Обряди як складові елементи народних свят

Вступ.

Розділ 1. Теоретичні основи обрядовості українців.

1.1. Еволюція української обрядовості в контексті історії.

1.2. Звичаї та обряди українського народу.

1.3. Поняття та роль обрядів у народних святах.

Розділ 2. Характеристика основних обрядів як складових народних свят.

Розділ 3. Стан народної обрядовості в сучасній Україні.

3.1. Відродження традиційних народних та релігійно-церковних обрядів.

3.2. Становлення нових обрядів.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми. Система цінностей українського народу має розгалужену будову, одним з елементів якої є обрядовість. Тому цілком природно, що до обрядів впродовж століть не згасає інтерес українців з боку фахівців цілого ряду наукових дисциплін та різних видів мистецтва – культурологів, етнографів і фольклористів, істориків культури і мистецтва, соціологів культури, режисерів масових свят та ін.

Як виразно світоглядний елемент культури, обряди українців впродовж усієї історії зазнавали гострого ідеологічного тиску, цензурних заборон та адміністративних переслідувань. Справжня сутність обрядів, повнота їх соціокультурних функцій викривлювалася, роль їх применшувалась або перебільшувалась як язичницькою, так і християнською та комуністичною(атеїстичною) ідеологіями. З іншого боку, і православна церква, і ідеологічні інституції радянської держави усвідомлювали величезну культурну потенцію народної обрядовості і вдавалися до різних заходів з метою інтегрувати її енергетику у власні доктрини та структури. Адміністративне „насадження” нових обрядів як запозичених (з християнської Візантії, революційної Франції тощо), так і власноруч сконструйованих „впитувалося” в спонтанний процес еволюції народних обрядів, змінювало їх форму, трансформувало їхні сутність та призначення.

В сучасних умовах, коли Україна виходить із тривалого періоду бездержавності, нищення національної культури, дослідження народної обрядовості стає особливо актуальним. Зокрема, і з’ясування історичної еволюції форм та змісту українських обрядів постає як важливе наукове завдання. В активі науковців значний доробок – детальні описи обрядових дійств, систематизованих за типами обрядів, ареалами, часовими інтервалами. Розроблено відповідний досить, повний категоріально-понятійний апарат. З’ясована функціональна динаміка обрядів у різних культурних контекстах. Ідентифікуючи обрядові групи з різними історичними періодами розвитку України, науковці здійснюють реконструкцію „духовного космосу” наших предків на тій або іншій часовій глибині.

Мета дослідженнявиявити динаміку народної обрядовості в сучасній Україні, з’ясувати її історичні передумови та культурні вектори подальшої еволюції.

Поставлена мета зумовила необхідність вирішення таких завдань:

· осмислити сутність обряду як соціально-культурного феномена, з’ясуватийого місце та роль у суспільному житті людей;

· уточнити та здійснити смислову диференціацію ключових понять („обряд”, „ритуал” „свято”, „звичай”, „традиція”, „церемонія” тощо);

· виявити особливості еволюції української обрядовості в незалежній Україні.

Об'єкт дослідження- обряди українського народу.

Предмет дослідження– сучасна динаміка української обрядовості в історичному контексті.

Методи дослідженнязумовлені специфікою предмету і ґрунтуються на засадах наукової методології соціально-гуманітарного пізнання. Застосовувалися, зокрема, проблемно-хронологічний, конкретно-історичний, історико-порівняльний, історико-генетичний, аналітичний та описовий методи.


Розділ 1. Теоретичні основи обрядовості українців

1.1. Еволюція української обрядовості в контексті історії

Сформовані в умовах ще первісного суспільства, відповідно до світогляду людини, що прагнула жити у злагоді із світом, із сусідами, праукраїнська обрядовість на час об’єднання різних племен у Київській державі уже зазнала істотних змін і перебувала в процесі подальшого вдосконалення відповідно як до умов життя, так і ставлення влади.

Загалом в українській обрядовості Київської Русі виразно виділяються три групи обрядів:

· так звані „виробничі”, тобто ті, що були тісно пов’язані, по суті вже органічно „вплетені” в процес реального виробництва, матеріальних умов життя;

· так звані „магічні”, тобто ті, що були уявно пов’язані з процесом забезпечення реальних умов життя;

· так звані „соціальні”, тобто ті, що були тісно пов’язані і безпосередньо впліталися у процес улагодження (урядування, обрядування) громадського життя.

З’ясовано, що зумовлена світоглядом обрядовість не просто супроводила ту чи ту діяльність – вона була складовою частиною діяльності, регулюючим елементом, організації суспільного життя людей.

Зв’язок обряду з господарським і соціальним життям народів давно помічений; на цьому наголошувалося, зокрема, в етнографічній і фольклористичній літературі, у працях таких дослідників, як Е.Тейлора, В.Проппа, Б.Рибакова, С.Токарева, В.Чичерова та ін. Аналіз літератури приводить до висновку, що первісна людина ще чітко не розрізняла, що „належить” оточуючому світові, а що – людині. В силу цього люди сприймали світ за аналогією з собою, а себе – за аналогією з природою. Матеріальний світ уявляється їй, як живий, здатний відчувати і навіть мислити, і відповідно реагувати на ставлення людей. Це простежується у змісті колядок, щедрівок, веснянок-гаївок, тощо. Їх сокровенний смисл полягав у тому, щоб забезпечити прихильне ставлення до себе „добрих сил” і відхилення „злих”; це благання здійснити всі мрії, бажання.

Впродовж багатовікової практики виробились і узвичаїлись найважливіші,так би мовити, способи налагодження стосунків з „духами”. Їх, цих способів, що вважалися найбільш дієвими, учені виділяють сім основних.

Молитва, тобто просьба, благання. В ряді слов’янських мов (болгарській сербо-хорватській), як і в українській молити означає саме просити („обнімітеся, брати мої, молю вас, благаю” Т.Шевченко). Заговір, по суті, - це своєрідний різновид молитви, щось на зразок договору, уговору, умовляння.

Далі ідуть засоби умилостивлення духів: від пригощання різними яствами (від хліба насущного до таких „вишуканих” ласощів, як тіло людське) до надання духам житла – спорудження спеціальних приміщень – божниць, храмів). Замикає шерег позитивних (мирних, лагідних) засобів умилостивлення духів розважання, частування їх найкращим з того, що надає втіхи самим людям – піснями та танцями.

Коли мирних засобів виявляється замало, люди пускали у дію войовничі. Одним і них є грозьба – своєрідний різновид молитви, у якому замість добрих обіцянок виголошуються жахання різними карами. Якщо не прислухається той „дух”, до якого звертаються, та не зважить на прохання, то люди вдаються до фізичних дій – побиття, розтрощення. Закляття і прокляття – своєрідні різновиди заговору, але на відміну від „доброго” та „лагідного” – з негативним відтінком і віщуванням катастрофічних для „неслуха” наслідків. Нарешті, розтрощення, фізична кара (побиття) аж до знищення зображення „духа” (ікони, ідола), його символу (святого каменя, дуба, стовпа) і. т.д., та „житла” – храму (руйнація „чужої” церкви, мечеті, пагоди, „капища” і т.д.).

