Михайло Грушевський

Вступ.

Розділ 1. М. Грушевський та його місце в українській історичній науці.

1.1. Михайло Сергійович Грушевський - видатний український державний діяч.

1.2. М.Грушевський і українська історична наука 80-х рр. ХІХ – початку ХХ ст.

Розділ 2. Еволюція поглядів М.Грушевського на українську державу.

Розділ 3. Формування образу М.С.Грушевського в масовій свідомості сучасного українського суспільства.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність дослідження. Утвердження незалежності України, становлення громадянського суспільства, формування його ідеології відбувається в умовах бурхливого зростання інтересу до історичного минулого нашого народу. Виникає закономірність того, що до активного політичного життя суспільність може бути готовою завдяки знанням історії, культури, усвідомленню ролі своїх провідників та діянь певної історичної постаті. Зазначене ставить перед історичною наукою завдання тісно зв’язати минуле з сучасним, відтворити шляхи еволюції історичних явищ, показати історіографічний процес в Україні як невід’ємну частину світового розвитку історіографії.

До блискучої плеяди подвижників української культури і науки, провідних ідеологів і лідерів національно-культурного відродження, революційних змагань 1917 – 1920-х рр. належить перший президент УНР Михайло Грушевський.

З ім’ям М.Грушевського пов’язані знаменні події в історії української науки, культури, національно-державного відродження України. Він є видатним українським істориком, провідним організатором академічно-наукoвого життя, відомим суспільно-політичним діячем українського відродження ХХ ст.

Діяльність і творчість Михайла Сергійовича створили цілу епоху в інтелектуальному, науковому, національно-культурному і державному розвитку нової України і орієнтують нас у майбутнє. Як творець всебічної багатотомної “Історії України-Руси”, непересічний організатор науки М.Грушевський вимагає грунтовного наукового вивчення.

Актуальність дослідження визначається важливістю оцінок тенденцій, перспектив, вивчення життя М.Грушевського, його наукової спадщини.

Вивчення і узагальнення масиву джерел, літератури про М.Грушевського, українську історичну науку на зламі ХІХ – ХХ ст. диктується незадовільним станом процесу дослідження зазначеної теми. Аналіз існуючої історіографічної ситуації, наявність праць, в яких досліджуються окремі питання розвитку тогочасної історичної науки представниками різних наукових напрямків, викликали необхідність подальшої, більш поглибленої розробки й удосконалення науково-дослідницької практики. Такий підхід обумовлений сучасним станом української історичної науки.

Мета дослідженняполягає у вивченні наукової спадщини М.Грушевського.

Для дослідження поставленої мети необхідно розв’язати такі завдання:

– визначити етапи розвитку наукових знань про наукову діяльність, історичну творчість М.Грушевського і трансформацію цих знань у наукове грушевськознавство;

– показати сучасний стан дослідження біографії, етапів життя, періодів творчості М.Грушевського;

– проаналізувати стан вивчення проблеми: М.Грушевський і наукові школи в українській історіографії;

– показати процес дослідження методологічних настанов, історичної та історіографічної концепцій М.Грушевського.

Хронологічні межі дослідженнявизначені двома рівнями: перший зумовлений роками життя та діяльності М.Грушевського (1866-1934), а другий пов’язаний з хронологічними рамками формування джерельної та історіографічної бази дослідження (кінець ХІХ – початок ХХІ ст.).

Об’єктом дослідженняє процес становлення та розвитку наукових знань про М.Грушевського, історичну науку в Україні 80-х рр. ХІХ– початку ХХ ст. Предметом роботи є вивчення цього періоду на різних етапах історіографії, розвитку основних тенденцій у вивченні М.Грушевського як провідного ідеолога, лідера й організатора історичної науки, її інструментарію у 80-х рр. ХІХ– на початку ХХ ст.


Розділ 1. М. Грушевський та його місце в українській історичній науці

1.1. Михайло Сергійович Грушевський - видатний український державний діяч

Період революційних змагань за відновлення української державності на початку XX ст. відкрив цілу плеяду українських політичних і державних діячів, справжніх патріотів, які гаряче і безкомпромісно відстоювали право українського народу на власну державу, побудову її на засадах демократії. Одним з найяскравіших серед них є Михайло Сергійович Грушевський — великий український історик, визначний організатор української науки, публіцист, видатний політичний і державний діяч. Його з повною підставою називають світочем української державності.

М. Грушевський народився 17 вересня 1866 р. у місті Холмі в родині педагога-славіста зі старого духівництва. 1890 р. закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Наукову працю розпочав під керівництвом В. Антоновича. Після захисту магістерської дисертації (1894 р.) очолив кафедру історії Східної Європи Львівського університету. З 1897 р. — голова Наукового товариства ім. Т. Шевченка, редактор «Записок НТШ». 1898 p. M. Грушевський став одним з редакторів заснованого ним спільно з І. Франком «Літературно-Наукового Вісника», який згуртував найкращі українські літературні сили.

Політична діяльність М. Грушевського розпочалася в Галичині, де він був одним із засновників національно-демократичної партії ', її діяльність широко розгорнулась у центральній Україні під час революції 1905-1907 pp. Зміст її зводився до набуття Україною автономії у складі пореформеної Російської держави.

Ще напередодні революції М. Грушевський значну увагу приділяв питанням суспільно-політичної перебудови Російської імперії. З початком першої російської революції, коли життя само поставило це питання на порядок денний, М. Грушевський активно включився в його обговорення. У статті «Українство і питання дня в Росії», опублікованій у 1905 р., він доходить висновку про те, що розвал російського бюрократично-політичного самодержавства може створити сприятливі умови для того, щоб українство вийшло за межі етнографічної народності, стало політичною й економічною силою[8, c. 16-17].

Засади, на яких спочатку домагався перебудови Російської імперії М.Грушевський, мали метою збереження і розвиток усіх народів, що населяли її, а засобом досягнення цією мети були національно-територіальна децентралізації Російської імперії й утворення культурно-національних автономій1.

Відстоювати такі основи побудови майбутньої Російської держави було нелегко, оскільки ідею національно-територіальної децентралізації відкидали не тільки керівники російського визвольного руху, які вважали, що малочисельні нації повинні розчинитися в російському народі, а й окремі представники тих народів, що прагнули незалежності чи автономії, а деякі діячі взагалі не вірили в можливість реформування Російської держави.

Але, незважаючи на перепони, провід українського національно-визвольного руху багато робив для здійснення своїх ідеалів. В організації політичних виступів українства в 1905-1907 pp. значну роль відіграв М. Грушевський. В своїх численних статтях того періоду він висвітлював актуальні питання, що стояли перед українством, чим намагався вивести українське громадянство з дрібного гуртківства та провінціалізму і вказати йому широкі політичні завдання.

Справа не обмежувалася лише постановкою теоретичних проблем. Приїхавши 1906 р. до Петербурга, М. Грушевський за участі місцевої громади, на чолі якої стояли видатні українські діячі і патріоти О. Лотоцький і П. Стебницький, активно включається в роботу з організації Української парламентської громади у складі першого російського парламенту — Державної Думи.

До складу громади ввійшло 45 делегатів від України. Головою її став адвокат і громадський діяч з Чернігівщини І. Шраг; серед членів були: В. Шемет і П. Чижевський — від Полтавщини, М. Біляшевський і Ф. Штенгель — від Києва, А. В'язлов — від Волині.

Що було особливо важливо, так це те, що до Української парламент ської громади увійшли майже всі депутати від селян, серед яких виявили^ такі відомі й віддані українській справі діячі, як Г. Зубченко, Е. Онацький І. Тарасенко, А. Грабовецький. Утворення Української парламентсько} громади в Державній Думі стало справжнім успіхом української держав, ної ідеї. Воно піднесло дух українського громадянства, надихнуло йоіх> новою вірою в свою справу.

Забезпечуючи тісне співробітництво з думською громадою, М. Гру. шевський інформував депутатів Думи про їх завдання, співпрацював з ними при створенні законопроектів. Значним був внесок М. Грушевського в заснування друкованого органу української парламентської репрезентації — «Украинский Вестник», редактором якого був М. Славинський, а секретарем —Д. Дорошенко. У журналі взяли участь кращі наукові сили України того часу: М. Туган-Барановський, О. Лотоцький, І. Франко, О. Русов і сам М. Грушевський [11, c. 8].

