Культура Стародавньої Греції

Вступ.

1. Періоди та характерні риси культури античної Греції.

2. Давньогрецькі філософи.

3. Мистецтво Стародавньої Греції.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Антична доба — період якісних змін в історії людства, період народження нових форм суспільного й культурного життя, що найперше виявились у створенні держав-полісів з розвиненою формою демократичних засад громадської спільноти, переході до приватної власності, зміні способу життя людини, її відносній мобільності. Ідеалом суспільства стає вільна і політично активна людина. Саме вона виступала об´єктом і змістом культури. "Людина — мірило всіх речей: існуючих, які існують, і неіснуючих, які не існують", - навчав грецький софіст Протагор (близько 480 - 410 pp. до н. е.).

Визначальною у формуванні грецької культури стала межа III і II тисячоліть до н.е. Саме тоді на островах та узбережжі Егейського моря відбувається розвиток егейської, або крито-мінойської, цивілізації, яку в XIX ст. відкрив англійській археолог А. Еванс. її центрами спочатку були о. Крит, а пізніше стало місто Мікени в північно-східній частині Пелопоннесу. Кліматичні та ландшафтні умови сприяли землеробству, скотарству (звідси його особлива роль у міфології), морській справі й торгівлі. Критська культура уславилась вазовою керамікою. Інша унікальна її ознака - палаци, які являли собою комплекси будівель, що об´єднувались навколо великого внутрішнього двору.


1. Періоди та характерні риси культури античної Греції

Античність разом із цивілізаціями Стародавнього Сходу є складовою частиною культури Стародавнього світу. Термін «античний» (від лат. antiquus — давній), було введено італійськими діячами культури епохи Відродження для означення давньої греко-римської культури з XII ст. до н. є. до V ст. н. є. Прийнято вважати, що грецький період античної культури закінчився падінням міста Коринфу у 146 р. до н. е., а римський — під натиском варварів у 475 р. н. є. Історія античної культури — це історія формування, розвитку, розпаду та загибелі стародавніх суспільств, які існували в умовах рабовласницького ладу в районі Середземного моря, Причорномор´я та суміжних країн у період з III тис. до н. є. до середини V ст. н. е., які у світовому культурному контексті вважаються носіями культурних цінностей, порівняно найбільш близьких до сучасної європейської культурної традиції.

Передумовою глибокого вивчення й усвідомлення ролі та місця античної культури у світовій історії є її періодизація. Антична культура складає два періоди — це давньогрецька культура, що охоплює час від 3 тис. до н. є. до І ст. до н. е., та давньоримська, яка розвивалася в період з VIII ст. до н. є. до V ст. н. є. Кожний з цих періодів по-своєму цінний, однак культура Стародавньої Греції займає окреме місце — вона створила чудові зразки людського генія, що пронизали усі грані людського життя: філософію, поезію, прозу, скульптуру, архітектуру, живопис і т. ін. Вона дала світові плеяду блискучих імен, таких як драматурги Есхіл, Софокл, Еврипід, історики Геродот і Фукидід, філософи Демокрит, Платон і Аристотель.

В основі давньогрецької культури лежала міфологія. Як перша історична форма культури вона досягла у Стародавній Греції особливого розвитку. В усі часи вона була невичерпним джерелом сюжетів та образів для поетів та скульпторів. У безсмертних поемах «Іліада» та «Одіссея» завершився процес розвитку епічної поезії, а Гесіод у своїй «Теогонії» дав систематичний виклад головних міфологічних вірувань греків. Давньогрецька лірична поезія, що також зародилася з гімнів богам, стала зразком для вираження цілої гами почуттів і настроїв людини.

Як і інші народи, стародавні греки поклонялися силам природи, що уособлювали окремі боги, шанували душі померлих. На відміну від народів Стародавнього Сходу уроджене естетичне відчуття стародавніх греків під впливом чудесної природи формували уявлення про богів як людиноподібних істот, сповнених красою, силою, молодістю та мудрою зрілістю без перспективи старості й смерті. Жодна релігія світу не доводила антропоморфізм богів до такого рівня, як грецька. Але, зводячи богів на рівень ідеалу, вони також наділяли їх притаманними людям негативними рисами. Крім численних богів та героїв, уява греків створила велику кількість духів сатир, німф, дріад та ін., що населяли ліси, струмки та поля.

