Культури стародавніх народів світу

Зміст

1. Шумеро-вавілонська культура.

2 Культура стародавнього Єгипту.

3. Культура стародавнього Китаю.

4. Культура стародавньої Індії.

Список використаних джерел.

1. Шумеро-вавілонська культура

Месопотамська цивілізація являла собою тип існуючої на давньому Близькому Сході сільськогосподарської цивілізації, заснованої на ірригації. Оброблювані райони були менш залежні один від одного, ніж у долині Нілу, тому саме тут, в Шумері, виникли близько 3000 р. до н. є. перші міста-держави, якими управляли царі-жреці. Саме в регіоні Двуріччя та Євфрату вперше, за винятком Єгипту, склалися початкові форми класового суспільства й прадавньої держави, тобто не відчувався вплив інших значно розвинутих суспільств. Шумери заклали основи для подальшого розвитку господарства та культури Месопотамії.

Шумери винайшли колесо до візка, гончарний круг та бронзу, створили клинописну письменність. Близько 2400 р. до н. є. вони вперше в світі виготовили кольорове скло. На високому рівні знаходилось ювелірне мистецтво. Завдяки торговельним контактам вплив шумерів розповсюджувався на Малу Азію та Єгипет. Шумери створили правові кодекси, а в літературі особливого значення набув епос міфологічного змісту. Близько 2300 р. До н. є. Саргон І створив першу постійну професійну армію. Приблизно в 2000 р. до н. є. була створена арифметика, що стало важливим винаходом із історії людства.

Уявлювана картина світу, уявлення про дійсність, загалом як про державу, виникли одночасно з безпосередньою месопотамською культурою (шумерською) близько IV тис. до н. є. й були вкраплені в творах обширної міфологічної літератури. Шумерська міфологія, орієнтована на земне, прекрасно гармонувала з раціональним та логічним початками, втіленими в етнологічному міфові. Його основна риса - раціональність мислення, підхід до подій з позицій логіки, хоча й не завжди близької до сучасної, а тому не завжди зрозумілої. Етнологічний міф відповідає на питання: як? чому? навіщо? Такий міф - результат процесу мислення, тому цей процес - вторинне явище у відношенні до емоції. Міф, народжений традицією, не пояснює причин тієї чи іншої дії. Інтелектуальна концепція завжди вторинне почуття, в цьому розумінні етнологічний міф і є певною вторинністю. Однією з таких інтелектуальних концепцій є міфологема людини в Двуріччі - з глини створена, на крові бога замішана.

Людина була створена, щоб працювати замість богів і на богів, а також щоб куштувати продукти богинь Ла-хар (вівці) та Ашнан (зерна), які чомусь не могли споживати боги.

У культурі, що розглядає весь Всесвіт як державу, слухняність мусить необхідним чином виступати найпершою доброчинністю, адже держава побудована на слухняності, безумовному прийнятті влади. Тому не дивно, що в Месопотамії «доброчинне життя» було «слухняним життям». Індивідуум стояв у центрі кругів влади, що розширювалися, а влада обмежувала свободу його дії.

Найближчий і найтісніший з цих кругів був окреслений владою у власній сім'ї людини: батько й матір, старші брати й сестри.

Однак слухатися старших членів сім'ї - це лише початок. За межами сім'ї знаходяться інші круги, інші влади: держава, суспільство й боги.

Добре відомо, що зі старінням культури її основні цінності ризикують втратити своє значення для дії носіїв. Скептицизм, сумніви та байдужість починають підкоряти собі основні структури культури. Такий скептицизм у ставленні до всіх цінностей, крайнє заперечення можливостей доброчинного життя починають проявлятися в месопотамській культурі в І тис. до н. є. Цей скептицизм знайшов відображення в тривалому діалозі між хазяїном та його рабом, що відомий як «Песимістичний діалог», який з'явився у Вавілоні. У ньому зважено всі типові заняття месопотамського вельможі, й усі вони виявляються ущербними. У підсумку зроблено висновок, що все у світі - суєта марнота, в житті немає толку, тобто заперечувалися всі цінності, заперечувалося існування «доброчинного життя».

Другою фундаментальною проблемою месопотамської культури є правомірність смерті, що являє собою зло і є по суті вищою карою. Чому людина мусить бути покараною смертно, коли вона не зробила нічого поганого? Тим більше, що в умовах культури Двуріччя реалістичний підхід до природи людини виключав будь-яку надію на щасливе загробне життя. Саме на стародавньому Близькому Сході було вироблено міфологічну концепцію жорстокого детермінізму людського життя. Разом з цим, на відміну від давньоєгипетської міфології, яка не знала ні Едему, ні минулого Золотого віку, ні Армагеддону, в міфології культури Двуріччя існували міфи про Золотий вік людства та райське життя, які пізніше увійшли до складу релігійних уявлень народів Середньої Азії та біблійської міфологічної літератури. Ми знаємо, що в рамках культури Двуріччя людина зробила спробу морально подолати смерть, здійснила бунт проти неї.

