Оперативне мистецтво

Вступ.

1. Українські спецслужби в період державотворення (1917-1921): стратегія і тактика.

2. Оперативне мистецтво: поняття, сутність та зміст.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

У 90-і роки кількість істориків, які звернулися до проблематики національно-визвольного руху в Україні 1917-1921 рр., стала вимірюватися сотнями. Масовий інтерес наукової громадськості до цих проблем цілком відповідав суспільним потребам. Адже історичний досвід національного державотворення початку XX ст. був практично забороненою темою в радянські часи. Тепер же він підлягав вивченню і осмисленню, щоб можна було винести уроки для сьогодення. Сучасна національна державність будується на радянському фундаменті, але з максимальним використанням демократичних традицій УНР і ЗУНР.

Після проголошення Україною 24 серпня 1991 р. державного суверенітету розпочався новий етап наукового дослідження проблеми. Він характеризується підходом до проблеми як до окремої галузі історії державно-правового будівництва в Україні, історії її силових структур. З'являються перші спеціалізовані праці з цієї проблематики. Одночасно долаються усталені ідейно-політичні стереотипи, притаманні радянській історіографії, виникає реальна можливість синтезувати кращі надбання вітчизняної й закордонної гілок історіографії питання. До послуг істориків України надходить великий масив архівних матеріалів, котрих раніше не можна було залучити до наукового обігу. Розробляються основні засади дослідження історії спецслужб України.


1. Українські спецслужби в період державотворення (1917-1921): стратегія і тактика

З кінця 1917 р. - початку 1918 р. воєнно-політична й оперативна обстановка в Україні ставала все більш напруженою. Формально дотримуючись принципу самовизначення націй, Раднарком радянської Росії докладав зусиль до ліквідації незалежної УНР, розгорнув військово-політичну підтримку українського радянського уряду. Більшовицькі агітатори вели активну підривну пропаганду серед селянства України, спекулюючи на серйозних прорахунках керівництва республіки в сфері аграрної політики.

Активізувалося російське монархічне підпілля, котре висувало гасло відновлення "єдиної і неподільної Росії". Так, уже в листопаді 1917 р. в Києві відомий ідеолог російського монархізму і великодержавного шовінізму В.Шульгін створив нелегальну організацію "Азбука" (її члени були зашифровані під літерами абетки), котра спеціалізувалася на здобутті політичної інформації про події в республіці.

Значно пожвавилась і робота в Україні іноземних спецслужб. Після розгрому більшовиками Ставки російського головнокомандувача і вбивства главкома генерала М.Духоніна до Києва переїхали з Могильова військові місії провідних країн Антанти, а також Бельгії, Румунії, Сербії, Італії, Японії. Особливо посилилися позиції американської резидентури в Україні - до Києва прибули військова місія генерала Скотта і група офіцерів-розвідників із Румунії. Велику зацікавленість в інформації щодо УНР та впливі на її політичний курс виявила і Велика Британія. 12 грудня 1917 р. Генштаб цієї країни підготував для уряду довідку про нові державні утворення на території Росії, котрі могли б виставити свої армії для боротьби з більшовиками. 14 грудня англійський уряд уповноважив МЗС країни надати фінансову допомогу всім антибільшовицьким силам. За розпорядженням посла Англії в Росії Д.Б'юкенена з Петрограда до Києва прибули його емісари майор Вільямс і капітан Нокс, котрі мали при собі по 10 млн. фунтів стерлінгів для фінансування сил, лояльних до Англії. Тривало й використання у розвідувальних цілях можливостей консульських закладів. Наприклад, роботу американської агентури у Києві координував з грудня 1917 р. консул США Д.Дженкінс.

Зрозуміло, хоча Центральна Рада і не приховувала своєї опозиційності до більшовицького уряду, штучне втягнення іноземними державами України у збройний конфлікт з радянською Росією могло б мати катастрофічні наслідки для УНР. До того ж, активна діяльність спецслужб країн Антанти і США була викликана не інтересом до відродження національної державності України як такої, а суто прагматичною зацікавленістю у залученні людських і матеріальних ресурсів УНР до війни проти держав Центрального блоку. З вояків-українців планувалося створити кілька армійських корпусів для відправлення на Південно-Західний і Румунський фронти.

