Мистецтво та її поняття

1. Мистецтво доісторичної людини.

2. Співвідношення “обдарованість”, “талант”,”геніальність”.

Список використаної літератури.

1. Мистецтво доісторичної людини

До питання виникнення мистецтва зверталися представники різних галузей науки – історики, археологи, філософи, мистецтвознавці, їхні наукові інтереси зосереджувалися на різних аспектах цього явища, проте дві проблеми виявилися спільними і принципово важливими. Перша проблема була пов'язана з питанням часу виникнення мистецтва. Офіційно визнано, що художні пошуки доісторичної людини ототожнюються з 40–20 тис. до н. е. Друга проблема – це причина появи мистецтва. З цього приводу існує значна кількість теоретичних міркувань, зокрема концепція Г. Спенсера (1820–1903), що отримала назву «теорії надлишкової енергії». Англійський філософ порівнював поведінку тварин, їхні забави з діями доісторичної людини. Тваринні забави, на думку Г. Спенсера, стимулюють «надлишок» енергії. Ця сама причина зумовлює художню діяльність людини. Аргументи дослідника дещо дискусійні, адже не можна не враховувати складність умов життя доісторичної людини, внаслідок чого її вік ледь переходив межу ЗО років, але «теорія надлишкової енергії» посідає важливе місце в структурі існуючих з цього приводу концепцій.

Велике значення в контексті європейської естетики має точка зору відомих німецьких дослідників первісної культури Е. Гроссе і К. Бюхера, які вважали тяжіння первісної людини до прикрас, татуювання джерелом походження мистецтва і вибудовували своєрідний ланцюг етапів творчої діяльності людини доісторичної доби.

До ідей Е. Гроссе і К. Бюхера звертався Г. В. Плеханов у дослідженні «Листи без адреси», в якому підкреслював роль і значення утилітарної практично-корисної необхідності мистецтва як своєрідного засобу пізнання, виховання і формування почуттєвої природи людини.

Феномен доісторичного мистецтва був об'єктом теоретичного аналізу у працях Ф. Енгельса «Походження сім'ї, приватної власності і держави»; 3. Фрейда «Тотем і табу», «Невдоволеність культурою»; Е. Б. Тайлора «Первісна культура» та інших, де з різних методологічних позицій було розглянуто проблему походження мистецтва.

Специфічна особливість мистецтва доісторичної доби – це його синкретичний характер, що поєднував водночас утилітарні та художні елементи. Мистецтво цього періоду використовувалося і з магічною* метою, і як засіб передачі через малюнок певних знань, здобутих у процесі практичної трудової діяльності.

Вище згадувалося, що найдревнішим періодом розвитку мистецтва є мистецтво первісної людини або, як його ще називають, первісне мистецтво. Ця зображально-наслідувальна діяльність, що спиралась на образне мислення, лише з великими застереженнями може бути названа мистецтвом. І насамперед тому, що зумовлювалась переважно практичними, утилітарними потребами. Наскельні зображення тварин на повен зріст створювались, як свідчать дослідження вчених, для чисто практичних потреб – чи як мішень для тренування і навчання у метанні списа, проведенні ритуального полювання під час ініціацій, або як образ тварини для ритуальних, магічних дій, що передували полюванню і повинні були забезпечити успіх. Чимала кількість майстерно виконаних зображень періоду пізнього палеоліту, тобто періоду полювання людини на крупних тварин, на жаль, не збереглася – вони сильно потерпали в часи, коли людство перейшло до продуктивного господарювання. Безперечно, зображення тварин і людини завжди супроводжували і супроводжуватимуть людську культуру, але реалістичний пафос палеолітичного живопису – унікальний і неповторний, адже знахідкам пізніших часів притаманні вже стилізація, узагальнення, динамізм, багатофігурність композиції тощо[4, c. 51-53].

Магічний характер первісного мистецтва такою ж мірою властивий і скульптурним зображенням жінок, так званих неолітичних Венер, пов'язаних з культом матері-прародительки і хранительки домашнього вогнища, ритуальних танців-дій, що дійшли до нас з культурою реліктових спільнот.

