Культура і духовне життя в Україні 1917-1922 роках

Вступ.

1. Культурне будівництво в 20-х роках.

2. Розвиток української культури.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

В культурному будівництві 1920-х років існують істотні відмінності. Цей процес в Україні був таким потужним, що його справедливо називали культурною революцією або цілим етапом національного відродження. І це тісно пов’язано з політичним курсом комуністичної партії і уряду на здійснення українізації, а також з діяльністю комуністів-патріотів Ф. Гринька, О. Шумського, М. Скрипника. Розвиток української культури в 20-х роках був продовженням національного відродження, могутній поштовх якому дала українська революція 1917-1920 pp. Це головний фактор небаченого розвитку української культури в третьому десятилітті XX ст.

Поряд з цим не слід ігнорувати і програмову мету більшовицької партії щодо надання трудящим масам можливості освоювати духовні цінності, створені людством, учитися в усіх типах навчальних закладів. Ставилося завдання створити умови для всебічного розвитку особи. На здійснення цієї мети були спрямовані заходи організації широкої мережі освітніх, культосвітніх, мистецьких, наукових та інших закладів, забезпечення можливості кожному громадянинові безкоштовно навчатися і користуватися бібліотеками. До того ж і народні маси, розбуджені революційними подіями, ліквідацією царизму, прагнули освіти та культури.

У 1930 р. сталінське керівництво позбавило українців можливості розвивати національну культуру, заформалізувало освіту завданнями підготовки людини до соціалістичного будівництва, а фактично — виховання особисто відданих Сталіну громадян. Розгром інтелігенції, наукових та культурних закладів, що спрямовували свою діяльність на творення національно-культурних цінностей, призвів до зниження рівня української культури, фактичного до її придушення і обмеження. Це була своєрідна реакція в духовному житті українського народу.


1. Культурне будівництвота духовне життя України в 20-х роках

Кінець громадянської війни поставив низку питань в галузі духовного життя українського народу: в якому напрямі слід розвиватися українській культурі, на які взірці слід орієнтуватися, як використовувати свої і чужі традиції та досягнення. З цих питань точилися гострі дискусії. В Україні з початку 20-х років розгортається велика робота по ліквідації неписьменності. Це було пов´язано з тим, що єдиний перепис населення у 1897 р. показав, що в українських губерніях налічувалося лише 27,9% письменних. У 1923 р. було створено товариство «Геть неписьменність», яке очолив голова ВУЦВК Г. Петровський. Застосовувалися різноманітні форми організації навчання дорослих — від збирання добровільних внесків до мобілізації всіх письменних під гаслом «Кожний письменний має навчити грамоті одного неписьменного». Але найбільша частка цієї діяльності лягла на плечі українського вчителя, який після робочого дня в школі вів по кілька годин групи неписьменних. У 20-х роках кількість неписьменних зменшилася з 76 до 43% дорослого населення. Навчання велося їх рідною мовою. І хоча досягти грамотності всього населення у 20-30-х роках не вдалося, все ж результати були вагомими: перепис 1939 р. зареєстрував в Україні 85,3% письменних у віці до 50 років.

Важливе значення в духовному розвитку мас та ліквідації неписьменності мало охоплення школою всіх дітей шкільного віку. Для цього багато було зроблено вже в 20-х роках. Доводилося долати надзвичайні труднощі матеріального забезпечення навчального процесу, браку кваліфікованих учителів та ін. Громадськість проводила суботники, тижні, місячники допомоги школі, завдяки чому вона була врятована від повного занепаду. Як у ліквідації неписьменності, так і в організації навчання дітей багато робила молодь України. Комсомольські мобілізації молоді, здатної працювати в школах, короткокурсова підготовка вчителів сприяли подоланню кадрової кризи в системі народної освіти. Вже у 1925 р. діяло 18 тис. шкіл.

Одним із важливих завдань культурного життя України була підготовка достатньої кількості фахівців з вищою і середньою спеціальною освітою. Швидко зростала мережа вищих навчальних закладів. Широко були відкриті двері у вузи для молоді з трудових прошарків. Дітям робітників і селян видавалися стипендії, для них створювалися робітничі факультети, які готували молодь до навчання у вищих навчальних закладах[2, c. 169-171].

