Історико - культурна спадковість епох

1.Античність-Середньвіччя-Відродження-Просвітництво: історико-культурна спадковість.

2. Художні стилі і напрямки в мистецтві ХХ століття.

3.Дайте визначення понять, пов’язаних з теорією культури: цивілізація, субкультура, контркультура, культурна спадщина.

Список використаної літератури.

1.Античність-Середньвіччя-Відродження-Просвітництво: історико-культурна спадковість

Протягом історичного розвитку стародавні Греція і Рим, при всій різноманітності суспільних відносин та державного устрою в кожній із цих країн, створили багатющу, велику і неповторну культурну спадщину. В історії світової культури вона визначається як антична, греко-римська культура. Культури Греції та Риму - це дві взаємопов'язані, хоч і не тотожні частини одного цілого.

Роль античної спадщини в розвитку європейської культури неможливо переоцінити. Недаремно античну культуру називають колискою європейської цивілізації. Після періоду середньовічного небуття значної частини античних цінностей вона немов чарівний птах фенікс оживає в переосмисленому вигляді у творах митців Відродження. На основі античної традиції в європейській практиці утверджується гуманістичний світогляд, цінності земного буття, ідеал досконалої гармонійної людини. Саме поєднання гуманізму, допитливості, раціоналізму з мистецькою довершеністю робить культуру античного світу одним з провідних духовних надбань людства.

Антична спадщина і традиції, їх гуманістичний зміст становили основу передусім культури і мистецтва Візантії та Близького Сходу. Так, в епоху еллінізму в Олександрії склався просвітницький центр, у якому перехрещувалися шляхи грецької і давньосхідної культурних традицій, розвивалися природничі і гуманітарні науки, філософські школи, розквітало високе мистецтво.

Грецька культура сприймалася в наступні століття як неповторний феномен, історичне чудо. Вона створила таку силу-силенну понять і термінів (у політиці, науці, мистецтві), що дослідник Якоб Бурхарт мав підстави скати: "Ми бачимо очима греків і розмовляємо зворотами їхньої мови". Саме в Стародавній Греції склалися і утвердились такі фундаментальні соціально-політичні поняття, як громадянська свобода і громадянський обов'язок, людяність, гармонійність розвитку особистості, усвідомлення співвідношення особистого і суспільного.

Грецьке мистецтво і культура - пам'ятки архітектури, скульптури, живопису, література, філософія, театр, музика, художні ремесла – стали невід'ємною частиною світосприйняття і життєдіяльності світового соціуму. Ось чому античне мистецтво є для нас класикою. Воно вічне, не підвладне часові, тому що втілює загальнолюдські цінності. І є людина, яка здатна сприймати прекрасне.

Античність, її культура і мистецтво - вічне, невичерпне джерело ідей, думок, художніх відкриттів. З нього людство в усі часи черпало натхнення до творіння прекрасного. Без цієї невмирущої спадщини неможливо уявити шляхи соціального і духовного прогресу людства, його майбутнє.

Найхарактернішою рисою Відродження є розвиток гуманізму (від лат. humanus - людський, людяний). Гуманістична думка, що почала формуватися в Італії у XIV ст., в подальшому поширилась на інші країни Західної Європи і знайшла численних прибічників на Сході континенту. Європейський гуманізм - найвище досягнення ренесансної культури, водночас - це вершина загальнолюдської, світової культури. Гуманізм - це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність. У його основі - прагнення до свободи особистості, утвердження поваги до її гідності й розуму, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей. Гуманісти стверджували самоцінність земного життя, можливість людини саме в ньому (а не в потойбічному світі) досягти вищого блаженства.

Отже, на зміну теоцентричній картині світу, що панувала в середньовічній культурі, утверджується його антропоцентрична модель, яка з погляду гуманістів була характерною для античної доби. Однак Ренесанс аж ніяк не є повторенням античного гуманізму і антропоцентризму, він обіймає значно ширше коло проблем. Італійський гуманізм можна сміливо назвати ідеологією Відродження, оскільки він був не лише теорією, а й практикою повсякденної боротьби за утвердження нового світогляду. Характерними його рисами є: прагнення розмежувати світське й релігійне життя; звільнити людську думку від богословського догматизму; відкривати й пізнавати світ; розвивати світську духовну культуру, науку.

