Культура Стародавнього Єгипту

Вступ.

1. Періодизація культури Єгипту.

2. Релігійно-міфологічний світогляд.

3. Писемність, освіта, наука та література.

4. Живопис, скульптура та архітектура.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Культура Стародавнього Єгипту — одна з найдавніших і найбільш самобутніх. У ній дуже міцними були традиції, хоча вважати її застійною, як це стверджують деякі єгиптологи, не можна, адже в ній, за словами американського вченого О. Нейгебауера, було так само мало вродженого консерватизму, як і в будь-якій іншій тогочасній культурі.

Вклад стародавніх єгиптян у скарбницю світової культури неможливо переоцінити. Вони створили одну з найдавніших систем письма, на основі якої виникли семітські та африканські алфавітні писемності, розробили господарсько-лічильну систему, котру запозичили стародавні перси та народи елліністичного світу. Визначні досягнення староєгипетської архітектури та мистецтва вплинули на мистецький розвиток сирійців, хеттів, ассирійців, егейських народів, послужили основою для високого грецького мистецтва.

Під впливом староєгипетської художньої словесності формувалася антична література, а відтак і взагалі європейська літературна творчість. Вагомою виявилася староєгипетська спадщина й у галузі науки, передусім медицини та математики. Староєгипетський сонячний календар ліг в основу європейської системи ліку років.

Релігійно-міфологічні системи Стародавнього Єгипту істотно вплинули на духовне життя народів Середземномор'я та християнську релігію. Лише у сфері філософської думки спадщина Стародавнього Єгипту виявилася мінімальною, «стародавнім євреям і грекам довелося відкривати для себе заново ті елементи, які вже втратили притягальну силу для Єгипту».


1. Періодизація культури Єгипту

Хронологічними рамками стародавності єгипетської культури є приблизно III тис. до н.е. — IV ст. н. е. Вона поділяється на п'ять періодів: 1) Стародавнього царства (III тис. до н.е. — XXIII ст. до н.е.); 2) Середнього царства (XXI-XVIII ст. до н.е.); 3) Нового царства (XVI-XI ст. до н.е.); 4) Пізнього царства (І тис. до н. е. — IV ст. до н. е.); 5) Еллінський і Римський періоди (IV ст. до н.е. —V ст. н.е.).

Мистецтво Стародавнього Єгипту розвивалося понад 6 тис. років. Дивовижні пам'ятки архітектури, скульптури, живопису, декоративно-прикладного мистецтва зберегли до наших днів історію цивілізації у долині Нілу. Вони і сьогодні вражають досконалістю форм і конструкцій, реалістичною достовірністю, високим рівнем художньої майстерності.

Єгипетський народ створив багату літературу, яка мала в подальшому вплив на античну та арабську літератури. Авторитет єгипетської науки, зокрема математики, астрономії, медицини, географії, історії, у стародавньому світі був досить питомим.

Художня культура Стародавнього Єгипту відбила розвиток класових взаємин рабовласницького суспільства. У ній знайшли відображення разючі контрасти між соціальним становищем могутнього володаря, намісника Бога на землі — фараона, землевласницької верхівки, служителів релігії — жерців та простих трудівників — землеробів, мисливців, будівельників, гончарів.

Мистецтво Стародавнього Єгипту було надзвичайно залежним від релігії, і це значною мірою уповільнювало його розвиток. Культові догмати вимагали канонізації художніх образів, суворого наслідування усталеним зразкам. Та попри все протягом тривалого періоду єгипетська художня культура розвивалась, відбиваючи і нові вимоги часу, і боротьбу різних соціальних верств.

Провідним видом мистецтва Стародавнього Єгипту була архітектура, а всі інші види певним чином залежали від неї.

Монументальність форм — ось що перш за все впадає у вічі при знайомстві із самобутньою єгипетською культурою. Грандіозність архітектури царських поховань визначала стиль скульптури, стінопису, які складають єдиний ансамбль з архітектурним комплексом[7, c. 217-218].


2. Релігійно-міфологічний світогляд

Релігія та органічно пов'язана з нею міфологія були основою основ світоглядної системи стародавніх єгиптян, що їх Геродот уважав найбільш набожним із усіх відомих йому народів. У єгиптології висловлювалася думка, що філософії як такої в Стародавньому Єгипті взагалі не існувало, що єгиптяни сприймали довколишній світ виключно крізь релігійно-міфологічну призму.