Ці способи налагодження стосунків з „духами” виразно відлунюють в обрядовому фольклорі. М.Грушевський у роботі під назвою „Молитви і закляття”, де обряди виділяються як народні молитви, замовляння, заклинання, відносив останні до індивідуальної обрядовості (вжитку), пов’язуючи їх із календарними обрядами (магічними діями), з яких ті утворилися. Є.Кагаров, розглядаючи заговори як структурні компоненти ритуалів, тим самим також відмічав їх обрядовий характер. Певною мірою поділяв ці думки і Ф.Колесса, коли констатував, що замовляння були тими первісними словесними зразками, з яких зародилася уся обрядова поезія українського народу. Такої ж думки дотримується ряд провідних українських та зарубіжних учених, зокрема, Г.Барташевич, Л.Виноградова,М.Новикова, Н.Толстая, П.Охріменко, Н.Шумада та ін.

Третя група обрядів, що стосувалася врегулювання (урядування) суспільногожиття, дійшла до нас у повному і систематизованому вигляді завдяки писемній фіксації їх у „Руській правді” Ярослава Мудрого. Складена на початку XI – наприкінці XII століття (найдавніший список – з XIII ст. – видатна історична пам’ятка нашого народу), найперший кодекс звичаєвого права серед слов’янських народів та один із перших серед індоєвропейських. А.Яковлів, досліджуючи українське звичаєве право, відмічав, що завдяки обрядам-символам у народі відбувалося закріплення і передача звичаєвих норм. Відомості про діяльність судів із доби звичаєвого права свідчать, що не тільки судді, а й сторони та громада під час судового процесу виявляли досконале знання звичаєвого права, цитуючи правні звичаєві норми, переказуючи їх зміст в стислих реченнях. Шляхом постійного вживання протягом довгого часу ці речення перетворилися в стислі, але надзвичайно змістовні, красномовні формули, в яких викристалізувалися основні принципи звичаєвого права й народної правосвідомості[3, c. 26-29].

Судовий процес за часів Київської Русі виступав основною формою самоуправління (самоурядування) – був обставлений цілим рядом обрядів. А роль суду в цьому процесі зводилась до проголошення вироку та накладення кари. Решту справи здійснював позивач. Позивач мав право припинити слідство в будь-якій фазі, пробачити провину злочинцю чи покарати його – позбавити майна, свободи або й навіть життя чи помилувати. Обряд поличкування (від лице) передбачав виставляння перед судом предметів спору – впізнаних крадених речей, скалічених людей, забитих незаконно тварин тощо (все це було перед „лицем”), а перед цим позивач повідомляв про особливі прикмети, що відомі лише йому, за якими впізнавалась вкрадена річ.

Обряд закладу – це спосіб доведення своєї правоти. Позивач чи відповідачставили перед судом грошовий заклад (гроші, цінні речі), а інша сторона приймала цей виклик або не приймала. Якщо позвана сторона не приймала цей виклик, правою визнавалась та, що пропонувала цей спосіб. Коли ж погоджувались обидві сторони, змагання зосереджувалось на праві закладу. Ініціатор клав заклад у шапку (іноді шапка була символом голови, звідси й життя), той хто приймав виклик, поряд клав шапку із своїм закладом. Кінцевим моментом було піднімання шапок возним. Звідси і йде походження виразів „б’ємось об заклад”, „шапкозакидательство” тощо.

Обряд ведення до присяги був своєрідним різновидом обряду закладу (де цінністю виступали клятвені слова), і той, хто відмовлявся від них – програвав справу. Ось лише кілька правових формул, записаних до „Руської Правди”: „холопу на правду не вилазити” (невільник позбавлявся права суду), „в холопі і робі віри нєтуть” (невільнику й рабу не ймуть віри) „не будеть лі татя, то по сліду женуть”, „убіють во пса місто” – уб’ють, як собаку), “хто в пущі будеть винен, тот і в грабежах” (кого звинуватили в самочинному в’їзді до лісу, з того й шкоду заподіяну стягують), „в своїй хаті – своя правда”, „силою не дають, силою відбирають” тощо.

В результаті тривалого протистояння язичництва Християнству в обрядовостіукраїнців дивним чином поєдналися імпортовані церковні християнські обряди з підданими ідеологічній трансформації колишніми „язичницькими” та тими, що залишилися (з огляду на їхню ідеологічну нейтральність) по суті в первісному стані.

Ця ситуація знайшла яскраве відображення і в постановах церковних Соборів,проповідях Святих Отців та в літописних пам’ятках. Так, в Іпатіївському літописі під 1174, 1177, 1195 і 1262 роками згадуються події „на русальной нєдєлє”, а під 1262 роком – „накануне Ивана дня, на самые купальня”; в договорах литовських князів 1350, 1396 років зустрічаються записи: „писана (грамота) во вторник перед купалы”, „до Йвана дне до купал” тощо. „Слово про кари божьи” (XI ст.), у правилах (1166) Новгородського архієпископа, постанові собору 1274 р, повчанні „Ізборника” XIII ст., у посланні ігумена Єлеазарового монастиря Памфіла у 1505 р. до Намісника псковського й псковських влад, Стоглавий Собор 1551-го року, у „Слові” XIV ст., в „Житіє Володимира”, пам’ятка XVI віку, яке стало за основу Густинському Літопису XVII в., і в„Синопсисі” І. Полеміст XVII віку Іван Вишенський, Семен Полоцький в своїй „Вечері Душевній”, 1683 року, де вміщено „Слово о суєвьріи” подають відомості про стародавні українські звичаї і обряди. І в усіх цих джерелах просвічує тенденційність, а то й відверта ворожість носіїв Християнства до народних обрядів як до „поганських”, „язичницьких”[13, c.114-116].

Поза сумнівом, Християнство зрештою подолало опір споконвічних традицій, серед яких були і „бузувірські” (наприклад, обряди пов’язані з принесенням людських жертв язичницьким богам („кумирам”, „ідолам”). Церква навертала на чуттєвість та емоційність іншого ґатунку – стриманість, благочестя, усвідомлення власної гріховності, аскетизм, смирення. Сміх християнська догматика вважає гріхом. Відтак народно-обрядові веселощі діонісійського ґатунку були піддані осуду.

Тривала у східних слов’ян боротьба православ’я з язичницькими „ігрищамибісівськими” та „еллінськими, народними святами” й обрядами не увінчалася безумовною перемогою офіційної ідеології. В календарній символіці, хоча і „вплетеної” в канву християнських святців, як і раніше домінували язичницькі, образи і атрибути. Збереженню їх сприяла соціальна природа феодального суспільства, виробничу основу якого складав все той же аграрний тип господарства, що базується на рутинній техніці і технології. В середні віки, як і в попередню епоху, локальні екологічні ніші залишалися головним предметом народного символу. Обряди, не тільки виробничі, але й „магічні”, не зникли. Вони нелегітимно співіснували з християнською обрядовістю. Так, стародавній звичай зустрічати весну, водити, з цієї нагоди веснянки (гаївки) календарно „співпав” з великодніми християнськими святами (Великоднем), а пісні та хороводи, офіційно переслідувані духовенством, подекуди обирали для себе місце коло церкви; русальні свята „співпали” з християнською Трійцею, Купало – з днем Івана Хрестителя, коляди – з Різдвом, Щедрий вечір – з Йорданськими святками. Звичайно, таке співіснування якоюсь мірою позначилось на автентичності народної поезії, яка (особливо колядки і щедрівки) протягом століть не могла не увібрати в себе елементів християнських уявлень, окремих мотивів та образів клерикальних легенд. Проте залишається подиву гідною здатність традиції протистояти владним репресіям і тиску релігійних інституцій та зберігати свою ідентичність.

