Культура Середньовічної Русі

1. Іслам як культурний феномен, його народження та еволюція.

2. Самобутність культури Середньовічної Русі

3. Особливості російської культури ХІХ – початок ХХ ст.

Список використаної літератури.

1. Іслам як культурний феномен, його народження та еволюція

Іслам — наймолодша світова релігія. За даними всесвітньої ісламської ліги, 1990 р. в різних країнах налічувалося понад 900 млн. послідовників ісламу. Мусульмани живуть більше як у 120 країнах світу. В 35 країнах вони становлять 95-99 % населення, в 13 державах — впливову меншість, у 28 країнах іслам є державною релігією (Іран, Пакистан, Мавританія).

Зародження ісламу тісно пов’язано з двома містами: Меккою і Ятрибом. Перше з цих міст було торгівельним та релігійним центром аравійських племен, а друге мало значення міжнародного або міжрелігійного зв’язку, оскільки тут, крім двох арабських племен, проживали цілі племена, а навіть клани, євреїв. Звідси до гори Сінай і до Єрусалиму було рукою подати.

Таким чином, місце зародження нової релігії прилягає до священних місць іудаїзму та християнства. Крім цього географічного зв’язку аравійської релігії з єврейсько-християнським одкровенням, є між ними спорідненість племен, мови і передань. Аравія здавна населена двома семітськими племенами, яких Біблія називає синами Йоктана (Буття Х, 25-30) і синами Ізмаїла (Буття, ХХV, 12-16). Північні аравійці задовго до Мухамеда засвоїли біблійну розповідь про Авраама, Агар та Ізмаїла і збагатили його місцевими деталями більше чи менше древнього походження. Джерело Земзем в Мецці було те ж, з якого по молитві Агар ангел Господній (за мусульманською версією архангел Жебраїл (Гавриїл)) напоїв помираючого від спраги Ізмаїла; невеликий чотирикутний храм або вівтар (Кааба), що знаходився біля цього джерела, був, за переданням, побудований самим Авраамом, що прийшов відвідати свого сина вигнанця; чорний камінь-метеорит, вбудований в одну зі стін Кааби, був тоді ж принесений з неба архангелом Жебраїлом; тут поруч був обломок скелі, на яку ставав Авраам з Ізмаїлом для молитви — місце Авраама (Макам-Ібрагім).

Варто звернути увагу на такі особливості віровчення ісламу:

  • віра в єдиного бога Аллаха і його посланців – Муха мед і Алі Аллах – один невіддільний і єдиний. “Доповнюють” Аллаха пророки, ангели, демони, які також шануються як боги;
  • шанування “священного писання” (Корану), в якому розповідається про створення світу, страшний суд, містяться ворожбитські заклинання, стародавньоарабський фольклор, сказання про пророків, вказівки, які регулюють суспільні і сімені стосунки, Коран створювався майже 100 років, роботу над ним було завершено у VIII столітті;
  • шанування “священного писання” (Сукна) – зведення оповідей про діяння, вчинки Мухамеда, його висловлювання з різних приводів, його автобіографія. Сукна є основою фінха - мусульманського правознавства і шаріату – зведення мусульман;
  • щоденна п‘ятиразова молитва (намаз): на світанку, в обід, о третій годині дня, при заході сонця і перед настанням ночі. У сучасному ісламі є дво – і одноразова молитви. Перед намазом ритуальне обмивання (піском або водою);
  • сплата податку (закят) у стародавньому ісламі – на користь бідних (чим іслам завоював прихильність пригноблених), а нині на користь мусульманського духовенства. Закят доповнюється садаком – добровільним пожертвуванням;
  • дотримання посту (уразу). Протягом дев‘ятого місяця (рамадан) за місячним календарем мусульман від світанку і до настання темряви на їсть і не п‘є, а з наставанням ночі може їсти і пити, зараз цю вимоги спрощено. Духовенство не вимагає строгого дотримання посту від людей, які працюють на виробництві, у сільськогосподарських місцевостях, вагітних жінок;
  • ходіння на молитви до Мекки (хадж) – покаяння у гріхах і прилучення до святих;
  • священна війна з невірними (дасихад, або газават). З давніх часів цей елемент ісламської віри насаджав ненависть і ворожнечу серед віруючих різних релігій.

У ісламі велику роль відіграє складна обрядність. Мусульманин повинен п‘ять разів на день здійснити молитву здійснити молитву, дотримуватись релігійних свят, постів, обрядів, звичаїв, здійснювати неможливо.

2. Самобутність культури Середньовічної Русі

У другій половині IX ст. на території Східної Європи склалася Древньоруська держава. Це була ранньофеодальна держава, виробничу основу якої становило землеробство. Древньоруська держава не була однорідною у розумінні соціально-економічного ладу і культури. В одних районах — у Подніпров'ї, Новгородській землі процес феодалізації йшов інтенсивніше, в інших — пережитки патріархально-родових відносин зберігалися довше. Це накладало певний відбиток на розвиток культури Древньої Русі. Однак були загальні тенденції в розвитку самобутньої культури Древньоруської держави. Вони полягали в тісному зв'язку з культурними традиціями землеробських скіфських, а потім ранньослов'янських племен, у взаємодії древньоруської культури з культурою сусідніх народів, у становленні в межах Древньоруської держави єдиної древньоруської народності. Високий рівень культури, досягнутий в Древньоруській державі, спирався на тривалий попередній процес розвитку культури східних слов'ян. Піднесення древньоруської культури заклало міцні підвалини для розвитку в подальшому культури російського, українського і білоруського народів

Древня Русь поступово стає державою нової, високої культури. Не слід, однак, думати, що в язичницькі часи вона не мала по-своєму досконалої культури. Ця народна язичницька культура буде ще довго жити і надасть древньоруській культурі своєрідності і неповторності. Саме сплав досягнень тодішньої світової культури (від творів Арістотеля до засобів кладки кам'яної арки) та успіхів язичницької культури породив самобутній характер руської культури.

