Культурологія

Вступ.

1. Стиль і художній метод в мистецтві.

2. Особливості давньогрецького мистецтва.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Широкий спектр поглядів на сутність і зміст культури не стільки полегшує можливість дати цьому явищу уніфіковане визначення, скільки ускладнює це завдання. Різноманітність точок зору щодо визначення культури характерна і для сучасної культурології. Представники всіх її напрямів поділяють думку про те, що культура постає як створена людиною "друга природа", надбудована над первісною, як до певної міри окремий світ, створений людиною додатково до світу природи, яка існує об´єктивно.

Антична доба — період якісних змін в історії людства, період народження нових форм суспільного й культурного життя, що найперше виявились у створенні держав-полісів з розвиненою формою демократичних засад громадської спільноти, переході до приватної власності, зміні способу життя людини, її відносній мобільності. Ідеалом суспільства стає вільна і політично активна людина. Саме вона виступала об´єктом і змістом культури. "Людина — мірило всіх речей: існуючих, які існують, і неіснуючих, які не існують", - навчав грецький софіст Протагор (близько 480 - 410 pp. до н. е.).

Античну культуру К. Ясперс відніс до "осьових культур", тобто тих, які здійснили прорив від міфу до логосу, від словесно-художньої творчості до поезії, риторики та витонченого мистецтва. Античність запропонувала в якості нових засад освоєння дійсності принципи раціоналізму, науковості, гуманізму. Культ краси, пропорції, гармонії ставали символами не лише мистецтва, а й метою та методом виховання нової особистості.


1. Стиль і художній метод в мистецтві

Цілісна модель мистецтва як естетичного явища передбачає опрацювання та осмислення всіх його основних понять, серед яких важливе місце посідає феномен стилю.

Поняття «стиль» приходить на зміну транскультурному поняттю доби середньовіччя – «канону» (від грец. – правило, норма), що являв собою систему жорстких норм та правил і фактично нівелював індивідуально-творче начало. Тому в зазначений період особливого розквіту набувають іконопис і храмове будівництво – мистецтво, що було позбавлене авторства.

Поняття «стиль» (від лат. та грец.– паличка для письма, що належала до особистих речей людини) безпосередньо пов'язувалось з особистим началом, передбачало індивідуальну форму вираження у мистецтві. Воно ототожнюється з добою Відродження, що назавжди залишилася в історії людської цивілізації як епоха видатних персоналій. За образним висловом О. Герцена, мистецтво Відродження відкрило мертві очі грецьких статуй і перевело художньо-творчий процес в емоційно-чуттєву площину.

Сьогодні поняття «стиль» належить до найбільш дискусійних, що передусім пов'язано зі складністю його інтерпретації. Існує велика кількість моделей аналізу феномена стилю, які об'єднує між собою тенденція до певного ототожнення понять «художній стиль», «художній напрям» та «художня епоха». Слід враховувати, що типологія мистецтва оперує численними визначеннями, до яких належать і ці поняття. Вони є своєрідними засобами осмислення та усвідомлення феномена художньо-творчого процесу. Поняття «художня епоха» варто інтерпретувати як конкретно-історичний етап розвитку мистецтва, що безпосередньо пов'язаний із суспільно-історичною добою. Художня епоха містить «художні напрями», що об'єднують митців, які, спираючись на спільні естетичні принципи, через особливості «індивідуального стилю» осмислюють і відображають дійсність у конкретно-чуттєвих образах.

Отже, враховуючи етимологію, історію виникнення і розвитку поняття, можна зробити висновок, що художній стиль – це система художньо-образних засобів і прийомів, що належать конкретному митцеві. Наприклад, зосередимося на історії мистецтва XX ст., що, безперечно, є яскравим зразком феномена художньої доби, позначеної могутнім і стрімким розвоєм культурно-мистецького руху.

