Культура Галицько-Волинської Русі

Вступ.

1. Галицько-Волинський літопис найвизначніша культурна пам’ятка середньовічної України.

2. Архітектура та образотворче мистецтво Галицько-Волинської Русі.

3. Роль Галицько-Волинської Русі у збереженні розвитку української культури.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла низка чинників:

1) вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів);

2) необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга;

3) енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстилавича (1199—1205) та Данила Романовича Галицького (1238-1264);

4) існування на території князівства багатих родовищ лі, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.

Галицько-Волинське князівство, яке об’єднало основну частину етнічних українських земель, у середині XIV ст. було розшматоване більш сильними і агресивними сусідами. Але півтора століття її існування не пройшли безслідно: ця держава довгий час рятувала український народ від загарбання та асиміляційних впливів Володимиро-Суздальщини. Широкі зв’язки з країнами Європи, особливо німецькими князівствами, сприяли розвитку західноєвропейської орієнтації, що нейтралізувала однобічність візантійського впливу на Україну.

Після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство більше сторіччя було політичним центром всієї України і захищало українську державність.

Розпад величезних, збитих нашвидкуруч політичних конгломератів на зразок Київської Русі був типовим явищем доби середньовіччя. Так на Заході ще до піднесення Києва дуже короткий час проіснувала створена Карпом Великим імперія Каролінгів, а на Сході — від Тихого океану до Карпат — простягалися неозорі володіння монголо-татар, що розпалися після завоювання Києва лише за кілька поколінь. З огляду на слабкий зв'язок, великі відстані та сильні місцеві тенденції політична роздробленість була явищем типовим. Однак історики Київської Русі з сумом спостерігали це видовище. Відійшли у минуле перші будівничі Київської імперії з їхніми грандіозними проектами, широким, всеохоплюючим світобаченням. Натомість прийшли дрібні інтриги, місцеві сварки, обмежені цілі та вузьколобі перспективи ворогуючих між собою князьків. Чудові здобутки культури, що виникли завдяки зосередженню талантів в одній столиці, відійшли у минуле, з ними вже не могли рівнятися часто гідні подиву намагання окремих ремісників і вчених, розпорошених по численних регіональних центрах.

Однак варто зазначити, що Галицько-Волинська держава все ж таки залишила чималий культурний слід по собі.

Фактично Галицько-Волинське держава, це друга велика держава на українській землі, збудована українськими руками, яка зуміла об’єднати біля себе більшу частину української етнографічної території свого часу, фактично в половині ХIV ст. перестала існувати. Але півтора століття її існування не проминули безслідно як для подальшої долі українського народу, так і його культури. Власне ця держава, на думку багатьох вчених, зберегла самобутність України перед передчасним опануванням і асиміляцією з боку Польщі.

Ця держава, перейнявши культурно-національні традиції Київської Русі, свою політичну й соціальну революцію розвивала під сильним впливом тих відносин, які існували в середній Європі.


1. Галицько-Волинський літопис найвизначніша культурна пам’ятка середньовічної України

Перед тим як детальніше розглядати культуру Галицько-Волинського князівства варто пригадати, що до утворення Київської Русі на цій території жило племя хорватів. В "Повісті минулих літ" їх вперше згадано під 907 роком, коли вони разом з полянами, древлянами і дулібами, тиверцями та іншими руськими племенами брали участь в поході князя Олега на Візантію. Вдруге хорвати згадані в цьому літописі в 993 році, коли на них пішов походом київський князь Володимир. Очевидно, саме тоді Прикарпаття із суміжними територіями було остаточно включене до складу Київської Русі.

Археологами виявлено ряд цікавих знахідок, які свідчать про те, що у VІІІ - ІХ століттях на території Прикарпаття високого рівня досягли ковальська справа, деревообробне і костерізне ремесла, ткацтво і лимарство. Певного поширення набуло гончарське ремесло. Згодом в краї з’являються перші рукописні книги, призначені для церковного богослужіння, житія святих тощо.

Світське життя наших земляків в деякій мірі знайшло своє відображення в давньоруських літописах.

Найцікавішим в цьому плані є драматичне оповідання про осліплення теребовлянського князя Василя Ростиславича братами Святополком і Давидом. Це оповідання можна вважати одним з перших художніх творів, що виник в ХІ столітті на території Галичини.

Період феодальної роздробленості як закономірний етап в історії Київської Русі був періодом дальшого культурного розвитку Прикарпаття і Волині. В краї значного поширення набула грамота, про що свідчать написи ХІІ - ХІІІ століть на стінах храмів в Галичі і Рогатині, на побутових предметах. Розвивалась шкільна освіта. Серед місцевих князів багато уваги приділяли розвитку освіти князі Володимирко та Ярослав Осмомисл. Особливість шкільної політики останнього полягала в тому, що він "монахов же и их доходьі к научению детей определил", тобто розгортав мережу шкіл коштом неоподаткованих прибутків монастирів. Ще в період правління князя Володимирка в Галичі, ймовірно, було відкрито й бібліотеку. Адже при Ярославі Осмоммислі ця бібліотека була однією з найкращих на Русі.

