Культурний процес в Україні

Вступ

І. Становище освітньо-просвітницьких закладів на початку ХХ століття

ІІ. Внесок українських вчених, літературних діячів у науку та літературознавства

ІІІ. Преса та книговидавнича справа в Україні на початку ХХ століття

IV. Мистецьке життя

4.1. Театр

4.2. Музика

4.3. Живопис

V. Розвиток будівничої справи

Висновок

 

Вступ

Період розбудови незалежної України викликав небувале зростання інтересу до проблем вітчизняної історії, витоків національної культури, до непересічних досягнень минулого. Знання свого родоводу, історичних і культурних надбань предків необхідне не тільки для піднесення національної гідності, а й для використання кращих традицій у практиці сьогодення.

Ось чому історія України — наша дорогоцінна спадщина. Вона охоплює віхи історичного шляху українського народу, який протягом багатьох віків робив значний внесок у розвиток світової цивілізації. Історія України свідчить про велику культуру нашого народу, без якої була б неповною, біднішою культура європейська і загальнолюдська.

Життя вимагає нового осмислення історії України, повернення із забуття ряду подій, явищ, осіб, героїчних вчинків наших предків, правди про захисників, будівничих, духовних просвітників рідної землі. І час цей настав. Оповитий серпанком забуття історичний краєвид України рубежу минулого і нинішнього століть на наших очах став поступово вияснюватися.

Посилення визвольних змагань українського народу, великі соціальні потрясіння, якими ознаменувався початок XX ст., вплинули і на духовне життя, збагатили його чималим досвідом, новими знаннями.

І. Становище освітньо-просвітницьких закладів на початку ХХ століття

Значно посприяв розвиток народної освіти як на західноукраїнських землях, так і на сході України. При всій антиукраїнській антинародній спрямованості своєї політики царський уряд змушений був піти на помітне розширення шкільної мережі в Наддніпрянщині. Протягом 1897—1911 рр. кількість початкових шкіл зросла тут з 13 570 до 18 719. За законом від 25 червня 1912 р. було впроваджено новий тип народних шкіл, так званих вищих початкових училищ з 4-річним строком навчання. На 1 січня 1916 р. в Україні діяло понад 300 таких закладів. У результаті цього помітно підвищився рівень грамотності населення. Так, у 15 повітах Полтавської губернії за 1897—1910 рр. письменність підвищилась з 16,9% до 23,7%.

Однак кількість шкіл в Україні не відповідала потребам населення у початковій освіті. За даними одноденного перепису шкіл, проведеного 18 січня 1911 р., процент дітей яким відмовлено у прийомі до шкіл, становив по Київському округу 21,9%, по Одеському — 21,1% загального числа учнів. До того ж обсяг і рівень знань, що їх давала початкова школа, набагато відставали від вимог часу.

У зв'язку з дальшим зростанням потреби в письменних людях і спеціалістах, а також під впливом революційного руху мережа середніх навчальних закладів та учнів у них збільшувалися. У 1914—1915 рр. в Україні було 26 тис. загальноосвітніх шкіл, у яких навчалося 12,5 тис. учнів і понад 60 професійно-технічних училищ, де здобували освіту і ремесло близько 5 тис. чоловік. Але це все далеко не задовольняло потреб народу. Адже близько 70% населення не вміло читати і писати.

Аналогічною була ситуація у вищій школі. Кількість студентів в університетах на початку XX ст. зросла в середньому більш як у два рази. Так, у Київському університеті у 1895 р. навчалося понад 2300 студентів, а у 1913 р. — майже 5000. Студентів у Новоросійському університеті протягом 1901—1914 рр. стало більше в три рази. Усього у 1908—1910 рр. в університетах України навчалося близько 12,7 тис. чоловік.

Революція 1905—1907 рр. примусила уряд дещо причинити університетські двері для вихідців з «нижчих» станів. Так, у Харківському університеті в 1908 р. навчалося майже 4300 студентів, з яких дітей дворян, чиновників, духовенства, купецтва понад 2400, дітей міщан, майстрових, селян — більше як 1400. У 1910 р. студенти «нижчих» станів у Київському університеті становили 36%, в Новоросійському — 41,7%. Це були, як правило, діти міських і сільських підприємців. Робітникам і селянам доступ в університети залишався практично закритим.

На всій території України не було жодного вузу з українською мовою викладання, а в царській Росії — навіть жодної української школи на державному утриманні. Така політика самодержавства щодо української мови як мови навчання мас підпорядковувалася меті задушити українську національну культуру. Навіть після офіційної відміни дід впливом першої російської революції заборонних документів 1863, 1876 і 1881 рр. щодо видання книг, показу театральних вистав та проведення інших культурно-освітніх заходів українською мовою царизм так і не дав дозволу на впровадження навчання у школах рідною мовою.

Важким було становище народної освіти на українських землях, які загарбала Австро-Угорщина. Власті імперії Габсбургів, панівні верстви на початку XX ст., як і раніше, всіляко обмежували і без того мінімальний доступ дітей трудящих західноукраїнських земель до освіти. Бюджетне асигнування на освіту 1912 р. на одного жителя Галичини було вчетверо меншим, ніж у центральних австрійських провінціях. Власті насаджували школи з німецькою і польською мовами викладання. Для корінного населення були призначені так звані утраквістичні школи. Середня школа залишалася недоступною для дітей трудящих. Найнижчий процент у гімназіях становили учні-українці.

