Козацька цивілізація

Вступ

1. Соціальна структура та устрій козацької держави

2. Особливості політичної системи козацької цивілізації

3. Культурний розвиток за часів Гетьманщини

4. Економічний розвиток у козацькій цивілізації

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

На прикладі існування українського козацтва (яке єдине в світі змогло створити свою державу) маємо можливість дослідити довгочасове існування і відтворення специфічної просторовочасової історичної цілосності, в якій сталі елементи переважають над нестабільними і поєднуються з мутаціями.

Відомо, що цивілізація, яка утверджується, поглинає попередню або дещо її витісняє. У нашому випадку козацтво поглинуло і частково витіснило головний правлячий стан що передував йому – шляхетство. При чому останнє стало цементуючим фундаментом нової спільноти під козацьким прапором.

Звичайно характеристику цивілізації здійснюють за чотирма підсистемами: біосоціальною, економічною, політичною, культурною.

Методика аналізу чотирьох підсистем моделі цивілізації дає змогу комплексно проаналізувати українське козацтво, розглянувши джерела під новим кутом зору. Як відомо, джерела “говорять лише тоді, коли вмієш їх запитувати…Як тільки ми відмовимося просто протоколювати слова наших свідків, як тільки наміряємося самі примусити їх говорити, необхідно скласти список питань” [3, с.238]. Такий список запитань за різними методиками цивілізаційного підходу дає різноманітні відповіді на них, збагачуючи історію, особливо емпіричну, українського козацтва.


1. Соціальна структура та устрій козацької держави

У Гетьманщині ще існувала велика, нерозділена[4,49], складна сім`я, коли на одному дворі рідні, рідше двоюрідні сімейні брати з їх потомками володіли нерозділеним спільним майном та землею і підкорялись одному із старших родичів. Ці сім`ї складалися з кількох шлюбних пар, з їх прямими чи, іноді, побічними родичами. Вони були трьохчотирьохпоколінні, авторитарні. “Достиг до свого пристанища отческаго, и засталъ еще въ живыхъ отца и матку, и всехъ братий и сестер, и деда свого Стефана (який уже живши купно зъ нами летъ сто и тридцать и умре) ” [5,328]. Одним із факторів збереження великої сім`ї було невигідне дроблення земельних наділів.

Простежена трансформацію великої патріархальної сім`ї в Україні [6;154] засвідчує, що часто у зв’язку зі смертю голови сім`ї з патріархальної вона перетворювалася в братську (задружного типу), яку складали брати з їх сім`ями і вона функціонувала на колективній власності на землю, майно і спільному споживанні.

Дослідники вважають, що українці характеризуються намаганнями виділитися, виокремитися, завести своє особисте господарство [7;105]. Склад і кількість членів сім`ї стають більш рухомими та мінливими. Провідною тенденцією було в наслідок збільшення чисельності сім`ї, виділення з її складу старших синів, або повний розподіл її після смерті голови сім`ї. Збереженню великої сім`ї сприяли особливий соціальний статус козаків і специфічний замкнений уклад їх життя, служба з так званої “козацької землі”.

Труднощі колонізаційного періоду в умовах постійної загрози були основою малих сімей. Запорізькі традиції шлюбності також сприяли існуванню малих, а не великих сімей. За даними перепису 1897 р. кількість сім`ї в Полтавській, Чернігівській та Київській губерніях становила 5,7 [8;8].

За національним складом сім`ї були однорідні і у більшості регіонів моноетнічні. Лише в порубіжних районах спостерігаються окремі випадки шлюбів з представниками порубіжного етносу (білорусами в Поліссі, татарами на Полтавщині, росіянами на Сіверщині), етнічно змішані шлюби також характерні для місць компактного проживання (греків у Ніжині чи вихідців з Волощини та Греції на Переяславщині).

Порядок успадкування характеризувався: процесом демократизації внутрішньосімейних відносин, тенденцією розукрупнення сім`ї, стосовно вільним становищем жінки [7;107]. Спадкоємцями майна під час розподілу сім`ї були сини, які отримували рівні частки. З батьками залишався молодший син. Дружина користувалася правом майна і успадкування. В різних місцях це право трактувалося по – різному, від головної спадкоємиці до спадкоємиці за умови повторного не виходу заміж, що фіксувалося в тестаментах (заповітах) чоловіків. Ще за Литовським статутом доньки при братах мали право на четверту частину батьківського майна. Після смерті голови роду управління господарством переходило до його дружини чи сина (в залежності від його віку). У разі відсутності синів, після смерті батьків, господарство ділилося на рівні частини між доньками чи передавалося племінникам.

