Особливості фінансування культурної сфери в Україні

Вступ.

1. Фінансування сфери культурних закладів.

2. Видатки на культуру і мистецтво з державного та місцевих бюджетів.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Складність ситуації, в який опинилася українська культура, полягає в тому, що розвинені національні культури, які мають столітні традиції та своєрідний запас міцності, без особливих побоювань можуть входити в процес динамічного створення полікультурного простору людства. Для України такий процес таїть певну загрозу втрати національної культурної ідентичності ще до того, як наша культура твердо стане на ноги. Водночас ми не можемо залишатися осторонь світових культурних тенденцій і маємо діяти у двох напрямках одночасно – наполегливо відтворювати власну національну культуру, позбавляючись від тягаря колоніального минулого і, разом з цим, інтегруватися у полікультурне довкілля світового співтовариства. Врешті решт цей процес має один інтегральний покажчик – набуття українською культурою адекватних сучасності форм разом із турботливим ставленням до архаїчного, збереженого у нас внаслідок вимушеної культурно-політичної ізоляції і у багатьох країнах вже втраченого потужного прошарку народної культури.

Держава у пріоритетному порядку створює умови для:

· розвитку культури української нації та культур національних меншин; збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища; естетичного виховання дітей та юнацтва;

· проведення фундаментальних досліджень в галузі теорії та історії культури України;

· розширення культурної інфраструктури села;

· матеріального та фінансового забезпечення закладів, підприємств, організацій і установ культури.


1. Фінансування сфери культурних закладів

Сучасний стан розвитку української культури і духовності характеризується розмиванням і поступовою маргіналізацією культурних і духовних цінностей у суспільному житті, руйнуванням цілісної мережі закладів, підприємств, організацій та установ культури і цілісного інформаційно-культурного простору, неефективним використанням наявних культурних і творчих ресурсів.

Протягом останнього десятиліття культура в Україні не лише втратила відповідне місце серед пріоритетів державної політики, а й опинилася на периферії державних інтересів. Як наслідок, утворився й дедалі збільшується розрив між так званою офіційною культурою, що фінансується з бюджету, і незалежною та орієнтованою на сучасні потреби культурною діяльністю; стала хронічною проблема неадекватного фінансового забезпечення галузі культури; суттєво погіршилася економічна структура видатків місцевих бюджетів на галузь культури; розрізнені культурні заходи так і не склалися в єдину програму послідовного культурного розвитку.

Для подолання системних негативних явищ у галузі культури необхідно розв'язати такі проблеми:

1) "залишковий принцип" ставлення до культури у суспільстві та державній політиці;

2) відсутність цілісного інформаційно-культурного простору і мережі партнерських зв'язків на вертикальному і горизонтальному рівнях;

3) відсутність середньо- і довгострокових програм культурного розвитку;

4) відсутність визначених державних соціальних стандартів надання послуг населенню у сфері культури, що гарантуються державою;

5) непідготовленість кадрів до господарських відносин у ринковій економіці;

6) соціальна незахищеність працівників культури;

7) недостатня участь України в європейських і світових культурних проектах.

Існуючий стан культури в Україні вимагає нових політичних підходів, програм і механізмів їх реалізації.

Фінансування сфери культурних закладів та заходів в Україні поділяється на державне (основна частка) та недержавне, тобто приватне. Відсутність офіційної інформації про фінансування приватних закладів культури позбавляє можливості провести оцінку загального стану фінансування культури. Але при цьому найскладніші проблеми в існуючій ситуації склалися саме з фінансуванням державного сектора культури.

Аналіз стану фінансування культурної діяльності за період з 1996 року по поточний рік дає підстави стверджувати, що культурна сфера в Україні не має достатнього і стійкого економічного забезпечення. Спостерігається невпинне погіршення фінансування соціально-культурного сектора взагалі, що пов'язано з кризовими явищами в бюджетній системі. При цьому в сфері культури ці явища набувають особливої гостроти. І саме в культурній галузі якнайочевидніше проявляється вся парадоксальність ситуації: за зростання ВВП якість життя суспільства (одним із головних показників якої виступає культура) знижується.

На тлі тривалого економічного зростання спостерігається погіршення стану фінансування культури

Рівень планування видатків на культурну сферу в 2002 році як частки ВВП скоротився більш ніж удвічі в порівнянні з 1996 р.

