоюються ідеї культурної самобутності слов'янських народів, їх права на вільний розвиток, гарантований вільним федеративним союзом слов'янських республік. Значний внесок в розвиток культурологічної думки зробив М. Драгоманов (1841-1895 рр.). З позицій порівняльно-історичної методології М. Драгоманов виступав проти хуторянського етнографізму, висував ідеї вільного розвитку народної культури у національну культуру, просякнуту загальнолюдськими цінностями. Цілісну концепцію історії української культури висунув М. Грушевський (1866-1934 рр.). Вона базувалася на тезах самобутності і самостійності української культури. Одним з перших він піддав сумніву і критиці теорію єдиної монолітної культури Київської Руси, доводив існування різних етноплемен ще за епохи трипільської культури. Не протиставляючи українську і російську культури, він все ж вважав першу більш близькою до європейської культури.

8. Феномен української ментальності: її основні складові

"Ментальність" – соціально-філософська категорія, здатна стати основою окремої методології дослідження різних соціальних груп. А в ситуації надзвичайно високої соціальної мобільності її світоглядно-методологічний потенціал дозволяє простежувати механізми самозбереження національно-етнічних надбань навіть за умов кардинальних змін, які супроводжують сучасне українське суспільство. Тому національну ідею, яка зможе об’єднати його слід шукати в глибинних змістах (шарах) етнокультурної соціально-духовної спадщини українського народу.

Термін "ментальність" в український філософський лексикон увійшов у останнє десятиріччя минулого століття, ним оперують у засобах масової інформації, наукових повідомленнях, політичних та ідеологічних програмах тощо. Нове поняття легко вбирало у себе всю повноту оновлюваного буття, доки не опинилось перед загрозою самознищення – втратою своєї конкретної визначеності.

Сутнісні риси української ментальності репрезентовано такими характеристиками: зовнішня пасивність, сумнівність, невміння скористатись з історичної ситуації, звичка розраховувати лише на свої сили (недовіра до державних інституцій), рівноправність чоловіка і жінки, традиційність (прагнення побачити себе-відтворення не лише в дітях, а й внуках і на генетичному рівні як зовнішня подібність, і на духовному як досвід).

9. Культурологічна концепція Г.Сковороди.

Творчість Г. Сковороди стоїть на перехресті двох історико-культурних
епох. Вона підбиває підсумок старій бароковій літературі2 і одночасно
започатковує просвітницький реалізм, розвинутий у XIX ст. Спадщина вченого яскрава і різноманітна за жанрами. За його життя вона передавалася з уст в уста, розповсюджувалась у рукописах, але видана була вже після смерті.

Вона включає філософські трактати, діалоги ("Наркіс", "Узнай себе", "Асхань" таін.), проповіді, лірику (філософська, духовна, сатирична, пейзажна, інтимна, громадсько-політична), байки ("Басні харьковские"), притчі, канти ("Всякому городу нрав і права"3, оди, монологи, панегірики, псалми, послання, епіграми, афоризми, переклади античної літератури). Найвідомішою збіркою поезій є "Сад божественних пісень", до якої увійшло 30 творів, написаних у 1753-1785 pp. Поезія Сковороди відзначається тематичною різноманітністю, глибиною думки, оригінальністю поетичної форми.

Філософська система Сковороди базується на античній спадщині (ідеях Платона, Сократа, Плутарха, Квінтіліана, що становили теоретичну основу його вчення). По суті, Сковорода, не маючи попередників, відновив неоплатонізм в українській духовній культурі, став засновником української класичної філософії, започаткувавши новий науковий напрям - філософію серця, яка грунтовно розроблена в XIX ст. у працях П. Юркевича та ін. Серце в розумінні Сковороди означало душу людини, думку, вищий розум, Бога, тому було рушійною силою, "пружиною" усього. У собі, вважав Сковорода, потрібно шукати "істинну людину", Бога. "Пізнай себе", - закликав він слідом за Сократом, акцентуючи увагу на самопізнанні та самодосконалості.

Вчення Сковороди, хоч він і не прийняв геліоцентричної теорії Коперника ("Кинь Коиерникові сфери, глянь в сердечнії печери"), поєднало в собі й ідеї просвітництва. Він сіяв знання, освіту і розум серед свого народу, привернувши тим самим увагу освічених кіл до простолюду ("А мой жребій з голяками"), пропагував загальнолюдські цінності, сформував ідею "сродної праці" (тобто вибору життєвого шляху за природними нахилами та обдаруваннями людини), яка мала лягти в основу життя як суспільства так і конкретної людини, поширював ідеї стоїцизму та гуманізму, закликав до поміркованості, повчав керуватися "твердим глуздом", вплинув на становлення просвітницького реалізму в українській літературі з його соціально-побутовим спрямуванням та чіткістю думки ("Всякому городу нрав і права", "Сад божественних пісень") і, нарешті, започаткував нові жанри в українській літературі: сатиричну і пейзажну лірику та байку. Його наука раціоналістична в тому розумінні, що навчала людей не абстрактним поняттям, а мудрості життя, осмисленню суперечностей навколишнього світу і самої людини.

10. Основні концепції походження української культури.

Новий етап у розвитку української культури розпочався наприкінці XIX - початку XX ст. Незважаючи на "пропащий час", яким для українства, за визначенням М. Драгоманова, стало XIX ст., на його заборони, утиски, а скоріше - всупереч їм формується феномен національної свідомості, стає виразнішою національна ідея, що поєднує навколо себе субкультури різних соціальних верств та прошарків у єдиний загальнонаціональний культурний потік. Цементуючою постаттю епохи, що минала, був Т. Шевченко, який прозорливістю свого творчого генія не лише об'єднав західно- і східноукраїнські землі, а й закликав до національного прориву з безнадії та відчаю до свободи національного духу та життя. Націй основі українська культура набувала загальнонаціональних рис, ставала розвиненішою її структура, оформлювався її професійний рівень.

Слово, а не зброя ставало символом цієї суперечливої доби, підготовлюючи грунт для майбутніх визвольних змагань за державу. Змінена національна ментальність намагалася переглянути усталені стереотипи історичної долі насамперед через переосмислення минулого, яке притягувало своєю щирістю та відкритістю, суперечливістю та трагічністю, величчю поставлених завдань та нескореністю національного духу.

Широкий спектр поглядів на розвиток культури взагалі та української зокрема висунули видатні представники української культури: діячі "Руської трійці", "Кирило-Мифодіївського братства", Михайло Драгоманов, Іван Франко, Михайло Грушевський, Леся Українка, Михайло Коцюбинський та багато інших. Суттєвими надбаннями української культурницької думки цього періоду вважаємо такі: 1) стверджуючись в умовах жорстких антинаціональних утисків, вона мала демократичну, глибоко гуманістичну спрямованість, віру в історичне майбутнє українського народу; 2) було сформульовано основні засади народознавства як науки про історію української культури; 3) українські вчені гостро критикували як елітарні концепції культури, які проголошували необхідність демократизації суспільного життя та аристократизацію духовних цінностей, так і марксистську теорію класової боротьби в розвитку культури, яка пізніше знайшла найповніше втілення в ідеології пролеткульту й сталінізму, коли абсолютизувалася роль народних мас у культурі. Українські вчені та діячі культури у своїх творах показували як безперспективність ізолювання культури від простого люду, так і сліпе ідолопоклонство перед жаданнями та прагненнями темної маси. Так, І. Франко, Л. Українка, П. Грабовський та інші письменники підкреслювали необхідність поєднання культури з життям і вимогами всього українського народу, її спрямування на шлях служіння загальнолюдським цінностям - демократії і соціальному прогресу. У змісті культури вони захищали пріоритет науки над різними ідеологічними цінностями. Вважаючи культуру важливим фактором боротьби народу за соціальне та національне визволення, вони активно відстоювали розвиток демократичного змісту національної української культури на противагу занепадницьким течіям, утверджували ідеї її зв'язку з культурами різних народів.

11. Філософський методологічний підхід - розкриття креативно-діяльнісної сутності культури

Філософія не цуралася культурної проблематики фактично з самого свого народження. Суттєву увагу приділяли питанням культури вже філософи Давньої Греції.

представники інших суспільних наук, на статус "головної" науки про культуру почала претендувати щойно оформлена тоді як наукова дисципліна соціологія. Позитивісти, зокрема Огюст Конт (1798—1857), узагалі почали говорити про кінець філософії історії і її заміну соціологією.

Хоча нова наука, попри сподівання Конта, і не змогла охопити всю культурну проблематику, однак вона зробила власний суттєвий внесок у дослідження феномена людської культури. Особливу увагу соціологи звертали на специфіку виявлення культурних закономірностей у різних культурно-історичних контекстах.

Російський соціолог та природознавець Микола Данилевський (1822—1885) виділяв кілька культурно-історичних типів, кожен з яких еволюціонує від етнографічного стану до державного і переходить у цивілізацію. Історія ж є зміною культурно-історичних типів. Письменник і публіцист К. Леонтьев, загалом поділяючи погляди Данилевського, вважав можливим культурний прогрес тільки за наявності соціальної нерівності й боротьби. Встановлення ж соціальної справедливості й рівності, на думку Леонтьева, є початком занепаду культури.

Англійський соціолог Арнольд Тойнбі (1889—1975) під впливом ідей О. Шпенглера розглядав історичний розвиток людства в контексті теорії коловороту локальних цивілізацій. Велика Історія складається з історій відносно самостійних цивілізацій, кожна з котрих проходить стадії виникнення, розвитку, кризи і загибелі. Рушійною силою культури Тойнбі вважав творчу меншість, яка є носієм "життєвого пориву" і відповідає на історичні "виклики".

Якшо творча меншість з якоїсь причини виявиться нездатною відповісти на історичний "виклик", то вона перетворюється на панівну меншість, а культура починає рухатись до загибелі.

12. Антропологічний підхід до вивчення культури (основні концепції та їх представники)

Культурологія як спеціальна наукова дисципліна склалася тільки у XX cm. Однак протягом тривалого часу (а надто з кінця XVIII cm.) різні гуманітарні науки, як ті, що мали давню історію, так і ті, що тільки-но Виокремлювалися В Новий час як самостійні сфери наукової рефлексії, розробляли широкий спектр специфічно культурологічної проблематики. Ідеї і концепції, висунуті й обґрунтовані представниками різних наукових традицій протягом попередніх століть, утворили історичний фундамент сучасної культурології.

Звісно, дослідження культури, що мають значення в контексті передісторії культурології, проводились із застосуванням різних методологій і принципів, що були притаманні різним науковим дисциплінам. Тому для уникнення хаотичності є потреба якось розподілити результати досліджень залежно Від концептуальних принципів підходу до аналізу культури.

Питання походження людства і сутності людського способу буття, закономірностей і перспектив його розвитку цікавили людей здавна. Саме така зацікавленість значною мірою стимулювала міфотворчість прадавніх народів, яка була адекватним до тогочасного етапу розвитку людини способом рефлексії над сутністю буття.

13. Еволюціоністські концепції культури (Л.Уайт.)

У 1939 р. американський філософ Леслі Уайт (1900-1975) незалежно від В. Освальда повернувся до тлумачення терміну "культурологія", вводячи його в контекст антропологічних досліджень про культуру. Його праця "Наука про культуру" (1949) сприяла виділенню культурології в окремий напрям досліджень, поставила питання про необхідність визначити предмет культурології як науки та започаткувала цілісний підхід до вивчення культурних явищ1.

Однак у західноєвропейській науковій традиції культурологія в розумінні цілісного сприйняття культури не утвердилась. Переважно феномен культури розглядався із соціально-етнографічних позицій. Тому провідними науками про культуру в Європі й Америці стали соціальна та культурна антропологія, соціологія, структурна антропологія, історична культурологія, семіотика та посткультурна лінгвістика (постмодернізм). Зокрема, значного поширення в західній культурології набула культурна антропологія. її називають ще етнічною чи етнологічною культурологією. Вона вивчає традиції, звичаї, обряди, ритуали, міфи і вірування, а також весь уклад життя традиційних, докапіталістичних суспільств і так званих "архаїчних" народів. Останніми роками значне поширення одержали структурно-семіотичні концепції культури, що спираються на новітні лінгвістичні методи дослідження.

14 Соціологічний підхід - розкриття культури як багатошарової системи

Динаміка культури характеризує трансформаційні процеси всередині культури й у взаємодіях культур, які специфічні цілісністю, закономірністю, спрямованістю і впорядкованістю провідних тенденцій. Для динаміки культури характерною є усталеність взаємодії компонентів, періодичність і стадіальність, що відрізняє її від культурних змін як довільних трансформацій соціокультурного процесу. Динаміка культури є відображенням здатності складних соціальних організмів адаптуватись до мінливих зовнішніх і внутрішніх умов існування.

Елементи культури, що перебувають у стійкій рівновазі, закріплюються в культурній традиції. Накопичення протиріч у культурній системі призводить до її розбалансування і створення кризової ситуації, яка знаходить своє вирішення в оновленні культурного досвіду, в культурних інноваціях. Динаміка культури може вести до збагачення ціннісних смислів культури, тобто носити прогресивний характер. Проте можливі такі динамічні процеси, що спрощують культурне життя суспільства, ведуть до його занепаду і деградації. Регресивні зміни викликають кризу культури. Особливим станом культури є її застій як стан довготривалої стагнації культурних цінностей.

У культурології існують різнопланові підходи до побудови моделей соціокультурної динаміки.

15. Проблема субкультури та контркультури в сучасному суспільстві

Поняття "субкультура" не тотожне поняттю "соціальна група", а відображує лише частковий вияв останнього. Соціальна група визначається фундаментальними ознаками соціального розмежування - відношенням до власності, влади, місцем у системі суспільного розподілу праці тощо. Члени соціальної групи не завжди обов'язково пов'язані прямими контактами, проте їм притаманні такі аспекти життєдіяльності, як уклад, рівень, якість життя, тобто те, що зараз усе частіше називають "стилем життя".

Субкультури існували з давніх часів, проте у патріархальні епохи вони відрізнялися лише так званим "нормативним зразком" тієї чи іншої соціальної групи. "Патріархально-селянський" зразок як особистісний тип субкультури історично склався першим. Так, Гесіод (8-7 ст. до н.е.) у дидактичній поемі "Труди і дні" добропорядність цього типу пов'язував із власними зусиллями; законами, що встановлені богами; упорядкованістю, мірністю, традиційністю життєвого укладу; удосконаленням майстерності в трудовій діяльності; прагненням до матеріального статку, збагаченню не за рахунок насилля й грабунку, а господарчої самодостатності. Життєвими настановами такого типу є: соціальна обережність, прагнення до безпеки від сумнівного випадку, що підривають усталений уклад і благополуччя; добропорядне ставлення до сусіда, на відміну від суперництва аристократів; прагматична обачливість, а іноді й хитрість - він і хазяїн у власній сім'ї чи общині, і підданий "у мирі". Такий нормативно-культурний тип може досить жваво трансформуватися як у тирана, деспота, так і в раба, хитрого холопа. Отже, якщо з допомогою субкультур індивід може різними шляхами сприйняти та реалізувати базисні цінності суспільства, то контркультура означає індивідуальне відмовлення від основних зразків культури суспільства. Звичайно контркультура виникає внаслідок невдалого наслідування домінуючим культурним зразкам. Цінності, які культивують контркультури, стають причиною тривалих і нерозв'язних конфліктів у суспільстві, особливо тоді, коли вони проникають у саму пануючу культуру.