Розвиток художньої літератури в 20-х роках набув особливо бурхливого характеру. Організаційною особливістю літературного процесу в Україні в ці роки було виникнення і розпад великої кількості літературних організацій: «Гарт», «Плуг», «Молодняк», «Західна Україна», «Авангард», «Нова генерація», «Ланка», ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) та ін. Поряд з групою старшого покоління українських літераторів швидко зростали ряди молодих, переважно учасників революційних подій, виходців із селян та робітників. Помітним явищем в літературному житті республіки були поеми М, Семенка, памфлети М. Хвильового, В. Блакитного, сонети М. Зерова, новели і оповідання Г. Косинки, сатира і гумор О. Вишні, І. Сенченка, поеми П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана та А. Малишка, прозові твори П. Панча, О. Копиленка, А. Головка, К. Гордієнка, Ю. Смолича і Ю. Яновського.

Значних успіхів досягла українська драматургія. Найпопулярнішими були п’єси М. Куліша «97», «Комуна в степах», і. Микитенка «Диктатура», «Дівчата нашої країни», І. Кочерги «Марко в пеклі», Я. Мамонтова «До третіх півнів», О. Корнійчука «Загибель ескадри», «Платон Кречет» та ін.

Інтерес народних мас до культури активно проявлявся в швидкому розвитку художньої самодіяльності, різних видів мистецтва, насамперед театрального. Повсюдно виникали професійні та аматорські театри, створювалися драматичні, хорові, танцювальні та інші гуртки. Формується ряд визначних театрів: імені Т. Г. Шевченка в Києві (режисер Л. Захаров, пізніше став працювати в Дніпропетровському), Імені!. Я. Франка (керівник Г. Юра), створений 1920 р. у Вінниці, з 1926 р. -— у Києві, «Березіль» (керівник Лесь Курбас) з 1926 р. — в Харкові. У 1920 р. в республіці нараховувалося 45 театрів, у 1940 — 140 та понад 40 — пересувних (робітничо-селянських). Однією із найяскравіших театральних зірок тих часів був Лесь Курбас, енциклопедично освічений режисер-новатор. У 1925-1926 pp. уперше за всю історію України були створені національні театри опери і балету в Харкові, Києві та Одесі. Організовувалися також численні філармонії, оркестри, хорові капели, камерні ансамблі, оркестрові колективи. Були написані і поставлені перші українські балети[8, c. 255-257].

В складних умовах розвивалося українське кіномистецтво, яке ставило і демонструвало фільми переважно агітаційного характеру, Велику роль у його становленні і розвитку відіграв Олександр Довженко, який з 1926 р. був кінорежисером Одеської кіностудії. Надзвичайною популярністю користувалися його кінофільми «Звенигора», «Арсенал», «Земля». Вагомий внесок в розвиток українського кіномистецтва зробили режисери І. Санченко, І. Кавалерідзе, Л. Луков.

Образотворче мистецтво продовжувало традиції художників попередніх століть. Художники освоювали нову тематику, нові стилі художнього відображення дійсності. Українське мистецтво пензля збагатили М. Бойчук, М. Дерегус, М. Бурачек, В. Касіян, Ф. Кричевський, Г. Нарбут, В. Петрицький, О. Павленко, I. Падалка, М. Самокиш, Г. Світлицький, К. Трохименко.

Традиції українського народного мистецтва розвивали І. Гончар, Г. Собачко, М. Приймаченко, П.Власенко та інші майстри, вироби яких вражали своєю неповторною національною своєрідністю. Твори образотворчого мистецтва, як і народного, виставлялися в багатьох музеях, мережа яких охопила всі великі міста України. Особлива увага приділялася монументальній пропаганді. Були відкриті пам´ятники Григорію Сковороді (автор І. Кавалерідзе), Тарасу Шевченку в Харкові, Києві і Каневі (автор М. Манізер)[6, c. 219-220].

В духовному житті українського народу значну роль відігравала православна церква. Комуністична партія мала на меті знищити релігійні установи, різко ослабити позиції релігії в суспільстві, виховати нові покоління в дусі атеїзму. Проводилася широка атеїстична пропаганда, церкву відділили від держави, відібрали у неї землі та майно і, скориставшись голодом 1921 p., — предмети культу, виготовлені з дорогоцінних металів.