Придане (“отчиза”, “материзна”, “дідизна”, “бабизна”) на завжди залишалося в управлінні і розпорядженні дружини, яка визначала порядок його успадкування.

Для сім`ї однією з головних функцій було створення і відтворення матеріальних благ, тобто забезпечення себе продуктами, одягом, тощо. Предмети побуту виготовлялися або самостійно, або купувалися на ринку, чи обмінювалися. При статево-віковому розподілі праці жінці відводилася самостійна роль у домашньому господарстві: вона готувала їжу, працювала на городі, обробляла льон і коноплю, прала, ткала, шила, доглядала домашню худобу та птицю. Чоловік працював у полі, виготовляв і ремонтував реманент, займався теслярством та столярством, заготовляв паливо, будівельні матеріали, доглядав робочу худобу. Більш пізні дослідження вказують на те, що в Україні жінки рідко брали участь у тяжких польових роботах [7;108].

Через сім`ю здійснювалася міжпоколінна передача традицій, залучення дітей до старих звичаїв, обрядів, пісень, казок, етнічних і етичних цінностей. Загальновідомо, що цей важливий процес, який впливає на формування етнічної само ідентифікації, був більш ефективним в трьохпоколінній сім`ї з бабусями та дідусями. Прикладом цього є спогади І.Турчиновського: “Списася мною многогришнимъ, Іллею Турчиновскимъ, священникомъ и наместникомъ Березанскимъ, житіе и страданіе свое въ пам'ять детямъ своимъ, и внукамъ, и всему потомству” [9;321].

Однією із важливих цивілізаційних характеристик є родичання. Дід, баба, батько, мати у великих сім’ях підтримували патріархальну владу голови сім’ї, що диктувалося правом розподілу спадку. У значну залежність від свекрухи потрапляла невістка, повністю підкорялася їй, тому, що та розпоряджалася усім домашнім майном, продуктами, розподіляла заняття по дому між жінками. Місце вітчима і мачухи, зятів, приймаків, дядьків і тіток, сестер, братів, племінників, онуків у козацький період ще вимагає предметного дослідження.

Батьки намагалися рано одружити дітей. Для дівчат шлюбний вік розпочинався з 12, хлопців 15, а фактично з 15 і 18 відповідно. Щодо статево-вікових відносин зазначимо, що типовою різницею у віці чоловіка і дружини було 20 років, досить часто шлюбний вік для чоловіків цієї групи був 35 років, для жінок – 15[10;147]. Такі шлюби становили близько третини загальної шлюбності. Наречених намагалися знайти у родинах, рівних за економічним станом. Згода наречених була необов’язковою, але з нею рахувалися. Згода батьків була обов’язковою і у разі самовільного шлюбу вони втрачали батьківське благословення і спадок. Сім’ї було багатодітні, але через відсутність медичної допомоги, епідемічні хвороби була висока дитяча смертність.

Первинною формою поселення було займище, яке складалося внаслідок захоплення та присвоєння безгосподарської пустопорожньої землі. У ХV-ХVI ст. в Україні переважали однодвірні і малодвірні сільські поселення – урочища, селища, городища, хутори. Поступово вони розросталися у багатодвірні села. Деякі села були помісними, тобто з центральною садибою власника, а деякі – вільними. Після земельної реформи 1557 р. поширилися фільварки – маєтки феодалів, кожне село виступало як певна господарсько-поземельна одиниця, у якій відводилися земля для мешканців (“волоки”), земля для використання на правах оренди, ділянки для церкви, корчми та млина. Головним типом поселень в Україні були село та хутір.

Подвірно-спадковий спосіб володіння землею співвідносився з найдавнішим планом розташування дворів у поселеннях, особливо в лісовій смузі, був рядовий чи лінійний. У міру розростання малодвірних поселень садиби ставили в ряд, витягуючи їх вздовж берега річки, озера чи яру. З розвитком доріг та торгівлі двори вибудовували вздовж дороги. У київському і чернігівському Поліссі поруч з вуличними існували поселення невпорядкованого плану, а також змішані форми [7;58]. У лісостеповій зоні переважно були поселення невпорядкованого плану. Це зумовлено процесом вільної колонізації, слабким розвитком феодально-кріпосних відносин і низькою населеністю краю. Долинний і водороздільний тип розселення в умовах пересічного рельєфу місцевості, складної сітки річок, струмків та балок, при орієнтації хат за сторонами світу – все це становило складне планування українського села з хатами, розкиданими по балках ярів, на схилах та горбах.