У структурі мистецтва XX ст. органічно поєдналися напрями відверто протилежної художньої орієнтації:

Кожен із зазначених напрямів залишився в історії художньої доби XX ст. завдяки яскравим творчим особистостям, які через свій неповторний індивідуальний стиль, авторське розуміння природи і завдань мистецтва відображали й осмислювали у художніх творах загальнофілософські проблеми сенсу буття.

Отже, слід чітко розмежовувати такі поняття:

Проте, враховуючи існуючі наукові традиції у процесі викладення матеріалу, використовуватимемо такі визначення, як готичний стиль, стиль бароко тощо.

Одним із важливих понять естетичного тезауруса, тобто сукупності понять, є художній метод, який має численні моделі інтерпретацій і тлумачень.

Найкоректнішим є визначення художнього методу як засобу пізнання дійсності, що в історії світової культури і мистецтва поданий двома основними різновидами:

Специфічною ознакою художнього методу є його здатність до розвитку і трансформації. Так, П. Пікассо та С. Далі розпочали свій творчий шлях у межах школи класичного іспанського живопису, продовжуючи кращі традиції Веласкеса, Рібери, Гойї, а згодом їх імена набули статусу символів двох найсуперечливіших та найцікавіших напрямів XX ст. – кубізму та сюрреалізму, що склалися у межах нереалістичної методології.

Осмислення феномена художнього методу, з одного боку, потребує суспільно-історичного контексту, а з іншого – породжує супутні теоретичні проблеми, що безпосередньо пов'язані з дослідженням специфіки художньої творчості, аналізом світосприйняття, світовідчуття митця тощо. Саме комплексний підхід до вивчення проблеми художнього методу сприятиме створенню цілісної моделі цього загальнотеоретичного поняття.

Розробкою проблеми методу через аналіз художньої творчості займалися античні філософи Платон і Арістотель, теоретичні моделі яких можна вважати передвісниками дослідження нереалістичного і реалістичного методів у мистецтві.

Згідно з позицією Платона, справжні митці переживають «божественну емонацію» – силу, що «забирає в них розум і робить їх своїми прислужниками», адже через них «говорить сам бог». У такий спосіб філософ наполягав на тому, що художника не можна навчити творити, адже цей процес загадковий. Він не піддається логічному тлумаченню, і митці «зовсім не знають того, про що вони говорять».

Платон інтерпретував творчість через інтуїтивно-позасвідоме начало, позбавлене раціональних компонентів. Тому можна сказати, що він безпосередньо вплинув на формування і розвиток нереалістичного методу в мистецтві. Адже філософи ірраціоналістичної орієнтації А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, С. Кьєркегор, 3. Фрейд, А. Бергсон, які визнавали себе послідовниками Платона, надали своїми концепціями теоретичного підґрунтя нереалістичним напрямам: футуризму, кубізму, абстракціонізму, експресіонізму, сюрреалізму тощо:

Тривалий час вітчизняна естетична наука і мистецтвознавство рішуче заперечували нереалістичний метод у мистецтві, а митців, які працювали у межах наведених напрямів, вважали позбавленими світосприйняття.

Проте видатні представники нереалістичних течій були досить послідовними у своїх світоглядницьких позиціях і демонстрували у творах особисте ставлення як до загальнофілософських, так і до конкретно- історичних проблем. У цьому сенсі значний інтерес викликає художня спадщина представників експресіонізму Е. Мунка (Норвегія), Ф. Кафки (Австро-Чехія), Г. Бенна (Німеччина), Ж. Руо (Франція), Р. Віне (Німеччина) та інших, які, спираючись на нереалістичний метод пізнання дійсності, через систему відповідних образів і символів, осмислюючи суспільно-історичну ситуацію періоду між світовими війнами, зверталися до смисложиттєвих проблем людства, зокрема феномена смерті, інтерпретуючи їх у своїх художніх творах. Таким шляхом йшли і представники «слов'янського крила» європейського експресіонізму: В. Стефаник, Л. Андреев, О. Кобилянська, молодий О. Довженко, творчість яких балансувала на перетині реалістичного і нереалістичного методів.