З позицій марксистського світогляду, всі обряди – і церковно-релігійні, і традиційні народні – трактувалися як „пережитки” минулого у свідомості людей і витлумачувались як віджилі, архаїчні, реакційні елементи побуту. Згодом, в міру усвідомлення справжньої ролі обрядів як своєрідних „суспільних пристроїв” для сприяння соціалізації та індоктринації людей, адміністративна командна система взялась за „лицювання” традиційних та створення нових, власних обрядів[8, c. 72-74].

Ця нова, радянська обрядовість була покликана виконувати споконвічно властиві функції обрядовості – утверджувати, укорінювати норми суспільного співжиття, але прописаних з нових ідеологічних позицій. „Октябрини” – замість „народин” та „хрещення”, „комсомольське весілля” замість вінчання, вручення паспорта – замість конфірмації і т.д.

Як і вся комуністична ідеологія, радянська обрядовість вирізнялася помпезною монументальністю, казенною офіційністю, абстрактно-космічною спрямованістю (земна куля у державному гербі), принциповим протиставленням традиційній символіці та геральдиці. Це, ясна річ, не сприяло процесу „укорінення” нових обрядів.

Відповідно до того, як радянська система еволюціонувала від „тоталітаризму”до „авторитаризму”, від „диктатури пролетаріату” до нібито „загальнонародної держави”, змінювалися і офіційні обряди. Влада намагалася „олюднити”, пом’якшити обряд, зробити його більш естетичним. Разом з тим ніколи не відмінялася й не послаблювалася категорична заборона місцевої ініціативи та самодіяльності в обрядовій сфері.

Особливе місце в суспільній радянській обрядовості набули „демонстраціїтрудящих”. Набравши державного характеру, демонстрації 7 листопада і 1 Травня стали урочистим вираженням торжества Радянської влади, що наочно виявлялося у символах, лозунгах, транспарантах, промовах і піснях, в усій святковій морально-психологічній атмосфері.

Нові обряди запроваджувалися режимом насамперед у виробничій сфері (досить згадати у цьому зв’язку так звані „суботники”, „червоні суботи”). Організовувалися урочистості з приводу „трудових досягнень” у робітничих колективах, що супроводжувались мітингами, підняттям червоного прапора, перерізанням червоної стрічки при вході на нове підприємство, врученням символічних ключів від новобудови, запалюванням над нею червоної зірки, присвоєнням підприємству нового імені, масовими гуляннями, концертами, спортивними змаганнями і т. ін.

В останні роки існування комуністичної влади активізувався рух за відродження на новій основі народних календарних, трудових і сімейно-побутових обрядів. В умовах колгоспного виробництва пережив відродження стародавній обжинковий обряд, запроваджено обряд посвячення у хлібороби. „Посвячували”, як правило, випускників після закінчення шкіл. Обряд проводили у селах за сценарієм, підготовленим на місцях з урахуванням специфіки господарства.

Обряд посвячення у робітники мав на меті зміцнити єдність поколінь, спадковість.

Цей обряд був одночасно і давній, і молодий. Давній тому, що свої історичніпрототипи мав уже в середньовічних цехових посвяченнях у підмайстри, майстри тощо. Молодий тому, що трансформувався в новому вигляді, з забарвленням комуністичною ідеологією. Обряд посвячення у робітники також проводився як самостійне торжество в окремому колективі, і як один з кульмінаційних моментів трудового свята.

За радянських часів виникло чимало „професійних свят”, які знайшли офіційне закріплення за певним днем календаря (День учителя, геолога, медичного працівника, шахтаря, працівника сільського господарства і т. д.). Багато з них не мали розробленого сценарію і апробованого життям обрядового оформлення, але напрацьовувалися з часом у вигляді Вечорів, присвячених кращому учителю, або лікарю тощо[2, c. 136-138].

1.2. Звичаї та обряди українського народу

Найважливіші складові духовного життя народу - свята та обряди. Вони відображають не тільки етнічну своєрідність, але й естетику, моральні цінності, ментальність, історію. До числа інститутів, породжених релігійними уявленнями й аграрним укладом побуту, належали календарні свята та обряди. Це - найдавніша обрядовість, корінням своїм вона сягає первісних, язичницьких вірувань. Значно пізніше церква сприйняла систему землеробських свят, яка вже склалася, і надала їй християнського забарвлення. Свята і обряди календарного циклу регламентували всі сфери життя українського селянина - виробничу, суспільну, сімейну, а головна їх мета - відвернути стихійне лихо, вплинути на врожайність.

У аграрному календарі українців не було різкого розмежування між сезонами. Обрядовість зимового циклу поступово переходила у весняну, весняна - у літню і т.п. Кожний цикл ніс своє сезонне смислове навантаження (підготовка ґрунту, сівба, посадка - весною; збір і збереження врожаю восени). Календарний цикл насичений безліччю ритуалів і прикмет, які також зв'язують пори року.

Зимові свята починалися 21 листопада з Введення, “коли вводилося лiто у зиму”. Цей день віщував, яким буде наступний рік: урожайним чи ні, посушливим чи дощовим.

Серед зимових свят українців особливо виділяється період святок з кульмінаційними точками - Різдвом, Новим роком і Хрещенням.

Різдво - зимове свято, яке сягає корінням в далеке язичницьке минуле. Це свято сонцевороту, найкоротший день у році, коли Сонце ніби вмирає і людина магічними діями мала йому допомогти. Після прийняття християнства свято злилося з народженням Ісуса Христа, але в народній пам'яті збереглося його глибинне значення[5, c. 41-42].

Різдвяні свята починалися Святим вечором (6 січня за новим стилем). У будинку повинна була панувати чистота, атмосфера достатку і щастя. У красний кут (на покуті), дотримуючись цілого ряду правил, поміщали прикрашений сніп (“Дідух” або “Рай-Дідух”) і “кубельце” - гніздо з пахучого сіна, в яке ставили горщик з обрядовою кутею. Вся родина чекала появи на небі першої зірки, яка символізувала народження Христа, щоб сісти за стіл (вважалося, що той, хто першим побачить зірку, буде найщасливішим протягом року). Стіл був багатий, не менше дванадцяти страв (як правило, кутя, горох, борщ з грибами та рибою, голубці, риба холодна, риба смажена, вареники, млинці, каша, пиріжки, узвар), але пісний, тому що продовжувався пилипівський піст. Святкова трапеза повинна була об'єднувати всіх членів сім'ї, в тому числі й померлих, на помин яких ставили свічку. Діти носили “вечерю” своїм близьким - хрещеним, бабусям і дідусям. Потім, відстоявши службу у церкві, розговлялися - приступали до багатої м'ясної їжі. У народному сприйнятті святкові дні були своєрідним “проломом часу”, “кінцем світу”, за яким наступало оновлення. У цей час наставав розгул нечистої сили, саме у свята можна було дізнатися про майбутнє за допомогою ворожби. Дівчата виходили на вулицю і питали ім'я першого зустрічного, намагаючись вгадати ім'я нареченого. Підслухували розмови під сусідськими вікнами, щоб зі сказаних слів дізнатися, чи вийдуть заміж наступного року. Опівночі ворожили на розплавленому воску або свинці - лили їх у воду і по застиглих фігурках судили про майбутнє. Про це могла оповісти і тінь на стіні від купки згорілого паперу. Досить небезпечним вважалося ворожіння опівночі з двома дзеркалами і свічкою між ними. Вдивляючись у нескінченні відображення дзеркал, можна було побачити судженого, а можна і накликати біду. Намагалися дізнатися про характер жениха з поведінки півня, перед яким ставили посуд з водою, зерном і люстерко. Якщо півень підійде до зерна - бути жениху добрим господарем, якщо до люстерка - хвальком, до води - п'яницею.