Історія знає також періоди, коли в загальнокультурному масиві суспільства виникали субкультури, які не заперечували базисних культурних цінностей, принципів та норм, але й не вписувалися в офіційно діюче, навіть законодавчо оформлене культурне поле. У цьому випадку йдеться про так званий underground - підпільну культуру, що формується й функціонує в надрах дисидентських рухів.

16. Культурогенез - процес зародження культури людства і становлення людини

Первісна доба - одна з триваліших та найважливіших етапів культурного розвитку людства. Саме за тих часів формується як сама людина, так і суспільна організація, закладаються основи господарської діяльності, започатковуються релігійні вірування і культи, з'являються різні види мистецтва. Загалом людина первісної доби за інтенсивністю своєї розумової діяльності та культурного освоєння навколишнього середовища навряд чи може поступитися сучасній людині, оскільки основи цивілізації в її найголовніших проявах були започатковані саме за найдавніших часів.

Культура первісної доби це насамперед культура матеріальна. Особливо велику роль у житті первісної людини відіграли метали та техніка виготовлення знарядь праці, зброї, прикрас. Тому матеріали, які були провідними в господарському житті, і дали назви відповідним основним історико-культурним періодам: кам'яна доба , мідна доба, доба бронзи та заліза.

Знання про культурний та духовний світ людини дають археологічні знахідки, що поділяються на місця проживання давніх людей, поховальні пам'ятки, місця культового призначення та окремі предмети. Як правило, вони доходять до нас у вигляді культурного шару, що являє собою суміш землі та решток археологічних пам'яток. Умовно однотипні пам'ятки, що мають спільні ознаки у спорудженні житла, ритуальних об'єктів, типах виготовлення посуду, прикрас, зброї та їхньої орнаментації, називаються археологічними культурами. Часто трапляються й такі пам'ятки, що належать до археологічних культур з близькими ознаками господарської діяльності, духовної культури, ритуальних культів. Це блоки культур, культурні області, що мають як спільні, так і суто специфічні риси. Формування археологічних культур відбувалося за часів раннього палеоліту, а культурних областей, які виникали внаслідок продуктивної діяльності споріднених етносів, - за неоліту.

За часів первісної доби людство пройшло різні стадії соціокультурного розвитку; від людського стада за часів раннього палеоліту до родової, сусідської та племінної громади за часів мезоліту та неоліту, союзів племен - за часів мідного віку, або енеоліту. За доби мезоліту завершується формування великих рас. На Стародавньому Сході у неоліті утворилися перші держави в Передній Азії, Північно-Східній Африці: Вавилон, Шумер, Єгипет, Ассирія, Урарту та ін.

Культурне освоєння навколишнього середовища починається з появою людини та її трудової діяльності. Еволюційний розвиток людини вивчається в рамках антропогенезу (від грец. antronos - людина, genesis - розвиток; виникнення та історико-еволюційний процес становлення сучасного типу людини), що є предметом дослідження ряду природознавчих та суспільних наук, у тому числі археології, культурології, філософії. На думку вчених, людина сучасного типу, тобто "людина розумна" (homo sapiens) з'явилася 40-35 тис. років тому. Як вважає російський філософ П. Гуревич, антропогенез, або перехід від природного до надприродного життя людини, стався внаслідок використання нею вогню і знарядь, становлення мовлення, дотримання табу, коли через застосування до себе насильства відбувалось формування людської істоти, виникнення мистецтва, створення свідомих угруповань, що поклали початок суспільній організації, поява міфів, які підпорядкували собі все життя первісної людини - від сімейного укладу до характеру праці і боротьби за виживання.

17. Неолітична революція, її сутність і наслідки

Кардинальні зміни в культурному розвитку суспільства відбулися за часів неоліту (нова кам'яна доба), коли здійснювався перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства (неолітична революція), тобто людина почала виготовляти продукти харчування, використовуючи вирощені нею рослини та приручені тварини. Важливу роль у соціокультурогенезі відігравав осілий спосіб життя, що привело до збільшення населення та зростання його добробуту. За добу неоліту набули поширення торгівля, землеробство, скотарство, ремесло (глиняна кераміка та тканина - перші штучні матеріали, створені людиною). Удосконалилась техніка оброблення знарядь праці (свердлення, пиляння, шліфування).

Пізній неоліт іноді називають мідним віком, чи енеолітом. У цей період уже панувало відтворююче господарство, а знаряддя праці та зброю вироблювали переважно з нового матеріалу - міді. Мідними виробами користувалися поряд із кам'яними. В Азії доба міді позначилася появою перших цивілізацій, а в Європі - пересуваннями племен кубків та шнурової кераміки, а, можливо, й появою індоєвропейських мов.

Україна здавна визначилась як землеробський регіон. На її теренах в середині VI - V тис. до н.е. зародилася буго-дністровська археологічна культура, яку можна вважати найдавнішою землеробською культурою басейнів Південного Бугу і Середнього Дністра. Ця культура стала одним з компонентів формування трипільської культури.

Найрозвинутішою землеробською культурою доби енеоліту була трипільська культура (4000 - 2350 pp. до н.е.), поширена в Україні, Молдові та Східній-Румунії. Основними галузями господарства стали землеробство та скотарство. Характерних рис трипільська культура набула за часів середнього етапу розвитку. Поселення з долин річок перемістилися на схили чорноземних плато. Вони укріплювались валами та ровами. Інколи житла розташовувались по колу, площа їх значно збільшувалася за розмірами та поділялась на окремі приміщення. Часто трапляється двоповерхове житло, побудоване з дерева та глини, з глинобитними підлогами та печами всередині. Відомі також моделі житла з двоскатними дахами та круглими вікнами.

Первісне землеробство в період середнього Трипілля досягло найвищого розвитку. Земля оброблювалася кам'яними та роговими мотиками. Для обробки зерна використовувалися зернотерки, а для зберігання - ями та великі глиняні посудини. Значно удосконалилось оброблення кременю, навіть з'явилися майстерні з виготовлення знарядь праці. Зросла кількість виробів з міді (сокири, тесла, голки). На зміну орнаментальній кераміці у вигляді насічок раннього трипілля приходить розписна кераміка, для якої були характерними чорний, білій і червоний кольори. Удосконалюється кухонний посуд, змінюється форма статуеток - замість статуеток сидячих жінок з'являються стоячі фігурки жінок з округлою головою та чоловічі зображення.

18. Етногенез - (виникнення мови, самосвідомості та самоназви етносів) - визначальний шлях формування культури народу.

Етногенез українського народу він виводив від сарматів, а під русами розумів лише українців. "Історія Русів" мала великий вплив на формування національної свідомості, усвідомлення українцями приналежності до окремого народу з героїчною минувшиною. Дослідник цього твору історик-етнограф О. Оглоблин назвав його "вічною книгою незалежності українського народу".

Джерелом пробудження національної свідомості стали також дослідження духовного життя попередніх поколінь. Багатство духовного світу українців відбивали фольклор, поезія. їх дослідженням займалися етнограф Григорій Калиновський, Микола Цертелєв, Михайло Максимович, Осип Бодянський та ін.

У кінці XVIII - на початку XIX ст. зростає інтерес до української мови, з'являються спроби визначити її особливості та місце серед інших слов'янських мов. Учені обґрунтовують право української мови на самостійне існування та подальший розвиток, що сприяло виділенню українського мовознавство в окрему науку. Проте більшість заможної верхівки, чиновництва та духовенства користувалися переважно російською мовою, а українська була мовою спілкування простого народу. Офіційна влада твердила, що української мови немає, а є лише діалект російської мови, не придатний для літературного вживання.

Для доведення права на самостійне існування української мови кращі сили української інтелігенції прагнули перетворити "народорозмовну" мову на основний засіб спілкування усіх верств українського суспільства, на мову літературну. І це вдалося Іванові Котляревському (1769-1838). З виданням "Енеїди" (1798) усьому світу предстали багатство і мелодійність, виразність і колоритність української мови, її здатність до чіткого і яскравого вираження думок не лише в розмові, а й на письмі.

Інтерес до української мови виявився і в перших українознавчих лінгвістичних працях. Олексій Павловський (бл. 1770-1822) написав "Грамматику малороссийского наречия" (1818). У 1823 p. Іван Войцехович склав невеликий український словник. Проте найбільше на ідею самобутності української мови спрацювала стаття професора Харківського університету Ізмаїла Срезневського (1812-1880) "Взгляд на памятники украинской народной словесности" (1834). Автор доводив, що українська мова є не діалектом чи говіркою, а справжньою мовою, що має право необмеженого використання в літературі та науці. На захист української мови в дискусії з М. Погодіним виступив і М. Максимович. На підставі наукових досліджень він зробив висновок, що українська мова є давнішою, ніж російська, і вона має право на самостійне життя. Розширенню сфери вживання літературної української мови сприяла діяльність талановитих письменників, що творили в добу від появи "Енеїди" І. Котляревського до виходу у світ Шевченкового "Кобзаря": Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка, Григорій Квітка-Основ'яненко, Амвросій Метлинський, Левко Боровиковський, Микола Костомаров, Віктор Забіла та ін. їхні твори - це нові зразки поезії, драми і прози.

19. Трипілля - як основа землеробської культури на теренах України

Первісне землеробство в період середнього Трипілля досягло найвищого розвитку. Земля оброблювалася кам'яними та роговими мотиками. Для обробки зерна використовувалися зернотерки, а для зберігання - ями та великі глиняні посудини. Значно удосконалилось оброблення кременю, навіть з'явилися майстерні з виготовлення знарядь праці. Зросла кількість виробів з міді (сокири, тесла, голки). На зміну орнаментальній кераміці у вигляді насічок раннього трипілля приходить розписна кераміка, для якої були характерними чорний, білій і червоний кольори. Удосконалюється кухонний посуд, змінюється форма статуеток - замість статуеток сидячих жінок з'являються стоячі фігурки жінок з округлою головою та чоловічі зображення.

Поселення пізнього Трипілля стали одним із вагомих компонентів у формуванні культур епохи бронзи. Трипільські племена, все більше просуваючись на схід та північ, значно розширили територію свого розселення. Як правило, вони займали високі берегові миси, придатні для оборони, а річкові долини використовували для випасу худоби, господарське значення якої дуже зростає. Поряд з наземним житлом вже трапляються землянки. Значного розвитку набуло оброблення металу, прядіння, ткацтво. Удосконалилась техніка оброблення кременю, вироби з якого вже шліфувалися. Проте кількість виробів розписної кераміки зменшилась. У побуті з'явились округлі посудини, оздоблені орнаментом. Поховання пізнього Трипілля являли собою курганні та безкурганні могильники з трупопокладаннями і трупоспаленнями.

Бронзова доба характеризувалася тим, що бронза стала не лише основним металом, з якого почали виготовляти знаряддя праці та зброю, а й тим, що вона спричинила організацію торгівлі досить рідкісним металом - оловом. Така торгівля зумовила швидке розповсюдження нових ідей та технологій. У Західній Європі центри металооброблення знаходилися в Егейському басейні (мінойці, мікенці), Центральній Європі, Іспанії, Британії і Скандинавії. Період пізньої бронзи позначився великими переселеннями народів. В Україні доба міді-бронзи (друга половина III- перша половина II тис. до н. є) найяскравіше представлена ямною та катакомбною культурами.

Отже, кардинальні зміни в матеріальній культурі первісної доби були спричинені чинниками, що виникали в людському суспільстві і насамперед у техніці вироблення знарядь праці. Не менш вражаючими були досягнення в духовній сфері. Це виявилося в появі мистецтва, розвитку міфологічної свідомості, становленні релігійних культів.

20. Особливості міфологічного світогляду (структура і функції міфу).

За первісної доби міфи були чи не найголовнішим засобом пізнання світу, що спирався на використання певних символів та своєрідної логіки. Міфологічна модель світу в уявленні первісної людини - це насамперед тотожність макро і мікрокосмосу, природи і людини, яка знаходила свій вияв у поясненнях космічного простору і Землі, в побутовій сфері (побудові житла, орнаментації посуду, декоруванні одягу), антропоморфізмі неживих об'єктів у мові (сонце сходить і заходить, падає дощ, підніжжя гори, ніжка стола тощо). Елементи міфології й досі збереглись у свідомості людей у формі расових та класових міфів, культу вождів, ритуалів масових збіговищ.

Для міфологічної свідомості було характерним вироблювання бінарної системи ознак, своєрідної матриці, яка була універсальним семантичним засобом (семантика - від грец. semantikos - позначення; змістовна сторона мови, окремих слів або їх частин) і включала 10-20 пар протиставлених одна одній ознак, що мали і позитивне, і негативне значення. Ці протиставлення характеризували структуру простору (верх-низ, небо-Земля, Земля-підземелля, схід-захід), часу (день-ніч, літо-зима), колір (білий-чорний, чорний-червоний), соціально-віковий статус (чоловік-жінка, старший-молодший, пращури-потомки, свій-чужий), абстрактні числові співвідношення (парний-непарний). Існували і загального плану протиставлення, що визначали модуль буття усередині міфологічної моделі світу (щастя-нещастя, життя-смерть, доля-недоля). На підставі таких бінарних ознак створювались універсальні знакові комплекси, які були ефективним засобом освоєння світу.

21. Міф як першомодель світу („Золота пектораль„; „Збруганський ідол„ тощо)

Кам'яні фігури людей висотою до 4 метрів були поширені у степовій смузі Європи й Азії від Німеччини до Монголії.

В Україні їх походження історики пов'язують зі скіфами і сарматами. Жіночі постаті на думку вчених — є половецькими намогильними статуями ХІ-ХІІ століть, або пам'ятками доби аланів і хозарів VІ - ХІІ століть.

Кілька таких статуй, знайдених на території Хмельницької області зберігаються у Кам'янецькому археологічному музеї.

Сьогодні важко встановити, який народ створив цих ідолів. Матеріали археологічних досліджень прив'язують їх до першої половини І тисячоліття нашої ери. А це були бурхливі часи "великого переселення народів", коли прийшли в рух числені європейські і азіатські племена.

Дослідження Збручанського ідола дозволило вченим встановити, що ця пам'ятка датується ІХ - Х століттям і виготовлена із місцевого вапняку. Три яруси зображень на кожній з чотирьох граней ідола трактуються дослідниками, як символічне втілення ідеї про небо, землю та підземне царство.

Найширша прикраса скіфського царя- золота пектораль виготовлена у 4 ст. До н.е. античними майстрами-торевтами Північного Причорномор`я. Борисом Миколайовичем Мозолевським у 1971 році під час розкопок скіфського кургану Товста Могила на околиці м. Орджонікідзе Дніпропетровської області. Пектораль виготовлена із золота 900/ооо, її діаметр30,5 см., вага 1149,5 гр. Виконана в техніці литва, карбування, скані, зерні, емалювання. Пектораль зберігається у Музеї історичних коштовностей України.

Пектораль вражає рівнем композиційного рішення, натуралістичною досконалістю пропорцій і образів. Монументальність і пластичність фігур справляють реалістичне враження життєвості. Трагічна вічна тема боротьби за виживання розташована саме в середині композиції нижнього ярусу. Увесь твір розкривається як книга, як поема про споконвічну боротьбу добра і зла, як невмируще оновлення життя у всесвіті.

