Культуромовна стратифікація суспільства

Вступ.

1. Теоретико-методологічні аспекти стратифікації суспільства.

1.1. Соціальна структура суспільства: основні види та елементи.

1.2. Трансформація соціальної структури українського суспільства.

2. Культурна трансформація українського суспільства.

2.1. Мовна ситуація в країні.

2.2. Нормативна система українського суспільства.

2.3. Життєві цінності населення України.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми. В умовах розвою соціально-економічних, етнополітичних, світоглядно-духовних засад української держави, пошуку оптимальних моделей трансформації і розвитку українського суспільства особливого значення набувають ментально-психологічні, світоглядні, ціннісно-нормативні та інші духовні передумови його функціонування. Ключовим питанням, що дозволяє, комплексно, системно розглянути ці чинники є проблема культури, що і визначає актуальність даного дослідження.

Соціальний світ впливає на індивіда не тільки через дії реально існуючих людей, які розмовляють, спілкуються, показують приклад або переконують, але й через невидимі способи дій і об'єкти, що створені людьми в світі, який людину оточує. Існують продиктовані форми соціальної взаємодії: звичаї і схеми, сценарії, ігри, ритуали, культурні форми, існують штучно створені об`єкти. А це означає, що в кінцевому підсумку при дослідженні людського суспільства вивчення оточуючого культурного середовища є невід`ємною і обов`язковою частиною наукового, зокрема, етнополітологічного дослідження. Тому розкриття ролі і місця культури в сучасному житті шляхом аналізу її взаємовідносин з іншими суспільними феноменами є досить плідним та перспективним. В свою чергу, такі проблеми як "культура і суспільство", "культура і етнос", "культура і держава", "культура і політика" вимагають прискіпливого розгляду їх глибинного взаємозв’язку та взаємодоповнення, причому комплексно, в рамках спеціального дослідження, для виявлення сутнісних ознак цих феноменів, що безумовно дозволить ефективніше використовувати їх позитивні невичерпні можливості, поки що невитребуваний потенціал.

Все перераховане вище й зумовило мету і завдання дослідження. Отже, метою дослідження є всебічний комплексний соціологічний теоретичний аналіз культуро мовної стратифікації в українському суспільстві.

Реалізація мети вимагала вирішення наступних завдань:

  • всебічно розглянути існуючі на сьогодні зміни у класовій структурі;
  • розкрити значення та роль соціальної стратифікації українського суспільства;
  • дослідити процес культурної трансформації суспільства;
  • розкрити особливості життєвих цінностей населення.

Об’єктом дослідженнявиступає суспільство, що розглядається у широкому розумінні слова, як позаприродна, пов`язана з людською діяльністю реальність, у контексті культури.

Предметом дослідженняє аналіз культурно-політичних (етнополітичних) передумов існування суспільства.


1. Теоретико-методологічні аспекти стратифікації суспільства

1.1. Соціальна структура суспільства: основні види та елементи

Суспільство є складною соціальною системою, структурно організованою цілісністю, яку утворюють різні елементи, компоненти, підрозділи. У свою чергу вони теж мають певний рівень організованості й упорядкованості власної структури. Це дає підстави стверджувати, що соціальна структура суспільства є комплексним, багатомірним утворенням.

Соціальна структура суспільства — ієрархічно упорядкована сукупність індивідів, соціальних груп, спільнот, організацій, інститутів, об'єднаних стійкими зв'язками і відносинами.

Іншими словами, це внутрішній устрій суспільства, який складається з відповідно розташованих, упорядкованих елементів, що взаємодіють між собою. Поняття «соціальна структура» охоплює системно-організаційний і стратифікаційний аспекти.

Згідно із системно-організаційним аспектом головний зміст соціальної структури створюють соціальні інститути, насамперед економіка, політика (держава), наука, освіта, сім'я, зберігаючи і підтримуючи існуючі в суспільстві відносини і зв'язки. Ці інститути нормативно регулюють, контролюють і спрямовують поведінку людей у життєво важливих сферах, а також визначають стійкі, регулярно відтворювані їх рольові позиції (статуси) у різних типах соціальних організацій. Соціальний статус є первинним елементом соціальної структури суспільства, що розкриває місце особистості в соціальній структурі суспільства. Він зумовлений професією, віком, освітою, матеріальними статками тощо. Наприклад, структура сім'ї утворюється взаємозалежною мережею позицій: чоловік, дружина, діти; у системі освіти — учитель, учень; в економіці — підприємець, робітник і т. д. Соціальні позиції (статуси) та зв'язки між ними визначають характер соціальних відносин. На основі близькості соціальних статусів, що встановлюють потенційну можливість участі індивідів у відповідних видах діяльності, формуються складніші структурні елементи суспільства — соціальні групи.

Соціальна група — відносно стійка, історично сформована сукупність людей, об'єднаних на основі загальних соціально значущих ознак.

Це поняття є родовим щодо понять «клас», «соціальна верства», «колектив», «нація», «етнічна, територіальна, релігійна та інші спільноти», оскільки фіксує соціальні відмінності між окремими сукупностями людей у процесі розподілу праці та їх результатів. Ці відмінності мають у своїй основі відношення до засобів виробництва, влади, специфіки праці, фаху, освіти, рівня й структури доходів, статі, віку, національної належності, місця проживання, стилю життя тощо[5, c. 33-35].

У кожному суспільстві існує певна кількість соціальних груп, утворення яких зумовлено:

— спільною діяльністю (наприклад, професійні

групи, зайняті у сфері політичної, економічної та духовної діяльності);

— спільним просторово-часовим існуванням (середовищем, територією, комунікацією);

— груповими установками та орієнтаціями.

У соціальні групи люди об'єднуються на підставі спільних соціальних інтересів, які зумовлюють їх дії. Формуються вони з представників різних груп залежно від їх становища та ролі в суспільному житті. Оскільки інтереси, скажімо, у робітника і підприємця різняться між собою, то вони реально становлять різні соціальні групи. Але соціальні інтереси груп, формуючись на основі індивідуальних інтересів їх учасників, не замикаються у власних егоїстичних рамках. У процесі соціальної взаємодії індивідів виробляються інтереси груп як цілісності, які є втіленням інтегрованих, спільних інтересів індивідів, що належать до цих груп. Соціальний інтерес групи завжди спрямований на збереження або зміну її становища в суспільстві.

У соціальній структурі суспільства взаємодіють різні за чисельністю соціальні групи. Традиційно їх поділяють на малі та великі.

Мала соціальна група — нечисленна за складом соціальна група, учасники якої об'єднані спільною діяльністю і перебувають у безпосередньому стійкому особистому спілкуванні, що є основою для виникнення як емоційних стосунків, так і особливих групових цінностей і норм поведінки.

Родовою ознакою малої групи є наявність безпосередньо тривалих особистих контактів (спілкування, взаємодія), властивих, наприклад, сім'ї, виробничій бригаді, шкільному класові, колективу космічної, арктичної станцій, спортивній команді, релігійній секті, групі друзів тощо. Мінімальний розмір малих груп — дві особи, максимальний — кілька десятків.

Велика соціальна група — численна за складом група людей, об'єднаних для спільної діяльності, але взаємодія між якими формальніша.

До них можна віднести професійні, демографічні, національні спільноти, соціальні класи.

Соціальна структура суспільства завжди передбачає групування його елементів. Критерієм їх диференціації чи інтеграції є їх позиція щодо певних суспільних ресурсів (влада, власність), виконувані у суспільстві функції (соціальна роль), соціальний статус (ієрархічне місце в суспільстві), єдність культурних норм і цінностей (культурна ідентичність) та ін. Факторів, що визначають структурну організацію суспільства, багато, і їх необхідно брати до уваги. Залежно від критерію виділяють сімейно-побутову, релігійну, соціально-політичну, освітню та інші підструктури суспільства[12, c. 214-215].