7 січня починалися колядки. Цілі ватаги молоді зі спеціально виготовленою різдвяною зіркою (з різьбленого розфарбованого дерева або решета, прикрашеного кольоровою фольгою і папером) ходили по селу. Часто це було справжнє дійство - з рядженими, співцями, музикантами, танцюристами (вертеп). Колядники ходили хатами, виконуючи спеціальні пісні. У поетичних текстах оспівувалися господарі та їх діти, їм бажали щастя і здоров'я, достатку у господарстві, доброго врожаю. Фактично ці тексти мали значення заклять - вважалося, що висловлені у свята побажання обов'язково збудуться. Господарі зобов'язані були щедро обдарувати колядників харчами.

Зібрані запаси несли 8 січня на великі вечорниці - молодіжне гуляння з танцями і веселим застіллям, де юнаки і дівчата часто знаходили собі наречених.

Новорічні свята (13-14 січня) українці відмічали як свята Маланки і Василя. Вони не співпадали з церковними, тому в їх обрядовості збереглися власне народні мотиви. У ці дні також практикувалися обходи дворів зі щедрівками - календарними величальними піснями з елементами театрального дійства. Традиційним персонажем такої гри була маска Кози - своєрідного символу родючості і добробуту. Дуже виразне аграрно-магічне значення мав обряд “посипання”, коли хлопчики 7-14 років, обходячи будинки, символічно сіяли зерно. При цьому вимовляли традиційний текст “Сiю, вiю, посiваю, з Новим роком вас вiтаю”. Цей обряд був явно дохристиянським, адже наші предки відмічали новий рік весною, перед початком посівних робіт.

Завершувався різдвяно-новорічний цикл святом 19 січня Хрещення (Богоявлення, Водохреща, Йордан). Основні дії проходили на крижаних водоймах, де заздалегідь вирубували хрест з льоду (часто його поливали буряковим квасом, від чого він набував червоного кольору). В ополонку, яка утворилася, священик опускав хрест, після чого вода вважалася священною. Віруючі набирали воду і потім довго її зберігали, приписуючи такій воді чудодійні властивості. Це було перевіреним засобом для лікування найрізноманітніших захворювань. Вважалося також, що той, хто скупається у водохресній ополонці, весь рік не буде хворіти[11, c. 36-38].

На честь весняного пробудження природи слов'яни святкували Масляну. На відміну від інших календарних свят, Масляна практично не зазнала християнського впливу і залишилася просто веселим народним святом з деякими язичницькими ритуалами: катання з гірок, спалювання солом'яного опудала, приготування млинців і вареників тощо.

Серед весняних свят найзначнішим і улюбленим була Паска (Великдень). Обряди і ритуали великодного циклу несли релігійне християнське і календарне язичницьке навантаження (воскресіння Ісуса Христа і пробудження природи).

Великодню передувала Вербна неділя - період активної підготовки до свята. У церкві святили гілки верби, якими шмагали всіх членів сім'ї, а потім і домашніх тварин, примовляючи (один з типових варіантів тексту примовки, за Брокгаузом і Ефроном, 1892). Процес розписування яєць був суворо регламентований. Жінка-писанкарка повинна була сидіти на виверненому навиворіт кожусі, для обтирання яєць користувалися шматками від зношених сорочок. Вся робота виконувалася у тиші, з молитвами і в доброму настрої. Сама технологія створення писанки полягала у послідовному зануренні яйця в різні барвники (від темного до світлого) і в нанесенні орнаменту розтопленим воском за допомогою металевої трубочки. Потрібний для орнаменту колір зберігався під шаром воску. Сюжети і види орнаменту були дуже різноманітні, дуже відрізняючись за реґіонами України. Антропоморфні, зооморфні і рослинні зображення нерідко були справжніми витворами мистецтва.

Протягом Вербної неділі випікали обрядові хліби - паски. Під час їх виготовлення також здійснювали численні дії, підкоряючись древнім обрядам. Палити піч треба було з полін, які відкладалися кожний четвер протягом Великого посту, підпалювати їх шматочками освяченої верби. Саджаючи паски в піч, господиня вимовляла молитви-заклинання[1, c. 27-29].

У різних регіонах України існували звичаї, пов'язані з фарбованими яйцями. Після відвідування церкви, перед розговінням всі вмивалися з миски, в якій були крашанки і дрібні монети. Це забезпечувало здоров'я і красу. Дівчата зберігали яйце, з яким вмивалися, “щоб бути завжди гарною”. Писанки вміщували у Красному кутку і зберігали до наступного Великодня. Як оберіг для худоби писанку підвішували в хліві, клали в гніздо квочки або біля вулика з бджолами, підсипали товчену фарбовану шкаралупу у корм птиці. Поширені були також ігри з яйцями, наприклад, катання їх з гірки або спеціального лотка, а також з рушників, спущених зі стіжка. Діти захоплювалися цоканням - биттям яєць. Той, хто розбив крашанку суперника, забирав її собі як виграш.

Великодні свята включали народне гуляння: хороводи (ходіння по колу як символ руху Сонця по небу), катання на гойдалках і дошках (підняття вгору - магічне дійство, що забезпечує ріст всієї зелені), обливання водою (очищувальний обряд). Улюбленою розвагою були передзвони, оскільки на Великдень дозволялося дзвонити всім. Існувало, наприклад, повір'я, що перший удар у дзвін недільним ранком забезпечить тому, хто дзвонить, добрий урожай гречки. Великодні свята завершувалися поминальними днями - Радуницею (“поминками”, “гробками”). Як правило, першої післяпасхальної неділі люди йшли на цвинтар “христосуватися з померлими” - обідали на могилах, пов'язували хрести рушниками. Іноді на пасхальний стіл ставили “могилку” - миску з пророщеним вівсом, в яку клали стільки крашанок, скільки родичів в сім'ї померло. Існував звичай пускати по річці шкаралупу, яка повинна була повідомити предкам про настання Великодня.

Завершення весняного і початок літнього періоду у східних слов'ян пов'язаний з трійце-русальною обрядовістю, в основі якої лежить культ рослинності, магія заклинання майбутнього врожаю. На “Зеленi свята” (так в народі називалося християнське свято Трійці) хатину і двір прикрашали зеленими гілками верби, липи, клену. Підлогу застеляли гілочками м'яти, любистку, чебрецю. До цього свята належить цікавий обряд “завивання берези” або “водiння куща”. Дівчинку або молоду дівчину прикрашали квітами,зеленню і водили по селу. Цим обрядом і спеціальними піснями хотіли вимолити у природи багатий урожай.