Самобутність виявляється в приматі естетичного чинника над філософським. Згадаємо, що Русь до XVII ст. не знала шкільної філософії, а тому не дала таких творів, як "Джерело знання" Іоанна Дамаскіна (близько 650—749) у Візантії або "Сума богослов'я" Фоми Аквінського (1225—1274) на серед; Середньовічному Заході, що підбивали б підсумки смислового змісту цілої епохи. Однак це не означає, що на Русі не було свого філософськи осмисленого буття. Філософствування здійснювалося в специфічних формах — у формах іконопису. Не 9 трактатах, а в іконах, не в силогізмах і дефініціях, а в зримих проявах краси — достатньо суворої, твердої і не замутненої. Чисте світло духовного смислу можна віднайти в центральних ідеях древньоруської культури. Творчість краси взяла на себе додаткові функції, які в інших культурах брало на себе абстрактне мислення.

Друга риса древньоруської культури і в Київській Русі, і в Московській Русі — це релігійність, тобто можна говорити про те, що древньоруська культура — це культура релігійна. В той час, коли в Західній Європі відбувалася криза Реформації, сфери буття українця і росіянина були пронизані православним релігійним впливом і багато в чому визначалися ним. На Русі виникають цілі міста — пам'ятки православного мистецтва, про які сучасна людина може говорити як про міста-заповідники: Київ, Вишгород, Переяслав-Хмельницький (Україна) Суздаль, Ростов Великий, Переяслав-Залеський, (Росія) та ін. Наші храми монументальні й веселі, прикрашені. У них навіть є якийсь елемент Сходу, або, точніше, елемент веселої краси: православне християнство — найвеселіше християнство. Католицькі храми суворі в своїй грандіозності. Руські храми завдяки світлому, яскравому, сяючому іконостасу, завдяки людяному устрою простору, його космізму і золоту вогню просто красиві і світлі.

І, нарешті, характерною рисою древньоруської культури є двовір'я — поєднання християнської віри і попередніх язичницьких звичаїв. Справді, тому що язичництво було роздробленим, Володимиром знищив його напрочуд мирним шляхом. Скинули у воду язичницьких ідолів, які простояли в Києві кілька років, поплакали та й забули про них. І зверніть увагу — не порубали, не спалили, а провели з почестями. (Ікону теж, можливо, будуть класти у воду, довіряючи її річці.) Тому всі древні боги і відійшли, а от язичництво в землеробських і побутових моральних формах живе й до цього часу.

Слід пам'ятати, що древньоруська культура, головний осередок якої — Київ, за своїм походженням і характером була європейською культурою, також зазнала значних впливів культур Сходу. Древня Русь у X — XII ст. підтримувала різнобічні зв'язки з багатьма європейськими і східними народами та країнами, і цим пояснюється стрімкий злет її культури. Безперечно, найбільш важливими і плідними були зв'язки Київської Русі з Візантією, яка в той час виступала світовим культурним центром і спільним джерелом культурних впливів. Однак значний візантійський вплив ніяк не приводив до того, що древньоруська культура перетворювалась на копію візантійської, а Київ — на якийсь філіал Константинополя. Засвоюючи більш розвинену візантійську культуру і через неї—досвід і надбання європейської і частково східної культур, культура Київської Русі виявила і яскраву самобутність. Про це свідчить оригінальна література Київської Русі, наприклад "Слово о полку Ігоревім"— твір, що не має прецедентів у візантійській літературі і відрізняється від західних епічних творів.

Своєрідністю відзначені також архітектура й інші мистецтва Київської Русі. Безперечно, Софія Київська немислима без Софії Константинопольської, разом з тим вказує і на відмінності двох культур. Константинопольська Софія май: форму базиліки з одним величезним куполом, Київська —щ форму хрестово-купольного храму з малими куполами навколо центрального купола і багатокуполове завершеннями характерне для древньоруського стилю. До оригінальних рис Київської Софії слід віднести також відкриті аркади-галереї широке використання поряд, із мозаїкою, фрески, розпису храму, наявність світської тематики у фресковому живопису. В XI—XII ст. стольний град Русі підтримував доволі широкі відносини і зі східними сусідами, і з країнами Центральної та Західної Європи. В той час Древньоруська держава посідала важливе місце в політичному житті всього континенту, про що, зокрема, свідчать розгалужені династичні шлюби великих київських князів. Досить згадати, що Ганна, дочка Ярослава Мудрого, стала королевою Франції і брала участь у правлінні країною. Зберігся лист папи Миколи II, написаний ним до Ганни в 1059 р., в якому він хвалить її доброчесність, розум і радить виховувати синів у чистих правах, підтримувати короля в його турботах про державу.