22. Основні форми міфології

У міфології органічно перепліталися елементи науки, релігії, філософії, мистецтва та самого буття людини. Міфологічне мислення заполонило її свідомість, створюючи штучний світ фантастичних образів. Однак міф в уявленні первісної людини виконував функцію життєвого дороговказу. У будь-якій ситуації він допомагав людині віднайти сенс буття та душевний спокій. За значенням міф був конкретністю і реальністю, пов'язував у єдине ціле дійсність і фантастичну уяву. Поза міфом з його героями та образами людина існувати не могла.

Міф створював модель світу як закінчену систему знань, уявлень про навколишнє середовище всередині даної традиції. Міфологія - це особливий тип мислення, що протистояв історичному та природничо-науковому типам свідомості. Однак міфологічне передавання разом з генеалогічними схемами слугували за часовий трансляційний механізм, що поєднував буття декількох поколінь через створену певним соціумом систему термінів, понять, традицій. Міф синтезував у єдину нерозривну систему розповідь про минуле та пояснення сьогодення, а, можливо, і майбутнього. Саме в поєднанні просторово-часових параметрів Всесвіту і полягало його головне завдання. Образами такого космічного континуума (від лат. continuum - неперервне, суцільне ) були рік, небо, Світове древо.

23. Обряд і ритуал - перші культуротворчі форми

Ритуал — сильно стилізований і ретельно розпланований набір жестів і слів, що виконуються людьми, особливо вибраними і підготовленими для цього.

Обряд - послідовність дій, що мають символічне значення й присвячених відзначанню (святкуванню) яких-небудь подій або дат. Функція цих дій - підкреслити особливу цінність відмічуваних подій для суспільства або групи. Коронування - яскравий приклад важливої для суспільства церемонії.

Ритуал - сильно стилізований і ретельно розпланований набір жестів і слів, що виконуються людьми, особливо вибраними й підготовленими для цього. Ритуал має символічне значення Він покликаний драматизувати подія, викликати в глядачів побожний трепет. Приношення людини в жертву язичеському богові - яскравий приклад ритуалу. Більшість ритуалів розпадається на складові частини й елементи.

Твердість традиційного ритуалу й наполегливість, з якої ми його дотримуємося, необхідні суспільству. Але вони потрібні й нам особисто. Адже дотримання ритуалів і культурних норм вимагає контролю з боку нашої свідомості й волі, а пильний контроль за своїм поводженням ще більше розвиває й тренує моральність.

24. Виникнення мистецтва, релігії, моралі, їх ритуально-магічне призначення (Дольмени, Кромлехи тощо).

Дольмен — це доісторична споруда у вигляді двох або більше величезних брил, поставлених вертикально й перекритих зверху кам'яною плитою. Найчастіше ці споруди використовували як місце поховання. Дольмени можна побачити здебільшого у Західній, Північній та Південній Європі. Деякі з каменів важать декілька тонн.

Кромлех - древнє (часів неоліту, бронзового століття й пізніше, аж до раннього середньовіччя) спорудження, що представляє собою трохи поставлених вертикально в землю оброблених або неопрацьованих довгастих каменів (менгірів), що утворять одну або кілька концентричних окружностей. Часто конструкції такого типу відносять до мегалітів. Іноді в центрі таких споруджень перебуває інший об'єкт: скеля, менгір, каірн, дольмен, галерея або навіть цілий мегалітичний комплекс.

Термін відбувся від кельтського (Уельс): crwm (склепінний) і llech (кам'яне перекриття). Це відповідало дольменоподібним спорудженням. Тому в Уельсі, а також частково по всій Британії, кромлехами називали те, що ми в росіянці (пострадянської археологічної) традиції називаємо дольменами. А закільцьовані кам'яні структури в англомовній традиції називають stone cіrcles. Однак, останнім часом навіть на Британських островах для "дольменів" стали часто застосовувати термін "дольмен", що створює певну плутанину. На континентальній Європі більше затвердилося саме наведене тут визначення "кромлеха". Проте , при читанні неросійськомовної літератури варто застосовувати певну обережність.

Кромлехи зустрічаються практично скрізь. Їхнє призначення не завжди до кінця ясно. Серед відомих застосувань - ритуальне огородження священного простору з утворенням "храму під відкритим небом", календарна система візирів з відстеженням положень Сонця й, можливо, Місяця. Існують теорії, що зв'язують деякі кромлехи з астрономічними спостереженнями. Є кромлехи, що виконують чисто технологічні функції. Так, багато курганів обкладалися каменями й скелями для запобігання розповзання штучного пагорба. І, звичайно, існують системи, у яких кожна із цих функцій присутня в тім або іншому ступені.

25. Проблематика „Заходу-Сходу„ в культурології

Польсько-американський дослідник О. Галецький у своїх працях виділив у Європі декілька спільнот. Зокрема, до Середньосхідної Європи як культурно-історичного регіону з його функціями та особливостями він включив Польщу, Чехію, Україну, Білорусь та країни Балтії, відмежовуючи їх від євразійського регіону, де відчутний ще досить великий вміст азіатських елементів2. Цим він порушив досить поширену схему Схід - Захід, що склалася під впливом Шпенглерової концепції цивілізаційного розвитку. О. Галецький, так само як і А. Тойнбі, виокремив Україну з російського культурного простру, розглядаючи її як складову європейської цивілізації.

Концепції цивілізаційного розвитку дають підстави виділити такі основні підходи до визначення поняття "цивілізація": 1) цивілізація використовується в значенні певного рівня розвитку людського суспільства (Л. Морган, Ф. Енгельс); 2) під цивілізацією розуміється певний культурно-історичний цикл у розвитку народів. У даному випадку цивілізація є синонімом культури (А. Тойнбі, М. Данилевський); 3) цивілізація позначає вищий ступінь розвитку культури, що пройшла свій апогей і стала на шлях занепаду. Такий підхід різко протиставляє цивілізацію і культуру (О. Шпенглер).

Якщо цивілізація заснована на розумі і поклонінні техніці та машині, то культура оперує до духовності й людського духу. Вона виступає потужним інтеграційним чинником. Людське життя внаслідок несумісності характеру культури і суті цивілізації постає суперечливим.

26. Культура і цивілізація.

Існування різних підходів до визначення поняття "цивілізація" зумовлене різним змістом, що вкладається в його тлумачення. Відповідно до змістовного наповнення сутності цивілізацій та критеріїв її оцінки, визначається тип цивілізації. У житті дуже часто трапляється термін "тип": типова задача, тип передачі руху, типова ситуація, типова помилка, тип характеру, тип особистості тощо. Отже, тип - це те, що об'єднує за спільністю ознак в одну групу.

У культурології ряд культурно-історичних об'єктів, пов'язаних спільністю рис, елементів, закономірностями розвитку, також можна типологізувати, поєднуючи у певні типи. Зокрема, в 1958 р. в Чикаго відбулася широка дискусія, що мала на меті визначити спільні риси та ознаки цивілізації. При всьому розмаїтті існуючих точок зору на цивілізацію, вчені були одностайні щодо таких її найважливіших характеристик: 1) утворення держави; 2) виникнення писемності; 3) відділення землеробства від ремесел; 4) розшарування суспільства на класи; 5) поява міст. При цьому наявність перших двох ознак практично всі визнають обов'язковою, а необхідність інших нерідко ставиться під сумнів. Якщо навіть узяти до уваги перші три ознаки, то вони вже характеризують цивілізацію як соціокультурний та економічний комплекс.

27. Раціональна церемонія - визначальний чинник культури Китаю

Традиція чаювання в Китаї налічує не одне тисячоліття. За цей час було вироблено безліч способів приготування чаю для різних ситуацій. Услід за повсякденними чаєпиттям з'явилися вишукані ритуали для виняткових випадків. Оскільки такі чаювання народжували в людині особливі - піднесені і урочисті відчуття, на Заході їх стали називати «церемонією». На китайському ж це чайне дійство звучить як «Гун-фу Ча», де «Гун-фу» означає «вище мистецтво», а «Ча» відповідно, «чай». Виходить, що Гунфуча - це «вище мистецтво чаювання».В часи Гунфуча ви отримуєте можливість насолодитися всіма чотирма гідностями чаю: формою листа, кольором настою, ароматом і, нарешті, смаком. Чайний ритуал в Китаї створювався у декілька етапів. Процедура чаювання поступово ускладнювалася, у міру того як формувалося відношення до чаю, як до чогось більшого, ніж напою, що утамовує спрагу. Кожен рух чайної церемонії мав підтекст і був наповнений глибоким філософським сенсом. У Стародавньому Китаї чайна церемонія починалася з того, що людина повинна була внутрішньо підготуватися: звільнитися від всього неприємного, дратівливого, хворобливого і другорядного. Чайний ритуал можна було починати тільки після того, як душа людини наповнилася спокоєм і тишею, а сам він настроївся на одну хвилю з природою і всесвітом. Перш за все слід було вибрати чай, співзвучний настрою. Це міг бути чорний зелений, червоний або дуже рідкісний і дорогий «імператорський» жовтий чай (див. розділ «Чайна веселка»). Кожному виду відповідала своя технологія заварювання. Друге не менш важлива умова, - вода, яку використовують для чаю. Вона повинна бути свіжіше, узятою з джерела, струмка або річки. Третє - посуд, в якому готують і з якої п'ють напій, що вийшов. По китайських традиціях, чайний посуд повинен зберігатися на кухні, заварювання чаю відбувається у іншому місці, щоб ніякі сторонні запахи не вплинули на аромат. В давнину імператори використовували посуд із золота і срібла.

28. Стародавня писемність - формотворчий чинник культури (на прикладах).

На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилась на нові елементи. Найважливішим з них стала писемність, яка поширилась у східнослов'янському світі значно раніше від офіційного введення християнства. Певне уявлення про слов'янське письмо язичницького часу дають відкриття ряду глеків і мисок черняхівської культури (II—V ст.). Нині відомо близько десятка посудин з досить цікавими графічними орнаментами. Аналіз їх, здійснений Б.Рибаковим, показав, що перед нами добре розроблена календарна система, за допомогою якої слов'яни рахували й ворожили. Ці ритуальні посудини з календарними знаками доносять до нас схему річного циклу язичницько-магічної обрядовості і засвідчують досить високий рівень культури наших пращурів. Уже в IV ст. вони знали річний календар, який складався з чотирьох сонячних фаз і 12 місяців.

Раннє ознайомлення на Русі з писемністю засвідчує літописне повідомлення про знахідку в Корсуні (Херсонесі) слов'янським просвітителем Кирилом Євангелія і Псалтиря, написаних "руськими письменами". Підтвердженням цього є договори Русі з греками. З договору Ігоря з греками 944 р. відомо, що повноваження руських і купців підтверджували письмові грамоти, а не золоті й срібні печатки, як було раніше. Імператор Візантії Костянтин VII Багрянородний (905-959) у своєму творі "Про церемонії візантійського двору" повідомляє, що княгиню Ольгу під час її перебування на чолі посольства Русі в Константинополі супроводжували 12 перекладачів.

Особливий інтерес у цьому плані становить "софійська абетка", виявлена С. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору в Києві. Абетка написана на фресковій штукатурці, містить 27 букв, з яких 23 відповідають грецькому алфавіту, а чотири - Б, Ж, Ш, Щ - слов'янському мовленню. На думку С. Висоцького, "софійська" абетка відбиває один з перехідних етапів східнослов'янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви, щоб передати фонетичні особливості слов'янської мови1. Не виключено, що перед дослідником відкрився алфавіт, яким користувалися на Русі ще за часів Аскольда та Діра.

29. Елліністична культура античної Греції

Александр та його послідовники ставили за мету не підкорення і знищення завойованих народів, а злиття їх з греками в одне гармонійне ціле, подолавши розбіжності між греками і варварами (не греками). Елліністична культура набувала нових космополітичних рис, без кордонів, націй і держав. Особливістю епохи еллінізму був синтез грецької та східних культур. їхня взаємодія визначила подальші культурно-історичні долі окремих регіонів елліністичного світу, в тому числі і європейської цивілізації. Однак пануючою в цьому тандемі залишалась грецька культура. У самому понятті "еллінізм" міститься вказівка на перемогу грецької культури в країнах Сходу. Проте елліністична культура, незважаючи на її цілісність та наявність спільних рис, не була одноманітною: у кожному регіоні вона мала місцеву специфіку.

За добу еллінізму вперше до Європи з Азії потрапляє і значною мірою реалізується на практиці ідея світової імперії під орудою харизматичного вождя. Еллінізм характеризувався також наростаючим процесом розмивання етнічної однорідності, руйнуванням полісної, релігійної замкнутості. У цих умовах рядовий громадянин відходить від політичних справ, поступаючись місцем верхам суспільства, але не перетворюється на сіру безлику масу, а виражає свою індивідуальність через заглиблення у внутрішній світ. Еллінізм - це доба пробудженого індивідуалізму, який виявляється в дослідженні проблем щастя, етики, моралі.

Найважливішим поштовхом наукового, технічного й культурного прогресу став обмін досвідом та знаннями між місцевим населенням та греко-македонцями. У ремеслі це виявилось у масовості виробництва, удосконаленні ткацького верстату, розширенні асортименту одягу та взуття. У Єгипті з'явилися нові сорти папірусу, а в Пергамі з II ст. до н.е. - пергамент (недублена шкіра, вироблена із шкіри великого рогатої худоби або баранячої шкіри, яка використовувалась як матеріал для письма). Широкого розвитку набула рельєфна кераміка з металевим відливом, стилізована під дорогий металевий посуд. У ювелірній справі освоєно техніку перегородчастої емалі та амальгамації (амальгама - сплав ртуті з металом; використовується при позолоченні, у виробництві дзеркал, кольоровій металургії). У скляній справі розпочалося виробництво мозаїчного, двокольорового, гравірованого та золоченого скла.

30. Мистецтво доби Ренесансу (характерні ознаки).

З кінця XII ст. посилюються народні традиції в архітектурному будівництві. Ця тенденція з усією силою виявилася пізніше, у формуванні національного ренесансного та барокового зодчества. Вагомішими для розвитку архітектури стають смаки та потреби міського населення. Інтенсивно розвивається будівельна техніка. Замість мурування стін стала використовуватись малоформатна цегла-плінфа, яка за форматом була близькою до романських і готичних типів споруд, та брущата цегла. В містах створюються торговельні й ремісничі посади. Князівські резиденції починають витіснятися на околиці, а в центрі замість князівських дворів зводяться ратуші та церкви. Дещо змінюється призначення храмів, які відтепер мають не лише культове значення, а й слугують окрасою міста. Активно розбудовуються столиці удільних князівств, які копіювали Київ та Чернігів: Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Рильськ та ін. Такі процеси свідчили про те, що давньоукраїнське зодчество розвивалося в контексті західноєвропейської архітектурної традиції, а будівельна давньоукраїнська традиція слугувала за взірець в інших землях Київської Русі.

Монументальне мистецтво в Давньоруській державі з'являється з проникненням християнства. У ІХ-Х ст. швидкими темпами розвиваються фресковий та мозаїчний живопис. Оздоблення найчастіше мало характер сюжетних малюнків і портретів святих, що чергувалися з орнаментами. Власне всі зображення мали утворювати єдиний за задумом текст, що читався, як і книга, зліва направо.