У шумерській цивілізації були закладені початки науки, яка, увійшовши до релігійного світогляду, була його служанкою. Через це наукова діяльність була підкорена культу традицій і орієнтувалася на недосяжні зразки минулого. Шумерські мислителі прагнули пояснити сутність природи та власної цивілізації. Вони створили оригінальну концепцію «Me», значення якої й до сьогоднішнього часу не встановлене остаточно. Загалом «Ме» являє собою сукупність різних закономірностей та правил, що забезпечували функціонування елементів як природи, так і шумерської цивілізації. Всі закони й правила «Me» створені великими богами, однак вони існують без них, проявляються в русі живої та неживої матерії, що безособова й вічна.

Наука давньої Месопотамії намагалася оволодіти дійсністю, і насамперед людською дійсністю. Соціальною цінністю було знання, що дозволяло уникнути нещастя, а коли вже воно трапилося, - позбутися його, тому наука націлювалася на передбачення майбутнього. Про це свідчить той факт, що серед наукових текстів на глиняних табличках найчастіше зустрічаються ті, що ассіріологи звичайно називають ворожильними. Таблиці для ворожби поділені на рубрики, в кожній з яких зафіксовані точні явища (пересування зірок, Місяця, Сонця, атмосферні явища, поведінка тварин, дивні форми рослин та ін.), що передбачали майбутні ситуації, які стосувалися етану справ у країні або ж окремої людини. В сакральних цивілізаціях Давньої Месопотамії важко, визначити галузь знань, яка б не служила меті управління суспільною системою. Халдейські, ассірійські, вавілонські жреці та маги, як і їхні давньоєгипетські колеги, володіли обширними знаннями про психіку людини, добутими протягом тривалого часу, були досвідченими спеціалістами в галузі навіювання та гіпнозу тощо.

Заслуговує уваги й те, що досягнутий шумерами високий рівень культури, створена ними протягом віків суспільно-політична організація призвели до народження ретельно розроблених юридичних норм для всіх сфер життя. Шумерські закони, чітко сформульовані й створені на основі традицій, стали підставою для законодавств тих цивілізацій, які протягом наступних тисячоліть виникали в Месопотамії. Важливо й те, що закони мусили виконувати всі громадяни Шумера.

Цікаво відзначити, що закони Шульги відрізняються від законів старовавілонського царя Хаммурапі (28 ст. до н. є.). Шумери не знали й не застосовували принципу таліона «око за око, зуб за зуб» - він був для них чужим. В ту віддалену від нас епоху існувало більш гуманне й справедливе право, що вимагало не тілесної кари, а грошового штрафу, відшкодування зроблених будь-кому збитків.

Закони Хаммурапі вважалися зразком законодавства протягом всієї подальшої історії «клинописної культури» Месопотамії.

Культуру шумерів неможливо уявити собі без мистецтва. Насамперед вона поклала початок будівництву укріплених міст, оточених стінами, багатоповерхових будинків та зиккуратів - святинь-олтарів. Останні становили частину комплексу священних споруд, недоступних людям. Зиккурати зводили на пагорбах з цегли, облицьовували полірованими плитками. Класичним зразком був зиккурат в Уруці - один з найважливіших центрів релігійної та художньої культури. Його фасад вкривала мозаїка з червоних, блакитних та чорних плиток, відповідна геометричному орнаментові. Святиня Уру - прообраз Вавілонської башти - побудована в 1000 р. до н. є. Кожна її архітектонічна лінія .ретельно розрахована, зменшена або ж збільшена, щоб виправити ілюзію перспективи. Принципи такої архітектури були перейняті асірійцями від зодчих Північної Месопотамії наприкінці II тис. до н. є.

Шумери були напрочуд художнім народом. Дуже рано у них розвинулася скульптура, хоча в країні було мало каменю. Статуї царів, жерців, воїнів встановлювали у храмах, щоб вони молилися в ім'я засновників храмів. Дещо пізніше з'явилися статуї з діоріту, як, наприклад, фігура відомого царя Гудеа (близько 2300 р. до н. є.), що являла собою один з кращих екземплярів шумерської культури. Для неї притаманна яскраво виражена експресія за мінімумом засобів вираження.

Набула розвитку в Шумері й пластика у металі. Напевне, вперше було використано золото в комбінації з ляпіс-лазуррю, сріблом, раковинами та бронзою. В Урі, у так званій царській гробниці, де разом з царем похоронено 70.придворних, англійський археолог Лі Вулі знайшов дорогоцінності найвищого художнього гатунку: золотий шлем та козла, що спирається на дерево (з золота, ляпіс-лазур, срібла). Діадема цариці Шубад також належить до відомих творів ювелірного мистецтва. Знайдено також зброю, музичні інструменти, чотириколісні візки, й усе це свідчить про високу культуру Шумеру.

Стиль шумерського мистецтва був сприйнятий вавілонською, халдейською та ассірійською цивілізаціями. Одночасно з цим закінчилася незалежність міст-держав Месопотамії, тиранічних царств, які всі породили мистецтво однакового стилю. Нарешті, і з встановленням персидського панування з'явилися нові звичаї, закони й вірування. Вавілон перестав бути столицею, плаци спустошились, зиккурати поступово перетворилися на руїни. Вавілонська цивілізація, культура якої була останньою фазою шумерської культури, знаменувала собою народження нового соціопсихічного космосу -морально-етичного, предтечу християнського - навколо нового сонця - стражденної людини.