Критська культура доби свого розквіту - це культура бронзи. Але ця цивілізація так і не перейшла до заліза, загинувши наприкінці XV ст. до н. є. внаслідок завоювання ахейців, що прийшли з материкової Греції. Поблизу Егейського моря з´явився новий гегемон - ахейське місто Мікени. Запанувавши в Егейському світі, Мікени, що зазнавали впливу критської культури, створили власну своєрідну культуру, яка досягла розквіту в XVI — XIII ст. до н.е.

Символами мікенської культури також стали палаци, але іншої мистецької форми. Насамперед це - потужні асиметричні цитаделі, які знаменували собою силу народу, його войовничість та водночас свідчили про нестабільність і небезпечність того часу. Мікенська бронзова цивілізація закінчила своє існування наприкінці XII ст. до н.е. внаслідок навали північних племен, озброєних залізом, - дорійців. Разом з нею скінчилася й крито-мікенська культура, що була культурогенним ланцюгом, який поєднував крито-мікенську і наступну, грецьку, культуру.

Падіння крито-мікенської цивілізації спричинило глибоку депресію, що охопила головні райони материкової та острівної Греції в період так званих "темних віків" (XI — IX ст. до н.е.). Цей період ще називають гомерівським, оскільки про нього дізнаємося як з археологічних джерел, так і з епічних поем "Іліада" та "Одіссея" Гомера. Суттєвим надбанням гомерівської доби стало володіння технікою оброблення заліза та створення хоч і примітивних, але заснованих на демократичних засадах держав-полісів, що в сукупності визначило подальший напрям і потужність творчих зусиль античної Греції.

У період архаїки (VIII—VI ст. до н.е.) грецька культура набуває бурхливих змін, що виявляються насамперед у виробленні етнічної самосвідомості та відчутті культурної ідентичності. З безлічі досі розрізнених племен почала виникати одна грецька народність зі своїм особливим психологічним складом, з однією, хоч і поділеною на кілька діалектів, мовою та з хоч іще примітивною, але вже досить своєрідною культурою. До кінця VI ст. до н.е. задосить короткий для культурно-історичних масштабів проміжок часу Греція перейшла від варварства до цивілізації. Греки випередили в царині культури всіх сусідів, зокрема країни Середньої Азії, які до того часу очолювали культурний прогрес людства.

Етнічна самосвідомість знаходила свій вияв у різних формах суспільного життя. Культурними настановленнями, які пов´язували різні міста в одне ціле і об´єднували грецьку народність, були олімпійські ігри. Вони проходили в Олімпії на Пелопоннесі на честь Зевса Олімпійського. Тут стояв його храм з величезною статуєю батька богів. Олімпійські ігри проводились раз на чотири роки. Перша олімпіада відбулася в 776 р. до н.е. На час ігор, які тривали п´ять днів, війни припинялися, щоб дороги до Олімпії були безпечними. Олімпійські ігри ставали провісницями миру.

Період класичного розвитку Стародавньої Греції (V - IV ст. до н.е.) став часом найбільшого розвитку її культури. Сформований поліс з його демократичними тенденціями був ідейною основою потужної культурної підойми. Особливо прискорилися ці процеси за часів Перикла (близько 490-429 pp. до н.е.) - далекоглядного політика, хороброго воїна, блискучого оратора, який домігся військово-політичної величі Афін. Його оточували найвидатніші та найталановитіші люди, серед яких - історик Геродот, трагік Софокл, скульптор Фідій, художник Поліклет. Період правління Перикла, який обіймав посаду стратега протягом 15 років, називають "золотим віком" розвитку Афін; культурні досягнення класичної Греції досягли за цих часів найвищого щабля.

Отже, у своєму історичному розвитку культура Стародавньої Греції пройшла п´ять етапів: егейський (крито-мікенський) Ш тис. — XI ст. до н. е., гомерівський — ХП—VHI ст. до н. е., Архаїчний — VIII—VI ст. до н. е., класичний — V ст. — остання третина IV ст. до н. е., елліністичний — остання третина IV—І ст. до н. є. За цей час протог-рецьке населення й давньогрецькі племена, об´єднані загальним етнонімом елліни, перейшли до осілого способу життя, а широке розселення греків уздовж узбережжя Середземного й Чорного морів призвело до перетворення Еллади на Велику Грецію, де сформувалися й утвердилися новітні тенденції культури, після чого давньогрецька культура продовжувала свій розвиток у складі Західної Римської імперії, а після її падіння, з середини IV ст., становила ядро візантійської культури.