Культура епохи варварства (її ще називають енеоліт) була заснована на продуктивному господарюванні, яке принципово міняло образ мислення і дій людини. Перехід від мандрівного до осілого життя породжував нові матеріальні і духовні потреби, а отже, й відповідні засади для нових форм художньої творчості. Зачатки архітектури, так звані мегалітичні споруди – чотирикутні будови з плит (дольмени), вертикальні, нерідко вкриті рельєфами, стовпи (менгіри), стовпи, розставлені довкола жертовного каменя (кромлехи), захисні споруди перших протоміських поселень, могильні кургани скіфської культури – стали початком створення людиною соціального простору, що відокремлював її від неосвоєного фізичного і де в подальшому протікало все людське життя. Використання глини для виробництва домашнього посуду, а згодом винахід гончарного круга покликали до життя нову галузь ремісництва і мистецтва – кераміку. Мистецтво кераміки, що у своєму генезисі функціональне й імітативне, стало найелементарнішим видом прикладного мистецтва,яке у процесі розвитку перетворилося в одне з найабстрактніших мистецтв, сягнувши більш вільних форм, ніж скульптура. Саме ця особливість кераміки, абсолютна рухливість її форм дали право відомому американському мистецтвознавцю Фінкельстайну назвати кераміку «кристалізацією людської думки». Кераміка і метал (бронза, срібло, золото) ставали основним матеріалом мистецтва. Ось чому скарби скіфських курганів – кінська збруя, зброя, одяг і прикраси, посуд – є предметами прикладного мистецтва.

Мистецтву цього історичного періоду притаманні єдність та синкретизм утилітарного і художнього елементів. Проте сама вже наявність подібних елементів, безпосередньо не пов'язаних з практичним призначенням предмета, започатковувала новий етап у розвитку людської культури – появу відносної свободи діяльності, зрослу могутність людини, формування стійкої естетичної потреби, наявність розповсюдженого художнього виробництва.

Що ж переважало в мистецтві тих часів? Передусім зооморфні форми, рослинний і тваринний орнамент, що поступово набував абстрактного характеру. Поряд з тваринами і рослинами зображення людини подавалось дуже умовно і схематизовано. Таке поєднання зображень людини із зовнішнім світом свідчило про те, що образ самої людини ще не сформувався і розглядався як частина навколишнього світу.

Одним з перших кроків до художнього узагальнення була спроба упорядкування та групування явищ навколишнього світу з допомогою ритму. Відчуття ритму властиве людині так само, як зір, слух, дотик, однак набагато складніше виявилось образно опредметити його. Ми схильні думати, що це відчуття було пов'язане передусім з руховим ритмом. Звуковий прийшов значно пізніше. В палеолітичних зображеннях ритму не відчуваємо зовсім. З'являється він тільки аж в неолітичних пам'ятках, проступаючи як намагання впорядкувати, організувати площину (на керамічних виробах) і простір (в архітектурі). Розписний посуд різних етнічних груп і, відповідно, культур дає змогу простежити, як вчилася людина узагальнювати свої життєві враження, групуючи і стилізуючи предмети та явища таким чином, що вони перетворювалися у підкорений ритмові геометричне стрункий рослинний, тваринний або просто геометричний орнамент. Ритм ліній, кольорів, форм ніби вбирав у себе спочатку ритм руху руки, яка поступово повертала виріб під час ліпки, а потім – ритм гончарного круга, можливо навіть із супроводжуючим його співом.

Ритм, ритмічні побудови як елементи просторово об'єднуючого та організуючого значення властиві найбільш раннім формам архітектури, передусім культової; ця риса лишилася основною і характерною для всієї наступної архітектури стародавності.

То був час, коли формувалися передумови і для поетичної творчості, що грунтувалася в основному на міфології. Ця синкретична форма свідомості була відображенням дійсності у вигляді чуттєво-конкретних персоніфікацій та одухотворених істот, які вважалися реальними. В основі міфологічних персоніфікацій сил природи та явищ суспільного життя лежав антропоморфізм. Сама можливість міфологічного мислення була тісно пов'язана з природою людської мови. їм обом властива одна особливість – метафоричність, тобто пояснення значення одного явища за рахунок іншого. Метафоричне перенесення значень одного предмета на інший при розумінні їхньої різниці давала змогу пізнавати і визначати нове явище або предмет. Завдяки метафоричності мови, а також принципові антропоморфного бачення навколишнього світу людина змогла оволодіти силами природи, спочатку в сфері мислення, а потім і практично. Метафора давала найменування новому явищу, а отже, робила думку доступною для інших, розвивала її. Тобто метафора виступала не тільки як засіб вираження, а й як важливе знаряддя мислення[5, c. 150-153].