Політичною платформою Української парламентської громади була автономія України. Відстоюючи її на практиці, М. Грушевський підготував Декларацію про автономію України, яка від імені громади мала бути виголошена з трибуни І Державної Думи. Але напередодні, 8 липня 1906 р., Думу було розпущено.

Після розпуску Думи більшість її членів узяли участь у відомій політичній маніфестації, виїхавши до Виборга у Фінляндії й підписавши там відозву проти уряду. Всі українські депутати підписали цю відозву і разом з іншими були засуджені до тюрми, чим втратили право участі у виборах до II Державної Думи. Це було дуже некорисно для української справи, оскільки серед депутатів II Державної Думи вже не було старих, досвідчених українських політиків, хоча й були національно свідомі діячі.

Зусилля українських діячів, насамперед М. Грушевського, під час роботи І Державної Думи не були марними. ВII Державній Думі також була заснована українська громада, яка об'єднувала 47 депутатів і видавала свій часопис — «Рідна справа — вісті з Думи». У ній друкувалися промови депутатів від України, заяви громади тощо. Як і раніше, депутатська громада в II Державній Думі домагалася автономії України, самоврядування, української мови в школі, суді, церкві. Борючись за ці гасла, Українська парламентська громада внесла на розгляд Думи пропозицію про запровадження навчання українською мовою в школах і заснування кафедр українознавства в університетах. Зусиллями громади були підготовлені законопроекти про автономію України, про місцеве самоврядування, про українську мову в суді, школі, церкві та ін. Але втілити в життя ці намагання не вдалось, оскільки невдовзі було розпущено і II Державну Думу.

Поява у складах І та II Державних Дум Української парламентської громади, у витоків якої стояв М. Грушевський, її боротьба за автономію України мали велике політичне значення: передусім світом це був доказ того, що в Російській імперії існує український народ і він домагається своїх природних прав на відбудову національної державності.

Українське питання залишалось одним з головних у III та IV Державних Думах, хоча у зв'язку зі зміною виборчого закону українські депутати своєї фракції не створювали.

Російський уряд переміг революцію і звів конституційні свободи до найвужчих меж. Відкинуто було і намагання української автономії. Але українське громадянство з революційної боротьби 1905-1907 pp. вийшло зміцніле, з краще сформованим політичним світоглядом і широкою організацією. З політичних реформ найважливішим для українців було скасування заборони українського друкованого слова. Як наслідок, вільніше почало розвиватися письменство, з'явилась українська преса—чимало різних видань і перша щоденна газета «Громадська думка». Певна заслуга в цьому належала М. Грушевському [13, c. 10].

1.2. М.Грушевський і українська історична наука 80-х рр. ХІХ – початку ХХ ст.

У тяжкі роки реакції українську державницьку ідею пропагувало засноване у 1908 р. всеукраїнське політичне об'єднання Товариство українських поступовців (ТУП). Як загальновизнаний лідер українства, М. Грушевський став на його чолі. Невипадково, що протягом майже десятиріччя ТУП відстоювало позиції конституційного парламентаризму в Росії і автономії України.

ТУП поставило за головну мету обороняти дотеперішні надбання українства і вести боротьбу за нові права. До мінімальної програми входили: українізація початкової школи, введення до програм середніх шкіл української мови, літератури та історії, допущення української мови в усіх громадських установах, суді і церкві. В політичних виступах ТУП деколи користувалося допомогою російських поступових кіл, але головну надію покладало на організацію українських сил, надаючи їм провід у культурному, економічному та політичному житті. Це була центральна організація України аж до часу Першої світової війни.

Нагода, одержана українством у справі національно-державного відродження після лютневої (1917 р.) революції, покликала до життя кращі ідеї, вироблені її представниками протягом майже двох століть. Провідною з них стало намагання «утворити широку національно-територіальну автономію України в складі федеративної Російської республіки». Втілення цієї ідеї в життя стає одним з головних напрями діяльності М. Грушевського [16, c. 12-13].

Майбутню федеративну Росію М. Грушевський бачив демократичною республікою, оскільки добре усвідомлював, що в противному разі українська свобода залишиться мрією.

Основними принципами української автономії, за глибоким переконанням М. Грушевського, мали стати: федералізм, демократичні, парламентські форми правління, широке самоврядування на місцях. Українська автономія, зазначав він, «має бути організована на основах широкого демократичного (нецензового) громадського самопорядкування, від самого споду («дрібної земської одиниці»), аж до верху — до українського сейму. Вона має вершити у себе вдома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, содержувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд».

І це були не лише наукові постулати, а вираження прагнень широкого українського загалу, про що свідчить їх підтримання Українським національним конгресом. Спираючись на цю підтримку, Центральна Рада в травні 1917 р. поставила перед Російським Тимчасовим урядом вимоги визнання автономії України, участі України в майбутній міжнародній мирній конференції, українізації армії, початкової, середньої та вищої школи, надання адміністративних посад особам, які користуються довір'ям народу, розмовляють його мовою і добре знають побут, виділити певні фонди для національно-культурних заходів Центральної Ради. Одночасно слід підкреслити, що М. Грушевський міцно стояв на позиції визнання широких прав і свобод за усіма націями і народностями, які проживали в Україні, рішуче викидаючи гасло «Україна для українців».

Розуміючи, як глибоко вкорінені центристські змагання в Тимчасовому уряді, і неприхильність до українського національного відродження певного прошарку російського громадянства, М. Грушевський прозорливо передбачав можливий перебіг подій. «Прапор самостійної України стоїть згорнений. — застерігав він, — але чи не розгорне він з хвилею, коли всеросійські централісти захотіли б вирвати з наших рук стяг широкої української автономії, в Федеративній і демократичній Російській республіці?».

Фактично так воно й сталося. Відмова Тимчасового уряду на домагання автономії України викликала цілком природну й логічну реакцію українства: творити українську автономію власними силами, що і було започатковано І Універсалом.

Але при цьому М. Грушевський не відмовлявся від ідеї перебудови Росії на засадах федералізму й автономії України. Будучи палким прибічником цієї ідеї, він після досягнення певного компромісу між Тимчасовим урядом і Центральною Радою докладає максимум зусиль до розроблення «Статуту вищого управління України», який, на його думку, мав стати «першою Конституцією України».

Однак розвій подій прямував зовсім в іншому напрямку. Видана Тимчасовим урядом «Інструкція Генеральному Секретаріату» зводила нанівець ті принципи української автономії, які відстоював М. Грушевський.

Відстоюючи федеративні принципи побудови Російської держави, М. Грушевський спрямував свої зусилля на встановлення федеративних зв'язків з іншими недержавними народами колишньої імперії, створення такої федерації, в якій Україна і решта республік стали б згодом не просто автономними провінціями, а державами. Саме з цією метою в Києві у вересні 1917 р. було скликано Конгрес представників ряду народів, що проживали в межах Росії, на якому М. Грушевський детально виклав свої погляди на федерацію нового типу [22, c. 78-80].

Жовтневий переворот в Петрограді поставив перед проводом Центральної Ради проблему: або визнати більшовицький уряд і поділити його програму, або стати на шлях побудови власної, незалежної держави. Українська демократія обрала другий шлях, хоча при цьому і не зрікалася ідеї федерації при додержанні певних умов. Проголосивши утворення Української Народної Республіки, Центральна Рада заявила про прагнення, «щоб уся Російська Республіка стала Федерацією рівних і вільних народів».

Цей, на перший погляд, суперечливий крок мав під собою далекоглядні плани, тому звинувачення провідних членів Центральної Ради в політичній непрактичності2 і особисто М. Грушевського в тому, що його заклик «рятувати мертвий уже московський державний організм... дискредитували його в очах народу як державного мужа», занадто категоричні й однобокі. Говорячи про федерацію, українські діячі, в тому числі М. Грушевський, мали на увазі не вже зліквідований Тимчасовий уряд і не більшовицьку Раду Народних Комісарів. Усвідомлюючи спільність історичної долі народів колишньої Російської імперії, вони зверталися до них з пропозицією творити незалежні демократичні республіки, які були б об'єднані у федерацію.

