Пам’ятки архітектури Криму як екскурсійні об’єкти

ВСТУП.

РОЗДІЛ І. ІСТОРИЧНІ ПАМ’ЯТКИ КРИМУ.

1.1. Бахчисарай.

1.2. Новий світ.

1.3. Судак.

1.4. Фуна.

1.5. Чуфут-Кале.

РОЗДІЛ ІІ. ВИЗНАЧНІ АРХІТЕКТУРНІ ПАМ’ЯТКИ КРИМУ.

2.1. Феодосія, генуезька фортеця Кафа.

2.2. Бахчисарайський палац-музей.

2.3. Севастополь.

2.4. Масандрівський палац-музей.

2.5. Старий Крим та вірменський монастир Сурб-Хач.

2.6. Ливадійський палац-музей.

2.7. Сімферополь.

ВИСНОВКИ.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

ВСТУП

Актуальність теми. Крим — місце поєднання найдавніших культурних традицій. Тут можна знайти і сліди стародавніх архаїчних традицій, чудові пам’ятники античного мистецтва, Крим — місце, де на перехресті візантійського, балканського і російського світів розвивалася велика християнська культура. Тут також збереглася могутня спадщина арабської, татарської і турецької культур. Тільки пам’ятників історії, археології і культури тут нараховується більше ніж 4 тисячі.

Актуальність теми зумовлена необхідністю вивчення і узагальнення ряду питань, пов’язаних з екскурсійно-туристичною діяльністю Криму.

Популярними об’єктами туризму є пам’ятники різних етносів. В Севастополі знаходяться мальовничі руїни стародавнього міста Херсонеса. У Керчі зберігся підземний склеп Діметри, над містом Судак піднімається Генуезька Фортеця, а на вершині гори Митридат в Керчі розташований Акрополь.

Розкіш середньовічної архітектури знайшла втілення в численних палацово-паркових ансамблях — палац графа Воронцова, садиба Гагаріна, ансамблі в Лівадії і Массандрі.

Вражає своїм колоритом Бахчисарайський палац з дивовижним фонтаном сліз — спадщина кримськотатарської культури.

Об’єктом численних відвідувань туристів є культурна спадщина караїмів — культові будинки (кенаси).

Плідна кримська земля завжди вабила до себе великих письменників, митців, мислителів. Тут у різний час відпочивали та працювали, творили та кохали такі всесвітньо відомі особистості, як Чехов, Айвазовський, Пушкін, Волошин, Грін та ін. Їх садиби, будиночки та дачі сьогодні є місцем паломництва великої кількості туристів.

Хронологічні рамки даного дослідження обумовлені його тематичною спрямованістю і в основному охоплюють період починаючи з ХV ст. до сьогодення.

Територіальні рамкидослідження охоплюють в основному весь Кримський півострів, оскільки на всій його території розташовані архітектурні пам’ятки.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні архітектурні пам’ятки Криму.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

  • визначення архітектурних пам’яток Криму;
  • дослідження історії архітектурних пам’яток;
  • з’ясування ролі архітектурної спадщини у туристично-екскурсійній діяльності;
  • охарактеризувати найвизначніші пам‘ятки архітектури;
  • проаналізувати стан архітектурних пам’яток Криму;
  • систематизувати та узагальнити інформацію, та підсумувати весь матеріал роботи.

Наукова новизнакурсової роботи полягає в тому, що на основі аналізу абсолютно різнопланових джерел розглядаєтьсяісторія та стан архітектурних пам’яток Криму.

Об’єктом дослідженняє історичні та архітектурні пам’ятки України.

Предметом дослідженняє архітектурні пам’ятки Криму, як екскурсійні об’єкти.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що викладені у курсовій роботі теоретичні положення можуть стати основою длястворення екскурсійного маршруту по Кримському півострові.

РОЗДІЛ І. ІСТОРИЧНІ ПАМ’ЯТКИ КРИМУ

1.1. Бахчисарай

Територія міста була заселена ще 40тис. років тому. В 15 ст. заснована столиця Кримського ханства. Будували місто місцеві майстри, а також майстри з Ірана, Італії та Турції, а ще - просто полонені. За згодою між Хмельницьким та ханом Кан-Теміром про надання військових у стан Хмельницкього, він повинен був залишити свого сина та декілька відомих козаків. В 1675 році, козаки з кошовим отаманом Іваном Сірко вивільнили полонених.

Успенський скельний монастир

Успенська церква відноситься до 8 ст. Збереглися келії в скалах, фонтан, будинок настоятеля. Сама церква маленька, невисокі стелі, площа може і велика, але поділена на дві частині стрічкою, яку не можна переступати. Сам монастир діючий, але монахів майже не видно.

Точна дата виникнення монастиря невідома. Але археологічні дослідження християнських поселень в долинах біля монастиря відносять до 6 ст., тоді ймовірно і виник Успенський монастир. Слід зауважити, що на той час йшла епоха іконопоборнецтва в Візантії, яка вважалась як єресь. За приказами влади руйнувалися церкви з розписами, ікони знищувалися. Монахи були змушені оселятися в дальніх закутках країни, в тому числі було побудовано в Криму багато монастирів, які припинили своє життя під час вторгнення татар. Після захвату турками Криму в 1475р. Успенський монастир став резиденцією митрополита в ханстві.

Монастир був вшанований не тільки християнами, а і мусульманами. Відомо, що засновник династії Гірєєв просив допомоги у Пресвятої Богородиці. На богослужіннях були присутні російські посли, які приїжджали до хана. Росія через Успенський монастир хотіла розповсюджувати свій вплив, тому і не шкодувало грамот (від Федора Іоановича та Бориса Годунова) та коштів. Напроти Успенського монастиря можна побачити залишки будинків, видовбаних печер, сходів. Саме звідси в 1778р. грекі-християни жителі Мариамполя були переселені до Приазов'я, які потім заснували місто Маріуполь.

В 1783р. Крим стає частиною Російської імперії. В 1818 р Успенський монастир відвідав цар Олександро І. В 1850р монастир був відкритий як Успенський Скіт. Під час першої героїчної оборони Севастополя 1854-1855 років у келіях, гостинному будинку й інших будівлях монастиря розміщався офіцерський госпіталь. Померлих від ран ховали напроти скиту знизу.

Після революції монастир був розграблений, ченці розстріляні. Більшовики вивезли багато цінних ікон та золота. Остаточно Успенський скіт закритий у 1921 році. Підчас Другої світової війни тут розміщався військовий госпіталь. Зліва від дороги на території монастиря розташовано братська могила радянських воїнів. Після депортації кримських татар у 1944р. на території монастиря був розміщений психоневрологічний диспансер.

Зараз монастир діючий. Зведена надбрамна капличка, ведуться ремонтні роботи[6, c. 277-278].

1.2. Новий світ

Розташоване селище вздовж Зеленої бухти. Тут унікальний мікроклімат і майже завжди стоїть в повітрі аромат Судацької сосни та деревовидного ялівця.

Завод

Заснований завод у наприкінці XIX ст. князем Голіциним. Мабуть завдяки саме йому урочище Парадиз і стало відомим на весь світ. Князь був одним з піонерів розвитку російського виноробства. Купив Лев Сергійович урочище Парадиз на початку 80-х років XIX ст., багато коштів вклав він в завод, також прийшлося будувати дорогу, підвали, будинки для робітників, але вже в 1899р Голіцин випустив свій перший тираж під маркою Новий Світ, яке отримало у Франції Золоту медаль. В 1900р ця партія була представлена на промисловій виставці як вино з Росії, де шампанське отримало Гран При та Золоту медаль[23, c. 54].

1.3. Судак

Відомий в різні часи як Сурож (давньоруська назва), Солдадія, Солдайя, Сугдея, Сугдак. Су-Дак з татарської перекладається як "вода, що біжить з гір". В літописах дата заснування його відноситься до 212 р, і був він заснований як грецьке місто. Судак був завжди на перехресті театру воєнних подій, бо завжди був великим торгівельним портом, який пов'язував Європу з Азією. Його жадали отримати і хазари, печенегі, половці, турки (VII-XIII), італійці, генуезці (XIII), Росія та Туреччина (XVIII). Опорою, захисницею міста була фортеця. Місто - було справжнім мегаполісом різнобарвним, різнонаціональним, багаторемесельним та торгівельним. Цікаве, що торгівельна контора Марко Поло знаходилася в Солдатії, а на пів світу славилися сурожські вина. В 1475г. Крим завойовує турецький султан, відтоді Судак приходить в занепад. З 1783 Судак, під час російсько-турецької війни, переходить до складу Російської Імперії. За часів панування Росії, Судак хотіли навіть зробити столицею Тавріди.

Одна з головних пам'яток Крима. Побудована на фортеця на конусоподібній горі, займає площу 30 га/ Твердиня мала 20 веж, з них основна стоїть на вершині Фортечної гори - Сторожева (Дозорна), але за легендами більш відома під назвою Дівоча. Судакська фортеця була побудована генуезцями в період 1371-1460рр. на місці старої Візантійської, яка за дослідженнями археологами датується VI. Фортеця завдяки вдалому розташуванню ( крутий обрив з боку моря, та захист наповненим водою ровом з пологої північної частини), продуманому проекту фортифікації (декілька ліній оборони, підйомний міст), а також великою кількістю веж та товстим міцним мурам, витримувала тривалі облоги. Але з появою вогнепальної зброї її міць похитнулася, твердиня втратила своє оборонне значення. Велика кількість каміння з фортеці пішло на будівництво казарм для солдат царської армії Росії[11, c. 35-37].

