Напрямки удосконалення інформаційно-технічного забезпечення галузі культури

Вступ.

1. Сучасний стан інформаційно-технічного забезпечення галузі культури в Україні.

1.1. Фінансування сфери культурних закладів.

1.2. Сучасний стан і головні проблеми наукового забезпечення розвитку культури.

2. Напрямки вдосконалення та перспективи інформаційно-технічного забезпечення закладів культури.

2.1. Вдосконалення державної політики в інформаційно-технічному забезпеченні культури.

2.2. Пріоритетні напрямки та основні завдання наукових досліджень і розробок у сфері культури.

3. Ключові проблеми і перспективи розвитку культурного сектора в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Складність ситуації, в який опинилася українська культура, полягає в тому, що розвинені національні культури, які мають столітні традиції та своєрідний запас міцності, без особливих побоювань можуть входити в процес динамічного створення полікультурного простору людства. Для України такий процес таїть певну загрозу втрати національної культурної ідентичності ще до того, як наша культура твердо стане на ноги. Водночас ми не можемо залишатися осторонь світових культурних тенденцій і маємо діяти у двох напрямках одночасно – наполегливо відтворювати власну національну культуру, позбавляючись від тягаря колоніального минулого і, разом з цим, інтегруватися у полікультурне довкілля світового співтовариства. Врешті решт цей процес має один інтегральний покажчик – набуття українською культурою адекватних сучасності форм разом із турботливим ставленням до архаїчного, збереженого у нас внаслідок вимушеної культурно-політичної ізоляції і у багатьох країнах вже втраченого потужного прошарку народної культури.

Держава у пріоритетному порядку створює умови для:

  • розвитку культури української нації та культур національних меншин; збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища; естетичного виховання дітей та юнацтва;
  • проведення фундаментальних досліджень в галузі теорії та історії культури України;
  • розширення культурної інфраструктури села;
  • матеріального та фінансового забезпечення закладів, підприємств, організацій і установ культури.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси забезпечення галузі культури.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

  • визначити сучасний стан інформаційно-технічного забезпечення галузі культури в Україні;
  • охарактеризувати фінансування сфери культурних закладів;
  • дослідити напрямки вдосконалення та перспективи інформаційно-технічного забезпечення закладів культури;
  • виявити пріоритетні напрямки та основні завдання наукових досліджень і розробок у сфері культури.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси забезпечення галузі культури в Україні.

Предметом дослідженнявиступають напрямки удосконалення інформаційно-технічного забезпечення галузі культури.


1. Сучасний стан інформаційно-технічного забезпечення галузі культури в Україні

1.1. Фінансування сфери культурних закладів

Сучасний стан розвитку української культури і духовності характеризується розмиванням і поступовою маргіналізацією культурних і духовних цінностей у суспільному житті, руйнуванням цілісної мережі закладів, підприємств, організацій та установ культури і цілісного інформаційно-культурного простору, неефективним використанням наявних культурних і творчих ресурсів.

Протягом останнього десятиліття культура в Україні не лише втратила відповідне місце серед пріоритетів державної політики, а й опинилася на периферії державних інтересів. Як наслідок, утворився й дедалі збільшується розрив між так званою офіційною культурою, що фінансується з бюджету, і незалежною та орієнтованою на сучасні потреби культурною діяльністю; стала хронічною проблема неадекватного фінансового забезпечення галузі культури; суттєво погіршилася економічна структура видатків місцевих бюджетів на галузь культури; розрізнені культурні заходи так і не склалися в єдину програму послідовного культурного розвитку.

Для подолання системних негативних явищ у галузі культури необхідно розв'язати такі проблеми:

1) "залишковий принцип" ставлення до культури у суспільстві та державній політиці;

2) відсутність цілісного інформаційно-культурного простору і мережі партнерських зв'язків на вертикальному і горизонтальному рівнях;

3) відсутність середньо- і довгострокових програм культурного розвитку;

4) відсутність визначених державних соціальних стандартів надання послуг населенню у сфері культури, що гарантуються державою;

5) непідготовленість кадрів до господарських відносин у ринковій економіці;

6) соціальна незахищеність працівників культури;

7) недостатня участь України в європейських і світових культурних проектах.

Існуючий стан культури в Україні вимагає нових політичних підходів, програм і механізмів їх реалізації.

Фінансування сфери культурних закладів та заходів в Україні поділяється на державне (основна частка) та недержавне, тобто приватне. Відсутність офіційної інформації про фінансування приватних закладів культури позбавляє можливості провести оцінку загального стану фінансування культури. Але при цьому найскладніші проблеми в існуючій ситуації склалися саме з фінансуванням державного сектора культури.

Аналіз стану фінансування культурної діяльності за період з 1996 року по поточний рік дає підстави стверджувати, що культурна сфера в Україні не має достатнього і стійкого економічного забезпечення. Спостерігається невпинне погіршення фінансування соціально-культурного сектора взагалі, що пов'язано з кризовими явищами в бюджетній системі. При цьому в сфері культури ці явища набувають особливої гостроти. І саме в культурній галузі якнайочевидніше проявляється вся парадоксальність ситуації: за зростання ВВП якість життя суспільства (одним із головних показників якої виступає культура) знижується.

На тлі тривалого економічного зростання спостерігається погіршення стану фінансування культури

Рівень планування видатків на культурну сферу в 2002 році як частки ВВП скоротився більш ніж удвічі в порівнянні з 1996 р.

Рівень фінансування культури як частки ВВП не тільки не зростає, відповідно до вимог законодавства, а навпаки, постійно зменшується

Як наслідок такого планування, постійно погіршується стан реального фінансування культури

За таким показником, як частка витрат на фінансування культури у ВВП, Україна історично відстає від інших країн світу. Загальна світова тенденція полягає в тому, що чим більше виробництво ВВП у розрахунку на душу населення, тим вище частка цих витрат на культуру у ВВП. В Україні статистичні дані свідчать про існування стійкої (яскраво вираженої) тенденції фінансування видатків на культуру за залишковим принципом і позбавлення культурної сфери пріоритетності при формуванні бюджетної політики[5, c. 35-37].