2 Культура стародавнього Єгипту

Для мислення стародавніх єгиптян характерний дуалізм у розумінні світу, який поєднував ціле з єдності й боротьби двох започаткувань, що відображаються і у двоїстому характері царської влади, і у протиставленні чорної землі та білого піску пустелі, Верхнього й Нижнього Єгипту. Це мислення підкоряється двом принципам магічного відчуття світу, бо походить від того, що між предметом та його визначенням існує взаємозв'язок, а саме: слова втілюють предмети та явища (звідси значення гри слів у історіях про створення світу), а мова впорядковує їх. Одночасно слова богів (ієрогліфічна система письма, складена з картинок, змальованих з натури, виникає одночасно з графічним мистецтвом Стародавнього Єгипту) являли собою відображення реальності. Зображення живої істоти, що обов'язково супроводжувалося її ім'ям, стає немов би здвоєним. Майже маніакальна пристрасть розміщувати реальність у рамках тривких вербальних та графічних символів, щоб закріпити її за допомогою однієї з вищих форм чаклунства - ось основна риса давньоєгипетської культури часів фараонів, яка пояснює природу її дивних пам'ятників та надписів.

У часи фараонів розподіл усього сущого на чоловіче та жіноче начало вважався невід'ємною рисою життя. Творець створив два божественних устої, що втілювали в собі фізичний устрій світу. Це - повітря й світло - вогонь, земля й небо. Боги наступного покоління, які стояли ближче до людини, самі в багатьох проявах, як-то: боротьба за владу й зі смертю, нагадували її. Убитий Сетом Осіріс за допомогою Ісіди та Нефріди знайшов нове життя, торжествуючи над смертю, став володарем царства мертвих, його син Гор, народжений після смерті батька, став володарем Землі, коли переміг рідного дядька - Сета, який хоч і був вічним «порушником спокою», але в ті часи ще не ототожнювався з вищою силою зла її був неоднозначною фігурою. Його божественна лють наздоганяла з невідворотністю долі, примушуючи живих йти назустріч вічності та допомагати Ра й фараону одержувати верх над чужеземцями й змієм безодні.

І Всі ці ідеї та образи служили основою обожнювання влади фараону, його давня титулатура ототожнює фараона з Гором - править він землею так, як бог небом, фараон є тим, хто відноситься до двох богинь, які охороняють його владу, є володарем Верхнього та Нижнього Єгипту, Золотим Гором, а також Гором - переможцем бога Сета Фараон як нащадок творця й володаря світу (в кінці Стародавнього Царства) має владу над усім космосом. Саме цей монументальний аспект давньоєгипетської влади втілений в статуї фараонів раннього періоду, й найперший, найвищий шедевр серед них - піраміда Хефрена. Владний, незворушний, з очима, спрямованими за далекий горизонт, де царює його батько Ра, фараон власною особою зберігає рівновагу світу, якому кожний момент часу загрожує поверненням хаосу.

Благополуччя країни обумовлене наявністю фараона. У ньому «здоров'я та зрілість народу втілювалися». Завдяки йому Єгипет перебував в тому щасливому становищі, коли в будь-якому аспекті, чи то про природу мова йде, чи то про діяльність людини, володарюють регулярність і порядок. Така теологічна теорія влади фараона, однак в житті точилася напружена внутрішня боротьба, обумовлена класовими та соціальними протиріччями давньоєгипетського суспільства.

На відміну від інших народів, які населяли в давнину Ближній Схід, життя Єгиптян було на диво «сучасним». Всі люди тут були рівними перед Творцем і, як правило, пояснювали свої досягнення мудрим вибором фараону. Між державою та .окремими особами не стояли ні узаконена аристократія, ні проміжкові інстанції. Людину визначали ім'я її батьків та титул, що відповідав її місцю в адміністративній системі. Чоловік та жінка були рівними перед законом, хоча жінка, звичайно, входила до сім'ї чоловіка, де їй відводилася шановна роль «господарки», виконання якої й ставало її головним заняттям. Єгиптяни цінували радощі сімейного життя, що знайшло відображення в малюнках та надписах на стінах гробниць та в літературних Пам'ятках. Дітей заводили охоче, про них піклувалися, причому не з метою продовження роду, а заради щастя, яке вони приносили, й пам'ятаючи про те, що колись саме вони зможуть дати своїм батькам нове життя, виконавши похоронні ритуали.

Треба підкреслити, що фундаментальним принципом давньоєгипетської культури є віра у вічне життя, індивідуальне безсмертя.

Нам належить детальніше зупинитися на значних успіхах генія давніх єгиптян в галузі муміфікації. Вони неможливі були без відповідних досягнень таких наук, як фізика, хімія, медицина, хірургія Наприклад єгиптяни використовували знання хімічних характеристик натрію для муміфікації людського тіла - практичного втілення життя після смерті.

Найважливішим внеском давніх єгиптян у науку, слід вважати медичні, знання. Давньоєгипетський лікар був одночасно жерцем і магом, що характерно для Близького Сходу, де не було чіткої межі між медициною та релігією. І все ж саме в Стародавньому Єгипті, вперше в світовій історії виникла реальна медицина в сучасному її розумінні.