Мозаїки були дуже дорогими у виконанні, тому більшість зображень у храмах і князівських палатах виконувалися у вигляді розписів фарбою -фресок. Майстри фрескових розписів працювали не лише над релігійними сюжетами. Світськими за характером були фрески, що прикрашали стіни княжих палат, а в церквах з'явилися розписи, побутові за тематикою, наприклад, сцени полювання та княжого життя в галереях Софійського собору; зображення константинопольського іподрому, на якому присутні візантійський імператор і київська княгиня Ольга.

31. Культура античної Греції (епоха класики).

Епоха класики відкидала всі вади моделі, робила її досконалою. Найвидатнішою скульптурою Фідія самі греки вважали Зевса Олімпійського, створеного для храму Зевса в Олімпії. Молодшим сучасником Фідія був скульптор Поліклет із Аргоса (друга половина V ст. до н.е.), який зображував переважно атлетів. Його статуї "Дорифор" та "Діадумен" відомі в римських копіях. Поліклет був також архітектором театру в Епідаврі, розрахованого на 10 тис. глядачів, багато працював над ідеальними пропорційними співвідношенням людського тіла, що виклав у трактаті "Канон".

Найвидатнішими зодчими IV ст. до н.е. були Скопас із Пароса (380-350 pp. до н.е.), Пракситель з Афін (близько 390-330 pp. до н.е.), Лісіпп (друга половина IV ст. до н.е) - придворний скульптор Александра Македонського. Скульптуру, як правило, розписували. її спочатку покривали воском, а потім трішки підфарбовували.


32. Що відрізняє європейську культуру від східних культур? Поясніть значення виразу „відкритий тип культури„

Поняття Європи набувало різного значення і змісту впродовж різних історичних епох. У давнину ще не існувало Європи в її сучасному розумінні. Відомо, що греки дали півострову Азійського континенту з нечітко визначеними східними кордонами ім'я міфологічної героїні Європи, тому греків стали вважати першими європейцями, а місце, де вони проживали, — Європою. З "Іліади" Гомера дізнаємося, що Європа — донька Сфінкса чи фінікійського царя, в яку закохався верховний олімпієць Зевс. Перевтілившись у білого бика, Зевс викрадає прекрасну Європу і переховує її на острові Кріт. Очевидно, ця легенда стала однією з головних підстав для сучасних істориків вважати, що з острова Кріт веде походження європейська цивілізація.

Найціннішими і найхарактернішими надбаннями духовної культури античності для подальшого розвитку і становлення культури європейського регіону були: зародження гуманістичної традиції, досвід демократії античного полісу та виникнення в його культурі спектра різних філософських систем і перших зразків теоретичної науки.

Більша частина сучасного населення далекосхідного регіону належить до трьох основних груп монголоїдної раси: північна (корінні народи Сибіру і народи північно-східного Китаю); східна (монголи та північні китайці); змішані та перехідні форми між монголоїдами й австралоїдами (південні китайці, індонезійці, народи Індокитаю, Японії).

Культурна самобутність далекосхідного регіону найкраще розкривається крізь призму китайської та японської духовної специфіки з додатками елементів індійської культури. Світоглядними орієнтирами в регіоні з давніх-давен слугували конфуціанство, даосизм, легізм, синтоїзм і буддизм. Всі вони мали величезний вплив на формування стилю мислення, способу життя і діяльності жителів регіону, були одночасно і релігіями і філософсько-практичними системами. Так, буддист не втрачав традиційних язичницьких вірувань, що увібрали в себе даосизм і сінтоїзм, дотримувався настанов конфуціанства. Багато храмів стали змішаними, спільними для цих вірувань. Отже, все це — елементи, складові частини своєрідного цілого. Спробуємо дещо детальніше розглянути основні компоненти далекосхідної культури.

33. Які характерні ознаки культури еллінізму?

Елліністичною цивілізацією, що проіснувала майже 300 років, називають новий ступінь розвитку матеріальної й духовної культури, форм політичної організації і соціальних відносин народів Середземномор'я, Передньої Азії та прилеглих регіонів, що об'єдналися в одну державу внаслідок походів А. Македонського (356-323 pp. до н.е.).

Александр та його послідовники ставили за мету не підкорення і знищення завойованих народів, а злиття їх з греками в одне гармонійне ціле, подолавши розбіжності між греками і варварами (не греками). Елліністична культура набувала нових космополітичних рис, без кордонів, націй і держав. Особливістю епохи еллінізму був синтез грецької та східних культур. їхня взаємодія визначила подальші культурно-історичні долі окремих регіонів елліністичного світу, в тому числі і європейської цивілізації. Однак пануючою в цьому тандемі залишалась грецька культура. У самому понятті "еллінізм" міститься вказівка на перемогу грецької культури в країнах Сходу. Проте елліністична культура, незважаючи на її цілісність та наявність спільних рис, не була одноманітною: у кожному регіоні вона мала місцеву специфіку.

За добу еллінізму вперше до Європи з Азії потрапляє і значною мірою реалізується на практиці ідея світової імперії під орудою харизматичного вождя. Еллінізм характеризувався також наростаючим процесом розмивання етнічної однорідності, руйнуванням полісної, релігійної замкнутості. У цих умовах рядовий громадянин відходить від політичних справ, поступаючись місцем верхам суспільства, але не перетворюється на сіру безлику масу, а виражає свою індивідуальність через заглиблення у внутрішній світ. Еллінізм - це доба пробудженого індивідуалізму, який виявляється в дослідженні проблем щастя, етики, моралі.

34. Які головні принципи культури античної Греції? Архітектура доби класики на прикладі Афінського Акрополя

Особливе місце в історії давньогрецького зодчества належить комплексу споруд Афінського акрополя (від грец. akro - верхній і polis - місто; підвищена і укріплена частина давньогрецького міста, верхнє місто, фортеця на випадок війни). Зруйнований персами в 480 р. до н.е., він відновлюється протягом

V ст. до н.е., стаючи символом могутності і найвищого розквіту Афін. У створенні акрополя велика роль належала афінському стратегу Периклу та скульптору Фідію (початок V ст. - 432-431 р. до н.е.).

До складу Афінського акрополя ввійшли парадна біломармурова брама Пропілеїв, храм богині Ніке (Безкрилої Перемоги), Ерехтейон (Ерехтей - легендарний цар) та головний храм Афін - Парфенон (храм Афіни-Діви, Парфенос). У центрі Парфенона знаходилась статуя Афіни Парфенос роботи Фідія, виконана на дерев'яному каркасі із золота (вбрання та волосся), слонової кістки (тіло). Парфенон, побудований на майданчику скелі на висоті близько 150 м над рівнем моря, було видно не лише з усіх куточків міста, а й з моря. Ще одна гігантська бронзова статуя Афіни Промахос (воїтельниця) - шедевр скульптурної майстерності Фідія. Афіна Промахос, сувора й безпощадна захисниця свого міста, правицею спиралася на спис, у лівій руці тримала щит, на голові - шолом. її було видно з моря кораблям, що підпливали до міста.

Як справжній витвір архітектурного мистецтва комплекс акрополя органічно поєднувався з навколишнім ландшафтом. Акрополь був і святилищем, і укріпленням, і громадським центром, біля якого проходило все суспільне життя громадян; тут зберігалась державна скарбниця, розміщувалась бібліотека і картинна галерея.

35. Світове значення античної міфології. Дайте характеристику класичному „героїчному„ періоду (навести приклади міфів)

Фантастичні й напівфантастичні оповідання передують тому, що можна назвати історією. По-грецькому historia — це розпитування, дослідження, розвідування, оповідання про події, розповідь, історія (в сучасному розумінні) і, взагалі, наука, знання.

Фантастичні оповідання про виникнення світу, народження богів, появу людей на землі, про початки культури — вміння використовувати і добувати вогонь, про стосунки людей і тварин, про всякі чудеса, про все «надприродне» — це міфи, що в своїй сукупності складають міфологію. Коли йдеться про первісний, донауковий світогляд далеких предків сучасного людства, то цей світогляд можна назвати «міфологічним». Між поетичним і міфологічним світосприйманням багато спільного. Для обох є характерними метафори. Проте, якщо в поезії метафора — це просто вияв образного мислення, зближення явищ за якимись їхніми ознаками, в міфології схожі явища не зближуються, а ототожнюються. Серед ночі на безхмарному небі чітко вимальовується Молочний, або Чумацький, шлях. Уже в самих наших назвах виявляється метафора.

Давньогрецький міф пояснює: коли в Алкмени, жінки тірінфського владаря Амфітріона, народилися близнята — Іфікл від Амфітріона і Геракл від самого Зевса, — Гера, божественна Зевсова дружина, хотіла нагодувати своїм молоком дітей Алкмени, але, довідавшись про зраду свого чоловіка, відірвала маленького Геракла від грудей і її молоко потекло небом з Олімпу на землю. Це було виникнення Молочного шляху (по-грецькому галаксіас, а звідси і назва Галактика). Якщо райдугу (веселку) можна порівняти з мостом, що сполучає небо і землю, то в міфі вона стає справжнім мостом. Якщо її порівнюють із змієм, то в міфі вона — справжній змій. У давніх греків веселка, сполучаючи небо — країну богів — із землею — країною людей, — була вісницею богів Ірідою. Морські хвилі не просто уподібнюються живим істотам, а стають морськими божествами — нереїдами, дочками одного з богів моря — Нерея, або океанідами, дочками іншого морського бога — Океана (за уявленням давніх греків, Океан — це велика ріка, що обтікає всю землю, весь суходіл).

Ніхто не заперечує схожості міфічних сюжетів античного світу з міфічними сюжетами інших епох та інших народів. Проте відомі нам ще з дитячих років міфи давніх греків і давніх римлян значно відрізняються від міфів аборигенів Австралії, племен Нової Гвінеї, зулусів Південної Африки, індіанців Бразілії та Британської Колумбії, інуїтів Гренландії й маорійців Нової Зеландії. Різниця між давньогрецькими й римськими міфами та міфами названих племен, очевидно, пояснюється не лише географічним фактором.

Антична міфологія є певним еталоном для порівняння з міфологіями інших племен і народів. У грецьких міфах є пережитки сивої давнини: відгуки ритуального людожерства (канібалізму), мотиви кровозмісних зв’язків (інцестів), розповіді про вбивства дітьми батьків і батьками дітей, братовбивчі поєдинки, ворожнечу родів, криваві війни племен, людські жертвопринесення, про гомосексуалізм, ритуальне скотолозтво тощо. Але всі ці прослідки епохи первісної дикості засуджуються творцями міфів, які керуються гуманною мораллю. Незаперечні заслуги давніх греків перед культурою європейських, а якоюсь мірою і всіх інших народів сучасного світу.

Встановилася традиція виділяти у розвитку давньогрецької міфології три основні періоди: 1. Архаїчний міф як форма мислення («хтонічна міфологія»). 2. Вербалізований міф у формі оповідань, переказів з чітко вираженим сюжетом («героїчна міфологія»). Обидва ці періоди доступні лише в реконструйованій формі. 3. Літературний міф, коли міфи виступають як сюжети літературних творів (власне історія античної літератури). Звичайно, міф має і свій історичний період згасання, деградування. У цьому стані ми віднесемо його до четвертого періоду3. В цьому розділі ми розглянемо два перші періоди.

36. Дайте характеристику двом тенденціям, що взаємодіяли в культурі Візантії. Вплив Візантійської культури на Київську Русь

Своєрідність візантійської культури полягає в тому, що вона розвивалася на перехресті декількох цивілізацій - пізньоантичної, східної та новонародженої середньовічної. До її творення прилучилися поліетнічні народи, що проживали на території імперії: сирійці, фракійці, вірмени, грузини, іудеї, греки, римляни тощо. Грецька мова стала державною мовою Візантії з кінця VI-VII ст., витіснивши з державно-адміністративних сфер латину. Грецька культура становила основу візантійської культури. Власні глибокі традиції тут об'єднувалися з терпимістю до культури інших народів, які емігрували в імперію. Візантійська культура завжди користувалася творчим набутком інших народів.

Провідна тенденція візантійської культури - це її цілісність. У ній неможливо простежити динамічну зміну епох, що відрізняються одна від іншої. Усе візантійське тисячоліття необхідно розглядати як одну велику епоху історії культури, що не може не вражати своєю єдністю й поєднанням християнських та світських елементів у культурі.

Специфічною рисою візантійської культури є досить високий рівень розвитку дипломатії і військового мистецтва, що зумовлювалось необхідністю відбивати нескінченні набіги зовнішніх ворогів та різними засобами долати кризові явища в суспільстві. У 1453 р. Константинополь захопили турки-османи. Це був кінець візантійської держави, але не кінець тисячолітньої візантійської культури. Ця велика спадщина сублімувалася в національні культури багатьох народів, у тому числі й українського.

Досліджуючи художні вироби слов'янського і давньоруського ремесел, археологи давно звернули увагу на незвичайну історичну глибину елементів їхнього оздоблення. Слов'янські антропоморфні й зооморфні фібули, давньоруські гривни-змійовики, браслети-наруґі, керамічні плитки, різьблені архітектурні деталі виявляють помітний зв'язок із мистецтвом знаменитого "звіриного" стилю скіфів. Аналогічний зв'язок із давніми місцевими традиціями демонструють також слов'янські кам'яні ідоли, виявлені в Подністров'ї. Здебільшого вони людиноподібні, в багатьох порівняно добре модельовані голови, обличчя, руки і ноги.

На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилась на нові елементи. Найважливішим з них стала писемність, яка поширилась у східнослов'янському світі значно раніше від офіційного введення християнства. Певне уявлення про слов'янське письмо язичницького часу дають відкриття ряду глеків і мисок черняхівської культури (II—V ст.). Нині відомо близько десятка посудин з досить цікавими графічними орнаментами. Аналіз їх, здійснений Б.Рибаковим, показав, що перед нами добре розроблена календарна система, за допомогою якої слов'яни рахували й ворожили. Ці ритуальні посудини з календарними знаками доносять до нас схему річного циклу язичницько-магічної обрядовості і засвідчують досить високий рівень культури наших пращурів. Уже в IV ст. вони знали річний календар, який складався з чотирьох сонячних фаз і 12 місяців.

37. Причини розколу християнської церкви. Як це позначилося на європейській культурі. Реформація як культурна доба

Християнство є найбільш значною світовою релігією нашого часу, в якій розрізняють три головні напрями: православ'я, католицизм та протестантизм, а також численні більш дрібні різновиди. Головним об'єктом шанування християн є Ісус Христос, якого більшість християнських релігій вважає водночас і Богом, і людиною, а дехто — тільки Богом або тільки божественним посланцем. Усі християни вірять або тільки думають, що праведних після смерті чекає винагорода у вигляді вічного блаженства в раю, а грішників — покарання, яке вони уявляють собі по-різному.

У період раннього західноєвропейського Середньовіччя культура перебувала під впливом католицької церкви, що відігравала, крім релігійної, ще й політичну, соціальну, військову, господарську і, зрозуміло, культурологічну роль, претендуючи на зверхність над світською владою. До рук церкви потрапила й система освіти.

Основою західноєвропейського середньовічного світогляду було християнство, що визначило основну рису його світогляду та філософії -теоцентризм. Тобто будь-яка проблема Середньовіччя, в тому числі й проблема людини, розглядалася в контексті ідеї Бога та виводилася з неї. Звідси випливає істотна складова тодішнього світогляду - теодіцея.