Значний авторитет Древньоруської держави в європейських справах зумовлено і тим, що західні посли, купці, воїни були в той час частими гостями Києва, їх вражали розміри столиці Русі, пишність її палаців та храмів. Відомості, які вони подавали про Київ, узагальнено відображалися в західних хроніках і космографіях. Так, Адам Бременський, відомий географ XI ст., назвав Київ "суперником Константинополя і кращою прикрасою грецького світу". Про Русь та її столицю є часті згадки, а то й фрагменти в епічній творчості народів Західної Європи — в скандинавських сагах, німецьких героїчних поемах, французьких chansons le geste та в лицарських романах. Цікаво відзначити, що в ці твори потрапляли відзвуки й образи епічної творчості Русі, зокрема образи князя Володимира та Іллі Муромця, який в німецьких скандинавських епічних поемах XI—XIII ст. виступав під ім'ям Іллі Руського. Монголо-татарська навала перервала зв'язки Древньоруської держави із західними країнами, їх було поновлено вже Московською Руссю, хоча і не переривались у Новгорода.

Певну своєрідність має і руська література, яка виникла ще в X ст. Офіційне прийняття християнства Древньоруською державою потребувало не лише численних перекладних богослужбових і просвітительських книг, а й складання власних, руських творів. Із пам'яток світської літератури до нас дійшло так зване "Поучения" Володимира Мономаха, звернене до дітей князя. Літературний прийом звернення батька до дітей був поширеним у середньовічній літературі. Нема жодної країни на Заході і Сході, де не було б подібного твору. Різні за змістом і забарвленням, вони мали одну мету — дати повчання дітям. Такі й праці візантійського імператора Костянтина Багрянородного "Про управління імперією", французького короля Людовика Святого "Повчання", повчання англійського короля Альфреда та ін. Однак "Поучения" Мономаха вирізняється серед них своєю цілеспрямованістю і високою художністю. Відповідно до власного досвіду Мономах чітко формулює основні життєві принципи. Він не обмежується простим закликом синів до єдності та припинення усобиць, а звертає увагу і на образ самого князя, який в його уявленні має бути мужнім і сміливим, діяльним і невтомним правителем Руської Землі. Суттєво те, що Мономах прагне переконати дітей своїм власним прикладом. У "Поученні" відбилися глибока тривога за подальшу долю батьківщини, прагнення попередити нащадків, дати їм поради, щоб запобігти політичному розкладу Древньоруської держави.

Відомі також твори церковного характеру: життя руських святих Бориса і Гліба, Ольги, Володимира та інших, повчання Феодосія Печерського і Луки Жидяти, нарешті "Слово про закон і благодать" першого руського митрополита Іларіона. Твір Іларіона має виняткове значення, тематично він звернений у майбутнє Русі, а за довершеністю форми і справді ніби провіщає це майбутнє. Тема "Слова" — рівноправність Народів, що різко протистоїть середньовічним теоріям богообраності тільки одного народу, теоріям всесвітньої імперії або всесвітньої церкви. Іларіон підкреслює, що Євангелієм і хрещенням Бог "усі народи спас", прославляє руський народ серед народів усього світу і гостро полемізує з ученням про виняткове право на богообраність тільки одного народу. Поєднання богословської думки і політичної ідеї створює жанрову своєрідність "Слова", як єдиного в цьому жанрі твору.

Язичництво, що відбилося в "Слові", було вже "перезрілим" язичництвом, перетвореним і значно переосмисленим порівняно зі станом додержавної пори. Виявлені ж у пам'ятці;* риси християнства належать християнству неортодоксального типу, християнству віротерпимому, заземленому й оптимістичному. То було обране руськими князями новозавітне християнство, а не християнство, загострене чернецьким аскетизмом і пастирськими повчаннями.

Перший варіант порівняно легко сприймався душею слов'янина-общинника і знаходив певне співзвуччя в мирському устрої буття; другий — пригнічував душу воледеземним абсолютом караючої основи і пронизував буття страхом покарання за неминуче здійснювані гріхи, тобто за задоволення природних потреб учорашнього слов'янина-язичника. Звідси в руській культурі завжди поряд два начала — усне та писемне, які взаємовідштовхуються і борються один з одним. Із цих зіткнень вольових суперечностей немовби викрешуються зразки високого духовного подвигу і незмірної глибини людського страждання, насичуючи культуру руського народу багатою духовністю і потаємним духовним досвідом, що іменується святістю.

Серед писемних пам'яток древньоруської культури перше місце належить літопису. Руське літописання виникає в ХІ ст. і триває до XVII ст. У різні часи свого існування воно клало різні характери і різні значення. Досягнувши значного розвитку в XI—XII ст., літописання внаслідок монголо-татарської навали занепадає. В багатьох давніх літописних центрах воно припиняється, в інших зберігається, але має вузький, місцевий характер. Відродження літописної справи починається тільки після Куликовської битви (в Росії).

Літописи — це не просто перелік історичних фактів, у них втілилося широке коло уявлень і понять середньовічного суспільства. Літописи є пам'ятками суспільної думки і літератури, і навіть зачатків наукових знань.

При всіх відмінностях політичних тенденцій і стилю викладу в усіх літописах XV—XVI ст. виразно проявляється їхній загальноруський характер. Де б не складався літопис, які б місцеві політичні інтереси він не захищав, в ньому все одно червоною ниткою проходить тема спільної Руської землі, її боротьби проти іноземних загарбників, що розуміється літописцем як боротьба за захист православ'я і християнства.