1.4. Фуна

Фортеця Фуна стоїть на горі Фуна, що в перекладі з грецької "Димна". Зараз ця гора має іншу назву більш нам відому - Дімерджі. Фортеця входила в православне князівство Феодоро, що вело постійну боротьбу з генуезцями. Фортеця за розмірами була невеликою - довжина 109м, ширина - 57м. З західного боку фортецю захищали скалі, з інших сторін мури досягали висоти в 10 м. На території був двоповерховий храм. Фортеця, правильніше те що від неї залишилося і справді справляє враження малесенької. Загальну картину, якщо уява дозволяє можна домалювати, дивлячись на збережений фундамент.

Тут була знайдена плита з різними п'ятьма гербами, 4 з них були родові, а п'ятий - візантійський - двоголовий орел. Також побутові-кухонні прибори - тарілки, чаші, глечики другої половини 15 ст.

Біля фортеці була стародавнє село та могильник.

Зараз це "мертва" місцевість. Життя скінчилося останнім землетрусом, який вбив ціле селище великими гірськими валунами. Недалеко від самої фортеці ви можете подивитися в розщелину великого валуна, який закрив селище від зовнішнього світу. А на початку 13 ст. в Фуні нараховувалось близька 300 проживаючих. Займалися в основному садівництвом та виноградарством. Через Фуну проходила велика дорога прямо по центральній вулиці. Підприємливі "фунівці" пропонували фону, їжу, технічну допомогу та всілякий житлово-харчовий сервіс для подорожніх.

Життя селища прийшло в занепад весною 1894 р, коли величезний валун зім'яв немов карточні будиночки хати селища. Наступний землетрус був 1927, і останній в 1966. Від селища нічого не залишилося[8, c. 27-28].

1.5. Чуфут-Кале

Колись це було дуже розвинене караїмське місто. Остання людина жила тут в минулому столітті, хоча наприкінці 20ст ще було декілька родин. Місто цікаве своєю історію. Щоб дослідити назву будемо йти в зворотньому хронологічному порядку. Назва міста Чуфут-Кале була трансформована від назви Джуфут-кале, тобто іудейська фортеця. Тому, що в основному населення було караїми та ортодоксальні євреї. Джуфут трансформувалося як співзвучне і як національне з слова Джуфт, в перекладі означає подвійний. Ця назва виникла завдяки Східному оборонному муру, який побудували караїми в 14-15ст.

До цього Фортеця називалася просто Фортеця або Кале (17 ст). Через то, що Киркор - головна фортеця Аланії втратила своє значення через будівництво Бахчисарая (16ст), куди згодом переїхав хан зі світою. Киркор означає „сорок фортець". Насправді в самому Киркорі була одна фортеця, а так називали весь гірський край, згодом назва була перенесена на саму столицю... Цікаво що в 12-13 ст. Аланське князівство мало більше християнського населення, в 1299р.воно було пограбоване золотоординським еміром Ногаєм, а залежність від татар встановилася пізніше (середина 14 ст.). От як в 1321р описує місто арабський географ Абульфеде "Киркор знаходиться в країні асів, його назва означає сорок фортець. Це міцно укріплений замок, заснований на неприступній горі. Зверху знаходиться місце, де населення країни ховаються в хвилини небезпеки." Але все ж таки фортеця була захвачена турками. Існує легенда, як саме була взята фортеця еміром Яшлавським.

Емір наказав зібрати всі музичні інструменти, мідний посуд і колотити і грати на протязі трьох днів та ночей. Населення фортеці шокували ці звуки, вони думали, що постійно починається атака. Три доби вони стояли на вахті, поки на четвертий день від втоми не впали і не позасинали. Тоді хитрий емір скористався часом, і напавши, взяв фортецю. Коли точно відбувся захват міста невідомо. Але з 1363 року Киркор входить до володінь татар. Хоча перша мечеть була побудована в 1346р. Слід зауважити, що при будівництві мечеті були використані мармурові капітелі колон 6ст., які належали християнському храму[5, c. 113-115].

Ворота Кучук-Капу

Зараз це основний туристичний вхід до мертвого міста. В перекладі означають Малі-ворота. Ще їх називали таємними через те, що їх не видно, поки до них не наблизишся. Ці ворота з секретом. До воріт примикає південна оборонна стіна, висотою до 5 м і в 1 товщину, раніше до 15ст оборонний мур проходив на 20 метрів вище. При облозі ворота спрацьовували як капкан, зовні до воріт була оборонна стіна, потім супротивник виявлявся незахищеним з правого боку, якщо вдавалося проникнути всередину фортеці, то ворог опинявся в вузькому коридорі, а над ним було перекриття на якому стояли захисники.

Облоговий колодязь

Вода в місті була привозною, використовували також сніг та дощову воду, але під час облоги воду брали з таємного колодязя. М. Фіркович в 1907р писав:"В Кале в давні часи існував ще один величезний колодязь, який називається Тік-кую, тобто перпендикулярний... Він тепер поломаний, колодязь закиданий камінням і називається Сокур-кую, тобто "сліпий колодязь". Хід до цього колодязя був в Кале на Бурунчаке, звідки косо вирубаний тонель до води. Нині хід цього тонелю на Бурунчаке захований під купою каміння."

Насправді, дослідження 1998р, та більш глибоке дослідження 2001р, стало зрозуміло що це не просто колодязь, а ціла гідравлічна система, яка за масштабами є самою великою серед відомих в Криму.

Колодязь знаходиться за 150 на захід від Малих воріт, та в 35 на південь від "стіни з вікном" (Пенджере-исар). Діаметр колодязя від 1,8 до 2,2м вглибину 27м, на глибині 25м до нього приєднується підземна галерея, формою квадрата і площиною 2х2м, яка поступово піднімається на висоту 30м, майже усюди впродовж підняття видовбані сходи. Де галерея приєднується до колодязя ще поки що невідомий прохід. На глибині 27 м колодязь здобуває ширину майже в 5 м. Впродовж підземної приєднаної галереї зустрічаються сталактити, та надписи на караїмській, арамейській мовах та латині. Повернемося до колодяза. Археологічні роботи завдяки відомому клубу "Онікс-тур" виявили що колодязь має глибину в 43,4 м на його дні було виявлено дві водозборні ванни. Легенди про зникаючі війська захисників та їх появу в зовсім інших місцях фортеці тепер, або в декількох місцях одночасно, з відкриттям колодязя мають явну підставу. Всього глибина колодязя склала 45м. Існують версії, що ця гідравлічна система була побудована хазарами або візантійцями.

Караїмські кенаси

Дві кенаси знаходяться поряд на Кенаській вулиці за високим глухим парканом. Кенаси поділяються на Велику та Малу. Велика кенаса - соборна, була для святкових служб. Будівля базилікового типу, з двох сторін обнесена десятьма колонами. Всередині кенаса була в ковдрах, на дубових балках були причеплені криштальні люстри, на півдні знаходився вівтар. Біля входу розташовані місця для старих та тих, хто в траурі, їм дозволялося сидіти під час молитви на дерев'яних обиттими шкірою лавках. Основна зала була для чоловіків, а жінки молилися на балконі, який мав окремий вихід, та закривався від основної зали густими гратами. Біля Великої кенаси знаходиться кам'яний резервуар для води. Це залишки мікві - фонтану для ритуального миття перед відвіданням храму. Мала кенаса була побудована в кінці 18 ст.,коли караїмська община лишила Мангуп і переїхала в Чуфут-Кале. Кенаса побудована та обладнання з матеріалу, який привезли караїми з Мангупу. За виглядом вона значно простіша за Велику, та використовувалася для кожноденних служб та різних зборів (судових та суспільних)

Руїни мечеті

Мечеть була побудована в 1346р. під час влади хана Джани-бека, при якому Киркор був захоплений татарами. На сьогодні збереглися руїни, чотири круглі неглибокі ями. Знайдені на плато мармурові архітектурні деталі, пороги, плити, капителі, наштвовухують на думку що мечеть була побудована на місці давнього візантійського храму. В користь цієї версії рає той факт, що мармур був проконеський - улюблений матеріал візантійських майстрів, сюди він був привезений, а добувати цей мармур перестали ще в 8 ст. Мечеть та старий храм мали приблизно однакову форму базиліки.

Мавзолей Джаніке-Ханим

Усипальня Джаніке-ханим являє собою монументальну будівлю восьмиграної форми з різним порталом з масивною аркою, що є прекрасним представником "сельджукської" архітектури. Всередині мавзолею надгробок і надпис арабською "Це гробниця великої Джаніке-ханим доньки Тохтамиш-хана, яка померла в місяць рамазан 841року (1437)"

Місцеві екскурсоводи залюбки розкажуть вам декілька легенд. Наприклад такі:

Перша. Донька володаря Тохтамиш-хана захищаючи фортецю від ворогів загибла в бою, нещасний батько на її честь збудував мавзолей. Або таку. Друга. Захворіла донька в хана тяжкою хворобою. Лікарі порекомендували для Джаніке чисте повітря Киркору. Але дівчина не винесла хвороби і померла. Або ще таку- третя- закохалася Джаніке в турецького бея (чи то був генуезець), але батько не дозволяв бути з коханим разом, нічого Джаніке не залишилось як з відчаю кинутися з гори на каміння. Або ще казковійша легенда - четверта. В осадному місті не було води. лише вона знає таємницю колодязя. Всю ніч вона носить воду, бо тільки така тоненька дівчина як вона може пробратися в вузький прохід та набрати води. Від перенапруження вона помирає.