Староєгипетська релігія та міфологія — надзвичайно складне явище. Вони поєднали в собі різні, часом полярні вірування та уявлення, які склалися в різні часи й у різних куточках країни, постійно розвиваючись і ускладнюючись. Здавна в Єгипті сформувалося кілька теологічних центрів (Геліополь, Мемфіс, Гермополь, Фіви тощо). В кожному з них сформувалася своя космологічна версія, що проголошувала творцем світу свого бога, інших же богів трактувала як створених ним чи таких, що походять від нього. Тому єгиптологи не впевнені, що в Стародавньому Єгипті існувала цілісна релігійна доктрина (така важлива прогалина в розумінні релігійного життя стародавніх єгиптян значною мірою спричинена також станом найдавніших джерел і суперечливим характером пізніших релігійних текстів).

Релігія стародавніх єгиптян — це химерне переплетення фетишизму і тотемізму, політеїзму і монотеїстичних уявлень, теогонїі і космогонії, культу і страшенно заплутаних міфів. Із первісних релігійних уявлень особливо сильним у Єгипті був тотемізм. Єгиптяни вважали священного тотема своїм першопредком, здатним захистити їх від усілякої напасті чи, навпаки, накликати її. Тотемне походження мали навіть назви окремих номів (Зайцевий, Антилоповий, Оксірінхський тощо). Кожен ном, кожне поселення мали свого тотема-покровителя, який, за словами єгиптолога, служив істотною підмогою для місцевого патріотизму, щоб не сказати — шовінізму. Ці місцеві культи проіснували впродовж усієї доби фараонів. Окремі з них у зв'язку з розвитком староєгипетського суспільства, зокрема ускладненням його політичної структури, ставали загальнодержавними і вшановувались у всіх номах. Загально-єгипетське визнання здобули передусім столичні культи та культи, пов'язані з іригаційним землеробством. Певну централізацію їх засвідчував також факт появи одного й того ж бога відразу в кількох іпостасях. Так, сонячне божество в різні години дня виступало в різних іпостасях («Я бог Хепра вранці, я бог Ра опівдні, я бог Атум увечері»). Тенденція до синкретизації багатьох культів проявилася в Єгипті так виразно, що, на думку окремих дослідників, староєгипетська релігія в своєму магістральному розвитку тяжіла до монотеїзму[10, c. 31-33].

В уяві стародавніх єгиптян світ буквально кишів найрізноманітнішими богами та духами, що їх уособлювали священні тварини, птахи, риби, комахи. Єгиптологи налічили в староєгипетському пантеоні понад дві тисячі богів! Можна сміливо стверджувати, що навряд чи існувала в країні якась живність, яку бодай в одному з номів не вважали б священною.

Культ священних тварин проявився в зооморфному зображенні богів. Так, сонячного бога спершу зображували у вигляді лева чи сокола, богиню Сохмет — у вигляді левиці, місячного бога Тота (його ще вважали богом мудрості й письма) — у вигляді ібіса, охоронця підземного царства Анубіса — у вигляді шакала, бога війни Віпуата — у вигляді вовка, охоронцями особи фараона вважали сокола, коршака, гадюку та бджолу, самого ж фараона зображували у вигляді сфінкса. Згодом єгиптяни перейшли на антропоморфну іконографію своїх богів, частину яких вони напіволюднили (зображували з тілом людини й головою тварини чи птаха), інших же (Озіріса, Пта, Амона, Хонсу, Мін, Атум, Ісіду та ін.) піддали цілковитій антропоморфізації. Такі зміни в іконографії єгипетських богів відбулися, на думку одних дослідників, під впливом більш досконалих іноземних релігій, на думку ж інших — унаслідок ускладнення соціальної структури, зростання залежності індивіда від суспільства 3.

