Культурологія

1. Культурний зміст та функції традиції.

2. Форми побутування традицій.

3. Роль традиції в спадкоємності поколінь.

4. Традиція, як культурний стереотип.

Список використаної літератури.


1. Культурний зміст та функції традиції

Типологія традиції, основана на критерії реальності дії традицій у суспільстві, включає автентичні традиції та неавтентичні традиції. Виділення соціально-історичної спадщини в типології традицій зумовлене необхідністю підкреслити джерело (основу) походження автентичних традицій в контексті спадкового взаємозв’язку з попередніми етапами суспільного розвитку та вказати на наближеність до нього неавтентичних традицій у процесі їх переходу до пасивного стану.

Реально в суспільстві спостерігається співіснування автентичних і неавтентичних традицій. Проблема полягає в стані їх балансу. Ціннісно-нормативний характер дії автентичних традицій відповідає умовам розвитку суспільства і не створює перепон для формування новаторства на основі кількісних і якісних інновацій. Таким чином, здійснюється продукування нових способів, форм, методів, засобів діяльності в поступальному сходженні соціального розвитку до якісно нового стану. Інновації збагачують традицію новими елементами і структурами, без яких остання була б приречена на стагнацію. У випадках переваги в суспільстві неавтентичних традицій (періоди трансформації, кризи) виникають складнощі в подальшому соціальному розвитку. По-перше, ціннісно-нормативне навантаження неавтентичних традицій суперечить змінам об’єктивних умов: воно було втрачене в більш ранній період або його нормативне введення ще не апробовано на практиці. Тому основна функція традиції – підтримка стабільності і порядку в суспільстві, не виконується.

Насильницька стимуляція функціонування неавтентичних традицій, виходячи з інтересів окремих соціальних груп, без урахування актуальних тенденцій і майбутніх перспектив розвитку суспільства в цілому, призводить до негативних наслідків.

2. Форми побутування традицій

Діяльнісна сутність традиції може бути виражена в формах її прояву в соціальній практиці і суспільній свідомості на різних рівнях: 1.Рівень суспільної взаємодії: способи, форми, засоби, методи, результати практичної діяльності, необхідні для її здійснення правила і система знань, умінь, навичок; визначена ними система (форма) суспільних відносин; 2. Рівень міжособистісної взаємодії: зразки спілкування і поведінки; 3. Рівень пізнання: зразки мислення, види семіотичних систем; 4. Рівень суспільної і індивідуальної свідомості: настанови, переконання, інтереси, ідеї, уявлення, вірування, почуття; ідеали, цінності, норми; 5. Рівень символічного прояву традиції: звичаї, обряди, ритуали. Дана рівнева градація форм прояву традиції досить умовна, оскільки всі вище названі елементи виражені самостійними явищами, станами і процесами, що безпосередньо не входять до внутрішнього складу традиції, крім, власне, діяльності. Однак у всіх них традиція знаходить своє відображення тією чи іншою мірою. Так, рівень суспільної взаємодії охоплює основні, найважливіщі елементи традиції: діяльність і пов’язану з нею систему суспільних відносин (економічних, політичних, соціальних, ідеологічних), в яких вона реально проявляється. Це базовий і первісно важливий рівень для саморозвитку суспільства в діалектиці взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин, в особливостях розподілу, споживання, обміну і власності на блага. Він відображає найзагальніші, найтиповіші закономірності буття традиції, але суб’єктивний фактор у ньому як би “відсутній”. Тому приділяється увага рівню міжособистісної взаємодії, що передбачає безпосередній контакт особистостей в системі пропонованих зразків спілкування і поведінки (дії). Окремо виділяється рівень пізнання як гносеологічна форма прояву традиції в освоєнні, перетворенні суспільством, особистістю навколишньої дійсності, заключений у певних зразках мислення. Традиція як діяльність рівнів суспільної і міжособистісної взаємодії через рівень пізнання знаходить своє відображення на рівні суспільної та індивідуальної свідомості.


3. Роль традиції в спадкоємності поколінь

В онтологічному розумінні процес розвитку носить спрямований, незворотний характер і передбачає поступальні переходи на більш високі, якісно нові рівні самоорганізації з урахуванням спадкового самозбереження позитивної основи попередніх етапів розвитку. Закономірність дії традиції в суспільстві полягає в тому, що вона виступає умовою сталого відтворення суттєвих характеристик актуального стану соціальної системи і, одночасно, є базою для формування її (системи) нової якості в ході розгортання продуктивної діяльності новаторства. Аналіз основних тенденцій саморозвитку суспільства свідчить про першорядну роль внутрішніх факторів у здійсненні даного процесу. Це активні сили, народжені природним шляхом всередині суспільної системи, що відповідають об’єктивним умовам її буття. Визначення традицій і новаторства як внутрішніх суспільних факторів саморозвитку суспільства відображає динамічну природу – чергування станів сталості і мінливості в процесі руху соціальної форми матерії. Діалектичний взаємозв’язок традицій і новаторства, оснований на внутрішньому протиріччі взаємодії процесів самовідтворення і самоформування може розглядатися як фактор - одна з рушійних сил розвитку суспільства, проявляючись у єдності причинно-наслідкових характеристик.