У 1917-1918 pp. в Україні поширюються настрої щодо розриву зв’язків з Московським патріархатом, утвердження незалежної (автокефальної) української церкви. Виникає Всеукраїнська церковна рада, яка підготувала і скликала 11 жовтня 1921 р. в Києві церковний православний собор. Він проголосив за створення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) і обрав В.Липківського митрополитом. УАПЦ швидко зростала і поширювала свій вплив. У кінці 20-х років вона мала 34 єпископа, 11 тис. священиків та майже 7 млн парафіян. До неї приєдналося багато парафій США, Канади, країн Європи. Українська церква запровадила численні нововведення: використання української мови, осучаснення зовнішнього вигляду священиків (заборона традиційних риз, бороди, довгого волосся), демократизація управління — надання найвищої влади в церкві виборній раді єпископів, священиків та мирян. Однак вона не мала економічної бази і не зуміла згуртувати свої ряди.

Занепокоєні успіхами духовенства, радянські власті розгорнули проти них боротьбу, підтримуючи розкольницькі групи і вводячи важкі податки. Одночасно посилювалася антирелігійна пропаганда та переслідування церковників.

У 20-30-х роках в духовному житті УРСР відбувалися складні й дуже суперечливі процеси. Спочатку культурне будівництво здійснювалося з розмахом і проходило під знаком відродження національної самобутності, а в 30-х роках культурні надбання безжально винищувалися. Проте і в умовах тоталітаризму українська культура зробила значний крок вперед, збагативши світове духовне життя високохудожніми творами літератури і мистецтва, визначними науковими відкриттями. Поряд з цим процес культурного будівництва і розвитку української культури поєднувався з розповсюдженням ідей марксизму-ленінізму та побудови соціалізму[7, c. 145-147].

2. Розвиток української культури

Скасування заборони на українське друкування, свободу слова і політичної діяльності спричинило створення великої кількості газет і часописів, в яких друкували матеріали з питань культури, літературні і публіцистичні твори, доносили до широкого українського загалу творчість еліти нації. Найвпливовіша її когорта згуртувалася навколо тижневика "Украинский вестник", що видавали з 1906 р. українські депутати Думи. Серед працівників тижневика були М. Грушевський, Д. Багалій, М. Туган-Барановський, Д. Дорошенко, М. Могилянський, О. Русов та ін. У 1912-1917 pp. у Москві виходив місячник "Украинская жизнь" за редакцією О. Саліковського та С. Петлюри, участь у якому брали М. Грушевський, В. Винниченко, С. Єфремов, М. Сумцов, В. Липинський, Ф. Корш та ін.

Зразки зрілого національного стилю в музиці, що поєднував класику і сучасність, демонстрували молоді композитори М. Леонтович, К. Стеценко, Я. Степовий, О. Кошиць. Отже вже напередодні Української національно-демократичної революції (1917-1920) відбувався бурхливий процес розвитку української культури, що можна назвати її раннім Відродженням.

Природньо, що за часів визвольних рухів 1917-1920 pp. значна частина української інтелігенції і освічені верстви суспільства пов’язували свої надії на національне і культурне відродження з діяльністю українських урядів Української Центральної Ради (УЦР), гетьманату П. Скоропадського та Директорії, в складі яких було багато добре знаних діячів культури та науки. Попри всю суперечливість своєї і політики саме ці уряди зробили найвагоміший внесок у розвиток української культури в добу лихоліття, і навіть ті нечисленні позитивні акції або видатні імена, які пізніше узурпували як свої досягнення на ниві культури більшовики, були започатковані саме діяльністю українських національних урядів[5, c. 173-174].

Йдеться насамперед про широку програму розвитку національної освіти і науки. Вже в березні 1917 р. в Києві було відкрито Українську гімназію ім. Т.Г. Шевченка та 2-у Кирило-Мефодіївську гімназію, започатковано Українську педагогічну академію, було вжито енергійних заходів для переведення шкіл на українську мову навчання. У різних містах України створено понад 80 українських гімназій.

За часів гетьмана П.Скоропадського 6 жовтня 1918 р. відкрито Київський народний український університет, а 22 жовтня того самого року - Державний український університет у Кам´янці-Подільському. В листопаді 1918 р. було засновано Українську академію наук, що розпочала свою діяльність у лютому наступного року. Академію очолив видатний учений В. Вернадський, у трьох її відділах (історико-філологічному, фізико-математичному та соціально-економічному), незважаючи на великі труднощі воєнного часу, плідно і самовіддано працювали видатні вчені: історик Д. Багалій, економіст М. Птуха (у 30-х роках він був завідувачем кафедри інженерно-економічного факультету Інституту харчової промисловості, увільнений у період репресій), математики Д. Граве, Г. Пфейфер, мікробіолог Д. Заболотний, ботаніки О. Фомін та В. Липський, філолог А. Кримський, археолог і етнограф М. Біляшівський, літературознавець С Єфремов та ін. У серпні 1918 р. було створено Національну бібліотеку Української держави, на початку листопада - Українську державну академію мистецтв, Державну археологічну комісію, Державний архів тощо.