На початку XIX ст., під впливом вражень від результатів археологічних досліджень в Італії і Греції, виникає нова хвиля класицизму, який у досягненні ідеальних форм відмовлявся від випадкового, мінливого і тимчасового. Зокрема в Росії особливість цього стилю полягала в простоті, наближеній до аскетизму: Казанський собор (1801-1811) - арх. А. Вороніхін; ансамблі Василівського острова з приміщенням Біржі в Петербурзі (1804-1816) - арх. Тома де Томон.

Наполеонівська доба у Франції (1804-1814) пов'язана з піднесенням ампіру (від франц. impire - імперія) - стилю в архітектурі і мистецтві перших трьох десятиріч XIX ст., основу якого становили традиції величної архітектури Стародавнього Єгипту і Стародавнього Риму. Архітектура ампіру уславлювала національну могутність, військові перемоги держави, владу імператора. Найкраще ці ідеї відбивалися у спорудженні обелісків, колон, тріумфальних арок (Вандомська колона, Тріумфальна арка в Парижі). Архітектурні споруди були прикрашені орнаментами з мотивів єгипетських рельєфів, орлами, лавровими вінками, зображеннями левів та фантастичних тварин.

Під впливом французького згодом вирізняється російський ампір - художній стиль, що відбивав претензії імператорського двору Росії на статус світової столиці після перемоги у війні 1812 р. Його провідниками були архітектори К. Россі, В. Стасов, О. Монферран. Вони перетворили Санкт-Петербург на імперське ампірне місто, де панували симетрія, гармонія, пропорційність і статичність забудови центру, доповнюючи тим самим просторові вирішення в практиці світової архітектури. Згодом класицизм і надмірно пафосний ампір увійшли в протиріччя з національними художніми традиціями різних країн. Жорстка нормативність класицизму, схематизм художніх образів, спрощеність естетичних оцінок згодом виявилися недостатніми в мінливому світі XIX ст. Саме це привело до піднесення нової течії - романтизму.

Романтизм (від. франц. romantisme - дивне, фантастичне) - ідейний і художній напрям у культурі першої половини XIX ст., який характеризується відмовою від нормативного мислення, особливим наголосом на індивідуальності митця, цікавістю до всього неповторного, несхожого, сприйняттям природи як безкінечного процесу становлення і руйнування. Цей стиль охопив усі сфери духовного життя і всі види мистецтв.

Як загальноєвропейська течія, романтизм став наслідком глибоких розчарувань у післяреволюційному облаштуванні суспільства на початку XIX ст. Романтики протестували проти раціональності, утилітарного підходу до життя, нівелювання особистості. Недосконалість світу, відсутність чіткої перспективи розвитку породили почуття безвиході, "світової скорботи". Темою романтичних творів здебільшого були думки про гармонійне і недосяжне минуле, що не повернеться, і невідоме майбутнє.

Герої романтизму були видатними і особливими. їх вирізняв ліризм, самотність, здатність до жертовності, до бунту. Реальні обставини життя людей майже не цікавили романтиків. Яскраві, неординарні характери їх героїв розкривалися на фоні стихії природи, суспільних потрясінь, стародавніх подій історії. Романтики прагнули створити в мистецтві недосяжне - ідеальний і досконалий світ людських взаємин. Тому романтичні твори мають два виміри - ідею найвищих людських чеснот і відкидання спотвореного реального життя ІД. Г. Байрон, "Пригоди Чарльз-Гарольда"). Природа була вічною цінністю у творчості романтиків, її стихія заворожувала, збігалася з людськими пристрастями, проте завжди залишалася вільною і нескореною (М Лєрмонтов, "Демон", "Думи"). Красою мистецтва вони воліли врятувати світ.

Велике значення для європейських народів мало зацікавлення романтиків національними традиціями, народними мовами, звичаями, подіями минулого, насамперед середньовіччям (історичні романи В. Скотта). Письменники-романтики відкрили європейцям ідеалізоване минуле, зацікавили мандрами (Д. Ф. Купер "Останній з могікан"), пізнанням невідомого. Романтизм сприяв появі й популярності нових жанрів (зародження професійної журналістики і критики Е. По), відкрив нові можливості для творчого експерименту (народні казки братів Я. і В. Гргмм, казки-фантазії Е. Гофмана). Величною фігурою періоду романтизму є французький письменник В. Гюго (1802-1885). Герої його романів ("Собор Паризької Богоматері", "Знедолені", "Людина, що сміється") наділені могутньою силою духу, здатні на самопожертву, є переможцями обставин і творцями власного щастя.