М. Грушевський став одним з творців Конституції Української Народної Республіки 1918 р. Після проголошення НІ Універсалу виникла необхідність виробити власну Конституцію УНР. Від імені комісії Центральної Ради з підготовки проекту Конституції М. Грушевський сформулював основи документа для членів Центральної Ради та населення України, які були оприлюднені в пресі. А за підсумками дискусії М. Грушевський назвав головні частини проекту Конституції: 1) загальнодемократична, де встановлюються державний характер України, її територія та основні права громадян; 2) визначення відносин з федеративною Російською Республікою, до складу якої входить Україна; 3) компетенція вищої законодавчої влади; 4) визначення виконавчої влади; 5) визначення організації виконавчої влади.

Подальший перебіг подій, зокрема, загроза більшовицької окупації та необхідність незалежного статусу УНР на мирних переговорах у Бресті, зумовили прийняття під керівництвом і за безпосередньою участю М. Грушевського IV Універсалу, який проголосив державну самостійність і незалежність України.

29 квітня 1918 р. Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР, яка була підготовлена на взірець демократичних конституцій передових країн Європи та США. Один з головних її принципів — поділ влади. Законодавчу владу мали здійснювати Всенародні Збори, які обиралися шляхом всенародного голосування, виконавчу владу обіймала Рада Міністрів, судову — Генеральний Суд.

Для остаточного розв'язання проблеми національно-державного будівництва готувався проект нового адміністративно-територіального поділу України. М. Грушевський як автор цієї концепції запропонував поділ на 30 земель, з яких три міста — Київ, Харків та Одеса — вилучалися в окремі округи з приміськими територіями [23, c. 1-2].

Гетьманський переворот 29 квітня 1918 р. поклав край державній діяльності М. Грушевського. Проте його потенціал як організатора і вченого бажала використовувати Українська Держава в галузі розвитку української науки. Річ у тім, що М. Грушевський був поборником ідеї створення найвищої наукової установи України — Української Академії наук. Ця ідея виникає в середовищі передової української інтелігенції, зокрема М. Грушевського, на зламі ХІХ-ХХ ст. За його ініціативи до неї знову повертаються у березні 1917 р. Але вона була реалізована у листопаді 1918 р. за гетьмана П. Скоропадського, який хотів бачити М. Грушевського на посаді Президента Української Академії наук. «Перед тим, як відкрити Українську Академію наук, — згадував П. Скоропадський, — ми довго обмірковували, хто мав бути її головою. Я був такої думки — та й усі зо мною погоджувалися, — що це високе і почесне місце належить в Україні тільки Грушевському». На жаль, «відповідь (М. Грушевського) була категорично негативна».

Після повалення гетьманату і відновлення Української Народної Республіки М. Грушевський виступив поборником відтворення не лише назви та її зовнішньої форми, а й суті як демократичної, парламентської республіки. «Я стояв на тім, — писав він, — що з відновленням української республіки треба вернутись до того моменту, де її існування було перервано актом німецького насильства. Треба проголосити неважними акти гетьманські, відновити закони Центральної Ради, скликати її саму, аби від неї прийняло повновласть нове правительство й вона передала представництво чи то установчим зборам, чи іншій інстанції». Але ці ідеї М. Грушевського не були сприйняті.

У 1919 p. M. Грушевський виїхав в еміграцію, де розгорнув широку наукову і політико-публіцистичну діяльність. Ним засновано Український соціологічний інститут у Відні.

Після обрання на дійсного члена Української Академії наук на початку 1924 р. М. Грушевський повертається до Києва, де відновлює діяльність історичної секції колишнього Українського наукового товариства, очолює Археологічну комісію, засновує низку академічних комісій з дослідження української історії, керує підготовкою нових наукових кадрів істориків.

Боротьба радянської влади проти української культури, що загострилася починаючи з 1929 p., поклала край широкій діяльності М. Грушевського. У березні 1931 р. він був висланий до Москви, наукові заклади, засновані ним, були ліквідовані, науковці й учні М. Грушевського здебільшого заарештовані й заслані.

Віддаючи повагу М. Грушевському як видатному вченому і публі цисту (кількість оприлюднених праць — близько 2000), його справедливо можна вважати фундатором української державної етнополітики, який робив все від нього залежне, аби нормалізувати стосунки між народами і націями, привести їх у відповідність з потребами цивілізованого повнокровного співжиття. Для України з її багатонаціональним складом населення це мало неабияке значення.

Михайло Сергійович Грушевський — великий вчений, політичний і державний діяч — житиме у вдячній пам'яті народу України [26, c. 70-72].


Розділ 2. Еволюція поглядів М.Грушевського на українську державу

Важко переоцінити значення особи Михайла Грушевського в історії України. Автор багатьох підручників з української історії, геніальний вчений і взагалі надзвичайно талановита людина, він був і видатним політичним діячем. Як зазначав В.Ф.Верстюк, у 1917 році, здається, не було жодного українського з'їзду, де б М.Грушевського не обирали почесним головою або від імені якого йому не надсилали б вітальних телеграм. До повернення Михайла Сергійовича до Києва Центральна Рада була одним із політичних аутсайдерів, який лише «примірявся» до активної політики, а громадсько-політичне життя очолювали загальноросійські революційні організації. З приїздом М.Грушевського утворився той стрижень, навколо якого міг згуртуватись український рух.

Обрання Михайла Сергійовича Головою Центральної Ради було, звичайно, визнанням передусім його величезних наукових заслуг, беззастережного авторитету серед українства. Для теоретичного обґрунтування тогочасного висхідного політичного курсу М.Грушевський був, мабуть, порівняно з іншими, найбільш підготовленим. Ґрунтовне знання історії українського народу, його проблем, інтересів, вражаюча працездатність та інші видатні потенційні наукові можливості явно вирізняли Михайла Сергійовича серед когорти тогочасних діячів, винесених на гребінь політики потужною революційною хвилею3. Тому за весь час існування Центральної Ради жодного разу не виникало питання про можливість заміни Грушевського на посту голови.

Протягом першого місяця перебування в Україні Михайло Сергійович зосередив увагу на популяризації рішень Всеукраїнського конгресу, який відбувся 6-8 квітня 1917 року у Києві, на з'ясуванні потреб національної роботи в організаційній, політичній і літературній галузях. Досить детально окреслив Грушевській і риси ладу, до якого, на його думку, мають прагнути українці.

Можливо, деякі аспекти поглядів вченого на українську державність недосконалі і помилкові, але вони були прогресивними на той час і варто ще раз переглянути їх зараз, коли ми намагаємося розбудувати демократичну правову державу.

Визначний історик вважав, що багатовікові прагнення українців до свободи і рівності справдяться з перемогою Лютневої революції. Як послідовний демократ (і в чомусь, можливо, ідеаліст і навіть утопіст), він виходив з уявлення, що «у вільній російській республіці не може бути невільних людей.» Вчений був глибоко переконаний, що і Росія в цілому, і Україна зокрема, вступили в якісно нову стадію свого розвитку, коли вже неможливо озиратись назад, а треба прямувати вперед, виходячи з нових реалій.

На думку М.Грушевського, найпершим, чого мали домагатися українці, що повинно було стати центральним пунктом їхньої програми, є воля, свобода, право самостійно розпоряджатись власною долею. Тому повалення самодержавства вчений сприйняв як початок визволення, а в підтримці революції вбачав запоруку від реставрації старих порядків. Важливою потребою часу було відстоювання демократичних свобод, виборених Лютневою революцією. Другим основним принци-пом-завданням українського визвольного руху мало стати забезпечення реальної рівності людей [29, c. 34-35].

Основне місце в концепції державотворення, розробленій вченим, займала проблема автономії України в складі Російської республіки. У своїй роботі «Хто такі українці і чого вони хочуть» він так характеризує значення автономії для майбутньої української держави: «Домагання народоправства і суто демократичного ладу на Україні в відокремленій, «незмішаній» автономній Україні, пов'язаній тільки федеративним зв'язком чи то з іншими племенами слов'янськими, чи то з іншими народами і областями Російської держави - се наше старе гасло, підняте ще в 1840-х роках найкращими синами України...

Далі Михайло Сергійович зазначає, що домагання народоправства «зостанеться тою середньою політичною платформою, на котрій буде йти об'єднання людності України без різниці верств і народностей. Середня між програмою простого культурно-національного самоозначення народностей і домаганням повної політичної незалежності.»