Доступною лише для небагатьох залишалася вища школа на західноукраїнських землях. У 1911—1912 навчальному році в Львівському університеті було 5271, політехнічному інституті — 1803, ветеринарній академії — 201, лісотехнічній вищій школі — 110 студентів. Частка українців в університеті становила 21%, політехнічному інституті — 4,4% , ветеринарній академії — 10%, лісотехнічній вищій школі — 10%. І Майже всі студенти вищої школи походили із заможних верств, бо тільки вони могли платити за навчання, користування лабораторіями, за практичні заняття тощо, шлях до вищої освіти був закритий для жінок. Лише в кінці XIX ст. вони отримали дозвіл вступати на філософський і медичний факультети університетів.

З посиленням національно-визвольного руху розгорнуся у Львові боротьба за вивчення української мови в школах, демократизацію освіти. 600 студентів університет залишили в 1901 р. навчання на знак протесту проти дискримінаційної політики уряду в галузі освіти щодо українців. Значного розмаху набув цей рух у наступні роки.

У результаті тривалої боротьби за національну школу галицькі й буковинські українці перед першою світовою війною добилися відчутних успіхів. У Галичині — у Львові Перемишлі, Коломиї, Тернополі, Станіславові функціонувало 6 українських державних гімназій. У них, а також у 2510 народних школах українською мовою вчилося 440 тис. дітей. На Буковині в 1911 р. було 216 чисто українських народних шкіл (із 40 тис. учнів та 800 учителями). Крім цього, діяли україномовна державна гімназія та семінарія для дівчат. Таким чином, західноукраїнська молодь порівняно з юнацтвом Східної України мала більшу можливість виховуватись в українському дусі.

 

ІІ. Внесок українських вчених, літературних діячів у науку та літературознавства

Всіляко перешкоджаючи прагненню народних мас до знань, царський уряд не міг зупинити розвитку науки і техніки. З українського народу вийшло багато талановитих вчених, які збагатили не тільки вітчизняну, а й світову науку. Значних успіхів досягли вчені України в розвитку природничих наук. У Харківському, а з 1902 р. в Київському університетах плідно працював професор математики Д. Граве — засновник Київської алгебраїчної школи, яка досліджувала найважливіший розділ алгебри — теорію груп. У Харківському університеті великий вклад у розвиток математики внесли професори, академіки В. Стеклов, Д. Синцов, С. Бернштейн. Для розвитку фізики і радіофізики багато зробив професор Харківського університету Д. Рожанський. Він став основоположником Харківської школи радіофізики.

Розробкою проблем молекулярної фізики і термодинаміки, зокрема теорії флуктуації, броунівського руху. У Львівському університеті займався М.Смолуховський. Своїми працями він створив основу для молекулярно-кінетичного обґрунтування другого принципу термодинаміки.

Ряд цінних праць з органічної хімії створив професор київського університету С. Реформатський. Вагомих результатів у фізичній хімії досягнув учень М. Бекетова, професор Харківського університету І.Осипов. У Львівському університеті питання загальної і фармацевтичної хімії вивчав засновник наукової школи хіміків у Львові Б. Радзішевський. Дослідження з фізичної хімії тут проводили С. Толочко, В. Кемула.

Українські вчені внесли вагомий вклад у біологію і медицину. Розвиток генетики в Україні пов'язаний з іменами Д. Симиренка та М. Кащенка, які селекціонували та гібридизували рослини. Цінні праці професора Київського університету К. Пурієвича з хімічної фізіології рослин, зокрема процесів дихання і фотосинтезу. Визначним ботаніком-морфологом був В. Арнольді — засновник Харківської школи альгологів. Великий вклад внесли епідеміологи і мікробіологи М. Гамалія, Д. Заболотний, патологоанатом і бактеріолог В.Високович та інші для подолання таких тяжких хвороб, як чума, холера, тиф, сказ, туберкульоз тощо. Борючись проти епідемій, вони брали участь в експедиціях до Індії, Китаю, Аравії, інших країн Сходу.

На початку XX ст. Україна посіла провідне місце в Російській імперії у розвитку повітроплавання. 1908 р. в Одесі створили перший в Росії аероклуб. Його члени С.Уточкін і Р.Єфремов у 1910 р. в Одесі здійснили перші в Росії польоти на літаку. У Києві збудували літаки й дирижаблі. Російський військовий льотчик П. Нестеров — член Київського товариства повітроплавання — 27 серпня 1913 р. над Сирецьким аеродромом у Києві вперше продемонстрував ряд складних фігур вищого пілотажу, і зокрема «мертву петлю».

У центрі постійної і пильної уваги українського громадянства перебували суспільні науки, покликані дати відповіді на актуальні питання суспільно-політичного життя. На початку XX ст. продовжувала працювати історик О.Єфименко, яка, зокрема, написала один з перших синтетичних курсів — «Історія українського народу» (1906). Значний вклад у розвиток історичної науки в Україні внесли В. Іконников, Д. Багалій, В. Барвінський. Неперевершеним істориком запорозького козацтва був Д. Яворницький. Закінчивши в 1881 р. історико-філологічний факультет Харківського університету, Д. Яворницький протягом усього життя невтомно збирав писемні та матеріальні пам'ятки з життя Запорозької Січі, створив музей старожитностей Катеринославської губернії, для якого надбав 85 тис. експонатів, написав численні праці з історії, археології, фольклору, етнографії, мистецтва, літератури. Переважна більшість цих праць присвячена історії запорозького козацтва.