Особливо виділяється давньослов'янське свято літнього сонцестояння - Купала або Івана Купала (7 липня). Це свято не сприйняло християнські риси і залишилося в архаїчній язичницькій формі. Апогеєм аграрно-господарського року українського селянина було свято завершення збору врожаю - “обжинки”, багате піснями та архаїчними ритуалами. Наприклад, відгомін древніх жертвоприношень - виготовлення “спасової бороди”, яку зав'язували з останніх пучків незжатого колосся і залишали на полі; плетіння обжинкового вінка (його заквітчували стрічками і зберігали до весни, зерном з цього вінка починали сівбу). Свята Катерини (24 листопада) і Андрія (30 листопада) мали молодіжний характер. Дівчата та юнаки ворожили в ці дні, влаштовували веселе гуляння з танцями, іграми, розігруванням, гумором[4, c. 107-109].

1.3. Поняття та роль обрядів у народних святах

Поняття традиції служить загальною назвою як для матеріальних і духовних цінностей, котрі сприймаються людьми як спадщина, так і для процесу й форм соціального дослідження. Форми реалізації традиції різноманітні, але основними з них є звичай, свято й обряд. До того ж обряд може виступати елементом традиції, звичаю, свята, різновидом кожного із них.

Щоб краще зрозуміти суть та призначення обряду, необхідно порівняти його із звичаєм та святом, які також представляють собою форми виявлення традиції.

Звичай—загальноприйнятий порядок, спосіб дій, загальноприйнята норма поведінки: те що стало звичним, засвоєним, визнаним, що увійшло у вжиток. Слово звичай походить від дієслова звикнути, тобто привикнути, привчитися до чогось, взяти щось за звичку. Таким чином, звичай — це звичка робити щось певним чином у праці, в побуті, в суспільному, духовному житті; це звичний, давно заведений, який став звичайним порядком, однотипні масові дії, які відтворюються тривалий час.

Соціальна роль звичаю та ж, що й традиції. Вона служить засобом збереження та передачі досвіду, освячення порядків і форм життя, які встановилися, регламентації й контроль поведінки індивідів, зміцнення їх зв'язку із тією соціальною групою (нацією, суспільством), до якої вони належать. Зміст і роль звичаю й традиції по суті збігаються. Але вони відрізняються сферами дії. Сфера звичаю вужча, ніж традиції. Якщо традиція має місце у всіх сферах матеріального і духовного життя, то звичай існує лише в окремих його ділянках, головним чином у сферах праці, побуту, спілкування та сімейних відносин. Звичай неможливий там, де немає однакових чи хоча б подібних ситуацій, які повторюються, а отже, неможливі й однотипні вчинки, наприклад, у дослідницькій роботі, художній, технічній творчості. Успадкування змісту, способу, форм діяльності (тобто традиція) властиве для всіх ділянок суспільного життя, без цього просто не було б розвитку, а така форма реалізації традиції, як звичай, який представляє собою вчинки, котрі повторюються, має місце лише там, де тривалий час існують однакові ситуації.

Звичай в буденному розумінні часто ототожнюється з обрядом, котрий також є однотипною дією у подібних, які тривалий час повторюються, обставин. Але якщо від традиції звичай відрізняється сферою, то від обряду — характером дій. Звичай є практичною дією, завдання якого — дати зразок для наслідування, показати, як потрібно діяти, щоб успадкувати досвід, який є у праці, поведінці, способі життя та досягнути реального результату. Мета звичаю — відтворити й закріпити вже вироблені способи й форми праці, спілкування, сімейно-побутових відносин, суспільної дисципліни, регулювання взаємовідносин між людьми. Досягається ця мета наочним прикладом, закликом чинити так, як чинить той, хто виконує звичай.

В обряді не ставиться завдання досягнення реального практичного результату. Мета обряду — за допомогою символів і символічних дій висловити, передати, закріпити традиційні для якого-небудь суспільства, соціальної групи ідеї, ідеали, норми, цінності, зразки життєдіяльності, викликати у його учасників відповідні почуття, настрої, переживання, створити у процесі його проведення морально-психологічну атмосферу, яка сприяла б засвоєнню соціального досвіду, котрий передається за допомогою даного обряду[14, c. 17-19].

Обряд — це особлива колективна символічна дія, яка призначена для того, щоб наочно-образними засобами оформити й відзначити важливі події суспільного й особистого життя. Відмінною особливістю обряду є його символічність, умовність, образність. Обряд завжди — символ тих чи інших ідей, норм, ідеалів, цінностей, відношень, повчань, символ певної події, символічне втілення соціального досвіду. Характерним для Обряду є художнє оформлення всього його комплексу. Український термін «обряд» походить від слова обряджати, що значить приводити в належний вигляд, упорядкувати, прикрасити, прибрати, зробити красивим, ошатним.

У літературі поруч із поняттям «обряд» або в його значенні зустрічається поняття «ритуал», «церемонія», «церемоніал». Ці поняття не завжди розрізнялися в історії культури. В країнах, де розповсюджена католицька релігія і богослужіння тривалий час проводилися лише латинською мовою, обрядові дії часто називалися й називаються латинськими словами ритуал, церемонія. Поняття «ритуал» походить від латинського ritualis (обрядовий), корінь якого —ritus — означає «релігійний обряд»; caeromonia латинською — культовий обряд, благоговіння. Так що ототожнення понять «обряд», «ритуал», «церемонія» не позбавлене підстав, оскільки початково вони були назвами по суті одного й того ж. Проте в сучасній обрядовій практиці і в науковій літературі ці поняття все більш набувають значення з відмінними відтінками, котрі характеризують дії, які відносяться до обрядових.

Ритуалом частіше всього називають обряди особливо урочистого, демонстративного характеру, де форма виконання суворо регламентована. В такому розумінні ритуал прирівнюється до офіційного торжества, дипломатичного прийому тощо. Існує й більш широке тлумачення ритуалу, яке зводить його до сукупності розпоряджень і правил проведення обрядів, уподобленню його сценарію обряду чи дипломатичного протоколу. І в тому, й іншому випадку до ритуалу відносяться норми складних символічних дій, які спеціально установлені або склалися історично, система котрих суворо канонізована, майже не допускає змін установленого порядку, самодіяльності. Ритуал є демонстрація форми, яка уособлює не стільки зміст яких-небудь цінностей, порядків, настанов, скільки відношення до них — визнання, повагу, шану.

Обряд, звичайно, представляє собою своєрідну церемонію. Але в найбільш розповсюдженому розумінні в термін «церемонія» вкладається більш широке значення. До неї відносять будь-яку офіційну дію, будь-яке торжество, в тому числі й обряд, порядок проведення котрих заздалегідь суворо установлений і відступати від котрого вважається неприпустимим. Прикладом такої церемонії може служити прийом послів, вручення вірчих грамот. У самому широкому тлумаченні церемонією вважають зовнішню форму проведення яких-небудь дій у відношеннях між людьми. Церемоніалом називають сам план, порядок проведення церемонії.