Широкого розвитку в добу визвольних рухів набула преса та видавнича діяльність. Протягом 1917 р. виникло 78 видавництв, у 1918 р. їх налічувалося 104. Ініціативу створення видавництв брали на себе місцеві органи при "Просвітах" та громадських організаціях, а також кооперативи та приватні особи. Газети в Україні виходили не тільки в губернських, а й у багатьох повітових центрах. Усього в Україні в 1917 р. діяло 106 видавництв, а в 1918 р. - 212.

В історичній та культурологічній літературі іноді дебатується питання про те, якому урядові належить більший внесок у справу розвитку культури, на чий бік більше схилялися діячі українського відродження в тих надзвичайно заплутаних і складних обставинах. У роки революції і громадянської війни справжня інтелектуальна еліта України обирала не стільки шлях служіння владі, скільки власній совісті, моралі, врешті - служіння народові. Саме ця інтелігенція була головним рушієм національно-культурного Ренесансу[8, c. 254-258].

Втім треба визнати, що в роки революції вже чітко позначилася та тріщина розлому української духовної еліти, що врешті стала однією з головних причин загибелі українського Відродження. Інтелігенція часів революції змушена була робити вибір між загальнолюдським і класовим, ліберальним і революційним, національним і соціальним. Трагічність цього вибору в той час усвідомлювалася по-різному. Частина старої демократичної інтелігенції опинилася в політичній еміграції за кордоном. Змушені були емігрувати О. Олесь, М. Вороний, М. Садовський, В. Щербаківський, М. Грушевський, В. Винниченко, Є. Чикаленко, Д. Антонович та багато інших діячів. Чимало творчих діячів обрали позицію формальної лояльності до радянської влади, використовуючи найменшу можливість служити народові на ниві культури. Значна частина молодої революційно настроєної інтелігенції сприймала революцію як величний акт оновлення світу і майже без вагань віддавала їй свій талант, вірячи у світле майбутнє.

На початку 20-х років, коли розпочався останній найтрагічніший період українського відродження, в суспільстві та серед інтелігенції панували настрої оптимізму та надії, пов´язані з певною лібералізацією режиму на початку НЕПу. Цього оптимізму надавала і політика українізації (1923-1933), що почала проводитися з ініціативи партійно-радянського керівництва. Українізація, як показує досвід та історія, була пошуком шляхів взаємин тоталітарної влади, що відчувала в той час свою міжнародну ізоляцію та культурну посередність, із суспільством та інтелігенцією. Влада не могла не рахуватись із чинниками могутнього культурно-національного піднесення початку століття та періоду революції, прагнула завоювати довіру переважної більшості українського населення, яку становило селянство, ліквідувати протиріччя між російськомовними робітниками та русифікованим партапаратом, з одного боку, та українським селянином та інтелігентом - з іншого.

В історії є численні факти позитивних зрушень на ниві розвитку української освіти, видавництва, літератури, преси, розвитку мови, переходу установ на українське діловодство тощо. Однак від початку і до кінця свого проведення (середина 30-х) ця політична кампанія слугувала для більшовиків переважно прагматичним цілям. Освіта й виховання переводились виключно на комуністичні рейки, література та преса пропагувала здебільшого інтернаціоналізм та комунізм, з класики відбиралися насамперед революційні демократи та народники. Та незважаючи на свою суперечливість, українізація стала фундаментом подальшого розвитку українського національного відродження, бо на її ниві самовіддано і щиро працювали видатні особистості української культури різних політичних поглядів.

Українське відродження 20-х років знайшло найзначніший прояв у літературі. Велика кількість талановитої молоді, переважно вихідці з села, подалася в літературу, намагаючись виразити в мистецтві слова своє захоплення романтикою революції та будівництва соціалізму. Створена в 1922 р. Спілка селянських письменників "Плуг", активістами якої були А. Головко, О. Копиленко, П. Панч, В. Минко, налічувала сотні людей. Спілка пролетарських письменників "Гарт" (1923), до якої входили В. Еллан-Блакитний, М. Йогансен, В. Сосюра, П. Тичина та інші літератори, як і об´єднання "Молодняк", куди входили письменники-комсомольці, мала на меті переважно політизацію творчості їхніх членів, хоч у надрах цих об’єднань формувався талант багатьох справжніх митців.