Кріпосні стіни були зовнішньою ознакою міста, якому була властива вільна забудова. В центрі міста розташовувалися унікальні капітальні споруди, головним чином культової архітектури – церкви, іноді монастирі [11;560]. В Чернігові і Полтаві монастирі знаходилися в центральні частині забудови міст[12;907], а один з чернігівських монастирів – на окраїні. Монастирі також будувалися поблизу та за межами населених пунктів (Лубенський Мгарський, Межигірський).

Проміжний стан між міськими і сільським поселеннями займали містечка. В центрі містечка знаходилася торгова площа з лавками, церква. На Полтавщині центральні вулиці мали правильне квартальне планування, а околиці забудовані у сільському вигляді[13;275].

В умовах існування козацької держави жили і активно діяли шість поколінь. Дослідження біосоціальної підсистеми включає відтворення населення, утворення груп, каст, класів (у зв’язку з цим відзначимо особливу роль станово-представницьких зібрань (козацькі ради – український варіант цих зібрань) як одного із елементів унікальної європейської цивілізації[14;203]), форми колективного життя і спілкування. Незамінними джерелами у вивченні цих питань є сповідальні і метричні книги церков, Румянцевська ревізія.

Переважаючими формами територіального розселення західної цивілізації є мезотериторіальні комплекси. Особливістю розселення козацтва були хутори як основа ведення господарчої діяльності.

Одним з важливих проблем цивілізації є цивілізаційний кордон. Стосовно цього зазначимо, що вихід козацтва за межі свого кордону приводив до поразок. Прикладом можуть слугувати походи гетьманського війська, коли українці західного регіону готові були допомагати своїм одноплемінникам, але організувати полково-сотенну систему там не змогли та і не могли – козацтво вийшло за свої цивілізаційні межі [15;50-60].


2. Особливості політичної системи козацької цивілізації

Політична підсистема характеризується інституціолізованими відносинами між людьми, тобто системою права, звичаїв, організації влади і управління, громадянського життя, партій, громадських рухів.

Принцип “привілеї за службу” споріднював українську козацьку старшину з чиновництвом. Особливо це стало відчутним, коли старшина почала професійно займатися діловодством, а не лише виконувати функцію військового управління. Сприяло цьому те, що до старшини потрапляли і урядники міської, земської, судової (тобто цивільної) адміністрації. Таким чином відбулося розширення старшини за їх рахунок, а через них і нівелювання козацької старшини і російського чиновництва. Підтвердженням цього є той факт, що під час реєстрації української старшини, як дворян у родовідних книгах, зазначалося, що частина із них рахувалася за військовим відомством, а друга частина – на цивільній службі.

Якщо, на відміну від російської еліти, чини для частини українського козацтва не були самоціллю, то цього не можна сказати про старшину. Її вабила суттєва різниця матеріального стану різних рівнів чиновництва, можливість не через знатність походження, а за принципом особистої відваги і службових заслуг досягти кращого статусу.

Переважаючими політичними структурами Гетьманщини було міське, сільське, козацьке самоуправління громадян, республіка на рівні державного управління. Переважаючою соціальною структурою (соціальною основою) був вільний озброєний люд, який будує своє життя на основі козацького (дружинного) побуту, але община не була соціальним фундаментом.

Козацтву властивим було заперечення монархічного управління для своєї самоорганізації і відсутність монархізму як соціальної цінності. Російські дослідники дійшли висновку те, що “Самодержавие, т. е. формирование сильного центра, стоящего вне политической борьбы и считающегося неприкосновенным. Является главной характерной особенностью политической культуры Московского государства, возникшего в конце средних веков” [20;117]. В Україні були зовсім інші обставини. Відмінність української і російської політичної культури того періоду полягала в тому, що політичний стрижень в Українській козацькій державі – гетьманство – завжди стояло в центрі політичної боротьби і, тим паче, нічого спільного не мало з недоторканністю монархічної влади. Боротьба за гетьманську булаву була суттю політичної боротьби в Україні і до того часу поки така боротьба мала сенс, існувала держава.