Подальша розбудова збройних сил і спеціальних служб України тривала після повернення Центральної Ради до Києва на початку березня 1918 р. в умовах австро-німецької окупації України. Як відомо, Брестський мирний договір УНР з країнами Центрального блоку (27 січня 1918 р.) передбачав збройну допомогу УНР в боротьбі з радянськими військами та перебування великого австро-німецького військового контингенту в Україні.

Потрібно зауважити, що загроза агресії з боку радянської Росії залишалася постійно, хоча у підписаному нею в березні 1918 р. Брестському мирному договорі з країнами австро-німецького блоку був такий пункт: "Росія зобов'язується негайно укласти мир з Українською Народною Республікою і визнати мирний договір між цією державою та чотирма союзними державами. Українську територію негайно очистити від російського війська і російської червоної гвардії... Росія припиняє всяку агітацію чи пропаганду проти уряду чи публічних установ Української Народної Республіки".

23 березня 1918 р. в Малій Раді з декларацією, котра подавалась до затвердження, від імені Ради міністрів виступив її Голова В.Голубович. В ній зазначається: "Завданням Військового міністерства є організація на демократичних основах такої регулярної армії, яка зможе потім перейти до міліційного принципу".

У березні 1918 р. новий начальник Генерального штабу Армії УНР полковник О.Сливинський провів його структурну реорганізацію. Відтепер Генштаб складався з двох генерал-квартирмейстерств: перше з них займалося управлінням оперативною діяльністю армії, а друге - проблемами розбудови самих збройних сил. Крім цих головних підрозділів, Генштаб мав і окремі структури, що зобов'язані були забезпечувати армію конфіденційною службовою інформацією, а саме: "розвідковий" підвідділ на чолі з підполковником Колосовським і підвідділ закордонного зв'язку під керівництвом генерала О.Березовського, який мав організовувати роботу військового аташату УНР. Згідно з наказом військового міністра УНР від 11 квітня 1918 р. розвідувальний підрозділ отримав статус відділу 1-го генерал-квартирмейстерства. За станом на 19 квітня 1918 р. зазначений розвідувальний (дослідчий) відділ за штатом мав такі посади: начальника, його помічника, двох офіцерів для доручень, двох перекладачів і одного урядовця.

Між офіцерами відділу існував певний розподіл службових обов'язків. Начальник відділу полковник Колосовський здійснював загальне керівництво роботою розвідувального підрозділу. Його помічник осавул Матвієнко мав у своїй компетенції організацію агентурної діяльності військової розвідки ("керування таємною розвідкою"). Один із старшин для доручень (курінний Мазур-Ляховський) проводив допити військовополонених і громадян, що прибували з території радянської Росії, а другий (курінний Марченко) підтримував контакти з "політичним бюро по справах контррозвідки", вилучав цінну для розвідки інформацію, що її накопичувало зазначене бюро. Один з перекладачів (посада другого була вакантною) перекладав матеріали з німецької та французької мов. Урядовець виконував функції діловода підрозділу.

Поточна робота відділу розпочалася з березня 1918 р. Увага української військової розвідки була передусім зосереджена на вивченні становища на фронтах радянських військ в районі Дону і Кубані, враховуючи безпосередню наближеність цих регіонів до кордонів України. Здійснювалася розвідка Румунії, керівництво якої не приховувало своїх намірів щодо окупації Північної Буковини й Південної Бессарабії. Ці напрями роботи розцінювалися як пріоритетні; в другу чергу велася розвідка армій інших держав.