Мистецтво, як і мова, тісно пов'язане з міфом саме завдяки метафоричності мислення. Міф, мова і мистецтво сягають первісної нерозчленованої єдності, що лише поступово розпалася на три самостійні види духовної творчості. Таке саме міфологічне одухотворення, яке несе у собі слово, властиве також образам і формам мистецтва. Саме тому образи мистецтва, як і магіко-міфологічні образи, діють на людину магічно. Якщо ж мова, а отже, і мистецтво відриваються від спільного з міфом підґрунтя і починають розвиватися в окремих своїх напрямах, то це аж ніяк не означає, що вони роз'єднуються остаточно. Мова є знаряддям мислення, вона формує поняття і судження. Це відбувається тільки за умов відмови слова, мови від повноти безпосереднього досвіду або абстракції. Але ж мистецтво слова, література є тією сферою духу, де мовне знаряддя не тільки не втрачає свою зображальну силу, а й постійно розвиває і оновлює її. Саме тут слово здобуває нову повноту життя, вже естетично вільного, не пов'язаного з міфами.

Міфи лишаються для мистецтва скарбницею сюжетів, образів, фантазії, джерелом поетичного натхнення. Найбільш знайомі нам міфи давньої Греції збереглися завдяки тому, що вони багаторазово відтворювалися не тільки у виниклих пізніше давньогрецьких епосі, трагедії та ліриці, а й надихали європейських митців на їх художнє оновлення.

Важливою проблемою культури первісного суспільства є питання про виникнення мистецтва, його основних течій, видів, жанрів, а також місця та ролі в процесі пізнання та перетворення людиною природи, зміцнення зв'язків у колективі, сім'ї. Слід зазначити, що загальновизнаного пояснення названих проблем немає, хоча на підставі значного обсягу матеріалу вважається, що творцем найдавніших витворів мистецтва був Homo sapiens пізнього палеоліту. Поширеними є теорії, які зводять мистецтво до побічних результатів релігійної практики, "художнього інстинкту, стосунків статевих партнерів, потреби у розвагах. Має прихильників думка, що мистецтво генетично пов'язане з трудовою діяльністю людини. Воно відображало колективний досвід общини, сприяло його емрційному закріпленню, вдосконаленню і переданні наступним поколінням.

Далекі предки української спільноти (праслов'яни і давні слов'яни) також пройшли складний і тривалий розвиток релігійних вірувань. Упродовж дохристиянської релігійності у них мали місце всі основні типи уявлень про надприродне — залишкові форми чуттєво-надчуттєвих вірувань, вірування демонічного типу та формовані теїстичні уявлення. На думку українських релігієзнав-ців, перший з цих типів репрезентує найдавніші вірування, що склалися ще в епоху ранньородового суспільства (фетишизм, анімізм, первісна магія). Для них характерні уявлення про зроще-ність надприродного з тілесним, його індивідуальність, зооморф-ність, обмеженість сфери впливу на довкілля та притаманність йому орудної функції (здатність не творити, а лише орудувати готовим). Праслов'яни ці вірування успадкували ще від доіндо-європейських часів, видозмінили їх і почасти передали "літописним" слов'янам, а ті в свою чергу — русичам.

Продуктом власного релігієтворення праслов'ян став другий тип вірувань у надприродне — демонічний, який зародився ще в мезоліті й еволюціонізував у наступні епохи. З огляду на це вчені умовно виділяють два основні історичні "поверхи" в еволюції демонічних обрядів. Перший — вірування в духів (уявлення про упирів, відьом, вовкулаків, русалок, домовиків, лісовиків, польовиків, берегинь), другий "поверх" — віра в рожаниць, Рода, Леля, Ладу, Господаря, Зорю, Панну-Сонце, Громовика та ін. Вважається, що саме такі вірування були найважливішою та найпоширенішою формою релігійного входження праслов'ян у світ.

В умовах суспільства, що ставало на шлях соціально диференційованого розвитку, поступово зароджувався історично третій тип уявлень про надприродне — віра в богів: еволюція від політеїзму до монотеїзму, що супроводжувалося уявленнями про надприродне як про могутню, всевладну Істоту — про Бога з іманентною йому деміургічною функцією стосовно природних і суспільних явищ, стосовно світу загалом. Причому початки теїстичного типу вірування зароджувалися ще в надрах демоністичної релігійності й розвивалися в політеїстичні вірування "літописних" слов'ян та стародавніх русів під час формування в них феодальних відносин.