Головною причиною розколу були особливості соціально-економічного та соціально-політичного становища церкви на заході та сході Європи. На заході феодальні відносини розвивалися досить швидко, існувала політична роздробленість, римський папа (так став називати себе глава римської патріархії) та його церковне оточення були політичне самостійними і незалежними. На сході ці феодальні відносини розвивалися повільно, існувала політична централізація, константинопольський патріарх та його церковне оточення були політичне несамостійними, залежними від світських властей. Другою важливою причиною розколу була боротьба римського папи та константинопольського патріарха за владу над усією християнською церквою.

38. Художній канон в православ'ї. Роль храму та ікони в культурі християнського православ'я. Софія Київська, як святиня національної культури.

Фундаментом православно-богословської концепції культури сьогодні стали, поряд з ідеями патристиків і слов'янофілів також ідеї антиномізму й церковного модернізму початку XX ст. Але типовими є твердження про те, що культура нерозривно пов'язана з теургією і з культом, тому культ є “зосередженим місцем культури”, його не можна змінювати без серйозних наслідків для культури; причиною появи культури, спроб домінування світської культури вбачається порушення гармонії, рівноваги всередині самої людини.

Культ ікон — живописних зображень Ісуса Христа, діви Марії, святих, різноманітних церковних подій — є відгомоном первісних релігійних вірувань, зокрема фетишизму і магії. Залишки дохристиянських вірувань пережили століття і ввійшли до арсеналу навіть світових релігій. Ікона у православ'ї виступає як фетиш. Вшановуючи її, віруючі сприймають іконопис як молитовний образ, який може вплинути в бажаному напрямі на Бога та святих. Водночас ікона сприймається і як самостійне божество, наділене магічною силою. Через ікони церква впливає на почуття віруючих також могутньою силою мистецтва.

39. Особливості періоду іконоборства в культурі Візантії. Що символізує ікона

Перший період іконоборства розпочався у VIII ст. як стихійний рух проти іконошанування, що поширилось завдяки зростанню ролі "зримого образу" божества у християнському вихованні. Населенню імперії, яке розлучалося з язичництвом і звикло до ідолопоклонства, через культ ікон було легше прилучатися до нової релігії. Іконоборці уявляли іконошанування спробою повернення до язичницького ідолопоклонства. Культ ікон і святих, надії на божественного Спасителя збільшували прибутки і авторитет церкви, а не імператорів. Тому з 726 p., коли Лев III заборонив пошанування ікон, іконоборство стало офіційною державною політикою, що втілювала прагнення імператорів підкорити собі церкву.

В ідеологічній сфері боротьба проти ікон була пов'язана з подоланням античних основ світосприймання і формуванням цілісного середньовічно-християнського світогляду. В цьому розумінні іконоборство засвідчувало несприйняття старих античних зображувальних форм "образу" як засобу християнського виховання. Не випадково один із теоретиків християнського богослов'я Іоанн Дамаскін писав, що образ для неписьменного — мов книга для письменного. У гострих суперечках з іконошанувальника-ми навколо проблеми "образу" іконоборці обґрунтовували "непізнаваність", а отже, "невідтворюваність" божества. У спробі його зображення художніми засобами (ікона) вони вбачали єретичну помилку, виявлення грубого язичницького фетишизму, відхід від спіритуалістичих ідеалів раннього християнства.

Середньовічне, глибоко містичне, чуттєво-емоційне сприйняття й естетичні норми іконоборців знайшли підтримку в селянстві, де стикнулися з павлікіанством, в якому відроджувалися демократичні ідеали раннього християнства. Але найважливішою силою іконоборства була фемна знать, котра виступала за обмеження могутності церкви і поділ її майна. Тому політика імператорів-іконоборців (а вони були її виразниками) звелася до вилучення церковно-монастирських скарбів.

Другий період іконоборства у IX ст. завершився перемогою іконошанувальників. їхній лідер і теоретик Феодор Студіт виступав за повну незалежність чернецтва та самоізоляцію монастирів від мирського життя. Перехід влади до іконошанувальників відбувся в епоху нової Каролінгської династії. На церковному соборі у 843 р. було урочисто відновлене іконошанування з його концепцією містичного зв'язку ікони з прототипом божества та піддано анафемі всі єресі. Масовий павлікіанський рух, що протиставляв селянські маси та їхні релігійні громади церкві й державі як "світу зла", був придушений. Отже, боротьба між іконоборцями й іко-ношанувальниками завершилася перемогою останніх. Одночасно був досягнутий компроміс між державою і церквою, яка підпорядковувалась імператорській владі.

Іконоборці не заперечували світське образотворче мистецтво та архітектуру, тому іконоборчий рух привів до їх нового злету у Візантії. На розвитку архітектури позначився вплив мусульманської традиції. Один з відомих константинопольських палаців Вриас був споруджений за зразком палаців Багдада, оточений парками з фонтанами. В образотворчому мистецтві на зміну офіційно-парадних зображень імператорських прийомів прийшли сцени битв, полювання, народних свят та ігор. Іконоборча естетична доктрина принесла в образне бачення світу візантійців вишукану абстрактну символіку в поєднанні з привабливим декоративним орнаментом. У мистецтві утвердились і такі форми зображення, як пейзаж і побутові сцени. Вони органічно ввійшли у візантійське релігійне мистецтво, що містило певну спрямованість на народ. Саме ця ознака відрізняла його від класичних елліністичних канонів, хоча траплялися спроби наголосити на приматі спіритуалістичного начала старими художніми прийомами — скороченням пропорцій і розмірів фігур, збільшенням розмірів голови та очей, що повинно було символізувати панування духовного начала.

40. Готика в культурі середньовіччя. Особливості католицького художнього канону

Готика є мистецьким виразом духовної, а саме - релігійної згуртованості народів середньовічної Європи, незважаючи на політичну боротьбу між ними та економічне протистояння. Вона концентровано виражає загальний дух Середньовіччя при всій різноманітності племінних, етнічних та регіональних особливостей, притаманних тодішній Європі. Недарма її пізній різновид зветься стилем інтернаціональної готики.

Особливістю готичної будови є стрільчаста арка, що відіграє не тільки декоративну, а й принципово значиму конструктивну роль. Вона полегшує кам'яні склепіння романських будов. Система арок, аркбутанів та контрфорсів творили каркасну систему, у якій стіна як конструктивна частина будівлі ставала ніби зайвою, вона перетворюється на простінки з великими вікнами. Новий підхід давав можливість будувати споруди небаченої раніше висоти, перекривати широкі прольоти.

Каркасна система готичної архітектури дозволяла створювати високі та об'ємні інтер'єри соборів і робити величезні вікна з багатокольоровими вітражами. Спрямованість собору вгору підкреслювалася гігантськими "мережаними" баштами, високими стрільчастими арками, вікнами і порталами (від лат. porta - двері, ворота; архітектурно виділений на фасаді вхід у будівлю), численними декоративними деталями.

Заміна глухих стін величезними вікнами привела до того, що розпис стін, характерний для романських соборів, поступається місцем скульптурі та вітражу. Вітраж - своєрідний вид живопису, в якому зображення складається з різнокольорового, з'єднаного вузькими смугами зі свинцю та охопленого залізною арматурою скла. Вітражі, розміщені у віконних прорізах, були такими важкими, що трималися в гнізді без закріплення. Найефектніші вітражі у Сент-Шапелі, Шартрі (Франція). Взірцями готики є собори у Франції (собор Нотр-Дам у Парижі, собори у Реймсі та Ам'єні), у Німеччині (собор у Кельні), Голландії, Італії, Іспанії, Чехії (собор св. Віта у Празі), Великобританії (Вестмінстерське абатство в Лондоні), Польщі (костьоли Діви Марії у Гданську та Кракові), в Австрії (собор св. Стефана у Відні); чудові взірці готики є у Талліні, Ризі, Вільнюсі. З численних готичних пам'яток некультового будівництва виділяються ратуша у Брюсселі, готель "Клюні" та деякі вулиці у Парижі.

41. Ренесанс в європейській культурі. Ренесанський тип особистості

Під Ренесансом (від франц. renaissanse - відродження) слід розуміти перехідну епоху в розвитку європейської культури від Середньовіччя до нового часу, що охоплює період кінця XIII - XVI ст. включно. Це означає, що в культурі Відродження присутні елементи як середньовічної, так і новочасної культури.

Термін "Відродження" в точному розумінні слова стосується лише Італії XV - середини XVI ст. Саме тут ця культура стала цілісним, всеохоплюючим явищем. Тому правомірно говорити "італійське Відродження", "епоха Ренесансу в Італії". Разом з тим Ренесанс - загальноєвропейське надбання. Вплив італійської тогочасної культури різною мірою позначився майже на всіх європейських країнах, особливо, тих, що розташовані на північ від Італії, -Нідерландах, Франції, Німеччині, де наприкінці XV - на початку XVI ст. сформувалося Північне Відродження. Що ж до України, на землях якої ренесансний вплив був значним, але не всеосяжним, правомірно користуватися термінами - "українська культура доби Ренесансу", "Ренесанс в українській культурі". Не зовсім коректно відносити до епохи Ренесансу культурні злети, що відбувалися в Китаї, Японії, на Близькому Сході і навіть у Мексиці в XIII - XVI ст., як це роблять прибічники "універсальної теорії" (акад. МЛ.Конрад та ін.), адже прямих зв'язків і взаємовпливів між європейською і цими культурами не було.

42. Особливості єгипетської міфології: що представляє собою солярійний культ і кульг Бога Осіріса

Особливого значення в Єгипті надавали заупокійному культу. З часів Стародавнього царства по всьому Єгипту поширився культ Озіріса - бога підземного царства, бога померлих. Царство мертвих знаходилося на заході, в Лівійській пустелі. Межею між світом мертвих і живих був Ніл. Міста й села зводили на східному березі, а піраміди, гробниці та храми - на західному.

З кінця періоду Стародавнього царства ідея безсмертя дуже поширилася серед єгиптян. Віра їх у потойбічне життя була досить стійкою. З ідеєю безсмертя пов'язаний заупокійний культ. За уявленнями єгиптян, людина не могла існувати після смерті без тіла. Воскресала не лише душа, а й тіло, щоб існувати довічно. Тому небіжчика бальзамували і муміфікували. Потім труну переносили в гробницю, заставлену жертовними дарами. Підземне царство єгиптяни уявляли собі цілком матеріальним, дзеркальним відображенням світу живих.

Померлих ховали в гробницях. Гробницями для царів Стародавнього царства (XXVIII - XXIII ст. до н.е.) були велетенські піраміди - "вічні житла" померлих фараонів. Своєю величчю вони повинні були придушувати свідомість підданих. На стінах внутрішніх приміщень пірамід за VI династії з'явилися так звані "Тексти пірамід" - найдавніша пам'ятка релігійної літератури не лише в Єгипті, айв усьому світі.

Досить серйозні зміни культу мертвих відбулися в період Середнього царства (XXII-XVII ст. до н.е.). Це було наслідком того, що виникає досить широкий прошарок населення - досвідчених людей, писців, дрібних державних чиновників і жерців. Ці люди могли дозволити собі досить пристойне поховання і забезпечити належний заупокійний культ. У цей же період починає складатись корпус текстів відомої "Книги мертвих".

43. Індоарійський період в культурі Індії (найзначніші надбання і характерні ознаки)

Справжнього розквіту давньоіндійська цивілізація досягла в епоху культури "Рігведи" — великого зібрання релігійних гімнів, магічних заклинань і ритуальних приписів, створеного жерцями арійських племен, які з'явились в Індії у II тис. до н.е. після так званого великого переселення народів. Тоді, наприкінці II —початку І тис. до н.е. і склався брахманізм як своєрідний синтез вірувань індоаріїв (ведизму) та релігійних уявлень попереднього місцевого доарійського населення Північної Індії. Найдавніша серед величезної за обсягом літератури, що у сукупності становить Веди, збірка священних книг ведичної релігії "Рігведа" стала теоретичною підвалиною формування оригінальної духовно-світоглядної системи брахманізму, а через нього згодом перейшла у спадщину й індуїзму — ідейній основі індійської культури.

В період, коли складалися ці величні священні гімни, арії (арійці) досягли передодня ранньокласової цивілізації. Перед тим як осісти на землі, вони були народом войовничих скотарів з розвинутішою, порівняно з країнами Близького Сходу, військовою технікою, але об'єднаних радше у племінні союзи, ніж у царства. їх правителі мали титул "раджа", споріднений з латинським словом "реке" (король). Проте вони не були абсолютними монархами-деспотами, не виконували релігійних функцій, як царі-жерці на Близькому Сході, а виступали спочатку лише як військові вожді.

За вдачею арійці вважалися надзвичайно емоційними (це і досі притаманно індійцям), схильними до вживання хмільних напоїв, азартних ігор, полюбляли музику (гру на флейті, лютні й арфі у супроводі цимбалів і барабанів), співи, танці. Особливої художньої досконалості досягла поетична творчість зі складними канонами, а жерці розвинули старовинний племінний ритуал ведизму до вершин високого мистецтва, яскраво продовженого через певний час у обрядовості брахманізму й індуїзму.

В епоху "Рігведи" почав складатися й такий суто індійський феномен, як станово-кастова система. У "Рігведі" вперше теоретично обґрунтовані морально-правові мотиви поділу індійського суспільства на чотири основні стани: брахманів (жерців), кшатріїв (воїнів), вайшїв (простолюдинів-землеробів) і шудрів (слуг). Згодом була вироблена ціла розгалужена система регламентації життя і поведінки людини залежно від суспільного стану, до якого вона належала. Згідно з нею, законним вважався шлюб лише в межах одного стану. Це стосувалося також вибору професії (заняття визначеним для кожного стану ремеслом), побутових стосунків (дозвіл їсти в присутності тільки представників свого стану) тощо. Результатом тривалого розвитку таких суспільних взаємин між людьми, поділеними за походженням, професією, звичаями та законами, став наступний розподіл станів на величезну кількість ще дрібніших каст (casta — португ., лат. castus — чистий). Формування каст — це підсумок тисячолітньої еволюції взаємодії різних расових та етнічних спільностей, прошарків населення та професійних груп у єдиній системі культури давньоіндійського суспільства, де утворилася надзвичайно складна соціальна структура. З часом вона дедалі розросталась завдяки залученню нових етнічних груп та виникненню нових професій. Остаточно кастова система поділу індійського суспільства склалась у період раннього Середньовіччя, зберігаючись із незначними змінами до наших днів.

44. Доба Августа як «золотий вік» імперської культури Риму.