Стародавні єгиптяни займалися й такою важливою галуззю науки, як математика, одним із крупних досягнень у якій був певний розвиток десяткової системи ліку. Будь-яка адміністративна й технічна діяльність (особливо будівельна) вимагає обчислень. Давньоєгипетська адміністративна організація вимагала знань арифметики та геометрії.

Досить високого рівня, як на той час, набула геометрія. З високим степенем точності побудовані піраміди, палаци й монументи. Давні єгиптяни володіли також деякими елементарними знаннями з алгебри, могли вирішувати рівняння з одним та двома невідомими.

Стародавня єгипетська культура обумовила специфічну форму існування науки, що стала особливою формою орієнтувальної діяльності людини для визначення місця її та всього людства у Всесвіті. Така специфіка пов'язана з тим, що інтелектуальна еліта жерців повивала спеціалізовані знання в пелену містики та релігії, аби зберегти своє господство. Насамперед, жерці ефективно використовували нагромаджені за тривалий час систематичні спостереження небесних явищ. Так, завдяки астрономічним спостереженням вони відкрили циклічність сонячних затемнень. Вони використовували гіпноз, пророцтво й подібне, щоб викликати страх, збудоражити надію й примусити суспільство підкоритися. До цього слід додати, що в Стародавньому Єгипті виникла й така течія думки, котру академік В. В. Струве назвав антропоцентризмом. У «Повчанні геракліопольського фараона» (Ахтоя III, XXII-XXI ст. до н. є.) відзначається, що весь світ, включаючи рослини й тварин, створений Богом заради людей.

Уже в ранньому періоді Стародавнього Єгипту (Давнє Царство) сформувалася й використовувалася письменність, що було обумовлене державним діловодством та наявністю крупних господарств. Розвиток письменності диктувався також необхідністю фіксацій повенів Нілу, оскільки організація зрошувальної системи давала можливість отримувати додатковий продукт. Письменність потрібна була й для лічби та контролю виробничого продукту, його розподілення. Тому таке важливе місце в країні займала постать писаря.

В Стародавньому Єгипті існував такий специфічний інститут, як «Будинок Життя», заснований, напевне, в епоху перших династій. Він знаходився поруч палаців фараонів й мав відділення в кожному значному храмі, виконуючи різні функції. По-перше, саме там опрацьовувалися та редагувалися теологічні трактати та всі твори, що більшою чи меншою мірою стосувалися проблем філософії та теорії влади. Теологія вважалася матір'ю всіх знань і мистецтв. Одним із завдань слухачів «Будинку Життя» було створення гімнів та священних пісень, які відображали певні філософські концепції. Там створювалася й дидактична література, що особливо бурхливо розвивалася в Стародавньому Єгипті. По-друге, в «Будинку Життя» систематизувалися, зберігалися й виготовлялися в доступному вигляді так звані «магічні» книги, які містили в числі інших і дані з медицини, до яких входили одночасно з магічними висновками й високо раціональні та експериментально перевірені засоби лікування, а також теологічні концепції давньоєгипетських мислителів. По-третє, в «Будинку Життя» вироблялися директиви для діяльності художників, скульпторів та архітекторів. Споруджуючи храм, архітектори мусили перетворити його на символічне уявлення про світ, який був народжений з хаосу й керований Богом. Художники та скульптори створювали статуї богів і людей у відповідності з культовими канонами.

Високого рівня досягли в Стародавньому Єгипті різні види мистецтва, для яких був характерний надзвичайний розквіт. Раннє винайдення письменності сприяло розвиткові високохудожньої словесності в усіх її основних літературних жанрах. До нас дійшли давні міфи, казки, повісті, байки, дидактичні твори, філософські діалоги, гімни, молитви, плачі, епітафії, любовна лірика. В давнину, насамперед у зв'язку з культовими діями та церемоніями, розвивалися музика, образотворче мистецтво, скульптура й архітектура. Фараони та вищі сановники оточували себе скульпторами, архітекторами, співаками, танцюристами та музикантами. Дещо пізніше розвивається релігійна драма і з'являється світський театр. Є підстави гадати, що в Стародавньому Єгипті існували навіть трупи бродячих акторів. Високого художнього рівня досягли давньоєгипетський живопис, скульптура та монументальна архітектура. І в наші дні зачудовують глядачів скульптура (статуя) писаря Каі, скульптурні портрети цариці Хатшепсут, фараона Ехнатона та вивершений своєю натхненною красою образ Нефертіті, прекрасні алеї сфінксів і колосальні храми у Луксорі, Карнаку та інших містах.

Художня думка єгиптян з прадавніх часів завдяки тривалій практиці виробила розвинуту систему канонів: канон пропорцій, канон фарб, іконографічний канон. І тут, можливо, вперше в історії, канон стає важливим естетичним принципом, що визначає творчу діяльність художника. Художнього ефекту у канонічному мистецтві досягали за рахунок незначних варіацій форм внутрішньої канонічної схеми. Дальший розвиток, ці прийоми знайдуть у мистецтві та естетиці Середньовіччя.