Сучасний період соціальної трансформації, взаємозв’язаний з поглибленням кризових явищ, висуває перед українським суспільством завдання вибору напрямків перспективного розвитку всіх сфер суспільної життєдіяльності з урахуванням загальнолюдських і національних пріоритетів. На сучасному етапі розвитку відбувається не тільки радикальна перебудова політичної, економічної і соціальної структур, а й суспільної свідомості, духовних цінностей, світоглядних орієнтацій. У динаміці мінливості, непередбачуваності саморозгортання соціальних процесів, за домінування новаторських тенденцій у всесвітньому масштабі, значення традицій полягає в створенні і підтримці позитивної основи в суспільному розвитку. Актуальною проблемою для українського суспільства є відбір автентичних традицій та оптимізація їх розвитку для забезпечення стабільного функціонування і якісного удосконалення соціальної системи в цілому.

4. Традиція, як культурний стереотип

Реально в суспільстві діє жива традиція, що поєднує в собі автентичні, неавтентичні традиції і, якоюсь мірою, соціально-історичну спадщину в забезпеченні спадковості соціального розвитку з попередніми його етапами. Спрямованість соціальних процесів багато в чому визначається збалансованістю функціонування вишеназваних типів традицій і пріоритетами суспільства по відношенню до них. При виборі політики підтримки автентичних традицій у суспільстві формується стабільна база для його подальшого прогресивного розвитку. Автентичні традиції відповідають об’єктивним умовам, входження інновацій до їх складу не суперечить актуальним суспільним тенденціям і інтересам. Таким чином, традиції збагачуються, і основа для новаторської діяльності стає більш варіативною за змістом і розширеною за формами прояву в практиці. Якщо суспільство звертає граничну увагу на розвиток неавтентичних традицій, то рано чи пізно воно опиниться у стані стагнації. У цьому випадку не виключена поява ознак регресивності. Спроби насильницького відродження чи стимулювання функціонування неавтентичних традицій є своєрідним гальмом у соціальному розвитку. Їх невідповідність об’єктивним умовам породжує протиріччя в процесі створення інновацій. Подібна дисгармонія найяскравіше проявляється в період соціальної трансформації. В умовах невизначеності напрямків нинішнього і майбутнього розвитку в суспільстві виникають складнощі, пов’язані з виявленням автентичного характеру традицій і, відповідно, перешкоджаючі актуалізації їх дії. Для встановлення деякого припустимого рівня порядку суспільною ідеологією частіше використовуються консервативні неавтентичні традиції. Об’єднання соціальних сил на основі “неживих” образів минулого знижує колективний потенціал новаторства, що працює на перспективу, і поглиблює стан загальної кризи.

Традиція, з одного боку, це продукт, тобто, певний завершений результат відносно сталих, загальноприйнятих, повторюваних способів, видів і методів діяльності, що утвердилися в суспільстві – свого роду статичний стан. Це об’єктивація сутності традиції в реальній дії у соціальному бутті з відображенням у суспільній і індивідуальній свідомості, тобто, те, що розуміється під традицією на побутовому рівні. З іншого боку, традиція розглядається в динаміці як процес, у цьому випадку враховується її розвиток у системі суспільства в напрямку постійного якісного удосконалення (як самої традиції, так і суспільства в цілому). Процесуальний характер розвитку традиції найповніше відображує її діалектичний взаємозв’язок з таким соціальним явищем як новаторство. Для суспільства необхідне існування не тільки стабільної вихідної бази, але й її постійна зміна, якісне удосконалення в об’єктивних умовах. Новаторство – це колективна продуктивна діяльність, спрямована на створення (продукування), розповсюдження і використання інновацій (елементів нового) для задоволення потреб і інтересів людей за допомогою нових засобів. Новаторська діяльність призводить до якісних змін стану суспільства (продукування нового стану в ході його саморозвитку) і сприяє зростанню ефективності його функціонування.


Список використаної літератури

1. Афонін В. Культурологія: Навч. посіб. для самост. роботи студ. вищ. навч. закл. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології та кіно-, телемистецтва — Луганськ : Альма-матер, 2005. — 248с.

2. Білик Б. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К. : КНИГА, 2004. — 408с.

3. Герчанівська П. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". Мережа дистанційного навчання. — К. : Університет "Україна", 2003. — 323 с.

4. Гнатчук О. Культурологія: Навч.-метод. посібник / Буковинский держ. медичний ун-т. — Чернівці, 2007. — 202с.

5. Закович М. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / Микола Михайлович Закович (ред.). — К. : Знання, 2004. — 567с.

6. Захарченко Г. Культурологія: навч. посіб.. — О. : Одеський державний медуніверситет, 2007. — 240с.

7. Матвєєва Л. Культурологія: Курс лекцій:Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — К. : Либідь, 2005. — 512с.

8. Матвієнко Л. Культурологія: навч. посібник / Київський національний торговельно- економічний ун-т. — К. : КНТЕУ, 2007. — 285с.

загрузка...
Top