Якщо в обряді головним є особлива символічна дія, то у святі — безпосередній вираз почуттів, настроїв, переживань у зв'язку з пам'ятними подіями в житті суспільства, колективу, сім'ї, особи. Таким чином, свято — день (чи дні), в який (які) урочисто відзначають значні, видатні події, історичні або календарні дати. В минулому, як і зараз, свята в більшості випадків були днями, присвяченими відпочинку. За ними у зв'язку із цим і закріпилася назва святкових, тобто вільних, незайнятих, неробочих, на відміну від буднів. Так виникло поняття свята. У дні пам'яті важливих подій і дат проводилися обряди на честь кого — чи чого-небудь. Звідси зв'язок свят із обрядами, котрий, проте, не переростає в їх тотожність. Свята й обряди були і є відносно самостійними явищами культури, засобами передачі досвіду від покоління до покоління[7, c. 81-83].


Розділ 2. Характеристика основних обрядів як складових народних свят

Слово „обряд” - праукраїнського походження. Це скорочена форма утвореного від дієслова радити – робити, лагодити, лаштувати. Термін обряд вживається для означення певної послідовності дій при виконанні певної роботи. Змістовне наповнення поняття обряд виходить від означення цим словом і терміном винайденого людьми способу (засобу) облаштування (обрядування) суспільного життя. Будучи засобом фіксації цінного досвіду суспільної свідомості, обряд відіграє і продовжує відігравати важливу функцію соціалізації підростаючого покоління, забезпечення етнічної (національної) ідентичності. Загалом же обряд – це „особливий суспільний пристрій” (В.Ключевський), винайдений людьми на початку своєї історії для успішної ефективної соціалізації, згуртування; засіб фіксації суспільної свідомості, одна з форм її існування поряд з писемністю, мистецтвом. Звичаї - це сукупність обрядів, що передаються від покоління до покоління (традиції).

У християнській релігії, її звичаях і обрядах, передбачених, церковним календарем, є багато загальнолюдських цінностей. Учитель повинен володіти глибокими знаннями історії релігії, церкви, що дасть змогу всебічно використати виховний потенціал народного календаря.

Традиції, звичаї і обряди річного циклу багатогранні і складні. Наповнені великим ідейно-моральним, емоційно-естетичним змістом. Вони відображають етнічне, суспільно-політичне, культурно-історичне життя народу на різних ступенях розвитку, його багатогранну духовність, якості, які формувалися протягом віків (національний характер, психологію, світогляд тощо). [2; c.39]

Українські календарні традиції, звичаї і обряди є тим цементуючим матеріалом, який у віках зберігав нашу національну ментальність. Календарні традиції і звичаї (своєю міццю, ідейно-моральним і емоційно-естетичним багатством перемогли чужі ідеї, впливи сил, які протягом століть прагнули зруйнувати єдність нашого народу, його самобутній національний дух. Пізнавально-виховний потенціал календарних традицій і звичаїв — це той найдорожчий скарб, який допоміг вижити нашій нації, зберегтися у віках і нині розвиватися в колі народів світової співдружності.

Вивчення народного календаря, практична реалізація в повсякденному житті його традицій, звичаїв і обрядів дає учням змогу збагачуватися народним світосприйманням і світорозумінням та простежити, як відбувалися в історії зародження, становлення і розвиток світогляду рідного народу.

З часу виникнення народний календар ґрунтується на стійких традиціях матеріального і духовного буття людей праці. Разом із національним розвитком народу відповідно збагачується і календар, його традиції і звичаї. В нові часи виникають і нові потреби у вихованні підростаючих поколінь, в поглибленні духовної культури народу.

Традиції, звичаї та обряди, які супроводжують дати, свята та інші урочистості народного календаря, передбачають різні види діяльності, зокрема трудової, стиль поведінки, способи харчування (в певні строки календаря), що відповідають біоритмам природи і людини. Це першооснова забезпечення гармонійності між природою та людиною, об'єктивними обставинами та її діяльністю, поведінкою, відчуттям нею комфортності самопочуття, настрою.

Звичаї і обрядність народного календаря найтіснішим чином пов'язані з природою території, на якій історично живуть українці. Виховний потенціал народного календаря виникав і шліфувався у суворій відповідності з фундаментальним принципом природовідповідності виховання що є основоположним у науковій педагогіці[15, c. 42-44].

Українська обрядовість, що бере свій початок у первіснообщинному суспільстві, пройшла великий історичний шлях і зазнала історичних змін. У цій еволюції можна виокремити кілька найважливіших етапів, пов’язаних із суспільно-історичними зламами – дохристиянський, християнський, атеїстичний, сьогодення.

Для праукраїнської обрядовості, дохристиянської доби характерні три основні форми:

· виробничі, пов’язані з мисливством, сільськогосподарським виробництвом, ремеслами;

· суспільно-виробничі (форми урядування, самоврядування, судочинства);

· „магічні”, пов’язані з організацією уявного спілкування з „духами”.

Християнізація Київської Русі справила радикальний вплив наобрядову культуру праукраїнців. Подальша еволюція цієї сфери відбувалася в напрямі позбавлення язичницької обрядовості попереднього смислового навантаження й функціонування в якості розважального елементу. Набуття нею нового змісту в рамках православної церковної обрядовості, і це певною мірою стосується, зокрема, трансформації українських весільних, поховальних, пологових та інших обрядів сакрального характеру.

Нищівних руйнувань зазнала українська обрядовість у добу атеїзму. З позицій марксистського світогляду всі обряди, і церковно-релігійні, і традиційні народні – постають як „пережитки” минулого у свідомості людей. Їх трактували як віджилі, архаїчні, навіть реакційні елементи побуту. Згодом, в міру усвідомлення справжньої ролі обрядів як своєрідних „суспільних пристроїв” для сприяння соціалізації та індоктринації людей, радянсько-адміністративно командна система взялась за „лицювання” традиційних та створення, „насадження” „своїх” обрядів. Ця нова, радянська обрядовість була покликана – утверджувати, норми суспільного співжиття, прописані з комуністичних ідеологічних позицій.

В українському суспільстві посткомуністичного періоду, точніше, в його духовно-ціннісній сфері, виразно окреслюються три тенденції:

· орієнтація на народно-традиційні цінності, зокрема, обрядовість якголовну компоненту національної культури;

· сповідування сучасних раціоналізованих форм світогляду, що містить повагу як до традиційної культури, так і до символіки утвердження та розвитку української державності;

· відновлення у всіх сферах життя церковно-релігійної Християнської (та інших конфесій) обрядовості.

Загалом результати дослідження свідчать, що українська обрядовість, попри свою пластичність та піддатливість історичним віянням, викликам життя та ідеологічному тиску, виявляє подиву гідну стійкість в основних своїх суспільних функціях та усталених формах[12, c. 34-36].


Розділ 3. Стан народної обрядовості в сучасній Україні

3.1. Відродження традиційних народних та релігійно-церковних обрядів

Початок відродженню релігійних обрядів було покладено наприкінці ХХ ст., в час коли країна – ще Радянська! – відзначала 1000-річчя введення християнства на Русі. Практично відновлені і сьогодні широко практикуються обряди річного циклу – „Різдвяні вертепи”, „Новорічні колядування”, „Свята Різдва Христового”, „Водохрещення”, „Закликання весни”, „Заплітання шума”, „Великодні дзвони”, старовинне дійство - „Вулиця”. У багатьох регіонах України відтворені традиційні місцеві обряди („Зелене поділля”, „Купала”, „Колодій”).

Найбільш повно, на наш погляд, відновлюються обряди, приурочені до Водохреща, Калити, Маланки. Відроджується призабутий вертеп, де співають колядки, щедрівки; ряджені бажають людям щастя, здоров’я, добробуту. Знову повертаються до нас, набираючи духовної сили обряди Коляди та Щедрого Вечора.