Багато досягнень давньоєгипетської культури увійшли до арсеналу європейської культури, в тому числі й науки - через греко-римську культуру. Так, поліпшена версія (греко-римський календар) юліанського календаря - це єгипетський календар. В основі європейської медицини лежить давньоєгипетська, існує міркування, що єгипетські ієрогліфи вплинули на створення фінікійського алфавіту, який став прототипом латинського.

3. Культура стародавнього Китаю

Кожна з великих класичних культур Сходу унікальна. Своєрідність традиційної китайської культури полягає насамперед у відомому феномені рівня буденної свідомості, яка давно вже отримала назву «китайські церемонії». Звичайно, в будь-якому суспільстві, а тим паче там, де традиції походять від глибокої давнини, значне місце займають суворо зафіксовані стереотипи поведінки та мови, норми взаємовідносин, принципи соціальної структури, адміністративно-політичного устрою, що склалися історично. Але коли мова йде про китайські церемонії, то все відступає в тінь. Не лише тому, що в Китаї мережа обов'язкових та загальноприйнятих норм поведінки була найбільш густою. У общинно-кастовій Індії аналогічних регламентів та заборон було, напевне, не менше, однак тільки в Китаї етико-ритуальні принципи й відповідні їм норми поведінки уже в давнину були рішуче висунуті на передній план і явно гіпертрофовані. Пізніше це призвело до того, що вони замінили-релігійно-міфологічні сприйняття світу, характерні для майже всіх ранніх суспільств. Деміфологізація й у певній мірі десакралізація етики та ритуалу в стародавньому Китаї причинили до формування унікального соціокультурного генотипу, що був протягом тисячоліть основою для відтворення й автономного регулювання суспільства, держави та всієї культури Китаю.

Це мало для Китаю далековисхідні наслідки. Зокрема, місце міфічних культурних героїв зайняли мистецьки деміфологізовані мудрі правителі легендарної давнини, чия велич та мудрість були найтісніше пов'язані з їх добропорядністю. Місце культу великих богів, насамперед обожнюваного прабатька Шанди, посів культ реальних кланових та сімейних предків, а «живі боги» були витіснені небагатьма абстрактними божествами - символами, першим і головним серед яких стало безособово-натуралістичне Небо. Словом, міфологія та релігія за всіма пунктами відступали під натиском десакралізоваиих і десакралізуючих етико-ритуальних норм на останній план. Цей процес знайшов своє найяскравіше і найповніше завершення у вченні Конфуція (551-479 pp. до н. є.).

Специфіка релігійної структури та психологічних особливостей мислення, всієї духовної орієнтації в Китаї видна багато в чому. Тут є вище божественне начало - Небо. Але китайське Небо - це не Яхве, не Гїсус, не Аллах, не Брахман і не Будда. Це вища верховна загальність, абстрактна й холодна, сувора й байдужа до людини. її не можна любити, з нею не можна злитися, її неможливо наслідувати, як і немає смислу нею захоплюватися. Щоправда, в системі китайської релігійно-філософської думки існували, окрім Неба, ще й Будда (уявлення про нього прийшли до Китаю разом з буддизмом з Індії на початку нашої ери) і Дао (основна категорія релігійного та філософського даосизму), причому Дао в його лаоському трактуванні (існувала й конфуціанська інтерпретація Дао у вигляді Великого шляху Істини та Добропорядності) був близьким до індійського Брахману. Однак не Будда й не Дао, а саме Небо завжди було центральною категорією верховної загальності в Китаї.

У II-III ст. в Китай потрапляє буддизм. Головне s ньому - те, що пов'язане з полегшенням страждань у цьому житті та з спасінням, вічним блаженством у майбутньому житті, - сприйняв простий народ. Верхи ж китайського суспільства, й насамперед інтелектуальна еліта, почерпнули з буддизму значно більше. На основі синтезу ідей та уявлень, запозичених з філософських глибин буддизму, традиційної китайської думки з конфуціанським прагматизмом, і виникла в Китаї одна з найглибших та найцікавіших інтелектуальних течій світової релігійної думки - чань-буддизм (ян, дзен), що й до цих пір користується неабиякою привабливістю.

Буддизм проіснував у Китаї майже два тисячоліття, змінившись у процесі пристосування до китайської цивілізації. Він значно вплинув на традиційну китайську культуру, що найбільш наочно виявилось в мистецтві, літературі і особливо в архітектурі (скельні комплекси, витончені пагоди та ін.).

Яскравим виявом утопічних уявлень про щасливу країну є «Персикове джерело» Тао Юань міна, що стало синонімом прекрасного, радісного, безбідного суспільства. Утопічні мотиви можна віднайти й у таких переказах, як «Мандрівка на Захід», «Квіти у дзеркалі», у розповідях Ляо Чжая та інших літературних творах. Соціально-утопічні ідеї перебудови світу, майнової рівності, урівнювального розподілення земних благ, думки про чесних та мудрих чиновників, котрі не знають інших помислів, окрім «служити народові», зустрічаються у творах багатьох політичних мислителів - від Конфуція до Кан Ювея та Сунь Ятсена, які, познайомившись з теоріями західного соціалізму (наукового й ненаукового), сприйняли їх не в чистому вигляді, а переробили на китайську манеру.