1.2. Трансформація соціальної структури українського суспільства

Трансформація соціальної структури передбачає зміну, перетворення її істотних рис. Для з'ясування особливостей трансформаційних процесів у сучасному українському суспільстві необхідно зіставити їх з попереднім станом суспільства. Без цього неможливо використовувати основні тенденції розвитку й елементи соціальної структури, що відіграють у ньому провідну роль.

Відомо, що в Радянському Союзі існувала структура тоталітарного суспільства, яка не допускала інших форм власності, крім державної чи одержавленої, іншої ідеології, крім комуністичної. Усе це разом з іншими чинниками ешелонувало вертикаль ієрархічних відносин, за яких володіння владою передбачало право розпоряджатися власністю і брати участь у її розподілі. У такому суспільстві відсутні класи через відсутність економічних основ їх існування.

Соціальна структура тоталітарного суспільства жорстко детермінована: жодні впливи не можуть зруйнувати головної соціальної межі — між правлячою елітою (вищих верств господарської, партійної, державної номенклатури) та рештою суспільства. З роками в радянському суспільстві склався механізм самовідтворення еліти (номенклатури), сформувалися внутрішні горизонтальні та вертикальні зв'язки: неписані правила апаратної гри зумовлювали визначений тип поведінки; належність до владної еліти відкривала доступ до привілеїв. Кастовість і корпоративізм робили еліту замкненою стратою, ротація кадрів здійснювалася за суворо визначеними правилами, унеможливлюючи появу в її рядах «випадкових» осіб.

Решта суспільства, що не належала до еліти, була соціально слабодиференційованою. Через відчуження від власності та влади вона не могла ефективно впливати на суспільні процеси. Соціальні переміщення в ній могли бути тільки горизонтальними, стосуючись професії, а не зміни соціальної позиції в суспільній ієрархії, позаяк реально соціальні позиції робітника, селянина, інтелігента відрізнялися мало. Слабка вертикальна мобільність підривала стимули до соціальної і трудової активності, консервувала низькі життєві стандарти переважної більшості суспільства.

Повне відчуження від власності нівелювало принципову різницю між двома декларованими класами — робітниками і колгоспниками та соціальною верствою — інтелігенцією. Попри деякі розбіжності в характері та змісті праці, освіті й психології, ці соціальні групи являли собою масу найманих працівників, слабо структуровану за доходами, доступом до прийняття рішень, ціннісно-ідеологічними настановами[15, c. 43-46].

Соціальна структура сучасного українського суспільства залежить від спрямування сутності соціальних трансформацій, суть яких — у зміні функціональних зв'язків у суспільстві. її основу становлять:

1. Зміна суспільної форми всіх основних соціальних інститутів — економічних, політичних (передусім інститутів власності), культурних, освітніх; глибокий суспільний переворот і реформування тих соціальних засад і регуляторів, що формують соціальну структуру (вона стала менш жорсткою, рухливішою).

2. Трансформація соціальної природи основних компонентів соціальної структури — класів, груп і спільнот; відновлення їх як суб'єктів власності й влади; поява економічних класів, верств і страт з відповідною системою соціальних конфліктів і суперечностей. ^ £. Ослаблення існуючих у суспільстві стратифікаційних обмежень. Поява нових каналів підвищення статусів, посилення горизонтальної та вертикальної мобільності українців.

4. Активізація процесів маргіналізації.

Маргіналізація (лат. margo — край, межа) — втрата особистістю належності до певної соціальної групи, норм і цінностей відповідної субкультури без входження до іншої.

Це процес зміни суб'єктом одного соціально-економічного статусу на інший. В українському суспільстві на рубежі XX—XXI ст. вона характеризується переходом переважно в нижчі верстви населення (феномен «нових бідних», соціальні групи військовослужбовців, інтелігенції).

5. Зміна порівняльної ролі компонентів соціального статусу. Якщо в стратифікації радянського суспільства домінував адміністративно-посадовий критерій, пов'язаний з місцем у системі влади та управління, то в нинішньому вирішальним є критерій власності й доходів. Раніше політичний статус визначав матеріальне становище, тепер величина капіталу визначає політичну вагу.

6. Підвищення соціального престижу освіти і кваліфікації, посилення ролі культурного фактора у формуванні високостатусних груп. Зумовлено це становленням ринку праці. Але це стосується спеціальностей, які користуються попитом на ринку, насамперед — економічної, юридичної та управлінської.

7. Зміна якісних і кількісних параметрів соціальної структури. Відомо, що чим прогресивніша статевовікова структура, тим більшими можливостями розвитку вона наділена, тим стійкіший соціальний (трудовий, інтелектуальний, культурний) потенціал населення. Внаслідок негативних демографічних тенденцій населення України щорічно зменшується в середньому на 400 тис. осіб, на тлі загальної депопуляції населення (кожна п'ята українська родина не має дітей) знижується рівень народжуваності, скорочується середня тривалість життя (якщо на початку 90-х років XX ст. за показниками здоров'я Україна посідала 40-ве місце у світі, то через десять років вона перемістилася у другу сотню).

8. Поглиблення соціальної поляризації суспільства. Майновий чинник є стрижнем трансформацій. Економічний статус і спосіб життя еліт, вищої верстви різко зросли, а у більшості населення — різко знизилися. Розширилися межі зубожіння і бідності, виокремилося соціальне «дно» — жебраки, безпритульні, декласовані елементи[13, c. 29-32].


2. Культурна трансформація українського суспільства

2.1. Мовна ситуація в країні

На початку ХХІ століття значно активізується роль матеріальної і духовної культури, як сукупності засобів і результатів діяльності людини. Культурно-історичні структури стають паритетними з соціально-економічними структурами, що домінували раніше. У зв’язку з цим суспільні процеси набувають характеру соціокультурних: соціальні відносини не тільки впливають на культуру, але й в ряді країн відчувають все сильніший вплив з боку культури.

Мовне питання не можна розглядати ізольовано від усієї політичної, соціально-економічної та культурної ситуації. Нині втрачено ту ініціативу в мовній політиці, яка починала народжуватися в час здобуття незалежності.

Причини — і в об’єктивних обставинах (кризовий стан суспільства, зниження престижу українськості внаслідок соціальних розчарувань), і в суб’єктивних (незацікавленість державних структур, «втома» громадських інституцій, пряма політична протидія з боку певних груп). Закон «Про мови» не виконується, програми підтримки української мови (як і культури) не здійснюються — як через відсутність належного фінансового, технічного, організаційного забезпечення, так і через брак або невиявленість державної волі. У багатьох сферах ми відкинені назад навіть порівняно з кінцем 80-х років.

У нинішній складній ситуації державна мовна політика має поєднувати цілеспрямованість і рішучість з розсудливістю, тактовністю і навіть обережністю в засобах.

Цей підхід полягає у поступовому створенні об’єктивних обставин, які робитимуть українську мову потрібною і престижною для всіх, а українську культуру — привабливою і конкурентоспроможною на всіх рівнях. Зробити це не просто, з огляду на глибину зрусифікованості українського суспільства та могутню дію стихії дальшої русифікації. Тут науковці — політологи, культурологи, соціологи, соціолінгвісти — повинні запропонувати систему дій, виґрунтувану на аналізі реальності й передбаченні перспектив.

Усяке явище осягається в його ґенезі й динаміці. Нинішнє становище української мови й культури зумовлене тяжкою історичною спадщиною — століттями бездержавності, коли різні імперські режими послідовно проводили політику обмежень, переслідувань, заборон української мови, культури, а то й будь-яких форм українського національного життя. В історичних архівах зафіксовані десятки — багато десятків! — офіційних актів, що декретували таку політику, і тисячі — тисячі! — фактів терору проти українських культурних організацій та носіїв української мови. Все це було складовою частиною системної асиміляції українського народу.