Піклуючись про освіту, князь спонукав бояр і двірцеву знать посилати своїх дітей для навчання в училища.

Потяг до освіти був тоді настільки великий, що міська влада стала утискувати учнів. На вимогу галицьких міщан в 1301 році князь Лев Данилович змушений був грамотою підтвердити надані раніше привілеї школярам.

Про значне поширення писемності серед населення краю свідчать і археологічні знахідки. Важливу групу таких знахідок становлять, зокрема, писала, що виготовлялись із бронзи, заліза або кістки у вигляді гострокінцевих стрижнів з лопатками у верхній частині.

Такі написи виявлено на церкві Пантелеймона - єдиній пам’ятці культової мурованої давноруської архітектури, що збереглася до нашого часу. Очевидно, були вони й на інших церквах Галича та інших міст Прикарпаття, які не збереглися до наших днів. Писала виявлено археологіми в Галичі, Коломиї та Городниці на Городенківщині.

Оригінальною високохудожньою писемною пам’яткою ХІІІ століття є Галицько-Волинський літопис, перша частина якого була складена в Галичі. Він охоплює події з 1201 по 1292 рік і має світський характер. Автор поетично, образно розповідає про князювання Романа і Данила, про життя князів і бояр, воєнні походи, боротьбу проти монголо-татар, польських і угорських загарбників. Він звертається з закликом до єднання руських земель, проводить ідею міцної висококнязівської влади, яка могла забезпечити захист від іноземних поневолювачів.

В Галицько-Волинському літописі серед багатьох цікавих історичних подій та імен згадуються три тодішні галицькі діячі культури - "премудрий художник" Тимофій, "хитрець" Авдій і "словутний співець" Митуса. Про першого з них літописець повідомляє: "А був у Галичі Тимофій, премудрий книжник родом із Києва". В Галичі Тимофій наблизився до княжого двору. Він засуджував міжусобиці галицьких бояр, підтримував престиж великокнязівської влади і тісно співпрацював з Данилом Галицьким та його союзником в боротьбі з угорськими феодалами - новгородським князем Мстиславом Удатним, вів літературні записи тогочасних історичних подій, що лягли в основу Галицько-Волинського літопису. Однією з найбільш ймовірних, як слушно відзначив академік В.В. Грабовецький, є гіпотеза, що "премудрий книжник" Тимофій міг бути автором "Слова о полку Ігоревім".

Другим відомим діячем культури часів Данила галицького був скульптор Авдій. Літописець називає його "хитрець" - тобто "умілець" - так тоді називали восококваліфікованого майстра. Творчість Авдія можна умовно поділити на галицький і холмський періоди. В Холмі він прикрасив, зокрема, своїми мистецькими роьотами церкву Іоанна.

Третім діячем культури Галицької Русі середини ХІІІ століття був "словутний співець" Митуса, що жив спочатку в галичі,а потім в Перемишлі. Постать Митуси здавна цікавила дослідників. М. Максимович вважав, що він був знаменитим церковним співаком. Інші історики не погоджувлись з таким твердженням. Зокрема, сучасний український історик М. Котляр вважає, що Митуса, найімовірніше, був придворним поетом, який виконував власні вірші речитативом під акомпанемент арфи або лютні, так само, як відомі західноєвропейські трубадури. Ця думка більш близька до істини.

В XIII ст. Київ зійшов до другорядного значення і носіями української державності стали західні українські землі, культурні осередки яких уже в другій половині XII ст. поважно ривалізували з Києвом. В тих культурних осередках процвітало письменство, між іншим і літописи. Татіщев згадує про волинського літописця ігумена Нифонта, але на якій підставі, не відомо. „Повість временних літ” має галицько-волинські вістки з XI ст.; ще більше таких вісток заховав ”Київський літопис”. Особливо докладно описане тут князювання Романа Мстиславича на Волині й Володимирка та Ярослава Осмомисла в Галичі. На перший план виступають галицько-волинські справи в „Галицько-волинськім літописі”, який обіймає 92 роки, від 1201-1292 р.; хронологію подій цього літопису розібрав критично М. Грушевський.

Щодо свого змісту „Галицько-Волинський літопис” ділиться на 2 нерівні частини. Перша з них (по 1261 р.) обіймає часи Данила, дуже прихильно відноситься до його діяльності й творить немов його приватний княжий літопис. Звичайно, літопис займається князями від хвилі їх виступу на громадянське поле, а тут оповідання від самого початку зосереджується коло малолітніх Романовичів, на неї головно автор звертає увагу й просто говорить, що тема літопису це її історія. В цілім оповіданні слідна щира та глибока любові пошана до Данила. Автор тішиться перемогами, старається не пропустити нічого замітного про нього, постійно бажає показати, що це була особлива людина, не любить ворогів Данила, виказує їх недостачі, головно бояр, називає їх безбожними, нечесними, невірними, а на одного з них кидає проклін.