Козацькі ватаги – еволюціонували у громадсько-політичне об’єднання – Запорозька Січ, яка вела не лише внутрішню, але і зовнішню політику. Цьому сприяла наявність серед січовиків козацько-шляхетського угруповання, де були представлені високоосвічені люди. Лише у Межигірському монастирі поминалися роди запорожців-шляхтичів Михайла Почаївського, Івана Кондратенка, Федора Федорки, Стефана Решетило, Федора Москова, Олексія Вербицького, Данила Шквира, Захара Купця, кошових Івана Хомича, Івана Малашевича, Івана Білицького, осавулів Гаврила Семеновича, Данила Гладкого.

Стосовно періоду Національно-визвольної війни дослідники подають кілька класифікацій політичних угруповань: “радикальне, національно-патріотичне й помірковане, що перебували на діаметрально протилежних позиціях у підходах до створюваної моделі соціально-економічних відносин і політичної форми правління” [21;214]. До радикального угруповання традиційно зачисляють М.Кривоноса, Д.Нечая, М.Гладкого, Л.Мозирю[21;216], але всі ці діячі належали до часів гетьманування Б.Хмельницького і загинули протягом 1649–1652 рр.

Виходячи з класифікації старшини та їх угруповань за походженням, часом і тяглістю отримання старшинського уряду, внутрішньотрадиційних регіональних підходів, зовнішньополітичної орієнтації, відзначимо її неоднорідність. У зв’язку з цим привертає увагу той факт, що головним джерелом її формування була покозачена шляхта. За часом отримання урядів вони розподілялися на старшину дореволюційного часу і періоду революційних перетворень, за регіональними особливостями – старшину центрального (корінних полків), західного (козацько-шляхетських полків), північно-східного (полків Чернігівського воєводства), південно-східного (полків січової орієнтації і впливу). За зовнішньополітичними симпатіями і орієнтаціями старшина поділялася на самостійницьку, пропольську, промосковську, протурецьку, протатарську.

Віднаходимо іншу класифікацію згідно з зовнішньополітичними симпатіями. “Відтоді й до кінця Гетьманщини утворилося та існували кілька традиційних “партій”: кримська, шведська, московська і польська. За Виговського лідерами цих партій були: П.Тетеря та І.Груша – польської, М.Пушкар та І.Барабаш – московської, Г.Лісницький – кримської, Ю.Немирич (до листопада 1657 р.) – шведської”[22;118], – підсумовує свої погляди з цього питання дослідниця Т.Яковлєва. Зазначимо, що в той період за зовнішньополітичною орієнтацією, крім самостійницької, чітко проявили себе в козацькому середовищі лише пропольська (І.Виговський, І.Груша, П.Тетеря) та промосковська (М.Пушкар, І.Безпалий, С.Голяховський, І.Силка) орінтації. Шведська орієнтація, до якої більш схильні були старшини полків Брацлавщини, може розглядатися як різновид самостійницької. Протурецько орієнтованої частини старшини в цей період виявити не вдалося, хоча Виговський здійснював спробу пошуку васальної залежності від Туреччини [23;83-84]. Використання кримської карти під протекторатом султана було традиційною козацькою політикою.


3. Культурний розвиток за часів Гетьманщини

Найосвіченішими були священики, а в козацькому середовищі – канцеляристи, військові, пізніше до них додалися – полкові. 1663 р. за наказом бориспільського сотника у місцевого священика Корнилія забрали багато книг, серед яких Євангелія, “книга трофолой друкованый шестодникос”, апосотол острозького друку, две триоди, постной и кольоровий, друковані, євангеліє учительне, служебник великий київський, менея “общая ключ”, єрмолой, псалтир друкований [18;95]. Гетьманщина не давала виходу науковим потребам окремих представників, тому відбувався “відтік умів”, що особливо показово у медичній сфері.

Моноетнічний склад козацької спільноти Гетьманщини[24;37-45] становив основу національної мовної безпеки і загалом стійкості культурної підсистеми, що було зруйновано в наступний історичний період [25;98-105].