Вчений не лише закликає до побудови широкої автономії України, він вказує на шляхи, що ведуть до мети, наголошуючи на тому, що встановлення автономії в національних територіях і федеративного устрою в російській республіці, як і самої цієї республіки, має бути покладено на Установчі збори Російської держави. Але залишається неясним і невідомим, коли саме можна буде скликати ті збори. Тому, творячи автономію України, українізуючи існуючі або створюючи нові органи місцевого самоврядування, в контакті й порозумінні з іншими народностями, об'єднуючи їх спільними установами, українці могли б довести тим самим реальність, життєвість і корисність цього домагання.

Закликаючи до побудови автономії України у складі Російської федеративної республіки, М.Грушевський чітко змалював, якою саме повинна бути ця автономія, тобто виділив ті основні риси (або принципи), на яких ця автономія мала бути побудована:

1. Свобода, причому не лише для України, але й для всіх народів Росії, свобода «висловлювати свої гадки живою мовою і друкованим словом, збиратися на зібрання і обговорювати свобідно всякі справи, зв'язуватися в товариства і союзи, не питаючися на те нічийого дозволу».

2. Окрім свободи, необхідною умовою є рівність всіх людей: «однакове право повинні мати пани, мужики, просвіщенні і прості, чоловіки і жінки, якого хто б був народу і віри».

3. Загальне, рівне, пряме й таємне виборче право, треба, щоб голосування було таємним, «письменним, щоб не можна було знати, хто за кого голосував» [3, c. 73-74].

М.С.Грушевський пропонував перевірений досвідом передових країн механізм залучення всього народу до участі в державотворенні, в управлінні державою. Це, передусім, запровадження демократичної виборчої системи на основі чотиричленної формули: загальні, рівні, прямі і таємні вибори.

Автономія, за Грушевським, це «право жити по своїм законам, самим собі становити закони, а не жити по чужим законам і під чужою властю». Вчений розрізняє різні ступені самовизначення народу від повного централізму до самостійної, незалежної держави. Найбільш доцільною він вважає для України широку національно-територіальну автономію, тому що саме така автономія є найбільш корисною з трьох точок зору: «з погляду національного, дуже важно, що як усі українські землі будуть зібрані в одну територію, само собою українці будуть хазяєвами у себе»; економічна вигода в тому, щоб «природні багатства української землі й людська сила... вживалися мудро в інтересах економічного розвитку краю і добробуту народного»; з культурного погляду ясно, «що при орудуванні краєм і його засобами українською автономією дійдуть своєї правди пребагаті і цінні зв'язки культури, науки і мистецтва багато обдарованого нашого народу»8.

Надзвичайно корисним автономний лад, на думку вченого, міг би стати в економічній галузі. «Україна становить окрему економічну область зі своєю виразною фізіономією й укладом, багато обдаровану всякими умовами для великого економічного розвитку й поступу... Але для сього треба, щоб керування економічними справами належало до самого краю, до його автономних органів.

М.Грушевський не просто хоче широкої автономії України, а й бажає, щоб держава, до якої Україна входитиме, була федеративною, тобто, щоб це була федеративна, демократична російська республіка. Чому саме так? Тому що, яку б широку політичну автономію своєї національної території Україна не мала, але коли Російська держава, з якою вона зв'язана, залишиться державою централізованою, то хоч би автономія України була забезпечена формально, реально вона здійснена не буде. «...Становище України буде забезпечене і відносини її до Російської республіки будуть певні і щирі тоді тільки, як Україна не стоятиме одинцем, а всі часті Російської республіки будуть не тільки що автономними провінціями, а державами, зв'язаними федеративним зв'язком». Російська федерація повинна бути республікою, причому республікою демократичною, устрій якої «має бути опертий на рівності всіх горожан», не повинно бути ніякого цензу, повинно бути рівне виборче право, а також право народу вносити до парламенту проекти законів, які мусять бути там розглянуті, а також ухвали парламенту в найважливіших справах повинні йти на затвердження народу (тобто, референдуму).

Природно, що предметом особливої уваги в програмі державного переустрою Росії мав стати національний момент, справедливе розв'язання питання про поєднання загальнодержавних інтересів з інтересами всіх народів, що населяли країну. «Українці хочуть, - писав М.Грушевський, - щоб у тій республіці, хоч би як добре урядженій, не порядкували всім на місцях люди з столиці, з парламенту тої республіки чи міністерства її, вибрані всіми людьми з Російської республіки. Кожний народ і кожний край має свої потреби, свої справи на місці, до котрих трудно приладиться уряду чи думі цілої республіки» [6, c. 4-5].

Зважаючи на об'єктивне становище, варто було б подумати над тим, які повноваження доцільно було делегувати державному центру, а які залишити на розгляд місцевої влади. Звичайно, тут передбачити наперед усі нюанси було неможливо, але принцип все ж було винайдено: «Українці... хочуть, щоб головний парламент республіки і уряд її завідували тільки справами, які не можна роздати на місця. Небагато таких справ - як одведення війни чи миру, складання трактатів з іншими державами, завідування військом усієї республіки, уставлення однакових грошей, міри та ваги, і інші такі справи».

Голова Центральної Ради досить популярно й наполегливо роз'яснював, на який ефект можна розраховувати, стаючи на шлях запровадження автономії України в тому широкому розуміння, яке сповідувалось лідерами українського руху. Українці на своїх соборних теренах стануть господарями власної долі, спрямовуючи головну масу ресурсів краю на задоволення потреб свого народу (звичайно, враховуючи і національні меншини, задовольняючи їх права і інтереси).

М.Грушевський не приховував, що запровадження федеративного ладу в Росії приведе до ліквідації колишніх привілеїв, панівного становища російської нації в імперії. Однак він вважав це цілком виправданим і необхідним не лише для пригноблених в минулому націй і народів, але й для самих росіян. Водночас, це не означало б обмеження інтересів будь-якої нації в межах федерації. «Перший принцип федеративного устрою, що громадянин однієї із земель федерації має громадянські права в цілій федерації: значить, чоловік, що народився в Московщині, матиме всі громадянські права (в цілій федерації), наприклад, в Україні - може там скористатися з своїх виборних прав, займати посади, вести діла».

Виборюючи автономію України, провідники української революції водночас враховували багатонаціональний склад населення регіону, дбали про те, щоб у майбутній демократичній Україні представники будь-якої національності мали необхідні умови для свого повнокровного життя, для вільного розвитку. Особливо наполегливо і невтомно М.Грушевський виступав проти лозунгу «Україна тільки для українців», який нерідко трактували як заклик до представників інших національностей забиратися геть з України. Вчений писав: «Ми думаємо якраз, що Україна не тільки для українців, а й для всіх, хто живе на Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не обирати, не експлуатувати для себе».

В автономній Україні мали бути забезпечені права національних меншин, оскільки повнота національного життя, що її добивались для українського народу, не повинна поглинути інших народностей і обмежувати їх змагання до вільного розвитку своєї культурної і національної стихії. Забезпечити права національних меншин М.Грушевський вважав за потрібне, по-перше, шляхом прийняття їх мови в зносинах з урядами і органами самоуправи в тих округах, де ці народності становлять певний національний мінімум; по-друге, наданням можливостей навчатись рідній мові; по-третє, створенням культурних і релігійних товариств і установ [9, c. 125-127].

Такими були погляди М.Грушевського на українську державу в складі Російської федеративної республіки на початку 1917 року, в перші місяці Лютневої революції, коли повіяв вітер свободи і здавалося, що Росія може бути демократичною республікою, а Україна буде розквітати серед таких само автономних держав в рівному союзі. Але Тимчасовий уряд ставився підозріло до політичних домагань українців, до діяльності Центральної Ради, її програми і тактики. Коли стало зрозуміло, що ніякої автономії Росія не допустить, а надто вже після того, як у Петрограді прийшли до влади більшовики, програма Центральної Ради, погляди самого М.Грушевського на відносини з Росією змінились. Так, він пише в квітні 1918 року: «...перше, що я вважаю пережитим і віджитим... се наша орієнтація на Московщину, на Росію... Вона була підірвана російською революцією...» Коли революційні соціалістичні кола, до яких перейшла влада в Росії, виявили себе у відносинах до України «твердоголовими централістами і об'єдинителями, нездібними чого-небудь навчитися від революції», віра в Росію захиталась, а остаточно вона була втрачена внаслідок війни, яку розпочали більшовики з Українською Центральною Радою.