Галицько-Волинський літопис — літопис 13 століття, присвячений історії Галичини і Волині. Зберігся в Іпатіївському літописному зведенні. Охоплює події 1201—1291 років. Вважається головним джерелом з історії Галицько-Волинського князівства.

Спочатку літопис складався з окремих історичних повістей. Лише при створенні загального зведення було внесено хронологію. За змістом і мовно-стилістичними особливостями Галицько-Волинський літописподіляється на дві частини: Галицький літопис (1201—1261), складений у Галичині, в основу якого покладено літописання часів князя Данила Романовича Галицького і Волинський літопис (1262—1291), складений на Волині, який більше відображав історичні волинські землі за князювання Василька Романовича та його сина Володимира.

Невідомі автори Галицько-Волинського літопису (можливо, дружинники) були ідейними виразниками інтересів тих соціальних сил, на які спиралася князівська влада в боротьбі проти великих бояр, а також пригнобленого народу. Основний текст літопису пронизує ідея єдності Русі, оборона її від зовнішніх ворогів.

Значне місце в Галицько-Волинському літописі посідає історія культури Галицько-Волинського князівства. Від попередніх староруських літописів Галицько-Волинський літопис відрізняється майже повною відсутністю церковної тематики.

Галицько-Волинський літопис (1201 — 1292 рр.) — не механічне сполучення одним автором різних літописів, зокрема галицького і волинського 1, а твір, над складанням, переробками та продовженням якого працювало кілька редакторів.

Період складання охопив другу половину XIII — початок XIV ст.

Детальний аналіз тексту та порівняння з іншими руськими літописами і хронікою Длугоша дає можливість виявити п’ять редакторів: 1) редактора, що довів працю до 1234 р. за Іпатіївським списком (писав близько 1255 р.); 2) редактора — продовжувача літопису до 1266 р. (писав близько 1269 р.); 3) дальшого продовжувача літопису до 1286 р. (писав близько 1285 р.); 4) редактора, який довів запис до 1289 р., докорінно переробивши (починаючи від 1261 р.) продовження літопису редактором 1286 р. і частково редактором 1266 р. (писав близько 1289 р.); 5) останнього редактора, що продовжив літопис від 1289 до 1292 р. та вніс деякі редакційні зміни. Час його роботи — початок XIV ст.

Місцем написання двох перших редакцій був Холм, тому ці редакції можна назвати першим і другим холмськими зводами; місцем написання третьої редакції був Перемишль (перемишльський звід); четвертої — Любомль; п’ятої, можливо, Пінськ.

Імовірними авторами були: першої редакції — холмський єпіскоп Іван, колишній сідельничий короля Данила Іван Михалкович Скула; другої редакції — Діонісій Павлович, видатний державний діяч, працівник княжої канцелярії; третьої — перемишльський єпіскоп Мемнон або хтось з його духовного оточення; четвертої — близька /100/ до Володимира Васильковича духовна особа, імовірно з любомльської церкви; п’ятої — житель Пінська, який довгий час перебував біля Мстислава Даниловича, а опісля при дворі пінських князів, через що в літопис внесено дещо з пінських літописних записів.

В літопису відображено політичні й ідеологічні погляди редакторів як виразників поглядів галицьких або волинських князів, які запалювали їх на літописний труд. Авторів двох холмських редакцій (1234 і 1266 рр.) об’єднує: а) ідея зверхності старшої лінії Романовичів, у даному випадку Данила, над іншими Романовичами, в чому вони бачать запоруку єдності Галицько-Володимирського князівства. У зв’язку з цим вони (зокрема, редактор другого холмського зводу) явні прихильники унії з Римом і коронації Данила; б) ідея запозичення Галичем усієї політичної і культурної спадщини Києва аж до етнічної назви «Русь», що застосовувалась раніше до населення Київщини (в політичному значенні термін «Русь» застосовувався, звичайно, й до Галичо-Волині). Автор третьої (перемишльської) редакції, посилаючись на колишнє королівське достоїнство Данила, пропагує ті самі політичні тенденції у відношенні до наслідника Данила — Льва, висуваючи поняття «самодержавства», чи «єдиновладства», в значенні зверхності старшої лінії Романовичів над усім Галицько-Володимирським князівством. Наближався до цих поглядів і останній (п’ятий) пінський редактор. Зате автор четвертої редакції (1289) стоїть на зовсім протилежних позиціях. Він не лише захисник повної самостійності Волині та її політики, але, спираючись на те, що сила засновника Галицько-Волинського князівства, князя Романа, мала своє головне джерело у Волині, він пропагує зверхність Волині над Галичем. Тому він протиставляє культові короля Данила культ Романа, неприхильно ставиться до колишньої коронації Данила та до його унії з Римом, на противагу яким він висуває вимогу триматися православного «правовір’я».