Характер і особливості розвинутих образів східнослов'янського політеїзму підтверджують літописні повідомлення, археологічні дослідження, етнографічні та фольклорні матеріали. Варто хоча б згадати розповідь "Повісті минулих літ" про пантеон богів Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла й Мокоші. Велику цінність мають зображення язичницьких божеств, деталі похоронної обрядовості, культові споруди — капища та ін. З часом одні божества за підтримки князівської влади посіли верховенство у язичницькому пантеоні, інші набули більшої популярності серед простого народу. Проте і перші, і другі все більше набували антропоморфних рис, навіть уособлювали, персоніфікували їх. Тобто йдеться про поступове подолання демонічного зооморфізму[1, c. 42-45].

Первісне мистецтво — мистецтво, що склалося в умовах первіснообщинного суспільства в процесі трудової діяльності людини. Виникло близько 30 тис. років тому, за доби пізнього палеоліту.

Первісне мистецтво представлене, насамперед, розписами, рельєфними зображеннями на стінах печер і відкритих скелях. Зображували на них переважно тварин, на яких полювали. Часто малюнки гравірувалися на кістці мамонта або камені. Згодом виникла кругла скульптура — жіночі статуетки (т. з. венери), фігурки тварин тощо. Розквітло також декоративно-ужиткове мистецтво, широко відоме з розписів керамічного посуду.

Первісне (або, інакше, примітивне) мистецтво охоплює всі континенти, окрім Антарктиди, а за часом — всю епоху існування людини, зберігшись у деяких народностей, що живуть у віддалених куточках планети, до наших днів. Звернення первісних людей до нового для них вигляду діяльності — мистецтву — одна з найбільших подій в історії людства. Первісне мистецтво відобразило перші уявлення людини про навколишній світ, завдяки ньому зберігалися і передавалися знання і навики, відбувалося спілкування людей один з одним. У духовній культурі мистецтво стало грати таку ж універсальну роль, яку загострений камінь виконував в трудовій діяльності. Що наштовхнуло людину на думку зображати ті або інші предмети? Хтозна, чи стало розфарбовування тіла першим кроком до створення зображень, або чоловік вгадав знайомий силует тварини у випадковому контурі каменя і, обтесавши його, додав більшу схожість? А може бути, тінь тварини або людини послужила основою малюнка, а відбиток руки або ступні передує скульптурі? Певної відповіді на ці питання немає. Стародавні люди могли прийти до ідеї зображати предмети не одним, а багатьма шляхами.

В Україні первісне мистецтво представлене визначними пам'ятками різних етапів його розвитку: пізній палеоліт — знахідками з Мізинської стоянки; неоліт та енеоліт розписами з Кам'яної могили, мистецтво землеробсько-скотарських племен 3-2 тис. до н. е. — розписною керамікою та дрібною пластикою трипільської культури, мистецтво доби міді та бронзи — пам'ятками з Усатівських поселень та курганів[2, c. 154-155].

Доісторичне мистецтво в Європі головним чином характеризується наскальними малюнками, висіченими або намальованими на стінах печер. Це був спосіб самовираження доісторичної людини.

В епоху палеоліту (з 30 000 по 10 000 р. до н.е.), головного періоду доісторичної епохи, територія Західної Європи покрита безкрайніми степами: людина працює із кременем, деревом, кісткою, рогом і слоновою кісткою з метою створення знарядь, необхідних у кочових умовах. Все це й визначає характер мистецтва палеоліту. Твору наскального мистецтва, залишені неандертальцями (з 30 000 по 27 000 р. до н.е.) перебувають у печерах Дордони, на них зображені тваринні й жіночі фігурки, названі "орин’якськими Венерами" (з 17 000 по 13 000 р. до н.е.). Пізніше в Ласко (Lascaux) і печерах долини ріки Везер (Vezere) з'являються справжні шедеври - так, печери Алтамира (Altamіra) (Іспанія), відомі своїми знаменитими бізонами. Магдаленський людина (11 000 до н.е.), малює силуети тварин, а нерівний рельєф поверхні печер надає їм надзвичайну жвавість. У Комбарель (Les Combarelles) і Тло-Де- Гом (Font-de-Gaume) в Эзи-Де- Тайак (Eyzіes-de-Tayac) у Дордоні представлені ще більш удосконалені зразки наскального мистецтва, що проіснує аж до епохи неоліту.