Надбана відділом секретна інформація кожного дня включалася до розвідувальних звітів для командування Армії. Крім того, відділ розробив "програму праці" для військових аташе УНР за кордоном. Однією з невирішених проблем організації розвідки була відсутність рівноправного обміну інформацією з союзними УНР військами Австрії та Німеччини, їх розвідувальними органами. Як ішлося в доповіді начальника розвідувального відділу полковника Колосовського, "відділ надсилає німцям і австрійцям всі одержані відомості, а від них ніяких відомостей не одержує", хоча розвідка Генштабу УНР була зацікавлена в отриманні від відповідних органів австро-німецьких військ інформації про збройні сили радянської Росії. Незважаючи на неодноразові спроби керівників Генштабу і військової розвідки УНР налагодити взаємовигідне співробітництво з розвідками Австрії і Німеччини, ця мета так і не була досягнута. Особливо важко було підтримувати контакти з австрійською розвідкою, оскільки її представник в Україні майор Флейшман з недовірою ставився до української розвідки і не бажав ділитися з нею надбаними відомостями.

Певний досвід, що його встигла накопичити військова розвідка УНР, дозволив полковнику Колосовському висловити у цитованому вище документі низку пропозицій щодо вдосконалення роботи розвідвідділу. В перспективі, вважав начальник відділу, цей підрозділ мав здійснювати перманентну розвідку всіх армій суміжних з Україною держав. На його думку, необхідно було збільшити штати підрозділу, поліпшити матеріально-технічні умови його повсякденної праці.

Таким чином, можна вважати, що в період Центральної Ради відокремився апарат військової розвідки республіки. Він отримав певні штати, визначалися пріоритетні напрями його діяльності. Поступово окреслилися й головні методи її роботи, а саме: здобування інформації агентурним шляхом, через опитування полонених і громадян, що перебували на території потенційного противника, обробка іноземних видань, де містилися відомості, котрі цікавили українську спецслужбу. Як один із плідних методів оперативної роботи розглядався обмін конфіденційною інформацією з розвідками союзних Україні держав. Хоча в умовах австро-німецької збройної присутності в УНР військова розвідка республіки залежала від спецслужб цього блоку. Крім того, розвідвідділ зазнавав труднощів через брак кваліфікованих кадрів і матеріально-технічну скруту.

Певним кроком у справі оперативно-технічного забезпечення процесу інформаційного постачання Генштабу УНР було встановлення при 1-му генерал-квартирмейстерстві потужної радіостанції, що працювала на прийом і передачу. Як ішлося в наказі військового міністра УНР від 13 квітня 1918 р., ця радіостанція в оперативному відношенні підлягала начальнику відділу зв'язку Генштабу, а в технічному - інспекторові радіотелеграфу. Станція вела роботу в інтересах усіх провідних підрозділів, в тому числі й розвідувального, Генштабу УНР.

З поваленням гетьманського уряду і приходом до влади Директорії були покликані до життя міністерства Української Народної Республіки. Одразу ж відчутною стала нагальна потреба сильного органу політичного розшуку для вирішення завдань як всередині країни, так і у запіллі противників. Наявні на той час військові спецслужби забезпечували переважно інтереси Головної Команди Українських республіканських військ. Тоді за рішенням уряду і був створений при Міністерстві внутрішніх справ "Політичний департамент", а при губернських і повітових комісарах - губернські та повітові "політичні відділи". При цьому поновлений законом від 3 січня 1919 р. Адміністраційно-політичний департамент МВС перейменовується в "Адміністраційний департамент". Політичному департаменту передаються усі справи політико-інформаційного характеру, а також кредити колишнього Департаменту Державної варти.

Головні завдання Політичного департаменту (ПД) були визначені такі: виявлення і припинення антидержавницької діяльності з боку політичних противників УНР, і в першу чергу партії комуністів, боротьба зі шпигунством, вивчення тилу противника та його військ. Виконував він і розвідувальну роботу щодо країн - потенційних противників УНР та можливих союзників.

Для співробітників ПД була розроблена "Інструкція по збиранню інформації". Документ цікавий в першу чергу тим, що дає уявлення про пріоритетні інтереси та визначені напрями діяльності цієї спецслужби, що випливали із згаданих вище завдань, в умовах постійних бойових дій, іноземної окупації та анархії в країні, підривних акцій ворожих УНР політичних сил.