Переробка цим автором, починаючи від 1261 р., перемишльського (1286 р.) і частково другого холмського зводів (1266 р.) відповідно волинським політичним тенденціям приховала діяльність Данила останніх років його життя, а також діяльність Шварна Даниловича /101/ як холмсько-литовського володаря, викривила образ князя Льва і всієї його політики, в якій цей автор бачив намагання піти слідами Данила, тобто поширити свій вплив на володимирських князів.

З літературного боку перша і друга холмські редакції (1234 і 1266 рр.) являють собою більше воєнну повість з героєм Данилом у центрі, ніж літопис. Тому в них знайшло місце широке використання тогочасної епічної поезії і взагалі поетичних засобів стилю. Літературне обличчя перемишльського автора виступає досить невиразно. Що ж до самого любомльського редактора, то він виявляється полемістом, який часто вдається до характерних народних висловів (не сошла оскомина, прояли..., на печенЂхъ і т. п.).

Невелике продовження літопису (від 1289 р.) пінським редактором не виходить поза норми звичайного стилю літописної розповіді.

Галицько-Волинський літопис – видатна пам’ятка давньоруської літератури та історіографії. Виявлена російським істориком і публіцистом М.Карамзіним 1809 як заключна частина Іпатіївського списку 15 ст. Ним же було знайдено і другий список Галицько-Волинського літопису – Хлєбниковський 16 ст. (цей список вважається основним, усі інші відомі сьогодні науці 6 списків Галицько-Волинського літопису, у т. ч. й Іпатіївський, беруть початок саме від нього). Дослідження Галицько-Волинського літопису ускладнені відсутністю паралельних йому літописних текстів. Та й усі знані сьогодні списки Галицько-Волинського літопису йдуть від єдиного, спільного для всіх протографа. Учені не раз відзначали несхожість Галицько-Волинського літопису з іншими традиційними літописами в тому, що його складали не за роками. У найсправнішому списку – Хлєбниковському – відсутня хронологічна сітка, немає порічних статей. Роки на полях проставлені лише в Іпатіївському списку, причому помилково. Так, оскільки Київський літопис, що в Іпатіївському списку передує Галицько-Волинський літопис, завершувався 1200 роком, складач Іпатіївського зводу поставив першим роком Галицько-Волинського літопису 1201, тоді як описані під тим роком події відбувалися 1205. Звідси збій майже у всіх датах Іпатіївського списку на 4–5 років. На думку М.Присьолкова, хронологічна сітка з’явилася в Іпатіївському списку Галицько-Волинський літопис лише в 14 ст. Виклад подій в літописі ведеться суцільним потоком, він емоційний, ідейно насичений, його літературно-художній рівень надзвичайно високий. Це по суті не літопис, а оповідь про життя та діяння Данила Галицького і Василька Романовича та їхніх дітей, написана в жанрі переважно воїнських повістей. Притому Галицько-Волинський літопис перебуває в загальному річищі давньоруської літератури 13 ст., є повноправною складовою частиною історичною літератури свого часу.

Галицько-Волинський літопис – це єдине систематичне й докладне джерело з історії Галицько-Волинського князівства і загалом Пд.-Зх. Русі. Він проливає яскраве світло на стосунки південнорусських князів між собою та з государями Пн.-Сх. Русі, а також з Угорщиною, Польщею, Австрією, Германією, Литвою, Чехією, землею ятвягів. Галицько-Волинський літопис спирається на різноманітні давньоруські джерела: князівські літописці, воїнські повісті (про битву на Калці; див. Калка, битва на річці 1223, про навалу орд Батия та ін.), документи з княжих архівів. Укладачі Галицько-Волинського літопису широко використали візантійські хроніки Георгія Амартола та Іоанна Малали, «Історію Іудейської війни» Іосифа Флавія та ін. У заключній частині Галицько-Волинського літопису, яку називають Літописцем Володимира Васильковича, вміщено великі цитати зі «Слова про Закон і Благодать» митрополита Іларіона. В оповіді відчуваються живі інтонації очевидців і учасників подій; з тексту випливає, що автори мали багато інформаторів. Ідейна спрямованість Галицько-Волинський літопис проступає чи не на кожній сторінці. Складачі з редактором твору підносять і пропагують ідею сильної князівської влади, що здатна приборкати боярську опозицію та захистити народ від зовнішнього ворога, гнівно картають і викривають жадібних і зрадливих бояр, які задля досягнення власних цілей, не вагаючись, кидали Галицько-Волинську Русь у руки іноземних поневолювачів.

Галицько-Волинський літопис чітко поділяється на дві основні частини. Галицька ч. обривається на розповіді про похід монгол. воєводи Бурундая на Литву в серед. 1258. Далі йде Волинська частина, доведена до межі 1289–90, її поч. (так само, як поч. Галицької частини) втрачено.