2. Давньогрецькі філософи

У період архаїки стався якісний стрибок в інтелектуальному розвитку людства: перехід від релігійно-міфологічних уявлень про світ до його філософського осмислення. Філософія виросла із соціального досвіду громадян полісу, тобто із тієї моделі взаємостосунків, що слугувала філософам за аналогію світобудови. Виникає натурфілософія (філософія, що вивчала загальні закономірності) з раціоналістичним, тобто заснованим на розумі і логіці, підходом до формулювання та вирішення наукових проблем. Здійснюється намагання створити систему позитивних знань про Всесвіт з ідеєю космічного порядку не від Бога, а на підставі закону. Стародавні греки не просто використали наукові досягнення інших народів - Вавилону, Стародавнього Єгипту, Китаю, - а й творчо переробили їх, сприяючи тим самим розвитку знань, що дає підстави говорити про інтелектуальну революцію та виникнення науки як такої саме в Стародавній Греції.

Натурфілософи шукали першооснову Всесвіту. Для Фалеса з Мілету це була вода; для його учня Анаксімена - первинна матерія, "апейрон"; для Анаксімандра - повітря, "ефір"; для Геракліта - вогонь. Геракліта, зокрема, називають одним з основоположників діалектики. Він учив, що на Землі немає речей, а є процеси: "Все тече, все змінюється", "Не можна двічі увійти в одну й ту саму річну". Саме грецькі натурфілософи, які добре розуміли та відповідно оцінювали значення досвіду, емпіричних досліджень як основи будь-яких знань, заклали основи грецької та європейської науки.

Раціоналістичній філософії протистояла філософія ідеалістична, яка начала світу вбачала не в природі та її явищах, а в ідеях. Таким філософом-ідеалістом був Піфагор, який жив у VI ст. до н.е. в Сицилії. Він став засновником релігійно-філософської громади, що пояснювала світ за допомогою числових співвідношень.

Стародавні греки зробили величезний крок у розвитку алфавітного письма, яке виникло у IX - VIII ст. до н.е. Створивши простий спосіб фіксації інформації, вони тим самим "демократизували" систему навчання, завдяки чому зробили усіх вільних людей грамотними.

Виникнення грецької писемності стало потужною підоймою розвитку літератури. Визначними майстрами слова цієї доби були Гесіод ("Теогонія", "Роботи і дні"); творець пісенного розміру грецької лірики - ямбу Архілох; Тіртей із Спарти, який оспівував героїку та воїнську доблесть, наповнюючи свої вірші почуттям патріотизму і громадянського обов´язку; байкар Езоп. Свого довершення лірика набула у творчості "фіалкокучерявої, чистої, з посмішкою ніжною" поетеси Сапфо.

У класичний період відбувся розквіт філософсько-естетичної думки. Найвідомішими мислителями цього періоду були Сократ, Анаксагор, Демокріт, Протагор, але особливо уславились Платон та Арістотель, суперництво між вченнями яких майже на два тисячоліття визначило основні шляхи розвитку філософських вчень не тільки в Середземномор´ї, а й значно далі.

Вершиною давньогрецької матеріалістичної філософії було вчення Демокрита з Абдери (460-370 pp. до н.е.) про атомістичну будову Всесвіту та атом як найменшу частину вічної і незмінної всюди сущої матерії з її одвічною властивістю - рухом.

У другій половині V ст. до н.е. як реакція на натурфілософію виникає софістика, що намагалася з´ясувати природу людського знання та критерії його істини. Софісти заклали античне уявлення про школу, доповнивши традиційну систему освіти (письмо, лічбу, музику, гімнастику) риторикою, діалектикою та красномовством. Одним з визначних представників старших софістів був Протагор, який сформував основи вчення про відносність знання.