Своєрідністю китайського мистецтва є те, що поезія, живопис та каліграфія не знають тих меж, які звичайно поділяють ці види мистецтва. Незалежно від притаманних їм специфічних рис ці три види мистецтва набувають і визначеного природою ієрогліфічного висловлення. За допомогою одного інструменту - пензлика - вони відображають глибинну сутність буття, «життєвої сили», що наповнює кожну з цих форм своєрідною гармонією. Мета китайської естетики полягає в тому, щоб добитися дійсної суті животворних джерел гармонії життя: мистецтво та мистецтво життя - одне й те же. Як в живопису, так і в поезії, кожний штрих, що зображає гілку дерева або персонаж, завжди повинен бути живою формою - саме це прагнення, до виявлення суті притаманне каліграфії, поезії та живопису. Але лише живопис об'єднує всі три види мистецтва.

Якщо живопис у Китаї - цільний вид мистецтва, в якому вірші та каліграфія складають невід'ємну частину творів живопису, відтворюючи гармонію й таїнство світобудови у всіх його виявах, то поезія вважається квінт, есенцією мистецтва. Вона перетворює накреслені знаки, що шануються майже як святиня, у звук. А її вище завдання - у поєднанні людського генія з першоджерелами життєвих сил світу. Насичена ідеями конфуціанства та-даосизму, китайська поезія об'єднує розум та відчуженість. Вона прагне проникнути до реальності й передати з усією гостротою дух життя, «невідчутний трепет звуку», чому сприяє музичність, притаманна багатонаціональній китайській мові.

У Китаї каліграфія підносить графічну красу ієрогліфів. Займаючись цим основним у країні видом мистецтва, кожний китаєць заново відкриває внутрішню гармонію власного «Я», вступає в спілкування з Всесвітом. Не обмежуючись простим копіюванням, каліграф знову пробуджує експресивність руху та уявну силу знаків.

Сім'я вважалася серцевиною суспільства, її інтереси набагато перевищували інтереси окремої людини, яка розглядалася лише в аспекті сім'ї - крізь призму її вічних - від далеких предків до віддалених нащадків - інтересів.

Визначну роль у китайській культурі відіграв і даосизм, з яким пов'язаний розвиток науки й техніки традиційного Китаю. Ще фундаментальнішим фактом є той, що китайське суспільство було аграрним, а централізована бюрократія насамперед повинна була вирішувати складні технічні задачі, пов'язані у першу чергу з іррігацією та охороною водних ресурсів. Тому високим статусом володіли астрономія (значущість календарних розрахунків та астрологічних вірувань), математика, фізика, гідротехніка в їх інженерному застосуванні.

Ледь не половина найважливіших винаходів та відкриттів, на які спирається сьогодні наше життя, прийшли з Китаю. Не придумай стародавні китайські вчені таких морехідних та навігаційних приладів та пристроїв, як румпель, компас та багатоярусні мачти, не було б великих географічних відкриттів: Колумб не поплив би до Америки, і європейці не заснували б колоніальних імперій.

Без китайських стремен, що допомагають триматися у сідлі, середньовічні лицарі не змогли б, виблискуючи доспіхами, летіти на допомогу благородним дамам, які потрапили в біду. Тоді не настав би вік лицарства, Не винайшли б у Китаї гармати и порох, не з'явилися б і кулі, що пробивали лицарські обладунки й покінчили з лицарськими часами. Без китайського паперу та пристосувань до друку в Європі ще довго б переписували книги від руки. Не було б і широкого розповсюдження писемності. Рухомий шрифт винайшов зовсім не Іоган Гутенберг, не Уільяму Гарвею належить відкриття кровообігу, не Ісаак Ньютон відкрив перший закон механіки. До всього цього вперше додумалися в Китаї.

Китайська наука досягла багатьох прекрасних результатів. В галузі математики це десяткові дроби й пуста позиція для позначення нуля, до початку XIV ст. так званий трикутник Паскаля (XVII ст.) вважався старовинним способом розв'язання рівнянь. У Китаї за династії Тан (VII-X ст.) було винайдено механічний годинник, а розвиток шовкоткацтва обумовив такі фундаментальні винаходи, як приводний пас та ланцюгова передача. При створенні повітродувних машин для металургії китайці першими застосували стандартний метод перетворення один в інший колового та поступального руху, головною сферою застосування якого в Європі стали ранні парові машини.

Давньокитайські лікарі розробили вчення, згідно якому в організмі людини циркулює «життєва енергія» - чі, що являє собою інтегральну функцію всієї діяльності організму, його енергії, тонусу життєвості. Іншим постулатом китайської та східної медицини взагалі є вчення про те, що формою вияву життєвої енергії є взаємодія та боротьба таких «полярних сил», як ЯН (позитивна сила) та ІНЬ (негативна сила). На принципі ЯН-ІНЬ (він змальовує, картину світу в релігійно-філософському мисленні давніх китайців) східні вчені грунтують взаємовідносини органів між собою та їх зв'язки з поверхнею тіла. Лише шляхом регуляції протилежних процесів у організмі, тобто регуляції обміну речовин, процесів асиміляції та дисиміляції, явищ збудження й гальмування т. ін., можна вплинути на 44 окремі органи або ж увесь організм й змінити його енергетичні рівні. З цих позицій хвороба - порушення рівноваги у розподіленні енергії між ЯН та ІНЬ. Зміни в розподіленні енергії здійснюються шляхом впливу на точки акупунктури, число яких досягає.