2. Особливості давньогрецького мистецтва

Визначальною у формуванні грецької культури стала межа III і II тисячоліть до н.е. Саме тоді на островах та узбережжі Егейського моря відбувається розвиток егейської, або крито-мінойської, цивілізації, яку в XIX ст. відкрив англійській археолог А. Еванс. її центрами спочатку були о. Крит, а пізніше стало місто Мікени в північно-східній частині Пелопоннесу. Кліматичні та ландшафтні умови сприяли землеробству, скотарству (звідси його особлива роль у міфології), морській справі й торгівлі. Критська культура уславилась вазовою керамікою. Інша унікальна її ознака - палаци, які являли собою комплекси будівель, що об´єднувались навколо великого внутрішнього двору.

Розташовані на різних рівнях, вони сполучалися між собою сходами, коридорами, деякі з них йшли під землю. Палаци мали світлові колодязі та каналізацію. Загальна площа такої споруди, зокрема в Кноссі, становила близько 24 тис. кв. км. Згадка про нього залишилася в грецькому міфі про Мінотавра - кровожерливе чудовисько з головою бика і тілом людини, яке мешкало в "палаці" - лабіринті.

"Палацова цивілізація", що свідчила про виникнення перших держав, була зруйнована близько 1700 р. катастрофою, яка суттєво затримала суспільний розвиток. Однак з часом палаци перебудовуються, вражаючи своєю красою, неповторністю фрескового мистецтва, монументальністю. Схиляння перед навколишнім світом, культ земних радощів - головний мотив критського мистецтва, що ріднить цю культуру з наступною, грецькою, і вирізняє із сучасних їй східних культур.

Критська культура доби свого розквіту - це культура бронзи. Але ця цивілізація так і не перейшла до заліза, загинувши наприкінці XV ст. до н. є. внаслідок завоювання ахейців, що прийшли з материкової Греції. Поблизу Егейського моря з´явився новий гегемон - ахейське місто Мікени. Запанувавши в Егейському світі, Мікени, що зазнавали впливу критської культури, створили власну своєрідну культуру, яка досягла розквіту в XVI — XIII ст. до н.е.

Символами мікенської культури також стали палаци, але іншої мистецької форми. Насамперед це - потужні асиметричні цитаделі, які знаменували собою силу народу, його войовничість та водночас свідчили про нестабільність і небезпечність того часу. Мікенська бронзова цивілізація закінчила своє існування наприкінці XII ст. до н.е. внаслідок навали північних племен, озброєних залізом, - дорійців. Разом з нею скінчилася й крито-мікенська культура, що була культурогенним ланцюгом, який поєднував крито-мікенську і наступну, грецьку, культуру.

Падіння крито-мікенської цивілізації спричинило глибоку депресію, що охопила головні райони материкової та острівної Греції в період так званих "темних віків" (XI — IX ст. до н.е.). Цей період ще називають гомерівським, оскільки про нього дізнаємося як з археологічних джерел, так і з епічних поем "Іліада" та "Одіссея" Гомера. Суттєвим надбанням гомерівської доби стало володіння технікою оброблення заліза та створення хоч і примітивних, але заснованих на демократичних засадах держав-полісів, що в сукупності визначило подальший напрям і потужність творчих зусиль античної Греції.

У період архаїки (VIII—VI ст. до н.е.) грецька культура набуває бурхливих змін, що виявляються насамперед у виробленні етнічної самосвідомості та відчутті культурної ідентичності. З безлічі досі розрізнених племен почала виникати одна грецька народність зі своїм особливим психологічним складом, з однією, хоч і поділеною на кілька діалектів, мовою та з хоч іще примітивною, але вже досить своєрідною культурою. До кінця VI ст. до н.е. задосить короткий для культурно-історичних масштабів проміжок часу Греція перейшла від варварства до цивілізації. Греки випередили в царині культури всіх сусідів, зокрема країни Середньої Азії, які до того часу очолювали культурний прогрес людства.