Провідним напрямом суспільно-політичної думки XIV— XV ст., що відбилося в літописах та в інших літературних творах, була ідея загальноруської єдності та сильної князівської влади в союзі з церквою, вираженої в релігійній формі. Це була феодальна ідеологія за своїм класово-політичним змістом, яка відображала прогресивний на той час рух до створення єдиної феодальної монархії. З найбільшою силою ця ідеологія розвивалася в творах московської суспільно-політичної думки. Після створення Російської держави в центрі суспільно-політичної думки стояли, перш за все, питання самодержавної влади, місця і значення церкви в державі, її міжнародного становища. На початку XVI ст. оформилася тісно пов'язана з версією про походження московських великих князів від римських імператорів ідея про Москву — третій Рим. І, нарешті, у XVII ст. виник "Новий літописець", головна ідея якого — обґрунтування законності обрання на російський престол династії Романових. Релігійний світогляд домінував у середині століття, однак панування християнства було в середньовічній Русі далеко не всеосяжним. У народних масах стійко трималися пережитки язичницьких вірувань, що відбивалося в різноманітних святах обрядах і проти чого церква вела вперту, однак досить безуспішну боротьбу. В народних звичаях і обрядах було багато проявів неосвіченості, марновірства на зразок чаклунства, чарівництва та ін., але в сталості цих явищ разом з тим проявлявся і стихійний опір християнській церкві з її установами, що освячували відносини панування і підлеглості..,

Для середньовічної руської релігійної культури типовим було містико-символічне тлумачення явищ природи. Наприклад, сонячне затемнення 1366 р. пояснюється в літопису з гнівом за те, що єгипетський султан переслідував християн, "й сего не терпя, солнце лучи свои скры". Але поряд з дим в літопису помітні симптоми вільного спостереження за природою, не пов'язаного з релігійно-містичною символікою. Так, у записі 1419 р. в описі сильної бурі з грозою сказано, що грім є результатом зіткнення хмар. Інтерес до будови Землі і Всесвіту привів до виникнення особливих творів. В одному рукописному збірнику Кирило-Білозірського монастиря (1424 р.) містяться статті: "Про широту та довготу землі", "Про стадії та поприща", "Про земний устрій", "Про відстань між небом та землею", "Місячна течія" та ін. Дослідник історії російської науки Т. І. Райнов пише, що ці статті "відзначаються тверезим натуралістичним характером". У них є цифрові дані про деякі астрономічні об'єкти. Будова Всесвіту розумілася як геоцентрична і уподібнювалася до яйця: Земля — це жовток, повітря — білок, небо — шкаралупа. Небо всюди відстоїть від Землі на рівній відстані і обертається над Землею, причому Місяць і планети розміщуються на особливих поясах, що обертаються. Пояснюється, чому Сонце здається невеликим — внаслідок відстані, на якій людський зір ("зрак") бачить усе в зменшеному вигляді. І хоча ці уявлення наївні, суттєва сама спроба натуралістично-конкретного пояснення Всесвіту на основі практичних спостережень.

Утворення Російської держави сприяло подальшому накопиченню знань про природу і формуванню раціоналістичного світогляду. Деяке ослаблення позицій церкви, розвиток ремісницького виробництва і торгівлі, зростання зв'язків із зарубіжними країнами також відіграли роль у розвитку наукових знань у XVII ст. Зрозуміло, і в цей час поширювалася давня література про природу з богословсько-містичним тлумаченням всіляких явищ. Поряд з цим виникає інтерес до наукової літератури західноєвропейського Відродження, з її раціоналістичним підходом до явищ природи. Саме в цей час у Росії появляються переклади цілого ряду творів, що мали суттєвий вплив на формування і поширення наукових поглядів у галузі астрономії, математики, хімії, географії, біології та ін. Самі умови життя Російської держави XVII ст. потребували переходу до більш конкретного реалістичного вивчення природи, відмови від богословсько-символічного і містичного її тлумачення.

У перебігу свого розвитку досягає розквіту древньоруське мистецтво. В другій половині XIV— першій половині XV ст. працювали два великих руських художники — Феофан Грек і Андрій Рубльов. Феофан, виходець із Візантії, в другій половині XIV ст. працював у Новгороді, а потім у Москві. Для стилю фрескових розписів Феофана та його ікон характерні особлива експресивність та емоційність. Він не завжди ретельно промальовував зображення, однак домагався величезної сили впливу на почуття глядача. Цей характер живопису відповідав темпераменту художника, про якого говорили, що він "изограф нарочитый и живописец изящный во ико-нописцех". Сучасники розповідають, що під час роботи він ніколи не стояв на місці ("ногами бес покоя стояще"): мабуть, для того, щоб увесь час бачити, як виглядає мазок здалеку. Не перериваючи роботи, Феофан вів бесіди з друзями — і про мистецтво, і про філософію.