Культурологічними критеріями є наявність елітної культури, тобто культури населення, безпосередньо не пов’язаного з виробництвом. До проявів такої культури належать літописи. Автономістичні ідеї характерні для Львівського[26], Хмельницького, Межигірського, Острозького [27] літописів. Останній охоплював період з 1636 по 1650 рр. і вийшов з-під пера ченця з оточення відомого українського православного діяча на Волині І.Бережанського[28;121], який після придушення повстання острозьких міщан у 1636 р. втік до Києва[29;63]. Автором Львівського літопису вважається М.Гунашевський [30;121], Межигірського – настоятель монастиря Ілля Косаківський [29;63]. У 1673 р. Теодосій Софонович закінчив свій твір “Кройніка з літописцов стародавніх” [32]. Автор стоїть на позиції тяглості державотворчого процесу: Київське князівство, “Галич – другий Київ”, козацька держава.

Ще необхідно визначити відсоток осіб, належних до в елітарної культури, їх здатність до об’єктивізації, збереження і трансформації знань. Нещодавно з’явилися дослідження щодо світогляду козацької старшини. Проте вважати, що це питання вичерпане, не варто. Світогляд (розумова діяльність, духовне начало) протягом шести поколінь явище не стале, а динамічне. Його слід досліджувати стосовно кожного покоління окремо, при чому навіть за такого вивчення необхідно виділяти періоди. Застосування методу періодизації – неодмінна умова світоглядних досліджень. Світогляд козака чи старшини за часів Богдана Хмельницького і в момент падіння Чигирина – це зовсім різні речі, вже не кажучи про світогляд військового канцеляриста 30-х років чи полкового старшини 60-х років ХVIIІ ст. Слід дослідити історичний, географічний, медичний та інші світогляди як складові світосприйняття. Зрозуміло, що вивченню цих складних проблем має передувати чітке визначення емпіричних показників персонального складу еліти Гетьманщини: козацької старшини, міщанської верхівки, ієрархів церкви.

Ступінь раціоналізації культури в Гетьманщині – здатність розглядати явища логічно; відсоток письменних; частка володіючих іноземними мовами; кількість тих, хто навчався і строки навчання – в українській історіографії досліджувалися лише дотично.

Емоційна основа (чесноти і пороки) козацтва характеризується активністю. До чеснот належали незалежність та енергія, які і становили суспільну цінність для козацтва. Серед пороків зазначаються особиста гордість, схильність до самоуправства, роздорів. Козацтву властиве перетворення природи з метою підкорення людській спільноті, що було елементом європейської цивілізації. Праця визнавалася як засіб перетворюючої діяльності, а не спосіб збагачення. Багатство не належало до суспільно-духовних цінностей, що відрізняло козацтво від шляхти і було наріжним каменем протистояння протягом 1657–1687 рр. у конфлікті покозаченої шляхти з самим козацтвом.

Відносна свобода від релігії була провідною для основної частини членів суспільства, тому умовно названа “козацька цивілізація” за цим критерієм є підваріантом західної цивілізації. Відмінність її від східної в тому, що служіння зовнішнім силам, переважання релігійного мислення, пізнання не пов’язані з теософічною ідеєю. Чиста філософія і чисте мистецтво – набагато ближче козацтву. В зв’язку з цим варто детально проаналізувати такі показники, як кількість козаків на одну церкву, на одного священика, відсоток священиків з козацтва і причини такого стану. Відсоток колишніх козаків у монастирях і причини їхнього перебування там (духовно-релігійні чи життєво-традиційні), місце і роль релігійного дуалізму.

Дослідження цивілізаційних показників розвитку Української козацької держави – наступний етап розвитку української історіографії цього напряму.

Українське культурне відродження сприяло подальшому розвитку мистецтва. Зароджується і швидко зростає театральне мистецтво. Започатковується і розповсюджується віршована шкільна драма, в основному на міфологічні та релігійні сюжети. Авторами здебільшого були учні братських шкіл та студенти колегій, де ці театральні вистави найчастіше і відбувалися. З часом в антрактах між актами драми виконувалися комедійні інтермедії. У XVII ст. в Україні зароджується вертеп — ляльковий театр.

Розвивається музичне мистецтво, переважно усна пісенна творчість. Тексти та мелодії до народних дум та історичних пісень складали переважно безіменні поети і композитори із народу — кобзарі, бандуристи, що були і виконавцями цих творів. Улюбленими і поширеними народними музичними інструментами були бандури, кобза, сопілка, дудка, а в Карпатах — трембіта. Вивчаючи музику, студенти братських шкіл та колегій створювали хори. Спів у хорах, особливо в церковних, був багатоголосим, заснованим на високій нотній культурі.