Тому М.Грушевський мріє вже не просто про автономію в складі Російської республіки, а про Україну Велику, «велику не територією чи багатством, чи пануванням над іншими, а велику соціально-моральними вартостями».

Будуючи соціально-економічне життя Великої України, головною рушійною силою її вчений вважає селянство. Він досить точно підмітив, що серед українців переважають селяни, тому «... в українськім життю мають будучність, матимуть вплив, встоються тільки ті елементи, які стоятимуть в щирім контакті з селянською масою». Тому важливо створити умови для підвищення рівня життя селян. «Селянське господарство повинно високо піднятись над прожитковим мінімумом, а також дати змогу задовольнити певні вимоги достатку і комфорту».

Місто М.Грушевський вважає неукраїнським, але «... не повинні ми обертатись спиною й до міста». Серед неукраїнського населення міст вчений виділяє, насамперед, євреїв, а також росіян. Тому велика увага приділялася розвиткові національної культури євреїв і росіян і виробленню «приязних» відносин з елементом українським.

Серед завдань, які ставились перед державою, М.Грушевський виділяв не лише охорону ладу і порядку, а й розвиток демократизму і можливе наближення до соціалістичного ладу, охорону прав, інтересів і впливів економічно слабших, регулювання економічних і політичних прав на їх користь, створення можливо сприятливих інтересів для активної праці.

Розглядаючи основні елементи побудови держави та забезпечення її існування, які виділяв М.Грушевський, слід згадати перш за все державний устрій, який мав базуватись на засадах самоврядування, коли адміністрації надавалися б повноваження лише щодо загального контролю, координації й заповнення прогалин, які можуть виявлятись в діяльності органів самоврядування.

Церква мала бути відділена від держави, тому духовенство не мало входити до складу державних урядовців і виходило зі сфери впливу держави.

Школа теж повинна була бути підпорядкована органам самоврядування і деякою мірою виборним національним органам.

Постійна армія вважалась інститутом перехідним, тимчасовим, який замінила б пізніше народна міліція. Але оскільки вона існувала, то М.Грушевський виділив кілька ознак, що характеризують її демократичність. Так, необхідно, щоб кадрова старшина складалася з елементів ідейних, культурних, інтелігентних, щоб «відносини старшини до козаків були близькі, щирі, братерські», велике значення мало надаватися технічній підготовці старшини, її культурі й освіті [17, c. 6-8].

На думну вченого, Україна не може йти второваними шляхами — ні тими, які силоміць нав'язувалися Московським урядом, ні тими, якими йшли держави Заходу, тому потрібно йти тією дорогою, яку вказали реальні обставини життя. Це і є відповідь на запитання, чому такий прихильник федеративного устрою, як Михайло Грушевський, прагнув побудувати незалежну українську державу. Хоча до останніх днів свого життя великий історик в душі мріяв про автономну Україну в федеративному союзі з такими ж вільними державами, але, зважаючи на реальні обставини, зрозумів, що в складі Росії про таку вільну Україну годі й думати і тому закликав до побудови самостійної держави. Ось так за досить короткий проміжок часу, під впливом політики спочатку Тимчасового уряду, а потім і більшовиків, змінилися погляди видатного вченого на Українську державу.

Якщо розглянути основні закони, які прийняла Центральна Рада за час свого існування, то не дивно, що в багатьох із них ми бачимо відбиття державницько-правової концепції М.Грушевського, зокрема, його поглядів на федерацію і автономію, наприклад, в законах «Про національно-персональну автономію», «Про виборче право», «Про громадянство», в Конституції УНР як основному законі та інших законодавчих актах.

Так, у Конституції УНР, в якій проголошувалася рівність громадян незалежно від статі, віри, національності, освіти, майнового і податкового стану, бачимо віддзеркалення поглядів Михайла Грушевського щодо закріплення демократичних прав і свобод у законодавстві Української республіки. Конституцією також заборонялось «вживати у офіційних актах і діловодстві назви яких-небудь титулів». Проголошувалась недоторканність особи, її житла і листування. Жодна людина не могла бути затримана на території України без рішення суду. Коли ж таке затримання відбувалось на місці скоєння злочину, то громадянин мав бути звільнений не пізніше, як за 24 години, якщо суд не вирішить його подальшу долю. Смертна кара, катування і всі інші дії, що принижують людську гідність, скасовувались. Заборонялось влаштовувати обшуки у житлових приміщеннях або розпечатувати листи без судового наказу.

В Конституції проголошувалась свобода слова, друку, сумління, права на об'єднання в організації, на страйки, на зміну місця перебування, на участь у державному і місцевому управлінні через активне і пасивне виборче право, починаючи з 20 років, за винятком божевільних, тобто всі ті права, які, на думку вченого, повинні бути забезпечені у будь-якій демократичній республіці.

Прагнення М.Грушевського до демократичних виборів втілилося в Законі «Про вибори до УНР», відповідно до якого «право участі до виборів мають громадяни... обох полів, котрим до дня виборів вийде 20 років». Передбачалося створення спеціальної комісії у складі 16 осіб, якій доручалося «загальне пильнування ходу виборів і обмірковування засобів, необхідних для їх прискорення». Законом встановлювалася система покарань за ті чи інші порушення - наприклад, «винуваті в самовільнім здійманні, розірванні, закритті або змінені привселюдно виставлених виборчих відозв, оповісток або списків, які виходять від груп чи виборців.

Федералістичні уподобання видатного вченого і політичного діяча також знайшли своє втілення у діяльності Центральної Ради. Ще з середини червня 1917 р. у Києві почав готуватися з'їзд народів-федералістів, який мав відбутися наприкінці липня. Тоді на V-й сесії Української Центральної Ради було створено комісію під головуванням 0.Шульгина «по скликанню з'їзду народів Росії, що добиваються федеративного устрою держави».

Комісія пропонувала винести на порядок денний вісім питань: про майбутній федеративний устрій держави, про державну мову і мову окремих федеративних частин, про принципи і проекти розмежування автономних одиниць, про права національних меншин, про організацію союзу народів, про шляхи здобуття федеративного устрою, про поточну політику і тактику федералістів, про обсяг компетенції центрального органу федерації [20, c. 94-95].

Дослідивши зміст Закону «Про національно-персональну автономію» від 9 січня 1918 p., під яким стоїть особистий підпис М.Грушевського (що свідчить про те, що закону надавалося винятково важливого значення), ми бачимо, що цим законом Центральна Рада проголошувала право на самостійне творення свого «національного життя в межах УНР невід'ємним природничим правом націй».

Будь-яка нація могла створювати на територій України власний національний союз, якому б належало виключне право представництва даної нації перед державними і громадськими організаціями. Структура і склад керівних органів Національного союзу визначались Установчими зборами нації, делегати до яких обиралися з числа громадян віком понад двадцять років на основі загального, без різниці статі і віри, та рівного виборчого права, через безпосередні вибори і таємне голосування за принципом пропорційного представництва.

Про те, що Центральна Рада надавала винятково важливого значення національно-культурному розвиткові інших народів, як цього і прагнув Михайло Грушевський, говорить той факт, що з першого дня існування Генерального Секретаріату і до останнього дня функціонування Ради народних міністрів у їх складі існувало генеральне секретарство (міністерство) з міжнаціональних (міжнародних) справ і три товариша секретаря (міністра) - з російських справ, з єврейських справ та з польських справ. Цілком закономірним є те, що багато поглядів вченого знайшли своє відображення в діяльності Центральної Ради.

Можна погоджуватися чи не погоджуватися із ученим, шукати в його поглядах помилки чи недоречності, але незаперечним є його внесок у розвиток української держави і права. Можливо, варто звернутися до праць Михайла Грушевського зараз, коли ми намагаємося побудувати незалежну демократичну правову Українську державу [21, c. 58].