Інструкція мала такі розділи:

1. Інформація про комуністичні організації в Україні. Пропонувалося звертати увагу на склад конкретних організацій, контакти між ними та іншими політичними течіями, їх ставлення до робітничого класу, селянства.

2. Агітаційна робота політичних партій і організацій. Інформація про їхні періодичні видання, листівки, відозви, проведення ними мітингів, зміст гасел, соціальне середовище, на яке спрямовується агітація. Зміст пропагандистської літератури.

3. Інформація про некомуністичні партії (українські, російські, польські, єврейські). Відомості про їх програми, організаційну структуру, ставлення до радянської влади та Директорії УНР, популярність серед населення.

4. Настрої населення республіки. Його ставлення до уряду УНР, Головного Отамана, радянської влади, до Польщі. Рівень національної свідомості.

5. Відомості про збройні повстання. Гасла, під якими вони розгортаються, склад учасників, характер дій повстанців (чи не є вони просто бандитизмом), як ставиться населення до повстанців.

6. Становище влади в регіонах, що не контролюються Директорією. Пропонується з'ясовувати, наскільки радянська влада міцно тримається в селах і містах, ставлення до неї населення, яку збройну силу вона має і проти кого проводить репресивну політику. Особовий склад надзвичайних комісій та міліції. Напрями їх діяльності та об'єкти зацікавленості.

7. Інформація про міжнаціональні відносини в Україні, політику радянської влади по відношенню до українців та української мови; відомості щодо виходу періодичних видань, роботи шкіл, про життєвий рівень населення, ціни на головні продукти харчування, обіг грошей, кооперативний рух, реквізиції більшовиків тощо.

8. Військова інформація. Місця дислокації і плани щодо передислокації військ противника, їх найменування, озброєння, постачання, одяг, харчування, політичні настрої серед особового складу, рівень дисципліни і ставлення до населення тощо.

9. Відомості про громадян, які активно співпрацювали з окупаційною владою або, навпаки, найбільш рішуче чинили їй опір.

Діяльність департаменту і його місцевих ланок проводилась відповідно до проекту статуту, який націлював їх на взаємодію з губернськими і повітовими комісарами. ПД являв собою організацію військового типу. Всі співробітники та працівники допоміжного персоналу перебували на державній службі і в залежності від статусу мали старшинські звання, класні чини, ранги.

Як свідчать документи, посаду директора ДПІ в різні періоди займали: Г.Кульчицький, С.Михайлів, М.Чоботарів (1919 р.), В.Шкляр (1920 р.), а віце-директора - М.Самойлович, М.Святогорів (1919 р.), М.Пасіченко (1920 р.).

Оперативну роботу в структурі ПД здійснювали два відділи: внутрішньої та закордонної інформації. Ці підрозділи використовували класичні для спецслужб того часу методи і засоби діяльності, основними з яких були таємна агентура та її конспіративне впровадження і використання. З цією метою розробляється інструкція для агентів "політичної розвідки та контррозвідки". До речі, за тимчасовим штатом центрального апарату Департаменту річний фонд на таємних співробітників становив 2 мільйони гривень. Хоча фактично відділи отримували коштів набагато менше. Традиційно здобуття потрібної інформації здійснювалось і шляхом вивчення вітчизняної і закордонної преси.

Відділ внутрішньої інформації (ВВІ) здійснював "політичну контррозвідку" та вів боротьбу з антидержавницькими акціями численних ворогів УНР. За тимчасовим штатом від 24 січня 1919 р. цей підрозділ мав нараховувати 16 співробітників, 50 старших і 150 молодших агентів.

Перед Відділом внутрішньої інформації, який формувався в ході гострої боротьби із зовнішніми ворогами, було поставлено завдання не тільки внутрішнього політичного інформування, але й допомоги військовій розвідці. Від першого дня свого заснування, коли навколо Києва велася запекла боротьба з "бандами російського більшовизму", ВВІ в міру своїх можливостей відряджав невеликі групи розвідників у розпорядження командуючих фронтами. Створювалися також групи, котрі працювали на фронті цілком самостійно (на Чернігівському напрямку), а з наближенням ворога відділ був змушений більшу частину своїх активних співробітників виділити для військової розвідки, створивши цілу мережу розвідників як підпорядкованих армійському командуванню, так і автономних. За станом на лютий 1919 р. діяли такі розвідгрупи на лініях фронтів: Рогульського (Київ); Сушка (Коростень-Сарни); Чмола (Фастів); Шаповала (Галичина); Оскілка (Рівне-Сарни). Самостійні організації функціонували в районі Бобринське-Цвіткове, на Румунському фронті та на фронті Махна.