Ґрунтовні дослідження джерел і структури Галицько-Волинського літопису почалися лише в 40-х рр. 20 ст. Рос. історик Л.Черепнін вивчив першу ч. пам’ятки, назвавши її Літописцем Данила Галицького. Вона складається, в свою чергу, з трьох частин, названих істориком за традицією редакціями (насправді це – складові частини, бо Галицько-Волинський літопис зберігся в одній редакції): початкова Галицька повість, доведена до 1211, 2-га Галицька повість, що завершується 1245, і заключна частина, створена 1256–57. Цю структуру в цілому сприйняв В.Пашуто, не підтримавши, однак, думки про існування початкової повісті. Він виділив у Літописці Данила Галицького лише звід митрополита Кирила 1246 й звід єпископа Івана поч. 1260-х рр., приєднавши до останнього зводу частини тексту ін. літопису.

Волинська частина Галицько-Волинського літопису чітко поділяється на літописи: Василька Романовича, доведений до 1269; його сина Володимира Васильковича, що завершується великим панегіриком цьому князеві, який помер наприкінці 1288; а також невеликий фрагмент літопису Мстислава Даниловича, що охоплює події 1289–90.

Цікавими й корисними для науки є дослідження Галицько-Волинського літопису, здійснені львівським лінгвістом А.Генсьорським. Не раз називалися різні автори Галицько-Волинського літопису: володимирський єпископ Євстигней, турівський єпископ Марко, волин. писець Федорець та ін. В останні роки висунуто гіпотезу (М.Котляр), що Галицько-Волинський літопис у переважній частині, аж до початку Літописця Володимира Васильковича (1269), складається з окремих великих і малих повістей, оброблених і об’єднаних пізнішими укладачами й редакторами.

Галицько-Волинський літопис має виразно український характер за своїми мовними особливостями, стилем, значно відрізняючись від Володимиро-Суздальського.


2. Архітектура та образотворче мистецтво Галицько-Волинської Русі

з 70-х років XI ст. розпочинається наступний стильовий етап зодчества, який характеризується відмовою від грандіозних форм. У будівельній техніці активно використовуються місцеві будівельні матеріали та архітектурні традиції. Храми стають меншими за розмірами, але строкатими в оздобленні, що надає їм своєрідної довершеності й краси. Поширення набуває шести-стовповий або чотиристовповий кубічний храм, увінчаний однією банею. Серед багатьох українських споруд такого типу одним з найцікавіших є собор у Володимирі-Волинському, а також П´ятницька церква в Чернігові. Все більше використовується спосіб утопленого ряду та цегла. Церква Спаса на Берестові (кінець XI - початок XII ст., Київ) побудована за таким методом.

Найпоширенішим типом церков стала три - п´ятикупольна храмова будівля. Це Спасо-Преображенський (1036) і Борисоглібський (1128) собори в Чернігові, Кирилівська (1146) і Василівська (1183) церкви у Києві, Успенська церква (1078) Києво-Печерської лаври, Михайлівський Золотоверхий собор у Києві (1113) та багато інших. Ще сильний вплив має київська архітектурна школа, а Успенський собор Києво-Печерського монастиря слугує за взірець для різних земель Київської Русі.

З 20-40 pp. XII ст. остаточно оформлюються місцеві архітектурні школи, з-поміж яких виділяються київська, переяславська, чернігівська, галицька. Характерною особливістю цього етапу стало поєднання візантійських елементів, частка яких відчутно зменшується, і романського стилю, що виявився в техніці споруд, особливостях архітектурних форм, декорі. Досить сильними виявилися такі тенденції в галицькій архітектурній школі, завдяки чому західноукраїнське середньовічне будівництво досягло стильової цілісності. У старовинному Галичі, що розбудувався за князювання Ярослава Осмомисла, знайдено залишки фундаментів майже ЗО церковних будівель, але збереглася тільки романського типу церква Пантелеймона, збудована близько 1200 р. під Галичем.

На жаль, архітектурних пам´яток періоду Галицько-Волинського князівства збереглося небагато. З монументальних будівель Львова можна назвати Миколаївську хрестовокупольну церкву з півкруглою апсидою, П´ятницьку церкву, згодом перебудовану, а також костел Хрестителя. Традиційно вважається, що його будував князь Лев Данилович для своєї дружини - угорки Констанци. До княжого періоду належать і такі шедеври архітектури, як Святоіванівський собор у Хелмі, Спаський монастир поблизу Самбора.

З кінця XII ст. посилюються народні традиції в архітектурному будівництві. Ця тенденція з усією силою виявилася пізніше, у формуванні національного ренесансного та барокового зодчества. Вагомішими для розвитку архітектури стають смаки та потреби міського населення. Інтенсивно розвивається будівельна техніка. Замість мурування стін стала використовуватись малоформатна цегла-плінфа, яка за форматом була близькою до романських і готичних типів споруд, та брущата цегла. В містах створюються торговельні й ремісничі посади. Князівські резиденції починають витіснятися на околиці, а в центрі замість князівських дворів зводяться ратуші та церкви. Дещо змінюється призначення храмів, які відтепер мають не лише культове значення, а й слугують окрасою міста. Активно розбудовуються столиці удільних князівств, які копіювали Київ та Чернігів: Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Рильськ та ін. Такі процеси свідчили про те, що давньоукраїнське зодчество розвивалося в контексті західноєвропейської архітектурної традиції, а будівельна давньоукраїнська традиція слугувала за взірець в інших землях Київської Русі.