Етнічна самосвідомість знаходила свій вияв у різних формах суспільного життя. Культурними настановленнями, які пов´язували різні міста в одне ціле і об´єднували грецьку народність, були олімпійські ігри. Вони проходили в Олімпії на Пелопоннесі на честь Зевса Олімпійського. Тут стояв його храм з величезною статуєю батька богів. Олімпійські ігри проводились раз на чотири роки. Перша олімпіада відбулася в 776 р. до н.е. На час ігор, які тривали п´ять днів, війни припинялися, щоб дороги до Олімпії були безпечними. Олімпійські ігри ставали провісницями миру.

Крім загальногрецьких свят і олімпійських ігор, важливу роль в об´єднанні греків відігравали оракули, під якими слід розуміти не окремих осіб, а цілі храми, що займались віщуванням майбутнього. Особливо прославився Дельфійський оракул. Головним святилищем оракула в Дельфах був храм Аполлона, збудований у IV ст. до н.е. За часів архаїки склалися основи давньогрецької етики та моралі. В їх основу було покладено дві протилежні тенденції: колективізм та агон (змагальність, боротьба) чуттєвого (діонісійського) і розумового (аполлонійського) начал. Створення культурних цінностей було неможливим поза полісом, а агонічний характер став рушійною силою культурного процесу.

Стародавні греки зробили величезний крок у розвитку алфавітного письма, яке виникло у IX - VIII ст. до н.е. Створивши простий спосіб фіксації інформації, вони тим самим "демократизували" систему навчання, завдяки чому зробили усіх вільних людей грамотними.

Виникнення грецької писемності стало потужною підоймою розвитку літератури. Визначними майстрами слова цієї доби були Гесіод ("Теогонія", "Роботи і дні"); творець пісенного розміру грецької лірики - ямбу Архілох; Тіртей із Спарти, який оспівував героїку та воїнську доблесть, наповнюючи свої вірші почуттям патріотизму і громадянського обов´язку; байкар Езоп. Свого довершення лірика набула у творчості "фіалкокучерявої, чистої, з посмішкою ніжною" поетеси Сапфо.

В архаїчну добу відбувається становлення грецької архітектури. Переважаюча роль тут належала суспільному і сакральному будівництву. У VI ст. до н.е. виробився єдиний тип храму - прямокутної будови з одинарною чи подвійною колонадою з усіх боків та основним конструктивним і художнім витвором - ордером.

Ордер (від франц. ordre - порядок), особлива система будови, що підкреслювала архітектоніку споруди. Вона мала східчасту основу, на яку ставився ряд вертикальних опор - колон для підтримки всієї споруди. Одним із стародавніх різновидів ордера була дорична колона, другою стала іонічна, третьою - коринфська (виникла наприкінці V ст. до н.е.).

Виконані з каменю, вапняку чи мармуру, барвисто розфарбовані, храмові будови були прикрашені розфарбованою скульптурою. За часів архаїки почали будуватися перші грецькі святилища: Аполлона в Дельфах, Гери - в Олімпії тощо. Храмове будівництво сприяло розвитку різних мистецтв, оскільки для храмів жертвували мистецькі твори.

Рання грецька скульптура склалася близько середини VII ст. до н.е. її типові зразки - зображення юнацької (курос) та дівочої (кора) фігур: статично одноманітні, недосконалі пропорційно, типізовані зображення. Виділяючись із каменю, вони виходять у реальний простір. Скульптура архаїки несе риси героїки та міфічності, однак без ознак жаху та страху смерті, притаманних східному мистецтву.