Інший характер має живопис Андрія Рубльова (близько 1360—1430). Чудовий колорист, Андрій Рубльов створював композиції, що умиротворяли. В часи кривавих феодальних усобиць, ворожих набігів він відобразив у живописі народну мрію про мир, спокій, благополуччя, людську близькість. Ці риси особливо яскраво виявлялись у найвідомішому творі, створеному ним разом з учнями, — в "Трійці". На іконі зображено трьох прекрасних юнаків, які ведуть неспішну, дружню і разом з тим печальну бесіду. Андрій Рубльов працював і в галузі книжкової мініатюри; в часи, коли мистецтво було здебільшого безіменним, він залишив по собі пряму пам'ять. Навіть у середині XVI ст. в одному із заповітів серед численних ікон без зазначення авторів є посилання: "Ондреєва письма Рубльова".

Традиції Андрія Рубльова продовжувалися в живописі другої половини XV — XVI ст. Особливо вирізняються фрескові розписи Діонісія (краще за все вони збереглися у Ферапонтовім монастирі в Білозірському краї), не лише своєрідні за композицією, а й з неповторно ніжним колоритом. Мистецтво іконопису зберегло для нас, крім імені Діонісія, ще й імена Прохора з Городця, Данила Чорного, Прокопія Чирина, Істоми Савіна, Симона Ушакова. Про рівень їхнього іконописання грек, диякон Павло Алепський, який побував у 1666 р. в Росії, писав: "Іконописці в цьому місті не мають собі подібних на лиці землі за своїм мистецтвом, витонченістю письма і навиком у майстерності... Жаль, що люди з такими руками тлінні". В другій половині XVI ст. в живописі появляються вже й портретні зображення з рисами реальної схожості. Досягнення мистецтва середньовічної Русі ввійшли в плоть і кров російської культури XVIII—XIX ст.

В житті людей Древньої Русі велике місце посідали музика, пісні та танці. Піснею супроводжувалася праця, з піснею ходили в похід, вона була складовою частиною свят, входила в обряди. Танками й інструментальною музикою супроводжувалися "игрища межю села", князівські розваги. Колоритну картину опису бенкету багатія зображено в "Слові про багатого та убогого", в якому змальовується виступ артистів — музикантів "з гусьльми й свирельми", співаків, танцюристів, блазнів. Артистам-скоморохам належало особливе місце серед древньоруських професійних виконавців. Вони їздили із міста в місто, із села в село і виступали на торгах, ярмарках або святах. Скоморохи були артистами-професіоналами — танцюристами, акробатами, фокусниками, водили ведмедів та інших дресированих тварин. Церковні кола негативно ставилися до цих розваг, вбачаючи в них "пакость", "бесовство", пов'язані з язичницькими релігійними поглядами, що відвертають людей від церкви.

До числа найбільш значних археологічних досягнень нашого часу по праву належить відкриття берестяних грамот у Новгороді. Береста відіграла на Русі таку саму роль, як папірус в Єгипті чи вощені таблички в Римі. Феодальні акти, які підлягали вічному зберіганню, писалися на пергаменті, а повсякденні потреби в писемному слові задовольнялися за допомогою березової кори. Саме на ній занотовувалися господарчі розпорядження, боргові розписки, помітки на згадку і приватні листи. Авторами й адресатами їх були особи різної гідності та стану — бояри, представники патриціату, рядові ремісники, селяни, службові люди.

Характерними рисами руського побуту в XVI ст. залишалися консервативність і більша, ніж у попередні періоди, але все ж незначна диференційованість: різниця в побуті між панівним класом і "чорними" людьми, як і раніш, була скоріше якісною, ніж кількісною. Мало відрізнялися одна від одної в той час міські й сільські оселі. Місто було комплексом садиб, на вулиці та провулки виходили не будівлі, а високі глухі огорожі. В кожній садибі були дім, господарчі будівлі, невеликий город із садом. Боярська садиба мала більші розміри, більш різноманітними були господарчі будівлі, крім панського будинку, стояли хати, в яких жили холопи. Городяни тримали також домашню худобу, а тому за міською межею обов'язково влаштовувалися вигони.

Сімейний побут у Росії будувався на основі беззастережного підкорення голові сім'ї всіх домочадців — жінки та дітей. За неслухняність належало тілесне покарання. Це не дивно: тілесні покарання використовувалися широко, їм піддавалися навіть бояри. Покарання не вважалися ганебними. І все ж було б неправильно вважати руську жінку XV— XVI ст. абсолютно безправною. Зрозуміло, шлюби здійснювались за волею батьків, "сговорные" і "рядные" записи про майбутній шлюб укладали не наречений і наречена, а їхні батьки або старші родичі.

Матеріальні та престижні міркування переважали у феодальних сім'ях, в яких вигідний шлюб обіцяв збільшення вотчин чи встановлення добрих відносин із впливовими особами. Серед селян і посадських людей, де до того ж рання трудова діяльність допомагала спілкуванню юнаків і дівчат, основи шлюбу бували іншими. Важливі обов'язки лежали на жінці: вона була розпорядницею всього домашнього господарства, в багатих господах їй підлягала вся жіноча челядь. Не випадково у "Домострої" є особлива глава "Похвала женам", в якій стверджується, що добра жінка дорожча від "каменя многоценнаго", що "жену ради добри блажен муж".

3. Особливості російської культури ХІХ – початок ХХ ст.