Розділ 3. Формування образу М.С.Грушевського в масовій свідомості сучасного українського суспільства

За радянських часів українському суспільству свідомо було нав'язане вкрай заідеологізоване уявлення про вченого. Ще від кінця 1920-х - початку 30-х pp. поширювалося офіційне тлумачення його як буржуазно-націоналістичного політика й історика. Творчі основи наукового пошуку дослідника подавалися, як теорія «безкласовості української нації», «єдиного потоку» тощо. Вряди-годи мали місце певні ослаблення, що дозволяли звертатися до більш адекватного аналізу діяльності й наукової спадщини історика. Але заборонно-цензурні обмеження за радянської влади так і не були до кінця зняті. Праці дослідника не перевидавалися, попередні їх видання зберігалися у спецфондах, цитувати і покликатися на думки вченого і політика заборонялося, згадувати його можна було тільки у негативному контексті. Крім того, оскільки йдеться про певний образ, слід враховувати й емоційний аспект сприйняття. Через це досить адекватною видається думка Я.Дашкевича про те, що Михайла Сергійовича ненавиділи всі псевдонауковці, яких дратувало те, що Україна мала вченого світового рангу, вороги України, її нації, апаратники, функціонери, що нищили вітчизняні гуманітарні знання та історичну пам'ять народу.

Тому наприкінці 80-х pp. XX ст. українському суспільству довелося заново відкривати для себе М.Грушевського. У цьому сенсі заявлена проблема має особливу актуальність, оскільки дозволяє відстежувати трансформацію суспільної свідомості в досить чистому щодо початкових умов дослідження вигляді.

Слід зауважити, що українські вчені виявляють помітний інтерес до сучасної історичної пам'яті народу, в тому числі й до того, як у ній представлений М.Грушевський. Так, Р.Пиріг, розмірковуючи про проблеми підготовки наукової біографії вченого та політика, принагідно окреслює видозміни його образу в сучасній суспільній свідомості3. Я.Дашкевич виділяє певні фази ренесансу науковця у сучасній Україні й дає окремі оцінки цьому процесу. А.Онкович розглядає персоналію «Михайло Грушевський» (як лінгвістичну та ментальну одиницю) у системі духовних орієнтирів сучасної молоді. Проте цілісного уявлення про сучасний образ вченого і політика в масовій громадській думці поки що нема [19, c. 25-26].

Цілком зрозуміло, що треба певним чином означити координати, в яких відбувається процес формування сучасного образу Михайла Сергійовича. Вже тут виявляються суперечливі підходи, зумовлені різним розуміння природи історичної пам'яті, сучасного стану української історіографії та місця М.Грушевського у них. Так, Г.Касьянов пропонує цю проблему розглядати у контексті «реабілітації постатей» із подальшою їхньою канонізацією. На його переконання, у цьому плані безумовним чемпіоном постає саме М.Грушевський. Пояснюється це тим, що «як кандидат на канонізацію, він відповідає всім вимогам: сам він піддавався гонінням, його історична схема цілком співзвучна потребам доби, її треба «реабілітувати», оскільки вона була забороненою, зрештою, образ видатного історика з його відреставрованим іміджем «класичного інтелігента» виглядає надзвичайно привабливою постаттю для любителів пам'ятників - як літературних, так і скульптурних. Коло замикається: канонізація видатного історика державою автоматично спрацьовує на канонізацію його професійного доробку»6. На нашу думку, процес реабілітації не обов'язково супроводжується неминучою канонізацією. Хоча цілком очевидно, що будь-яке націотворення, в тому числі й сучасне українське, не може обійтися без формування відповідного пантеону, а найбільш відомий конструктор модерної української нації не міг опинитися поза його межами. Інші дослідники, зокрема Л.Зашкільняк, пропонують розглядати процес повернення Грушевського як відновлення історичної справедливості. Адже він «дочекався нарешті тої уваги на Батьківщині, в Україні, на яку він по праву справедливості заслуговує завдяки своїй воістину подвижницькій науковій праці на ниві вітчизняної історії і культури». Л.Винар підкреслив необхідність повернення боргу вдячності сучасних поколінь Великому Українцеві: «Доки не спроможемося реалізувати ці проекти (видання всіх творів, епістолярію, опрацювання відповідних довідкових видань і монографій - В.М.), тяжко говорити про сплачений довг, про наше виповнення наукового і національного обов'язку перед будівничим Нової України, її Великим Сином Михайлом Сергійовичем Грушевським»8. Подібні етично-моральні підстави взагалі були типовими для більшої частини української діаспорної науки. Зокрема на цих настановах наголошував ще О.Оглоблин у 1954 p., звертаючись до сучасників із засадничим питанням: «Чи сповнили ми, сучасники й спадкоємці Грушевського, свій обов'язок визнання, пошани, і вдячності перед пам'яттю великого українського історика й великого українського громадянина?».

Отже слід визнати, реальний процес формування образу вченого і політика в сучасній історичній пам'яті не обмежується лише становленням національного історичного героя, а охоплює інші суспільно важливі процеси, у тому числі й загальнолюдські. Тому більш відповідними координатами для Михайла Гру-шевського можна визначити відтворення або ж реформування його образу, який сполучає історико-ідентифікуючі складники з морально-етичними [21, c. 60-62].

Найпотужнішим чинником впливу на стан історичної свідомості сучасного українського громадянства були кардинальні суспільно-політичні зміни, пов'язані з крахом СРСР і становленням національної державності. Тут цілком підтвердяться спостереження російської дослідниці Л.Рєпіної про те, що великі соціальні зрушення, політичні катаклізми дають потужний імпульс до змін у сприйнятті образів й оцінці значущості історичних постатей та подій.

В цьому контексті є очевидною роль державних інституцій у формуванні образу провідного історика і державного діяча. Важливо відмітити, зміна ставлення до Грушевського простежується вже на самому фініші існування радянського режиму в Україні. С.Кульчицький пояснює це тим, що тодішня правляча еліта в останній, що була представлена «суверен-комуністами», перестала дивитися на Москву й намагалася використати українську історію для легітимації нового політичного устрою. Майбутнє незалежної держави мало бути ідентифіковане з цінностями українського національного руху, у тому числі з УHP. Про це свідчила «Республіканська програма розвитку історичних досліджень, поліпшення і пропаганди історії Української РСР», схвалена постановою політбюро ЦК КПУ 21 липня 1990 р. Вона зокрема передбачала перевидання низки фундаментальних праць М.С.Грушевського, які понад півстоліття до того перебували в спецсховищах фундаментальних бібліотек.

Учений та політик стає одним із засобів легітимації влади у вже незалежній Українській державі. Принагідно слід згадати, що перші кроки її збіглися із 125-річним ювілеєм Михайла Сергійовича й влада активно підключилася до його відзначення на державному рівні. Надалі святкування наступних його ювілеїв стає постійною традицією. Згідно з указом Президента України від 8 січня 1998 p., було створено Раду з питань вивчення наукової спадщини та політичної діяльності М.Грушевського. Почала пропагуватися офіційна концепція двох коренів сучасної української державності. В цьому сенсі типовою є думка В.Литвина: «Теперішня українська державність має радянські корені, оскільки жодних інших просто-таки не існувало, але спирається вона на ідейні засади УНР Михайла Грушевського, Володимира Винниченка і Симона Петлюри».

Ім'я вченого й політика, його ідеї, цитати з цраць активно включаються до офіційного дискурсу. Так, у книзі колишнього Президента України Л.Кучми «Україна - не Росія» М.Грушевський виступає своєрідним критерієм для сучасного політичного процесу, оскільки започатковував модерну державність та «як голова Центральної Ради ... був фактичним президентом республіки з листопада 1917 року». Більше того, автор зізнається, що спеціально вивчав біографію Михайла Сергійовича не тільки з цікавості, а й практичного інтересу для з'ясування багатьох державних проблем, зокрема «федералістської мрії». Проте можна цілком погодитися з думкою Я.Грицака, що покликання на традицію української національної боротьби у тодішньої влади було дуже обережне й украй вибіркове. Вкорінення рудиментів радянської версії історії в колективній свідомості виявляються у тому, що «Кучма воліє ідентифікувати себе з Михайлом Грушевським (бо той був і українським патріотом, і совєтським академіком), Богданом Хмельницьким (бо той і творив українську державу, і намагався маневрувати в стосунках із Москвою) чи Петром Шелестом, пізнішою, національно-комуністичною копією Хмельницького, але не з такими антикомуністичними іконами, як Симон Петлюра, речником української самостійності в 1917-1920 роках, чи - страшно навіть сказати! - з лідерами ОУН і УПА Степаном Бандерою та Романом Шухевичем»17. Узагалі для пострадянської еліти як політичної, так і наукової притаманне досить прагматичне, споживацьке ставлення до образу вченого, яким, як класиком намагалися обґрунтувати політику сучасної Української держави. У цьому сенсі досить дотепно висловився львівський історик Б.Гудь у дискусії на конференції «Михайло Грушевський і сучасна історична думка» (вересень 1996 p.): «...Як легко відбулася зміна борід, які прикрашають кабінети наших можновладців. Одні бороди зняли - інші бороди повісили» [15, c. 355-356].