Кризовий стан у фінансуванні видатків на культурну сферу поглиблюється в умовах зростання цін на товари, роботи та послуги, що надаються установам культури, та росту видатків на оплату праці в економічній структурі видатків. З урахуванням рівня інфляції фактичний обсяг видатків зведеного бюджету на культуру і мистецтво в 2002 році при номінальному значенні 712 млн. грн. складає в цінах 1996 року лише 236 млн. грн. Тобто, в реальному вимірі видатки на культуру і мистецтво за сім останніх років склали обсяг майже вдвічі менший, ніж той, що був фактично досягнутий у 1996 році. Це є промовистим свідченням того, що саме сфера культури виявилася найбільш постраждалою від бюджетної кризи. При цьому кризові явища в сфері культури поглиблюються як недостатнім рівнем державного фінансування, так і неефективністю існуючих механізмів залучення додаткового фінансування, форм та методів витрачання бюджетних коштів.

Постійне погіршення економічного забезпечення галузі впливає на матеріально-технічну базу культури та призводить до погіршення стану збереження пам’яток історії і культури, музейних експонатів і архівних фондів, інформаційної і культурної ізоляції регіонів, занепаду міської та сільської інфраструктури. Через такий стан фінансування постає загроза (а певною мірою ці загрозливі процеси вже набувають прискорення) невиправних втрат культурної спадщини, розриву єдиного культурно-інформаційного простору, звуження участі України у світовому культурному обміні та інших негативних тенденцій.

Слід наголосити ще на одному важливому чинникові: економічна структура видатків на культуру відрізняється від інших функцій тим, що забезпечення зарплати й комунальних послуг сприяє не збереженню культури, а її зникненню. Існування і розвиток культури можливі за спрямування коштів насамперед на реставраційні та дослідницькі роботи, оновлення репертуару театрів, створення нових творів тощо при належному забезпеченні оплати праці та утриманні об’єктів культури. Насправді ж дані Мінфіну про видатки держбюджету на культуру і мистецтво в розрізі економічної класифікації свідчать про протилежне. Якщо, скажімо, 2000р. на зарплату працівників музейних і бібліотечних установ спрямовано відповідно 1,8 і 2,3 млн. грн., а на придбання предметів постачання і матеріалів - 4,2 і 8,1 млн. грн., то 2002р. це співвідношення стає майже 1:1 - 4,5 і 4,3 млн. грн. проти 5,7 і 4,2 млн. грн. Все це разом складається в негативну тенденцію розвиткуукраїнської культури на сучасному етапі[9, c. 8].

Серед можливих заходів поліпшення становища в галузі культури можна передбачити такі. Законодавче визначення рівня фінансування культури як частки ВВП (скажімо, якщо брати приклад порівнюваних європейських країн -- 1,4-1,7%) і поступове наближення до цього показника. Це дозволило б, скажімо, через 2-3 роки переглянути норматив видаткових потреб на культуру, що збільшило б обсяги трансфертів місцевим бюджетам. З іншого боку, збільшення обсягів фінансування дало б змогу розглянути можливість створення “придержавного” Центру регіональної політики в галузі культури, який займався б аналізом, моніторингом і узгодженням довготривалих проектів у розрізі регіонів, а головне -- розподіляв би гранти місцевим бюджетам для здійснення проектів у галузі культури. Саме така практика грантів допомагає в багатьох країнах враховувати регіональні особливості й потреби - скажімо, збереження пам’яток, утримання зоопарків чи цирків.

Планування економічного розвитку регіонів у тісному зв’язку з розвитком культурної індустрії дасть можливість не лише наголосити на місцевих особливостях історико-економічного середовища, а й створити нові робочі місця, зробити розвинені галузі місцевого виробництва більш привабливими для споживачів, туристів та інвесторів. Пошуки додаткових джерел фінансування культури будуть успішними в разі створення сприятливого клімату для колективних та індивідуальних меценатів, інвесторів та кредиторів. Водночас збільшення заробітних ставок у галузі культури сприятиме підвищенню фахового забезпечення цієї галузі, а отже, підвищенню якості та розмаїттю форм культурних послуг.

Фінансування культури здійснюється на нормативній основі за рахунок республіканського і місцевих бюджетів, а також коштів підприємств, організацій, громадських об'єднань та інших джерел.Держава гарантує необхідні асигнування на розвиток культури в розмірі не менше восьми відсотків від національного доходу України.

Місцеві Ради народних депутатів мають право у порядку, передбаченому законодавством, збільшувати видатки для потреб культури понад установлені норми. Бюджетні асигнування та позабюджетні кошти не підлягають вилученню. Держава гарантує створення виробничої бази по випуску спеціального обладнання для закладів, підприємств, організацій і установ культури, музичних інструментів, атракційної техніки, допоміжних матеріалів і засобів для здійснення індивідуальної художньої творчості; стимулює виробництво цієї продукції відповідно до суспільних потреб; розвиває мережу спеціалізованих для цієї мети виробництв, у тому числі і спільних з іншими країнами. Заклади, підприємства, організації і установи культури у пріоритетному порядку забезпечуються відео-, теле-, радіо-, кіноапаратурою, технічними засобами, музичними інструментами, меблями, сценічним обладнанням, папером, іншими матеріалами, необхідними для здійснення професійної та культурно-освітньої діяльності[11, c. 15].


1.2. Сучасний стан і головні проблеми наукового забезпечення розвитку культури

Масштабність і складність трансформаційних процесів в українському суспільстві та його культурі обумовлює ключове значення галузевих наукових досліджень для формування ефективної і дієвої державної стратегії розвитку культури.