Для розуміння особливостей російської літератури XIX —- початку XX ст. суттєве значення має знання характеру політики, економіки і права Російської імперії. Внаслідок петровських реформ відбулося утвердження в Росії абсолютної монархії і законодавчо оформилася бюрократія, що особливо яскраво виявилося в "золотому віці" Катерини II. Початок XIX ст. ознаменувався міністерською реформою Олександра І, який проводив лінію на зміцнення феодально-абсолютистського порядку, враховуючи новий "дух часу", в першу чергу — вплив французької революції 1789 р. на свідомість, на російську культуру. Одним із архетипів цієї культури є любов до свободи, оспівувана російською поезією, починаючи з Пушкіна й закінчуючи Цвєтаєвою. Заснування міністерств знаменувало подальшу бюрократизацію управління і вдосконалення центрального апарату Російської імперії. На шляху модернізації та європеїзації російської державної машини було засновано Державну Раду, функція якої полягала в централізації законодавчої справи і забезпеченні однаковості юридичних норм. Міністерська реформа й утворення Державної Ради завершили реорганізацію органів центрального управління, що проіснували до 1917 р. Після скасування кріпосного права в 1861 р. Росія міцно стала на шлях капіталістичного розвитку.

Важливим фактором, який сприяв інтенсивному розвитку російської культури, були її контакти та взаємодія з іншими культурами. Світовий революційний процес і передова західноєвропейська суспільна думка мали великий вплив і на культуру Росії. Це був період розвитку німецької класичної філософії і французького утопічного соціалізму, ідеї яких стали популярними в Росії. Не слід забувати й про вплив спадщини Московської держави на культуру XIX ст.: засвоєння давніх традицій дало можливість прорости новим паросткам творчості в літературі, поезії, живопису та інших сферах культури. М. Гоголь, М. Лесков, П. Мельников-Печерський, Ф. Достоєвський та ін. творили за традиціями древньоруської релігійної культури. Але й творчість інших геніїв російської літератури, чиє ставлення до православної культури суперечливіше,— від О. Пушкіна і Л. Толстого до О. Блока — несе на собі відбиток, що свідчить про православні корені. Навіть скептичний І. Тургенєв дав образ російської народної святості в оповіданні "Живі мощі". Величезний інтерес викликають картини М. Нестерова, М. Врубеля, К. Петрова-Водкіна, джерела творчості яких сягають православного іконо-писання. Яскравими явищами історії музичної культури стали давні церковні співи (відомий "Розспів"), а також пізніше спроби Д. Бортнянського, П. Чайковського і С. Рахманінова. Російська культура сприймала досягнення культури інших країн і народів, не втрачаючи при цьому своєї самобутності і, в свою чергу, впливаючи на розвиток культури інших народів. Чималий слід залишила в історії європейських народів, наприклад, релігійна думка Росії. Російська філософія і богослов'я мали вплив на західноєвропейську культуру в першій половині XX ст. завдяки працям В. Соловйова, С. Булгакова, П. Флоренського, М. Бердяева, М. Бакуніна та ін. Врешті, найважливішим фактором, що дав сильний поштовх розвиткові російської культури, була "гроза дванадцятого року". Підйом патріотизму у зв'язку з вітчизняною війною 1812 р. сприяв не лише зростанню національної самосвідомості та формуванню декабризму, а й розвиткові російської національної культури. В. Бєлінський писав: "1812 рік, що вразив всю Росію, збудив народну свідомість і народну гордість".

Культурно-історичний процес у Росії XIX — початку XX ст. має свої особливості. Помітне прискорення його темпів зумовлене зазначеними вище факторами. При цьому, з одного боку, відбувалася диференціація (або спеціалізація) багатьох сфер культурної діяльності (особливо в науці), а з другого — ускладнення власне культурного процесу, тобто відбувалися "зіткнення" і взаємовпливи у багатьох галузях культури — філософів літератури, живопису, музики та ін. Необхідно відзначити також посилення процесів дифузної взаємодії між складовими частинами російської національної культури — офіційною ("високою", професійною) культурою, котра опікалася державою (церква втрачає духовну владу), і культурою народних мас ("фольклорним" пластом), що бере початок у надрах східнослов'янських родоплемінних союзів, формується в Древній Русі і повнокровно існують протягом усієї вітчизняної історії. В надрах офіційної державної культури помітний прошарок елітарної культури, що обслуговує панівний клас (аристократію і царський двір) і має особливу сприйнятливість до іноземних нововведень. Досить згадати романтичний живопис О. Кіпренського, В. Тропініна, К. Брюллова, О. Іванова та інших видатних художників XIX ст.

Із XVII ст. формується і розвивається "третя культура" — самодіяльно-реміснича, що, з одного боку, спиралася на фольклорні традиції, а з іншого — тяжіла до форм офіційної культури. У взаємодії цих трьох шарів культури, часто конфліктній, переважає тенденція до єдиної загальнонаціональної культури на основі зближення офіційного мистецтва і фольклорної стихії, котра надихалася ідеями народності й національності. Ці естетичні принципи утверджувалися в естетиці російської Просвіти (П. Плавильщиков, М. Львов, О. Радищев) були особливо важливими в епоху декабризму в першій чверті XIX ст. (К. Рилєєв, О. Пушкін), набувши основоположного значення в творчості й естетиці реалістичного типу в середині XIX ст.