У Стародавньому Єгипті розвинувся культ води. В уяві єгиптян сам всесвіт виник із первісного водяного хаосу — божества Нун. Воду єгиптяни населяли полчищем духів, якими верховодив крокодилоголовий Собк. Річку Ніл вони не обожнювали, але обожнювали її розлив — Хапі (його зображували у вигляді товстуна з дарами землі для богів). Утім, культ води в Єгипті завжди поступався своїм значення солярному культові. В цьому не було нічого дивного, адже для єгипетського хлібороба головною загрозою були не розгул водяної стихії, а літня засуха, гарячі вітри пустині.

Найдавнішим солярним культом у країні був Ра, центральне святилище якого розміщувалось у Геліополі. Коли Геліополь став загальноєгипетським релігійним центром (як Ніппур у Шумері), Ра очолив єгипетський пантеон, злившися поступово з одним із найархаїчніших єгипетських богів Гором в єдиний культ Ра-Горахте. Внаслідок перетворення Фів у столицю Єгипту доби Середнього Царства, пантеон очолив фіванський солярний культ Амона, який потім злився з Ра в синкретичного Амона-Ра. Сонцепоклонницька реформа Ехнатона піднесла тимчасово солярний культ — цього разу на ймення Атон — на роль не просто загальнодержавного — вселенського божества. Деякі вчені висловлювали думку, що Єгипет у середині II тис. до н. є. з усіх тодішніх близькосхідних цивілізацій завдяки притаманній йому сильній політичній централізації був найбільш готовий до монотеїстичної реформи. У релігійному житті країни все повернулося на круги своя — знеславлений фараоном-реформатором Амон знову очолив староєгипетський пантеон[6, c. 284-286].

Особливе місце в релігійно-міфологічній культурі стародавніх єгиптян посідав цикл міфів і ритуалів, пов'язаних з богом підземного царства Озірісом. Центральне святилище Озіріса містилося в Абідосі, проте його культ вшановувався в усіх єгипетських номах та у васальних країнах Східного Середземномор'я.

Віра єгиптян у потойбічне життя була особливо стійкою. В їхній уяві воскресала не лише душа, а й тіло, щоб цього разу існувати довічно. У кожної людини є безтілесні душі-двійники (Ка, Ба та інші). Небіжчик воскресне на тому світі, якщо вони зіллються зі своєю тілесною оболонкою. Звідси — звичай набальзамовувати небіжчиків і споруджувати їм монументальне вічне житло — гробницю. Про всяк випадок єгиптяни ставили в спеціальній замурованій ніші гробниці статую небіжчика, в яку, якщо мумія не збережеться, могли вселитися Ка і Ба. Вчені вважають, що стійку віру єгиптян у воскресіння душі й тіла могло породити чудове збереження трупів у розпечених пісках пустелі (археологи нерідко знаходять тіла єгиптян, померлих задовго до винайдення способу бальзамування) [11, c. 149-151].


3. Писемність, освіта, наука та література

Папірус для письма єгиптяни виготовляли так. Спершу нарізали із стебел тонкі смужки, потім склеювали їх шарами хрест-навхрест, спресовували і просушували. Виходили сувої, цупкіші за наш папір, чорнила на яких не розпливалися. Довжина таких сувоїв іноді сягала десятків метрів (Великий папірус Харріс має, наприклад, довжину 40,5 м, ширину — 0,6 м). Єгиптянин тримав сувій у лівій руці й розкручував його в процесі читання. Отож антична книга-сувій — нащадок староєгипетського папірусу, що ним користувалися в давнину також греки, римляни, копти, візантійці, арамеї та араби (у VIII ст. на зміну папірусу в Європу прийшов дешевий китайський папір).

Грамоту єгиптяни здобували у спеціальних платних школах, які існували здебільшого при храмах. Школярі не лише вчилися читати й писати, а й опановували тодішні наукові знання. Школи готували грамотних чиновників-діловодів, яким присвоювали звання «писця, що одержав дощечку». Деякі випускники шкіл досягали вершини чиновницької кар'єри. Так, збереглася писемна згадка про одного бідного юнака, який «досяг стопів фараона завдяки своїй дощечці для письма» І9. Любов до навчання у школах прищеплювали за допомогою бамбукової палиці, керуючись тодішнім «педагогічним» принципом: «вухо хлопця на його спині, і він слухає, коли його б'ють».