Все це гарні легенди. Тільки правда зовсім інша. Джаніке по перше пережила свого батька на 32 роки. Він загинув в киргизьких степах. Його донька була одружена з Едігеєм - еміром ногайської орди. Політично-військові події відображаються сімейною трагедією для Джаніке. Чоловік воює проти її батька, для батька вона є зрадниця, саме через це Тохтамиш-хан вбиває матір Джаніке. Приблизно через двадцять років Джаніке втрачає брата Кадір-Берди хана, яки загинув в бою з її чоловіком. Після смерті брата вона стала головною в роду. і до самої смерті була правителькою Киркора. Для мусульманського світу це було незвично, жінка правителька мудро вела політику, а ще раніше в 1416р. здивувала мусульман своїм паломництвом до Меккі.

Середній обороний мур

Чуфут-Кале поділяється на дві частини (старе і нове місто) стіною, яка перетинає все плато. Датують її 6-7ст. Стіна складалася з двох куртин по 60м кожна, а висота муру була 7-8 м, товщина 4,5-5м, після появи вогнепальної зброї її зміцнюють до 10 м. По краях муру були розташовані дві башти. Мур грав оборону роль до возведення Східного. Потім біля нього були збудована садиба та печерний комплекс Чауш-кобаси.

Печери Чауш-кобаси

Комплекс з двох печер, який довгий час вважався в'язницею. Але за археологічними дослідженнями, це виявилося підвальне приміщення багатої караїмської садиби[10, c. 12-14].

РОЗДІЛ ІІ. ВИЗНАЧНІ АРХІТЕКТУРНІ ПАМ’ЯТКИ КРИМУ

2.1. Феодосія, генуезька фортеця Кафа

Феодосія - одне з найдавніших міст Європи: місту вже більше 2500 років. В Європі з нею можуть змагатися за давниною хіба що Афіни та Рим. Ще до античного періоду, за висновком учених, на території нинішньої Феодосії існувало селище місцевих жителів із назвою Ардабра або Ардавда, - "Місто Семи Божеств (Світил)".

У VI столітті до нашої ери до цих берегів прибули на судах-триремах, завантажених товарами, купці-мореплавці з давньогрецького міста Мілет. Вони заснували тут факторію (поселення), назвавши її Феодосією ("та, що дана Богом"). Досить швидко факторія перетворилася на невеликий, типовий грецький поліс (самостійне місто-держава), великий торговий центр, який незабаром став суперником Пантікапею, столиці Боспорського царства. Розвитку Феодосії сприяло вдале її розташування - на перехресті торгових шляхів. У 355 році до нашої ери, в результаті тривалої боротьби, Феодосію захопив боспорський цар Левкон I. Місто увійшло до складу Боспорського держави, але й після цього залишалося значним торговим портом; через Феодосію Боспор експортував хліб й інші товари в метрополію. Антична Феодосія пала в IV столітті нашої ери під час нашестя гунів. У подальші століття життя ледве жевріло в цьому колись багатому місті.

В середні віки, в другій половині XIII віка на руїнах стародавнього міста еллінів виникло нове, що одержало назву Кафа. Протягом двох століть цим містом володіли генуезці, які зробили його наймогутнішим опорним пунктом Генуї на півострові, адміністративним, торговим і опорним пунктом усіх своїх кримських володінь, що простягалися від Феодосії до Балаклави. У XIV-XV століттях генуезці, побоюючись набігів татар, оточили місто могутніми, до 12 м заввишки й 2,5 м завтовшки мурами із безліччю башт, викопали перед фортечними спорудами глибокий рів, звели цитадель. Фортеця ця сильно постраждала від воєн і часу; до наших днів збереглися лише окремі розрізнені ділянки, що майже загубилися в сучасній забудові, й не дають повного уявлення про ціле. Про минулу міць Кафинської фортеці, її розміри, взаємозв'язок окремих ділянок, про велич Кафи можна судити лише по фрагментах, що збереглися, за археологічними даними та з літературних джерел. Кафинська фортифікаційна система складалася з двох частин, двох ліній оборони - зовнішньої (в її межах було розміщене місто) і внутрішньої - цитаделі. Оплот всієї цієї системи - цитадель складалася з Консульського палацу, казначейства, резиденції латинського єпископу, будівлі суду з в'язницею під нею та балконом для оголошення консульських постанов. Тут же були контора для перевірки вагів і стягнення мит, склади та крамниці. Жодна з цих споруд не збереглася - залишилися лише згадки про них у письмових джерелах. Проте час пощадив могутні, десятиметрової висоти стіни цитаделі, уламок воріт і три башти цитаделі - Криско, Климента VI і Докову (колись цих башт було 12). Про міць кафинських башт зовнішнього поясу дають уявлення башти, що збереглися до наших часів: Кругла башта, вона ж Джіованні ді Скаффа (Більшовицький провулок, 6), і башта Костянтина, розташована в міському саду біля вокзалу. Будівництво оборонних споруд, що залишили генуезьці в Криму, йшло, мабуть, при діяльній участі вірменських майстрів. У храмах, зведених вірменами в Кафі (Феодосії), збереглося багато деталей із чудовим різьбленням по каменю (див. також статтю про вірменський монастир Сурб-Хач, 1338 рік)[16, c. 72-74].

З Кафою безпосередньо пов'язана одна з трагічних подій в історії Європи - епідемія чуми в 1347-1351 роках, що увійшла до історії під назвою "Чорна смерть". У 1346 році серед золотоординських військ хана Дженібека, які вели облогу Кафи, спалахнула чума, що забирала життя багатьох тисяч воїнів. Татари, будучи неспроможними оволодіти фортецею, за допомогою катапульт стали закидати трупи померлих через оборонні мури в місто. Епідемія швидко охопила Кафу, й генуезці були вимушені покинути фортецю. Рятуючись на судах, вони попрямували до Константинополя, Генуї та Візантії. Скрізь, де вони зупинялися, виникали вогнища страшної хвороби. Чума, прокатавшися від Італії до Британії, спустошила цілі міста. Та епідемія забрала життя четвертої частини тодішнього населення Європи - 24 млн. людей.

У середні віки Кафа була основним торговим портом Північного Причорномор’я, через який пролягали торгові шляхи на Захід і Схід. Тут були зосереджені контори найбільших світових фірм. Одночасно вона була сумно відома й як головний центр работоргівлі в Криму. Місто процвітало. У ньому налічувалося мешканців приблизно стільки, скільки налічується в сьогоднішній Феодосії - 70-100 тис. людей. З них генуезці складали, за даними кримського історика С. А. Секиринського, незначну частину - близько тисячі чоловік. Це було багатонаціональне місто, що відрізнялося релігійною строкатістю та великою кількістю культових споруд. У першій половині XV століття в місті налічувалося 14 католицьких храмів, 2 монастирі, більше 40 вірменських церков (сім із них збереглися до наших днів), кілька інших православних церков, були також синагоги, мусульманські мечеті.

Після падіння Константинополя (1453 р.) і загибелі Візантії місто, відрізане від Середземномор'я, стало втрачати своє торгове значення. В 1475 році Кафа пала під ударами турок-османів, які потім захопили й решту генуезьких володінь. Італійці, що залишилися в живих, розселилися по півострову. Місто було перейменовано на Кеффе й стало адміністративним центром кримської провінції Османської імперії. Підкреслюючи важливе значення Кафи, турки нерідко називали її Крим-Стамбулом і Кучук-Стамбулом, тобто Кримським і Малим Стамбулом. У Кеффе знаходилася резиденція намісника султана в Криму, розташовувався великий військовий гарнізон. Турки, що зруйнували при захопленні Кафи багато будов, багато в чому перебудували місто на свій лад, прикрасили його мечетями, мінаретами, будівлями східних лазень тощо. Місто як і раніше було головним невільничим ринком в Криму; тут нерідко тужили в очікуванні продажу заморським купцям по 20-30 тисяч нещасних, серед яких було чимало жінок і дітей. Придбаний живий товар заморські работоргівці вантажили на галери та відвозили до Стамбулу й у країни Середземномор'я.

Проте турки не завжди відчували себе повновладними господарями на півострові; біля кріпосних стін Кеффе часто з'являлися "чайки" запорізьких козаків. Так, у 1616 році запорожці на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним оволоділи Синопом і Трапезундом, а потім повернули до Кеффе, раптовим ударом знищили турецький флот, що стояв у бухті, й, узявши приступом Кеффе, звільнили кілька тисяч невільників, що були призначені для продажу в рабство. Оволодівали запорожці фортецею Кеффе й пізніше, визволяючи при цьому з неволі своїх співвітчизників.

У 1771 році під час російсько-турецької війни, місто було здобуто російськими військами. Під час цих боїв воно сильно постраждало. Через кілька років, після приєднання Криму до Росії, місту була повернуто його первинну назву - Феодосія. Проте колись квітуче місто, один з найважливіших раніше торгових центрів на Чорному морі, багато років знаходилося в запустінні. Лише наприкінці XIX століття, після того, як у 1892 році було прокладено залізничну гілку Джанкой - Феодосія, а через три роки завершено будівництво порту, Феодосія стала перетворюватися на великий торговий порт, через який експортувалася у великій кількості українська та кримська пшениця. Розвиваючись економічно, місто поступово при цьому втрачало свій первісний вигляд, що складався століттями. Наприкінці XIX - початку XX століть, у зв'язку з будівництвом залізниці та морського порту, а також інших великих споруд, було завдано невиправних збитків історичним спорудам, особливо середньовічній фортеці, споруди якої розбиралися і використовувалися як будівельний матеріал. В ті роки повністю зник морський фасад міста, було розібрано фортечні мури, частково зруйновано турецький бастіон біля башти Костянтина. Наймогутнішу в минулому фортецю в Європі фактично було знищено без жодних баталій. Зникло й багато культових споруд - пам'ятники середньовічної архітектури, в їх числі велична мечеть Султан-Селіма, яку було зведено в XVI столітті відомим турецьким архітектором Синаном, а заразом розібрано й головні турецькі лазні. На місці мечеті було зведено собор Олександра Невського, який, у свою чергу, було знищено за радянських часів, як і одну з найдавніших церков міста - храм Св. Михайла. Було зруйновано й багато інших стародавніх храмів[2, c. 23-27].