Крім суто військових, існували "політично-розвідочні" (інформаційні) групи в найважливіших пунктах: Бердичів, Ставка, Штаб Корпусу січових стрільців, Вінницький залізничний пункт з рухомою агентурою, Кам'янець-Подільський, Житомир, Проскурів, лінія зони Антанти (станція Бірзула). Нарешті, силами Відділу внутрішньої інформації обслуговувалися територія розташування Департаменту і навколишня місцевість. Директор Департаменту звертав увагу керівника МВС на те, що з огляду на напруженість ситуації, швидку зміну обстановки, матеріальну скруту, брак кадрів та надійних співробітників можливі певні проблеми із своєчасністю надання інформації.

Юрисконсультський і слідчий відділ провадив свою діяльність у напрямку "полагоджування всіх судових функцій передвступного (слідчого) характеру". Крім цілої низки справ щодо окремих осіб, звинувачених в антидержавній діяльності "чи то більшовицькій, чи чорносотенній", відділ провів слідство й зібрав необхідні матеріали стосовно цілих підпільних організацій, які діяли в Києві, а саме: двох тимчасових більшовицьких урядів, котрі мали захопити владу в разі відходу українських військ з Києва; Військово-революційного комуністичного штабу; Совдепу з представників військових частин; чорносотенної контррозвідки та ін. Г.Кульчицький підкреслив, що роботі відділу дуже шкодить втручання інших державних органів у справи, які не входять до їхньої компетенції. Так, оприлюднення у пресі без відома та дозволу Політичного департаменту відомостей у справі Протофиса не дало змоги довести її до логічного завершення. При розробці у Вінниці польської підпільної організації "Мацеж", місцева міліція, котра повинна допомагати й виконувати розпорядження Департаменту, припускалася "вчинків, які паралізують всяку працю", дозволивши, наприклад, заарештованим у цій справі вільно залишати місце ув'язнення.

Потреба створення відділу по боротьбі зі спекуляцією зумовлювалася тим, що це явище набуло масштабів, загрозливих для державної безпеки, й часто було тісно пов'язане з політичним життям. Робота в цьому напрямку до створення спеціального відділу велася дуже пасивно, а вже перший місяць активної діяльності приніс у державну скарбницю кілька мільйонів карбованців. Усі матеріали у таких справах передавалися відповідним органам.

Відділ закордонної інформації теж формувався у вкрай несприятливих умовах, "коли нинішній приятель стає наразі ворогом і навпаки". Попри всі труднощі за короткий час вдалося налагодити агентурну мережу у сферах зон: Антанти, Добровольчої та польської армій (Одеса); румунської (Румунія) та більшовицької (Київ) армій. Основні напрямки розвідувальної діяльності Відділу Закордонної інформації (ВЗІ) в першій половині 1919 р. відображені на копії схеми, що зберігається в архіві.

Завершуючи висвітлення діяльності загальнодержавних розвідки та контррозвідки УНР, належить, певно, сказати, що керівництво МВС постійно шукало шляхи реформування спецслужб. Так, у доповіді директора Адміністраційного департаменту міністрові внутрішніх справ від 21 травня 1920 р. ідеться про те, що найближчим часом буде проведена реорганізація самого Центрального апарату Міністерства внутрішніх справ з метою оптимального розподілу повноважень між окремими департаментами. Департамент політичної інформації має увійти як освідомчий відділ до складу "Департаменту безпеченства", оскільки самостійне існування такої інституції суперечить принципам правової держави. Місцеві установи цього Департаменту - губернські та повітові політичні відділи планувалося скасувати. Замість них при губернських та повітових комісарах пропонувалося по одному урядовцю для доручень, керування таємною агентурою, що збиратиме відомості про антидержавні елементи. Жодних акцій (арешти, труси тощо) ці агенти не провадитимуть, а зібрані відомості, коли їх буде досить для притягнення винного до кримінальної відповідальності, передаватимуться карно-розшуковим та судовим органам за належністю.