Ученим із світовим іменем на початку XX ст. став М. Грушевський. Закінчивши історико-філологічний факультет Київського університету і захистивши магістерську дисертацію «Барське староство», М. Грушевський в 1894 р. очолив кафедру всесвітньої історії Львівського університету, де почав читати лекційний курс української історії. З 1894 р. став головою Наукового товариства імені Т. Шевченка, редагував його «Записки». У 1907 р. очолив Українське наукове товариство в Києві. 1914 р. після початку першої світової війни царський уряд заслав М. Грушевського як австро-угорського підданого до Симбірська, а потім до Казані. У 1916 р. він переїхав до Москви. Навіть в умовах заслання не припиняв наукової роботи. Серед праць М. Грушевського найбільшою є десятитомна історія України до 1663 р. Праці М. Грушевського відзначаються багатою джерельною базою. В них широко використані документальні матеріали з архівів Москви, Києва, Львова, Варшави, Австрії, Угорщини, Швеції. М. Грушевський був одним з керівників багатотомного видання «Джерела до історії України-Руси», в якому зібрано й опубліковано багато цінних історичних документів епохи феодалізму.

Всесвітньовідомий вчений, автор майже 2 тис. наукових праць вийшов на міжнародну арену як один із найвизначніших політичних діячів України. Та після його загадкової смерті був безпідставно звинувачений у найтяжчих гріхах. Впродовж багатьох десятиріч в умовах радянського тоталітаризму М. Грушевського характеризували епітетами «буржуазний націоналіст», «сепаратист», «контрреволюціонер» і т. д. Його славнозвісну «Історію України-Руси», як і всі інші праці, було вилучено з наукового обігу. Небезпечною стала навіть згадка про них. Тепер, на щастя, багатюща наукова спадщина М. Грушевського повертається до нас.

Видатним діячем української історіографії був І. Франко. Він написав понад 100 праць з історії, серед яких найбільш важливі монографії і статті: «Хмельниччина 1648— 1649 рр. у сучасних віршах» (1898), «Що таке поступ» (1903), «Нарис історії українсько-руської літератури» (1910), «Панщина та її скасоване в 1848 р. в Галичині» (1913) та інші.

Плідною була робота українських вчених і в інших гуманітарних науках. І. Франко, В. Гнатюк, О. Роздольський та інші, розгорнули дослідження з українського фольклору й етнографії. І. Франко опублікував збірку «Галицько-руські народні приповідки», «Студії над українськими народними піснями». В. Гнатюк видав фольклористичні збірники «Коломийки», «Гаївки», «Колядки і щедрівки», «Українські народні байки» тощо, був редактором «Етнографічного збірника» НТШ (всього до 1916 р. вийшло 36 його томів). Ряд важливих праць з українського фольклору, мовознавства й літератури написав видатний учений-філолог, сходознавець, історик А. Кримський. Значною подією в розвитку українського мовознавства було видання в 1909 р. Українсько-російського словника В. Дубровського та в 1907—1909 рр. Словника української мови за редакцією В. Грінченка. Дослідженнями з історії української літератури, українського, російського і польського театрів, української народної поезії займався професор Київського університету В. Перетц.

Йому належать праці «Історико-літературні дослідження і матеріали», «Нариси старовинної малоруської поезії» та інші. Учнем В.Перетца був І.Огієнко – дослідник скарбів рідної культури, автор перекладів численних богослужбових книг і повного перекладу Біблії українською мовою, вчитель і професор, організатор культурно-освітнього церковного життя, церковний ієрарх.

Багатогранну дослідницьку діяльність проводили наукові товариства, які діяли в Україні на початку XX ст. Завдяки зусиллям М. Грушевського, який з 1897 р. очолював Наукове товариство імені Т. Шевченка у Львові, воно перетворилося у першу новітню академію наук. Товариство згуртувало навколо себе визначні сили (І. Франко, В. Гнатюк, Ол. і Ф. Колесси, К. Студинський, І. Раковський), до яких незабаром приєдналися молоді науковці, учні М. Грушевського Ст. Томашівський, М. Кордуба, В. Гарасимчук, І. Джиджора, І. Крип'якевич, І. Кривецький та інші. Поряд з ними працювали вчені з підросійської частини України. Розквіт діяльності товариства припав на останні роки перед першою світовою війною. Крім суспільствознавства, вчені НТШ мали великі успіхи в галузі інших фундаментальних наук.

Багатий досвід діяльності НТШ М. Грушевський використав, ставши у 1907 р. ініціатором створення та керівником Українського наукового товариства в Києві. Завдання товариства, як було підкреслено в його статуті, полягало «в розробці і популяризації українською мовою різних галузей наук». Київські науковці видавали «Записки Українського наукового товариства в Києві» (з 1908 по 1918 рр - вийшло 18 томів), «Збірники природничо-технічної секції» (у 1910—1918 рр. видано 4 книги), «Збірники медичної секції» (з 1910 по 1922 рр. опубліковано 5 книг). Поряд із науковими дослідженнями товариство випустило чимало популярних видань.

Великим досягненням української культури стало відкриття 24 листопада 1918 р. Української Академії наук-Спочатку вона складалася, з трьох відділів: історико-філологічного, фізико-математичного та соціально-економічного-Першими дійсними членами УАН були Д. Багалій, К. б лий, В. Гнатюк, М. Кащенко, В. Кістяківський, А.Кримський, В. Липський, А. Лобода, В. Перетц, М. Птуха, М. Сумцов, А. Тутковський, О. Фомін та інші. Першим її президентом став видатний український вчений В. Вернадський. Складна, драматична ситуація в Україні на початку XX ст., позначена великими соціальними потрясіннями, боротьбою різних партій, ненавистю до світової кровопролитної бойні, передчуттям революційного вибуху знайшла яскраве відображення в художній літературі. У численних творах, зокрема казці «Хо», оповіданнях «Лялечка», «Дорогою ціною», новелах «Сміх», «В дорозі» М. Коцюбинський затаврував систему царського самодержавства як ворога українського народу, переконливо показав революційно-визвольну боротьбу трудящих в нових умовах. Глибоким оптимізмом і впевненістю у перемозі українського народу над гнобителями сповнені поезії Лесі Українки «Досвітні огні», «Дим», її п'єси «В катакомбах», «Лісова пісня», «Камінний господар» та інші. Про важке життя українського селянства, його боротьбу за кращу долю йдеться в творах прозаїків А. Тесленка, С. Васильченка.