Багато що з архітектурного та історичного надбання було загублено й пізніше, в роки другої світової війни. Під час бомбардувань міста фашистською авіацією загинула унікальна будівля Музею старовин на Митридаті, яку було споруджено за проектом І. К. Айвазовського, караїмська кенаса та інші археологічні й архітектурні пам'ятники. У роки другої світової війни через місто чотири рази перекочувався вогняний вал фронту. Найзначнішою подією воєнних років у Феодосії була висадка радянського морського десанту в феодосійський порт кораблями ескадри 29-30 грудня 1941 року, що стала початком Керченсько-Феодосійської операції. Проте розвинути успіх радянські війська не спромоглися, й 17 січня 1942 року вони залишили місто. Визволено Феодосію було 13 квітня 1944 року частинами Окремої Приморської армії, яка вела наступ з Керченського півострова вздовж узбережжя.

Після війни в Феодосії став розвиватися військово-промисловий комплекс, будівництво якого почалося ще в передвоєнні роки, й місто було закрито для іноземних туристів. Сьогодні Феодосія радо приймає всіх гостей. Серед промислових підприємств міста слід виділити морський порт, Науково-дослідний інститут аеропружних систем, відомий завод "Море", що випускає різноманітні морські судна - від унікальних десантних кораблів "Зубр" на повітряній подушці до витончених і розкішних морських яхт.

Зараз залишки генуезької фортеці в Феодосії є історико-архітектурним заповідником. До нього входять і християнські храми, що розташовані поруч із цитаделлю, - три вірменських й один грецький. Грецька церква Стефана, що датується XIV століттям, і дещо пізніша вірменська - Георгія Победоносця - зовсім крихітні споруди. Вони гранично скромні за архітектурою, майже однакові за розмірами (відповідно 7x8 та 6x9 м). Обидві вони - одноабсидні базиліки, що перекриті циліндричним склепінням, обидві мають однакове оформлення входів - профільований із тесаного каміння портал і арочну нішу над ним, у обох схоже розміщення віконних отворів. Навіть на місцевості вони розташовані однаково - на пагорбі. Судячи з архітектури цих двох храмів, їх прихожани - і греки, і вірмени - жили в однаково жебрацьких умовах, належали до «нижчих», тобто трудових і небагатих верств населення.

Церква Іоана Богослова, пам'ятка архітектури XIV ст. Метрів за тридцять на захід від церкви Георгія, в низині, розташована церква Іоанна Передвісника по сусідству з нею - храм Іоанна Богослова. Важко полишити думку, що їх прихожанами були будівельники цитаделі. Ймовірно, будівлі на горі зводили для генуезьких сеньйорів ті ж самі люди, що будували внизу для себе. Будували, як на батьківщині, де часті землетруси: щонайменше виступаючих частин, щонайменше перепадів по висоті, щонайменше вікон. Притвор відверто приставлений до кубу основного об'єму, в місцях сполучення зроблені осадові шви - як у Вірменії або в далекій вірменській Киликії (Киликія - стародавня місцевість у Малій Азії, на півдні сучасної Центральної Туреччини; у XI-XIV століттях тут існувала Киликійська вірменська держава).

Церква Іоанна Передвісника в архітектурному плані багатша за інші, що збудовані поруч. В ній більше виступів, граней вікон, складніший план. Абсиду заховано в товщу стіни й прикрашено всередині, в інтер'єрі, погрудними рельєфними зображеннями апостолів.

Сорок вірменських церков було в Кафі в XIV столітті. Вони багато цікавого могли б розповісти своєю архітектурою, та збереглося до наших часів лише шість із них. З трьома ми вже познайомилися вище. Про що розповідають інші?

Церква Сергія (Саркіса) розташована в скверику на вулиці Морській. В її огорожі похований геніальний мариніст І. К. Айвазовський, тому її легко відшукати - кожен феодосієць вкаже дорогу. На перший погляд поєднанням об'ємів і побудовою плану храм Сергія (Саркіса) нагадує церкву Іоанна Передвісника, та її прихожанами вже були не ті роботяги-каменярі, ремісники або портові вантажники, що храму Іоанна Передвісника. Тут молилися люди заможніші. Тут - великі вікна, багато світла, широкі двері. По фасаду розкидані різьблені мармурові присвятні камені - хачкари. Кожен такий камінь, кожна мармурова або вапнякова вставка, присвятний напис на фасаді й усередині храму оповідає про чиюсь долю. Перші, найбільші присвятні камені (хачкари) було закладено в кладку головного фасаду як молитву за благоденствування тих, на чиї кошти будувався храм Саркіса. А потім це стало традицією: хачкар замовляли і заради власного благополуччя, і в пам'ять родичів, що померли на чужині або залишилися на далекій батьківщині під ярмом турок.

Інше враження справляє церква Архангелів, споруджена в 1408 році. На думку відомого археолога А. Л. Якобсона, і висотою, і уступчастим силуетом, і сполученням об'ємів у вигляді латинського хреста, і всім своїм гордим видом вона ніби промовляє: ми не православні, не принижені й пригноблені, ми - католики, однієї віри з панами Кафи - генуезцями. Титарі храму, люди, що фінансували його будівництво, були, ймовірно, багаті вірменські купці - уніати, залучені до римсько-католицької церкви[1, c. 116-119].

2.2. Бахчисарайський палац-музей

Одними з найяскравіших перлин у намисті кримських архітектурних шедеврів є чудові палацово-паркові ансамблі: монументальний Алупкінський палац, білосніжний Ливадійський, елегантний Масандрівський, витончений Бахчисарайський. Ці палаци споруджувалися в різні епохи, для цілком різних людей і в абсолютно несхожих стилях. Проте є дещо, що їх об'єднує - атмосфера благословенного спокою і якоїсь ідилічної самоти. Власне, для цього вони і зводилися. У наш час ці палаци є цілими музейними комплексами, де можна не лише помилуватися їх чудовим зовнішнім виглядом і внутрішнім убранням, але й дізнається чимало цікавого про господарів палаців, про епоху, в якій вони жили, про події, що відбувалися тут.

Ханський палац - найзначніший пам'ятник часів Кримського ханства. Споруджений на початку XVI століття в Бахчисараї. Спочатку створювався як таке собі земне втілення райського саду. Звідси назва ханської резиденції, що згодом перейшла на все місто (Бакче-сарай - "палац в саду", тюрк.), а також легкість і витонченість архітектури палацу, відсутність нарочитої монументальності.

Ханський палац - це ансамбль, який складають кілька палацових корпусів, гарем, Соколина башта, Велика ханська мечеть Біюк-хан-джамі (1740 р.), Мала палацова мечеть (XVI ст.), мезарлик - родовий цвинтар колишніх повелителів Криму - Гиреїв.

Зараз у Ханському палаці розташовані також Музей історії та культури кримських татар, Художній музей, виставка холодної та вогнепальної зброї.

У першій половині XV століття від захирілої Золотої Орди відокремився Кримський юрт і було утворено самостійне Кримське ханство. Незабаром його адміністративний центр було перенесено зі Старого Криму в Кирк-Ор (Чуфут-кале), а потім до Бахчисараю. Росла і розбудовувалася зі східною пишністю столиця Кримського ханства.

Бахчисарай - стародавня резиденція кримських ханів Гиреїв, що правили ханством більш ніж 350 років, з 1422 по 1783. Після приєднання Криму до Російської Імперії - позаштатне містечко Сімферопольського повіту. Завдяки відсутності особливих змін він довго зберігав свій самобутній татарський характер. Нині це центр великого сільськогосподарського району з населенням 28,6 тис. людей. В останні десятиліття місто виросло, вийшовши за межі вузької долини на рівнину, де розкинулися його нові райони. Незмінним інтересом туристів користується старий Бахчисарай, що зберіг колорит середньовічного міста, наче захованого в тісній долині поміж крутих скель; його вузькі вулиці та будинки з галерейками та балкончиками поступово готують подорожнього до зустрічі з самою екзотичною пам'яткою Криму - колишнім Ханським палацом.

Історико-археологічний музей у Бахчисараї з повним правом можна назвати кримською «Меккою» туристів. У літній час один за іншим підходять до нього автобуси, і натовпи відвідувачів прямують до темної із ґратчастими стулками арки брами. Під зеленню каштанів і черепичними дахами палацу зметнулися до неба грановані стріли мінаретів. Колись п'ять разів на день підіймалися на них муедзини і протяжно, співучо закликали мусульман до намазу - чергової молитви. Звуки їх пронизливих голосів, розпочавшись від палацової мечеті, пливли всією долиною від мінарету до мінарету, доки не завмирали в печерах по краях ущелини[3, c. 61-63].