Рівень фінансування культури як частки ВВП не тільки не зростає, відповідно до вимог законодавства, а навпаки, постійно зменшується

Як наслідок такого планування, постійно погіршується стан реального фінансування культури

За таким показником, як частка витрат на фінансування культури у ВВП, Україна історично відстає від інших країн світу. Загальна світова тенденція полягає в тому, що чим більше виробництво ВВП у розрахунку на душу населення, тим вище частка цих витрат на культуру у ВВП. В Україні статистичні дані свідчать про існування стійкої (яскраво вираженої) тенденції фінансування видатків на культуру за залишковим принципом і позбавлення культурної сфери пріоритетності при формуванні бюджетної політики[5, c. 35-37].

Кризовий стан у фінансуванні видатків на культурну сферу поглиблюється в умовах зростання цін на товари, роботи та послуги, що надаються установам культури, та росту видатків на оплату праці в економічній структурі видатків. З урахуванням рівня інфляції фактичний обсяг видатків зведеного бюджету на культуру і мистецтво в 2002 році при номінальному значенні 712 млн. грн. складає в цінах 1996 року лише 236 млн. грн. Тобто, в реальному вимірі видатки на культуру і мистецтво за сім останніх років склали обсяг майже вдвічі менший, ніж той, що був фактично досягнутий у 1996 році. Це є промовистим свідченням того, що саме сфера культури виявилася найбільш постраждалою від бюджетної кризи. При цьому кризові явища в сфері культури поглиблюються як недостатнім рівнем державного фінансування, так і неефективністю існуючих механізмів залучення додаткового фінансування, форм та методів витрачання бюджетних коштів.

Постійне погіршення економічного забезпечення галузі впливає на матеріально-технічну базу культури та призводить до погіршення стану збереження пам’яток історії і культури, музейних експонатів і архівних фондів, інформаційної і культурної ізоляції регіонів, занепаду міської та сільської інфраструктури. Через такий стан фінансування постає загроза (а певною мірою ці загрозливі процеси вже набувають прискорення) невиправних втрат культурної спадщини, розриву єдиного культурно-інформаційного простору, звуження участі України у світовому культурному обміні та інших негативних тенденцій.

Слід наголосити ще на одному важливому чинникові: економічна структура видатків на культуру відрізняється від інших функцій тим, що забезпечення зарплати й комунальних послуг сприяє не збереженню культури, а її зникненню. Існування і розвиток культури можливі за спрямування коштів насамперед на реставраційні та дослідницькі роботи, оновлення репертуару театрів, створення нових творів тощо при належному забезпеченні оплати праці та утриманні об’єктів культури. Насправді ж дані Мінфіну про видатки держбюджету на культуру і мистецтво в розрізі економічної класифікації свідчать про протилежне. Якщо, скажімо, 2000р. на зарплату працівників музейних і бібліотечних установ спрямовано відповідно 1,8 і 2,3 млн. грн., а на придбання предметів постачання і матеріалів - 4,2 і 8,1 млн. грн., то 2002р. це співвідношення стає майже 1:1 - 4,5 і 4,3 млн. грн. проти 5,7 і 4,2 млн. грн. Все це разом складається в негативну тенденцію розвиткуукраїнської культури на сучасному етапі[9, c. 8].

Серед можливих заходів поліпшення становища в галузі культури можна передбачити такі. Законодавче визначення рівня фінансування культури як частки ВВП (скажімо, якщо брати приклад порівнюваних європейських країн -- 1,4-1,7%) і поступове наближення до цього показника. Це дозволило б, скажімо, через 2-3 роки переглянути норматив видаткових потреб на культуру, що збільшило б обсяги трансфертів місцевим бюджетам. З іншого боку, збільшення обсягів фінансування дало б змогу розглянути можливість створення “придержавного” Центру регіональної політики в галузі культури, який займався б аналізом, моніторингом і узгодженням довготривалих проектів у розрізі регіонів, а головне -- розподіляв би гранти місцевим бюджетам для здійснення проектів у галузі культури. Саме така практика грантів допомагає в багатьох країнах враховувати регіональні особливості й потреби - скажімо, збереження пам’яток, утримання зоопарків чи цирків.

Планування економічного розвитку регіонів у тісному зв’язку з розвитком культурної індустрії дасть можливість не лише наголосити на місцевих особливостях історико-економічного середовища, а й створити нові робочі місця, зробити розвинені галузі місцевого виробництва більш привабливими для споживачів, туристів та інвесторів. Пошуки додаткових джерел фінансування культури будуть успішними в разі створення сприятливого клімату для колективних та індивідуальних меценатів, інвесторів та кредиторів. Водночас збільшення заробітних ставок у галузі культури сприятиме підвищенню фахового забезпечення цієї галузі, а отже, підвищенню якості та розмаїттю форм культурних послуг.