Романтизм у живопису вирізнявся динамізмом композиції, стрімкими рухами зображень, яскравими кольорами, контрастом світла і тіні, екзотичністю сюжетів. Риси художніх творів епохи класицизму - велич, ретельне вимальовування деталей, статичність фігур - відійшли в минуле. Художні романтичні твори першої половини XIX ст. зображували в портретах характерні риси, сум'яття почуттів, драматизм і трагічність образу. У романтизмі на той час не було певної системи принципів, це було більше відчуття, емоційний твір.

У живопису романтизм представлений кількома напрямами. Для майстрів французького романтизму більш характерна динамічна тематика з героїчним або драматичним змістом. Першим художником цього напряму вважають Т. Жеріко (1791-1824) - палкого прихильника героїки наполеонівської доби. Поєднання прийомів класицизму і романтизму дало неперевершений результат у головному полотні його творчості "Пліт Медузи". Е. Делакруа (1798-1863) - лідер романтизму в образотворчому мистецтві, тематика творів якого приводила до дискусій, адже митець не обходив трагічних сторінок революційних подій першої половини XIX ст. в Європі ("Різня на Хіосі", "Свобода на барикадах").

Німецький романтизм характеризувався домінуванням релігійно-патріархальної тематики, меланхолічним настроєм творів (Ф. Руни, К. Фридрих, П. Корнеліус). Англійський ~ фантастичними і релігійно-міфічними мотивами (У. Блейк, У. Тернер), а також створенням перших етюдів на пленері (Д. Констебл, "Собор у Солсбері з саду єпископа", "Віз для сіна"). У російському романтизмі провідна роль належала портрету і пейзажу (О. Кипренський, К. Брюллов). Серед іспанських митців найвидатніших успіхів на ниві романтизму досяг Гойя (Франсіско Хосе Гойя- і-Лусьєнтес).

Напередодні "весни народів" і революцій 1848 р. політичні мотиви в мистецтві стали домінуючими. Митці в країнах, які боролися за національне визволення, часто перетворювалися на національні символи (композитори Ф. Шопен, Ф. Ліст, Д. Верді, поети А. Міцкевич, Ш. Петефі). Найяскравішим романтиком у музиці тих часів вважають Людвіга ван Бетховена (1770-1827) за глибоку патетику його творів, могутній, піднесений настрій.


2. Художні стилі і напрямки в мистецтві ХХ століття

Екзистенціалізм — течія в літературі, що сформувалася в Європі у 30 —40-ві pp. XX cт., а найбільшого розвитку досягла в 50—60-ті рр. Джерела екзистенціалізму містилися в працях данського філософа XIX ст. C. К'єркегора. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (М. Гайдеґґер, К. Ясперс) та французьких (Г. Марсель, А. Камю, Ж.-П. Сартр) філософів та письменників.

Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.

Визначальні риси екзистенціалізму:

  • на перше місце висуваються категорії абсурдності буття страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;
  • особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;
  • поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів;
  • вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;
  • існування людини тлумачиться як драма свободи;
  • найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.

Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін.

Екзистенціалізм розглядають і в більш широкому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX ст., зокрема, французи А. Жід, А. Мальро, Ж. Ануй, Б. Віан, англійці В. Ґолдінґ, А. Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, А. Дьоблін, американці Н. Мейлер, Дж. Болдуїн, іспанець М. де Унамуно, італієць Д. Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф. Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Т. С. Еліота, Р. Музіля та ін.

Авангардизм, або авангард (фр. Avant-garde, "передовий загін") - узагальнююча назва плинів у європейському мистецтві, що виникли на рубежі XІ і XX століть. Авангард характеризується експериментальним підходом до художньої творчості, що виходить за рамки класичної естетики, з використанням оригінальних, новаторських засобів вираження, підкресленим символізмом художніх образів.