Вік Августа став не лише злетом римської цивілізації, а й "золотим" віком поезії. Тоді філософія поступається літературі, а філософські роздуми органічно вплітаються в поетичні твори. Виразниками ідеології нової епохи були Публій Вергілій Марон (70-19 pp. до н. є), Квінт Горацій Флакк (65 - 8 pp. до н.е.) та Публій Овідій Назон (43 р. д. н.е - 17 р. н .е.). Вергілій створив безсмертну національну епопею "Енеїду". Перу Овідія належать "Метаморфози" - збірка поем на міфологічні теми про перетворення людей на рослин, тварин, зірки. Горацій оспівував високу місію творця в поезії, який має не лише розважати, а й учити. Майстер слова повинен прагнути досконалості, оскільки пересічність не в повазі ні в богів, ні в людей, ні в книготорговців. Творчий геній римлян яскраво виявився в архітектурі. Будували головним чином споруди практичного призначення - міські дороги, мури, мости, акведуки (водогін), базиліки, складські приміщення, цирки. До нашого часу функціонує Аппієва дорога (312 р. до н.е.). Уздовж дороги розташовані сімейні гробниці римської знаті. Було побудовано водогін Аква Аппія завдовжки 16 км 617 м - критий канал, місцями пробитий у скелі або складений з кам'яних плит і піднятий на підпори, де цього вимагав рельєф місцевості. На межі III— II ст. до н.е. римські будівельники вперше використали міцний і водостійкий бетон. Коринфський та композиційний ордери стали улюбленими в римській архітектурі.

Особливу сторінку в культурному розвитку стародавнього Риму являє період римської імперії. В архітектурному мистецтві за часів імператорського Риму приходить пишність і розкіш. Ідея величі Риму знайшла своє найяскравіше втілення в грандіозних пам'ятках архітектури. Тут малась на увазі політична мета - підкреслити щедрість правителя і зберегти його ім'я в пам'яті потомків. Імператор Август прийняв Рим цегляним, а залишив його мармуровим. Знаменитими спорудами був форум Августа - площа, обнесена муром, з храмом Марса на високому подіумі.

45. Особливості доби Просвітництва (Вольтер, Дідро. Руссо)

Ідеологічна доктрина Просвітництва виникла в Англії у XVII ст. (Дж. Локк) і отримала свій широкий розвиток у XVIII ст. у Франції (Вольтер, Ж.-Л. д'Аламбер, Д. Дідро, Ш.-Л. Монтеск'є, К.-А. Гельвецій, П.-А.-Д. Гольбах, Ж.-Ж.Руссо та ін.). Світоглядні засади Просвітництва стали ідеологічним обгрунтуванням Війни за незалежність у Північній Америці 1775-1783 pp. (Б. Франклін, Т. Джефферсон та ін. були переконаними локкіанцями1).

Джон Локк (1632-1704) - англійський просвітетель і політичний діяч, який розробив емпіричну теорію пізнання та ідейно-теоретичну доктрину лібералізму. Він відстоював право на релігійну свободу, виступав за віротерпимість. Вчений заперечував право абсолютної королівської влади, виправдовував парламентську монархію та відстоював непорушність "невідчужених", "природних прав людини": право рівності, право на життя, свободу, власність. Дж. Локк став першим філософом, який написав Конституцію для Північної Кароліни, схвалену 1669 p. народними зборами.

Французьке Просвітництво, що визначалось насамперед своєю ідейно-організаційною завершеністю, послідовністю, висунуло ідеї буржуазної демократії. Спираючись на теоретичні положення Дж. Локка про "не-відчужені", "природні права людини", просвітники висунули ідею "суспільного договору" (Ж.-Ж. Руссо), свободи (слова, совісті, друку), рівності, вільної праці на благо суспільства, розумного егоїзму та всебічного розвитку особистості, що знайшли втілення у "Декларації прав людини і громадянина" (1789). Саме цей документ став зразком для розроблення основних засад "Загальної декларації прав людини", прийнятої ООН у XX ст. Просвітники вели боротьбу з релігійним фанатизмом, офіційною догматикою католицької церкви, абсолютизмом, становими умовностями та іншими феодальними пережитками, активно пропагували вивчення природи, розвиток науки і техніки, поширення освіти та наукових знань. Просвітники ідеологічно підготували революційні події 1789 p., здійснивши "філософську революцію" у свідомості людей не лише Франції, а й усієї Західної Європи та Америки.

Просвітники зробили внесок у розроблення теоретичних засад суспільного прогресу. Зачинателем теорії прогресу вважається Ф. Бекон, який пов'язував прогрес з розвитком науки. Історики А.-Р.-Ж. Тюрго і М.-Ж.-А.-Н. де Кондорсе) ідею прогресу застосували до історичного розвитку. Ідею прогресу також розробляли Д. Дідро, Ж.-А. дАламбер, Ж.-Ж. Руссо, Вольтер. Вони розвинули нову концепцію науки, що ґрунтувалася на "суспільному договорі" Ж.-Ж. Русо та природному праві рівності людини, пояснювала перехід від феодального застою до "громадянського суспільства". Зокрема, Вольтер розробив теорію непрямолінійності прогресу, виявив періоди регресу, яким для нього стали часи Середньовіччя, увів термін "філософія історії" ("Дослід про звичаї та дух народів"). В основу теорії суспільного прогресу Вольтер поклав ідею просвітління людського розуму, яке перебуває в постійному протистоянні з невіглаством та забобонами.

Водночас табір просвітників не був однорідним. До нього входили представники різних політичних верств та релігійних поглядів, які часто не погоджувалися один з одним, а їх суперечки переростали у протистояння (Вольтер і Ж.-Ж. Руссо). У світогляді просвітників було багато непослідовного і навіть помилкового. Але вони вірили в людину, її розум, вважали її творцем історії. Незважаючи на нищівну критику церкви та католицьких догматів, не всі просвітники були атеїстами. На цих позиціях стояли філософи-матеріалісти Ж.-О. де Ламетрі, Д. Дідро, П.-А.-Д. Гольбах, К.-А. Гельвецій. Більшість просвітників були деїстами (деїзм, від лат. deus - бог), тобто сповідували ті ідеї, що Бог - творець світу та природи, але він не втручається у перебіг подій. До них належали Ж.-Л. дАламбер, Вольтер, Ш.-Л. Монтеск'є.

46. Доба європейського абсолютизму. Архітектура класицизму

Внутрішньо складним стилем був класицизм. Центральна ідея класицизму — в руслі раціоналістичної філософії — ідея розумності, впорядкованості, «правильності». З одного боку, ця ідея широко використовувалася для обґрунтування необхідності абсолютизму: держава на чолі з монархом трактувалася як втілення розуму, який обмежує людські вади. Але, з іншого боку, той самий раціоналізм був філософською основою розвитку передової науки, фундаментом буржуазної ідеології. У XVII столітті провідною була перша тенденція. У Франції класицизм стає офіційним стилем, спеціальні вказівки даються кардиналом Рішельє, потім Людовіком XIV. Створюються спеціальні організації, покликані стежити за розвитком літератури, мистецтва. У 1634 це — Французька академія, переважно філологічна, пізніше — Академія живопису і скульптури, Академія наук.

Класичний зразок архітектури класицизму — королівський палацовий комплекс у Версалі. До нього входять палац, парк, безліч споруд. Суворе планування, геометрична організованість і палацу, і парку, симетричність визначають його вигляд. Навіть деревам і кущам надано форму геометричних фігур. Такий тип отримав назву французького, регулярного парку.

На початку XVIII столітті провідним стає стиль рококо (термін походить від назви декоративної прикраси у вигляді раковини). Цей стиль пов'язаний з бароко, але позбавлений його розмаху. Стиль рококо декоративний, несе риси витонченості, чуттєвості. Рококо не припускає прямих ліній, використовує ніжні кольори — рожевий, блакитний, сірий. Він асоціюється з визначенням «галантний вік». Аристократія остаточно відходить від участі у практичному житті, замикається у своєму штучному світі. Особливо послідовно рококо проводиться в оформленні інтер'єрів. Улюблені матеріали — перламутр і порцеляна, яка в Європі стала відома і увійшла в моду тільки у XVIII столітті. Витвором мистецтва стає навіть зовнішність людини.

47. XІX століття - нові форми культурного життя

Історія європейської культури XIX ст. формувалася під могутнім впливом ідей Просвітництва та Французької революції. Розвиток філософської думки протягом XIX ст. був спрямований на відкриття нових можливостей людини, переосмислення її місця й ролі у багатомірному і складному світі, що дало нові імпульси для розвитку мистецько-художнього процесу.

Французькі просвітителі високо оцінювали моральне значення мистецтва, акцентуючи увагу на його високій виховній місії. Проте згодом був переоцінений вплив культури на розвиток суспільства. Якщо раніше цей вплив, розглядався як благо, то зростання соціальної нерівності в суспільстві, моральна і фізична деградація людини переросли в глобальну філософську проблему, що стала домінантною в наступних культурологічних дослідженнях.

Філософією Просвітництва сутність культури пов'язувалася з досягненням особистої свободи людини в межах соціальної системи. Природа створила людину такою, що тільки через діяльність вона формує і себе і навколишній світ, підкреслював І. Кант (1724-1804). Культура в його розумінні - це здатність людини контролювати свою біологічну сутність, вміння поставити моральний обов'язок вище від власних інтересів.

48. Технічні досягнення XIX століття та їх вплив на культурний розвиток

Друга половина XIX ст. пройшла під могутнім впливом досягнень у галузі науки і техніки. Новітня революція в природознавстві розпочалася з фізики, а період 1895-1916 pp. здобув назву її "героїчної стадії". Результати досліджень І. Полюя, К. Рентгена, подружжя Кюрі, Н. Бора, Е. Резерфорда, М. Планка, А. Ейнштейна мали величезний вплив на суспільну свідомість передусім особливою складністю, незбагненністю висновків. Важливе місце в житті почало належати хімії, особливо завдяки практичному застосуванню її винаходів, насамперед у Німеччині (вибілювачі, барвники, штучні фарби).

У 60-х pp. XIX ст. було прокладено трансатлантичний кабель, постійно вдосконалювалися телеграфні лінії, апаратура і комунікації. На кінець XIX ст. всі європейські держави були зв'язані між собою телеграфом. Розширення і прискорення потоку інформації стало важливим чинником культурного прогресу. Технічний переворот другої половини XIX ст. вплинув на матеріальне середовище, в якому жили люди, і на спосіб їхнього життя. З появою електрики змінився характер освітлення вулиць, приміщень, з'явилися трамвай, метро (Лондон, 1861), приміський електротранспорт, автомобілі. Усе це забезпечувало мобільність населення, сприяло активному спілкуванню людей з різних регіонів.

Результатом розвитку досліджень у галузі науки і техніки стала поява фотомистецтва (створення хіміко-технічними засобами зорового образу, який фіксує момент реальної дійсності), а згодом і кіно-фотомистецтва (винайшли в 1895 р. брати Люм'єри). З появою репродуктивних форм мистецькі твори почали поширюватися швидше.

Під впливом науково-технічних досягнень панівний до цього часу релігійно-естетичний досвід все більше розглядався як другорядний. Усе це зруйнувало традиційну механістичну картину світу, водночас породило впевненість у домінуванні науки над мистецтвом. Проблема впливу науки на культуру і суспільство в цілому була провідною в розвитку філософської думки XIX ст. О. Конт (1798-1857) запропонував основний принцип позитивізму - справжнє знання досягається як результат конкретних наук, тому суспільні науки мають ґрунтуватися на природничих. Засновники прагматизму Ч. Пірс (1839-1914) та У. Джеймс (1842-1910) вважали, що будь-який висновок, який претендує на істину, має мати практичні наслідки. В "Основах психології" (1890) У. Джеймс зазначав, що прагматизм не визнає нічого, що практично не стосується людського життя.

49. Романтизм в європейській культурі XIX століття

Романтизм (від. франц. romantisme - дивне, фантастичне) - ідейний і художній напрям у культурі першої половини XIX ст., який характеризується відмовою від нормативного мислення, особливим наголосом на індивідуальності митця, цікавістю до всього неповторного, несхожого, сприйняттям природи як безкінечного процесу становлення і руйнування. Цей стиль охопив усі сфери духовного життя і всі види мистецтв.

Як загальноєвропейська течія, романтизм став наслідком глибоких розчарувань у післяреволюційному облаштуванні суспільства на початку XIX ст. Романтики протестували проти раціональності, утилітарного підходу до життя, нівелювання особистості. Недосконалість світу, відсутність чіткої перспективи розвитку породили почуття безвиході, "світової скорботи". Темою романтичних творів здебільшого були думки про гармонійне і недосяжне минуле, що не повернеться, і невідоме майбутнє.

Герої романтизму були видатними і особливими. їх вирізняв ліризм, самотність, здатність до жертовності, до бунту. Реальні обставини життя людей майже не цікавили романтиків. Яскраві, неординарні характери їх героїв розкривалися на фоні стихії природи, суспільних потрясінь, стародавніх подій історії. Романтики прагнули створити в мистецтві недосяжне - ідеальний і досконалий світ людських взаємин. Тому романтичні твори мають два виміри - ідею найвищих людських чеснот і відкидання спотвореного реального життя (Д. Г. Байрон, "Пригоди Чарльз-Гарольда"). Природа була вічною цінністю у творчості романтиків, її стихія заворожувала, збігалася з людськими пристрастями, проте завжди залишалася вільною і нескореною (М. Лєрмонтов, "Демон", "Думи"). Красою мистецтва вони воліли врятувати світ. Це був час тріумфу поезії.

50. О. Шпенглер. « Занепад Європи».

Найпоширенішою в сучасній культурології стала теорія рівноцінного циклічного розвитку культури, яку виклав у книзі "Занепад Європи" Освальд Шпенглер (1880-1936). У ній він гостро критикує теорії європоцентризму та панлогізму, концепцію "лінійної" спрямованості світового культурного процесу, характерні для західноєвропейської історичної науки XIX ст. їм він протиставляє концепцію про множинність рівноцінних культур. Відкинувши тезу про існування загальнолюдської культури, вчений доводить, що всесвітня історія складається з восьми, замкнених у своєму розвитку великих культур; кожна з них є "живим організмом", має власну історію і по-своєму цілком унікальна. До таких культур він відносить єгипетську, індійську, китайську, шумеро-аккадську (вавілонську), "аполонівську" (греко-римську), візантійсько-арабську (магічну), західноєвропейську ("фаустівську") і культуру майя2. Окремо виділяє "російсько-сибірську культуру", яка перебуває в процесі свого становлення і тільки-но виходить на історичну арену.

Кожна культура, за О. Шпенглером, проходить у своєму розвитку чотири фази: 1) становлення, або "дитинство"; 2) розвиток, або "юність"; 3) розквіт або "зрілість"; 4) занепад і смерть або "старість"3. Кожна культура має свою долю й тривалість життя, яке становить 1000 - 1500 років. Потім культура вмирає, а сліди від неї залишаються у формі цивілізації. Аналізуючи причини кризи західноєвропейської ("фаустівської") культури, вчений акцентує увагу на надмірно раціоналістичній і вкрай прагматичній діяльності людей, що є передвісником смерті культури на зламі XX і XXI ст., після чого вона трансформується в європейську цивілізацію.

51. Е.Тайлор. „Первісна культура".

У своїй книзі "Первісна культура" Е. Тайлор дійшов висновку, що розвиток кожного народу відбувається прямолінійно - від простого до складного. Культура, указував він, є результатом діяльності людини, специфічним способом її пристосування до навколишнього середовища. Факторами впливу на таке пристосування він назвав кліматичні умови та географічне розташування території, на якій проживає етнос. Вчений також дослідив форми функціонування культури всіх народів - звичаї, обряди, традиції, вірування, одяг, їжу, знаряддя праці, житло, мистецтво тощо, вказуючи на їх універсальність. Проте у витоках культури, вважав Е. Тайлор, лежать міф і ритуал, тобто культура постає із внутрішньої природи людини.