Фінансування культури здійснюється на нормативній основі за рахунок республіканського і місцевих бюджетів, а також коштів підприємств, організацій, громадських об'єднань та інших джерел. Держава гарантує необхідні асигнування на розвиток культури в розмірі не менше восьми відсотків від національного доходу України.

Місцеві Ради народних депутатів мають право у порядку, передбаченому законодавством, збільшувати видатки для потреб культури понад установлені норми. Бюджетні асигнування та позабюджетні кошти не підлягають вилученню. Держава гарантує створення виробничої бази по випуску спеціального обладнання для закладів, підприємств, організацій і установ культури, музичних інструментів, атракційної техніки, допоміжних матеріалів і засобів для здійснення індивідуальної художньої творчості; стимулює виробництво цієї продукції відповідно до суспільних потреб; розвиває мережу спеціалізованих для цієї мети виробництв, у тому числі і спільних з іншими країнами. Заклади, підприємства, організації і установи культури у пріоритетному порядку забезпечуються відео-, теле-, радіо-, кіноапаратурою, технічними засобами, музичними інструментами, меблями, сценічним обладнанням, папером, іншими матеріалами, необхідними для здійснення професійної та культурно-освітньої діяльності[11, c. 15].


2. Видатки на культуру і мистецтво з державного та місцевих бюджетів

У 2002 і 2003 роках зберігається тенденція постійного погіршення умов бюджетного фінансування культури і мистецтва. Більш того, сучасний підхід до розподілу державних ресурсів так само продовжує практику формування бюджетних коштів на культуру і мистецтво за залишковим принципом, а бюджетна політика в цій галузі формується без врахування пріоритетів часу, оцінки результатів та визначення довготермінових цілей. Те саме можна сказати і про підходи до формування бюджетних видатків на 2004 рік.

Питома вага окремих видів видатків у структурі державного бюджету характеризує рівень їх загальнодержавного значення і пріоритетності серед інших видаткових функцій. Скорочення обсягів бюджетного фінансування культури при затвердженні державного бюджету супроводжувалося падінням частки цих видатків у структурі бюджету до мінімально можливого рівня. Так, у 2000 році планові видатки на культуру складали лише 0,5 відсотків від усіх видатків державного бюджету України. Протягом 1997-2002 років фактичний показник частки видатків на культуру у порівнянні із затвердженим постійно не виконується.

У ході виконання державного бюджету підхід до фінансування видатків на культуру і мистецтво за залишковим принципом набуває дедалі виразнішого характеру.

У 2002 році видатки на галузь було профінансовано з державного бюджету лише на 59% (при плані 252,3 млн. грн. касові видатки здійснено на суму 149,1 млн. грн.). За підсумками 8 місяців поточного року видатки на культуру і мистецтво профінансовано з державного бюджету на рівні 45,9 % від річного обсягу при загальному виконанні видатків бюджету на 55,7%.

Внаслідок дискримінації фінансування видатків на культуру і мистецтво в ході виконання державного бюджету за сім років – від 1996-го по 2002-й – профінансовано лише 56% затвердженого обсягу видатків на цей період: загальний обсяг недофінансування становить 627 млн. грн., або 44% від затвердженого у законах про бюджет. Іншими словами, можна сказати, що за сім останніх років сфера культури і мистецтва отримала фінансування з державного бюджету в розмірі достатньому для виконання культурної політики на чотири роки, а три роки не фінансувалася взагалі.

Для порівняння з іншими країнами Європи на рисунку нижче наведені показники частки видатків на фінансування культури і мистецтва в структурі державних видатків унітарних держав. У розвинутих країнах частка державних витрат на культуру складає від 4,8% у Швеції до 2,5% у Бельгії. В країнах, що розвиваються, ця частка має тенденцію до збільшення відповідно до зростання рівня ВВП.

Обсяг державного фінансування культури на сьогодні складає лише 0,2% ВВП і має повільну тенденцію до скорочення частки фінансових ресурсів на забезпечення галузі в умовах загального економічного зростання. В той час як в інших країнах світу, навіть у тих, що розвиваються, загальне економічне зростання призводить до нарощування державної участі в організації і фінансуванні культури і мистецтва. В цілому, у світовій економіці простежується досить чітка закономірність: зі зростанням ВВП на душу населення збільшується частка сукупних витрат на культуру у ВВП і зростає частка держави в цих витратах. Відставання нашої країни від західних країн за цим показником характеризується як ресурсним забезпеченням культури, так і результатами, що досягаються в культурній і мистецькій сфері.