Складність староєгипетського письма спричинила появу в суспільстві культу грамотності. Грамотність, а не військова звитяжність, цінувалася в Єгипті понад усе, шлях до влади «лежав не через меч, а через перо» 20. Окремі писці зажили собі визнання й слави, їх вважали напівбогами, їхню мудрість оспівували поети. Проте непомірно високий соціальний престиж чиновників-грамотіїв, за словами історика-публіциста, побічно сприяв виникненню «соціального чванства й інтелектуального безсилля».

Єгипетське жрецтво, особливо від доби Нового Царства, намагалося перетворити освіту на свою монополію. Навіть фараон не міг скористатися релігійно-філософськими трактатами, які зберігалися при храмах, без спеціального дозволу жрецької колегії. Греки та візантійці, що ототожнювали єгипетського бога мудрості й письма Тота з античним культом Гермеса, називали ці книги герметичними, тобто недоступними[2, c. 98].

Історичне значення староєгипетського письма полягає в тому, що воно стало родоначальником найдавнішого алфавіту в Африці та основою для створення семітських абеток, передусім фінікійської, з якої починається біографія сучасного алфавітного письма.

Стародавні єгиптяни розмовляли особливою мовою, що входила до афразійської (семіто-ха-мітської) групи мов. її лексичний фонд становив понад 20 тис. слів, вона мала розвинену синоніміку і залишила багату лінгвістичну спадщину. Так, староєгипетське походження мають імена Таїса, Пахом, Онуфрій, Сусанна, Пафнутій, топоніми Єгипет, Лівія, Асуан, слова папірус, оазис, ібіс, ебоніт, базальт, натр тощо.

Найдавніше письмо з'явилося в Єгипті наприкінці IV тис. до н. є. Воно мало малюнкову форму. Саме тоді виразно простежувався культурний вплив Месопотамії на Єгипет, і оскільки ще й досі не вдалося виявити перехідну форму від примітивного малюнкового письма до готової ієрогліфіки, яка з'явилася двома століттями пізніше ніж клинопис, деякі дослідники вважають, що єгиптяни, найімовірніше, запозичили саму ідею письма в шумерів, проте більшість єгиптологів схиляється до думки, що староєгипетське письмо має місцеве походження.

Письмо стародавніх єгиптян пройшло в своєму розвитку три послідовні стадії: піктограму (малюнкове письмо), ідеограму (передача абстрактних понять) та фонограму (передача звуків). Прикладом піктограми може слугувати відома палетка Нармера, яка не читалась, а тлумачилася. В ідеограмі зображуване поняття вже не обов'язково збігалося з образом-малюнком (малюнок лелеки означав також «знаходити», малюнок посудини, з якої виливається вода,— «прохолодний» і т. п.); Згодом єгиптяни стали передавати на письмі окремі звуки та склади, тобто винайшли фонему. В XXIII—XV ст., які вважаються класичною добою розвитку ієрогліфіки, єгиптяни 24 приголосні (голосних у письмі не позначали) передавали 36 ієрогліфами, а звукові склади (дві-три приголосні поруч) — близько 350 знаками.

Староєгипетське письмо — це мішанина з піктограм, ідеограм і фонограм. Єгиптяни, як свідчать їхні писемні пам'ятки, впритул підійшли до створення алфавіту, проте останнього кроку на цьому шляху так і не зробили. Щоб читати письмо стародавніх єгиптян, необхідно було вивчити щонайменше 700 ієрогліфів, загалом же їх існувало кілька тисяч. Читати й розуміти текст допомагали детермінативи, яких налічувалося понад 100. Ними слугували звичайні ієрогліфи, які в інших випадках мали самостійне смислове чи звукове значення. Наведемо приклад застосування детермінативів. Поняття «дім» і «виходити» передавалися на письмі однаковими знаками. Якщо біля цих знаків нічого не стояло, вони означали «дім», якщо ж стояв детермінатив у вигляді зображення пари крокуючих ніг — «виходити».