В сучасній Україні науковець отримав не тільки державну, а й достатньо виразну політично-партійну характеристику.

Постать М. Грушевського була залучена до актуальної української політики. Зокрема це виявлялося в процесі становлення інституту президентства як такого і в умовах перебігу окремих відповідних виборчих кампаній. Очевидно, саме в цьому полягає реальне пояснення поширення версії про президентство самого М.Грушевського. Уперше це питання публічно обговорювали ще під час президентської виборчої кампанії 1991 р. Але пік такої політизації припав на кампанію 1999 p., коли однією з основних її ідеологем стала ідея про третього Президента. Найрізноманітніші пропагандистські матеріали містили досить прозорий ряд Грушевський - Кравчук - Кучма (на другий термін).

Звернення до образу Михайла Грушевського як певного національного чи політичного символу спостерігалося й під час останньої виборчої кампанії до Верховної ради України 2006 р. Хоча його суспільна артикуляція була значно меншою, ніж образу Т.Шевченка. Так, у телерекламі Українського народного блоку Костенка - Плюща, присвяченій захисту державного статусу української мови, у кількох ракурсах був поданий пам'ятник М.Грушевському в Києві, що знаходиться на розі бульвару Шевченка та вулиці Володимирської. У програмі блоку Олійника - Сироти подавалася його цитата: «Біда України в тому, що нею правлять люди, яким вона не потрібна».

Безперечно, що суттєвим чинником, який впливає на формування уявлень сучасного українського суспільства про Михайла Сергійовича, є розвиток, власне, наукових досліджень, як теоретико-методологічних, загальноісторичних, так і спеціально присвячених йому. Проте у межах цієї публікації не час та не місце надавати спеціальну оцінку загальним здобуткам української історичної науки в осмисленні цієї постаті. Цілком очевидно, що це завдання для окремих публікацій (причому значно більших, ніж формат статті). Тут лише доцільно відзначити, що в українській історіографії маємо принципово нову ситуацію у ставленні до М.Грушевського, ніж це було за радянського часу. Передусім відбулося повернення значної частини його наукової спадщини, починаючи від репринтного перевидання «Ілюстрованої історії України» (яке наприкінці 80-х pp. збирало величезні черги в книгарнях Києва, Львова й інших міст), фундаментальних «Історії України-Руси» та «Історії української літератури» до новітнього 50-томного Повного зібрання творів. Реалізація останнього проекту, проте, рухається вкрай повільними темпами. Цілком можна погодитися з думкою Я.Грицака, що на середину 90-х pp. завершилася загальна зміна дослідних парадигм: марксистської, класової на національну: «Тому більшість українських істориків у відповідь на нову політичну кон'юнктуру визнали схему української історії Грушевського як абсолют». Саме ця обставина спричинилася до важливої методологічної дискусії, тон в якій задавали критично мислячі історики (Н.Яковенко, Г.Касьянов, О.Толочко й ін.), котрі вважали, що некритичне сприйняття спадщини вченого, побудованій на національних міфологемах, гальмує загальний розвиток історичної науки в Україні. Вочевидь, ці дослідники вже не хотіли жити у «добу Грушевського» і не вважали слідом за ним, що можна пізнати одну істину, яка може нас визволити [14, c. 31-33].

Попри досить помітну дискусійність в оцінці теоретико-методологічної спадщини Михайла Сергійовича сучасна історіографія спромоглася на вироблення кількох аксіоматичних тверджень, які сприймаються більшістю істориків. Важливо, що М.С.Грушевський сприймається як класик історичної науки. Але ставлення до самої класичної спадщини може бути різним: приймаки її лише як історіографічну, проте лише, як антикварну цінність чи базувати на ній сучасні методологічні пошуки.

Усе ж осмислення постаті вченого та політика можна віднести до ще «гарячих тем» української історичної науки та громадської думки. Цей процес ще явно не завершився й не усталився. Принаймні, тільки нещодавно з'явилися праці, що почали наповнювати біографічну нішу знання про його постать.

Вагомим чинником відозміни суспільного сприйняття М.Грушевського є діяльність наукових громадських організацій, насамперед Українського історичного товариства, яке очолює Л.Винар. Від 1990 р. останнє активно впливає на свідомість, передусім українських істориків, а відтак і ширшого громадського загалу. Суто наукові завдання УІТ - видання й поширення «Українського історика», серій монографій та джерел із галузі грушевськознавства, проведення форумів учених, підтримка молодих дослідників - набувають і відповідного громадського резонансу. Особливо помітними подіями стало проголошення з ініціативи УІТ 1991 р. ювілейним роком М.Грушевського (на рік раніше від прийняття рішення про відзначення на державному рівні) й 1996 р. міжнародним роком М.Грушевського.

Новим чинником, що впливає на масову свідомість, усе більше стають сучасні інформаційні технології. Так, постать ученого та політика є досить популярною у мережі Інтернет. Цікаво, що український об'єднаний портал Укроп у рубриці Енциклопедії «100 видатних імен України» досить об'єктивну статтю про М.Грушевського завершує такою фразою: «Пам'ять про нього вічна, наукові праці - невичерпне джерело мудрості на всі віки».

Під час розгляду процесу трансформації ставлення до Михайла Сергійовича в громадській думці слід враховувати, що доба нинішнього українського націостановлення характеризується своєрідною розмитістю образу національного історичного героя. Підняті хвилею «перебудови» й «романтикою» початків незалежності, заборонені раніше постаті української минувшини, особливо пов'язані з визвольною боротьбою, так і не були імплантовані в масову свідомість як основа національного пантеону. Ті чи інші історичні особи набули чіткого ідеологічного, культурного, етнічного, регіонального або навіть мовновизначеного забарвлення, що ускладнювало й донині ускладнює їхнє сприйняття як загальнонаціональних. Крім того, серед значних прошарків населення ще панують радянські міфологеми. Останні посилено підживлюються діяльністю лівих та проросійських політичних партій, які у такий спосіб намагаються зберегти свій ідеологічний вплив на них [7, c. 65].

Певні новації щодо ствердження загальнонаціональних постатей спостерігаються, на нашу думку, лише у випадку з М.С.Грушевським. Можна з великою вірогідністю стверджувати, що завдяки діяльності владних чинників, публіцистів і науковців маємо прообраз новітнього «батька нації», прийнятного для більшості громадян та регіонів України. Хоча при цьому й відбулася неминуча у таких випадках примітивізація його справжнього образу. Як доречно зазначив Я.Р.Дашкевич, ренесанс вченого і політика в Україні не був позбавлений ознак часом малокритичної ейфорії та перетворення живої постаті на бронзовий пам'ятник. Особливо відчутно на цьому процесі позначився політичний аспект - головування М.С.Грушевського в Центральній Раді, що давно вже прирівнювалося до президентства, стало витоком політичної генеалогії сучасних президентів України й тим також сприяло забронзовуванню його постаті. У цьому ж ключі слід розглядати спробу створити ширший пантеон історичних героїв, розмістивши їх образи на національній валюті - гривні. Запропонований історичний ряд, побудований на комплексному аксіологічно-хронологічному принципі (хоча і не скрізь дотриманому), був не одразу сприйнятий всіма громадянами України. Особливе заперечення з боку орієнтованих на російську традицію викликало розміщення зображення І.Мазепи. З часом подібні закиди припинилися. Зображення Михайла Сергійовича на п'ятдесятигривневій купюрі не викликало суттєвих заперечень з боку громадськості [4, c. 70].


Висновки

Михайло Грушевський - одна з ключових постатей української політики і національної гуманітарної науки першої чверті XX ст. Голова Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, професор Львівського університету, голова Українського наукового товариства у Києві, засновник Українського соціологічного інституту у Відні, фундатор Історичної секції Всеукраїнської академії наук (ВУАН), академік ВУАН (1923) і академік Академії наук СРСР (1929) - ось незначний перелік його наукових, науково-організаційних і викладацьких посад та вчених звань. Він також наставник молоді й керівник Львівської та Київської історичних шкіл.