Однак на сьогоднішній день доводиться констатувати недостатній рівень вивчення й осмислення як загальних тенденцій, що мають місце в сучасній українській культурі, так і окремих суспільно-культурних явищ, зокрема - трансформаційних процесів у культурі, формування національного культурного простору, впливу глобалізації на культуру і свідомість суспільства. Можна відзначити також недостатнє усвідомлення, а значить – і недостатню реалізацію нової, ширшої ролі національної культури в процесах демократизації суспільства, громадянського націєтворення, європейської інтеграції України.

Причин цього багато – це й неподолана спадщина радянських методів ведення наукових досліджень та управління наукою, і застарілість методологічної бази та малоактуальність тематики окремих досліджень, і недостатнє фінансування та слабка матеріально-технічна база наукових установ, і заслабкі зв’язки із світовою наукою. Актуальною залишається проблема подолання досі існуючих пострадянських, постколоніальних стереотипів у тлумаченні явищ української культури, культур різних етносів України.

Окремо слід вказати на брак чітко накресленої стратегії наукових досліджень у сфері культури. Впродовж тривалого часу не існувало передбаченої законодавством Концепції наукового забезпечення розвитку галузі культури. Результатом цього є, зокрема, недостатнє інформаційно-аналітичне забезпечення культурної політики, відсутність дієвої й розвиненої системи інформаційно-аналітичного моніторингу культурних процесів в українському суспільстві.

Оскільки в незалежній Україні не відбулося реформи системи науки загалом, то чимало її загальних недоліків притаманні також наукам про культуру.

За успадкованої від радянського періоду традицією, вся система науки складається з трьох не у всьому скоординованих ділянок:

– академічної науки (наукові установи НАНУ, з яких у культурно-мистецькій сфері працюють: Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології, Інститут літератури, Інститут археології та ін.),

– університетської науки (науково-дослідні лабораторії в складі університетів та інших ВНЗ – зокрема, такі мистецтвознавчі лабораторії діють у складі Національної музичної академії, Львівської державної музичної академії ім. М.Лисенка; Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури);

– врешті, галузевої науки (науково-дослідні інститути й центри, підпорядковані галузевим міністерствам, у даному випадку – МКТ, а також – в окремих галузях – автономні галузеві академії).

У галузі культури до останніх належать:

Український Центр культурних досліджень;

Науково-дослідний інститут пам’яткоохоронних досліджень;

Державний центр театрального мистецтва ім. Леся Курбаса,

Варто зазначити, що в галузі культури, поряд із Національною академію наук з її інститутами, працює також галузева Академія Мистецтв України – менша за розміром і обсягами досліджень академічна установа[4, c. 256-258].

Галузеві наукові дослідження відбуваються головним чином за кошти державного бюджету. Загальна сума фінансування науково-дослідних установ, підпорядкованих МКТ, та наукових лабораторій у складі мистецьких академій, у 2005 р. становила 2220 тис. грн. (у 2004 р. вона склала 1738 тис. грн.).

Але варто відзначити, що майже 75% цих коштів, а саме 1554 тис. грн. – становив фонд заробітної плати, решта – це здебільшого витрати на оренду приміщень та комунальні послуги. На забезпечення ж власне науково-дослідницьких потреб (включаючи оновлення технічної бази наукових установ, наукові відрядження, публікація результатів досліджень тощо) коштів практично не залишалося.

Такий стан фінансування науково-дослідної роботи досить негативно позначається на її результатах. Науковці часто змушені працювати не над пріоритетними темами, а над тими, на які вистачить коштів.

За існуючою практикою, з огляду на відсутність Концепції наукового забезпечення розвитку галузі культури, пріоритети і тематика наукових досліджень і розробок, як правило, визначаються самими науково-дослідними установами, і лише деякою мірою, при розгляді й затвердженні Колегією МКТ галузевого тематичного плану науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт, серед цієї тематики опиняються розробки, що їх вважають актуальними окремі підрозділи МКТ чи члени Колегії. Внаслідок цього серед тем досліджень і розробок - чимало таких, що їхня актуальність визначається не актуальністю для національної культури, а потребами поточного моменту.

Таким чином, можна вказати на низку головних проблем наукового забезпечення розвитку галузі культури:

  • невизначеність стратегічних пріоритетів у науково-дослідній діяльності;
  • недостатня скоординованість діяльності окремих установ та напрямків наукової роботи;
  • недостатнє фінансове забезпечення й матеріальна база галузевої науки, застарілі механізми планування досліджень та залучення виконавців;
  • недостатнє використання світового досвіду культурологічних досліджень та наукового й методичного забезпечення культурної політики, слабкі контакти із зарубіжними науковцями[7, c. 3-5].


2. Напрямки вдосконалення та перспективи інформаційно-технічного забезпечення закладів культури

2.1. Вдосконалення державної політики в інформаційно-технічному забезпеченні культури

Державна політика в галузі культури ґрунтується на таких принципах:

1) принцип прозорості і публічності:

  • державна політика в галузі культури проводиться публічно, відповідні рішення та проекти рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування оприлюднюються через засоби масової інформації;
  • громадяни України, іноземці, особи без громадянства мають право на повну, своєчасну та об'єктивну інформацію про рішення та проекти рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування у сфері культури та мистецтв;

2) принцип демократичності:

  • участь у розробці, здійсненні та контролі за реалізацією державної політики в галузі культури беруть усі суб'єкти діяльності у сфері культури;
  • незалежні групи спеціалістів з ініціативи об'єднань громадян, органів державної влади та органів місцевого самоврядування за рахунок їх власних коштів або на громадських засадах можуть здійснювати громадські експертизи рішень і проектів рішень у сфері культури та мистецтв. Висновки зазначених експертиз можуть враховуватися органами державної влади та органами місцевого самоврядування при здійсненні державної політики в галузі культури;