Точна дата будівництва палацу невідома, та всі дослідники згодні у тому, що воно було завершене за правління Адиль-Сахиб-гирей хана (був ханом тричі в період 1521-1551 рр.). Евлія Челебі повідомляє: «Сахиб-гирей хан поселився в цьому Бахчисараї в 1532 р». Площа, яку зараз займає палац, більше 4 га, але у минулому він займав набагато більшу територію - близько 20 га. До огорожі та західних воріт прилягали сади, що дали назву палацу і місту (у перекладі з кримськотатарського Баштани - сад, сарай - палац); за садами тягнувся палацовий луг, на якому паслися ханські коні. Мотив саду - одна з найхарактерніших особливостей мусульманської культури: вірші, рослинні орнаменти різьблення по каменю і розписів - все прагне подати сад як найчудовіше місце на землі, як якусь подобу рая: «сади, подібні до Іремських», тобто райських - найпоширеніше літературне порівняння. Легка «кіоскова» архітектура палацових споруд, відсутність монументальності в ханській резиденції не випадкові: навіть стіни, що розгороджують сад і інтер'єр, певною мірою умовні; їх задача - створити прохолоду літнього дня, та при цьому вони «впускають» сад через кольорові стекла вікон, через аркади і тераси. Найближчим джерелом надихання, зразком для наслідування служив кримським ханам і їх будівничим палац султанів у Стамбулі - Топкапі, спорудження якого почалося незабаром після завоювання Константинополя Мехметом II у 1453 р.

Що могли відчувати іноземні посли, коли потрапляли до ханського палацу? Уявимо, що він щойно збудований і ще не горів: його дерев'яні різьблені деталі цілі, а не замінені, як зараз, в багатьох місцях простішими струганими. У верхніх вікнах із прозорими багатоколірними стеклами - ковані ґрати, в нижніх, вузьких, як щілини, - бамбукові жалюзі. Куполи мавзолеїв тьмяно блищать свинцем, шпилі мінаретів виблискують позолотою. Дзюрчать мармурові та роззолочені фонтани...

Ще з набережної, з того боку моста, видно північний, ребристий фасад «поштового» корпусу. Чіткий ритм димарів, що нащетинились і випирають із площини стіни, наче притулених до неї по висоті другого поверху, нагадує чи то мінарети, чи то піки з наколотими гостроверхими шапками. І жодного вікна. Така архітектура цього фасаду «поштового» корпусу. По осі моста - масивна арка воріт, над нею чотири стрілчасті вікна, праворуч від арки - ще одне вікно. Це зрозуміло: біля головних воріт мають бути очі і зверху, і збоку, і «навикат». Мабуть, в смутні для ханства часи вікна були трохи менші, і в них було більше заліза, ніж скла.

Зі східного боку до «поштового» корпусу примикає найвиразніша, по-східному чепурна і монументальна будівля палацового комплексу - Велика ханська мечеть (Хан-Джамі), що охоплена низом стрілчастою турецькою аркадою з нечастими заґратованими верхніми вікнами, кольоровими майоліковими вставками в простінках, увінчана стрілами мінаретів. Зовнішні сходи ведуть на другий поверх до галереї, де знаходилася колись недоступна для простих смертних ханська «ложа». Ліворуч від входу, по сусідству з мечеттю, на другому поверсі поміщалася ханська варта - капикули, а на нижньому - лавки, що виходили на вулицю.

Із заходу до «поштового» корпусу примикають під прямим кутом хороми хана. Вони нижчі за мечеть, навпроти якої стоять (адже і сам хан нижчий за Аллаха), але значно вищі та красивіші за «поштовий» корпус. Їх можна відразу розрізнити[4, c. 6-7].

Щоправда, від XVI століття збереглося не багато - Зала Ради і Суду, Мала і, частково, Велика палацові мечеті, Портал Алевіза. Решту ж споруд сильно змінено. До руйнувань, спричинених часом, слід додати сумну історію ремонтів Ханського палацу. Потьомкін, складаючи плани подорожі імператриці до Криму з неодмінними відвідинами «Таврійської Альгамбри», вже в 1783 році віддає наказ: «Ханський палац привести в той стан, в якому він був раніше, і зіпсоване все виправити, з таким спостереженням, щоб збережений був смак, в якому все побудовано». Ремонт проводився протягом трьох років особами, не дуже досвідченими в особливостях східної архітектури; в результаті відбулося «змішання стилів азіатського з європейським». Ілюстративний матеріал, що зберігся, особливо плани і креслення, складені архітектором Вільямом Гесті в 1798 році, свідчить, що після потьомкинського ремонту палац зберігав значно більший об'єм, показує розташування його нині не існуючих частин (Персидський палац, від якого збереглася тільки Соколина башта, Гарем - від нього залишився один корпус, кухонне приміщення тощо). Особливо великим спотворенням піддався палац в ході ремонту 1822-1831 років, яким спочатку керував губернський архітектор Колодін. При ньому була розібрана частина будівель в Персидському саду, позначених на плані Гесті; було замальовано тонкий художній розпис майстра Омера, виявлений при реставрації порівняно недавно. Із зовнішньої сторони стіни було розписано квітковими гірляндами, букетами, геометричними візерунками. Ці декоративні мотиви неважко знайти в кам'яному різьбленні надгробків ханського кладовища, звідки їх, мабуть, і було позичено. Проте спотворення, зроблені в ході ремонту, викликали протести архітекторів і художників, внаслідок чого Новоросійський генерал-губернатор граф М. С. Воронцов ремонтні роботи призупинив. Колодіна було усунено і замість нього призначено архітектора Ельсона, який в ході шестирічної діяльності майже повністю переробив роботу Колодіна, відновивши (там, де це було можливо), за відгуками сучасників, колишній «азіатський характер». Під час Кримської війни 1854-1856 років в палаці розміщувався військовий шпиталь. Після цього було проведено ще кілька ремонтів з метою якось підтримати палац, що занепадав. За побажанням Олександра III почали складати проект реставрації палацу «в точному стародавньому вигляді», та смерть імператора перешкодила його здійсненню.

Велика Мечеть Хан-Джамі - найвеличніша споруда палацового комплексу. Масивна прямокутна кам'яна будівля мечеті, крита чотирьохскатним черепичним дахом, витягнута з півночі на південь. З боків її прикрашають два легких витончених мінарети: їх тонкі десятигранні башточки складені з ретельно обтесаних кам'яних плит, що скріплено свинцем. Вони опоясані різьбленими кам'яними балкончиками з традиційною розеткою на кожній грані; гостроверху крівлю завершує алем - півмісяць. Усередині мінаретів проходять гвинтові сходи, по яких підіймалися на балкончик муедзини, закликаючи звідти правовірних до молитви. Сьогодні їх радіофіковано, і заклик муедзина знову п'ять разів на день лунає над Бахчисараєм. Напис, висічений на плиті над головним входом, свідчить, що мечеть було побудовано Селямет-гирей ханом в 1740 р. Проте йшлося, мабуть, про відновлення і ремонт раніше існуючої будівлі мечеті після пожежі 1736 р. Мартін Броневський, посол польського короля Стефана Баторія до хана Мухаммед-гирея, описуючи Бахчисарай у 1578 році, відзначає: «Споруджені кам'яна мечеть і гробниці ханів із розвалин християнських». Можливо, остання обставина пояснює, чому композиція мечеті наслідує старій традиції будівель типу базиліки: всередині це трьохнефна зала, розділена двома аркадами, зовні - із заходу і сходу - до стін примикають галереї зі стрілчастими арками, що спираються на тонкі восьмигранні колони. Евлія Челебі, описуючи «соборну мечеть Сахиб-Герай хана» (тобто, відносячи її до XVI століття), відзначає: «Це старої конструкції будинок Божий ... Усередині мечеті на 20 високих дубових стовпах - стельова балка, а над нею проста стеля старої споруди. Праворуч знаходиться місце поклоніння родини достославних ханів (ханська ложа). Над цим високим місцем висять різноманітні срібні свічники і підвіски ... ліворуч, праворуч і з боку кибли - вікна, що виходять до саду Тюрбе». Середній неф, який за шириною і висотою більший за бічні, перетнутий перед міхрабом високим поперечним нефом. Ніша міхрабу з «сталактитовим» (що нагадує рельєфною обробкою склепіння сталактит) склепінням прикрашена лепніною зі стилізованими рослинними узорами. Високо над міхрабом сяють яскравими плямами кольорових стекол два невеликі вікна, а під ними - більші вікна з ґратами, що обплетені смарагдово-зеленим листям винограду. Праворуч від міхраба знаходиться дерев'яний мімбар - кафедра проповідника. Другий ярус мечеті утворюють хори - балкони, що підтримуються колонами і йдуть уздовж трьох стін; туди ведуть з обох боків круті сходи. З правого боку в глибині видно ханську ложу, багато оздоблену фаянсовими плитками і розписом; вхід туди окремий - із зовнішніх сходів.

Фасад мечеті, що виходить на річку Чурук-су, розписаний під мармур Омером; цей же митець майстерно виконав на західній стіні мечеті, в простінках між високо розташованими вікнами з ґратами,тзелені майолікові вставки, де в декоративні візерунки витончено вплетена в’язь висловів з Корану. Тут же напис: «Та буде благословенне лагодження високого Крим-гирею хана...» і зазначене ім'я живописця (краснописця) - «писав це живописець Омер при дворі». Дещо вище вказано ім'я того ж майстра і його посада - «головний придворний живописець».

За мечеттю, крізь прорізи в кам'яній огорожі, проглядається ханське кладовище - мармурові плити, над ними стовпи з чалмами. Тут же два купольних мавзолеї і восьмиколонна ротонда над могилою хана Менглі-Гирея II.