Водночас привертає до себе увагу той факт, що при цьому спостерігаютьсявідступи від традицій. Так, здавна колядували самі хлопці, а щедрували переважно дівчата. Тепер же ватаги колядників зазвичай змішані (такими вони могли бути тільки в щедрування). „Сплутуються” також дії та персонажі. На думку, ревнителів традиційних обрядів губиться художній зміст і смислова виразність обрядів. Так, в святкових обрядах часто із дійства випадає такий персонаж, як Коза, а коли він задіяний, то його роль зводиться до „скоморошництва” – аби посмішити.

В „нормі” перш ніж старі елементи обряду відімруть, „загубляться” на якійсь стадії, їх зміст зазнає тривалих і складних перетворень. Найбільш очевидно це простежується на заклинально-магічній обрядовій функції. Законсервовані в обряді стародавні язичницькі вірування, проіснувавши в усіх відомих суспільно-економічних формаціях, дійшли до нашого часу значно „зміненими” щодо свого попереднього заклинально-магічного змісту. Прикладом може бути сучасний стан традиційної календарної обрядовості – найстародавнішої звичаєво-обрядової системи. Від неї залишилися лише „уламки”, які мають цілковито інший порівняно з первісним змістом (купальські вогні, спалювання в них опудала, „Марена”, „Коструба” „дожинкова борода”, залишення їжі для покійників, вивішування рушників на надмогильних знаках, „проводи” тощо). Втративши свій первісний, сакральний смисл вони, завдяки процесу естетизації, перетворились на своєрідні мистецькі твори – прикраси побуту, громадського життя[16, c. 132-134].

3.2. Становлення нових обрядів

Після проголошення державної незалежності у законодавчому порядку запроваджуються нові державні свята: 1 січня – Новий рік; 7 січня – Різдво Христове; 8 березня – Міжнародний жіночий день; 1 і 2 травня – День міжнародної солідарності трудящих; 9 травня – День Перемоги; 28 червня – День Конституції України; 24 серпня – День незалежності України. Оголошено вихідними будні, якщо визначні релігійно-церковні свята (Різдво, Великдень; Трійця) припадають на неділю. За поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, це практикується і для них. Керівництво підприємств, установ, організацій надає особам, які сповідують відповідні релігії, до трьох днів відпочинку протягом року для святкування їх великих свят з відпрацюванням за ці дні.

Усі національні свята, крім Великодня та Трійці (Зелених свят), мобільністьвідзначення яких пов’язана з традицією, мають фіксований день. Різдво Христове та Великдень в Україні відзначають за православним церковним календарем. В ці дні відбуваються народні гуляння з ярмарками, феєрверками, концертами професійних і самодіяльних митців, виставками декоративно-прикладного мистецтва і ін.

22 січня відзначається День Соборності України. В січні 1918 року була створена Українська Народна Республіка (УНР), а на території Австро-Угорської імперії була утворена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). В грудні 1918 року лідери двох держав у Фастові підписали договір про Злуку – об’єднання УНР та ЗУНР. 22 січня 1919 року цей договір, що увійшов до історії як Акт Злуки – акт об’єднання українських земель, був обнародуваний у Києві на Софійській площі. Це державне свято символізує єдність українських земель. І хоча державі тоді не вдалося зберегти єдність і незалежність, Акт Злуки став реальним втіленням вікової мрії українців про свою суверенну державу.

Ураховуючи винятково важливу роль жіноцтва в політичному,економічному, соціальному, історичному, культурному розвитку суспільства і держави та з метою забезпечення належної організації святкування кожного року, видається розпорядження Президента про відзначення Міжнародного жіночого дня:

9 травня, День Перемоги, для України – Великий день. Для більшості жителів України День Перемоги – це не день скорботи, а свято гордості за нашу країну, за наш народ. За його мужність та героїзм у боротьбі проти фашистських окупантів.

День Матері. Його започаткувала 1908 р. американка Енн Джервіс із Чікаго. Талановитий педагог, чуйна людина, вона була впевнена, що діти виростають порядними людьми й справжніми громадянами саме в тих родинах, де шанують матір. На Україну це свято прийшло 1929 року, коли Союз українок в Галичині організував урочистості, присвячені Матері. Протягом короткого часу свято набуло широкої популярності, адже благодатною основою для нього були давні традиції української культури, де одним із основних культів був культ Богині-Матері. У 1939 р. його було заборонено. У 1989 р. Союз українок поновив його святкування в Галичині і Києві. Нині цей день повертається в офіційний реєстр святкових днів.Цього дня матерів урочисто вітають, влаштовують вечори поезії, дитячі концерти, а у церкві правлять молебні на честь матерів (це свято співпадає з релігійним святом Жінок-Мироносиць).

1 червня Міжнародний день захисту дітей. По всіх містах і селищах в Україні відбуваються театралізовані концерти та вручення дітям подарунків[10, c. 294-297].

Головним національним святом стає День Незалежності України, що відзначається в кожному місті і селищі. Постанова “Про проголошення незалежності України” була схвалена Верховною Радою Української РСР 24 серпня 1991 року. У цей день відбуваються народні гуляння з мітингами, ярмарками, феєрверками, виступами професійних і самодіяльних митців, виставками декоративно-прикладного мистецтва та тощо.

14 жовтня став Днем українського козацтва. В Запоріжжі 06.06.2004. стартував фестиваль „Козацькому роду нема переводу”. Так називається і Всеукраїнський фестиваль козацького мистецтва, що був присвячений 350-річчю Переяславської ради і фінішував він у живописному місці біля заповідника „Кам’яні Могили” в Запорізькій області.

З 2005 року, з метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, виховання у громадян почуття національної гідності, враховуючи історичне значення революційних подій осені 2004 року, які засвідчили волелюбність Українського народу, його прагнення до свободи і демократичних цінностей, та на підтримку ініціатив, 19 листопада 2005 року вийшов Указ Президента України В.Ющенка установити в Україні День Свободи, який пропонується відзначати щорічно 22 листопада. По країні в цей день проходять мітинги.

День пам’яті жертв голодоморів і політичних репресійщорічно відзначаєтьсяв Україні в четверту суботу листопада. 22 листопада 2005 року вийшов Указ Президента України В.Ющенка про започаткування традиції Дня пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій, який відзначається 26 листопада, з покладанням траурних вінків з житніх і пшеничних колосків до пам’ятних знаків, місць поховань жертв голодоморів та політичних репресій, вшановуванням пам’яті загиблих хвилиною мовчання та запаленням свічок.

„Живе” обряд військової присяги молодих воїнів, що продовжує традиції українського ідеалу чоловіка-воїна. Кожного року молоді хлопці віком від 18 років проходять військову службу набираючись мужності та відваги.