3) принцип деідеологізованості і толерантності:

  • державна політика в галузі культури формується на плюралістичних ідеологічних засадах, відображаючи загальносуспільні цінності, закріплені Конституцією України;
  • неприпустимою є дискримінація за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками;
  • забезпечуються умови вільного розвитку культурних традицій та цінностей усіх національних меншин на території України;

4) принцип системності та ефективності:

  • державна політика в галузі культури є невід'ємною складовою загальної державної політики, що спрямовується на забезпечення сталого розвитку України;
  • державна політика в галузі культури ґрунтується на глибокому факторному аналізі проблем галузі та ресурсному методі планування комплексу таких інструментів, механізмів, програм і заходів, які здатні своєчасно та ефективно вирішити ту чи іншу проблему у сфері культури і мистецтв;
  • державна політика в галузі культури спрямовується на створення такої моделі культурного розвитку, яка здатна забезпечити самовідтворення та послідовний розвиток культури в Україні;

5) принцип інноваційності:

  • суб'єкти реалізації державної політики в галузі культури сприяють розробці, впровадженню та реалізації нових форм і методів діяльності у сфері культури та мистецтв;
  • культурний розвиток є можливим за умови формування цілісного споживчого ринку культурно-мистецьких послуг, що передбачає створення інституту посередництва між виробниками та споживачами культурно-мистецького продукту[8, c. 442-443].

Цілі державної політики в галузі культури визначаються у довгостроковій програмі культурного розвитку України, а також у середньострокових регіональних програмах культурного розвитку.

Прогнозування та програмування державної політики щодо розвитку культури в Україні, ухвалення відповідних рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також контроль за їх виконанням здійснюються із залученням усіх суб'єктів діяльності у сфері культури та із застосуванням громадських експертиз таких проектів програм і рішень.

Здійснення державної політики в галузі культури ґрунтується на визначенні культурного розвитку України та її окремих регіонів одним з пріоритетних напрямів діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, невід'ємною складовою сталого розвитку України. Тому досягнення цілей державної політики в галузі культури потребує міжвідомчої координації.

Управління у сфері культури та мистецтв спирається на наукові підходи. Це передбачає застосування глибокого факторного аналізу проблем галузі культури та ресурсного методу планування комплексу таких інструментів, механізмів, програм і заходів, які здатні своєчасно та ефективно їх вирішувати.

Удосконалення законодавства України у сфері культури та мистецтв передбачає нормативно-правове забезпечення:

1) набуття та реалізації статусу неприбутковості закладами, підприємствами, організаціями та установами культури, зокрема шляхом прийняття закону про неприбуткові організації та внесення змін до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств";

2) надання благодійної допомоги, меценатських та спонсорських коштів, зокрема шляхом внесення змін до Закону України "Про благодійництво та благодійні організації", прийняття закону про меценатство та спонсорство;

3) механізму бюджетних дотацій на здійснення того чи іншого культурно-мистецького проекту закладами, підприємствами, організаціями та установами культури, що залучили благодійну допомогу, спонсорські чи меценатські кошти на реалізацію такого проекту;

4) залучення інвестиційних коштів на реалізацію програм культурного розвитку України та її окремих регіонів;

5) впровадження державних соціальних стандартів надання послуг населенню у сфері культури, що гарантуються державою, а також їх фінансового забезпечення в розрахунку на душу населення;

6) використання коригуючих коефіцієнтів фінансових нормативів бюджетної забезпеченості видатків місцевих бюджетів на культуру і мистецтво, розрахованих виходячи з кількості об'єктів культурної спадщини, предметів основного фонду музеїв, охорона яких здійснюється за рахунок коштів місцевого бюджету;

7) створення інституту посередництва між виробниками та споживачами культурно-мистецького продукту.

Удосконалення нормативно-правового забезпечення сфери культури і мистецтв відбувається з урахуванням світової практики її законодавчого регулювання[10, c. 16].

Створення ефективної моделі фінансового та матеріально-технічного забезпечення культурного розвитку передбачає:

1) поступове збільшення частки видатків державного та місцевих бюджетів на програми у сфері культури та мистецтв;

2) перехід на програмно-цільовий метод формування та здійснення видатків бюджету у сфері культури і мистецтв;

3) державну підтримку у залученні благодійної допомоги, меценатських та спонсорських коштів шляхом податкового, митного та інших видів регулювання, за допомогою створення системи державного визнання, відзначення і нагородження благодійників, меценатів та спонсорів;

4) стимулювання закладів, підприємств, організацій та установ культури до залучення благодійної допомоги, спонсорських та меценатських коштів шляхом запровадження системи бюджетних дотацій на здійснення того чи іншого культурно-мистецького проекту такими закладами, підприємствами, організаціями та установами культури, що залучили благодійну допомогу, спонсорські чи меценатські кошти на його здійснення;

5) розробку механізму залучення інвестиційних коштів на реалізацію програм культурного розвитку України та її окремих регіонів, зокрема залучення інвестицій у заходи з охорони культурної спадщини України з метою отримання частини прибутку (доходу) від подальшого використання культурної спадщини як туристичного ресурсу.

Фінансування галузі культури базується на розмірові фінансового забезпечення державних соціальних стандартів надання послуг населенню у сфері культури, що гарантуються державою, в розрахунку на душу населення. Це становить базу видатків державного та місцевих бюджетів на галузь культури.

Бюджети розвитку галузі культури за видатками складаються з:

1) коштів на реалізацію інноваційних бюджетних програм,виконавці яких визначаються виключно на конкурсній основі;

2) розміру бюджетних дотацій на здійснення того чи іншого культурно-мистецького проекту закладами, підприємствами, організаціями та установами культури, що залучили благодійну допомогу, спонсорські чи меценатські кошти на його здійснення;

3) коштів місцевих бюджетів, визначених на основі коригуючих коефіцієнтів фінансових нормативів бюджетної забезпеченості видатків місцевих бюджетів на культуру і мистецтво, розрахованих виходячи з кількості об'єктів культурної спадщини, предметів основного фонду музеїв, охорона яких здійснюється за рахунок коштів місцевого бюджету.