52. Основні концепції походження слов'ян

За Нестором, слов'яни розселилися з Дунаю, й ця думка щодо первісної території слов'ян тривалий час була пануючою, давши початок так званій «дунайській» теорії походження слов'ян.

Але вже на початку XIX ст. з'являється теорія про розташування прабатьківщини слов'ян у межах ширшої території — Центральної та Східної Європи. Попри деякі розбіжності в поглядах, згаданої точки зору дотримувалися П. Шафарик і Л. Нідерле. У своїй праці «Слов'янські старожитності» Л. Нідерле виклав концепцію, за якою ще в II тис. до н. е. існувала балто-слов'янська спільність, що розпалася лише -в І тис. н. е.; тоді ж з'явилася й самостійна слов'янська мова. Ідеї Л. Нідерле стосовно походження слов'ян лягли в основу сучасних концепцій з цієї проблеми, хоч, певна річ, у наш час уже ніхто не обстоює «класичну» схему розпаду індоєвропейської спільності. Погляди чеського дослідника на найдавніші періоди слов'янської історії багато в чому поділяв М. С. Грушевський.

Ще одна впливова теорія належала російському вченому О. О.Шахматову. За нею процес виділення слов'ян розпочався в Південній Прибалтиці; тут спочатку виділилася балто-слов'янська спільність, а пізніше, після того, як із басейну Вісли сюди переселилися германські (готські) племена, у ході розселення з'явилися слов'яни. Таким чином, О. О. Шахматов вилучив території Польщі та України з області етногенезу слов'ян. Попри те, що на відміну від прихильника автохтонізму Л. Нідерле О. О. Шахматов обіймав позиції міграціонізму, підвалини його теорії теж спиралися на уявлення про розпад індоєвропейців.

У 30—50-х роках нашого століття набуває поширення ще одна теорія — вісло-одерська, авторами якої є польські вчені Т. Лерсплавінський і Ю. Костшевський. Вони пов'язували з початком слов'янства лужицьку культуру кінця епохи бронзи — початку залізного віку, однак це не підтвердилося ні писемними, ні мовними джерелами. В 60-ті роки польський дослідник Г. Ловмянський показав, що річкові назви, на які спирався Т. Сплавінський, мають дослов'янське походження й належать древньоєвропейському населенню. Г. Ловмянський відносив виділення слов'ян до першої половини І тис. до н. е.

53. В чому полягає сутність проблеми „Людина - техніка"; „культура та цивілізація„ (які теоретичні роботи цьому присвячені?).

Для М.Бердяєва техніка як індустрія і мистецтво завжди залишається лише засобом реалізації людських цілей, що направлені на досягнення найбільшого результату з найменшою витратою сил. Він підкреслює необхідність дотримання певної ієрархії між духовними цілями людського життя та технічними засобами їх здійснення. Друге повинно бути обов'язково підкорене першому. Підміна цілей життя бездуховними технічними засобами означає приниження та згасання духа, який як раз і становить сутність індивідуальності людини. М.Бердяєв виводить несумісність людського буття з сучасною технікою з неподоланності якісних відмінностей живого організму і мертвої машинної організації, з неможливості повної трансформації органічно-ірраціонального начала притаманного людині в організаційно-раціональне начало техніки, з полярної протилежності між людською особистістю та імперсоналістичністю техніки. Підсумок його роздумів по цьому питанню невтішний: "Машина за природою своєю антигуманістична".

Найбільш розгорнута антропологічна характеристика техніки представлена К.Ясперсом. Техніка як сукупність дій знаючої людини, як раціональна здібність робити і володіти, виникає в якості проміжного засобу для досягнення панування над природою, отримання корисних речей, ефектів та полегшення людського життя. Вирішальну роль у створенні сучасної техніки відіграв взаємозв'язок трьох факторів: природознавства, винахідницького пошуку та організації труда. "Смисл техніки полягає у звільненні від влади природи. Її призначення — звільнити людину як тваринну істоту від підкорення природі з її бідами, погрозами і путами. Тому принцип техніки полягає у цілеспрямованому маніпулюванні матеріалами і силами для реалізації призначення людини".

Таким чином, техніка сумісна з людиною лише тоді, коли реалізує потреби саме її людського існування у створенні штучного середовища, яке відповідає, крім зазначеного вище, її уявленням про красу, пропорційність та форму. Разом з тим, підкреслював К.Ясперс, техніка перетворила існування сучасного людства у дію якогось механізму, а всю планету — в єдину фабрику. Несумісність людського буття з технікою проявляється насамперед у тому, що в ситуації яка склалась, дух людини зосереджуючись лише на спроможності навчатися та здійснювати корисні функції, відчуває неможливість знайти потрібну людям форму життя. Ця обставина викликає або стан внутрішнього розладу, постійних хвилювань, глибокої невдоволеності собою, або бажання уникнути такого стану, що реалізується у відмови від самого себе та в переході до простого вітального бездумного існування у теперішньому, тобто, у перетворенні в додаток машини. Перефразуючи відому думку Е.Фромма можна сказати, що в сучасному технологічному суспільстві хворі люди створюються заради здорової економіки.

Відмічаючи важливість поглибленого розуміння природи техніки М.Хайдеггер формує загальну антропологічну ідею такого розуміння: сутність техніки визначається не її іманентними особливостями, а людиною. Людське буття за Хайдеггером, найбільш сумісне з технікою тоді, коли остання стає подібна мистецтву, яке використовує природні матеріали для вираження розмаїття людського.

Збігаючись з М.Бердяєвим у загальній характеристиці техніки Е.Фромм так як і М.Хайдеггер, підкреслює необхідність її розгляду через призму визначального значення людського фактору і тієї обставини, що всеохоплюючою метою є людський добробут, максимальний розвиток людства. Такий підхід дозволяє виявити як дисфункціональність техніки, так і критерії її сумісності з оптимальним існуванням людей. Люди не повинні залишатися пасивними та залежними від сильної, добре упорядкованої машинної організації. Не можна допускати того, щоб жива енергія людини повністю замінювалась механічною, а людська думка — "машинним мисленням". Це і буде виразом несумісності людей з технікою, бо людина перестане бути собою, перетвориться у бездумну та нечутливу машину.

54 Гомер. «Іліада»

Вагомий здобуток культури архаїчного періоду — твори легендарного поета Гомера "Іліада" та "Одіссея». Вони присвячені Троянській війні та опису пригод Одіссея під час його повернення з Трої до рідної Ітаки. Вони були відомі кожному грекові, вивчались у школі, слугували скарбницею сюжетів для митців, були своєрідним кодексом античної моралі.

У літературознавстві навіть існує спеціальний термін під назвою гомерівське питання , який досліджує проблеми, пов’язані з виникненням гомерівських поем, їхнім стосунком до автора й особою самого автора. Частина дослідників схиляється до думки, що ніякої реальної особи з іменем Гомер ніколи не існувало, а поеми написали два різні автори, інші переконані, що Гомер постать не вигадана, а реальна. Більшість сучасних гомерознавців вважають, що обидві поеми результат запису усної народної творчості, адже навіть з огляду на історичні факти, згадані в текстах, можна стверджувати, що між створенням остаточного варіанта Іліади й Одіссеї минуло не менш ніж століття. В обох поемах доволі докладно описано предмети та місця, які ніде й ніколи не існували на світі після мікенської епохи. В Іліаді зафіксовано згадки про факти щодо Трої та троянців, які не могли бути відомими нікому після падіння Трої, а також відомості про ахейців, що їх можна зрозуміти лише на тлі Троянської війни. У Візантії назва Омірос стала загальною на позначення грецької словесності загалом. Тоді писали що навчився оміра і геометрії , що означало вивчення всіх філософських наук. У Візантії було популярним алегоричне та символічне розуміння Гомера й інших античних авторів, а не дослівне, ці твори переписували або переспівували. В текстах Іліади й Одіссеї шукали пророцтва. До поширення книгодрукування Іліада існувала в декількох сотнях манускриптів. Найкращим рукописом Іліади , який повністю зберігся до нашого часу, вважають датований Х ст. н. е. рукопис Венеціанської бібліотеки. Перше друковане видання епосу побачило світ 1488 року у Флоренції. На території сучасної України Гомерову Іліаду переказували напам’ять уже в І ст. н. е. Римський імператор Домітіан (81-96 рр. н. е.) переслідував християн, іудеїв і філософів, серед яких був і Діон Коккей, який за своє красномовство отримав прізвисько Хрістосомос (Золотоуст).

55. Гомер «Одіссея»

Вагомий здобуток культури архаїчного періоду — твори легендарного поета Гомера "Іліада" та "Одіссея'*. Вони присвячені Троянській війні та опису пригод Одіссея під час його повернення з Трої до рідної Ітаки. Вони були відомі кожному грекові, вивчались у школі, слугували скарбницею сюжетів для митців, були своєрідним кодексом античної моралі.

Як й «Іліада», «Одіссея» є епосом епохи становлення античної суспільно-економічної формації. Відповідно до цього «Одіссея» створює для героїв набагато менш архаїчне культурне тло, ніж «Іліада», досить близько відображаючи сучасність: час падіння царської влади в грецьких громадах і початкові періоди розвитку іонійської торгівлі і мореплавання. Більшість дослідників відносить час оформлення «Одіссеї» до VII в. до нашої ери. «Хитромудрий» і «багатостраждальний» Одіссей є вже героєм зовсім іншого типу, ніж богатирі «Іліади»; поле поетичного зору розширюється підвищеним інтересом до чужих земель, до побуту дрібного люду, до психології жінки; світовідчування «Одіссея» не позбавлене нальоту сентиментальності. У той час як «Іліада» побудована на переказах героїчної саги, у «Одіссеї» переважає матеріал побутовий та казковий, власне кажучи не пов'язаний з героїчною сагою.

56. І. Гете. «Фауст». Що означає вислів «Фаустівська культура»

Творчий дух Фауста лине до нас iз загадкових i химерних вiкiв Середньовiччя i Вiдродження, коли людина пройнялася вiрою у свою всемогутнiсть, озброївшись силами таємничої науки алхiмiї, шукала філософський камiнь, за допомогою якого збиралася перетворити будь-який метал на золото, шукала "елiксир життя", щоб повернути собi молодість. У цей час з`являються перекази про магiв i чорнокнижникiв, якi продавали душу дияволу, щоб той допомiг осягнути таємницю буття.

Одна з найпопулярнiших легенд Середньовiччя - легенда про доктора Фауста, яка виникла навколо історичної особистостi, що вразила уяву народу.

"Фаустівська культура", "фаустівська душа" - ключові поняття концепції О.Шпенглера ("Занепад Європи", 1918), у яких розгортається авторська міфологема сучасної культури і душі західної людини. В основі цієї міфологеми - реальний культурний та художній феномен доктора Фауста Й.В.Ґете, що філософськи й психологічно передбачив майбутнє Західної Європи. Ґете відкриває безкінечну перспективу фаустівської душі у "Вічній Жіночності", - Шпенглер, який відмовився від фінального "містичного хору", бачить у ній симптоми необоротного виснаження духовної та творчої сили людства. Ґетевський пафос ствердження і примирення у фіналі, вознесіння "безсмертної сутності Фауста" обертаються дійсно мефістофельським запереченням - "сходженням нігілізму", що, за Шпенглером, визначає сутність фаустівської душі, можливості якої було повністю реалізовано.

У фаустівській культурі, на думку філософа, усе зводиться до проблеми "Я". Сучасна людина усвідомлює себе не як частину єдиного духу, певного магічного МИ, а як відокремлене, войовниче Я, що прагне самоствердження та безмежної свободи. Це "Я, затерянное в бесконечности; всецело сила, но бессильная в бесконечности более великих сил; всецело воля, но исполненная страха перед своей свободой.". Це "трагічна душа" у світі без Бога та істинної віри, що залишена сама собі; вона приречена на "вічну невирішеність". Надзвичайна потреба фаустівського Я у "вирішенні" перетворила сучасне мистецтво на засіб самозвинувачення, каяття й безкінечної сповіді; виникає "мистецтво як психологія". "Созерцание мира исчезло перед нескончаемым разрыванием собственной души", - констатує Шпенглер симптоматичну зміну художньої свідомості на зламі ХІХ-ХХ століть

57. Біблія як пам'ятник світової культури (її складові)

Біблія - видатна пам'ятка християнсько-іудейської культури. Біблія являє собою зібрання релігійних творів, написаних протягом величезного історичного періоду з XIII ст. до н. е. по П ст. н. е. Вона складається з двох частин: Старого і Нового заповітів. Слово «завіт» означає «заповіт», «настанова», «порада». Іудейська релігія визнає за святу лише першу частину Біблії, тобто Старий (або Ветхий) заповіт; християнська вважає святою, за винятком окремих книг, всю Біблію.

Біблійні книги, що їх християнство визнає «богодуховенними», свого часу були канонізовані церквою. До числа канонічних книг належать: Буття, Ісход, Левіт, Числа, Второзаконня, книги Екклезіаста, Ісайї, Єремії, чотири Євангелія (від Матфея, Марка, Луки, Іоанна), Одкровення Іоанна Богослова та ін.

До складу Біблії також входять ряд книг, які церква не вважає канонічними, але визнає корисними. До них належать друга і третя книги Ездри, Іудіфі, Премудрості Соломона, Мудрості Ісуса, сина Сірахова, Послання Єреміі, книга пророка Варуха, книги Маккавеїв. Неканонічними є і деякі фрагменти канонічних книг.

До Біблії не включено апокрифи, що їх церква відкидає як підроблені та єретичні. Причиною невключення багатьох творів ранньохристиянської літератури до складу Біблії була боротьба у перші століття існування християнства між різними сектами і групами. Численні течії в християнстві обґрунтовували свої віровчення посиланнями на одкровення і Євангелія, яких налічувалося в той час кілька десятків. Церква вела жорстку боротьбу проти так званих єретичних тлумачень «святого письма» і докладала зусиль до викорінення апокрифічної літератури. Понад 200 старозаповітних і новозаповітних творів віднесено церквою до апокрифічних, серед них: книга Еноха; заповіти 12 патріархів; апокаліпсиси Ездри і Варуха; сходження Ісаів; євангелія Аппелеса, Варнави, Варфоломея, Іуди, Маніфеїв, Сірійців, Василіда та ін. Незважаючи на зусилля церкви щодо викорінення апокрифічної літератури, багато книг збереглося до наших днів. Вони мають велике значення дл вивчення боротьби різних суспільних груп і дослідження економічного, релігійного, філософського, морального і етичного життя того часу. Склад Біблії затверджено 364 р. на Лаодікейському соборі й доповнено Апокаліпсисом (або Одкровенням Іоанна Богослова) у 692 р. на Константинопільському соборі.

Формування біблійних книг іудейської та християнської релігії тривало тисячоліття. Окремі елементи Старого заповіту виникли задовго до того, як склалися біблейні книги. Стародавніми фрагментами є пісня Девори з Книги Суддів, похоронна пісня Давида з приводу смерті Саула та Іонафана з другої Книги Царств. У книгах Старого заповіту отримали релігійне осмислення події з життя стародавніх єврейських племен - їхні господарські заняття, соціальні процеси, війни і походи, у яких вони брали участь.

58. А. Данте. «Божественна комедія».