Яскравими барвами засяяв самобутній талант глибоко ліричного поета Олександра Олеся (Олександра Кандиби). Ввійшовши на початку XX ст. в українську літературу, він з 1907 по 1917 рр. видав сім книг поезій. Уже у першій «З журбою радість обнялась» радо привітав російську революцію 1905—1907 рр. У поезіях, написаних на Батьківщині, а потім і за кордоном, О. Олесь закликав до боротьби за волю України, за торжество справедливості, оспівував красу рідної природи. У багатьох творах він сягнув найвищих шевченківських висот української поезії.

«Дійсним чародієм» поезії був талановитий український поет Грицько Чупринка, творчість якого донедавна не знали кілька поколінь читачів. Його численні збірки — «Огнецвіт», «Метеор», «Ураган», «Сон-трава», «Контрасти» та інші здобули широку популярність на початку XX ст. Голос Г. Чупринки згас у серпні 1921 р. в кривавих сутінках червоного терору, а його ім'я надовго було вилучено з історії нашої літератури. Тільки тепер творчість поета-борця повертається із забуття.

Одним із перших відтворив з демократичних позицій революційні події в Україні початку XX ст. Гнат Хоткевич. Він яскраво показав боротьбу трудового народу, зокрема робітників, проти царської влади, за соціальне і національне визволення (драматичні твори «Лихоліття», «Вони», «На залізниці», цикли оповідань і нарисів тощо). Письменник поетично змалював історичне минуле Гуцульщини (повісті «Камінна душа», «Довбуш», збірка новел «Гірські акварелі» та інші).

Своєрідним і водночас складним явищем в історії української літератури була творчість Володимира Винниченка, до останнього часу маловідома читацькому загалові. Один із лідерів українських партій — спочатку РУП, а потім УСДРП, в 1917 р. — голова уряду Центральної Ради, В. Винниченко був і надзвичайно плідним письменником. У ранніх творах, зокрема оповіданнях і повістях 1902—1906 рр.— «Голота», «Солдатики», «Голод», «Малорос-європеєць» та інших, автор реалістично зобразив життя селян, наймитів і міської бідноти, в'язнів, показав соціальні контрасти, затаврував ліберальних панів, які удавали народолюбців, глибоко відтворив внутрішній світ героїв. Після поразки революції 1905—1907 рр. В. Винниченко пристрасним словом і ділом продовжував боротьбу за кращу долю українського народу.

Революція 1905—1907 рр. справила великий вплив на суспільно-політичні, філософські й літературно-естетичні погляди І. Франка. Про це свідчать написані тоді казка «Будяки», поема «Мойсей», вірші «Сійте більше», «Блаженний муж...», «Вольні вірші» і ряд статей: «Сухий пень», «Одвертий лист до галицько-української молодіжі», «Щирість тону і щирість переконань», «Нова історія російсько літератури» та інші. Вони сповнені віри у перемогу українського народу, в торжество історичної справедливості.

Важку селянську долю показали письменники Західної України Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина (І. Семанюк). Найвидатнішою буковинською письменницею була Ольга Кобилянська. Вершиною її творчості стала повість «Земля». Наприкінці XIX — на початку XX ст. в західноукраїнську літературу прийшли письменники Осип Маковей, Михайло Яцків, Денис Лукіянович, Антін Крушельницький, які продовжували кращі традиції нашого красного письменства.

Справжньою гордістю українського народу став талановитий поет та історичний романіст Богдан Лепкий — найбільш популярна постать на галицькому ґрунті після І. Франка. Його вірш «Журавлі» — то безсмертна народна пісня «Видиш, брате мій...» для українців усього світу. Визначний учений і перекладач, професор української літератури в Ягеллонському університеті (Польща), Б. Лепкий не знайшов притулку на рідній землі.

Прагненням шукати нові шляхи розвитку української літератури, визволитися від побутового етнографізму і включитися у загальноєвропейський процес була пройнята діяльність літературної групи «Молода муза», яка виникла У Львові 1907 р. До неї належали Михайло Яцків, Петро Карманський, Василь Пачовський, Б. Лепкий, Степан Чарнецький, Сидір Твердохліб, Остап Луцький та інші. Близьким до цієї групи був юний тоді Михайло Рудницький. До Молодомузівців тяжіло чимало молоді, котра працювала в РІЗНИХ галузях мистецтва.

«Молода муза» залишила зернистий слід в історії української культури. Цей слід продовжила літгрупа на західних землях України «Митуса» (1922), яка об'єднала вчорашніх поетів-січовиків Василя Бобинського, Олеся Бабія, Романа Уїїчинського та Юру Шкрумеляка.

Молодшою наддніпрянською сестрою «Молодої музи» було літоб'єднання «Українська хата», з яким пов'язані імена Г. Чупринки, О. Олеся, Олександра Неприцького-Грановського, Гната Хоткевича, Івана Липи, молодого Максима Рильського. «Українську хату», як і «Молоду музу», спопелила вогняна іскра чотирнадцятого року. Але слово тліном не стає. Молодомузівські спроби та ідеї знайшли продовження на загальноукраїнському поетичному терені — у творчості раннього Павла Тичини, Богдана-Ігоря Антонича Євгена Маланюка.