Але парадокс: сьогодні, в незалежній Україні, дедалі частіше й наполегливіше лунають голоси — окремих політичних діячів, специфічних громадських організацій, органів преси і навіть людей з науковими ступенями — про те, що ніяких переслідувань чи обмежень українська мова ніколи не зазнавала. В одних випадках це невігластво, в других — цинізм, у третіх — свідома політична пропаганда, мета якої: вщепити суспільству думку про нормальність «реальності», зняти її історичну, соціокультурну і моральну оцінку. Тому, на мій погляд, важливого значення набувають дослідження «історії хвороби», публікація відповідних документів, широке інформування громадськості про дію механізмів витіснення української мови та культури, — а це сприятиме формуванню захисних реакцій.

За цих умов абсолютно необхідною стає рішуча і широка державна підтримка української культури та українського слова (книга, газета, радіо, телебачення), української освіти — за допомогою ринкових і законодавчих механізмів. Зрештою, таку систему заходів розроблено й запропоновано, але державі не вистачає волі прийняти її і здійснювати. Роками не ухвалюються законопроекти, які покликані створити умови для відновлення і розвитку українського книгодрукування, зняти податковий зашморг з української книги; навести лад у ліцензуванні й оподаткуванні іноземної естрадної навали, яка сьогодні спустошує і фінансові джерела української культури; заблоковано системні заходи, які пропонує Рада з мовної політики при Президентові України.

Однією з причин стагнації, а навіть регресу є те, що кожен, навіть найобережніший крок у бік розширення сфери функціонування української мови викликає протести з боку відомих внутрішніх і зовнішніх політичних сил, звинувачення у придушенні російської мови і культури, у порушенні прав людини, — причому до прав людини відноситься все, крім права українця на українську книжку, українську газету, освіту рідною мовою, зрештою — права на майбутнє своєї мови, своєї культури, своєї держави.

Мовно-культурна сфера сьогодні перенасичена політичними й ідеологічними спекуляціями, довільні журналістські версії, міфи та міфоподібні утворення витіснили наукову інтерпретацію явищ і коректність понять. На всі лади оперуємо поняттям «російськомовне населення», але де наукові дослідження, в яких було б розкрито зміст цього поняття під кутами зору статистичним, культурологічним, соціолінгвістичним, соціо-психологічним, мотиваційним — тобто показано його масштаби, регіональну локалізацію, якісне наповнення, діапазон виявів і градації, ситуаційну зумовленість, вплив на якість культурного життя суспільства і на перспективи української культури й українства взагалі. А тим часом у засобах масової інформації дедалі напористiше виступають самозвані речники так званого «російськомовного населення» як нібито монолітної новонаціональної групи, що одностайно відторгається від української мови і тільки й мріє про приєднання до Росії, звичайно ж, у формі «слов’янського союзу». Більше того, дедалі організованіше лунають голоси про страждання «російськомовного населення», якому, виявляється, в Україні забороняють користуватися російською мовою. «...Тепер нам забороняють вживати рідні мови навіть у повсякденні. Такого вже давно немає ніде у світі. Окрім «європейської» країни України», — читаю днями в одній газеті, більша частина тиражу якої, до речі, виходить російською мовою. Не називаю газети і авторки, бо це типова для певного кола заява. Але хотілося б побачити бодай одну людину, якій в Україні забороняють говорити по-російському — чи то в повсякденні, чи то «на свята».

Що ж до вимог надати російській мові статус другої державної, то варто б спочатку спрогнозувати наслідки. На мій погляд, позиції російської мови це мало змінить, оскільки не зайнятого нею простору майже не лишилося, зате на другий день зникнуть українські декорації нашої держави — вивіски, реклама, офіційні документи українською мовою. Воно то картина стане «прозорішою», але жаль розлучатися з ілюзією, що живемо в українській державі. На мій погляд, про державний статус російської мови в Україні варто буде говорити тоді, коли українська досягне фактичної, а не формальної рівності з нею — в Україні таки.

У зв’язку з цим постає питання про плутанину, а часом і демагогію навколо «національних меншин» в Україні. Під цю категорію підводяться зовсім різні національні групи, — як ті, які справді є субдомінантними і за долю культури і мови яких маємо нести відповідальність ми, українці, так і та вельми умовна національна меншина, яка насправді домінує у мовній сфері завдяки позиціям, здобутим у результаті жорстокої русифікації України в Російській імперії і в СРСР. Якщо дивитися правді в очі, то сьогодні в Україні найбільш загроженою національною меншиною, яка потребує захисту, є українськомовні українці. Цього не можуть зрозуміти в європейських організаціях, що здійснюють свій тиск на Україну і в мовній справі. І тим українським політикам, які полюбили казеннокоштну дорогу в Страсбург чи Венецію, як колись їхні предки в Москву і Санкт-Петербург, чи не краще було б свої зв’язки використати не для політичних інтриг, а для роз’яснення західним колегам своєрідності української ситуації, яка не завжди вкладається в ті стереотипи, що нам механічно нав’язують.[9, c. 84-87]

Звичайно, це не знімає з української держави обов’язку піклуватися про мови національних меншин, особливо малих національних груп. До задоволення їхніх мовно-культурних потреб ще далеко, — за винятком хіба тих меншин, які мають досвід самоорганізації і підтримку з боку держав походження (угорці, поляки, молдавани і румуни, євреї). Набагато гірша ситуація у тюркомовних груп, у греків Приазов’я, гагаузів, а найтяжча — у кримських татар, реальний мовно-культурний статус яких зовсім не відповідає їхній ролі корінного народу, конституційному статусові кримськотатарської мови як однієї з трьох державних у Криму.

Впровадження української мови як державної у публічній сфері не було до кінця послідовним і не супроводжувалось системними заходами, спрямованими на подолання тяжкої спадщини – деформованої мовної ситуації, спричиненої політикою мовно-культурної асиміляції неросійських народів, що її проводила Російська імперія в обох своїх іпостасях – самодержавній і комуністичній.

Нинішню мовну ситуацію в Україні слід розглядати як результат незавершеного асиміляційного процесу примусового перетворення україномовної спільноти на російськомовну, що здійснювався з метою цілковито розчинити український етнос в російському і знищити українську Україну.

На деформованість мовної ситуації в Україні вказує співвідношення носіїв української і російської мов, що не відповідає співвідношенню етнічних українців і росіян на її території. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року українці становлять 77,8% людності України, тоді як українську мову визнало рідною лише 67,5%. Як показало всеукраїнське опитування Інституту соціології НАН України, у 2005 році українську мову вважали рідною лише 64,3% населення, російську 34,1%, іншу – 1,5%; мовою спілкування дорослого населення в родинній сфері були: переважно українська – 41,8%, переважно російська – 36,4%, обидві мови (залежно від обставин) – 21,6%.

Посилення процесів русифікації України викликано не тільки і не стільки кризою українського села, новими реаліями відкритого суспільства і ринковою конкуренцією, скільки неспроможністю старої влади здійснювати сильну і системну мовну політику. За минулі роки ця влада не спромоглася ні затвердити Концепцію державної мовної політики, ні розробити і здійснити ефективну програму мовного планування, ні створити дійовий механізм відродження і підтримки української мови, ні протидіяти мовно-культурній експансії Росії. У практичному плані це означало створення сприятливих умов для подальшого утвердження в Україні російської мови за рахунок витіснення з ужитку української.

У результаті Україна опинилась під потужним чужоземним інформаційно-культурним тиском. За даними Державного комітету телебачення і радіомовлення України близько 80 % ефірного часу теле- і радіостанцій заповнено не україномовним продуктом. Обмеженою є присутність у телерадіоефірі україномовних програм. FM-радіостанції у своїй переважній більшості російськомовні. Не на користь України склалося і використання частотного ресурсу. Більшість прикордонних районів мають значно кращі умови для прийому іноземних програм, ніж вітчизняних. Подекуди вітчизняного мовлення там немає зовсім.