Монументальне мистецтво в Давньоруській державі з´являється з проникненням християнства. У ІХ-Х ст. швидкими темпами розвиваються фресковий та мозаїчний живопис. Оздоблення найчастіше мало характер сюжетних малюнків і портретів святих, що чергувалися з орнаментами. Власне всі зображення мали утворювати єдиний за задумом текст, що читався, як і книга, зліва направо.

Мозаїки були дуже дорогими у виконанні, тому більшість зображень у храмах і князівських палатах виконувалися у вигляді розписів фарбою -фресок. Майстри фрескових розписів працювали не лише над релігійними сюжетами. Світськими за характером були фрески, що прикрашали стіни княжих палат, а в церквах з´явилися розписи, побутові за тематикою, наприклад, сцени полювання та княжого життя в галереях Софійського собору; зображення константинопольського іподрому, на якому присутні візантійський імператор і київська княгиня Ольга.

Великої популярності в давньоукраїнських розписах набув образ Богоматері. її типове зображення у канонічній позі Оранти (Благаючої) - з молитовно піднятими на рівень голови руками. Саме такі Богоматері Оранти оздоблювали вівтарну частину багатьох храмів Давньоруської держави.

Софійська Богоматір Оранта в Києві (1037) належить до числа найвищих досягнень монументального візантійського мистецтва, виконаного київськими майстрами. Усі відомі візантійські Оранти Богоматері (на Кіпрі, в Константинополі, в Нікеї) поступаються Київській. Біля неї немає ні архангелів, на князів. Вона стоїть одна, непохитна у вічності з піднесеними руками в глибокій молитві за Київ та Руську землю. В її образі ніби сам Вседержитель Пантократор здійснює еманацію (від лат. emanatio - витікання творчої божественної енергії) у Премудрість, яка гарантує безпеку і порядок у державі, подібний до небесного. Софія - Божа Премудрість та Богоматір - Оранта символізували "нерушиму стіну", захисницю держави.

Краси і високого мистецького рівня мозаїк Софійського собору досягнуто завдяки високій культурі малюнка, колористичній вишуканості, досконалому смаку київських майстрів. Основних тонів смальти небагато. Але ефект сприйняття досягається через застосування близько 177 найрізноманітніших тональних відтінків. Зокрема, смальти червоного кольору вжито 19 відтінків, синього - 21, зеленого - 23. Вражаюча цілісність живописних композицій і архітектурного вирішення свідчать про те, що зодчий і маляр розроблювали разом проект Софії Київської. У будівництві та оздобленні Софійського собору брала участь артіль з 26 майстрів, не враховуючи учнів та помічників.

Важливим елементом художнього оформлення храмів були орнаменти. У Софії Київській вони є на всіх стінах, стовпах собору, віконних арках, мають рослинний характер і нагадують орнамент пишної мініатюри. Серед пам´яток художнього різьблення по каменю, що прикрашали храми й палаци, найбільшу увагу привертають плити, виготовлені в техніці орнаментального і тематичного рельєфу.

Якщо мозаїки та фрески знаменували тріумф християнства, то іконам поклонялися і молились. Спочатку ікони завозили з Візантії. Так, відому тепер ікону під назвою Володимирської Божої Матері, копію давнішої ікони, написаної нібито ще євангелістом Лукою, було подаровано з Візантії молодому тоді Великому київському князю Володимиру Мономаху на початку XII ст. Потім, у 1155 p., цей шедевр візантійського іконопису вивезено з Вишгорода до Володимира-на-Клязьмі князем Андрієм Боголюбським.

Вже з другої половини XI ст. при давньоруських монастирях починають плідно працювати й власні іконописні майстерні. І хоча за тих часів живописці не підписували своїх робіт, а лишали тільки знаки приналежності ікони до тієї чи іншої майстерні, до нас дійшли імена руських іконописців. Найвідомішими з них вважаються Григорій та Алімпій, що жили на межі XI і XII ст. при Києво-Печерській лаврі - одному з найбільших центрів тогочасного іконопису.

Найдавніші ікони Галичини, що збереглися, відносяться до XIII ст. Безцінною пам´яткою є ікона богоматері Одигітрії кінця XIH-XIV ст. з Покровської церкви м. Луцька (нині знаходиться в Києві). Видатними пам´ятками образотворчого мистецтва XIV ст. є ікони „Юрій Змієборець" зі Станилі поблизу Дрогобича та „Архангел Михаїл в діяннях", створена у с Сторонна. Для них характерні пластичність форм, відчуття простору, нахил до асиметричної побудови композиції, багата кольорова гама.