Державна політика щодо формування цілісного україномовного інформаційно-культурного простору, позиціонування української культури у світі включає такі заходи:

1) реалізація освітньо-культурологічних та пізнавально-туристичних програм для дітей та молоді;

2) створення телеканалу "Культура" та мережі інформаційно-культурних центрів, у тому числі за кордоном;

3) реалізація цільових державних програм з підготовки,виготовлення та розповсюдження друкованої, електронної, аудіовізуальної інформації про культурні цінності України українською та іноземними мовами;

4) участь України у міжнародних культурних проектах, активізація культурно-інформаційного обміну з країнами Європи та світу[3, c. 2-5].

2.2. Пріоритетні напрямки та основні завдання наукових досліджень і розробок у сфері культури

До пріоритетних напрямків наукових досліджень і розробок у сфері культури можна віднести:

комплексне дослідження проблем і тенденцій розвитку культурно-мистецької сфери України та наукове обґрунтування державної стратегії розвитку культури, основних напрямів культурної політики держави (внаслідок чого будуть створені аналітичні дослідження, проекти цільових програм розвитку окремих галузей культури, жанрів мистецтва, проекти відповідних розділів до програм діяльності Уряду тощо);

створення системи інформаційно-аналітичного моніторингу культурних процесів, що відбуваються в українському суспільстві, наслідків реалізації державної культурної політики (робота такої системи дасть можливість регулярно одержувати інформаційно-аналітичні огляди становища галузі культури, основних показників її розвитку та чіткі характеристики проблем, що виникають у культурі);

наукове забезпечення формування цілісного національного мовно-культурного простору України; дослідження ролі ЗМІ в здійсненні цього процесу (підготовка аналітичних оглядів становища в культурному просторі України, конкретних пропозицій щодо заходів держави з метою забезпечення його повноти й цілісності);

дослідження і розробки у сфері збереження і актуалізації національної культурної спадщини, пам’яткоохоронної справи (підготовка аналітичних оглядів про становище пам’яткоохоронної сфери, особливо пам’яток національного значення, конкретних науково обґрунтованих пропозицій щодо вивчення, охорони, збереження, реставрації, популяризації пам’яток, удосконалення правової бази пам’яткоохоронної справи тощо);

дослідження правових проблем культури, розробка та наукове обґрунтування конкретних пропозицій щодо вдосконалення правової бази розвитку культури (законопроектів та проектів нормативних актів, а також рекомендацій щодо гармонізації законодавчої бази культури України із відповідним законодавством Євросоюзу);

дослідження економічних проблем культури, форм господарювання та фінансування культурно-мистецьких організацій та проектів, розробка конкретних рекомендацій для органів державної влади щодо вдосконалення згаданих форм та механізмів фінансування, щодо шляхів поліпшення фінансово-економічного становища галузі, зокрема – формування ефективних механізмів залучення інвестицій у галузь культури, налагодження взаємодії державного та недержавного секторів у культурній сфері, розвитку "третього сектора”, підтримки спонсорства та меценатства;

дослідження трансформації культурних практик та споживання культурних товарів і послуг в сучасному українському суспільстві з врахуванням світових тенденцій, зокрема глобалізаційних процесів, розвитку популярної культури, сучасних культурних індустрій (підготовка відповідних аналітичних оглядів та конкретних рекомендацій для органів державної влади щодо шляхів поліпшення структури, якості, різноманітності культурно-мистецьких послуг, що надаються громадянам України);

дослідження тенденцій і проблем розвитку різних видів і жанрів мистецтв в Україні (підготовка відповідних аналітичних оглядів та конкретних рекомендацій для органів державної влади щодо удосконалення й посилення підтримки різних жанрів і напрямків мистецтва багатоетнічного українського народу, збереження національних мистецьких шкіл в академічних жанрах, створення сприятливих умов для розвитку творчої молоді);

дослідження проблем естетичного виховання та культурно-мистецької освіти (формування конкретних рекомендацій щодо розвитку і вдосконалення системи підготовки висококваліфікованих наукових та викладацьких кадрів для галузевої системи освіти);

дослідження проблем культурного різноманіття сучасної України, (підготовка аналітичних наукових оглядів з аналізом тенденцій і проблем розвитку культур етносів України, конкретних рекомендацій щодо етнонаціональної політики держави);

дослідження проблем художнього аматорства, народного мистецтва та традиційної культури, розвитку художніх промислів і ремесел (підготовка аналітичних наукових оглядів з аналізом тенденцій розвитку культурно-просвітницької та дозвіллєвої сфери в регіонах України, в малих містах і на селі, конкретних пропозицій для органів державної влади та органів самоврядування щодо вирішення існуючих проблем, забезпечення розвитку мистецького аматорства, піднесення рівня надання культурно-мистецьких послуг закладами культури);

дослідження актуальних проблем розвитку матеріально-технічної бази галузі культури, зокрема – новітніх інформаційних технологій (підготовка конкретних рекомендацій та розробок у сфері інформатизації галузі, матеріально-технічного забезпечення закладів культури і мистецтва);

дослідження міжнародних культурних зв`язків, процесів інтеграції української гуманітарної науки у світовий інтелектуальний простір (підготовка аналітичних матеріалів та рекомендацій щодо культурної інтеграції України у європейський та світовий культурний простір)[8, c. 444-447].

З метою забезпечення успішної роботи на зазначених пріоритетних напрямках, слід здійснити низку першочергових завдань щодо підтримки наукових досліджень у сфері культури.