Через невідповідність чи радше відсутність державної політики негативні тенденції є домінуючими на ринку друкованих ЗМІ та у царині вітчизняного книговидавництва. Річний тираж журналів та інших періодичних видань українською мовою у 2004 році склав 28 % від загальної кількості, тоді як ще в 1995 р. було 70 % (для російськомовних видань ці цифри навпаки зростають з 18 % до 64 %). Питома вага річного тиражу газет, що видаються українською мовою, за 10 років скоротилася з 50 % у 1995 році до 32 %. Натомість російськомовні газети в загальному тиражі зросли за цей час з 45 % до 59 %.

На книжковому ринку України домінують російськомовні видання. За розрахунками Української асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів, більшість книжок, що продаються в Україні, видано в Росії.[2, c. 34-37]

Україна стала ринком неконтрольованого збуту іноземної кіноіндустрії та продукції російського шоу-бізнесу, який агресивно витісняє українську пісню – традиційну берегиню української мови і історичної пам’яті народу.

Масова присутність в українському інформаційно-культурному просторі іншомовної продукції спричиняє не лише втрату українського мовного простору, але й призводить до руйнації способу думання і деформації ментальності громадян України, прищеплення їм чужих стереотипів та навіювання їм почуття упослідженості та меншовартості. Внаслідок цього відбувається як ерозія ідентичності української нації, так і духовне нищення людського резерву, з якого формується українська еліта. Особливо небезпечною є мовно-культурна експансія Росії, яка супроводжується потоками ненависті і зневаги до української мови, української нації, української державності і має на меті виплекати з українського громадянина російськомовного українофоба.

Співвідношення української і російської мов в інформаційно-культурній сфері не відповідає реальному поділові населення за етнічною ознакою і порушує права його україномовної частини. При цьому нехтується факт готовності значної частини російськомовних українців до зміни мовної ситуації на користь державної мови. Цей факт періодично засвідчують соціолінгвістичні опитування.

Стан фактичної дискримінації українців у їх власній країні створює напруженість у міжмовних відносинах, яка посилюється через необґрунтовані домагання окремих політиків надати російській мові статус другої державної мови нарівні з українською, і, таким чином, вибороти для чиновника право не опановувати і не використовувати українську мову в офіційному вжитку. Ці домагання спрямовані не на захист мовних прав росіян і російської мови, якій в Україні ніщо не загрожує, а проти відродження української мови.

В умовах існуючої в Україні мовної ситуації, деформованої на користь російської мови, надання останній статусу державної (офіційної) стало б актом дискримінації інших етноменшин і увічнило б триваючий процес русифікації України. В результаті в країні виникне потужний конфліктогенний чинник, який використовуватиметься антиукраїнськими силами для провокування міжетнічних конфліктів, дестабілізації політичної ситуації та розхитування підвалин української державності.

Нинішній мовний розвиток в Україні і без надання російській мові статусу державної є потенційно небезпечним для майбутнього української мови, а відповідно для майбутнього української нації і державної незалежності України.

Оскільки процес витіснення української мови є керованим і набув системного характеру, українська держава має діяти також системно, вживаючи рішучих заходів підтримки української мови як мови титульної нації і державної мови. Такі заходи не спрямовані проти мовних прав осіб, що належать до національних меншин, а є лише засобом утвердити українську мову, захистити мовні права українців і зберегти Україну як незалежну державу із своїм самобутнім обличчям.[15, c. 43-48]

І все-таки треба підкреслити: ключем до цілковитої нормалізації мовної ситуації в Україні є емансипація української мови. Коли вона функціонуватиме як мова повноправного державного народу, задовольнятиме всі потреби суспільного життя, — її «визнають» і ігноранти, як принципові, так і ситуаційні, її поважатимуть і свої, і чужі, а головне — зникнуть непорозуміння, зникне напруження, бо все стане на свої природні місця.

З урахуванням мовної ситуації в Україні і законодавчо визначених функцій української мови і мов національних меншин державна мовна політика скерована на досягнення таких цілей:

  • утвердження української мови як державної (офіційної) у всіх царинах публічної сфери суспільного життя на всій території України і при здійсненні офіційними особами представницьких функцій у міжнародному спілкуванні;
  • посилення функції державної мови як мови громадянства – об’єднавчого і консолідуючого чинника в українському суспільстві і засобу зміцнення державної єдності України;
  • утвердження української мови як мови міжетнічного спілкування і порозуміння в Україні, гаранта державної незалежності й національної безпеки;
  • утвердження і підтримку української мови як самобутньої мови титульної нації;
  • сприяння розвитку мов національних меншин із спеціальним наголосом на захисті мов, що опинились під загрозою зникнення;
  • підтримання мовного розмаїття України та міжкультурного діалогу;
  • сприяння підвищенню загальної мовної культури громадян;
  • захист мовного простору України від чужоземної мовно-культурної експансії;
  • запобігання дискримінації за мовною ознакою та запровадження заходів позитивної дискримінації щодо мов, які потребують особливого захисту, зокрема щодо української мови в деяких регіонах України;
  • сприяння у задоволенні мовних потреб українців у країнах поселення.

Державна мовна політика має зосереджуватися на таких пріоритетних напрямках:

  • приведення мовного законодавства і практики його застосування у сувору відповідність із Конституцією України та Рішенням Конституційного Суду України про тлумачення її статті 10, насамперед в частині, що стосується вимог володіння нормативною українською мовою народними депутатами України і державними службовцями усіх рівнів, призначення на посади в системі державної влади та місцевого самоуправління, системі освіти, науки, культури, Збройних Сил, державних засобів масової інформації, а також обов’язкового складання вступних іспитів з української мови у вищі навчальні заклади та її застосування в роботі всіх державних навчальних закладів України;
  • створення належної нормативної бази підтримки і пільг для українськомовних ЗМІ, книговидання українською мовою, українського кіно і української пісенної продукції;
  • виховання української мовної свідомості і гідності; загального піднесення престижу української мови;
  • вироблення дієвих засобів захисту від актів зовнішньої мовно-культурної експансії та публічної дискредитації української мови;
  • розширення застосування української мови у всіх царинах життєдіяльності в межах всієї України;
  • поліпшення якості українського мовлення на українських теле- і радіоканалах України;
  • створення системи дієвого контролю за дотриманням мовного законодавства.[10, c. 49-55]

2.2. Нормативна система українського суспільства

Останніми роками в суспільствознавстві значне місце займає цивілізаційний підхід, в якому спостерігається зміщення акценту з економічної на культурологічну основу. Аргументується положення про те, що культура – це весь комплекс цінностей, які існують в тому чи іншому суспільстві, все поле інтелектуального і духовного пошуку, а цивілізація – це культура, яка кристалізувалася і втілилася в деяких довгострокових цінностях, теоріях, що пройшли випробування часом на міцність і широко транслюються в часі і просторі.

Головною тенденцією розвитку останнього десятиліття стала глобалізація всіх сфер суспільного життя. Ставлення до цього явища у представників різних груп населення з різних країн і регіонів планети неоднозначне, нерідко зовсім протилежне. Залежно від мети і завдань дослідження дають різні визначення поняття „глобалізація”, а також аналізують різні її функції. Обґрунтовано думку, що поняття „глобалізація” характеризує глибокі суспільні трансформації, які відбуваються об’єктивно, а термін „глобалізм” відображає зміни, що спостерігаються в суб’єктивній сфері. В міру практичного освоєння світу, що глобалізується, суспільство відображає його у своїй свідомості, породжуючи комплекс ідей та емоцій, що називається глобалізмом, який, як форма суспільної свідомості, фіксує об’єктивний процес глобалізації, вбирає в себе прагнення людей до колективного стилю мислення, тенденцію ідентифікації із світовою цивілізацією, всім людством.