Великий інтерес становлять мармурові та вапнякові надгробки, що біліють на фоні густої зеленої трави і осяяні кипарисами. Чоловічі надгробки прикрашені чалмою, а інколи і військовими атрибутами; жіночі - подобою клобука у вигляді плоскої шапочки. Всі пам'ятники покрито орнаментом, в якому помітні елементи арабського, персидського і турецького стилів, що переплітаються з мотивами італійського Ренесансу. Серед мармурових надгробків зустрічаються і старіші, у вигляді саркофагів, привезені з кладовища Эски-юрта - Кирк-Азізлер. Пам'ятники було виявлено і досліджено археологічною експедицією 1924 року, яка встановила, що вони належать до XIV-XV ст. Різноманітність їх форм, аналогії яким можна знайти серед старовинних пам'ятників Персії, Середньої Азії, Кавказу, - своєрідне свідчення про народи і культури, що влилися сюди під загальним ім'ям «татари». Звернемося до слів Евлії Челебі: «Перші татари прийшли сюди з міст Махана (північно-східний Іран) і Ахлата (у Малій Азії поблизу озера Ван), Кермана (південно-східний Іран), Ясу (у Казахстані), з-під Казані, Аждерхана (Астрахань) і Сарая (міста на Волзі)»[15, c. 147-154].

2.3. Севастополь

Сучасний Севастополь – великий промисловий, науковий і культурний центр Криму, місто з населенням близько 400 тис. осіб. Це крупний морський порт, головна база Військово-морських сил України та (поки що) – Чорноморського флоту Росії. Розташований Севастополь на Південному Заході Кримського півострова, на терасованих схилах пагорбів численних мальовничих бухт Чорного моря. Севастопольська бухта ділить місто на Північну та Південну сторони; Південна сторона ділиться Південною бухтою на Міську та Корабельну сторони. Майже повністю зруйноване за роки другої Світової війни, місто було відбудоване за новим генеральним планом.

Панорама «Оборона Севастоволя 1854-1855 рр.» - будівля з широко відомим твором батального живопису, монументальний пам'ятник героїзму захисників Севастополя в період Кримської (Східної) війни 1854-1855 років (художник Ф. А. Рубо та інші; відтворена групою художників під керівництвом В. Н. Яковлєва та П. П. Соколова-Скаля).

Під час Кримської війни Севастополь опинився в центрі бойових дій. Оборона міста, що тривала 349 днів, уразила весь світ мужністю та відвагою російських воїнів. Панорама розповідає про один із днів оборони - 6 червня 1855 року, коли захисники Севастополя успішно відбили штурм укріплень Корабельної сторони. Панорама "Оборона Севастополя 1854-1855 рр." відкрилася 14 травня 1905 року, до 50-річчя оборони.

Картину виконано на полотні розміром 115 м х 14 м і поміщено в спеціально споруджену для неї круглу будівлю (1902-1904, архітектор О. І. Енберг; відновлено та реконструйовано за проектом архітектора В. П. Петропавловського).

Нижнім краєм картина зливається з предметним планом, що доходить до підніжжя оглядового майданчика, розташованого в центрі приміщення. На предметному плані розміщені натуральні гармати, ядра, укріплення, макети споруд, фігури людей. Увійшовши до будівлі панорами і піднявшися на оглядовий майданчик, глядач немовби опиняється в центрі бойових дій, переноситься на Малахов курган у той історичний день. Перед глядачем лежить обложене місто, оповите димом згарищ, видніються два ланцюжки щогл затоплених російських кораблів. Далі - ворожа ескадра в морі, російські батареї та бліндажі, артилерійські розрахунки, купи бомб і ядер, штабелі мішків із піском, наступаючі колони англійців і французів, російські воїни, що обороняються, полки, що стоять у резерві[20, c. 22-23].

Володимирський собор, пам'ятник архітектури XIX століття, усипальня російських флотоводців, адміралів М. П. Лазарева, В. О. Корнілова, В. І. Істоміна та П. С. Нахімова. Володимирський собор споруджено у візантійському стилі. Будівництво собору почалося в 1854 році, ще до початку Кримської війни. Тоді було споруджено тільки підвальний поверх. Відновили будівництво в 1862 році. Освячення храму відбулося в 1888 році. Храм є однокупольним собором у стилі візантійських храмів IX-XI століть. На стінах собору немає ікон, замість них встановлено мармурові дошки з прізвищами героїв Кримської війни. У 1851 році помер адмірал М. П. Лазарев, невтомний будівничий Севастополя та флоту. Його поховали в склепі майбутнього собору. Під час бойових дій Севастопольської оборони в склепі Лазарева були поховані його учні, що загибли при обороні міста: у жовтні 1854 - віце-адмірал В. О. Корнілов, у березні 1855 - контр-адмірал В. І. Істомін, у травні 1855 - адмірал П. С. Нахімов.

На жаль, у 1931 році, при передачі будівлі собору Осоавіахіму під авіамоторні майстерні склеп було розкрито, останки адміралів як "прибічників скинутої династії" було знищено. Коли в 1991 році спеціальна комісія обстежувала склеп, вона виявила серед сміття лише кілька десятків кісток.

Палац дитинства та юнацтва, 1914, вид з боку проспекту Нахімова.

Цю величну будівлю з білого інкерманського каменю, прикрашена колонами та скульптурами, було спеціально споруджено в 1914 для Інституту фізичних методів лікування. Автор проекту - архітектор В. А. Чистов, доопрацював початкову версію, надану іншим відомим архітектором, - А. М. Вейзеном. Організатор і перший директор цієї серйозної установи професор медицини, невропатолог-психіатр і фізіотерапевт А. Е. Щербак був одним з засновників наукової фізіотерапії, курортології та фізіопрофілактики. У роки першої світової війни тут лікувалися евакуйовані до Севастополя хворі і поранені офіцери та нижні чини. У 1921 році інституту присвоїли ім'я Сеченова, а через 10 років він став називатися Державним центральним науково-дослідним інститутом фізичних методів лікування ім. І. М. Сеченова. Під час другої світової війни інститут евакуювали, а у червні 1944-го його було переведено до Ялти. Будівля була напівзруйнована, і відновлено її було лише через 20 з гаком років після закінчення війни. Інститут продовжував працювати в Ялті, де в 1955 році його об'єднали з Ялтинським інститутом туберкульозу під назвою "Науково-дослідний інститут фізичних методів лікування і медичної кліматології ім. І. М. Сеченова". А ця чудова будівля найкрасивішго севастопольського палацу дісталася дітям: після реставрації в ній розмістився Палац піонерів (нині - Палац Дитинства і Юнацтва)[7, c. 31-33].

2.4. Масандрівський палац-музей

Витончений Масандрівський палац будувався для імператора Олександра III в околицях Ялти. Палац розташований у відокремленому місці, у Верхній Масандрі, трохи вище за трасу Ялта-Сімферополь і оточений прекрасним парком, що переходить у ліс. Масандрівський палац вражає елегантною архітектурою - чимось він нагадує казковий замок, при цьому гармонійно вписується в навколишній ландшафт. Незвичайне і його внутрішнє вбрання, що створює атмосферу затишку та комфорту. Довгий час палац було закрито для відвідин, тут була державна дача для партійного керівництва. Музей відкрито лише в 1992 році. У палаці постійно діє виставка "Унікальна колекція географічних карт XVI-XVII століть".

Високо над Масандрою, біля лісистих схилів гір, розташований палац Олександра III. З 30-х років XIX століття на цьому місці стояв будинок генерал-губернатора Новоросійського краю графа М. С. Воронцова (1782-1856), власника Масандрівського маєтку.

Наприкінці 1870-х років будинок сильно постраждав від бурі, і син Воронцова - Семен Михайлович - вирішив спорудити тут палац. Французький архітектор М. Е. Бушар, який отримав замовлення, створив проект палацу в романтичному дусі. У його зовнішньому вигляді було чимало від раннього французького Ренесансу, та дві круглі башти додавали йому вигляду середньовічної споруди. Палац почали будувати в 1881 році, але смерть власника припинила всі роботи. Так і простояв він недобудованим 10 років.

У 1892 році, після придбання Масандри удільним відомством, Олександр III (1845-1894) доручив одному з найкращих російських архітекторів другої половини XIX століття, академіку М. Е. Месмахеру (1842-1906) добудувати палац і оформити його інтер'єри. Месмахер розвинув первинний архітектурний задум Бушара у бік більшої декоративності. Це відповідало вимогам історизму в архітектурі другої половини XIX століття. Архітектор зберіг середньовічні деталі старої споруди і додав багато барочних елементів. У остаточному варіанті палац набув характеру архітектури раннього бароко - стилю Людовика XIII. Західний фасад оперезали відкриті галереї, тераси, балкони, виті сходи з ажурними гратами, балюстрадами. Палац ніби розкрився назустріч природі, сонцю, повітрю. Різноманітні за висотою фігурні крівлі, красиво оформлена мансарда, димові та вентиляційні труби складного профілю, ажурні металеві грати та декоративні прикраси, різьблені з каменю фронтони, наличники, картуші, вази й інші архітектурні елементи - все це склало дивний за красою вид палацу, який немов вторить природі, гармонійно зливаючись із нею. Для того, щоб палац відповідав духу часу, Месмахер обтесав старі стіни бушарівської споруди й облицьовував їх ясно-жовтою метлахською плиткою. На її фоні яскраво читаються красиві різьблені кам'яні прикраси[13, c.5-7].