Значний слід залишила давньоукраїнська малярська школа в оздоблені рукописів, які прикрашалися мініатюрами, заставками, орнаментами. Високий ґатунок книжкової мініатюри виявився, зокрема, в оформленні Остомирового євангелія, "Ізборника" 1073 р. та 1076 р. тощо

Особливістю давньоруського прикладного мистецтва було співіснування елементів язичницької і християнської символіки. Нерідко вони мирно уживалися на одному предметі. Так, на київській золотій емалевій діадемі XI-XII ст. поруч з апостолами зображено дівочі голівки й "дерево життя". Можна думати, що язичницькі сюжети і символи на виробах прикладного мистецтва Х-ХШ ст. несли в собі не тільки декоративну, а й магічну охоронну функцію.

Давньоруські майстри відносно рано оволоділи технікою виготовлення скла, майолікової кераміки. Цьому сприяло широке будівництво кам´яних будівель, для внутрішнього спорядження яких використовували смальту, керамічні плитки, покриті різнокольоровою поливою.

Склороби, крім смальти, виготовляли різнокольорові браслети, намисто, персні, кубки, чари, інші предмети побутового призначення. Особливо масовими були скляні браслети. Головним центром їх виробництва був Київ. Як вважають спеціалісти, давньоруські ремісники знали вже й секрети кришталю.

Перебуваючи в складі візантійської православної співдружності, Русь намагалась не лише бути схожою на Візантію, а й перевершити її. Від часу введення християнства Київ посідав місце духовного і навіть сакрального центру. Для давніх русичів, хоч би де вони проживали, Київ означав те саме, що для греків Константинополь, а для європейських народів - Рим.

Естетичні засади київської мистецько-архітектурної та літературної шкіл відчутно вплинули на культурний розвиток усіх давньоруських земель. Монголо-татарська навала перервала яскравий період культурного розвитку, на деякий час загальмувала духовний розвиток країни. Були знищені витвори давньоруських зодчих і художників, літописців, у вогні пожеж загинули величезні матеріальні та духовні цінності нашого народу. Культурна спадщина IX—XIII ст. стала тією плідною основою, на якій склалася національна культурна традиція в добу пізнього Середньовіччя.


3. Роль Галицько-Волинської Русі у збереженні розвитку української культуриє

Будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії українського народу:

— зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов´янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності;

— стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного життя;

— модернізувало давньоруську державну організацію;

— розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічного візантійського впливу;

— продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі, ще 100 років після встановлення золотоординського іга представляло східнослов´янську державність на міжнародній арені.

Після утвердження і зміцнення Галицько-Волинське князівство відігравало значну роль в розвитку культури Русі, хоча Київ залишався найвизначнішим центром. У часи роздробленості в XIII—XIV ст. князівства Південно-Західної Русі продовжували культурний розвиток на базі того, що вже було накопичено за попередні століття. Галицько-Волинське князівство у своєму духовному житті мало певні особливості. Поряд із використанням вже існуючих у Київській, Чернігівській та інших землях досягнень, тут цінувалися здобутки західноєвропейської культури, найбільше країн Центральної Європи.

Важливим було те, що духовне життя тут мало чітко визначений національний характер, оскільки більшість населення складали українці. Лише на півночі Волині були вкраплення білоруських груп, а у великих містах проживали німецькі, польські та інші ремісники й купці.

Відбувався подальший розвиток народної творчості, зароджувалися його нові форми. Розвивалися обрядова пісенність, весільні, жнивові, купальські, петрівочні пісні та веснянки. Фольклорні жанри були репрезентовані казками, новелами, легендами, переказами й притчами.

У Галицько-Волинському князівстві освічених людей залучали до роботи у князівських та єпископських канцеляріях, де вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування, переважно латинською мовою. Більшість князів і бояр були освіченими людьми. Зокрема, князь Данило мав ґрунтовну освіту, про Володимира Васильковича літописець згадує так: «Це був книжник великий і філософ, якого не було перед ним у всій землі, ані по ньому не буде».

Архітектура міст та культових споруд Галицько-Волинського князівства відображає вплив не лише візантійський, а в основному європейський, що дістав назву романського стилю. Однак місцеві майстри привносили багато своїх, місцевих мотивів, і він мав досить виразний національний характер. Дехто з учених навіть називає це «автохтонним мистецтвом».

У зв’язку з розвитком торгівлі з Заходом починається в ХІІІ ст. в Галичині й на Волині ріст городів. Ще за київських часів через західноукраїнські землі провадилася жвава торгівля з середньою й західною Європою. З упадком Києва посередницька роль в торгівлі між Заходом і Сходом переходить до Галичини. Сюди приїздять купці з Польщі, Німеччини, Угорщини, Греції, з Балкан й закуповують продукти місцевого господарства та привозять свій крам. Все це впливало на розвиток і збагачення міст, на розвиток міської культури, прикладних мистецтв, закріплення і урізноманітнення народних обрядів, звичаїв тощо.