Одним із найрозвиненіших видів мистецтва став вазопис. У першій половині VI ст. д. н. є. він процвітав у Коринфі, де користувались популярністю розписи в східному стилі. Але з другої половини VI ст. д. н. є. центр вазопису перемістився до Афін. Тут виник так званий чорнофігурний стиль (чорні фігури розміщували на світлому фоні виробу). З часом такі розписи почали покривати лаком, що вироблювався в Аттиці в VI ст. до н.е. Праця гончара і вазописця високо цінувалася. На своєму виробі майстер ставив "клеймо" - підпис. Однак з 30-х pp. VI ст. д.н.е. в моду входить червонофігурна кераміка (від грец. keramike - гончарне мистецтво, keramos - глина). Тепер фігури стали світлими, а фон - темним, що надавало гончарним виробам більшої виразності.

Період класичного розвитку Стародавньої Греції (V - IV ст. до н.е.) став часом найбільшого розвитку її культури. Сформований поліс з його демократичними тенденціями був ідейною основою потужної культурної підойми. Особливо прискорилися ці процеси за часів Перикла (близько 490-429 pp. до н.е.) - далекоглядного політика, хороброго воїна, блискучого оратора, який домігся військово-політичної величі Афін. Його оточували найвидатніші та найталановитіші люди, серед яких - історик Геродот, трагік Софокл, скульптор Фідій, художник Поліклет. Період правління Перикла, який обіймав посаду стратега протягом 15 років, називають "золотим віком" розвитку Афін; культурні досягнення класичної Греції досягли за цих часів найвищого щабля.

Найбільшим мислителем стародавнього світу був учень Платона Арістотель (384-322 pp. до н.е.). Натурфілософські погляди Аристотеля близькі до матеріалістичних. Він визнавав реально існуючий світ і створив вчення про форму і зміст. Вчений плідно працював у всіх галузях тогочасного знання: природознавстві, математиці, медицині, історії, державному праві. Він заклав основи соціології, теорії літератури і мистецтва, став основоположником формальної логіки. Мислитель був також найвидатнішим естетом Стародавньої Греції. Його славнозвісна "Поетика" стала основою для всіх наступних учень про природу мистецтва.

У V ст. до н.е. в Греції набувають розвитку спеціальні наукові дисципліни: математика, астрономія, медицина, історія. У царині медицини видатна роль належала Гіппократу, на теренах історії уславились Геродот і Фукідід - основоположник історії як науки, заснованої на документальних фактах та глибокому аналізі причин тих чи інших подій і явищ.

Розвиток грецької архітектури найбільше виявився в містобудуванні. З V ст. до н.е. розпочинається планування міст з розбиттям їх на прямокутні квартали, розділені вулицями, що перетинались під прямим кутом. У місті виділяються райони з чітким функціональним призначенням: центр, житлова частина, порт, торговельна та промислова зони.

Особливе місце в історії давньогрецького зодчества належить комплексу споруд Афінського акрополя (від грец. akro - верхній і polis - місто; підвищена і укріплена частина давньогрецького міста, верхнє місто, фортеця на випадок війни). Зруйнований персами в 480 р. до н.е., він відновлюється протягом V ст. до н.е., стаючи символом могутності і найвищого розквіту Афін. У створенні акрополя велика роль належала афінському стратегу Периклу та скульптору Фідію (початок V ст. - 432-431 р. до н.е.).

До складу Афінського акрополя ввійшли парадна біломармурова брама Пропілеїв, храм богині Ніке (Безкрилої Перемоги), Ерехтейон (Ерехтей - легендарний цар) та головний храм Афін - Парфенон (храм Афіни-Діви, Парфенос). У центрі Парфенона знаходилась статуя Афіни Парфенос роботи Фідія, виконана на дерев´яному каркасі із золота (вбрання та волосся), слонової кістки (тіло). Парфенон, побудований на майданчику скелі на висоті близько 150 м над рівнем моря, було видно не лише з усіх куточків міста, а й з моря. Ще одна гігантська бронзова статуя Афіни Промахос (воїтельниця) - шедевр скульптурної майстерності Фідія. Афіна Промахос, сувора й безпощадна захисниця свого міста, правицею спиралася на спис, у лівій руці тримала щит, на голові - шолом. її було видно з моря кораблям, що підпливали до міста.