Великий флорентієць Данте Аліг'єрі (1265-1321) виступає як перший європейський поет-гуманіст нової епохи. У 1293 р. створює збірку сонетів і прози "Нове життя", а через кілька років по тому - поему "Божественна комедія". Автор далекий від уславлення аскетичних ідеалів офіційного християнства. Своїми творами Данте закладає основи нового світогляду -інтерес до людини, "бо з усіх проявів божественого розуму людина -найвеличніше диво".

“Божественна комедія” — найбільш пізній твір Данте, є, одночасно, шедевром поетичного мистецтва, енциклопедією з ботаніки, астрономії, суспільної історії, глибоким філософським і містичнім твором.

Вражає числова гармонія “Божественної комедії”: вона побудована на постійному поєднуванні трійки (божественна тріада) і десятки (досконалість).

Твір має три частини — “Пекло”, “Чистилище”, “Рай”, по тридцять три пісні, хоча “Пекло” містить у собі ще одну додаткову пісню, загальна кількість яких, в результаті, сто. Беатріче з’являється в творі в 30 пісні “Чистилища” (кратна 3 і 10), або в 64 пісні від початку (6+4=10). До неї — 63 пісні, а після неї — 36.

Комедія має декілька шарів: це і особиста драма поета, і алегоричний опис історії Флоренції, і опис світу; в першій частині Данте розповідає про неорганічну природу, в “Чистилищі” — про живу природу, а свої метафізичні погляди викладає в “Раї”.

59. Творчість В.Шекспіра і театр доби Відродження

Творчість великого англійського письменника Вільяма Шекспіра має всесвітнє значення. Шекспірівський геній дорогий усьому людству. Світ ідей і образів поетів-гуманістів воістину величезний. Всесвітнє значення Шекспіра - у реалізмі і народності його творчості. Вільям Шекспір народився 23 квітня 1564 р. у місті Стретфорді-на-Ейвоні в родині рукавичника. Майбутній драматург учився в граматичній школі, де викладали латинську і грецьку мови, а також літературу й історію. Життя у провінційному місті давало можливість тісного спілкування з народом, від якого Шекспір засвоїв англійський фольклор і багатство народної мови. Коли батько майбутнього поета, заможний по тим часам торговець розорився, п'ятнадцятирічний Вільям змушений був самостійно заробляти собі на життя. В той час Шекспір був молодшим учителем. У 1582 р. він одружився з Енн Хетевей; у нього було троє дітей. У 1587 р. Шекспір виїхав у Лондон і незабаром став грати на сцені, хоча великого успіху як актор не мав. З 1593 р. він працював у театрі Бербеджа як актор, режисер і драматург, а з 1599 р. став пайовиком театру «Глобус».

Як драматург Шекспір почав виступати з кінця 80-х років XVI століття. Дослідники вважають, що спочатку він відпрацьовував і «підновляв» вже існуючі п'єси і лише потім перейшов до створення своїх власних творів. П'єси Шекспіра користувалися великою популярністю, хоча його ім'я мало хто знав у той час, тому що глядач звертав увагу насамперед на акторів.

Ідеї гуманізму найпослідовніше втілені у драматургічних творах У. Шекспіра. Гуманістична ідеологія втілюється спочатку в ключовій ідеї історичних хронік ("Річард III", "Приборкання норовливої") - правомірності перемоги централізованої влади над анархічним свавіллям. Пізніше в трагедіях "Юлій Цезар", "Гамлет" соціальні суперечності сприймаються як трагічна невідповідність гуманістичним ідеалам усього минулого, сучасного і майбутнього людства. Суть трагічного гуманізму Шекспіра розкрита в особі головного героя, який, подібно до Гамлета та Короля Ліра, спроможний в особистих бідах бачити лихо Всесвіту, сміливо вступити в боротьбу з ним і перемогти, навіть ціною власного життя.


60. Доба європейського бароко (характерні особливості, стильові ознаки, приклади творів)

Зародження бароко пов'язують із творчістю Джованні Лорен-цо Берніні, папського архітектора, який розробив проект третьої частини величної колонади навколо майдану св.Петра у Римі. Будівництво колонади Берніні завершило реконструкцію, що тривала в соборі св.Петра 161 р. і не припинялася впродовж усього періоду Контрреформації. Собор св.Петра — не просто споруда; то був головний храм і символ вірності католицизму, проти якого повстав Лютер. Бароковий стиль в інших видах мистецтва виник саме на хвилі Контрреформації, а затяжна реконструкція собору св.Петра становила центральну культурну подію за доби церковної реформи.

Для бароко притаманні антиномічність, суперечливість у сприйнятті та відображенні світу, здатність "поєднувати непоєднуване" — умовність та натуралістичну конкретність, наївну простоту й ускладненість. Найяскравіше бароковий стиль виявився в архітектурі. Просторові рішення барокових споруд надзвичайно складні, в планах переважають криволінійні обриси. Стіни будівель вигинаються, з них ніби виростають карнизи, фронтони, пілястри, вікна облямовані лиштвами різноманітних форм, ніші прикрашені статуями. Загальне враження пишності та багатства доповнювалося скульптурою, розписами, мармуровою і бронзовою оздобою тощо.

Чимало зразків барокової архітектури збереглося у Львові. Це костьол єзуїтів, споруджений 1610—1630 pp. архітектором Якобо Бріано, Домініканський костьол, збудований за проектом архітектора Яна де Вітте у XVIII ст., королівський арсенал, спорудження якого розпочалося 1634 р. під наглядом інженера-фортифікатора Павла Гродзицького, тощо.

Синтез архітектури, скульптури, живопису в барокових культових спорудах створював чуттєву й емоційну напругу, сприяв піднесенню релігійного почуття.

Одну з найперших теоретичних оцінок культури бароко дав німецький мистецтвознавець Генріх Вельфлін, книгу якого "Ренесанс і бароко" було видано 1888 р. Саме він дійшов висновку, що в подальшому став основою для дослідження естетичних особливостей XVII ст.: "Існує краса цілком ясної, вповні сприйнятної форми, а поряд з нею краса, що ґрунтується якраз на неповному сприйнятті таємничості, яка ніколи цілком не розкриває свого обличчя, на загадковості, яка щомиті набуває іншого вигляду". Бароко прагнуло до "форм, що містили в собі певний елемент неосяжного", до "ясності неясного", закликало душу людини "розчинитись у висотах непомірного і безмежного".

61. Імпресіонізм як стиль європейського мистецтва

Імпресіонізм (від фр. impressionnisme, що походить від лат. impressio - враження) - напрям мистецтва, особливо живопису але також і музики, котрий виник у 1860-х і остаточно сформувався у другій половині 19 століття у Франції. Засновники імпресіонізму, так само як і символізму та експресіонізму діяли на противагу реалізму (особливо неокласицизму, але також і натуралізму). Імресіоністи намагаються у своїх творах відтворити шляхетні, витончені особисті враження та спостереження мінливих миттєвих відчуттів та переживань. Імпресіоністи хотіли відображати реальне життя , природу, схопити мінливі ефекти світла проте на відміну від неокласицизму не зобов'язувалися об'єктивно відображати реальність, а натомість поділитися власними почуттями з спостерігачем твору, вплинути на нього.

Термін уперше використовувався в негативному значенні при критичній оцінці твору Моне "Враження, схід сонця" (1872) украдена з музею Мармотта, Париж. Відомими піонерами імпресіонізму стали також: Ренуар і Сіслей, пізніше приєдналися Сезан, Мане, Дега та інші. Імпресіонізму притаманний певний жіночий характер: любов до деталей, малий формат творів, тож не дивно, що відомі і художниці-імресіоністи: Марі Бракмон (Marie Bracquemond), Єва Ґонзалес (Eva Gonzalès), Мері Касса (Mary Cassatt), Берте Морісо (Berthe Morisot).

Окрім зазначених французьких майстрів відомі школи імпресіонізму практично у всіх країнах Європи та в США.

62. Батьки античної трагедії (твори).

Виникнення грецького театру пов'язане з культом бога виноградарства та виноробства Діоніса. Свята на його честь супроводжувались виставами, що розповідали про страждання, загибель та воскресіння Діоніса. Актори виступали в козячих шкурах, тому цей жанр дістав назву "трагедія", тобто "пісня козлів". З часом для вистав у Афінах, а пізніше і в інших містах Греції були споруджені відкриті амфітеатри зі сценами — театри.

"Батьком трагедії" греки вважали афінянина Есхіла (525 — 456 pp. до н.е.). Він автор близько 80 п'єс, з яких збереглися сім. Найвідоміша його трагедія — "Прометей закутий". Вона розповідає про мужнього титана Прометея, який викрав у богів вогонь і дав його людям, за що був жорстоко покараний Зевсом. Образ Прометея став символом сили духу, незламної мужності. Молодшим сучасником Есхіла був Софокл (496 — 406 pp. до н.е.). До нас дійшли повні тексти лише семи трагедій зі 120—140, які він написав. Головна ідея творів Софокла — безсилля людини перед долею, державною владою. Він зображав героїв ідеальними людьми, котрі мужньо гинули у зіткненні з безжальною долею. Найвідоміші його трагедії — "Антігона", "Едіп-цар". Родоначальником психологічної драми був Еврипід (480 — 406 pp. до н.е.). З численних творів, що він написав, збереглися 17, серед них трагедії "Медея", "Іпполит", "Іфігенія в Тавріді", "Електра", драма сатирів "Кіклои". Якщо Софокл, на думку греків, зображав людей такими, якими вони повинні бути, то Евріпід змальовував їх такими, якими вони є насправді. Людське життя, на його думку, залежить не від сліпої долі, а від зусиль людини, вчинків, пристрастей, які можуть призвести її до загибелі.

63. «Козацький бароко» як «золотий вік» української культури

Українське бароко утверджувало образи, які характеризували колективні, суспільні, національні риси народу в цілому. До естетичних особливостей українського бароко можна віднести багатобарвність, контрастність, мальовничість, посилену декоративність, динамізм і головне - небачену вигадливість форм. Світоглядні засади українського бароко втілились в образі України у вигляді одягненої в порфіру і коронованої Діви, яка просить покровительства у митрополита київського Іосафа Кроковського (гравюра І.Щирського "Всенародне торжество").

козацтво було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало видатних творів архітектури і живопису, створених на замовлення козацької старшини. Але козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Як велика військова і значна суспільно-політична сила, воно виявилося здатним до творення власного культурного та естетичного середовища, виступаючи рушієм духовного життя й творцем самобутніх художніх цінностей. Козацтво вдягло дерев'яну церкву у камінь, прикрасило орнаментальним та рослинним декором. Першою такого типу спорудою стала Миколаївська церква (1668) в Ніжині на Лівобережжі.

Хрещаті дерев'яні храми - типове явище в народному будівництві. Цей тип споруд був настільки вдосконалений, що кожна з таких церков являє собою справжню перлину архітектури в розумінні як гармонійної й логічної композиції, так і окремих форм та деталей. До трибанних церков із тридольним заложениям належать Покровський собор у Харкові (1680), дві церкви Києво-Печерської лаври, собор у Ромнах та Сумах.

Досконаліших мистецьких форм досягли п'ятибанні храми. До перших таких будов належать церква Адама Кисіля в Нискиничах на Волині (1653) та перебудова Спаса на Берестові в Києві за часів П. Могили (1638-1643). Розвинені барокові форми втілились у спорудах Києво-Печерської лаври -церквах Усіх Святих (1696-1698) та Хрестовоздвиженської, соборі Св. Георгія Видубицького монастиря (1672-1674), Преображенської церкви в Прилуках (1716), соборі в Ніжині тощо.

Найбільшого розквіту українське бароко набуло за часів гетьмана Івана Степановича Мазепи. Саме тоді в архітектурі сформувалося мазепинське бароко - новий тип церкви, архітектура якої виражає ідею української державності. Притаманні йому риси: монументальність, велич і сила. Фронтони, колони, пілястри та інші елементи європейської архітектури якщо не протиставляють його традиціям дерев'яної народної архітектури, то все ж таки віддаляють від них на певну відстань. Це вже не народно-козачий, а гетьманський храм, просякнутий пафосом утвердження нової державності, духом сильної авторитарної влади.

64 Національно-визвольна тенденційність української культури ХІХ ст.

Досить популярними для тієї доби були вірші і пісні на громадсько-політичні теми, що відображали найголовніші події того часу. У другій половині XVII ст. з'явилися думи й історичні пісні про участь козаків у війні 1648-1657 pp., про Б. Хмельницького та його сподвижників. Саме в той час створені відомі народні пісні "За світ встали козаченьки", "Не дивуйтеся, добрії люди" та багато інших. Досить часто автори у своїх творах виражали офіційно-урядову оцінку тих чи інших історичних подій.

Значний внесок у розвиток віршованої літератури зробили студенти тогочасних середніх і вищих шкіл. У народі їх називали мандрівними дяками.

Саме їм належить більшість творів сатирично-гумористичного жанру. Автори цих віршованих оповідань розвінчували духівництво, дворянство, класові домагання козацької старшини.

Жартівливі твори, в яких героїчна тема та величний сюжет передаються в пародійному плані, мають назву бурлескних. Основна ознака бурлеску - контраст між темою й сюжетом твору та його словесною формою: про поважні події розповідається розмовно-побутовою мовою зі значною домішкою грубих слів і висловів, жартівливим тоном. Бурлескно-травестійні твори були різних жанрів: гумористичні й сатиричні вірші, пародії на церковні псалми та біблійні легенди, інтермедії, вертепні драми. Традиції бурлеску й травестії (від франц. travesty - переодягати, парадіювати; вид гумористичної поезії, близької до пародії) знайшли своє продовження в новій українській літературі, зачинателем якої був І. Котляревський. У славнозвісній "Енеїді" (1798) він талановито відтворив та синтезував у травестійно-бурлескному жанрі народнопоетичну стихію.


Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Багновская Н. Культурология : Учеб. пособие/ Нела Багнов-ская,; М-во образования РФ, Российская экономическая академия им. Г. В. Плеханова . -М.: Издательско-торговая корпорация "Дашков и К", 2005. -297 с.

3. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз./ Во-лодимир Бокань,; Межрегион. акад. управл. персоналом. -К.: МАУП, 2000. -134 с.

4. Гаврюшенко О. Історія культури : Навчальний посібник/ Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська,; Наук. ред. Василь Шейко,. -К.: Кондор, 2004. -763 с.

5. Кормич Л. Культурологія : (Історія і теорія світової культури ХХ століття): Навчальний посібник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України, Одес. нац. юридична академія . -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2003. -303 с.

6. Культурологія: Навчальний посібник/ І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т хар-чових технологій. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -367 с.

7. Культурология: История мировой культуры/ Под ред. А.Н.Марковой. -2-е изд., переработ. и доп.. -М.: Культура и спорт: ЮНИТИ, 2000. -575 с.

8. Подольська Є. Культурологія : Навчальний посібник/ Єлизавета Подольська, Володимир Лихвар, Карина Іванова,; М-во освіти і науки України, Нац. фармацевтичний ун-т. -Вид. 2-е, перероб. та доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -390 с.

9. Поліщук Є. Історія культури : Короткий довідник/ Євген Поліщук,. -К.: Укр. Центр духовної культури, 2000. -181 с.

10. Шевнюк О. Культурологія : Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. -К.: Знання-Прес, 2004. -353 с.

загрузка...
Top