Наполеглива праця над засвоєнням здобутків модерної поезії й боротьба за нові засоби вираження почалися в добу української народної революції у Києві. Найвизначнішим представником цього покоління був Павло Тичина. Він умів майстерно поєднати наївну символіку народної мелодії з новими літературними вимогами. Від суб'єктивної лірики в пантеїстичному дусі та мрійливих революційних настроїв поет згодом перейшов до програмних пролетарських поем.

Найвизначнішим представником неокласиків став Максим Рильський — тоді найбільший епічний поет із дуже широким діапазоном тематики, плідний перекладач. Найчільніший представник футуризму Михайло Семенко дав не один зразок чистої лірики вільним віршем (верлібром). До цього напряму належав і Гео Шкурупій. Найбільше причинилася до прояснення взаємин змісту та форми в новій поезії та ваги давніх мистецьких зразків група неокласиків, до яких, крім М. Рильського, належали Микола Зеров і П.Филипович — врівноважені зрілі поети й тонкі критики, драматург Яків Мамонтов, Михайло Драй-Хмара, О. Бургардт та інші.

 

 

 

ІІІ. Преса та книговидавнича справа в Україні на початку ХХ століття

Пожвавлення національно-визвольного руху на початку XX ст. викликало вихід української преси, якої у Східній Україні до 1905 р. фактично не було. Перша українська газета в Східній Україні «Хлібороб» (м. Лубни) почала виходити у 1905 р. після вибуху першої російської революції. Оскільки не було дозволу уряду, після виходу п'яти номерів її закрили. У 1905 р. в Полтаві побачили світ пер01 номери щотижневого журналу «Рідний край». Найважливішими серед наступних українських періодичних видань з 1906 по 1914 рр. були газета «Громадська думка», потім «Рада». З ними співробітничали Д. Дорошенко та С.Петлюра. У 1906 р. в Східній Україні виникли нові періодичні видання: в Києві — газета «Боротьба», журнали «Шершень», «Нова громада», «Українське бджільництво», в Одесі — газети «Народна справа», «Вісті», в Харкові — газети «Слобожанщина», «Правда», в Катеринославі— «Запоріжжя», «Добра порада», у Чернігові -4 «Десна». Всього на Наддніпрянщині в 1913 р. виходило 19 україномовних періодичних видань, російських — 226, польських — 234, вірменських — 21, єврейських — 13. А коли почалася перша світова війна, царський уряд ліквідував українську пресу.

Серед журналів, що виходили у Західній Україні, найзначнішим був «Літературно-науковий вістник» (1898— 1914), заснований у Львові НТШ. Часопис відіграв велику роль у консолідації літературно-громадських сил України. І. Франко майже десять років був його головним співробітником і редактором. До редакційної колегії входили також В. Гнатюк і О. Маковей. Це визначило демократичне спрямування журналу. У «Літературно-науковому вістнику» друкували свої твори Леся Українка, М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, П. Грабовський, Г, Хоткевич, А. Кримський. Журнал публікував у перекладі українською твори зарубіжної класики. 1907 р, редакція журналу, яку очолював М. Грушевський, була переведена зі Львова до Києва.

Головними українськими книговидавничими центрами Галичині були НТШ і «Просвіта», які продовжували активну працю для підвищення рівня національної свідомості українства. На початку XX ст. продовжувала діяльність у Львові Українсько-руська видавнича спілка, активну участь у роботі якої брали І.Франко і В.Гнатюк. Спілка видавала кращі твори української та зарубіжної літератури. З часу заснування (1899) до 1917 р. випустила художні й наукові книги близько 600 назв. Українське педагогічне товариство видавало газети «Учитель», дитячий журнал «Дзвінок», шкільні підручники, науково-популярні, освітні книжки для молоді, навчальні карти тощо.

IV. Мистецьке життя

4.1. Театр

Незважаючи на важкі умови, на початку XX ст. продовжував діяти український театр у Східній Україні. Численні українські трупи, переслідувані утисками і свавіллям царської адміністрації, гнані матеріальними нестатками, мандрували по всій Україні і просторах Російської імперії, позбавлені змоги десь зупинитися на постійну роботу. Саме тому в репертуарі багатьох українських труп переважали низькопробні водевілі, розраховані на невибагливих глядачів. Передові діячі українського театрального мистецтва і літератури рішуче боролися проти занепадництва, халтури й ремісництва на театральній сцені.

У період революції 1905—1907 рр. зростає громадське значення театру як трибуни для пропаганди передових ідей. Нерідко театральні вистави перетворювалися на антиурядові демонстрації і маніфести. Тимчасове послаблення в роки революції обмежень щодо українського друкованого слова і театру створило сприятливіші умови для розвитку українського театрального мистецтва. Важливим завоюванням передової громадськості був перший стаціонарний український театр, який організував 1907 р. М. Садовський у Києві. Згодом М. Заньковецька і П.Саксаганський взялись організовувати Український Художній театр на зразок Московського Художнього театру. Але завадили брак коштів і війна.

Провідне місце в театральному житті України на початку XX ст. посідали колективи акторів, які очолювали корифеї української сцени П.Саксаганський та І. Карпенко-Карий і М. Садовський. Періодом найвищого творчого піднесення трупи П.Саксаганського — І. Карпенка-Карого були 1900—1903 рр., коли в ній об'єдналося блискуче сузір’я видатних майстрів української сцени — М. Кропивницькйй, М. Садовський, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий та М.Заньковецька. В репертуарі трупи тоді було близько п'єс — кращі зразки української класичної драматургії.