У Стародавньому Єгипті поступово склалися три стилі письма: ієрогліфіка, ієратика й демотика. Найдавнішими пам'ятками малюнкового ієрогліфічного письма (термін ієрогліфи, що його ввів у вжиток у II—III ст. Климент Александрійський, означав «священні викарбувані знаки») є «тексти пірамід», викарбувані на стінах восьми царських пірамід V—VI династій у Саккара. Хоч ієрогліфічне письмо виявилося дуже стабільним і проіснувало аж до перших століть н. є., поки єгиптяни не перейшли на простіше й зручніше старогрецьке письмо, все ж воно поступово спрощувалося заради скоро-писання. Близько 3000 р. до н. є. написання ієрогліфів уже настільки спростилося, що важко було відтворити їхній прадавній малюнковий вигляд. Таке спрощене для повсякденного вжитку письмо Климент Александрійський назвав ієратикою, тобто «жрецьким письмом», бо пізніше ним стали користуватися переважно жерці для написання релігійних текстів. Між монументальним ієрогліфічним та курсивним ієратичним стилями письма приблизно таке ж співвідношення, як між нашим друкованим і рукописним. З VII ст. до н. є. набув широкого вжитку ще простіший стиль, що його Геродот назвав демотикою, тобто «народним письмом». Демотика нагадує нашу стенографію і насилу читається єгиптологами.

Писали стародавні єгиптяни здебільшого горизонтальними рядками справа наліво чи вертикальними — згори донизу, при цьому стовпчики йшли справа наліво (рідше — зліва направо). Писали загостреною очеретяною щіточкою, яку вмочували в чорне або червоне чорнило. Основним матеріалом для письма був папірус, виготовлений з однойменної рослини зарості якої в давнину простягалися від нільських порогів до Дельти (нині вони збереглися лише на берегах рік тропічної Африки)[9, c. 82-83].


4. Живопис, скульптура та архітектура

Художнє ремесло розвивалося в Стародавньому Єгипті, як про це свідчать археологічні знахідки, ще в V—IV тис. до н. є. Проте особливий староєгипетський художній стиль склався лише в період Раннього Царства. Саме тоді утвердився канон (сукупність обов'язкових художніх засобів), який став альфою й омегою мистецтва стародавніх єгиптян. Канон підпорядкував собі художню композицію, технічні засоби втілення ідеї, іконографію образів тощо. Зокрема, фігуру людини єгипетські художники зображували в умовному ракурсі: лице та ноги — в профіль, очі та плечі — анфас, торс — у 2/3 повороту (в такий спосіб вони намагалися показати фігуру відразу з кількох сторін, не опанувавши мистецтва об'ємного і просторового зображення). Фігури богів і царів постають більшими, аніж простих смертних, чоловічі тіла передавалися темнішими фарбами, а жіночі — світлішими (чоловіки в Єгипті справді були смуглявіші за жінок, бо саме їм доводилося смажитися під пекучим сонячним промінням на польових роботах, тоді як жінки поралися вдома по господарству, до того ж більше вдавалися до рятівної косметики). Ці та інші художні умовності стали каноном не відразу, а в міру підпорядкування мистецтва релігійно-державній ідеології.

В епоху Стародавнього Царства єгиптяни першими освоїли техніку монументального кам'яного будівництва. Тодішня їхня архітектура була пов'язана зі спорудженням гробниць та поминальних храмів. Найдавніший тип гробниці — трапецієвидна мастаба (ця назва походить від слова «лавка», оскільки своєю формою гробниця нагадувала традиційну арабську лавку з утрамбованої землі). Мастаба, прототипом якої, мабуть, був могильний пагорб, мала в горішньому поверсі приміщення для статуї небіжчика та комори для зберігання похоронного реманенту, а в підземній частині — камеру для саркофага з мумією. Потреба виділити царську гробницю, викликана формуванням у Єгипті централізованої деспоти, наштовхнула будівельників на думку «поставити» кілька мастаб одну на одну. Велична гостроверха споруда мала не просто служити «домом вічності» для фараона, а наочно символізувати його могутність і божественну сутність, звеличувати його над підданими. Як уже зазначалося, першою такою спорудою була східчаста гробниця фараона Джосера в Саккара, а найбільші гробниці-піраміди побудували для себе фараони IV династії Хуфу, Хафра та Менкаура. Самий їх вигляд, за словами французького вченого XVIII ст. д'Вольнея, «наповнює серце й розум водночас подивом, страхом, покорою, захопленням, благоговінням...» " Піраміди органічно зливаються з довкіллям. У давнину вони були наряднішими, бо єгиптяни облицьовували їх плитами з дрібнозернистого вапняку чи рожевого граніту (у середні віки практичні араби «пороздягали» піраміди, використовуючи їхнє облицювання на будівництво своїх міст). Піраміди, в яких, складовою частиною архітектурних ансамблів з відкритих дворів, поминальних храмів, гробниць фараонових родичів тощо. Як декор у цих кам'яних спорудах використано напівколони й колони, капітелі яких імітують бутон лотоса чи розкриту квітку папірусу або пальми, зображення священних кобр тощо.