Поняття авангард у великому ступені еклектично по своїй суті. Цим терміном позначають цілий ряд шкіл і напрямків у мистецтві, що часом мають діаметрально протилежну ідейну основу.

Абстрактний експресіонізм (abstract expressіonіsm) - школа (рух) художників, що малюють швидко й на більших полотнах, з використанням негеометричних штрихів, більших кистей, іноді капаючи фарбами на полотно, для цілковитого виявлення емоцій. Експресивний метод фарбування тут часто має таке ж значення, як саме малювання.

Початкова форма руху - абстрактний сюрреалізм (abstract surrealіsm) з'явилася в 1940-і, під впливом ідей Андре Бретона, її основними прихильниками були американські художники Ганс Хоффман, Аршиль Горки, Адольф Готліб і ін. Особливий розмах рух одержав в 1950-і рр. (Джексон Поллок, Марко Ротко й ін.).

Кубізм (фр. Cubіsme) - абстракціоністський напрямок в образотворчому мистецтві, насамперед у живописі, що зародився на початку XX століття й характеризующееся використанням підкреслено геометризованных умовних форм, прагненням "роздрібнити" реальні об'єкти на стереометричні примітиви.

Виникнення кубізму традиційно датують 1906-1907 р. і зв'язують із творчістю Пабло Пікассо й Жоржа Браку. Термін "кубізм" з'явився в 1908 р., після того як художній критик Луї Восель назвав нові картини Шлюбу "кубічними примхами" (фр. bіzarrerіes cubіques).

Починаючи з 1912 р. у кубізмі зароджується нове відгалуження, що мистецтвознавці назвали "синтетичним кубізмом".

Найбільш відомими кубістичними добутками початку XX століття стали картини Пікассо "Авіньйонські дівчини", "Гітара", роботи таких художників, як Хуан Гріс, Фернан Леже, Марсель Дюшан та ін.

Феноменом другої половини XX ст. стало формування і поширення масової культури. У прямому розумінні - це культура, що знаходить попит в основній масі населення безвідносно приналежності до тієї чи іншої нації, держави. Незважаючи на регіональні або національні особливості, масова культура є космополітичною.

Своїм виникненням та бурхливим розвитком масова культура завдячує сучасній цивілізації. З переходом людства після Другої світової війни від індустріальної до постіндустріальної ери значно поширився розвиток і вплив засобів масової комунікації, інформаційних технологій, суттєво підвищився рівень освіченості населення багатьох країн. Тим самим створювались нові можливості поширення культури в суспільстві, донесення її надбань до кожного індивіда.

Масова культура зайняла місце між культурою елітарною (верхівка суспільства, найосвіченіші верстви) та народною, укоріненою переважно серед сільського населення. Вона приваблює, насамперед маргінальні (від лат. margo - край; від фр. marginal - побічний, на полях, несуттєвий, другорядний, незначущий) верстви людей, вилучених цивілізацією з їх традиційного оточення, культурного ґрунту. Це жителі села, що опинились у місті, емігранти, ті, хто змушені змінити спосіб життя через втрату роботи, кваліфікації та знаходиться в пошуку нових світоглядних та духовних орієнтирів.

Найхарактернішою рисою масової культури є її комерційний характер. У ринковому суспільстві ця культура, розрахована на основну масу населення, обов'язково виступає в ролі продукту, споживання якого має приносити прибуток. Для вивчення попиту на цей продукт сучасна західна цивілізація вже давно використовує могутній потенціал наук про людину - соціологію, психологію, менеджмент, політологію. Одночасно не лише вивчаються, а й формуються культурні потреби і бажання мас. Існує досить розгалужена система індустрії масової культури, що включає в себе такі підрозділи:

- засоби масової інформації - ЗМІ (практично всі приватні канали радіо та телебачення, газети та журнали існують за рахунок реклами споживчих товарів та послуг);

- система організації та стимулювання масового попиту на продукцію (реклама на вулицях, транспорті, індустрія моди);

- індустрія здоров'я (формування іміджу здорового способу життя);

- індустрія дозвілля (туризм, книговидання, популярна музика та ін.);

- міжнародна комп’ютерна мережа Internet;

- масова соціальна міфологія (цікаво спостерігати за розвитком цього жанру останнім часом в Україні: виходять численні матеріали про життя кумирів, поширюються міфи, псевдонаукові вчення, де складні або недостатньо досліджені проблеми зводяться до простих пояснень, типу: вплив прибульців з космосу, зірок, знаків зодіаку, передбачення Нострадамуса).