З кола софістів вийшов видатний філософ Сократ (471-399 pp. до н.е.). Він привертав увагу філософів від проблем Всесвіту до внутрішнього світу людини. "Пізнай себе!" - проголошував мислитель. Спочатку мудрець осягає істину шляхом ретельного аналізу самого себе, потім - об´єктивно існуючого духу та об´єктивно існуючої істини. Про себе ж Сократ говорив: "Я знаю, що нічого не знаю". Істина, за методом Сократа, народжувалася в спорі. Вчений заклав основи професіоналізму, зауважуючи, що людина, яка не є професійним політиком, не має права на судження про неї. Філософ виступав проти рівності людей, поділяючи їх на тих, що пізнали істину, і тих, що не пізнали її.

Сократ не написав жодного твору, але мав своїх послідовників і учнів, найвидатнішим з яких був Платон (427-347 pp. до н.е.) - засновник об´єктивного ідеалізму. Ідеалістичність філософії Платона полягала у відокремленні духовного світу від матеріального, запереченні реального життя. Християнство спиралось на платонізм як на одну із своїх найважливіших філософських основ. Платон уславився ще й як політик. Його трактат про державу засвідчив пошук "ідеальної" моделі полісу в умовах занепаду традиційного колективізму та кризи полісної системи. Платон критикував товарно-грошові відносини, забороняв Гомера, який написав багато "брехні" про життя богів, обстоював замкнене кастове суспільство, у якому кожна верства (філософи, воїни, землероби і ремісники) виконувала відведені їй функції, пропагував державне виховання дітей.

Найбільшим мислителем стародавнього світу був учень Платона Арістотель (384-322 pp. до н.е.). Натурфілософські погляди Аристотеля близькі до матеріалістичних. Він визнавав реально існуючий світ і створив вчення про форму і зміст. Вчений плідно працював у всіх галузях тогочасного знання: природознавстві, математиці, медицині, історії, державному праві. Він заклав основи соціології, теорії літератури і мистецтва, став основоположником формальної логіки. Мислитель був також найвидатнішим естетом Стародавньої Греції. Його славнозвісна "Поетика" стала основою для всіх наступних учень про природу мистецтва.

У V ст. до н.е. в Греції набувають розвитку спеціальні наукові дисципліни: математика, астрономія, медицина, історія. У царині медицини видатна роль належала Гіппократу, на теренах історії уславились Геродот і Фукідід - основоположник історії як науки, заснованої на документальних фактах та глибокому аналізі причин тих чи інших подій і явищ.

3. Мистецтво Стародавньої Греції

Рання грецька скульптура склалася близько середини VII ст. до н.е. її типові зразки - зображення юнацької (курос) та дівочої (кора) фігур: статично одноманітні, недосконалі пропорційно, типізовані зображення. Виділяючись із каменю, вони виходять у реальний простір. Скульптура архаїки несе риси героїки та міфічності, однак без ознак жаху та страху смерті, притаманних східному мистецтву.

Одним із найрозвиненіших видів мистецтва став вазопис. У першій половині VI ст. д. н. є. він процвітав у Коринфі, де користувались популярністю розписи в східному стилі. Але з другої половини VI ст. д. н. є. центр вазопису перемістився до Афін. Тут виник так званий чорнофігурний стиль (чорні фігури розміщували на світлому фоні виробу). З часом такі розписи почали покривати лаком, що вироблювався в Аттиці в VI ст. до н.е. Праця гончара і вазописця високо цінувалася. На своєму виробі майстер ставив "клеймо" - підпис. Однак з 30-х pp. VI ст. д.н.е. в моду входить червонофігурна кераміка (від грец. keramike - гончарне мистецтво, keramos - глина). Тепер фігури стали світлими, а фон - темним, що надавало гончарним виробам більшої виразності.

Розвиток грецької архітектури найбільше виявився в містобудуванні. З V ст. до н.е. розпочинається планування міст з розбиттям їх на прямокутні квартали, розділені вулицями, що перетинались під прямим кутом. У місті виділяються райони з чітким функціональним призначенням: центр, житлова частина, порт, торговельна та промислова зони.

Особливе місце в історії давньогрецького зодчества належить комплексу споруд Афінського акрополя (від грец. akro - верхній і polis - місто; підвищена і укріплена частина давньогрецького міста, верхнє місто, фортеця на випадок війни). Зруйнований персами в 480 р. до н.е., він відновлюється протягом V ст. до н.е., стаючи символом могутності і найвищого розквіту Афін. У створенні акрополя велика роль належала афінському стратегу Периклу та скульптору Фідію (початок V ст. - 432-431 р. до н.е.).