Разом з тим М. Грушевський відіграв помітну роль у політиці. Чимало зусиль він доклав до розбудови міжпартійного блоку Товариства українських поступовців, а у березні 1917 р. — квітні 1918 р. очолював Українську Центральну Раду. У своїй державотворчій діяльності суспільствознавець керувався принципами законності і моральності, згуртував когорту тих подвижників, котрі закладали конституційні засади майбутньої української незалежності. Його життя було складним і суперечливим. Він пізнав насолоду від творчої, звитяжної праці, досяг європейської і світової слави на теренах науки. Разом з тим за свої політичні переконання Михайло Грушевський зазнав репресій від російського самодержавства, а також від комуністичного режиму.

Могутня зброя вченого - це його концепція безперервності українського історичного процесу. Вона озброювала тих, хто мріяв про волю України, ставала дороговказом для дослідників національної минувшини.

Але, як не дивно, дотепер про нього не було створено жодної комплексної праці, яка б охоплювала ключові етапи його життєвого шляху, хоча українська історіографія як за кордоном, так і в Україні Михайлу Грушевському приділяла належну увагу. З'явились ґрунтовні праці Л. Винара, І. Гирича, Я. Дашкевича, С. Кіржаєва, О. Оглоблина, Р. Пирога, С Плохія, І Приймака, О. Рубльова, В. Смолія, П. Соханя, В. Ульяновського, О. Юрковоїта ін. науковців. Ці роботи розширювали знання про М. Гру-шевського та його діяльність. Було складено своєрідну мозаїку, однак більш-менш повної біографії вченого так і не було створено. Отже, головне завдання, що перед нами стояло, - створення синтетичної наукової біографії відомого українця, яка б охоплювала переважно весь спектр його життя та діяльності.

Головною ділянкою наукової творчості М.Грушевського є історія України і допоміжні історичні дисципліни. В монографії “Гортаючи сторінки…” автор дисертаційного дослідження окремий розділ присвячує історичним зацікавленням М.Грушевського, розглядаючи їх крізь призму історіографічних досліджень вченого в його “Історії України-Руси”. Не менш важливим вважалося також в історіографічному ракурсі зафіксувати спостереження й думки численних авторів, котрі в своїх дослідженнях аналізують зміст монументальної праці, історичної спадщини М.Грушевського. В главі проаналізовані праці Д.Дорошенка, Д.Багалія, Л.Мельника, О.Ситника, Я.Ісаєвича, М.Жулинського, І.Франка, В.Герасимчука, М.Кордуби, Б.Крупницького, С.Томашівського, О.Пріцака, І.Витановича, Н.Полонської-Василенко, О.Домбровського, цикл досліджень Л.Винара, а також П.Соханя, В.Смолія, Л.Зашкільняка, Я.Дашкевича та інших сучасних українських вчених.


Список використаної літератури

1. Бурлака Г. Літературна творчість Михайла Грушевського // Дивослово. - 2009. - № 1 . - C. 48-54.

2. Бурлака Г. Літературно-критична спадщина Михайла Грушевського: джерелознавчі знахідки/ Г. Бурлака //Слово і час. - 2008. - № 6. - C. 77-82.

3. Верба І. Маловідомі сюжети з життя Михайла Грушевського (квітень 1918-квітень 1919 рр.) //Історичний журнал. - 2003. - № 1. - C. 72-76.

4. Винар М.С. Сучасний стан Грушевськознавства //Пам'ять століть. - 1997. - № 2. - C. 62-70

5. Владовська Т. Видавнича діяльність Михайла Грушевського/ Т.Владовська //Дивослово. - 2001. - № 2. - C. 22-23.

6. Гирич І. Спадщина М.Грушевського і сьогодення //Історія України. - 2001. - № 43. - C. 4-7

7. Дашкевич Я. Михайло Грушевський - творець концепції української національної науки // Наукове товариство імені Т.Шевченка і українське національне відродження. Зб. наук, праць і матеріалів Першої наукової сесії НТШ. Березень 1990. - Л., 1992. - С.65.

8. Дашкевич Я. Михайло Грушевський як особа і особистість. Передмова // Листи Михайла Грушевського до Кирила Студинського (1894-1932 pp.). - Л.; Нью-Йорк, 1998. - C.V-XI.

9. Жук А. Проф. М. Грушевський і Союз визволення України в роках першої світової війни //Молода нація. Альманах. - 2002. - № 3. - C. 111-134

10. Жуковський А. Політична і публіцистична діяльність М.С.Грушевського на еміграції 1919-1924рр. //Український історичний журнал. - 2002. - № 1 . - C. 96-125.

11. Костенко Т. Дорогами Михайла Грушевського //День. - 2001. - 23 листопада. - C. 8

12. Лозовий В. Діяльність Михайла Грушевського у Кам’янець-Подільський період (1919р.)/ Віталій Лозовий //Молода нація. Альманах. - 2004. - № 4. - C. 22-27

13. Марочко В. Михайло Грушевський: Невідомі листи першого Президента України //Слово Просвіти. - 2004. - № 43. - C. 10

14. Масненко В.В. Формування образу М.С. Грушевського в масовій свідомості сучасного українського суспільства //Український історичний журнал. - 2006. - № 5. - C. 19-35

15. Онкович А. Персоналія «Михайло Грушевський» у колі духовних орієнтирів сучасної молоді // Михайло Грушевський - науковець і політик у контексті сучасності. - К., 2002. - С.353-360.

16. Пиріг Р. Михайло Грушевський в об’єктиві реальності/ Руслан Пиріг //Наука і суспільство. - 2006. - № 11-12. - C. 12-15

17. Пиріг Р.Я. Ідейно-політичні підстави компромісу Михайла Грушевського з більшовицькою владою: До 140-річчя з дня народження М.С. Грушевського/ Р.Я. Пиріг //Український історичний журнал. - 2006. - № 5. - C. 4-19

18. Пиріг Р.Я. Проблеми підготовки наукової біографії Михайла Грушевського // Український історичний журнал. - 2005. - №4. - СІ79-180.

19. Проблеми становлення української історіографії у працях Михайла Грушевського // Михайло Грушевський – науковець і політик у контексті сучасності: Зб. наук. пр. – К., 2002. – С. 25-36.

20. Райковський Б. Михайло Грушевський - засновник системи демократичних виборів в Україні //Вісник Центральної виборчої комісії. - 2006. - № 1. - C. 94-98

21. Рогожин А. Михайло Грушевський - світоч української державності. / А.Рогожин //Право України. - 1996. - № 7. - C. 58-63

22. Рум’янцев В. Михайло Сергійович Грушевський - видатний український державний діяч: До 140-річчя від дня народження/ В. Рум’янцев //Вісник Академії правових наук. - 2006. - № 4. - C. 78-86

23. Смолій В. М.Грушевський і деякі питання історіографічного процесу на Україні кінця 19-початку 20 ст.: До 135-річчя від дня народження М.Грушевського/ В.Смолій //Історія України. - 2001. - № 41. - C. 1-2

24. Тельвак В. Методологічні основи історичних поглядів М.С.Грушевського (кінець ХІХ - початок ХХ століття) //Київська старовина. - 2002. - № 2. - C. 3-28.

25. Тельвак В. Теоретичні проблеми історії у творчій спадщині М.С.Грушевського-рецензента (1894-1914 рр.) //Київська старовина. - 2001. - № 5. - C. 157-165

26. Тищенко Ю. Михайло Грушевський/ Ю.Тищенко //Пам'ять столІть. - 1997. - № 6. - C. 66-72

27. Ткаченко І. Видавнича діяльність М.С.Грушевського в Києві (1907-1914) у документах Київського Тимчасового комітету у справах друку //Бібліотечний вісник. - 2005. - № 2. - C. 39-42

28. Цибенко І. "Історія України-Руси" М.Грушевського як зразок бібліографічної культури //Вісник Книжкової палати. - 2003. - № 1. - С.37-39.

29. Цибенко І. Діяльність М.Грушевського: пошук бібліографічних джерел/ І.Цибенко //Бібліотечна планета. - 2002. - № 4. - С.34-35.

загрузка...
Top