Вічними цінностями китайської традиційної культури є:

1) заснований на нероздільному уявленні про світ інтуїтивний спосіб мислення, що співпадає з ідеями сучасної фізики, зокрема квантової теорії поля;

2) акцент на розвиток культури, моральне самовдосконалення людини, гармонію відносин між особистостями та між особистістю й суспільством;

3) морально-етичні устої, повага до старших, допомога ближньому, згода в суспільстві;

4) традиційні правові погляди на пріоритет морально-етичних норм;

5) традиції родинних стосунків;

6) прагнення до поєднання влади й обов'язку, справедливості й вигоди, інтересів особи та маси.

4. Культура стародавньої Індії

Індійська культура посідає одне з почесних місць в історії світової культури. Вона характеризується грандіозними досягненнями, здобутими протягом більш ніж тритисячолітнього розвитку. їй притаманні не тільки довгочасність, а й творче сприймання достоїнств іноземних культур та здатність не втрачати власні фундаментальні цінності. Спадкоємність індійської культури в значній мірі грунтується на соціальних інститутах і широкому розповсюдженні загальновживаного зводу релігійних цінностей серед різних класів та общин південно-азіатського субконтиненту. Крім того, індійська культура складалася на основі аграрної структури суспільства, що й визначило її довготривалість.

Перші центри культури в Індії існували вже в III тис. до н. є. - ще Хараппа (нині у Західному Пакистані) та Мохенджо-Даро біля ріки Інд. Ця індійська культура, найяскравішим компонентом якої була Хараппа, зросла на підставі місцевих традицій Півночі. Міські центри індійської культури підтримували міцні контакти з Месопотамією, Центральною та Середньою Азією, областями Півдня Індії. Високого рівня розвитку досягли ремесла, образотворче мистецтво (пам'ятники його й сьогодні зачудовують своєю вишуканістю), з'явилася письменність, і нині ще не розшифрована.

Найяскравіша особливість цієї культури - її надзвичайний консерватизм. У Мохенджо-Даро було розкопано дев'ять шарів забудови. У міру того як рівень землі піднімався через періодичність повіней, нові будинки будувалися майже на тих місцях, що й попередні; принаймні, протягом тисячоліття розташування вулиць міста лишалося незмінним. Найбільш вражаючим досягненням індійської культури є досконала система водопроводу та каналізації, якої не мала жодна інша давня культура, навіть римська.

Писемність індійських міст абсолютно не змінювалася протягом всієї історії. Безсумнівно, що індійська культура підтримувала зв'язки з Двуріччям, однак вона не виявила схильності запозичувати технічні досягнення більш розвинутої культури.

Каста - це результат тисячолітнього розвитку і взаємодії расових та інших груп у єдиній системі культури. У індійському суспільстві сформувалася досить складна соціальна структура, що складалася почасти на основі перетворення племінних зв'язків, почасти ж з професійних товариств. Вона розросталася завдяки залученню нових етнічних груп й виникненню нових професій. У середньовіччі ця система набула відомої жорстокості й кожна її соціальна група стала кастою в сучасному розумінні.

Уся індуїстська література, як релігійна, так і світська, буквально сповнена натяками сексуального змісту та статевої символіки і відверто еротичних описів. У середні віки сам процес космічного творення зображувався як шлюбний союз бога й богині, тому фігури пар у міцних обіймах зображувалися на стінах храмів. Деякі релігійні секти навіть запровадили до свого культу як невід'ємну частину статеві акти, які вважалися засобом врятування.

У стародавній Індії існував особливий розряд жінок, які не були пов'язані правилами й обмеженнями, регламентованими поведінкою представниць вищих каст. Це були гетери. Безсумнівно, багато бідних і дешевих проституток закінчували своє життя у злиднях або, в кращому випадку, ставали служницями чи робітницями. Однак більш характерною є описана в літературі фігура куртизанки - гарної, освіченої, багатої жінки, яка займала високе положення й користувалася не меншою пошаною, ніж відомі Аспазії та Фріни у класичній Греції. Існувала й храмова проституція: у храмах утримувалися сотні проституток.

Насолоди давнього індійця були нерозривно пов'язані з розвагами різного роду. Він, як і його нащадки в наші дні, був, звичайно, людиною добросердною та товариською, яка знаходила втіху в бесіді з друзями. Священні книги, що постійно підкреслювали необхідність гостинності, сприяли зміцненню громадських зв'язків у ту епоху й санкціонували їх своїм авторитетом.

Характерною рисою культури Індії є те, що в ній ми зустрічаємося з численними релігіями, які взаємодіють між собою. Серед них слід вирізнити основні: брахманізм та його пізніші форми - індуїзм і джайнізм, буддизм та іслам. Саме брахманізм зробив істотний вклад у поділ індійського суспільства на касти, саме він акцентував увагу на переселенні душ. Потім з брахманізму виділилася неортодоксальна релігія - джайнізм, що відіграла немаловажну роль в історії Індії та її культури. Виходячи із світоглядницького фундаменту брахманізму, джайнізм подібно зороастризму зробив явний акцент на етику, г;а соціально-моральні аспекти поведінки людини.