До складу Афінського акрополя ввійшли парадна біломармурова брама Пропілеїв, храм богині Ніке (Безкрилої Перемоги), Ерехтейон (Ерехтей - легендарний цар) та головний храм Афін - Парфенон (храм Афіни-Діви, Парфенос). У центрі Парфенона знаходилась статуя Афіни Парфенос роботи Фідія, виконана на дерев´яному каркасі із золота (вбрання та волосся), слонової кістки (тіло). Парфенон, побудований на майданчику скелі на висоті близько 150 м над рівнем моря, було видно не лише з усіх куточків міста, а й з моря. Ще одна гігантська бронзова статуя Афіни Промахос (воїтельниця) - шедевр скульптурної майстерності Фідія. Афіна Промахос, сувора й безпощадна захисниця свого міста, правицею спиралася на спис, у лівій руці тримала щит, на голові - шолом. її було видно з моря кораблям, що підпливали до міста.

Як справжній витвір архітектурного мистецтва комплекс акрополя органічно поєднувався з навколишнім ландшафтом. Акрополь був і святилищем, і укріпленням, і громадським центром, біля якого проходило все суспільне життя громадян; тут зберігалась державна скарбниця, розміщувалась бібліотека і картинна галерея.

Широко відомі також споруди ранньої класики - скарбниця у Дельфах, храм Афіни на о. Егіна, храм Зевса в Олімпії.

Переважна більшість творів скульптурного мистецтва доби класики стояли або в храмах, або на відкритому повітрі - на площах, на березі моря, у гімнастичних школах для хлопчиків. Біля них проходили процесії, свята, спортивні ігри. Плутарх говорив, що в Афінах було більше статуй, ніж живих людей. Проте до нас дійшла мізерна кількість оригіналів.

Гармонія і пропорція стають ідеалом культури античної Греції і трактуються як краса людського тіла у поєднанні з величчю духу. Людську подобу митці античності піднесли до досконалості та витонченості, передаючи через пластику тіла сутність душі. Класична скульптура зображувала тіло в русі, що давало можливість передавати не лише рухи тіла, а й порухи душі. Найвидатнішим скульптором ранньої класики був Мірон (V ст. до н.е.), який відзначався реалістичністю створених ним образів. Ним були виконані знамениті бронзові статуї "Дискобол" (відома лише в римський копії), "Афіна і Марсій", "Корова" тощо.

Грецький живопис був дуже поширений у Стародавній Греції, та, на жаль, він майже не зберігся до нашого часу. Сюжетами фресок і мозаїк звичайно були сцени з міфології, проте картини відображали також тогочасні події та побут. Греки цінували живопис не менше від своєї скульптури. З античних джерел відомо про славетних живописців Полігнота, Аполлодора, Зевксіса та багатьох інших.

У період класики зароджується грецька трагедія, дослівно - "пісня козлів" (від грец. tragos - козел, або цап, та "ode" - ода, пісня). Це драматичний твір, у якому невирішений суспільний конфлікт накладався на вчинки людини, що призводило її до страждань і загибелі. У стражданнях героя найяскравіше виявлялася гідність і велич людини. Свого класичного вигляду трагедія, як і комедія, набула на межі VI-V ст. до н.е., ставши виразником соціальних проблем. Яскравими представниками трагедійного жанру в Греції були Есхіл (526-456 pp. до н.е.), Софокл (496-406 pp. до н.е.), Еврипід (480-406 pp. до н.е.).

Одним з найвизначніших явищ давньогрецької культури був театр. У ньому Ф. Ніцше вбачав одну з важливих першопричин грецької культури. Діонісійська сутність театру найяскравіше поєднувала неприборкану силу людських природних почуттів з трагізмом долі.

Театр виник з обрядових пісень - дифірамбів, які виконувались під час свята бога Діоніса. Виконавці вбирались у козлині шкури, хором співаючи пісні на чолі із заспівувачем, який називався корифеєм і розмовляв з хором про Діоніса. Театралізоване дійство поклало початок трагедії, а з нею - театральним виставам. Давньогрецький театр був школою виховання, де в п´єсах піднімались найактуальніші питання моралі, політики й ідеології.