В Україні на бюджетному фінансуванні утримується широка мережа установ культури, в основному це музеї, бібліотеки та сільські клуби, які на сьогодні не життєздатні в існуючих економічних умовах і перебувають у стані стагнації та наростаючої кризи.

Наявна мережа закладів культури була створена переважно за радянських часів і майже збережена за період, що відтоді минув, незважаючи на кризу бюджетного фінансування. Діюча мережа закладів культури і мистецтва, що утримуються за рахунок бюджетних коштів, налічує 46,5 тисяч одиниць, з яких лише 655 належать до державної власності, а решта 45,8 тисяч перебувають у комунальній власності. Тобто, 98,5 відсотка загальної кількості закладів культури утримується за рахунок місцевих бюджетів. Основну частку у цій мережі закладів культури складають бібліотеки (40%) та клубні установи (40%).

З прийняттям Бюджетного кодексу України методика оцінки необхідних обсягів видатків на культуру в місцевих бюджетах засновується на принципах чіткого закріплення видаткових повноважень між видами бюджетів і рівнями адміністративної системи. Загальний обсяг делегованих видаткових повноважень у галузі культури визначається з розрахунку єдиного фінансового нормативу видатків на одного мешканця. Для обрахунку величини безумовних трансфертів між державним бюджетом і місцевими бюджетами Міністерство фінансів України встановлює оцінку прогнозного обсягу видатків на соціально-культурні послуги, що надаються з місцевих бюджетів, виходячи з наявного бюджетного ресурсу.

У цілому, трансфертна політика уряду щодо фінансування установ і заходів культури з місцевих бюджетів формується, виходячи з традиційно заниженої оцінки бюджетного ресурсу, що спрямовується на цю галузь. Справа в тому, що фінансові нормативи вартості бюджетної послуги на культуру і мистецтво фіксують існуючий низький рівень бюджетної забезпеченості і надзвичайно низький рівень заробітної плати працівників установ культури і мистецтва. На практиці цих коштів виявляється недостатньо, і місцеві бюджети вимушені за рахунок перерозподілу власних коштів фінансувати видатки на культуру і мистецтво.

Окрім того, бюджетна політика уряду припускає існування суттєвих диспропорцій у фінансуванні видатків на соціальну сферу. Для порівняння на наведеному рисунку показано, що на утримання 45,8 тисяч закладів культури і мистецтва, а також ЗМІ на місцевому рівні держава виділяє значно менше коштів, ніж на фінансування функцій столиці найспроможнішому місцевому бюджету.

За останні роки при значному скороченні рівня суспільного фінансування культури не відбулося перегляду зобов'язань держави щодо обсягів надання бюджетних послуг населенню та скорочення кількості установ культури і мистецтва. Відсутність рішення з цього питання мало означати, як мінімум, необхідність фінансування існуючої мережі державних і муніципальних установ так, щоб вони могли продовжувати функціонувати та надавати послуги населенню. Існуюча проблема невідповідності розмірів фінансування культури і державних зобов’язань, надання яких гарантується населенню, постійно збільшує дисбаланс між зобов'язаннями держави в сфері культури та їхнім фінансовим забезпеченням. Тривале збереження дисбалансу між державними зобов'язаннями і реальними фінансовими потоками негативно впливає на систему культури в країні і поступово руйнує її. За хронічного недофінансування інфраструктура закладів культури приречена на повільне згасання: передбачені у бюджеті ресурси ледве покривають видатки на оплату комунальних платежів і оплату праці.

Найяскравішим проявом кризи фінансування культури на рівні місцевих бюджетів є той факт, що бюджетне фінансування практично зведене до виплати однієї тільки зарплати, а найпомітнішою жертвою проведеної бюджетної політики секвестрації видатків на культуру стала сільська культура.

Отже, в умовах гострого дефіциту бюджетних ресурсів органи місцевого самоврядування вимушені спрямовувати на утримання установ культури кошти, що значно перевищують прогнозні розрахунки при затвердженні в Державному бюджеті України обсягів, що враховані в міжбюджетних трансфертах. При цьому ці видатки використовуються тільки на оплату праці працівників цих закладів.