Одним із найважливіших завдань Міністерства внутрішніх справ вважалося утворення єдиного органу безпеки - "Корпусу Державної Жандармерії безпеченства" на кшталт австрійської жандармерії та польської поліції. Жандармерія являтиме собою воєнізований орган державної виконавчої влади для забезпечення безпеки та правопорядку. Керівництво цією інституцією мали здійснювати командир Корпусу жандармерії та підпорядкований йому штаб, на який покладалися організація, інспектування, поповнення, озброєння, постачання та вишкіл. Територіальними підрозділами повинні були керувати: командири губернської та повітової жандармерій. Для підготовки кадрів жандармів, їх виховання та вишколу планувалося створити мережу спеціальних шкіл.


2. Оперативне мистецтво: поняття, сутність та зміст

Оперативне мистецтво — самостійна галузь воєнного мистецтва, охоплює теорію й практику підготовки й ведення загальновійськових (загальнофлотських), самостійних й спільних операцій, а також бойових дій (операцій) об’єднань видів збройних сил.

Оперативне мистецтво, складова частина військового мистецтва, що охоплює питання теорії й практики підготовки й ведення спільних і самостійних операцій і бойових дій оперативними об'єднаннями видів збройних сил на різних театрах воєнних дій; військово-теоретична дисципліна. Основні завдання оперативного мистецтво: дослідження характеру й змісту операцій (бойових дій), розробка способів їхньої підготовки й ведення на суші, у повітряно-космічному просторі й на море, визначення найбільш ефективних способів бойового застосування в них видів збройних сил і пологів військ, а також методів організації взаємодії між ними; розробка рекомендацій з керування військами (силами), їхньому оперативному забезпеченню й практичному керівництву бойовою діяльністю військ (сил) у ході операцій.

Оперативне мистецтво охоплює вивчення й розробку всіх видів воєнних дій: настання, оборони, організації й здійснення оперативних перегрупувань і ін. Оперативне мистецтво займає проміжне положення між стратегією і тактикою й відіграє сполучну роль між ними. Воно безпосередньо випливає зі стратегії й підкоряється їй, вимоги й положення стратегії є основними для оперативного мистецтва. Стосовно тактики оперативне мистецтво займає чільне положення: воно визначає її завдання й напрямки розвитку. Існують і зворотні взаємозв'язки й взаємозалежності. Наприклад, при визначенні стратегічних цілей війни й способів її ведення на тім або іншому театрі воєнних дій ураховуються реальні можливості оперативних об'єднань, а також рівень розвитку теорії й практики оперативного мистецтва. Точно так само при плануванні операцій (бойових дій) ураховуються тактичні можливості з'єднань і частин, характер і особливості їхніх дій у конкретній обстановці, тому що в остаточному підсумку тактичні успіхи обумовлюють досягнення оперативних результатів, а останні прямо позначаються на досягненні проміжних і кінцевих цілей стратегії. Під впливом розвитку озброєння й бойової техніки, удосконалювання організаційної структури військ, змін способів ведення воєнних дій у взаємозв’язку й взаємозалежності між стратегією, оперативним мистецтвом й тактикою стають більше багатогранними й динамічними. Оскільки оперативне мистецтво вирішує питання теорії й практики підготовки й ведення як спільних, так і самостійних операцій оперативними об'єднаннями сухопутних військ, ВВС, ВМФ і бойових дій військ ПВО країни, то в рамках його загальної теорії й практики можна виділити оперативне мистецтво Сухопутних військ, Ракетних військ, Військ ПВО країни, ВВС і ВМФ.