До більше пізніх знахідок ставляться чудові наскальні малюнки в печері Шове-Пон- Д'арк ( Chauvet-Pont-D'Arc) в Ардеше (1994 рік). На жаль, печера закрита для відвідувачів, це зроблено для того, щоб зберегти цю справжню доісторичну Сікстинську капелу. Як і у випадку з багатьма іншими печерами, відвідування замінені виставками й відеофільмами.

Виникнення багатьох видів мистецтва можна простежити етнографічно. В усній творчості найраніше розвинулися перекази про походження звичаїв та подвиги людей, виникнення світу, різних явищ природи. Відтак з'явилися оповідання та казки. Очевидно, що в музиці вокальна або пісенна форма передувала інструментальній. Нещодавно українські археологи знайшли на території сучасної Чернігівської області справжній "ансамбль" палеолітичних музичних інструментів, виготовлених з кісток мамонта. Більше того, вони зуміли відтворити їх звучання. Кожен з інструментів мав своє призначення, видавав "звуки різної висоти. Так, ребро мамонта використовувалося подібно до сучасного ксилофона, череп був своєрідним барабаном. За даними вчених, вік цих найдавніших музичних інструментів, знайдених в Україні, налічує 20 тис. років.

Про давні пам'ятки фольклору — словесні та музичні — засвідчують і наскельні зображення та скульптурні знахідки. Взагалі ж, на думку вчених, первісне мистецтво було "чистим" мистецтвом, не знало поділу на різновидності, воно було єдиним, виконуючи трудові, виховні, спонукальні, магічні й інші функції. Мистецтва, як і загалом культура первісного суспільства, розвивалися разом з еволюцією людини, відповідали її проблемам. Будучи синкретичним носієм знань, вірувань, мистецтва, моральності, законів, звичаїв, обрядів, а також інших форм діяльності людини, первісна культура виконала значну роль у формуванні людського суспільства, всіх його наступних поколінь[6, c. 43-45].


2. Співвідношення “обдарованість”, “талант”,”геніальність”

При визначенні структури здібностей як властивостей особистості завжди потрібно враховувати генетичні механізми й особливо ті властивості нервових процесів, які безпосередньо позначаються на динаміці розвитку психічних процесів і їхніх властивостей. Але потрібно враховувати, що здібності не виступають ізольовано від розвитку всіх інших систем, що входять в особистість як складові.

У структурі здібностей дуже важливе творче відношення особистості до виконуваної діяльності, психологічна готовність учитися і трудитися, усвідомлення своїх здібностей, критичність і самостійність їхньої оцінки.

У основі психологічних можливостей, що відрізняють конкретну людину від інших, лежать індивідуальні характеристики: конституціональні особливості, нейродинамічні властивості мозку, особливості функціональної асиметрії півкуль головного мозку та ін. Саме ця своєрідність індивідних характеристик виступає як природні задатки, але ще не визначає розвиток здібностей як індивідуальних психологічних можливостей. Успіх діяльності залежить від взаємодії трьох компонентів: знань, умінь і мотивації. Але знання й уміння можуть засвоюватися завзятою працею при відсутності здібностей у цій області, тому їх ще не можна назвати здібностями. Сутність здібностей складають якості психічних процесів, що лежать в основі оволодіння знаннями й уміннями.

Структуру конкретної здібності складає сукупність психічних якостей, необхідних для успішного виконання відповідної діяльності. Особистість як носій визначених якостей має передумови для розвитку здібностей. Ці передумови перетворюються в реальні здібності, коли під впливом вимог діяльності починають укладатися у взаємодіючу систему якостей, завдяки якій досягається успіх діяльності. Здібності дуже динамічна, рухлива взаємодія різних психічних якостей при виконанні різноманітних видів діяльності може виявляти і формувати нові для даної особистості здібності.

Здібності різних людей до одної і тієї ж діяльності можуть мати різноманітну структуру завдяки індивідуальній своєрідності психічних якостей і їхніх сполучень. Нерідко людина змушена займатися деякою діяльністю, не маючи здібностей до неї. При цьому вона свідомо або несвідомо буде компенсувати хибу здібностей, спираючись на сильні сторони своєї особистості. Компенсація може здійснюватися через одержувані знання й уміння, або через формування типового стилю діяльності, або ж через іншу, більш розвиту здібність.

Як показники здібностей можуть розглядатися: 1) темп просування в оволодінні діяльністю; 2) широта переносу психічних якостей, що формуються; 3) співвідношення нервово-психічних витрат і кінцевого результату діяльності.