За царювання V династії фараонів єгиптяни почали споруджувати відкриті сонячні храми, архітектурною домінантою яких слугував кам'яний обеліск з пірамідальною верхівкою, часом оправленою в електрум (сплав золота й срібла). Староєгипетські обеліски, прості й виразні, вплинули на меморіальну архітектуру інших народів, у тому числі римлян[1, c. 76].

Розвивалося в епоху Стародавнього Царства також мистецтво скульптури, здебільшого сакральне за своїм характером. Єгиптяни звеличували в камені фараонів, вельмож і, звичайно, богів. Тогочасні царські статуї максимально ідеалізовані, в них зовсім відсутня портретність. Нерідко фараона зображували у вигляді сфінкса, образ якого, характерний для всього староєгипетського мистецтва, зрештою став символом самого Єгипту. Найвідоміша така статуя — вирубаний із суцільної скелі Великий Сфінкс — донині є найбільшим кам'яним монолітом у світі (його довжина 74 м, висота 20 м). Призначення Великого Сфінкса (араби називають його «батьком страху») досі не розгадане вченими.

Видатним досягненням єгипетського мистецтва доби Стародавнього Царства було створення скульптурного портрета (його появі посприяла практика виготовлення посмертних гіпсових масок). Хоча в тодішньому скульптурному портреті ще простежувався потяг до типізації, все ж нерідко вдало передавалися й індивідуальні риси моделі (парна статуя царевича Рахотепа та його дружини Нофрет, дерев'яна статуя царевича Каапера («Сільський староста») тощо).

Художники доби Стародавнього Царства вкривали стіни гробниць та поминальних храмів розписами і кольоровим рельєфом, призначеними зберегти пам'ять про покійника й забезпечити його всім необхідним для вічного посмертного життя (єгиптяни вірили, що ці зображення оживуть у царстві мертвих) . У розписах і кольорових рельєфах перевага надавалася не локальному кольору, а лінії контура[5, c. 65-68].

Новим етапом у розвитку староєгипетської архітектури й мистецтва стала епоха Середнього Царства. Роль не лише політичного, а й культурного центру перебрали тоді «стобрамні Фіви», як назвав це місто Гомер. Мистецтво того часу, можна сказати, стало більш демократичним. Художники вкривали стіни храмів і гробниць надзвичайно реалістичними жанровими сценами, персонажами яких були хлібороби, пастухи, ремісники, слуги.; Охоче зверталися вони також до пейзажу, оспівуючи в лініях і фарбах буяння природи в долині Нілу.

В скульптурному портреті доби Середнього Царства зріс інтерес до індивідуальних рис моделі. Це проявилося навіть у скромних за розмірами царських статуях, які виготовлялися не лише для замуровування їх у царських гробницях, а й для виставляння в периферійних храмах, тобто для загального огляду.

Нові віяння позначилися й на розвитку архітектури. В епоху Середнього Царства єгиптяни почали оформляти входи до храмів у вигляді пілонів — масивних трапецієвидних башт, прикрашених кам'яними обелісками. Тоді ж з'явився новий тип царської гробниці, що був поєднанням поминального храму з пірамідою (поховальний комплекс Ментухотепа І в Дер-ель-Бахрі, який, до речі, був звичайнісіньким кенотафом). Фараони Середнього Царства вже будували собі піраміди не з кам'яних блоків, а з цегли-сирцю та щебеню, намагаючись врятувати поховальну камеру від злодіїв за допомогою складного внутрішнього планування піраміди (її товщу пронизував лабіринт коридорів, таємних входів і виходів у стелі й підлозі, провалів-пасток тощо).