З моменту виникнення суспільства були створені спеціальні регулятори людської поведінки. Такими регуляторами стали передусім різноманітні нормативні системи. На жаль, багатоманітність життєвих ситуацій не можна передбачити, тому паралельно з виникненням регуляторів поведінки людини виникають і відхилення від установлених норм. Вже серед перших відомих людству наукових праць зустрічаються дослідження причин девіантної поведінки. Тривалий час, починаючи зі стародавніх часів, видатні мислителі ототожнювали поняття суспільство та держава. Ця гносеологічна помилка призвела до певних суперечностей при розгляді проблеми девіації. Вчені сперечалися, в основному, яка саме система краще врегульовує суспільні (державні) відносини. Отже, завжди в цих суперечках однією із систем називали санкціоновану державою нормативну систему права, а серед альтернативних різні автори виділяли системи моралі, традицій, релігії та інші.

Щоб з’ясувати, як діє норма на рівні індивіда, розглянемо детальніше внутрішню структуру норми, що складається з трьох елементів: гіпотеза, диспозиція, санкція. Гіпотеза описує стандартну ситуацію, для якої безпосередньо і створена норма. Диспозиція вказує, яким чином повинна поводитись людина у цій ситуації. Санкція передбачає покарання у разі невиконання даної норми. Диспозиції, а отже і форми регулювання, бувають трьох видів: дозвіл, заборона, припис. Цінності, що займають більш високі позиції в системі, як правило, захищаються нормами, які мають форму регулювання: припис та заборону. Цінності, що не є непересічними, захищаються нормами, які містять таку форму регулювання, як дозвіл.

З вищесказаного можна дійти хибного висновку, що нормативному регулюванню притаманне лише обмеження волі індивіда, тиск на нього, прагнення суворо регулювати поведінку людини проти її волі. Певною мірою це відповідає дійсності, але, розглядаючи цю проблему лише з такої точки зору, створюється враження, що кожен член суспільства - потенційний порушник норм. Насправді це не так. У процесі соціалізації індивіда формується ціннісний апарат, що відповідає ціннісним установкам соціуму, де він сформований. А вже на його ґрунті відбувається засвоєння нормативної системи, яка і стає регулюючим фактором вчинків індивіда у стандартних або проблематичних ситуаціях. Таким чином, засвоєна індивідом система цінностей веде до свідомого прийняття відповідної їй системи норм як єдино можливої поведінки. Саме на ґрунті сформованої системи цінностей відповідна норма стає внутрішнім переконанням індивіда на емоційному рівні.[6, c. 179-182]

Під цінностями розуміють предмети, явища, соціальні зв’язки, в яких зацікавлене суспільство, що їх продуціювало, оскільки вони є фундаментом його нормальної діяльності. За Мердоком існують близько шістдесяти загальнолюдських культурних універсалій, тобто цінностей, що не підвладні часу та простору, оскільки саме вони визначають людину як біосоціальне явище. Значною мірою думка про наявність цінностей, притаманних людству як характерна його ознака, знаходить своє відображення і в теорії етноландшафту Гумільова . Гумільов стверджує, що ці універсалії у різних народів набувають різних форм, залишаючись стійкими за суттю. Зміна форм обумовлюється пристосуванням етносів до певних географічних умов існування. Ці універсалії складають основний каркас системи цінностей будь-якого суспільства. Накладаючи ідеї Гумільова на схему, запропоновану Кудрявцевим, можна дійти висновку, що цінності набувають інших форм, а також відбувається зміна пріоритетів у системі цінностей саме в ході зміни соціальних відносин. Але необхідно підкреслити, що універсалії як каркас системи цінностей за умови нормального поступального розвитку суспільства залишаються незмінними більш тривалий строк.

На індивідуальному рівні процес формування системи цінностей відбувається під час соціалізації. Більшість авторів визначають соціалізацію як процес накопичення знань, формування системи цінностей та засвоєння норм поведінки. Процес соціалізації сьогодні наштовхується на ряд об’єктивних проблем. Передача та засвоєння культурної спадщини тим складніша, чим масштабніша діяльність суспільства, чим більше накопичено духовних цінностей. За умов сучасної докорінної зміни соціальних відносин одне покоління зазнає зміни вимог, які висуває життя до особистості. Це робить процес соціалізації складнішим та тривалішим. Більшість авторів вважають, що процес соціалізації продовжується все життя, але підкреслюють значення найактивніших етапів: дитинства, отроцтва, юнацтва.

Безперечно, найважливішими сферами суспільства, де відбуваються трансформаційні процеси, є економіка та політика. Але не менш важлива також соціальна та соціально-культурна трансформація суспільства, тому що соціокультурні явища не стільки відбивають політичні й економічні процеси в суспільстві, скільки їх визначають. Але становище ускладнюється нерозумінням того, що причина всіх криз – у духовно-моральному паралічі суспільства, людини, і що вирішальний конфлікт на початку ХХІ ст. полягає в суперечностях соціуму промислової цивілізації і соціуму культури. Економічна, політична і соціокультурна трансформації, певна річ, взаємозалежні, і всі трансформаційні процеси у цих сферах повинні відбуватися одночасно. Якщо економіка та політика створюють інституціональне підґрунтя соціокультурних процесів, то соціокультурна сфера дозволяє усвідомити й прогресивно вирішити економічні проблеми та політичні конфлікти трансформаційного соціуму.

Специфіка трансформаційних процесів в Україні полягає в тому, що вони відбуваються в умовах непогодженості різних варіантів їх інтерпретації різними соціокультурними групами. Зрозуміло, такі явища можна констатувати в будь-якому суспільстві, що стало на шлях трансформаційних перетворень. У тих суспільствах, де зберігається можливість діалогу, можна виробити прийнятний варіант трансформації. Він повинен, з одного боку, сприяти підвищенню ефективності найважливіших форм діяльності (економіка, політика), а з іншого, інтерпретація трансформації, що виникає в процесі діалогу, має бути освоєна значною частиною суспільства, перетворитися у внутрішній зміст його культури і діяльності. Якщо ж в процесі діалогу присутні тільки елементи розколу, які неминуче виникають при трансформації, то за відсутності діалогу мова йде про цивілізаційний розкол, що виник в ході історії, який паралізує трансформаційні процеси, спроби йти шляхом прогресу, стимули руху всього суспільства в цьому напрямку.[5, c. 162-169]

Для сучасного розвитку України особливо значущі соціокультурні процеси. Зокрема, культура повинна бути засобом інтеграції суспільства, джерелом суспільного ідеалу і загальновизнаною системою цінностей. Цінності культури є найважливішими принципами із всіх сфер життя нашого суспільства, вони виступають вищими принципами, що забезпечують злагоду в суспільстві та надають йому змогу усвідомити свою цілісність, неповторність, унікальність. А для цього потрібна внутрішня згуртованість нації.

Сучасне українське суспільство характеризується політичною трансформацією, політичною невизначеністю, низькою політичною культурою, незабезпеченістю політичних норм відповідною поведінкою, слабким впливом громадян на суспільні відносини та владу, неусталеними стосунками між державою і громадянами, змінами в процесі національної та соціальної ідентифікації, що надає процесу соціалізації певної специфічності та робить необхідним його вивчення в умовах політичного реформування.

2.3. Життєві цінності населення України

Важливим компонентом ціннісної самосвідомості є її життєві орієнтації. Вони виконують функції включення суб'єкта в тій чи іншій формі соціальної діяльності і виступають як відносно самостійні, функціонально єдині підсистеми ціннісних уявлень про певні сфери діяльності і пов'язані з ними соціальні цінності.

Життєва орієнтація формується в залежності від того, носієм яких цінностей є те чи інше коло занять для людини, і якого значення набувають дані цінності в її свідомості.

Як компонент молодіжної свідомості, життєва орієнтація включає в себе всі характерні для ціннісних орієнтацій рівні :

  • емоційний, що характеризується, в першу чергу, соціальними почуттями;
  • когнітивний, що виражає свідому спрямованість на форми життєдіяльності;
  • поведінковий, що виражає готовність зайнятися тією чи іншою діяльністю.

В юності проходять глибокі зміни в системі життєвих цінностей, відбувається ломка уявлень, відмова від ілюзій, з'являються нові погляди, переконання, оцінки.