Висока здібність до конкретного виду діяльності - талант, а комплекс здібностей, що забезпечують успіх у визначеній сфері діяльності, - обдарованість. Вищий рівень здібностей, втілений у епохально значимі здійснення, - геніальність (від лат. genius - дух) .

Спеціальні здібності, що формуються на основі загальних здібностей у процесі фахового навчання. Талант - найвищий рівень творчих можливостей у конкретному виді діяльності Геніальність - вищий рівень здібностей, втілений в епохіально значимі здійснення. Загальні складні здібності - загальний рівень інтелектуальної організації індивіда, що формується в процесі загальної освіти. Обдарованість - загальна здатність до визначених сфер діяльності. Загальні елементарні здібності - психомоторна і сенсорна організація індивіда, що базується на його задатках[5, c. 211-213].

Психічні особливості обдарованості і тим більше геніальності виявляються у високорозвиненому інтелекті, нестандартності мислення, у його комбінаторних якостях, потужній інтуїції. Образно говорячи, талант - влучення в ціль, у яку ніхто не може потрапити; геніальність- влучення в ціль, яку ще ніхто не бачить.

Передумовою геніальних здійснень служить творча одержимість, пристрасть до пошуку принципово нового, прагнення до найвищих досягнень у різноманітних сферах загальнолюдської культури. Обдаровані люди відрізняються раннім інтенсивним психічним розвитком. Розвитку обдарованості і геніальності сприяють сприятливі соціальні умови, що не сковують нестандартні риси особистості. Товариство повинно бути насичено духом визначених соціальних чекань для того, щоб з'явився відповідний геній.

Диференціальний аспект аналізованої проблеми, зрозуміло, пов'язаний із загальними дослідженнями творчості як процесу, але нас більше цікавить визначальна його специфіка. Найбільше значні поділи диференційно-психологічного аналізу феномена креативности, компонентами ієрархічної організації якого є конструкты обдарованості, таланта і геніальності.

Хоча всі рівні тріади "обдарованість-талановитість-геніальність" мають відношення як до спроможностей, так і до індивідуальності в цілому, склалася визначена традиція у вивченні кожного з компонентів.

Обдарованість розглядається частіше усього як компонент природних спроможностей (див. Тепле, 1986), що виявляються в кількісних і якісних характеристиках основних психічних процесів. щорозвивається в школі диференціальної психофизиологии концепція задатків як природних передумов спроможностей (див. наприклад, Голубева, 1994), утворить вихідний, організмічний рівень у дослідженнях обдарованості. Існування загального, безособистісного або передособистісного характеру обдарованості як найважливішого компонента індивідуальності рахується зараз практично узвичаєним. У цьому зв'язку А.Н.Леонтьев (1960) ставив задачу вивчення обдарованості не як аналіз винятково "крайніх випадків", а як "дослідження природи і формування людських спроможностей у їх, так сказати, звичайному вираженні і вже звідси йти далі - до аналізу випадків виняткового розвитку спроможностей".

Л.Термен , узагальнюючи дані своїх досліджень розумових здібностей, також зробив висновок, що рівень інтелекту може бути значимим предиктором майбутніх досягнень, але він не визначає виду діяльності і не може залишатися єдиним засобом прогнозу. Зважаючи на все, обдарованість як симптомокомплекс найбільше загальних передумов до розвитку таланта може бути віднесена до индивидному рівня індивідуальності, що спирається на конституціональний базис (маючи у виді, у першу чергу, особливості нервової системи).

Багато авторів висловлюють точку зору, що співвідношення обдарованості і талановитості випливає рассматривать як співвідношення більш загального і більш спеціального. У цьому випадку обдарованість є чинник некоей загальної спроможності до творчості, а талант виступає у виді особливого виміру в розвитку спеціальних спроможностей. Очевидний зв'язок цієї гіпотези з уявленнями про природу інтелекту, у якому виділяються загальний і спеціальні чинники. Перспективною є і точка зору Б.М.Теплова (1986), що, усупереч традиційним уявленням про однобічність таланта, вважав, що "талант як такий багатосторонній" (див. Лейтес, 1997). Не менше істотним рекомендується пояснення розходжень між обдарованістю і талановитістю з позицій генетично-вікових змін, коли перше виступає лише у виді потенційного компонента, природної передумови, а друге - як актуалізуючий під впливом життєвого досвіду процес.