На своїй національній основі, з урахуванням європейських досягнень, продовжувало розвиватися образотворче мистецтво та архітектура, в яких посилюються світські, реальні сюжети та риси. У кінці XVIст. були споруджені чудові приміщення будинку активного діяча Львівського братства купця Костянтина Корнякта (1580 p.), його ж вежа (1588 p.), каплиця трьох святителів (1678 p.), Успенська церква у Львові (1598-1630 pp.) та ін. Значного поширення набувають скульптура, різьблення, особливо іконостасів. У живопис все ширше проникає зображення реального життя, живої природи, побутові сцени, популярним стає зображення живих людей на портретах. Розповсюдженою була книжкова мініатюра, гравюра, особливо по дереву. Розвивається лиття з міді, олова та художня обробка металу. Найбільшим центром цих промислів залишається Львів.

Таким чином, найважливішою рисою соціально-економічного розвитку другої половини XVI — першої половини XVII ст. було привласнення польськими магнатами і шляхтою переважної частини українських земель і закріпачення українського селянства. Селянство боролося проти кріпосництва, намагалося «покозачитись». Однак, попри все, в Україні створювалися фільваркові господарства, засновані на використанні панщини та жорстокій експлуатації селян. На основі розвитку землеробства, торгівлі, ремесла підносилися міста, зростало їх населення.

Продовжується експансія католицизму, намагання колонізувати український народ, що викликали опозицію українського магнатства і шляхти. Однак за короткий час вона була зламана, а українська еліта окатоличена і ополячена. Боротьбу продовжували міщанство, козацтво і селянство. З кінця XVI ст. керівна роль від міщанства переходить до козацтва. Його боротьба проти турецько-татарської і польсько-католицької експансій захищала український народ від повного винищення. Козацтво створило свій могутній центр — Запорозьку Січ, яка була, по суті, українською державою. Значну роль у згуртуванні козацтва, міщанства, селянства, частини дрібної шляхти та духовенства відіграли братства, які захистили православну церкву, яка стала ідеологічною основою об´єднання і опорою українського народу.

В умовах боротьби проти насильницького покатоличення і полонізації відбувається національно-культурне піднесення, якому сприяли ідеї гуманізму і реформації, що проникли в Україну з Європи. Здійснюється гуманістична ідея поширення освіти і знань серед народу, відродження і розвитку національної мови та традицій. Відбувається подальше формування української народності.

Гострі ідеологічні виступи на захист православної церкви, проти введення релігійної унії, повстання козацтва і селянства проти польського гніту розбудили українське суспільство, готуючи його до нової боротьби.

4. Економічний розвиток у козацькій цивілізації

Економічна підсистема характеризується господарською культурою, матеріальною культурою побуту, виробництвом, яке дає змогу задовольнити різні потреби, головними з яких – їжа, одяг, житло, обміном продуктів і послуг, системою комунікацій, технікою, виробничими підприємствами, системою планування і регулювання економіки, організацією географічного простору, кліматичними умовами, освоєнням земель, грошовим обміном, кількістю галузей, транспортом, зв’язком, будівництвом. Виходячи з цього привертають увагу показники кількості спеціальностей і спеціалізацій як у виробничій, так і невиробничій сферах, індекси несільськогосподарського, невиробничого населення, інтелігенції.

Враховуючи землеробський характер основу харчування становили хлібні, борошняні та круп`яні страви. Їх доповнювали продукти скотарства, рибальства, садівництва та овочівництва. Головним компонентом їжі був хліб і борошняні вироби, які залежали від сорту муки та способу приготування.

Щоденно вживалися малокалорійні овочі. Найбільш поширеним вважався овочевий борщ, головними компонентами якого були буряк та капуста. На Полтавщині борщ був густим – заправляли його розтертим пшоном чи мукою. Навесні варили зелений чи щавлевий борщ зі свіжої зелені: щавлю, лободи, кропиви, листя буряка, петрушки, кропу, заправляючи їх салом. Часто готували капусняк – суп з квашеної капусти та картоплі, заправлений пшоном. Овочевий суп з борошняними чи круп`яними добавками називався юшкою. У 1766 р. у господарстві Сулим у Баришівці взимку зберігалися: огірки в бочці, капуста шаткована, 120 вінків цибулі, морква, бруква, картопля [16;334].