Важко та й не потрібно перераховувати всі напрями індустрії масової культури, бо її продуктів безліч. Який же він, продукт сучасної масової культури?

По-перше, він подається як якісний. Якщо це роман або художній фільм, тут важливий цікавий сюжет, інтрига, красиві герої, бурхливі почуття. Обов'язково при цьому треба дотримуватися чіткості жанру в розрахунку на певну категорію споживачів: для жінок "бальзаківського" віку - мелодрама, для чоловіків - бойовик, для домогосподарок - "мильна опера" (вихід на екрани Заходу перших телевізійних серіалів у 60-х роках супроводила реклама мила та пральних порошків). Хочеш розважитись - комедія, хочеш скинути напруження і стрес трудового дня - трилер (від англійського trill - тремтіти), для інтелектуалів - детектив та кросворд.

По-друге, твір масової культури повинен бути зрозумілим. Надмірна філософія та модерністські прийоми не сприймаються масою, тому в попиті переважно є традиційний реалізм. Так, у живопису серед масового загалу розповсюджуються хрестоматійні твори реалістів XIX ст. та їх послідовників. Масова культура унікальна тим, що вона добре навчилася маніпулювати людськими інстинктами, доцивілізаційними реакціями та імпульсами, серед яких - ерос, страх, агресивність. Усе це є, безумовно, і у великих класиків, але не в такій примітивній формі, як це тиражується в сотнях сучасних романів та серіалів.

Характерною рисою масовості іноді стає вульгарність - банальні істини, примітивні почуття та ідеї, красиво упаковані і розраховані на невибагливий смак. Квінтесенцією масової культури, її найодіознішим, пародійним виразом є так званий кітч (від нім. kitsch - несмак, дешева продукція, розрахована на зовнішній ефект). У 60 - 80-і роки цим терміном позначали популярну художню продукцію, що відповідала міщанським смакам, була символом бездуховності. Це матрьошки, керамічні фігурки котів або слоників, картини з русалками. Сьогодні кітч став вишуканішим, стилізованішим і водночас агресивнішим (найхарактерніший приклад - сучасна телевізійна реклама), він навіть претендує на один із стилів постмодерністського мистецтва.

У тоталітарному суспільстві, незважаючи на його колективістський характер, справжньої масової культури не існує. Декларована як масова, культура такого суспільства по суті є елітарною, оскільки її створює художня еліта на замовлення політичної верхівки. У такій художній культурі мало уваги приділяється особистим почуттям та індивідуальним інтересам, здебільшого йдеться про колектив та державу. Більшість творів соціалістичного реалізму, що виходили в СРСР масовими тиражами, не користувалися справжнім попитом, проте великий ажіотаж викликала поява окремої продукції західної масової культури (фільм "Тарзан" у кінці 40-х років, мультфільми Уолта Дісиея, детективи Агати Крісті).

Батьківщиною сучасної масової культури є США. Тут виникли шоу-бізнес, бестселер, Голлівуд, Діснейленд та численні інші феномени маскультури, що заполонили увесь світ. У свідомості багатьох європейців Америка - країна суцільного маскульту, бездуховності і прагматизму. Певна рація в цьому є, але це не зовсім так. Історичні та культурні умови розвитку Сполучених Штатів дійсно сприяли розвитку насамперед масової культури, адже суспільство складалося тут як безнаціональне з численних емігрантів-маргіналів. У США не було традицій народної культури, не склався повноцінний фольклор. Американські діти дійсно краще знають Мікі-Мауса, ніж казки Г.-Х. Андерсена та братів Грімм, однак той же У. Дісней своїми геніальними фільмами зробив Білосніжну і Снігову Королеву улюбленцями всього світу.

Європейські інтелектуали вже не перший рік б'ють тривогу з приводу експансії американської масової культури. Однак йдеться швидше не про культуру взагалі, а про рівень творів. У масовій культурі є чимало значущих, навіть видатних творів, які необхідно пропагувати. Добре це чи погано, але на межі XX і XXI ст. її кращі зразки дієвіше впливають на рівень культури суспільства, ніж твори геніїв.