У 1901—1905 рр. трупа поставила п'єси «Хазяїн», Житейське море», «Суєта» І. Карпенка-Карого, «Супротивні течії», «Нашествіє варваров», «Конон Блискавиченко» М.Кропивницького, «Украдене щастя» І. Франка, «Лісова квітка» Л. Яновської, оперу Б. Підгорецького «Купальна іскра». Особливий успіх випав на долю вистави за комедією І. Карпенка-Карого «Суєта», яку в жовтні 1907 р. показали 150-й раз — явище небачене для тогочасного українського театру. Цей успіх забезпечили тематична новизна твору і висока мистецька досконалість виконавців.

Діяльну участь у творенні українського театрального мистецтва брали визначні майстри сцени Г.Затиркевич-Карпинська, Л.Ліницька, Г.Борисоглібська, Ф. Левицький, І.Замичковський, І.Мар'яненко, а також вихованці класичної театральної школи митці молодшого покоління О. Курбас, Г. Юра, Є. Коханенко, А. Бучма, Д. Козачківський, Б. Романицький та багато інших. З російської сцени на українську перейшли відомі режисери О. Загоров, О. Смірнов, О. Іскандер, Б. Кржевецький.

Помітною подією в історії української культури був «Молодий театр», який заснував у 1917 р. й очолив Лесь (Олександр) Курбас. Його кредо полягало в тому, щоб «...творить і проводить в життя такі форми театрального мистецтва, в яких цілком могла б проявитись творча індивідуальність сучасного молодого покоління українського акторства не «українофільського», а європейської, в національній формі, культури, що, цілком порвавши з банальними традиціями українського театру, збудує свої нові цінності як у Мистецтві театру взагалі, так і в мистецтві актора особливо, Не будучи рівночасно провінціалізмом чужих культур». Усе було незвичне в організації цього театру: і те, що він складався з акторів із закінченою театральною освітою, і те, що 3 самого початку було сформульовано його творчу платформу, і те, що трупа була юридично оформлена й мала затверджений статут, який регламентував права художньої ради, права та обов'язки режисера. Навесні 1919 р. цей колектив, який складався в основному з молодих митців, злився з Першим театром Української Радянської республіки імені Т. Шевченка. Однією з кращих вистав об'єднаного колективу була інсценізація поеми великого Кобзаря «Гайдамаки» (автор інсценізації та постановник О.Курбас). На сцені цього театру виросли такі видатні українські митці, як художник А.Петрицький, актори Г.Юра, В.Чистякова, В.Василько, О.Ватуля, П.Самійленко, П. Долина та інші.

На початку XX ст. пожвавилося театральне життя в Західній Україні. Продовжував діяльність театр товариства «Руська бесіда». Завдяки провідним акторам А.Осиповичевій, І. Рубчаку, К.Рубчаковій, В.Юрчаку, а також режисеру І.Стаднику театр залишався на високому професійному рівні, В його репертуарі були кращі зразки вітчизняної і зарубіжної драматургії. Театр здійснив постанову «Хазяїна» І. Карпенко-Карого, «Украденого щастя» І.Франка, «Запорожця за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського, «Катерини» М.Аркаса, а також «Проданої нареченої» Б. Сметани, «Урієля Акости» П.Гуцкова, «Сільської честі» Б. Масканьї.

Міцніли зв'язки західноукраїнського театру з театром Наддніпрянської України. 1905 р. до Львова приїхав М. Садовський, який запросив працювати тут зірку української сцени М. Заньковецьку й згуртував колектив інших талановитих акторів. Побачили світло рампи постановки української народної драми «Бурлаки», п'єс І. Карпенка-Карого «Мартин Боруля», «Суєта», «Хазяїн», «Сто тисяч», кращих драматичних творів М. Старицького, О. Островського. Значно зросла майстерність акторів і режисерів. Чимало акторів стали незабаром відомими діячами українського театру.

4.2. Музика

На початку XX ст. почалася нова доба у розвитку української музики. Композитори згуртувалися довкола митців Києва і Львова. Важливу роль у підвищенні музичної культури населення, поширенні музичної освіти в Україні відіграло Російське музичне товариство, зокрема його відділення у Києві, Одесі, Харкові, Катеринославі, Полтаві, Херсоні, Чернігові, Умані. Активну участь у діяльності Російського музичного товариства в Україні брав видатний український композитор М. Лисенко. Велике значення для виховання діячів українського сценічного мистецтва — акторів, співаків, музикантів, диригентів — мала музично-драматична школа М. Лисенка, яку він заснував 1904 р. в Києві. Талановитими продовжувачами творчих заповітів М. Лисенка були композитори київської школи К.Стеценко, М. Леонтович, Я. Степовий, О. Кошиць.

Учень М. Лисенка К.Стеценко — відомий український композитор, хоровий диригент, педагог і музичний критик — найяскравіше виявив талант у хорових поемах і кантатах, вокальних ансамблях і солоспівах, в обробках для хору і голосу численних народних пісень та інших жанрах вокального мистецтва.

Активну участь у творенні української музики брали молоді митці М.Вериківський, Г.Верьовка, Л.Ревуцький, В.Косенко, П.Козицький, Б. Лятошинський. За гетьманської доби засновані українська державна капела під керівництвом О.Кошиця, державний симфонічний оркестр, який очолив О.Горілий. Симфонічні оркестри виникли у Харкові, Катеринославі, Одесі.