До таких першочергових завдань слід віднести:

оновлення матеріально-технічної бази наукових установ; поліпшення забезпечення їх сучасною технікою, доступом до Інтернету тощо;

поліпшення координації наукових досліджень і розробок у сфері культури; зокрема – через створення в структурі МКТ України окремого підрозділу для координації наукових досліджень і розробок, налагоджування наукових зв`язків із закладами НАН України; науковими підрозділами ВНЗ;

поліпшення структури фінансування наукових установ: збільшення видатків на технічне переоснащення, на наукові видання та відрядження, на проведення наукових конференцій та семінарів, закупівлю наукової літератури;

поліпшення оплати праці наукових працівників галузі;

впровадження фінансування наукових проектів і розробок на конкурсних засадах (наукові гранти)[1].


3. Ключові проблеми і перспективи розвитку культурного сектора в Україні

Попри низку притаманних Україні відмінностей у розвитку національної культури після здобуття незалежності та створенні Української держави, її культурна галузь відчула на собі схожі проблеми, з якими зіткнулися держави пострадянського простору. Найголовнішими з них були неадекватне розуміння ролі культури і ролі держави в культурному секторі новим реаліям. Що, зокрема, вилилося у:

  • збереження монополії держави на прийняття рішень у сфері культури поряд із безвідповідальністю за досягнуті результати;
  • збереження монополії держави на прийняття рішень у сфері культури поряд із безвідповідальністю за досягнуті результати;
  • збереження монополії держави на прийняття рішень у сфері культури поряд із безвідповідальністю за досягнуті результати;
  • недостатнє фінансування культури та неефективне використання обмежених бюджетних ресурсів;
  • відсутність середньо- і довгострокових програм розвитку, що випливали б з чітко визначеної політики культурного розвитку;
  • відсутність всебічного аналізу та моніторингу культурної діяльності та належної системи оцінки результатів, замість якої використовуються здебільше форми урочистої звітності;
  • розрив інформаційного та культурного простору та розокремленість культурно-мистецького середовища;
  • низький рівень оплати праці працівників культури, зниження престижу цієї професії та відсутність системи соціального захисту митців;
  • невідповідність більшості культурних установ вимогам часу та потребам населення;
  • розрив між офіційною культурною політикою та сучасними тенденціями розвитку культури, які впроваджують недержавні організації;
  • відсутність політики підтримки недержавного сектора в галузі культури в плані його залучення до прийняття рішень та участі в державних проектах;
  • обмеження участі громадськості в прийнятті рішень щодо культурної політики та віджилість механізмів залучення громадськості до творчої діяльності та участі в культурному житті;
  • відсутність системи стимулів та не розробленість правової політики в плані залучення інвестицій та спонсорських/меценатських внесків у сферу культури,
  • неузгодженість законів та культурної політики з європейськими підходами, нормами та стандартами.

При цьому, якщо багато країн колишнього соціалістичного табору змогли розв’язати протягом десятиліття окремі системні проблеми в галузі культури, запровадивши нові підходи, то Україна переважно їх тільки поглибила[12, c. 95-97].

Після хвилі національного піднесення на початку 1990-х років українська культура, представники якої були ініціаторами політичних, соціальних та економічних змін, поступово опинилася серед аутсайдерів “нового економічного життя”, відійшовши на “периферію” інтересів виконавчої та законодавчої влади України. Як наслідок, і суспільство поступово “втратило інтерес” до своєї культури, віддаючи перевагу взірцям інших культур чи виявляючи загальну апатію до культурних проблем і культурного розвитку на тлі більш нагальних політичних та економічних проблем. Наочно це проявилося на частці продукції національної культурної індустрії (кіно, книжок, аудіовізуальних творів)на внутрішньому ринку культурних товарів. Ця частка, згідно з даними незалежних експертів, Держкомінформу України, Міністерства культури і мистецтв України, складає для аудіовізуальних творів – 2,5–5%, для книжок – 7–10%, для кіно – 0,5–3%. Держава не просто усунулась від завдання регулювати ринок у відповідності з пріоритетами національної культурної політики, а й позбавилася (свідомо чи несвідомо) важливого джерела доходів і нових робочих місць.

Незважаючи на обмежені ресурси та постійне недофінансування культурної галузі, вдалося зберегти (щоправда, подеколи з відчутними втратами) кількість (мережу) культурних установ, успадковану від радянських часів (див. Таблицю 1). З іншого боку, не відбулося осучаснення чи реформування цих установ, більшість з яких перебуває на межі виживання і приходить у фізичний та моральний занепад. Низька оплата праці відбивається на поступовому зниженні професійного рівня та вікового складу кадрового потенціалу культурних установ, особливо в сільській місцевості.

Діюча мережа закладів культури і мистецтва, що утримуються за рахунок бюджетних коштів, налічує 46,5 тисяч одиниць, з яких лише 655 належать до державної власності, а решта 45,8 тисяч перебувають у комунальній власності. Тобто, 98,5 відсотка загальної кількості закладів культури утримується за рахунок місцевих бюджетів. Якщо ж розглянути структуру мережі культурних установ, що перебувають у комунальній власності, побачимо, що основну частку у мережі закладів культури України складають бібліотеки (40%) і клубні установи (40%). Майже 13 відсотків від загальної кількості закладів складають місцеві кіноустановки і лише 3 відсотки припадає на школи естетичного виховання, кількість яких, згідно з даними Міністерства культури і мистецтв України, з 1995 р. скоротилася на 122 школи. З них 83 (73%) припинили діяльність у сільській місцевості. Контингент учнів зменшився на 95 тис. осіб (24%), більше за все у сільських школах, де на 100 учнів, що вчаться у загальноосвітніх школах, лише одна дитина відвідує художню школу (у містах – 5). Найбільше скоротилася кількість учнів художніх шкіл у Миколаївській (48%), Черкаській (34%), Волинській і Харківській (по 31%), Тернопільській, Чернівецькій областях і Автономній Республіці Крим (по 30%). Легко спроектувати таке становище на майбутнє, щоб передбачити, які проблеми воно дуже скоро породить[8, c. 448].