Заупокійні комплекси в епоху Середнього Царства здобули нове призначення — стали своєрідними громадськими центрами. Так, поминальний храм Аменемхета ІІІ у Фаюмському оазисі, що його греки назвали Лабіринтом, служив також приміщенням для проведення зборів представників номової знаті.

Однак свого найвищого розквіту староєгипетське мистецтво досягло в епоху Нового Царства, коли в Єгипетську імперію потекли багатства завойованих народів, що дало змогу фараонам перетворити країну на будівельний майданчик, змінило художні смаки замовників у бік помпезності, декоративної вишуканості.

Мистецтво скульптури доби Нового Царства остаточно позбулося колишньої грубуватості форм, стало більш витонченим, граціозним, навіть одухотвореним. Все ж найвиразніше нові тенденції позначилися на розвитку архітектурних форм[5, c. 85].


Висновки

Культура Стародавнього Єгипту, що бере свій виток з III тис. до н.е. (офіційна версія), є однією з найстаріших і унікальних культур Сходу.

У стародавніх єгиптян, ймовірно, вперше в історії культури ми знаходимо високий розвиток почуття краси. Єгиптяни прагнули надати краси усім предметам. Проте вони не виготовляли чудові речі виключно заради їхньої краси. Всі предмети служили якійсь практичній потребі.

Стародавній Єгипет став, вірогідно, батьківщиною світової релігії та естетики. Обожнена сонячна куля постійно вважалась стародавніми єгиптянами вищим благом та вищою силою. Сонце і життєва сила, світло й краса з прадавніх часів ототожнювалися в єгипетській культурі, були життєдайними печатками земного життя.

Основними підвалинами єгипетської культури є віра у вічне життя, особисте безсмертя. Стародавні єгиптяни дуже цінували щастя, а також насолоди й утіхи, вважаючи їх найвищою земною метою. Життя і його цінності настільки поважалися, що переходили в "загробний світ", у якому люди, за власною уявою, мали вести таке ж життя, як і на землі.

Проте єгипетська культура розвивалася дуже повільно, являючи типовий зразок застійної давньосхідної культури.

Вже стародавні народи шанобливо ставилися до староєгипетської культури. Греки, наприклад, визнавали її високий рівень, хоча в розвитку наукової думки вони залишили єгиптян далеко позаду. Характерно, що вони лише єгиптян ніколи не називали «варварами», схиляючися перед їхнім творчим генієм. Сучасні єгиптологи підкреслюють, що староєгипетська культура через античну спадщину лягла в основу нашої культури.


Список використаної літератури

  1. Васильев Л. С. История религий Востока. М., 1988. С. 76.
  2. Гордон Ч. Древнейший Восток в свете новых раскопок / Пер. с англ. М., 1996. С. 98.
  3. Кинк X. А. Древнеегипетский храм. М., 1979.
  4. Коростовцев М. А. Религия Древнего Египта. М., 1976. С. 47.
  5. Кравець М.С., Семашко О.М., Піча В.М. та ін. Культурологія: навчальний посібник. Львів, 2003. – с.65-85.
  6. Крижанівський О. Історія Стародавнього Сходу: Курс лекцій для студ. істор. фак. вузів/ Олег Крижанівський,; Гол. ред. С. В. Головко. -К.: Либідь, 1996. -479 с
  7. Культура Древнего Египта. М., 1976. С. 217.
  8. Монтэ П. Египет Рамсесов. Повседневная жизнь египтян во времена великих фараонов / Пер. с фр. М., 1989. С. 300.
  9. Подольська Є.А., Лихвар В.Д., Іванова К.А. Культурологія: Навчальний посібник.- Київ: Центр навчальної літератури, 2003, с82-83.
  10. Рак И. В. Мифы Древнего Египта. СПб., 1993. С. 31—40.
  11. Шалагінова О. Історія стародавнього світу: Пробний підручник для 6 класу 11-річної середньої школи/ Олександра Шалагінова, Борис Шалагінов. -К.: Зодіак-ЕКО, 1994. -207 с.
  12. Шевнюк О.Л. Культурологія. Навчальний посібник. К., 2004.C. 61-64
загрузка...
Top