У ряді міст України, зокрема Харкові, Полтаві, виникли капели бандуристів, професійні хори. Особливо багато працював у цій галузі композитор М. Леонтович. З ініціативи його побратима К.Стеценка в 1919—1920 рр. засновано кілька мандрівних хорових капел. Одна з них — «Думка», яка успішно працює досі, ставши провідним мистецьким колективом України.

Впевнено ставало на професійну основу музичне життя На західноукраїнських землях. Тут вдосконалювали майстерність композитори нової генерації, досягли значного рівня музикознавча думка, музична критика й публіцистика. Важливою подією в музичному житті Західної України стало урочисте відзначення 35-річчя творчої діяльності корифея української музики М. Лисенка (1903), на якому був присутній сам композитор. Чималий внесок у розвиток музичної культури зробив театр товариства «Руська бесіда», який ставив драматичні п'єси з музичним оформленням М.Вербицького та І.Лаврівського, М.Лисенка, а також твори світової оперної класики. 1903 р. у Львові виникла Спілка співацьких і музичних товариств (з 1907 р. — Музичне товариство імені М.Лисенка). Завдяки його концертній діяльності тут широко зазвучала музика М.Лисенка, М.Леонтовича, К.Стеценка, Ф.Колесси, С.Людкевича, А. Вахнянина, О.Нижанківського, Г.Топольницького, Д.Січинського.

Того ж 1903 р. у Львові було відкрито Вищий музичний інститут, якому 1907 р. присвоєно ім'я М. Лисенка. Діяльність інституту та його філіалів в інших містах сприяла вихованню музичних кадрів. Вагомо заявили про себе чимало обдарованих музикантів і композиторів, серед яких виділявся С. Людкевич. 1905 р. у Львові вийшла у світ перша частина його знаменитої кантати-симфонії «Кавказ». Творчість С.Людкевича сприяла дальшому розвитку і зміцненню принципів реалістичної музики. Він прожив довге і плідне творче життя, став одним з найбільших українських композиторів (другим після М. Лисенка), теоретиком музики, педагогом-професором. Писав спорадично й поезії. Був удостоєний звання лауреата Шевченківської премії (1964). На соті роковини його уродин (1979) тодішня влада навіть удостоїла його золотої зірки героя соцпраці, але він міг обійтися без такої нагороди, бо мав іншу, найвищу — всенародне визнання. У Галичині працювали композитори Д. Січинський і О. Нижанківський, які виступали організаторами і диригентами хорових колективів товариства «Боян», збирали українські народні пісні й створювали на їхній основі хорові обробки, були авторами хорів, кантат, солоспівів на слова Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Ю.Федьковича.

Багатюще джерело розвитку української музичної культури — народнопісенна творчість. Народні пісні в обробках М. Лисенка, М. Леонтовича, С. Людкевича все ширі06 проникали в концертний репертуар професіональних виконавців і самодіяльних хорових колективів.

До найвищого рівня світового вокального мистецтва піднялася вихованка Львівської консерваторії, уродженка Тернопільщини С. Крушельницька. її голос чарував слухачів багатьох країн Європи, Америки, Африки. Як зазначав відомий італійський музикознавець Р. Кортопассі, у перші десятиріччя XX ст. на оперних сценах світу царювали чотири співаки — М.Батістіні, Е.Карузо, Т.Руффо, Ф. Шаляпін. І лише одна жінка спромоглася сягнути їх висот і стати врівень з ними. Нею була С. Крушельницька. Всесвітньовідома співачка виступала на сценах в Петербурзі, Одесі. Але вимріяне бажання — побувати в Києві — С. Крушельницькій не вдалося здійснити через заборону царських властей, які знали про симпатії співачки до визвольних змагань українського народу, про її близькі стосунки з українськими патріотами М.Лисенком, Лесею Українкою.

4.3. Живопис

Пожвавлення національно-визвольного руху українства на початку XX ст. вплинуло на образотворче мистецтво. Художники розширили тематичну основу творів, підвищили їх художній рівень, поглибили зміст.

В українському живописі продовжували плідно працювати відомі майстри пензля С.Васильківський, О.Світославський, П.Левченко, С.Кишинівський, М.Пимоненко та інші. У цей же період демократичний табір українських живописців поповнила велика група молодих художників — О.Мурашко, Г.Світлицький, Ф.Кричевський, О. Кульчицька та ін., які разом з митцями старшого покоління творчо розвивали кращі традиції національного мистецтва.

Високохудожніми творами збагатив живопис на початку XX ст. С. Васильківський. Його пейзажі «На Дінці», «Дюни», «Перед бурею», жанрові полотна «Ярмарок у Полтаві», «На подвір'ї», картини на історичні теми та за мотивами народних пісень відзначаються широким ліро-епічним характером, тонким колоритом, просякнуті глибокою Любов'ю до українського народу та його героїчного минулого, до рідної природи.

 

 

Про піднесення мистецького життя свідчило виникнення нових творчих об'єднань і активізація діяльності вже існуючих товариств, зокрема Товариства Південноросійських художників (1890), Товариства для розвою руської штуки у Львові (1896), Товариства Харківських художників (1900) та інших. Найдіяльнішим серед них було Товариство Південноросійських художників. Навколо нього згрупувалася талановита молодь (П. Нілус, Т. Дворников, Є.Буковецький, Ю. Бершадський). В 1905 р. з ініціативи відомого українського художника І. Труша у Львові виникло Товариство прихильників української літератури, науки і штуки, в якому об'єдналися передові митці Західної України.