За останні десять років загальна кількість клубних закладів скоротилася на 23,2 відсотка: з 24,1 тисяч одиниць на початок 1992 року до 18,6 тисяч на кінець 2001 року. Кількість клубів, що розташовані в сільський місцевості, десять років тому складала 87 відсотків загальної кількості клубів, і таке співвідношення зберігається й нині. Найбільша кількість клубних закладів по Україні розташована в Львівській області – 1349 одиниць, Хмельницькій – 1128, Житомирській – 1122 і Вінницькій – 1107. Найменша – у Чернівецькій – 390 і Херсонській – 465 клубних закладів. Рівень матеріально-технічної бази цих установ на початок 90 років був дуже низьким: більшість державних клубних закладів розміщуються в будинках, що перебувають в аварійному стані чи вимагають капітального ремонту, в багатьох було відсутнє опалення, водогін і каналізація.

Серйозні проблеми виникли з утриманням бібліотечної мережі. За період 1985-2000 років загальна кількість публічних бібліотек в Україні скоротилося на 20,4%, з 26 тисяч у 1985 році до 20,7 тис. одиниць у 2000 році. Існують серйозні фінансові проблеми, пов’язані із забезпеченням збереження бібліотечних фондів та їх поповненням новими виданнями. Більшість книжок, що видаються в Україні, відсутні в бібліотеках, практично відсутні надходження іноземної літератури. В основному склад бібліотечних фондів відображає період радянського книговидання, що є неадекватним сучасним інформаційним потребам суспільства, а тому не затребуваний і морально застарілий.

“Третій сектор” у галузі культури, що з’явився останніми роками, не набув міцної позиції ні у впливі на національну культурну політику, ні в участі в її реалізації. Недержавні організації в галузі культури шукають фінансову підтримку переважно з інших, не пов’язаних із бюджетом джерел, для реалізації своїх ініціатив. Розвиток культурної індустрії, як правило, відбувається також незалежно від державної політики в галузі культури, не отримує підтримки чи заохочення з боку держави у формі податкової політики, захисту чи регулювання ринку[6, c. 2-3].

Після початку реформування бюджетної системи України змінилися повноваження і конфігурація структури управління культурою. Регіональні управління позбулися фінансової залежності від центрального міністерства. Переважна більшість закладів культури перейшли у комунальну власність місцевих громад. Але практично не змінився механізм адміністрування культури. Центральні органи влади намагаються і надалі провадити свою політику через регіональні управління культури, не заохочуючи їх матеріально, а місцеві програми культурного розвитку не завжди узгоджуються з національною культурною політикою, насамперед через її невиразність. Громадськість на центральному рівні виконавчої влади представлена колегією Міністерства культури і мистецтв. Водночас ця колегія не виконує функцій громадського органу, що контролює діяльність виконавчої влади в демократичному суспільстві, покликаного регулярно інформувати громадськість про реалізацію культурної політики, аналізувати та обговорювати досягнуті результати і обстоювати громадські інтереси при прийнятті рішень щодо фінансування окремих проектів чи ініціатив.

Певним відлунням минуло (державного монополізму на культурний формат розвитку) можна вважати прагнення Міністерства культури охопити всі ділянки культурної діяльності в Україні, що виливається у розпорошеність і неефективність зусиль та невизначеність і фінансову незабезпеченість пріоритетів. Перехід на цільові бюджетні програми передбачає зміну структури міністерства та його функціональної спрямованості – координаційна, аналітична, методологічна, інформаційна та міжнародна діяльність. При цьому, визначивши пріоритети загальнонаціонального значення (скажімо, охорона культурної спадщини, естетичне виховання), центр зможе передати більше повноважень у наданні культурних послуг та створенні культурних продуктів регіонам чи недержавним організаціям на конкурсних умовах.

Найбільшими головними розпорядниками бюджетних ресурсів на державні програми в галузі культури, мистецтв і засобів масової інформації залишаються два державні органи – Міністерство культури і мистецтв та Держкомінформ України. Вони розподіляють близько 80% бюджетних коштів, що за бюджетним планом на 2003 р. складають 330,6 млн. грн. Разом з тим понад 70 млн. грн., враховані в бюджеті 2003 р. на фінансування культури на державному рівні, розподіляються через інші 16 розпорядників, як це показано у наведеній нижче таблиці. Безперечно, що порівняно, скажімо, з 1999 роком кількість головних розпорядників бюджетних коштів у галузі культури відчутно скоротилася – від 54 до 18. Але, чи необхідно залишати в цій галузі майже два десятки головних розпорядників, чи може поєднати ці роз’єднані зусилля в комплексні програми, якими опікуватиметься обмежена кількість розпорядників бюджетних коштів?

Розподіл повноважень між центральним урядом і органами місцевого самоврядування в галузі культури полягає сьогодні в розподілі форм власності на культурні установи, а отже, визначенні відповідальності за їхнє фінансування. Проте питання, на чиєму балансі перебуває та чи інша установа культури, не вирішує питання про те, хто і за які культурні послуги відповідає, в якому обсязі, якої якості. Тобто, в галузі культури не відбулося розподілу повноважень за конкретні напрями державних послуг, як, скажімо, в галузі освіти чи охорони здоров’я. Визначення на зразок “культурні заходи місцевого значення” чи “державного значення” мають розпливчастий смисл і не вказують на пріоритети національної культурної політики на державному чи місцевому рівнях.

На міжнародному рівні культура України практично відсутня – в інформаційному плані чи у вигляді товарів і послуг. Основні досягненні України в цій царині – Дні культури в окремих країнах, двосторонні угоди, що включають, зокрема, й пункт про культурний обмін, та активний імпорт продуктів інших культур – навряд чи задовольнять амбіції будь-якої нації, що вірить у своє майбутнє.