Висновки

Фінансування культури і мистецтва в Україні позначене такими загальними проблемами: недостатнім обсягом фінансування і недовиконанням планових видатків по держбюджету; невідповідністю між зростанням реального ВВП і скороченням реальних видатків на культуру; відсутністю цілеспрямованої бюджетної політики в галузі культури, що передбачає довгостроковий розвиток і підтримку цього сектора, визначає пріоритети певних бюджетних періодів, повноваження у наданні культурних послуг і духовного розвитку; суперечністю національної політики в галузі культури загальносвітовим і європейським тенденціям; “роздутістю” самої функції “Культура”, яка включає, скажімо, національне телебачення в цілому, а не лише культурні телепрограми, ЗМІ, періодичні видання відомств, відомчі музеї та бібліотеки тощо; розпорошеністю бюджетних ресурсів між численними головними розпорядниками коштів, пов’язаних умовно з функцією “Культура”; непрозорістю і необлікованістю більшості недержавних джерел фінансування, що не дозволяє скласти загальної картини, провести всебічний аналіз та узгодити напрями ефективної та необхідної фінансової допомоги.

На сьогодні фінансову кризу культурної сфери визначають такі основні фактори:

· відсутність реальних гарантійних зобов'язань держави щодо фінансового забезпечення культури;

· постійне бюджетне недофінансування та неефективні механізми витрачання коштів;

· розпорошення бюджетних ресурсів та неможливість концентрації бюджетних коштів на пріоритетних напрямках;

· низький рівень оплати праці працівників культури;

· відсутність реальних стимулів і механізмів для отримання додаткових фінансових ресурсів та наявність невиправданих перешкод для спрямування додаткових коштів на розвиток культури (мається на увазі заборона Бюджетним кодексом одночасного фінансування з двох бюджетів).

Основна спрямованість організаційно-економічних перетворень у сфері культури повинна обов'язково передбачати створення умов для нормальної культурної діяльності, в перше чергу зміни ситуації з фінансовим забезпеченням галузі. Для досягнення цього необхідно протягом кількох років здійснювати нарощування бюджетного фінансування сфери культури, проводячи одночасно реформування її організаційно-економічного механізму.

Ефект від реформування системи фінансування культури буде неповним, якщо не відмовитися від залишкового принципу бюджетного фінансування галузі, а також переходу від витратної моделі фінансування до результативної цільової моделі.

Якщо не здійснити змін у фінансовій політиці Української держави в галузі культури, не переглянути підходи до адміністрування та організації культурної галузі, той кризовий стан вітчизняного культурного сектора, який сьогодні сприймається як щось загрозливе, найближчим часом обернеться в “лавиноподібний занепад”.


Список використаної літератури

1. Закон України «Про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005-2007 роки»

2. Андрющенко О. Система бібліотечно-інформаційного забезпечення галузі фізичної культури і спорту в Україні: Дис. канд. пед. наук: 07.00.08 / Харківська держ. академія культури. — Х., 2003. — 233 с.

3. Бойко Е. Національні заклади культури і мистецтва сьогодні/ //Диференційне забезпечення керівництва. - 1999. - № 7/6 3582. - C. 1-15

4. Карлова В. Проблеми правового забезпечення функціонування культурної сфери //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2002. - № 2. - C. 256-262.

5. Кисіль Н. Соціально-культурна сфера: територіальна організація та особливості розвитку: Дис. канд. екон. наук: 08.10.01 / Український держ. лісотехнічний ун-т. — Львів, 2002. — 232 с.

6. Колесник Л. Державна кадрова політика у галузі культури та мистецтв на сучасному етапі //Диференційне забезпечення керівництва. - 2002. - Вип. 10/6 4165. - C. 1-11

7. Немошкаленко В. Бібліотеки в системі інформаційного забезпечення науки, освіти, культури //Бібліотечний вісник. - 1997. - № 6. - C. 3-5

8. Пешко А. Фінансове забезпечення науки та культури: джерела й перспективи //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2005. - № 1. - C. 442-448.

9. Про культурне співробітництво України із зарубіжними країнами. //Диференційне забезпечення керівництва. - 1999. - Вип. 3/3 3473. - C. 8

10. Про роботу закладів культури та мистецтва в сучасних умовах //Диференційне забезпечення керівництва. - 1999. - Вип. 1/5 3482. - C. 16

11. Про роботу закладів культури та мистецтва,а також громадських та благодійних організацій в сучасних умовах. //Диференційне забезпечення керівництва. - 1998. - Вип. 4/7 3381. - C. 15

12. Сериков А. Особенности ресурсного обеспечения управления сферой культуры //Проблемы теории и практики управления. - 2006. - № 8. - C. 95-101

загрузка...
Top