Деякі автори відмічають, що в процесі здійснення життєвих планів молодь зустрічається з певними труднощами, і її ціннісні орієнтації формуються під суперечливим впливом різних факторів. Серед всієї багатообразності факторів, що впливають на ціннісні орієнтації молоді: система освіти, діяльність політичних організацій, трудового колективу, засобів масової пропаганди, ідеал, місце проживання, рівень політичних знань, професійна зацікавленість, твори мистецтва і літератури, психологічні характеристики особистості, виділяють і підкреслюють роль сім'ї. Також на формування ціннісних орієнтацій молоді більш відчутно починають впливати такі фактори, як телебачення, радіо, кіно, вивчення суспільних наукових дисциплін, самоосвіта.

Характерною рисою ранньої юності є формування життєвих цілей, планів. Життєвий план виникає, з одного боку, в результаті узагальнених цілей, котрі ставить перед собою особистість, як наслідок побудови "піраміди" її мотивів, становлення усталеного ядра ціннісних орієнтацій, які підпорядковують собі поодинокі прагнення, що минають, з іншого боку – це результат конкретизації цілей і мотивів. Безпосередній вплив на життєві цінності особистості справляють цілі та інтереси суспільства, ідеологічні установки, моральні та правові норми, соціальні цінності. Життєві плани залежать від завдань, які визначаються об'єктивними умовами життя та ціннісними орієнтаціями студента та умовно поділяються на :

  • професійно-освітні (отримати цікаву улюблену роботу, підвищити свою кваліфікацію, отримати вищу освіту);
  • суспільно-політичні (розширити свій політичний кругозір, брати участь в суспільному житті);
  • романтико-пізнавальні (побувати в інших містах і країнах);
  • особистісно-сімейні (знайти вірних друзів, створити сім'ю, виховати дітей справжніми людьми);
  • матеріально-побутові (добитися гарного матеріального становища, створити хороші житлові умови).

Сучасні соціально – культурні, економічні та політичні процеси, що виступають могутнім фактором у розв‘язанні глобальних проблем нашого суспільства, детермінують пошук джерел активного вивчення ціннісної самосвідомості особистості для підвищення ефективності формування ціннісного потенціалу майбутніх фахівців соціокультурної сфери, які готуються у вузі стати творцями культурних цінностей.

Зміни умов соціалізації молоді призвели до підвищення кількості юнаків та дівчат, які відчувають потребу самостійно визначати своє майбутнє, прагнуть більшої незалежності від сім‘ї, навчальних закладів, інших традиційних інститутів соціального контролю. Таким чином, юнацтво, яке виросло в нових соціальних реаліях, дуже часто по-іншому, ніж представники старших поколінь, реагують на ситуації, які мають відношення до особистісного ціннісного самовизначення.[17, c. 106-113]

В ході обстеження життєвих цінностей особистості за допомогою методики „Визначення життєвих цінностей особистості (Must-тест) (П.М. Іванов, Є.Ф. Колобова) ми визначили певні закономірності їх розподілу. Між студентами чоловічої та жіночої статі не спостерігаються кардинально суттєві відмінності. І юнаки і дівчата надають перевагу наступним життєвим цінностям: багатство духовної культури (19% респондентів), особистісне зростання (17,6%), безпека та захищеність (11,8%). Крім того, на відміну від юнаків, у дівчат до першої трійки входить „прихильність і любов”.

Серед найпріоритетніших життєвих цінностей у юнаків також виділяється „матеріальний успіх” (8,9%), а у дівчат – „автономність” (8,6%).

Менш за все студентську молодь, як чоловічої, так і жіночої статі турбують такі життєві цінності, як популярність (0,75%), влада та вплив (2,35%), привабливість (0,9%), почуття задоволення (3%). Крім того, юнаків, на відміну від дівчат, майже не цікавить така цінність, як служіння людям (1,5%).

Найбільш значні відмінності між представниками протилежної статі спостерігаються в сфері наступних цінностей: свобода та демократія в суспільстві, матеріальний успіх, які переважають у юнаків. У дівчат переважають такі життєві цінності, як вплив та влада, особистісне зростання.

Зазначимо, що саме юнаків ІІІ курсу цікавить більше за інших „міжособистісні контакти та спілкування” (10,5%), а юнаків V курсу – цінності „багатство духовної культури” (25%), „безпека та захищеність” (12,8%).

Також відмітимо, що дівчата ІІІ курсу віддають перевагу таким цінностям, як служіння людям (6,3%) на відміну від інших досліджуваних, а дівчата V курсу цінують більше за інших особистісне зростання (18,6%).

Слід звернути увагу на такий важливий факт, що „багате духовно-релігійне життя” взагалі не фігурує серед життєвих цілей-цінностей студентської молоді.

Напевно, будь-яка людина може пригадати моменти у своєму житті, коли в неї відбувалася “переоцінка цінностей” і старі, давно відомі факти і поняття здобували раптом зовсім нове значення, виходячи на передній план по своїй значимості, чи навпаки, втрачаючи її. Це саме той випадок, коли назва явища – “переоцінка цінностей” як не можна більш точно відбиває його сутності – відбувається перебудова моделі в мозку і, відповідно, змінюється механізм селекції вже наявної інформації – людина починає по-новому бачити старі явища.

Таким чином, усі без винятку цінності, які створюються мозком людини, є відносними. Проблема, однак, полягає в тому, що для свідомості вони представляються абсолютними, що є однією з особливостей людського мислення. Представлення ж їх абсолютними є звичайною оманою, що випливає з уже згадуваної відсутності усвідомлення границь моделі.

Зміст поняття “цінність” більшість учених характеризує через виділення характеристик, властивих, так чи інакше формам суспільної свідомості: значимість, нормативність, корисність, необхідність, доцільність. Затверджується, що виникнення цінності пов'язане, з одного боку, із предметами, явищами, їхніми властивостями, способами задовольнити визначені потреби суспільства, людини. З іншого боку - цінність виступає як судження, зв'язане з оцінкою існуючого предмета, явища, людиною, суспільством. Підкреслюється, що цінність - це форма прояву визначеного роду відносин між суб'єктом і об'єктом. Таким чином, тільки тоді, коли ми розглядаємо суспільне буття людини в аспекті об'єкт-суб'єктного відношення, ми можемо зафіксувати явище цінності.

Цінності, представляють внутрішній світ особистості, будучи виразником стабільного, абсолютного, незмінного. Формуючись, як і потреби, в індивідуальному досвіді суб'єкта, особистісні цінності відбивають, однак, не стільки динамічні аспекти самого індивідуального досвіду, скільки інваріантні аспекти соціального і загальнолюдського досвіду, що привласнюється індивідом. Можна, тим самим, погодитися з розумінням цінності як “аспекта мотивации, соотносящегося с личными или культурными стандартами, не связанным исключительно с актуальным напряжением или сиюминутной ситуацией”. Потреби представляють у структурі мотивації актуальний життєвий світ суб'єкта, вони динамічні, їхня ієрархія постійно перебудовується в залежності від поточного стану життєвих відносин суб'єкта. Що ж стосується мотиву, це поняття, на наш погляд, варто відносити не до стійких джерел спонукань, а до тих що складаються аd hос на їхній основі динамічних утворень у структурі конкретного акта діяльності, що забезпечує його динамізм і спрямованість.

Особистісні цінності, як і цінності соціальні, існують у формі ідеалів, тобто моделей належного. “Идеал - это мысленный образец совершенства, норма, к которой следует стремиться как к конечной цели деятельности”. Для характеристики форми існування особистісних цінностей можна скористатися поняттям “модель потребного майбутнього”. Це поняття було введено Н.А. Бернштейном для позначення того факту, що людський мозок відбиває не тільки події сьогодення і минулого, але і ситуацію майбутнього причому останню в двох різних формах - імовірнісного прогнозу і програмування потребного майбутнього. Н.А. Бернштейном була показана фізіологічна реальність “моделей потребного майбутнього”. Ми, однак, воліємо говорити про ціннісні життєві орієнтації підкреслюючи тим самим, що спрямованість перетворення дійсності, яка задається особистісною цінністю, виступає як абсолютний і постійний, якісний фактор діяльності особистості.