Яким є співвідношення між масовою і елітарною, або фундаментальною культурою? В. П. Руднєв, автор "Словника культури XX століття", підкреслює, що обидві культури - як дві півкулі головного мозку, кожна з яких здійснює принцип доповнення. Масова культура як первинна відтворює образ реальності, фундаментальна ж виступає як вторинна, моделююча система. У цьому відношенні масова культура XX ст. була повною протилежністю елітарної культури в одному та її копією в іншому. Так, знявши касовий фільм "Парк юрського періоду", знаменитий голлівудський режисер С Спілберг, заощадив кошти на фундаментальну картину "Список Шиндлера", що розповідає про трагедію холокосту. Успіх "Сибірського цирульника" М. Михалкова дає можливість відродити неприбуткове російське документальне кіно.

У багатьох країнах з добре розвинутою ринковою економікою, незважаючи на панування масової культури, цілком успішно розвивається культура елітарна та народна. Отже, масова культура, як і цивілізація, може нести потенційну небезпеку бездуховності, але під контролем суспільства та його еліти вона повинна трансформуватись у прообраз нової буденної культури людства XXI ст.


3.Дайте визначення понять, пов’язаних з теорією культури: цивілізація, субкультура, контркультура, культурна спадщина

Цивілізація - людська спільнота, яка протягом певного періоду часу (процес зародження, розвиток, загибель чи перетворення цивілізації) має стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці та культурі (науці, технологіях, мистецтві тощо), спільні духовні вартості та ідеали, ментальність (світогляд).

Наприклад, Єгипетській цивілізації властиві спорудження пірамід, муміфікація померлих, своєрідне ієрогліфічне письмо тощо. Інколи в одну цивілізацію об'єднують людей однакової віри (Християнська цивілізація, Буддистська та ін.).

Цивілізація (від лат. civilis - громадянський, суспільний, державний) досить поширений термін, що часто використовується в побуті й науці. Зокрема в побуті він виступає синонімом культури (цивілізована особа - це особа культурна, освічена, ввічлива, вихована). Навпаки, в науці немає єдиної думки щодо визначення цього поняття.

Поняття "цивілізація" було відоме за античних часів як протиставлення античного суспільства варварському оточенню. У добу Просвітництва (XVIII ст.) поняття "цивілізація", як правило, використовували для характеристики суспільства, заснованого на розумі, справедливості, освіті. За твердженням французького історика Л. Февра, в науковий обіг термін "цивілізація" вперше ввів барон П.-А. Гольбах (1766). Відтоді він набув поширення і визнання.

З плином часу в поняття "цивілізація" почав вкладатися новий зміст. Так, у XIX ст. термін "цивілізація" вже використовувався для характеристики певної стадії соціокультурного розвитку людства, а саме для позначення "дикунства-варварства" та "цивілізації". Історичний етап, що прийшов на зміну первісному суспільству, Л. Морган і Ф. Енгельс назвали цивілізацією.

Майже до XX ст. поняття "культура" і "цивілізація" вживалися як синоніми. Дійсно, між культурою і цивілізацією є багато спільного. Вони нерозривно пов'язані між собою, взаємно переплітаються і взаємно пов'язуються. Одними з перших на це звернули увагу німецькі романтики, які відзначали, що культура "переростає" в цивілізацією, а цивілізація переходить у культуру. Тому цілком зрозуміло, що в повсякденному житті важко розрізнити ці поняття. Цивілізованість з необхідністю припускає наявність деякого рівня культури, що, в свою чергу, містить у собі цивілізованість. Деякі вчені нібито розчиняють культуру в цивілізації, інші ж роблять зворотне, додаючи останній досить широкого значення.

Субкультура — сукупність культурних зразків, тісно пов'язаних з домінантною культурою і у той же час відмінних від неї. У антропології — група людей у межах більшого суспільства з відмінними стандартами та моделями поведінки.