Олімп індуїзму символізує троїця: Брахма, Вішну, Шива, які представляли космічні сили творення, збереження й знищення.

Являє собою інтерес і різноманітність філософських поглядів. Уже в прадавньому індійському епосі «Махабха-рата» мова йде про існування багатої численності мудреців, чиї філософські погляди протирічать, тому жоден з них не може бути прийнятий за єдино вірний. Індійський мислитель V ст. н. є. Маллаваді розглядав усі філософські концепції як спиці в колесі, які сходяться біля його осі, посилаючись на те, що істина, різноманітна. Ранні упанішади, які свідчать, що існували різні течії індійської думки, дозволяють віднайти започаткування тих тенденцій, котрі потім оформилися у самостійні вчення.

В історії культури Індії значне місце належить найбільш радикальній з давніх матеріалістичних систем - локаяті. Вона заперечує душу й концепцію Атамана (духовного початку), сприймаючи тіло людини за «Я», тобто лише тіло, наділене розумом, являє собою «Я». З тієї причини, що розум спостерігається лише там, де є тіло, й ніде не спостерігається без тіла, локаята вважає його простим атрибутом останнього. Картина світу локаяти демонструє її матеріалістичний характер: Всесвіт вічний і його закони регулюють зміни, що відбуваються в речах, які складаються з елементів; все виникає з елементів, у процесі взаємодії яких народжується і свідомість. Вчення про матеріальність світу і всіх процесів, що в ньому відбуваються, мало великий вплив на розвиток давньоіндійської думки.

Філософські системи давньої Індії, що визнавали авторитет Вед, або, принаймні, не виступали відкрито проти нього, розглядалися як однаково дієві шляхи до спасіння, хоча й різнилися між собою. Традиційно вони ділилися на три групи, по дві школи в кожній, що доповнювали одна одну: санкх'я та йога, ньяя та вайшешика, міманса та веданта.

Індійські вчені ще в далекому минулому випередили багато відкриттів, зроблених європейськими дослідниками у середні віки та в новий час. їх досягнення в галузі лінгвістики, математики, астрономії, медицини зробили безсумнівний вплив на інші давньосхідні та античну культури. Один з арабських авторів IX ст. аль-Джахіз писав: «Стосовно індійців, то ми знаходимо, що вони досягли великого успіху в астрономії, арифметиці... та в медицині, оволоділи таємницями лікарського мистецтва. Вони вирізбляють скульптури й зображення, володіють багатою літерами писемністю... У індійців - багата поезія, розвинуте ораторське мистецтво, медицина, філософія, етика... Наука астрономія походить від них, і інші люди її запозичили. Від них пішла наука думати». Досить сказати про те, ще до нашої ери в Індії складалися таблиці біноміальних коефіцієнтів, які пізніше одержали назву «трикутники» Паскаля (XVI ст.). Видатним досягненням індійської науки було створення десяткової системи ліку, якою нині користуються в усьому світі.

Вражає сучасну людину й індійське мистецтво, релігійне в своїй основі, велика кількість творів якого мала світський характер і приносила чисто естетичну насолоду. Адже своїми коренями воно сягає багатства давньоіндійських релігій, що увібрали в себе й багатоскладну філософську думку, і усну народну традицію. Про ці джерела мистецтва красномовно свідчать численні міфологічні сюжети, художні образи та символи. В кінцевому результаті всі вони відбивають прагнення вирватися за межі буденного людського життя і, пройшовши через етапи, досягти духовної просвітленості, яку визначають такими поняттями, як нірвана, мокша та ін. Індійське мистецтво - наочне втілення цієї головної теми, і тому його художні образи несуть мудрість божественного одкровення.

Давнє індійське мистецтво нерозривно пов'язане з трьома крупними релігіями - індуїзмом, буддизмом та джайнізмом. Поряд з основними образами та мотивами, характерними для кожної з цих релігій, зокрема, в мистецтві Індії використовувалися й спільні для них образи (лотос, змія, крокодил та ін.), а також символи й сюжети, що не стосувалися їх безпосередньо. Така природа надзвичайного багатства й різноманітності художніх образів та форм притаманна не тільки давньому, а й сучасному мистецтву Індії.

Список використаних джерел

1. Кордон М. В. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник. - К. : Центр навчальної літератури, 2005. - 579 с.

2. Культурология: Основы теории и истории культуры: Учеб. пособие для вузов /Под ред. И.Ф.Кефели. - СПб. : Специальная Литература, 1996. - 586, с.

3. Культурология: Учеб. пособие для студ. вуз. /Под ред. Г.В.Драча. - Ростов-на-Дону: ФЕНИКС, 1998. - 572, с.

4. Культурологія: Навчальний посібник для студ. вищих закладів. - К.: Центр навчальної літератури, 2007. - 388, с.

5. Малюга Ю. Я. Культурология: Учеб. пособ. для студ. вуз.. - М. : ИНФРА-М, 1998. - 227, с.

6. Полікарпов В. С. Лекції з історії світової культури:. - К. : Знання, 2006. - 359 с.

7. Шейко В. М. Історія світової культури: Навч. посібник. - К.: Кондор, 2006. - 407 с.

загрузка...
Top