Змістовна сторона ціннісного орієнтування в даний час значною мірою ігнорує пріоритет загальнолюдських цінностей у реальній практиці. Регламентуюча діяльність соціальних структур, колишня система педагогічних цінностей виховання і навчання, способи передачі ціннісного відношення до світу “у готовому виді” перешкоджають розгортанню процесу сходження самої особистості до цінностей по шляху від абстрактного до конкретного. Тому система цінностей суспільства і загальнолюдської культури залишається для більшості людей на абстрактному, нейтральному до особистості рівні.

Система ціннісних орієнтацій особистості завжди адекватна системі цінностей суспільства. Слідом за переоцінкою цінностей, що відбувається в суспільстві постійно, а іноді передбачаючи її, з'являються зміни в ціннісних орієнтаціях особистості. Як будь-який антропологічно обумовлений, процес ціннісної орієнтації характеризується неоднозначністю цілей і результатів, багатовекторністю розвитку, проблематичністю. Усе це порозумівається багатогранністю проявів людської природи і різноманіттям особистісних особливостей і проявів. Даний фактор звичайно повинний враховуватися при розробці і впровадженні нових методів соціалізації. У зв'язку з цим необхідно вказати на деякі особливості сучасної ситуації. Паралельно із широко розгорнутою діяльністю, що має державну підтримку, по формуванню національно-громадянських цінностей серед молоді, ми спостерігаємо засилля об'єктів західної культури в матеріальній і духовній сферах життєдіяльності. Західні цінності причому не найкращий індивідуалізм, нігілізм, крайній прагматизм за масованої атаки з боку засобів масової інформації впроваджуються в структуру особистості молодих людей. У цих умовах беззастережне насадження цінностей національної культури колективізму, соціальної справедливості, гуманності як лояльного відношення до людини, обумовлених особливостями нашої ментальності приводить до конфлікту цінностей і повному їхньому запереченню. Цінності зникають, залишаються лише мотиви. У зв'язку з цим основною виховною задачею є гармонізація вже сприйнятих особистістю і соціально необхідних цінностей. Приміром, обґрунтування цінності знань на підставі сприйнятого прагматичного відношення до життєдіяльності чи необхідності гуманного поводження як гарантії особистої безпеки (індивідуалізм) у масштабах усього суспільства.

Процес формування ціннісних орієнтацій може бути розглянутий з різних точок зору. Його можна характеризувати як дію, що складається з елементів: об'єкта (орієнтира), на який спрямована дія; об'єктивної сторони, тобто способу (методу) здійснення дії; суб'єктивної сторони, тобто відносини суб'єкта до дії і його результату, і самого суб'єкта, що робить дію. З цього погляду, це процес, що розгортається як у просторі, так і в часі. Можна припустити, що процес орієнтації - складний, суперечливий і в той же час закономірний, що розвивається “по спіралі”. Процес, що сам підготовляє умови для свого наступного розвитку і служить у деякому роді причиною власного саморуху.

Цей процес - не одномоментне знаходження якості, він розтягнутий у часі, має свої етапи, які співвідносяться послідовно з загальним ростом і віковим розвитком людини, формуванням його особистісних властивостей.

1-я фаза процесу - присвоєння цінностей особистістю, формування Образу Світу. 2-я фаза процесу - перетворення особистості на основі цінностей, формування Образу "Я". 3-я фаза процесу - проектування - самопроектування, формування Образу Майбутнього.

Важливо відзначити, що на всіх етапах формування усі фази працюють синхронно. Однак їхнє умовне розчленовування дозволяє проникнути в механізми ціннісного освоєння дійсності, прийняття особистістю себе як самоцінності і побачити склад близьких, середніх і далеких особистісних перспектив. [32, c. 3-8]

На всіх рівнях розвитку процесу формування ціннісних орієнтацій функціонують ті самі ціннісні механізми: пошук - оцінка - вибір - проекція, однак на різних фазах ми можемо побачити різний ступінь завантаженості окремих механізмів: присвоєння цінностей забезпечується в більшій мері пошуком і оцінкою, на наступних стадіях - це вибір і проекція. Визначаючи концептуальну сутність терміна механізму, ми підкреслюємо його психологічну основу, а отже, і реальну можливість впливати на розвиток цих особистісних механізмів у спеціально створених ситуаціях життєдіяльності.

Найбільше значення в людських відносинах мають життєві цінності (це те, чим людина дорожить, до чого прагне, що вважає священним, престижним - наприклад, багатство, утворення, родина, держава, фізичне здоров'я, діти). Якщо вони загальні в якоїсь групи людей, те, як правило, відносини між ними складаються без серйозних конфліктів (виключення становлять випадки, коли життєвою цінністю є багатство, якого не вистачає на всіх). Коли відчувається взаєморозуміння, те це вірна ознака того, що в людей загальні життєві цінності. Правда, про свої життєві цінності люди не схильні говорити, найчастіше людина навіть не знає, як про їх сказати, він не може це сформулювати. Предметом обговорення звичайно є інтереси, які пов'язані з життєвими цінностями. Цінності звичайно проявляються в поводженні, у вчинках, у серйозних ситуаціях. Люди дуже часто уникають не тільки говорити, але й думати про свої справжні цінності.

Помітно відрізняються життєві цінності в молоді й старшого покоління. Проте , оскільки ми живемо у світі, де цінності не в усіх однакові, нам потрібно вчитися жити саме в цих умовах. Треба розуміти людей з іншими цінностями, тобто розуміти їхньої цінності й розуміти свої цінності. Тоді ми зможемо хоча б іноді йти на компроміси (взаємні поступки, угоди), що рятують суспільство від ворожнечі, нерозуміння.

Але все це припускає вміння виявляти цінності, осмислювати їх, усвідомлювати.

Життєві цінності - фундамент культури, її основний зміст.

Отже, ми повинні вміти аналізувати культуру, розуміти, як вона влаштована. Щоб розуміти людей, що з нас мир і мир минулого, треба насамперед розуміти, як улаштована сама культура.

У сучасному суспільстві основними загальнолюдськими цінностями є родина, здоров'я, утворення, робота. Загальнолюдські цінності тісно пов'язані з особистими цінностями людини, які можна умовно розділити на матеріальні й духовні (моральні). Реалізація всіх цих цінностей необхідна для самоствердження, визнання особистості. Кожна людина віддає перевагу тим або іншим цінностям. Про його вибір можна судити по багатству або вбогості внутрішнього миру, розмаїтості інтересів, неповторної людської індивідуальності. Протягом всього життя людина формує свій світогляд, спосіб життя. Значну роль у цьому відіграють його оточення (родина, друзі), а також різні національні, релігійні й соціальні погляди й традиції. Дуже важливий момент формування власної шкали цінностей у підлітковому віці - у період поступового входження в доросле життя.


Висновки

Структура українського суспільства, зазнавши помітних змін порівняно з радянським часом, досі зберігає багато його рис. Для її істотної трансформації необхідне системне перетворення інститутів власності й влади, що триватиме багато років. Стратифікація суспільства буде й надалі втрачати стабільність і однозначність. Межі між групами і верствами стануть прозорішими, виникне безліч маргінальних груп з невизначеним чи суперечливим статусом. На перший погляд, ця тенденція нагадує розмивання соціально-класової структури в сучасних західних суспільствах, але, на думку дослідників, ця подібність формальна. Позаяк поява відносно однорідних «суспільств середнього класу» характерна для постіндустріалізму, а пострадянські країни не тільки не переросли індустріальної стадії, а й переживають найважчу соціальну кризу, яка відкинула їх економіку далеко назад. За цих умов соціально-класові розбіжності стають особливо значущими.