Можливість досягти видатних результатів обумовлена не тільки рівнем розвитку загальних і спеціальних здібностей, але, насамперед, їхнім співвідношенням з іншими індивідуальними властивостями (у першу чергу мотиваційними чинниками) і наданими середовищем можливостями (Гржибкова, 1988). У багатомірних моделях таланту підкреслюється інтерактивний характер взаємодії між особистісними передумовами, когнітивними і екопсихологічними перемінними.

Усе більш очевидним стає зв'язок таланта з особливостями особистості. Концентроване вираження ця точка зору одержує, наприклад, у концепції креативной активності особистості (Богоявленская, 1983), відповідно до якої можна говорити про існування особливого симптомокомплекса (типу) властивостей, що благоприятствуют розвитку таланта. Такі, наприклад, прагнення вийти за межі нормативної активності, що відповідає конструкту "пошукової активності" (Аршавский, Ротенберг, 1976; Ротенберг, Аршавский, 1984) і "пошуку відчуттів" (Zuckerman, 1994). Дані багатьох інших досліджень також дозволяють розглядати талановитість як перемінну, пов'язану з особистістим рівнем у структурі індивідуальних властивостей[3, c. 62-66].

Якщо про розглянуті тільки що компоненти креативності, як дуже неоднозначного життєвого явища, ще можна помислити у термінах наукового аналізу, то ефект геніальності являється для багатьох дослідників творчості і зовсім не піддатливим ніяким схемам і вимірам. Суперечки немає, геніальність непередбачена. Але вивчати її як уже наявний факт життя являється можливим і необхідним, для того хоча б, щоб зрозуміти потенційні можливості людини як особливого виду істот, що творять (тобто перетворюючих шляхом свідомого конструктивного творення). Серед найбільше часто, що згадуються ознак геніальності виділяються спонтанність, як слідство несвідомої активності психіки; непередбачуваність поводження в типових ситуаціях; організуючий вплив мотивації, результатом чого є не тільки споживання, але і генерування творчої енергії. Всі ці характеристики ставляться одночасно і до розряду інтегративных ефектів, вироблених як такі, що саморазвиваються і саморегулюються системами, що складають цілісну людську індивідуальність. При цьому поняття "унікальність" і "творча активність" відповідають тому "рівню аналізу, предметом якого є цілісна індивідуальність" (див. наприклад, Дружинін, 1993).

Спроби зрозуміти унікальність генія те саме що спроби зрозуміти неповторність людської індивідуальності. Підкреслимо, що мова йде про точку відліку в аналізі феномена, а не про тотожність аналізованих понять. Геній - це не просто = обдарованість + талановитість. Арифметичні обчислення не застосовні до оцінки складних систем. Геніальність можна зрозуміти, лише звернувшись до інтегрального аналізу її носія - індивідуальності тієї людини, що рахується генієм.

Талант (грец. - вага, міра, рівень здібностей) - така сукупність здібностей, яка дозволяє отримати продукт діяльності, що відрізняється оригінальністю і новизною, високою досконалістю і суспільною значимістю.

Геніальність (лат. - дух) - високий ступінь розвитку таланту, що дозволяє здійснити принципові зрушення в тій чи іншій сфері творчості, «створити епоху». Як відмічав Георг Гегель, це характеристика людини, яка співпадає із своєю суттю.

Обидві ці якості - здібності завжди безпосередньо зв'язані з творчою діяльністю. За словами німецького філософа Артура Шопенгауера, талант попадає в ціль, яку ніхто не бачить. Свою точку зору на співвідношення таланту і геніальності висловив Олександр Матюшкін. На питання: «Скільки у нас геніїв? Чи правда, що народжується один на 100 років?» Олександр Матюшкін відповів: - «Та ні, народжуються генії значно частіше. Приблизно 2% людей володіють дуже високою обдарованістю відразу в декількох сферах - саме їх звуть геніальними. Талант - це висока обдарованість в чомусь одному - музиці, живопису, математиці тощо. Таких людей більше - близько 15%. Але скільком вдається розвинути свої здібності - невідомо. Ще 20% людей обдаровані талантом, який може реалізуватися у найвищій професійній майстерності за умов доброго навчання». Існують і інші точки зору, але всі сходяться на тому, що талант має визначені складові, а саме: особливо організовану психіку, одним з найважливіших факторів якої є продуктивна інтуїція; здатність до натхненної праці; майстерність (що розуміється в дусі органічної синтетичності форми і змісту). Талант - явище соціальне, але це не означає, що відкидаються такі біологічні фактори, як, по-перше, спадкові дані; по-друге, наявність мінімуму фізіологічних даних. Людина, позбавлена рук, не зможе займатися ліпленням, різьбярством, невеликий розмір кисті руки заважає розвитку виконавчої майстерності піаніста. Талант - явище соціальне в тому розумінні, що природні нахили залишаються на рівні можливості до тої пори, доки не виникають відповідні соціальні умови, насамперед соціальне замовлення на той чи інший творчий результат[2, c. 249-252].