Як справжній витвір архітектурного мистецтва комплекс акрополя органічно поєднувався з навколишнім ландшафтом. Акрополь був і святилищем, і укріпленням, і громадським центром, біля якого проходило все суспільне життя громадян; тут зберігалась державна скарбниця, розміщувалась бібліотека і картинна галерея.

Широко відомі також споруди ранньої класики - скарбниця у Дельфах, храм Афіни на о. Егіна, храм Зевса в Олімпії.


Висновки

Мистецтво – це система, що розвивається, дослідження стилів та методів в мистецтві є актуальним і на сьогоднішній день так як розвиток художнього процесу соціально обумовлений і має внутрішні закономірності. Потрібно пам’ятати, що взаємодія зовнішніх (соціальних) і внутрішніх (художні традиції, художній розумовий матеріал) чинників і формує художній процес. Все тече і міняється в світі. Міняється і сам світ і його явища. Світ – процес, мистецтво – художній процес, в якому заломлюються зміни реальності. Життя пред‘являє до мистецтва певні вимоги. Проте самі по собі ні нова історична реальність, ні її вимоги нічого не можуть створити в художній культурі, бо тут нові явища творяться тільки на власне художній основі (традиції, попередній художній матеріал).

Найважливіша категорія естетики, що допомагає зрозуміти художній процес, його історичні етапи і ланки, що узагальнено описує його – художній напрям. Виникнення нових напрямів (стилів) мистецтва відбувається на основі художньо-розумових передумов (художніх традицій), що змінюються під впливом нових історичних реалій і під впливом науки, філософії, релігії і інших матеріальних і духовних чинників. Не менш важливою категорією естетики є стиль. Поняття „стиль” багатозначне, ним користуються різні науки. Так само широке поле функціонування стилю.


Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Антофійчук В. Культурологія: термінол. словник / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Вид. 2-ге, випр. і доп. — Чернівці : Книги-XXI, 2007. — 159с.

3. Афонін В. Культурологія: Навч. посіб. для самост. роботи студ. вищ. навч. закл. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології та кіно-, телемистецтва — Луганськ : Альма-матер, 2005. — 248с.

4. Білик Б. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К. : КНИГА, 2004. — 408с.

5. Герчанівська П. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". Мережа дистанційного навчання. — К. : Університет "Україна", 2003. — 323 с.

6. Гнатчук О. Культурологія: Навч.-метод. посібник / Буковинский держ. медичний ун-т. — Чернівці, 2007. — 202с.

7. Закович М. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / Микола Михайлович Закович (ред.). — К. : Знання, 2004. — 567с.

8. Захарченко Г. Культурологія: навч. посіб.. — О. : Одеський державний медуніверситет, 2007. — 240с.

9. Матвєєва Л. Культурологія: Курс лекцій:Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — К. : Либідь, 2005. — 512с.

10. Матвієнко Л. Культурологія: навч. посібник / Київський національний торговельно- економічний ун-т. — К. : КНТЕУ, 2007. — 285с.

11. Парахонський Б. О., Погорілий О. І., Йосипенко О. М., Собуцький М. А., Савельєва М. Ю. Культурологія: Навч. посібник / Національний ун-т "Києво-Могилянська академія" / О.І. Погорілий (упоряд.), М.А. Собуцький (упоряд.). — К. : Видавничий дім "КМ Академія", 2003. — 314с.

12. Пащенко Н. Культурологія. Теорія культури: Конспект лекцій / Київський національний ун- т будівництва і архітектури. — К. : КНУБА, 2006. — 136с.

13. Тюрменко І. І., Буравченкова С. Б., Рудик П. А., Береговий С. І., Кобилянський Є. Е. Культурологія: теорія та історія культури: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Національний ун-т харчових технологій / І.І. Тюрменко (ред.). — 2-е вид., перероб. та доп. — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — 368с.

загрузка...
Top