У формуванні російської національної культури все активнішу участь бере інтелігенція, що початково була з освічених людей двох привілейованих верств — духовенства та дворян. У першій половині XVIII ст. з'являються інтелігенти-різночинці, які належали не до дворянства, а до чиновництва, - міщанства, купецтва, в другій його половині виділяється особлива соціальна група — кріпосна інтелігенція (актори, живописці, архітектори, музиканти, поети). Якщо в XVII ст. — першій половині XIX ст. провідна роль у культурі належала дворянській інтелігенції, то в другій половині XIX ст. — різночинцям. До складу різночинної інтелігенції (особливо після скасування кріпосного права) вливаються вихідці із селян: Це пояснює таку найважливішу особливість культури Росії. В першій половині XIX ст., як початок процесу її демократизації. Цей процес виявляється в тому, що діячами культури поступово стають не тільки представники привілейованих верств, хоча вони й далі посідають провідне місце. Зростає кількість письменників, поетів, художників, композиторів, учених із непривілейованих верств, у тому числі з кріпосного селянства, але переважно із середовища різночинців.

У XIX ст. провідною галуззю російської культури стає література, чому сприяв, насамперед, її міцний зв'язок з визвольною ідеологією. Ода Пушкіна "Вольність", його "Послання в Сибір" та "Відповідь" на це послання декабриста О. Одоєвського, сатира Рилєєва "До временщика" (Аракчееву), вірш Лермонтова "На смерть поета" тощо були по суті політичними памфлетами, бойовими революційними закликами, що надихали революційно налаштовану молодь. Дух опозиційності та боротьби, властивий творам прогресивних письменників Росії, зробив російську літературу того часу однією з активних суспільних сил.

Навіть на фоні багатющої світової класики російська література минулого століття — виняткове явище. Вона подібна до Молочного Шляху, який ясно виділяється на всіяному зорями небі, хоча деякі з письменників, що є її славою, нагадують скоріше засліпляючи світила, самостійні всесвіти. Самі лише імена О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Гоголя, Ф. Достоєвського, Л. Толстого відразу ж викликають уявлення про величезні художні світи, численність ідей і образів, які по-своєму відбиваються в свідомості все нових і нових поколінь читачів. Враження, яке справляє цей "золотий вік" російської літератури, чудово висловив Т. Манн, підкресливши її "незвичайну внутрішню єдність та цілісність", "тісну згуртованість її рядів, нерозривність її традицій". Можна сказати, що пушкінська поезія і російська проза — це диво; не випадково Ясна Поляна — інтелектуальна столиця світу XIX ст. О. Пушкін був засновником російського реалізму, його роман "Євгеній Онєгін", який В. Бєлінський назвав "енциклопедією російського життя", є найвищим досягненням реалізму в творчості великого поета. Визначними зразками реалістичної літератури є історична драма "Борис Годунов", повісті "Капітанська дочка", "Дубровський" та ін. Світове значення О. Пушкіна пов'язане з усвідомленням світового значення створеної ним традиції. Він проклав шлях літературі М. Лермонтова, М. Гоголя, І. Тургенєва, Л. Толстого, Ф. Достоєвського, А. Чехова, що по праву стала не лише фактом російської культури, а й найважливішим моментом духовного розвитку людства.

Традиції Пушкіна продовжив і розвинув його молодший сучасник і спадкоємець М. Лермонтов. Роман "Герой нашого часу", який по праву вважається вершиною лермонтовського реалізму, багато в чому співзвучний з "Євгенієм Онєгіним". Творчість М. Лермонтова — апогей розвитку російської поезії післяпушкінського періоду, й вона відкрила нові шляхи в еволюції російської прози.

В напрямі від передромантичних і романтичних форм до реалізму розвивалася і творчість М. Гоголя, яка виявилася вирішальним фактором наступного розвитку російської літератури. В його "Вечорах на хуторі біля Диканьки" художньо здійснено концепцію України — цього слов'янського стародавнього Риму — як цілого материка на карті Всесвіту, з Диканькою як своєрідним його центром, як осередку національної духовної специфіки, національної долі. Разом з тим, М. Гоголь є засновником "натуральної школи" (школи критичного реалізму), не випадково ЗО—40 роки XIX ст. М. Чернишевський назвав "гоголівським періодом" російської літератури. "Всі ми вийшли із "Шинелі" Гоголя", — образно зазначив Ф. Достоєвський, характеризуючи вплив М. Гоголя на розвиток російської літератури. На початку XX ст. до М. Гоголя приходить всесвітнє визнання і з цього часу він стає дійовою і все більш зростаючою величиною світового художнього розвитку. Поступово усвідомлюється глибокий філософський потенціал його творчості.

Особливої уваги заслуговує творчість Л. Толстого, що ознаменувала новий етап у розвитку російського і світового реалізму, перекинула міст між традиціями класичного роману XIX ст. і літературою XX ст.