У рукописних згадках того часу яскраво змальовано, як були збудовані у той час і пишно прикрашені холмські церкви. Справжнім меценатом в ділі будування й прикрашання храмів став Володимир Василькович.

З усієї будівничої діяльності Данила, Василька, Володимира та інших князів збереглися до наших часів лише руїни, але й на основі цих руїн та різних випадкових знахідок можна бачити, що мистецтво в Галицько-Волинській державі було розвинуто дуже високо. Можна бачити в ньому впливи візантійського, романського й готичного стилів в архітектурі й орнаментиці.

Галицько-Волинська держава близько втягувалася як в політичні так і духовні, культурні інтереси західної Європи. Помалу в ужиток входить латинська мова, церковні обряди дуже нагадують центральноєвропейські.

Протягом ста років після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство слугувало опорою української державності. У цій ролі обидва князівства перейняливелику частку київської спадщини й водночас запобігали захопленню західноукраїнських земель Польщею. Тим самим у переламний момент історії вони зберегли в українців, чи русинів, як їх тепер називали, почуття культурної та політичної ідентичності. Це почуття матиме вирішальне значення для їхнього існування як окремо- го національного утвору в лихі часи, що насувалися.


Висновки

У Галичині та на Волині народні хати-мазанки були збудовані переважно з дерева, а з каменю та цегли будувалися культові споруди, укріплення, особливо вежі, а також фортечні мури, князівські і боярські палаци. У Галичі археологи виявили близько 30 кам´яних споруд. Величними були князівський палац і церква Пантелеймона. Багатими та розкішно оздобленими були церкви Володимира, Луцька, деякі будівлі Холма. У другій половині XIII ст. розпочинається будівництво кам´яних замків у Луцьку та Крем´янці.

Поряд з цим розвиваються живопис, особливо настінний, іконописання, різьблення по каменю і дереву, ювелірна справа, а також музичне мистецтво.

Продовжує розвиватися літописання, видатним пам´ятником якого є Галицько-Волинський літопис. У ньому висвітлюються події 1201-1292 pp. Його особливість у тому, що подіям світським приділяється основна увага, а церковним — значно менша. Автори досить ґрунтовно, і в той же час поетично розповідають про діяльність князів Романа, Данила, Василька, життя інших князів та бояр, їхні походи, боротьбу проти угорських, польських, татарських та інших завойовників. Найбільша увага приділяється діяльності князів, розкриваються і захищаються їхні погляди та політика. Основна ідея зміцнення князівської влади — єднання руських земель для успішної боротьби з іноземними загарбниками. Феодальне роздроблення руських земель призвело до посилення місцевих особливостей у духовному житті. Однак між окремими землями Південно-Західної Русі поступово зміцнювалися економічні, політичні та культурні зв´язки, формувалися характерні спільні риси, притаманні мові, культурі та ментальності української народності в цілому. Можна стверджувати, що XIII—XIV ст. — це етап, що значною мірою завершував її становлення.


Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Антофійчук В. Культурологія: термінол. словник / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Вид. 2-ге, випр. і доп. — Чернівці : Книги-XXI, 2007. — 159с.

3. Афонін В. Культурологія: Навч. посіб. для самост. роботи студ. вищ. навч. закл. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології та кіно-, телемистецтва — Луганськ : Альма-матер, 2005. — 248с.

4. Білик Б. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К. : КНИГА, 2004. — 408с.

5. Герчанівська П. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". Мережа дистанційного навчання. — К. : Університет "Україна", 2003. — 323 с.

6. Гнатчук О. Культурологія: Навч.-метод. посібник / Буковинский держ. медичний ун-т. — Чернівці, 2007. — 202с.

7. Закович М. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / Микола Михайлович Закович (ред.). — К. : Знання, 2004. — 567с.

8. Захарченко Г. Культурологія: навч. посіб.. — О. : Одеський державний медуніверситет, 2007. — 240с.

9. Матвєєва Л. Культурологія: Курс лекцій:Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — К. : Либідь, 2005. — 512с.

10. Матвієнко Л. Культурологія: навч. посібник / Київський національний торговельно- економічний ун-т. — К. : КНТЕУ, 2007. — 285с.

11. Парахонський Б. О., Погорілий О. І., Йосипенко О. М., Собуцький М. А., Савельєва М. Ю. Культурологія: Навч. посібник / Національний ун-т "Києво-Могилянська академія" / О.І. Погорілий (упоряд.), М.А. Собуцький (упоряд.). — К. : Видавничий дім "КМ Академія", 2003. — 314с.

12. Пащенко Н. Культурологія. Теорія культури: Конспект лекцій / Київський національний ун- т будівництва і архітектури. — К. : КНУБА, 2006. — 136с.

13. Тюрменко І. І., Буравченкова С. Б., Рудик П. А., Береговий С. І., Кобилянський Є. Е. Культурологія: теорія та історія культури: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Національний ун-т харчових технологій / І.І. Тюрменко (ред.). — 2-е вид., перероб. та доп. — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — 368с.

загрузка...
Top