25 січня – День студентів, або Тетянин день. Святкування „професійногодня” студентів мало традиції і ритуали – влаштовувалися урочисті акти з нагородженнями і промовами. 14 лютого – День святого Валентина (День усіх закоханих). Вважається, що саме в цей день - в день святого Валентина - повелося писати любовні записки – “валентинки”, і це стане запорукою вічного кохання. А ще влаштовуються весілля і вінчання. В Україні останніми роками складається новий обряд святкування Дня закоханих. Цього дня збираються разом кращі друзі, щоб разом відсвяткувати його в ігровій формі. В останні десять років набуває популярності свято Хелоуїну, яке донедавна відзначалося лише в США і Канаді, а тепер дедалі популярнішим стає і в Європі. Шанувальники Хелоуїну цінують його за карнавальність, розкуту і невимушену веселість. За традицією, в цей день діти, перевдягнені „духами”, „привидами”, іншим „чортовинням”, мандрують селищем чи містом від дверей до дверей і збирають “данину” – солодощі, якими їх нагороджують дорослі за дотепи та оригінальні костюми[6, c. 129-132].

Проте всі ці свята ще не мають своїх обрядів їх здійснення. Треба сподіватись –це справа майбутнього, справа народної творчості.


Висновки

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група мають свої традиції, звичаї, обряди та свята, становлення яких відбувалося протягом багатьох століть.

За винятком похоронних і поминальних, всі обряди є радісними й святковими подіями. Але обряд і свято – не одне і те ж. Свято включає в себе обряд чи обряди як необхідну складову частину, але до обряду не зводиться. Свято – більш широке явище. Воно включає і необрядові дії, котрі часто навіть переважають. Крім того, свято не має суворо установленої форми. Вона може значно видозмінюватися в залежності від творчості його учасників, самодіяльність яких не регламентована.

Якщо в обряді головним є особлива символічна дія, то у святі – безпосередній вираз почуттів, настроїв, переживань, у зв’язку з пам’ятними подіями в життя суспільства, колективу, сім’ї, особи.

Всі календарні свята українського народу носять суто християнський церковний характер.

Народний український календар поділяється на такі періоди: свята календарного циклу, які в свою чергу включають: зимові свята, весняно-літні свята, свята осіннього циклу та трудові свята й обряди, які поділяються на традиційні трудові свята, новітні трудові свята, професійні трудові свята. Для кожного з періоду притаманні свої обрядові особливості.

Серед свят календарного циклу, особливо серед зимових, існують різні за походженням свята, але мають однакові обряди. Такими святами виступають День Катерини, День Андрія, які схожі своїми обрядами ворожіння дівчат “на закликання долі”; Різдво Христове та Новий рік, яким притаманне колядування, щедрування, посівання тощо.

Цей збіг можна пояснити тим, що, наприклад, свята Катерини й Андрія складають своєрідну пару, тому що комплекс їхніх обрядів ворожіння мав переважно любовно-магічне спрямування. Ось чому саме з приходом зими, коли існує тільки холод, який розігрівається любовною магією. Саме тому в День Катерини та Андрія в різних місцевостях України, зокрема і на Кіровоградщині, спостерігаються зібрання неодруженої молоді.

Також серед свят календаря українського селянина мали місце і свята, які були позбавлені народної обрядовості. Серед таких свят – День Варвари, День Сави, коли працювали як у будні дні, лише подекуди заборонялося виконувати такі жіночі роботи, як прядіння, День Ганни, День Олексія.

Всі ці вище перераховані свята були названі на честь святих християнських великомучениць та великомучеників, і тому звідси випливає суть їхнього християнського походження.

Рік українського календарного циклу являє собою певні етапи життя Ісуса Христа.

Перший етап - це свято Різдво Христове, назване на честь народження Ісуса Христа та період його земного життя.

Другий етап – це свято обрізання Господнє за єврейським звичаєм.

Третій етап – Хрещення Ісуса Христа та вічна пам’ять про нього.

І, нарешті, четвертий етап – це церковне свято Великодня, яке пов’язане з останніми днями Христа на землі і наступне його Воскресіння.

У циклі весняно-літніх свят мають місце етапи визрівання сонця. Наприклад, у День Варвари народний календар фіксував поворот сонця на літо. День почав збільшуватись, а ніч зменшуватись.

Можна також стверджувати, що донедавна календарна обрядова традиція була досить стійкою, про що свідчать буквально лексичні збіги описів великодніх, купальських та інших свят. Правда серед молодшого покоління ці традиції в значній мірі забуті. Відійшли в минуле масові гадання, вечорниці, народні молодіжні ігри. Цьому сприяло переслідування народної обрядовості як забобонів, релігійних пережитків в радянський час. Крім того втраті традицій сприяє і зміна способу життя українського населення. Переважна більшість його ниніпроживає в містах не адаптованих до проведення народних обрядів, та й спосіб життя сучасного сільського населення в певній мірі наблизився до міського з відповідними наслідками. Правда останнім часом спостерігається подекуди тенденції по відродженню народних календарних свят, але й ці спроби, скоріше, імітують лише окремі театралізовані елементи обрядів (ходіння з козою, вертеп, спалення Маслиниці, млинці...), а не відтворюють суть магічної взаємодії селянина й природи.

Серед розглянутих трудових свят й обрядів, можна виділити професійні трудові, новітні професійні та традиційні трудові свята. Особливу увагу було приділено історії виникнення того чи іншого свята.

Такі свята як 8 березня, День захисника Вітчизни, День вчителя вже стали традиційними. Їх святкують на роботі, в установах, має широке поширення серед населення. Вони відзначаються колективами.

Традиційні трудові свята також вже трансформувались, і вже не мають такого значення як раніше. Свято першої борозни, першого снопа, обжинки не відзначаються так широко, як раніше, оскільки зараз вже на більш високому рівні сільськогосподарська техніка.


Список використаної літератури

1. Великдень в Україні: Нариси про Великодні свята з народними піснями. – К.: “Освіта”, 1993.- 132 с.

2. Воропай О. Звичаї нашого народу. – К.: "Оберіг", - 1993. – 496 с.

3. Гаєвська Т.І. Обряд – як соціокультурний феномен // Питання культурології: Збірник наукових статей. Вип. 20 / Київський національний університет культури і мистецтв. – К., 2004. –– С. 26-30.

4. Климець Ю.Д. Купальська обрядовість на Україні. – К.:”Наукова думка”, 1992. – 221 с.

5. Курочкін О.В. Новорічні свята українців: традиції і сучасність. – К.:”Оберіг”, 1978. – 96 с.

6. Обрядовість зимового циклу // Українське народознавство : навч. посібник / за ред. С.П. Павлюка. - К., 2006. - С. 122-132.

7. Пономарьов А.П. Українська етнографія. – К.:”Либідь”, 1996. – 343 с.

8. Пригорницький В.В. Народні свята. – К.:”Освіта”, 1993. – 146 с.

9. Різдвяні свята на Україні. – К.:”Музична Україна”, 1991. – 85 с.

10. Скуратівський В.Т. Дідух: свята українського нарожу. – К.:”Освіта”, 1995

11. Сосенко К. Різдво – Коляда і Щедрий вечір. – К.: “Українська письменниця”, 1994. – 121 с.

12. Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник. – К.: Либідь, -1993 . – 246 с.

13. Українське народознавство : навч. посібник / за ред. С.П. Павлюка ; передм. М.Г.Жулинського. - 3-тє вид., випр. - К. : Знання, 2006. - 568 с.

14. Українські народні свята та звичаї. - К.:”Освіта”, 1993 . – 236 с.

15. Українські традиції. – Харків:”Фоліо”, 2003. - 571 с.

16. Українці: Свята. Традиції. Звичаї. – Донецьк: “Аквара-Грес”, 2004. – 302 с.

загрузка...
Top