Трансформація суспільства на сучасному етапі розвитку України робить неминучим залучення міст та сільських поселень до ринкових відносин. Належним чином мають змінюватися і методи управління багатогалузевим господарством. При цьому перед органами державної влади, місцевого самоврядування постає складна і досить суперечлива задача: забезпечити досягнення соціальної, неринкової за своєю сутністю мети – створення належних життєвих умов для всього населення України економічними ринковими засобами за рахунок адаптації соціального організму до жорстких умов ринку, що розвивається.

Аналіз результатів дослідження дозволяє відзначити в цілому позитивний погляд на перспективу демократичного розвитку українського суспільства, що обумовлено наявністю соціально-політичних та соціально-психологічних передумов подолання кризових явищ соціально-економічного життя, загрози авторитаризму, патерналізму та аномічної деморалізованості першого десятиліття соціальних трансформацій в Україні.


Список використаної літератури

  1. Авер'янова Г. Особливості економічної соціалізації молоді в умовах трансформації українського суспільства //Практична психологія та соціальна робота. - 2004. - № 7. - C. 49-55.
  2. Афонін Е. Соціально-психологічний чинник трансформації і соцієтальна структура кризового суспільства //Соціальна психологія. - 2007. - № 1. - C. 3-11.
  3. Бабкіна О. Демократичні детермінанти трансформації українського суспільства //Віче. - 2007. - № 13 (Лип.). - C. 25-29.
  4. Барматова С. Місце і роль політичної комунікації у трансформації українського суспільства //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2004. - № 2. - C. 107-119.
  5. Бідзюра І. Взаємозв’язок економічних та політичних трансформацій в українському суспільстві: теоретичні аспекти проблеми соціальних змін/ //Людина і політика. - 2004. - № 1. - C. 33-41.
  6. Бурега В. Проблеми соціально-економічної трансформації українського суспільства //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 1999. - № 4. - C. 70-76
  7. Головаха Є. Основні етапи і тенденції трансформації українського суспільства: від перебудови до "помаранчевої революції" //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2006. - № 3. - C. 32-51
  8. Дрожанова О. Цінності трудової діяльності за умов соціально-економічних змін // Соціальні виміри суспільства. Збірник наукових праць. Вип. 8. – К.: Інститут соціології НАН України, 2005. - С. 87.
  9. Зайцев Ю. Соціалізація економіки України та системна трансформація суспільства: Монографія/ Ю.К. Зайцев,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. - К., 2002. - 188 с
  10. Захарченко В. Суспільно-економічні трансформації і "осьовий час" промислового розвитку: Економічні системи формуються і змінюються у ході розвитку суспільства, його матеріальної, духовної та організаційної культури //Вісник Національної Академії наук України. - 2002. - № 11. - C. 17-28
  11. Злобіна О. Особистість як суб’єкт соціальних змін: монографія / Олена Злобіна, ; НАНУ, Ін-т соціології. - К. : [б.в.], 2004. - 399 с.
  12. Іващенко К. Осмислення механізмів соціальних трансформацій у пострадянському суспільстві: досвід взаємодії українських і зарубіжних учених //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2006. - № 2. - C. 214-215
  13. Катаєв С. Трансформація сучасного українського суспільства: постмодерністський контекст //Людина і політика. - 1999. - № 3. - C. 29-32
  14. Кінаш Я. Трансформація юридичної відповідальності як один із інструментів побудови демократичного суспільства //Право України. - 2006. - № 8. - С.106-110.
  15. Клименко О. Політична культура і суспільна трансформація: спроба відтворення взаємозв'язку //Дослідження світової політики. - 1998. - Вип. 2. - C. 43-48.
  16. Колодко Гжегож В. Глобалізація і перспективи розвитку постсоціалістичних країн: монографія/ Гжегож В. Колодко,; Ред. О.М. Кошик, Пер. з польської О.М. Палій. - К.: Основні цінності, 2002. - 244 с.
  17. Крупець Я.Н. Социальное самочувствие как интегральный показатель адаптированности // Социс. -2003.- № 4. – С. 106-113.
  18. Легеза Я. Формування громадської думки в умовах пострадянських суспільно-політичних трансформацій //Стратегічні пріоритети. - 2007. - № 1(2). - C. 65-70.
  19. Литвин І. Українська культура й освіта в контексті суспільних трансформацій //Урядовий кур'єр. - 2002. - 24 вересня. - C. 4-5
  20. Методологія аналізу соціально-політичних проблем сучасного українського суспільства: Підсумкові матеріали круглого столу (17 червня 2004 року)/ Нац. академія держ. управління при Президентові України, Дніпропетровський регіональний ін-т держ. управління. Кафедра філософії, соціології державного управління; Ред. А. Решетніченко. - Дніпропетровськ: ДРІДУ НАДУ, 2004. - 99 с.
  21. Михненко А. Трансформація українського суспільства: перехід до нової моделі розвитку //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2006. - № 3. - C. 282-288.
  22. Мікрюкова О. Соціальні інтереси в умовах трансформації сучасного українського суспільства //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 1999. - № 3. - C. 231-238
  23. Мірошніченко, С.Ю. Соціальні нормативи як критерії оцінки життєвого рівня населення // Вісник Академії праці і соціальних відносин ФПУ, 2006. -№ 1. – С. 137-142.
  24. Ноздріна, Л.В. Якість життя населення в перехідній економіці України: Автореферат дис. на здобуття наук. ступ. канд. екон. наук – Львів, 2001. – 20 с.
  25. Папієв, М. Світовий досвід застосування соціальних стандартів / М. Папієв // Економіка України .– 2004. - № 1. – С. 4-8.
  26. Підчиньонова Т.О. Методологічні особливості вивчення трансформацій пострадянського українського суспільства (аспект соціальної довіри) //Наше гасло. - 2004. - № 1-2. - C. 179-182
  27. Пономаренко В. С., Кизим М. О. Рівень і якість життя населення України: Монографія.– Х.: Видавничій Дім „ІНЖЕК”, 2003.– 226 с.
  28. Проніна І.І. Аналіз рівня життя населення України // Регіональні аспекти розвитку і розміщення продуктивних сил України: Зб. наук. пр. – Тернопіль: Економічна думка. - 2003. – Вип. 2. - С. 303-307.
  29. Прутська О. Громадянське суспільство в контексті трансформації економіки України //Економіст. - 2004. - № 1. - С.34-37.
  30. Пухтаєвич Г.О. Аналіз національної економіки. Київ: КНЕУ, 2003, 148 с.
  31. Римашевская, Н.М. Бедность и маргинализация населения / Н.М. Римашевская// Социс. – 2004 .- № 4. – С. 33-44.
  32. Скаленко О. Проблеми та шляхи подолання концептуальної кризи в процесах економічної трансформації постсовєтського суспільства/ //Визвольний шлях. - 2002. - № 3. - C. 3-8
  33. Скуратівський А. Взаємозв'язок правової культури і соціального буття в процесі суспільної трансформації //Право України. - 2004. - № 1. - С.118-121.
  34. Соціальна політика в Україні та сучасні стратегії адаптації населення: Зб. наук. ст./ Український ін-т соціальних досліджень; Ін-т соціології НАН України; Соціологічна асоціація України. - К.: НВФ "Студцентр": НІКА-Центр, 1998. - 203 с.
  35. Соціальні індикатори рівня життя населення: Стат. зб./Державний комітет статистики України. – К., 2004 -230 с..
  36. Спостереження та вимірювання соціальної захищеності населення України: проблеми становлення: монографія / О.Г. Осауленко, О.Ф. Новікова та ін. – Донецьк; Київ, 2003/ – 440 с.
  37. Стан дотримання права людини на гідний рівень життя // Національна безпека і оборона – 2001. - № 3. – С. 9-16.
  38. Степаненко В. Суспільна трансформація у соціокультурній моделі інтерпретації //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2003. - № 4. - C. 89-109

загрузка...
Top