Грецький театр знаходився просто неба, він вміщував до 20-25 тис. глядачів. Театральні вистави продовжувалися зі сходу до заходу сонця протягом трьох днів і мали характер змагань. Жіночі ролі виконували лише чоловіки. Усі актори взувалися в черевики на високій підошві (контури) та надівали маски, що виражали характер персонажа. З рота маски стирчав рупор - підсилювач голосу. Щоранку, відправляючись до театру, глядачі брали з собою подушку для сидіння та їжу.

З прозаїчних жанрів у класичний період особливого розвитку набувала риторика - мистецтво складати й виголошувати промови. Демократичний лад зумовлював широку участь громадян у політичному житті, що потребувало вміння гарно і зрозуміло висловлювати свої думки, аргументовано та переконливо відстоювати свою позицію. Найвідомішими політичними ораторами, які уславилися своїми численними промовами-памфлетами, були Ісократ (436-338 pp. до н.е.) та політичний діяч, борець за незалежність Афін - Демосфен (384-322 pp. до н.е.).

Отже, грецька культура класичного періоду, розвиток якої далеко не закінчується на цьому етапі, але знаходить природне продовження в наступному, елліністичному, який багато в чому перевершив попередній. Саме в цей період Афіни стають найсильнішим політичним і культурним центром, що об´єднує 200 міст, але разом з тим протиборство двох моделей розвитку культури — афінської і спартанської — знекровлює Грецію й робить її легким здобутком Македонської держави.


Висновки

Протягом багатьох віків Стародавня Греція не являла собою єдиного цілого ні в географічному просторі, ні з точки зору соціально-політичної організації суспільства. Однак зовсім небезпідставно ми говоримо про цілісність давньогрецької культури, що повною мірою виявилася в період її існування. Це, насамперед, поняття про космос як порядок, що протистоїть хаосу, це міра як провідна категорія й організуючий принцип філософської, політичної, естетичної та етичної культури, це антропоцентризм, або уявлення про головне місце людини у природі, це агональність, або змагальність, яка демонструвала здатність вільної людини брати активну участь в усіх проявах життя, це, нарешті, яскраві та видовищні релігійні свята, що не обходилися без урочистої ходи або спортивного змагання.

На межі V і IV ст. до н.е. світ грецьких полісів охопила всебічна криза. Суспільна нестабільність, зменшення ролі Афін у культурному житті еллінів, загроза македонського вторгнення спричинили в людей зневіру у звичних полісних цінностях, традиційні уявлення витіснялися новими настроями та ідеями. У всіх сферах духовної культури IV ст. до н.е. з´явилися ознаки нового, що виходило за рамки класичних норм та ідеалів, сповіщаючи про настання нового етапу в культурному бутті античного світу.


Список використаної літератури

1. Античність як тип культури. - К.,1988.

2. Білик Б.І. Культурологія. - К., 2004.

3. Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. - К., 2001.

4. Боннар А. Греческая цивилизация. В 3-х томах. - М.,1993.

5. Винничук А. Люди, нравы и обычаи Древней Греции и Рима. - М.,1990.

6. Воротников А. и др.. История искусств. - Минск,1997.

7. Греченко В., Чорний I., Кушнерук В., Режко В. Історія світової та української культури - К., 2000.

8. Європейська та українська культура в нарисах. За ред. І.З.Цехмістро, В.І.Штанько, В.С.СтаровоЙт, В.М.Леонтьєвої. - К., 2003.

9. Історія світової культури. Навч. посібник (Л.Т. Левчук, B.C. Грищенко...). 2-е вид.-К., 1999.

10. Культурологія. Навч. посібник. Упоряд. О.І. Погорілий. - К., 2003.

11. Колпинский К. История культуры Древней Греции и Рима. - М.( 1990.

12. Кун М. Легенди та міфи Стародавньої Греції. - К., 1992.

13. Лекції з історії світової та вітчизняної культури. За ред. А.В.Яртися. - Львів, 1994.

14. Лосев І.В. Історія і теорія світової культури. - К.,1995.

15. Підлісна Г.Н. Світ античної літератури. - К., 1981.

16. Полікарпов B.C. Лекції з історії світової культури. - К.,2000.

17. Попович М. Нарис історії культури України. - К., 2001.

18. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. - К., 1993.

19. Українська та зарубіжна культура. - К., 2001.

20. Хоменко В.Я. Українська і світова культура. Підручник. - К., 2002.

загрузка...
Top