Готували страви з вареного гороху та квасолі. Після смерті вдови полковника Сулими Параски у Баришівці 1766 р. під час опису майна в амбрах були зафіксовані: просо, пшениця, пшоно, борошно гречане, мак, ячмінна крупа, горох, сіль кримка, мед у діжках, патока, вощина, сало, дьоготь, солод, конопляне сім’я, льон, сир, масло, у пекарні – оцет [16;331-332].

Фрукти та ягоди вживали свіжими, сушили, варили компоти (узвари), готували начинку для пирогів та вареників. Споживалося свіже і кисле молоко, а також молочні продукти (сир, масло, сметана). У районах, де були вівці з кислого молока готували бринзу.

М`ясні страви основна маса населення вживала лише у святкові дні. Цьому сприяли численні та довготривалі пости: великий піст перед Великоднем (7 тижнів), Петрівський піст (від 3 до 6 тижнів), Успенський піст (2 тижні), Пилипівський (6 тижнів), крім того постилися в понеділок, середу і п’ятницю. Загалом постилися, тобто не вживали м`ясних та молочних продуктів, близько половини календарного року.

Свиней частіше забивали на м'ясо, ніж велику рогату худобу. На свята різали свійську птицю. У 1766 р. у господарстві вдови полковника Сулими було 5 пав, 2 лебеді, 30 індиків, 97 гусей, 70 качок, 80 курей, 10 свиней, 13 поросят, 24 великої рогатої худоби, 20 овець, 19 кіз, 9 коней [16;332]. М'ясо намагалися заготовлювати: його солили, коптили свинячий окіст. Лише в багатих сім’ях посіченим м’ясом з кашею начиняли голубці. Традиційними святковими стравами були холодець, м`ясні та кров`яні ковбаси та ковбики (сальтисон, кендюх) (один ковбик на Полтавщині у 1777 р. коштував 30 копійок, що було варто трьох старих гусей чи пів кабана [16;324-323]). Сало заготовляли. Здір перетоплювали на жир.

Особливе місце в раціоні, особливо в прирічкових районах, займала риба. Її смажили, варили, тушкували, солили, сушили, в’ялили.

Улюбленим напоєм був квас, повсякденним – компот з сушених фруктів та ягід (узвар). Старовинним ритуальним напоєм був “мед” - кип’ячений з водою, іноді настояний на хмелю. До кінця ХІХ ст. на свята вирили пиво.

У господарстві мали горілку, домашні настоянки, виноградні вина. У господарстві полковниці Сулими у 1766 р. був мед, слив’янка, вишнівка, грушевий квас. Мед у це господарство йшов з 85 вуликів, розміщених у садку. При млині Бочечківському Сулими тримали льодовню з пивною бочкою. При хуторі Макарівському у 1766 р. Сулими тримали винокурню в три котли, а в коморі при винокурні 53 свині та 2 чухонські свині з приплодом 9 поросят[16;335].

Чай не набув широкого розповсюдження, його вживали лише представники еліти. Так, у 1766 р. у Баришівці після смерті вдови половника переяславського Сулими Параски Василівни були описані “мед чаю полбутилки простой стекляной”, два глиняних чайники, чайник червоний мідний, чайник жовтий мідний і чайник ценовий. Замість чаю переважно запарювали листя м’яти, липи, звіробій, смородини, шипшину, вишню, малину.

Для приготування їжі піч топили два – три рази, ніколи не полишаючи їжі на наступний день. Зазвичай, щоденний раціон – сніданок, обід, вечеря, а влітку, іноді, полудень чи підвечірок[7;147-149], – різнився в залежності від статків.

У сільському господарстві домінували зернозбирання і скотарство, потім - птахівництво, рибальство, овочівництво, лісництво, виноградарство, вирощування тютюну, бджільництво, мисливство.

Європейська господарська культура виросла з міста – цехового ремесла, російська – з общини. Господарську культуру Гетьманщини не можна віднести ані до тої, ані до іншої – вона самобутня – поєднання цехової культури міста і хутірської. Як бачимо, у Борисполі цехмістром кушнірського цеху був шляхтич Андрій Мухомор (1655), 1667 р. ремісники і теслі у Кобиляках постановили утворити теслярський цех. Затвердив цей цех полковник полтавський Федір Жученко. Поряд з цеховим розвивалося і хутірське господарство. 23 липня 1653 р. полковник переяславський Тетеря продав товаришу Переяславського полку Федору Дубровенку, мешканцю борисільському хутір під Борисполем Павла Білого Паустовський “на поратунок долгов” за 5 коп.