Надзвичайно цікаві інтер'єри палацу. Згідно моди того часу в їх оформленні використано елементи самих різних стилів - романського, готичного, бароко, рококо, класицизму. Кожному з приміщень архітектор надав свого художнього образу. Переходячи із зали до зали, потрапляєш то до суворої приймальні Імператора, то до урочистого його кабінету, то до інтимної опочивальні, або ж до нарядної і святкової вітальні Імператриці. Як стародавню лицарську залу оформлено їдальню - один із кращих інтер'єрів палацу. Різні породи різьбленого дерева, складне рельєфне ліплення, барвисті кахлі, різьблений мармур камінів у поєднанні з червоною та жовтою міддю обшивки їх отворів, декоративні панно, що виконано в техніці акварелі по дереву, - складають чудове вбрання кімнат. Палац не призначався для урочистих прийомів, тому приміщення в ньому невеликі за розмірами. А та гармонія, яка досягнута в художньому оздобленні, створює особливу атмосферу затишку та комфорту, що надає неповторної своєрідності палацу, призначеному для літнього відпочинку.

Після закінчення в 1902 році будівництва палацу, Романови довго не могли знайти йому застосування. Врешті-решт, він став виконувати роль "подорожнього". Сюди під час своїх візитів до Криму Романови приїжджали лише для денного відпочинку в лісі, в горах, під час пікніків і полювання. Палац залишався не мебльованим, і багато що із задуманого Месмахером так і залишилося тільки в його проектах.

Після націоналізації, з 1929 по 1941 роки, палац використовувався як санаторій для важкохворих на туберкульоз. У післявоєнні роки тут розміщувалася державна дача. З 1991 року палац став філіалом Алупкинського державного палацово-паркового заповідника, та з 1 червня 1992 року його відкрили як музей.

Унікальний палац і парк, що його оточує, викликають захоплення та розкривають одну із сторінок багатої історії садибної культури XIX століття[9, c. 9-11].

2.5. Старий Крим та вірменський монастир Сурб-Хач

Біля в'їзду з східного боку до містечка Старий Крим помітні сліди глибокого рову і кам'яного муру. Це залишки Солхату (Сурхат, Солхат, Солкат, Крим, пізніше - Ескі Крим).

До появи тут татар різноплемінний, різномовний Солхат вже був торговим містом, жив перекупкою та перепродажем товарів, що йшли з південних степів Східної Європи й з-за моря через Кафу. Його ремісники обслуговували не лише місто, але і найближчий степовий район. У XIII столітті, за татарських ханів, Солхат став столицею Кримського улусу (провінції) Золотої Орди, місцем перебування намісника золотоординського хана. Довгі каравани верблюдів і возів з награбованими Ордою товарами, низки полонених прибували до Солхату. Місто багатішало. Руками невільників і місцевих мешканців - греків і вірмен, серед яких були видатні зодчі, татари зводили оборонні мури, кам'яні будинки, лавки, храми, спорудили великий караван-сарай. Архітектура цих споруд, цілком запозичена татарами від корінного місцевого населення, близька до традицій малоазійської архітектури. Караван-сарай - торговий центр міста - був однією з найзначніших споруд Солхату. За високим кам'яним муром із прибудованими до неї зсередини лавками та дерев'яними галереями, «номерами» для нічлігу приїжджих купців, простягався широкий двір для возів і в'ючних тварин. Головна будівля мала два поверхи, інші були одноповерховими. На майдані Біля караван-сараю йшла жвава торгівля невільниками, звідси тисячі нещасних вирушали в довічне рабство - до Константинополя, Генуї, Венеції, Єгипту. Розбагатілий на грабежах, митах і данині з населення підкорених земель, татарський Солхат у XIV столітті досяг свого розквіту.

Мечеть хана Узбека, пам'ятка архітектури 1314р. Цю велику мечеть - шестистовпну базиліку під двоскатним дахом - було закладено в Солхаті в 1314 році на честь ординського хана Узбека. Її дерев'яне перекриття підтримується зсередини двома білокам'яними аркадами, що поділяють мечеть на три нефи. Головний вхід - із півночі - виділений порталом, що прикрашено чудовим різьбленням по каменю. Цікаве й яскраво розписане різьблення всередині будівлі - там, де міхраб, свого роду вівтарна ніша в південній стіні. Храм добре зберігся до наших днів; лише мінарет, від якого залишилася тільки основа, було нещодавно відбудовано заново.

Мечеть хана Узбека, пам'ятка архітектури 1314 р. До південного торця мечеті Узбека примикала велика будівля медресе - духовного училища. Це була значна за розмірами прямокутна споруда, з великим внутрішнім двором. Поперечні стіни відокремлювали кімнати для занять - комірки, що було перекрито циліндровими склепіннями. Осі квадрату підкреслювалися широкими лоджіями, південний фасад було прикрашено монументальним арочним порталом, поцяткованим різьбленим орнаментом.

Руїни Мечеті султана Бейбарса, пам'ятка архітектури 1287-1288 рр.

Неподалік від мечеті Узбека знаходяться розвалини Мечеті султана Бейбарса. Це - найдавніша мечеть Криму. Її споруджено в Солхаті в 1287-1288 роках на кошти уродженця цих місць Захіра Сейф-ад-дін ас-Саліх Бейбарса. Захір Сейф-ад-дін ас-Саліх Бейбарс (правив у 1260-1277 роках) був другим за ліком і одним із чотирьох найвидатніших султанів знаменитої мамлюкської династії Бахрі, що володарювала в Єгипті близько 300 років.

Султан Бейбарс увійшов до історії тим, що завдав великої поразки татаро-монголам, і зупинив їх просування на Близькому Сході. Виходець із Причорноморських степів, певно, кипчак (половець), Бейбарс у дитинстві був куплений на одному з невільничих ринків півострова, як білий раб (мамлюк). У 1277 році Бейбарс, воліючи увічнити своє ім'я та прославити місце свого народження, виділив 2000 динар на будівництво мечеті в Солхаті. Мечеть було збудовано в 1287-1288 роках.

До наших часів збереглися лише руїни споруди; повністю втрачено мінарет. Розміри мечеті в плані - 20х15 м. Як писав П. І. Кеппен, спочатку стіни мечеті було покрито мармуром, а верх - порфіром. Історик А. І. Маркович відзначив високу міцність будівлі мечеті Бейбарса: "Розвалини ці, що звертають увагу висотою склепінь і масивністю стін із контрфорсами, ще довго можуть триматися".

Монастир Сурб-Хач, пам'ятка архітектури XIV-XVI ст. Храм Сурб Ншан («Святе Знамення») - пам'ятка архітектури 1338 року.

Створювався і перебудовувався цей комплекс різночасних і різнохарактерних споруд упродовж більше ніж п'яти століть - з XIV по XIX століття (головним чином в XIV-XVI). Складається він із соборної церкви, прибудованого до храму гавіту (притвору) з дзвіницею, кухні, трапезної, двох ярусів чернечих келій, двох внутрішніх двориків і господарського приміщення.

Найдавнішу споруду монастиря - храм Сурб Ншан («Святе Знамення»), згідно епіграфічному напису, в исіченому на барабані куполу, а також середньовічним пам'ятним записам, засновано в 1338 році духовним предводителем вірмен Криму Ованесом Себастаци, його рідними братами і наближеними. Ця споруда близька за архітектурою до церков XII-XIII століть у самій Вірменії. Храм є тринефною хрестово-центрокупольною (зовні - прямокутною, зсередини - хрестоподібною) спорудою з бічними прибудовами; всі три його напівциркульні абсиди заховано в товщу східної стіни[17, c. 169-172].

2.6. Ливадійський палац-музей

У Ливадії, поряд із Ялтою знаходиться Ливадійський палацово-парковий заповідник, до якого входять Великий палац, світський корпус, палац міністра двору, палацова церква Священного і Життєдайного Хреста та чудовий старовинний парк, закладений у 30-і роки XIX століття. Білосніжний Великий палац, який служив літньою резиденцією останнього російського імператора Миколи II та його сім'ї, було споруджено в 1911 році за проектом Н. П. Краснова в стилі італійського Ренесансу. Палац відрізняється вишуканістю та нарядністю зовнішньої обробки і розкішшю внутрішніх інтер'єрів, причому кожна з 58 кімнат неповторна, виконана в своєму оригінальному стилі. Привабливі своєю витонченою архітектурою внутрішні дворики Великого палацу - Арабський і Італійський. Палац знаменитий ще і тим, що в цій будівлі з 4 по 11 лютого 1945 року проходила "Кримська" (Ялтинська) конференція керівників трьох союзних держав антигітлерівської коаліції - Голови Ради Народних Комісарів СРСР І. В. Сталіна, Президента США Франкліна Д. Рузвельта та Прем'єр-міністра Великобританії Уїнстона Черчилля. Ця конференція багато в чому визначила подальшу долю післявоєнної Європи.

Родина Миколи II відпочивала в новому Ливадійському палаці чотири рази: двічі восени - в 1911, 1913 роках і двічі навесні - в 1912, 1914 роках. Подорож до Криму, в Ливадію здійснювалася залізницею до Севастополя, потім імператорська яхта «Штандарт» доставляла Царську сім'ю в ялтинський порт, з якого екіпажами всі прямували до південнобережного маєтку (в експозиції представлені: тека «Подорож Імператорських Величностей», мапа та розклад руху імператорського потягу, фото «Яхта "Штандарт"»). Із Царською сім'єю на південь прибував численний двір на чолі з міністром імператорського двору бароном, з 1913 року - графом В. Б. Фредеріксом (фотокопія «В. Б. Фредерікс у парадному мундирі»). У Ливадії часто проходили військові паради, огляди полків, зустрічі з випускниками військових училищ. Серія справжніх знімків придворного фотографа Р. Гана, що було зроблено в палаці на згадку про зустрічі сім'ї Миколи II з військовими, представлена в розділі експозиції, присвяченому військовим традиціям Царських сімей.