З другого боку, промовистий той факт, що причиною створення недержавних організацій у галузі культури більшість (81%) представників цього середовища називають можливість працювати незалежно від державних культурних установ, тобто, нав’язаної згори політики – згідно з опитуванням, проведеним серед мистецьких недержавних організацій Українським Мистецьким Форумом. Разом з тим однією з головних проблем у своїй діяльності НДО в галузі культури називають складнощі у пошуках фінансування (71%).

Законодавче поле в галузі культури в Україні, порівняно з іншими європейськими державами, досить широке і специфіковане по окремих питаннях. Воно складається з численних законів та нормативно-правових актів, ухвалених Верховною Радою України, постанов Кабінету Міністрів України, Указів Президента України, постанов, рішень та інструкцій головних розпорядників коштів у цій галузі. Головними документами, на яких будується законодавчий інструменталій культурної політики в Україні, є Конституція України та Основи законодавства України про культуру[4, c. 260-262].


Висновки

Фінансування культури і мистецтва в Україні позначене такими загальними проблемами: недостатнім обсягом фінансування і недовиконанням планових видатків по держбюджету; невідповідністю між зростанням реального ВВП і скороченням реальних видатків на культуру; відсутністю цілеспрямованої бюджетної політики в галузі культури, що передбачає довгостроковий розвиток і підтримку цього сектора, визначає пріоритети певних бюджетних періодів, повноваження у наданні культурних послуг і духовного розвитку; суперечністю національної політики в галузі культури загальносвітовим і європейським тенденціям; “роздутістю” самої функції “Культура”, яка включає, скажімо, національне телебачення в цілому, а не лише культурні телепрограми, ЗМІ, періодичні видання відомств, відомчі музеї та бібліотеки тощо; розпорошеністю бюджетних ресурсів між численними головними розпорядниками коштів, пов’язаних умовно з функцією “Культура”; непрозорістю і необлікованістю більшості недержавних джерел фінансування, що не дозволяє скласти загальної картини, провести всебічний аналіз та узгодити напрями ефективної та необхідної фінансової допомоги.

На сьогодні фінансову кризу культурної сфери визначають такі основні фактори:

  • відсутність реальних гарантійних зобов'язань держави щодо фінансового забезпечення культури;
  • постійне бюджетне недофінансування та неефективні механізми витрачання коштів;
  • розпорошення бюджетних ресурсів та неможливість концентрації бюджетних коштів на пріоритетних напрямках;
  • низький рівень оплати праці працівників культури;
  • відсутність реальних стимулів і механізмів для отримання додаткових фінансових ресурсів та наявність невиправданих перешкод для спрямування додаткових коштів на розвиток культури (мається на увазі заборона Бюджетним кодексом одночасного фінансування з двох бюджетів).

Основна спрямованість організаційно-економічних перетворень у сфері культури повинна обов'язково передбачати створення умов для нормальної культурної діяльності, в перше чергу зміни ситуації з фінансовим забезпеченням галузі. Для досягнення цього необхідно протягом кількох років здійснювати нарощування бюджетного фінансування сфери культури, проводячи одночасно реформування її організаційно-економічного механізму.

Ефект від реформування системи фінансування культури буде неповним, якщо не відмовитися від залишкового принципу бюджетного фінансування галузі, а також переходу від витратної моделі фінансування до результативної цільової моделі.

Якщо не здійснити змін у фінансовій політиці Української держави в галузі культури, не переглянути підходи до адміністрування та організації культурної галузі, той кризовий стан вітчизняного культурного сектора, який сьогодні сприймається як щось загрозливе, найближчим часом обернеться в “лавиноподібний занепад”.


Список використаної літератури

1. Закон України «Про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005-2007 роки»

2. Андрющенко О. Система бібліотечно-інформаційного забезпечення галузі фізичної культури і спорту в Україні: Дис. канд. пед. наук: 07.00.08 / Харківська держ. академія культури. — Х., 2003. — 233 с.

3. Бойко Е. Національні заклади культури і мистецтва сьогодні/ //Диференційне забезпечення керівництва. - 1999. - № 7/6 3582. - C. 1-15

4. Карлова В. Проблеми правового забезпечення функціонування культурної сфери //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2002. - № 2. - C. 256-262.

5. Кисіль Н. Соціально-культурна сфера: територіальна організація та особливості розвитку: Дис. канд. екон. наук: 08.10.01 / Український держ. лісотехнічний ун-т. — Львів, 2002. — 232 с.

6. Колесник Л. Державна кадрова політика у галузі культури та мистецтв на сучасному етапі //Диференційне забезпечення керівництва. - 2002. - Вип. 10/6 4165. - C. 1-11

7. Немошкаленко В. Бібліотеки в системі інформаційного забезпечення науки, освіти, культури //Бібліотечний вісник. - 1997. - № 6. - C. 3-5

8. Пешко А. Фінансове забезпечення науки та культури: джерела й перспективи //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2005. - № 1. - C. 442-448.

9. Про культурне співробітництво України із зарубіжними країнами. //Диференційне забезпечення керівництва. - 1999. - Вип. 3/3 3473. - C. 8

10. Про роботу закладів культури та мистецтва в сучасних умовах //Диференційне забезпечення керівництва. - 1999. - Вип. 1/5 3482. - C. 16

11. Про роботу закладів культури та мистецтва,а також громадських та благодійних організацій в сучасних умовах. //Диференційне забезпечення керівництва. - 1998. - Вип. 4/7 3381. - C. 15

12. Сериков А. Особенности ресурсного обеспечения управления сферой культуры //Проблемы теории и практики управления. - 2006. - № 8. - C. 95-101

загрузка...
Top