Одним з найвидатніших літературних об´єднань 20-х років є ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). На думку ініціатора та ідеолога цього об’єднання М. Хвильового (1893-1933), воно повинно стати справжньою лабораторією професійної майстерності та вільної творчості, поєднуючи ідеали комунізму з принципами гуманізму. Спілка мислилась як альтернатива масовим і надто підпорядкованим офіціозу організаціям. До її складу дійсно увійшла блискуча плеяда літераторів, серед яких були М. Куліш, М. Бажан, М. Йогансен, П. Тичина, П. Панч, Ю. Смолич, О. Досвітній, Г. Епік та ін.

Течію авангардизму в українській літературі 20-х років найяскравіше репрезентували футуристи на чолі з М. Семенком. До її лав у різний час входили поети О. Слісаренко, М. Терещенко, Гео Шкурупій, М. Бажан, В. Поліщук, критик В. Коряк. Пропагуючи урбанізацію культури, захоплюючись технікою і виробництвом, бажаючи втілити ритм сучасної епохи у відповідні нові поетичні форми, футуристи нерідко вдавались до штукарства і деструктивності, інколи войовничо нападали на прихильників традиційних художніх течій. Творче і політичне кредо футуристів було винесене на першу сторінку редагованого М. Семенком у 1927-30 pp. журналу "лівої формації мистецтв" - "Нова генерація": "Ми за: комунізм, інтернаціоналізм, індустріалізм, раціоналізацію, універсальну комуністичну установку побуту, культури, наукотехніки. Ми проти: національної обмеженості, буржуазних мод, аморфних мистецьких організацій, провінціалізму, трьохпільного хуторянства (неуцтва, еклектизму)"[1, c. 187-188].


Висновки

Підсумовуючи викладений матеріал, слід відзначити, що індустріалізація вивела республіку на якісно новий, високий рівень промислового розпитку. Однак заміна ринку бюрократичними, директивними відносинами у господарстві, відчуження виробничників від власності на засоби виробництва визначили його економічну неефективність. Індустріалізація призвела до падіння життєвого рівня населення протягом тривалого часу.

Джерелом засобів індустріалізації була передовсім неоплачена праця робітників і селян. Щоб забезпечити регулярні переливання ресурсів із сільського господарства в промисловість, було форсовано примусове відчуження селян від засобів виробництва — колективізація цих засобів.

У 1929 р. Й. Сталін відновив воєнно-комуністичну політику і почав здійснювати її найважливіший компонент — суцільну колективізацію. З цією метою найбідніші верстви села були протипоставлені заможним, а останні експропрійовані. Наслідки колективізації були жахливими: дезорганізація і деградація виробництва, голодомор 1932-1933 pp. Навіть вийшовши з кризи після скасування продрозкладки, колгоспи залишалися «вмонтованими» в командну економіку, котра поєднувала в собі деякі елементи ринкового господарства з централізованим плануванням.

Суспільно-політичне і духовне життя 20-30-х років — це особлива сторінка в історії України. В 20-х роках комуністи-патріоти, які очолювали Наркомат освіти, здійснили українізацію і дали поштовх до розвитку української культури, якого не знав навіть український ренесанс. Цей духовний розквіт був пов’язаний з непом, деякими елементами автономності УСРР, активністю старших поколінь патріотичної української інтелігенції, традиціями української революції 1917-1920 pp. та національного відродження попередніх років.

Однак сталінська тоталітарна система не змирилася з таким напрямом духовного і суспільно-політичного розвитку. Були розгромлені та знищені кадри української інтелігенції та комуністів-патріотів, припинена українізація. Та навіть в умовах тоталітаризму і репресій українська культура зробила певний крок вперед. Була удосконалена народна освіта, і всі діти отримали можливість вчитися. Діяла розвинута мережа вузів, технікумів, наукових закладів та медицини.


Список використаної літератури

1. Алексєєв С. Історія України: Короткий курс лекцій: [для студ. вузів усіх спец. та усіх форм навчання] / Донбаська держ. машинобудівна академія. — Краматорськ : ДДМА, 2007. — 228c.

2. Баран В. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Юрій Сливка (відп.ред.). — 4.вид. — Л. : Світ, 2003. — 520с.

3. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

4. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2007. - 687 с.

5. Зайцев Ю. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Юрій Сливка (відп.ред.). — 3.вид., перероб. і доп. — Л. : Світ, 2002. — 520с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

загрузка...
Top