Найвідомішими художніми навчальними закладами в Україні на початку XX ст. залишалися Одеська малювальна школа, художнє училище, створене на базі Київської малювальної школи М. Мурашка, та Харківська малювальна школа М. Раєвської-Іванової, реорганізована 1912 р. в художнє училище.

Велику вагу для розвою національного мистецтва мало відкриття у Києві в грудні 1917 р. Української Академії мистецтв, її очолив відомий графік Г. Нарбут, а членами Академії стали М. Бойчук, О. Мурашко, М. Бурачек, брати Василь та Федір Кричевські. Більшовики перетворили цей заклад на один з інститутів.

Лідером мистецького життя західноукраїнських земель на початку XX ст. був художник І. Трупі. Йому належала велика роль в організації у Львові виставки львівських і київських художників — «Виставки українських артистів»; у підготовці та виданні журналу «Артистичний вісник» (1905). Поїздки по Наддніпрянщині та Криму сприяли створенню кращих пейзажів І.Труша — «Могила Шевченка», «Дніпро біля Києва», «Захід сонця в лісі» та одного з кращих портретів Лесі Українки. Новатором серед західноукраїнських живописців був Ю.Панькевич, який продовжував традиції давнього русько-українського живопису, широко використовував національні елементи. Найкращі його твори — «Т. Шевченко на тлі Дніпра», «Портрет І. Франка», «Водоспад в лісі». На горизонті мистецького Львова, крім І.Труша та Ю.Панькевича, заяскравіли імена О.Новаківського, О. Кульчицької, Й.Куриласа, А.Монастирського та інших. Творчість цих художників сприяла зміцненню позицій українського мистецтва на західноукраїнських землях і внесла істотний вклад у скарбницю світової демократичної культури.

У 1905 р. Товариство прихильників української науки, літератури й мистецтва, яке очолювали І.Труш та І.Франко, влаштувало у Львові виставку «Українське мистецтво та промисли». Поряд з професійними художниками тут вперше виставили твори народні майстри. Метою виставки було пожвавлення художніх ремесел. Рух за збереження народного мистецтва відбувався під гаслом боротьби з впливом так званого віденського модерну та сліпим наслідуванням іноземних зразків.

 

V. Розвиток будівничої справи

Посилення процесів урбанізації викликало бурхливий розвиток міського будівництва. В Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі та інших містах розгорнулося широке промислово-транспортне будівництво, постали великі фабрично-заводські корпуси, вокзали й електростанції, банки і біржі. Пожвавлення суспільного і культурного життя в містах сприяло будівництву приміщень для театрів, музеїв, бібліотек, навчальних закладів, будинків громадських товариств тощо. На початку XX ст. в Україні працювало багато талановитих зодчих, які продовжували розвивати кращі традиції класичної архітектури. Творчо використовуючи багату спадщину давньоруського, класичного та народного зодчества, новітні технічні досягнення, вони зробили чималий внесок в українську архітектуру.

Помітний слід у зовнішньому вигляді Києва залишила діяльність архітекторів О.Кобелєва, О.Вербицького, П.Альошина, В.Рикова, В.Осьмака. За їхніми проектами споруджені будинки Педагогічного музею (1909—1911), Державного банку (1902—1905), бібліотеки Київського університету (1914—1915).

Харківський архітектор О.Бекетов створив будинки Медичного товариства з Бактеріологічним інститутом імені Л.Пастера і комерційного інституту. М.Верьовкін спору, див адміністративний будинок страхового протипожежного товариства «Росія» і прибутковий житловий будинок товариства «Саламандра». Досить вдалою спробою створення українського національного стилю в архітектурі став будинок Полтавського земства, споруджений у 1903—1908 рр. за проектом архітекторів В. Кричевського та К.Жукова.

У Львові на початку XX ст. швидко поширився новий стиль — модерн. Однією з найвиразніших споруд у цьому стилі є будинок торгової палати за проектом архітекторів О.Сосновського і А.Захаревича. У новому стилі споруджені житлові будинки на розі вулиці П.Чайковського та проспекту Т.Шевченка (1905), будинки філармонії (1907) і банку на вулиці М. Коперніка (1912) та інші.

Пошуки нових архітектурних форм спонукали архітекторів звернутися до традицій і форм українського народного зодчества, зокрема дерев'яної архітектури. І.Левинський, О.Лупшинський, Л.Левинський та Т.Обмінський декоративно оздобили керамічними фризами народної орнаментики фасад будинку страхового товариства «Дністер» на вул. Руській, 20 у Львові (1905).

Значною подією в художньому житті України стало проведення в 1910—1913 рр. конкурсів на проект пам'ятника Т.Шевченку в Києві, в яких взяли участь відомі українські й російські скульптори Л.Шервуд, С.Волнухін, М.Андрєєв, М.Гаврилко, Ф.Балавенський та інші. Проекти українських скульпторів Ф.Балавенського та М.Гаврилка було відзначено другою та третьою преміями (першу премію на цьому конкурсі не присуджено). Однак пам'ятник Великому Кобзареві внаслідок перепон, які чинив царський уряд, так і не спорудили.

Висновок

Таким чином, українська культура на початку XX ст. незважаючи на утиски й гоніння колонізаторів, вала розвиватися. Всі її галузі поповнилися чудовими високомистецькими творами, важливими науковими відкриттями. Зростаючи на ґрунті народної творчості, традицій національної класики, вона була важливим чинником патріотичного виховання українства, дала вагомий внесок у духовний прогрес світу. Характерною рисою культурного життя України став поглиблений інтерес науковців, митців до життя і звичаїв народу, до його історичного минулого через яке вони прагнули відобразити актуальні проблеми тогочасного етапу національно-визвольного руху.

загрузка...
Top