Як правило, субкультури функціонують саме на груповому рівні. У будь-якому соціумі існують соціальні групи (колективи), що мають орієнтацію на культурні цінності, норми та традиції, які відрізняються від загальноприйнятих норм і традицій переважної більшості населення. Тому культурні зразки, які тісно пов'язані із загальною домінуючою культурою і разом з тим відрізняються від неї своїми специфічними рисами, називаються субкультурами.

Поняття "субкультура" не тотожне поняттю "соціальна група", а відображує лише частковий вияв останнього. Соціальна група визначається фундаментальними ознаками соціального розмежування - відношенням до власності, влади, місцем у системі суспільного розподілу праці тощо. Члени соціальної групи не завжди обов'язково пов'язані прямими контактами, проте їм притаманні такі аспекти життєдіяльності, як уклад, рівень, якість життя, тобто те, що зараз усе частіше називають "стилем життя".

Субкультури існували з давніх часів, проте у патріархальні епохи вони відрізнялися лише так званим "нормативним зразком" тієї чи іншої соціальної групи. "Патріархально-селянський" зразок як особистісний тип субкультури історично склався першим. Так, Гесіод (8-7 сі. до н.е.) у дидактичній поемі "Труди і дні" добропорядність цього типу пов'язував із власними зусиллями; законами, що встановлені богами; упорядкованістю, мірністю, традиційністю життєвого укладу; удосконаленням майстерності в трудовій діяльності; прагненням до матеріального статку, збагаченню не за рахунок насилля й грабунку, а господарчої самодостатності. Життєвими настановами такого типу є: соціальна обережність, прагнення до безпеки від сумнівного випадку, що підривають усталений уклад і благополуччя; добропорядне ставлення до сусіда, на відміну від суперництва аристократів; прагматична обачливість, а іноді й хитрість - він і хазяїн у власній сім'ї чи общині, і підданий "у мирі". Такий нормативно-культурний тип може досить жваво трансформуватися як у тирана, деспота, так і в раба, хитрого холопа.

Методологічне значення категорії "субкультура" полягає в тому, що дає змогу не лише уявити загальний вигляд культури того чи іншого суспільства, а й побачити досить строкату мозаїку субкультур, які по-різному взаємодіють.

Контркультура - сукупність прийнятних в групі культурних зразків, які протилежні зразкам домінантної культури і кидають їй виклик. Контркультура – це поняття культурології, яким визначаються прагнення людини до безпосередності, насолоди, розкріпачення підсвідомого. Ознайомлення з працями теоретиків контркультури, наприклад Герберта Маркузе та Жан-Поля Сатра, дає можливість ширше уявити її соціально-історичний зміст.

Культурна спадщина — це сукупність історичних, археологічних, архітектурних, містобудівельних, ландшафтних і мистецьких цінностей, успадкованих від попередніх поколінь.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Багновская Н. Культурология : Учеб. пособие/ Нела Багнов-ская,; М-во образования РФ, Российская экономическая академия им. Г. В. Плеханова . -М.: Издательско-торговая корпорация "Дашков и К", 2005. -297 с.

3. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз./ Володимир Бокань,; Межрегион. акад. управл. персоналом. -К.: МАУП, 2000. -134 с.

4. Гаврюшенко О. Історія культури : Навчальний посібник/ Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська,; Наук. ред. Василь Шейко,. -К.: Кондор, 2004. -763 с.

5. Кормич Л. Культурологія : (Історія і теорія світової культури ХХ століття): Навчальний посібник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України, Одес. нац. юридична академія . -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2003. -303 с.

6. Культурологія: Навчальний посібник/ І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т харчових технологій. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -367 с.

7. Культурология: История мировой культуры/ Под ред. А.Н.Марковой. -2-е изд., переработ. и доп.. -М.: Культура и спорт: ЮНИТИ, 2000. -575 с.

8. Подольська Є. Культурологія : Навчальний посібник/ Єлизавета Подольська, Володимир Лихвар, Карина Іванова,; М-во освіти і науки України, Нац. фармацевтичний ун-т. -Вид. 2-е, перероб. та доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -390 с.

9. Поліщук Є. Історія культури : Короткий довідник/ Євген Поліщук,. -К.: Укр. Центр духовної культури, 2000. -181 с.

10. Шевнюк О. Культурологія : Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. -К.: Знання-Прес, 2004. -353 с.

загрузка...
Top