Кінець XIX ст. — початок XX ст. названо срібним віком російської культури, що починається "Світом мистецтва" і закінчується акмеїзмом. "Світ мистецтва" — це організація, яка утворилася в 1898 р. і об'єднала майстрів найвищої художньої культури, художню еліту Росії тих часів. У цьому об'єднанні брали участь майже всі відомі художники — Бенуа, Сомов, Бакст, Лансере, Головін, Добужинський, Врубель, Серов, Коровін, Левітан, Нестеров, Рябушкін, Реріх, Кустодієв, Петров-Водкін, Малявін, Ларіонов, Гончарова та ін. Величезне значення для формування "Світу мистецтва" мала особистість Дягілєва, мецената й організатора виставок, а потім — імпресаріо гастролей Російського балету й опери за кордоном (Російські сезони), що познайомили Європу з творчістю Шаля-піна, Павлової, Фокіна, Ніжинського та ін. За редакцією Дягілєва в 1899—1904 pp. видавався журнал "Російські сезони", що складався з двох розділів — художнього і літературного. В другому публікувалися спершу праці релігійно-філософського плану за редакцією Д. Мережковського і 3. Гіппіус, а потім праці з теорії естетики символістів на чолі з А. Білим і В. Брюсовим. Завдяки цьому журналові в Росії по-новому було сприйнято англійське і німецьке мистецтво. Відкриттям для багатьох європейців стали російський живопис XVIII ст. і архітектура петербурзького класицизму. Можна сказати, що "срібний вік" російської культури — це вік культури високого рангу і віртуозності, культури спогадів, попередньої вітчизняної культури, культури цитати. Російська культура цього часу є синтезом старої дворянської культури з різночинною. Значною справою "Світа мистецтв" стала грандіозна історична виставка російського живопису від іконопису до сучасності в паризькому Осінньому салоні 1906 p., експонована потім в Берліні та Венеції. Це був перший акт всеєвропейського визнання "Світу мистецтв", а також відкриття російського живопису XVIII ст. — початку XX ст. загалом для західної критики та справжній тріумф російського мистецтва. Поряд з великою реалістичною традицією і пролетарським мистецтвом найвизначнішим напрямом рубежу століття в російській культурі був символізм — багатогранне явище, яке не увібгати в рамки "чистої" доктрини. Наріжним його каменем став символ, який заміняє собою образ і об'єднує платонівське царство ідей із світом внутрішнього досвіду митця. Серед найвидатніших західних представників символізму або ж тісно пов'язаних із ним митців ми бачимо такі відомі імена, як Маларме, Рембо, Верлен, Верхарн, Метерлінк, Рільке. Російські ж символісти — О. Блок, А Білий, Вяч. Іванов, С. Солсвйов, І. Анненський, К. Бальмонт та ін. — спиралися на філософські ідеї від Канта до Шопенгауера, від Ніцше до В. Соловйова і своїм найулюбленішим афоризмом вважали тютчевський рядок "Мысль изреченная есть ложь". Російські символісти вважали, що "ідеальні пориви духу" не лише піднесуть їх над повсякденністю, розкриють трансцендентну суть буття, а й зруйнують також "крайній матеріалізм", рівнозначний "титанічному міщанству". Краса ними розглядалася як ключ до таємниць природи ідеї добра і всієї світобудови, що дає можливість проникнути в позамежне, як знак інобуття, який піддається розшифруванню в мистецтві. Звідси — уявлення про митця як про деміурга, творця і повелителя. Поезії ж відводилася роль релігії, залучення до якої дозволяє побачити "незримими очима" ірраціональний світ, що метафізично виступає як "очевидна краса". Наприкінці 10-х років символізм внутрішньо вичерпав себе як цілісна течія, залишивши глибокий слід в багатьох сферах російської культури.

На закінчення слід підкреслити, що в роки напередодні революції культурна і літературна Росія була готовою до війни і революції. В цей період змішалося все: апатія, смуток, занепадництво і сподівання нових катастроф. Носії російської культури "срібного віку", що критикували буржуазну цивілізацію і відстоювали демократичний розвиток людства (М. Бердяев, В. Соловйов та ін.), жили у величезній країні, ніби на безлюдному острові. Росія не знала грамоти, в середовищі інтелігенції зосередилася вся світова культура: тут цитували напам'ять греків, захоплювалися французькими символістами, вважали скандинавську літературу своєю, знали філософію і богослов'я, поезію й історію всього світу. І в цьому розумінні російська інтелігенція була охоронцем культурного музею людства, а Росія — Римом занепаду. Російська інтелігенція не жила, а спостерігала найвитонченіше, що було в житті, вона не боялася ніяких слів, вона була духовно цинічною і не цнотливою, в житті млява і бездіяльна. У відомому смислі російська інтелігенція здійснила революцію в умах людей до революції в суспільстві — так глибоко, безжалісно та згубно перекопувався грунт давньої традиції, такі сміливі проекти майбутнього було накреслено. Революція грянула, і це мало неоднозначний вплив на незвичайну російську культуру.

Список використаної літератури

Волошин М. Лики творчества. — М., 1988.

История искусства. Русское и советское искусство. — М., 1989.

История СССР с древнейших времен до 1861 года / Н. И. Павленко, В.Б. Кобрин, В. А. Федоров. — М., 1989.

Лихачев Д. С, Панченко А. М., Понырко Н. В. Смех в Древней Руси. — М., 1984.

Муравьев А. В., Сахаров А. М. Очерки истории русской культуры IX—XVII вв. — М., 1984.

Огієнко І. Українська культура. — К., 1991.

Пятнадцать веков культуры // Курьер ЮНЕСКО. — 1982. — Май.

Рыбаков В. А. Язычество Древней Руси. — М., 1988.

Стернин Г. Ю. Художественная жизнь России 1900— 1910-х годов. — М., 1988.

Тысячелетие введения христианства на Руси // Курьер ЮНЕСКО. — 1988. — Июль.

Тысячелетие русской письменной культуры (988—1988) // Альманах библиофила. — Вып. 26. — М., 1989.

загрузка...
Top