Олександр Пушкін підкреслює, що вирішальним фактором, який перетворює можливість в дійсність, що пробуджує природний талант, є соціальний. На думку спеціалістів, щоб мати від людини максимальну віддачу, необхідно, щоб профіль її обдарування був встановлений уже до 10 років. Спеціалізація, що розпочинається рано, раннє захоплення своєю справою, до якої у людини є здібності, приводить до того, що розвинеться більш широко і всебічно, аніж у людей, що вибрали роботу наосліп і яка не відповідає профілю їх здібностей. Необхідно прогнозувати і такі явища, коли талановиті діти швидко і рано розвиваються, але рано у своєму розвитку і зупиняються. Буває, що одну і ту ж задачу один вирішує, коли йому 7 років, а інший - лише в 10 років, але натомість в майбутньому здібний піти далі в розвитку своїх творчих здібностей. Геній нерідко випереджує свій час, але дистанція випередження історично обмежена тією сумою знань, яку до того накопичено людством. Мислителі давнини, наприклад, не змогли висунути гіпотезу трьох великих відкриттів першої половини XIX ст., не говорячи вже про гіпотези, що привели до відкриттів наприкінці XIX ст. - на початку XX ст. і в інші періоди.

Обдарованість – це ґрунт, на якому зростає талант, а за талантом іноді ховається геніальність. Але без належних умов, без відповідної підтримки – хіба матиме змогу обдарованість розвиватись, перероджу¬ватись у талановитість? Людина не може тримати в собі свої здібності, у собі вона їх може тільки поховати. Здібності мають іти назовні, у щось втілюватись, чомусь слугувати, давати віддачу. Обдаровані особистості потрібні суспільству, але й суспільство потрібне їм для втілення їхнього потенціалу.

Особливої сили набуває обдарованість у поєднанні з молодістю. Адже молодь завжди була рушійною силою будь-якого оновлення, будь якого прогресу. В свою чергу всі оновлення мають ідейну основу, а саме обдарованість є здатністю породжувати нові, унікальні ідеї. Тож оновлення й удосконалення нашого суспільства, яких воно так потребує, може відбутись тільки за участі творчих і талановитих, здібних та молодих. Ситуація, що склалась у нашому суспільстві на сьогоднішній день, була створена не ними, але саме вони мають її змінювати. І, знову ж таки, має відбутись двостороння творча співпраця з державою: держава підтримує розвиток здібностей, аби ці здібності було спрямовано на її ж піднесення[3, c. 314-316].


Список використаної літератури

1. Естетика: Навчальний посібник/ Авт. М. П. Колесніков, О. В. Колеснікова та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2003. – 204 с.

2. Естетика: Підр. для студ. вузів/ Л.Т.Левчук, Д.Ю.Кучерюк, В.І.Панченко; За заг. ред. Л.Т.Левчук. - К.: Вища школа, 1997[2000]. – 398 с.

3. Естетика: Підручник для студ. гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів/ Л. Т. Левчук, В. І. Панченко, О. І. Оніщенко, Д. Ю. Кучерюк. - 2-ге вид., доп. і перероблене. - К.: Вища школа, 2005. - 431 с.

4. Ірдинєнко К. Етика і естетика: Курс лекцій для студ. усіх спец. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології і кіно- , телемистецтва. — Луганськ : Альма-матер, 2004. — 52с.

5. Левчук Л. Основи естетики: Навч. посіб. для учнів 10-11 кл./ Лариса Левчук, Олена Оніщенко,. - К.: Вища школа, 2000. - 270 с.

6. Сморж Л. Естетика: Навчальний посібник/ Леонід Сморж,; Київський міжнародний ун-т. - К.: Кон-дор, 2005, 2007. - 333 с.

загрузка...
Top