На черзі комплексне дослідження бюджету Гетьманщини. Крім збору податків необхідно дослідити статті видатків та їх результативність.

Що стосується господарської спеціалізації, то центральною проблемою є аналіз кількості цехів і цеховиків, що можливо лише через укладення єдиної комп’ютерної бази даних. Комп’ютерну базу варто створити з метою дослідження кількості та географії знаходження млинів, які в ХVII – ХVIII ст. будувалися лише з гетьманського дозволу.

У зв’язку з необхідністю вивчення питань невиробничого населення та інтелігенції варто розглянути комплекс проблем щодо священиків, ченців, дияконів, паламарів у церквах та монастирях Гетьманщини. Списки ченців у монастирях дають змогу проаналізувати соціальне походження, вік вступу до монастиря і термін перебування в ньому, вік смерті. Кропітке дослідження дозволить в майбутньому визначити кількість ченців як в цілому, так і стосовно кожного монастиря зокрема. На цьому ж етапі дослідження зазначимо лише, що кількість ченців в монастирях була незначною[2, c. 134-136].

Висновки

Друга половина XVI — перша половина XVII ст. — це період активізації суспільно-політичного життя, соціальної боротьби козацтва та селянства проти польського феодалізму, зростання національної свідомості українського народу, його духовного піднесення, боротьби проти польсько-католицького наступу на його духовні цінності. Продовжує формуватися українська нація, зростає її зрілість, притаманна їй духовність, розвивається українська мова, особливо розмовна так звана руська мова. Вона збагачувалася елементами народної («посполитої»), якою користувалися широкі маси українців. Пам´яткою, в якій відображено стан української мови та процес її формування, є так зване Пересопницьке Євангеліє — рукописний переклад з церковнослов´янської на українську. Переклад здійснено у місті Пересопниці (тепер село в Рівненському районі Рівненської області) у 1556-1561 pp. Збагачення мови, зростання її впливу було проявом розвитку українського етносу, його національних ознак. Формування української мови виразно виявилося в усній народній творчості. Продовжувала розвиватися українська обрядова пісня, народна поезія. Але все більше місце в народній творчості посідають історичні пісні та думи. У кінці XVI — на початку XVII ст. оспівуються боротьба проти турецько-татарських загарбників, польських гнобителів, хоробрість селянства та козацтва, мужність народних ватажків Байди, Наливайка, Сагайдачного, Дорошенка, Сулими, Павлюка, Острянина та інших.

Духовний розвиток України у цей період мав певні особливості. Зокрема, поряд із всебічним та швидким його зростанням певний вплив на його характер мали ідеї гуманізму і реформації.


Список використаної літератури

  1. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2004. - 687 с.
  2. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. - Донецьк: БАО, 2005. - 622 с.
  3. Ділова документація Гетьманщини XVIII ст. Зб. док. – Київ: Наукова думка, 1993. – С. 334.
  4. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 366 с.
  5. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.
  6. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.
  7. Кривошея В. Етнічний склад української козацької старшини (1648–1782) // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. – Збірник серії “Політологія і етнологія”. – Вип.2. – К., 1997. – С.37–45.
  8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.
  9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.
  10. Смолій В, Степанков В. Українська державна ідея XVII–XVIII століть: проблеми формування, еволюції, реалізації. – К., 1997.
  11. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція ХVII ст. (1648 – 1676 рр.). – К., 1999.
  12. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . - К.: МАУП, 2006. - 345 с.
  13. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. - К.: Кондор, 2005. - 265 с.
  14. Шокалюк О. Історія України: учбовий посібник/ Олексій Шокалюк,; М-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 274 с.
  15. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.
  16. Яковенко Н. Шляхта в козацькій революції середини ХVІІ ст. (полемічні зауваги до схеми В’ячеслава Липинського) // Козацькі війни ХVІІ століття в історичній свідомості польського та українського народів. Матеріали другої польсько-української наукової зустрічі (Львів, 12–13 жовтня 1995 р.). – Львів-Люблін, 1996.
  17. Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років ХVII століття. Причини і початок Руїни. – К., 1998.
загрузка...
Top