Воєнні події XIX століття відображені в графічних роботах німецького художника Ф. Горшельта (1829-1871) «Шаміль у поході», «Здача полоненого Шаміля князю А. І. Барятінському», «Епізод Кавказької війни», «Здача аулу», гравюрі «Битва при Ушагані 17 серпня 1827 року».

У 1913 році Росія святкувала 300-річчя династії Романових. У експозиції представлено портрет першого Імператора Росії - Петра I ("Великого") роботи невідомого художника XIX століття. На честь 300-річного ювілею персидський шах подарував у Ливадійській палац настінний килим ручної роботи із зображенням Миколи II, Олександри Федорівни та спадкоємця престолу Цесаревича Олексія. Після революції килим опинився за кордоном. У 1983 році його придбав на аукціоні в Німеччині колекціонер з Ліхтенштейну барон Е. А. фон Фальц-Фейном, який в 1993 році передав килим у дарунок Ливадійському палацу[19, c. 115-119].

2.7. Сімферополь

Для переважної більшості тих, хто приїздить до Криму, місто Сімферополь - лише головні транспортні ворота Криму; транзитний пункт, із якого дороги віялом розходяться півостровом: до Алушти, Ялти, Севастополя, Євпаторії, Судака, Феодосії, Керчі…

Втім Сімферополь має свою давню історію та свої визначні пам'ятки. Деякі з них нам вдалося "охопити"...

Сімферополь, колишній заміський будинок Воронцова в парці «Салгірка»,1827 рік. Вид з боку головного входу до ботанічного саду Таврійського Національного університету нім. В. І. Вернадського.

Будинок Воронцова було споруджено в 1827 році архітектором Ф. Ельсоном. Будівля має чіткий план і вельми імпозантний східний фасад з колонадою доричного ордеру та широкими сходами, що спускаються з тераси до парку. Проте в цій будівлі «чистота» класичного стилю була відразу ж і цілком свідомо порушена. У «мелодію» російського класицизму вплітаються східні мотиви. Так, веранда на західному фасаді будинку та кухонний корпус, що розташований неподалік, виконані в дусі павільйонних споруд Бахчисарайського палацу.

У той час починався розквіт вельми різноманітної і не завжди грамотної еклектики, з якої до початку XX століття виділився в самостійну течію так званий «модерн». У середині XIX століття російський класицизм доживав відпущений йому історією час, а еклектизм все частіше «озирався» то на готику, то на візантійську архітектуру, а в Криму - й на архітектуру мусульманського Сходу. Будівлі офіціозні як і раніше будувалися в класичних формах, а палаци та особняки приватних осіб - в готичному, ренесансному або східному «смаку». До числа споруд у Криму, витриманих у традиціях російського класицизму, належать колонада Графської пристані (1846) та Петропавлівський собор (1848) у Севастополі. Із споруд, що порвали з цим стилем, найбільш відомі Алупкінський, Гаспринський і Ливадійський палаци[22, c84-86].

ВИСНОВКИ

Кримський півострів - одне з найчудовіших місць на Землі. Нерідко його називають «світ в мініатюрі» або «музей просто неба». Унікальне поєднання різноманітних форм рельєфу та кліматичних умов на малій території додають Криму особливої неповторності. Як наслідок цього - багатство, різноманітність і оригінальність ландшафтів, рослинного та тваринного світу. Спрямовані вгору гірські вершини, таємничі печери, величні каньйони, красиві водоспади, незвичайні грязьові вулкани привертають сюди любителів природи зі всього світу.

На півострові перетиналися історичні шляхи багатьох народів, держав і цивілізацій, тому його історія сповнена найнеймовірнішими подіями та несподіваними поворотами. Сліди перебування різних народів - всюди на кримській землі. Крим славиться унікальними пам'ятниками культури, численними історичними та архітектурними визначними пам'ятками, цікавими музеями, чудовими палацово-парковими ансамблями...

Крим сьогодні - це, передусім, великий курортно-туристичний комплекс, один з кращих кліматичних курортів України. Його основу складають природні лікувально-оздоровчі ресурси: м'який цілющий клімат, чисте море, чудові пляжі, лікувальна грязь солоних озер, мінеральні води підземних джерел. Останнім часом реконструюються багато здравниць і готелів, будуються нові рекреаційні об'єкти, розвивається мережа курортно-туристичного сервісу. Щорічно Крим відвідують до 5 млн. туристів і відпочиваючих.

Відкриття в архітектурі трапляються не густо, як і в будь-якій сфері, вдала знахідка запозичується при спорудженні інших будов і, підтверджуючи раціоналізм у використанні та естетичну довершеність у художній культурі, вона тиражується, народжуючи новий архітектурний стиль, будівельні та художні традиції. Згадаємо хоча б, який шлейф запозичень та наслідувань тягнеться до сьогодні за конструктивними вузлами та декоративним оздобленням Бахчисарайського палацу. Можливо не кращі зразки волею історичної долі дійшли до нашого покоління, але їх важкий шлях, що наклав відбиток на весь стан архітектури, як зморшки на старечому обличчі, викликає в нас повагу та любов до старовини, а в «манкуртів», не обтяжених культурою, — роздратування, намагання знищити, усунути з дороги чуже та незрозуміле… Камінним літописом багатовікової історії Криму є більш як півтори тисячі пам’яток архітектури, зафіксованих у реєстрах різних рівнів, а енергетичний концентрат археологічних шарів, спресований у 10—15-метрову товщу кримської землі, є унікальним джерелом космічного масштабу.

Загалом для Криму, найбагатша історико-культурна спадщина якого є найцікавішою частиною скарбниці світової культури, розвиток музейної справи має особливе значення. Музеї, заповідники, монастирі, палацово-паркові комплекси автономії є запорукою збереження для нащадків усього багатства півострова, додають неповторність і своєрідність культурному колориту Криму та сприяють його популяризації в усьому світі, а також розвитку міжнародного туризму. «Успішне виконання музейними працівниками науково-дослідних і просвітницьких завдань є гарантією збереження для нащадків усього багатства вітчизняної та світової культурної спадщини», — йдеться в нещодавно прийнятій постанові Верховної Ради Криму про практику дотримання на півострові вимог Закону України «Про музеї і музейну справу».

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

  1. Асеев Ю.С., Лебедев Г.А. Архитектура Крыма. – К. : Госстройиздат, 1961 г. – 239 с.
  2. Асеєв Ю.С. Архітектурно-археологічні дослідження в Криму. – Вісник Академії архітектури УРСР, 1951 р., № 3, с. 23 – 30.
  3. Богданова Н.А., Лобода И.И. Бахчисарайский историко-археологический музей. – Сф. : 1964 г.
  4. Дворцы-музеи Крыма.- видання «СВІТ», Сімферополь-2004.
  5. Засыпкин Б.Н. Архитектурные памятники крымских татар. – Крым, 1987 г., № 2, с. 113 – 168
  6. Засыпкин Б.Н. Обследование памятников архитектуры Крыма. – Новый Восток, 1987 г., № 18, с. 277 – 278.
  7. Игнаткин И.А. Из истории городов Крыма. – Строительство и архитектура, 1962 г., № 8
  8. Килессо С.К. Архитектура Крыма. – К. : Будівельник, 1983 г. – 92 с.
  9. Козлов В.Ф. Источники об охране и использовании памятников истории и культуры в Крыму. – М. : автореф.к.и.н., 1994 г. – 25 с.
  10. Крикун Е.В. Архитектурные памятники Крыма. – Сф. : Таврия, 1977 г. – 56 с.
  11. Крикун Ю. Пам'ятники кримськотатарської архітектури. – Сф. : Крымучпедгиз, 1998 р. – 112 с.
  12. Крым. Туристская карта, видання «СВІТ» (картографічна основа - видавництво «Мапа»), Сімферополь-2004.
  13. Массандровский дворец. Фотопутеводитель. – 2006
  14. Мордвинцев В.М., Кисиль И.А. Двухапсидные храмы Крыма. – "Сурож, Сугдея, Солдайя в истории и культуре Руси-Украины", К., Академпериодика, 2002 г., с. 187 – 191
  15. Опочинская А. Архитектурное наследие Крыма : его специфика и проблемы сохранения. – "Вопросы исследования и реставрации памятников архитектуры", К., 1992 г., с. 144 – 154
  16. Полканов А.И. Крымохрис и крымская культура. – Педагогическая жизнь Крыма, 1995 г., № 1-2, с. 72 – 74.
  17. Раллєв О.Б., Сющук Ю.Г. Пам'ятки східної архітектури Криму к.18 – п.20 ст. – Архітектурна спадщина України, 1996 р., т. 3, № 1, с. 169 – 178
  18. Сеферов Э.А. О состоянии памятников мусульманской культуры в Крыму и проблемы их исследования. – "Проблемы истории Крыма", Сф., 1991 г., т. 1, с. 110 – 111
  19. Сидоренко В.А. Исследование архитектурных стилей памятников юго-восточного Крыма. – "Архитектурно-археологические исследования в Крыму", К., Наукова думка, 1988 г., с. 115 – 128
  20. Тыманович Е.В., Трегубова Т.А. Итоги изучения архитектурно-градостроительного наследия Крымского Южнобережья. – "Проблемы реконструкции городов и сёл УССР", К., 1989 г., с. 20 – 28
  21. Фадеева Т.М. По горному Крыму. – М. : Искусство, 1987 г. – 173 с.
  22. Ширяев С.Д. Усадебная архитектура Крыма в 1820 – 1840 гг. – Крым, 1999 г., № 2, вып. 2, с. 72 – 102.
  23. Якобсон А.Л. Из истории средневековой архитектуры в Крыму. – Советская археология, 1986 г., т. 10, с. 54-56

загрузка...
Top