Оперативне мистецтво кожного виду збройних сил у своєму розвитку виходить із загальних методологічних основ і вимог військової теорії й практики, з огляду на разом із цим специфіку організації, технічного оснащення, сфери дій, а також бойові можливості оперативних об'єднань відповідного виду збройних сил.

Практика оперативного мистецтва охоплює діяльність командування, штабів й військ (сил) щодо підготовки й ведення операцій, управління військами (силами) й їх всебічного забезпечення у операціях (бойових діях).

Принципи оперативного мистецтва:

· Підтримання постійної готовності військ (сил).

· Рішучість і активність дій.

· Постійне прагнення до захоплення та втримання ініціативи.

· Узгодження застосування військ (сил).

· Рішуче зосередження зусиль у вирішальний момент на найважливіших напрямах і для вирішення головних завдань.

· Одночасне ураження противника на всю глибину його шикування.

· Раптовість дій.

· Своєчасне нарощування зусиль на найважливіших напрямах та у вирішальних момент.

· Сміливий маневр військами, силами, засобами та вогнем.

· Створення, відновлення та вміле використання резервів.

· Закріплення досягнутого успіху.

· Своєчасне відновлення боєздатності військ (сил).

· Всебічне забезпечення бойових дій.

· Облік та вміле використання морально-психологічного стану.

· Тверде і безперервне управління військами.

Тактика підпорядковується оперативному мистецтву і стратегії. Вона обслуговує їх та відпрацьовує такі способи дій, які відповідали би характеру сучасних операцій, забезпечували ефективне використання нових засобів боротьби і успішне виконання задач, поставлених оперативним мистецтвом і стратегією.

Існує зворотній зв'язок та взаємна залежність між стратегією, оперативним мистецтвом і тактикою. Під впливом розвитку озброєння та військової техніки, удосконалення організаційно-штатної структури військ, змін у способах застосування підрозділів, частин та з'єднань на полі бою та рівню вишколу особового складу, тактика сама примушує вносити зміни в оперативне мистецтво та стратегію.


Висновки

Основні положення оперативного мистецтва випливають із загальних принципів військового мистецтва. Найважливішими з них є: постійна підтримка військ, сил і засобів у високій бойовій готовності; безперервне й сміливе ведення воєнних дій з метою захоплення й утримання ініціативи; готовність вести бойові дії звичайними засобами й із застосуванням ядерної зброї; досягнення поставлених цілей спільними зусиллями з'єднань і об'єднань всіх видів Збройних Сил і пологів військ на основі їхньої тісної взаємодії; зосередження головних зусиль військ на вибраному напрямку у вирішальний момент. Застосування загальних принципів в операції залежить від конкретних умов, у яких будуть діяти війська.

Складові частини оперативного мистецтва:

· загальновійськове оперативне мистецтво;

· оперативне мистецтво ПС;

· оперативне мистецтво ВМС;

· оперативне мистецтво тилу Збройних сил України.

Теорія оперативного мистецтва проводить дослідження закономірностей, змісту і характеру сучасних операцій та інших форм оперативного застосування об’єднань; розробляє способи підготовки й ведення операцій (бойових дій); способи та методи організації й підтримання взаємодії, всебічного забезпечення військ (сил), які беруть участь у операції (бойових діях) й управління ними; розробляє оперативні вимоги до організації об’єднань та їх озброєння; виробляє рекомендації до оперативного обладнання території країни; вивчає погляди ймовірного противника на ведення воєнних дій оперативного масштабу.


Список використаної літератури

1. Бульвінський А.Г. З історії українського війська та воєнного мистецтва //Український історичний журнал. - 1998. - № 4. - C. 33-43.

2. Гареев М. Военное искусство в Отечественной войне//Международная жизнь. - 2005. - № 5. - C. 24-41

3. Макиавелли Н. Военное искусство. — М.: Воениздат, 1939.

4. Порицкий Л. Первая мировая война: проблемы и военное искусство //Зеркало недели. - 2008. - № 43 (15-21 ноября). - C. 21

5. Радецький В. Тактика - складова частина воєнного мистецтва//Військо України. - 2002. - № 1-2 . - C. 4-5

загрузка...
Top