Художня свідомість стародавньої Греції

Вступ.

1. Міфи – основа та джерела античної культури

2. Скульптура та архітектура стародавньої Греції

3. Антична грецька культура як феномен.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Культура античного світу цілком справедливо вважається фундаментом європейської цивілізації. За образним визначенням французького мислителя Поля Валері, все, що бере свій початок з Афін, Риму та Єрусалима, є дійсно європейським. Проте для цього антична спадщина та християнство мали з’єднатись з культурами народів Стародавньої та Середньовічної Європи: кельтів, германців, слов’ян. Саме цей своєрідний культурний сплав заклав фундамент сучасної європейської культури.

Говорячи про вплив античності на сучасність, слід пам’ятати, що багато понять і термінів дійшли до нас з античного світу: академія, ліцей, школа, демократія, тиранія, імперія, олігархія. Та й сам термін „культура” походить з латинської мови, що означає „обробка, виховання, освіта”.

Античність визначила місце людини як міри всіх речей, створила великі пам’ятки слова, архітектури, скульптури, винайшла форми соціального та політичного устрою, створила закони та етичні норми, дійшла до логічного згасання та кінця Римської імперії. На зміну античності прийшла нова культура, в основу якої покладено християнство, що зародилося у надрах античності.

Отже, спробуємо поглянути на античну культуру як на організм, що розвивається, як на складну єдність. що складається з пластів різної швидкості розвитку з вибуховими ефектами, де є новаторство та спадкоємність; вивчити культуру минулого як структуру, зрозуміти її стиль та світогляд і зробити спробу об’єднати їх.


1. Міфи – основа та джерела античної культури.

Давньогрецька культура увібрала в себе традиції крито-мінойської культури. Чарівна, витончена, абсолютно завершена у своїй майстерності, ця культура розквітла у ІІІ та ІІ тис. до н.е. у східній частині Середземного моря – на острові Крит. Давньогрецька міфологія прославила цей острів легендами про закоханих богів і царівен, про героїв. На Криті народився головний еллінський бог Зевс, і туди ж , прийнявши подобу бика, приніс він на хвилях викрадену ним фінікійську царівну Європу. На Криті відважний Тесей вбив чудовисько Мінотавра, напівлюдину-напівбика, що жив у лабіринті. Нитка Аріадни, дочки критського царя Міноса, допомогла вибратися Тесею з лабіринту. Будь-який міф відрізняється від простого поетичного образу, метафори тим, що розповідає нам про події, що мали місце справді. Міф є поєднання ідеального і реального. Саме таке розуміння міфу дало змогу англійському археологу А. Евансу у 1900 р. відкрити доти невідому культуру. Він назвав Ії мінойською, за ім’ям царя Міноса, сина Зевса. А. Еванс датував цю культуру і визначив три її періоди: ранньомінойський – 2800 – 2200рр. до н.е.; середньмінойський – 2200 – 1600рр. до н.е.; пізньомінойський – 1600 – 1100рр. до н.е.

Сутність грецької міфології стає зрозумілою тільки при обліку особливостей первіснообщинного ладу греків, що сприймали світ як життя однієї величезної родової громади й у міфі людських відносин, що узагальнювали все різноманіття, і природних явищ. Грецьку міфологію варто розглядати не як звичну і нерухому картину, але в постійно змінюється соціальним і історичним контекстом античного світу. Зразки Аполлона, красивого юнака з лірою, Афродіти, виконаної жіночності і привабливості, Афіни Паллади – войовниці, відносяться до визначеного періоду розвитку грецької міфології.

Такими періодами є: древній хтонічний чи дофессалійський, доолімпійський, фессалійський, олімпійський, класичний чи героїчний.

У героїчний період відбувається централізація міфологічних образів навколо міфології, зв'язаної з горою Олімп, і починається перехід до художньо розвитого і строгого героїзму. В міру розкладання общинно - родової формації складаються уточнені форми героїчної гомерівськой міфології. У подальшим наївна міфологія – свого роду єдина форма первісного мислення – гине як самостійна творчість і здобуває службовий характер, ставши однієї з форм художнього вираження різного роду релігійних, соціально – політичних, моральних і філософських ідей рабовласницької ідеології, перетворюється у філософську алегорію, широко використовується в літературі і мистецтві.

Міфографи – збирачі і тлумачники міфів – з'явилися в Греції не пізніше IV в. до н.е. До них відносяться софіст Гіппий, а також Геродор Гераклійський, Геракліт Понтійський і ін. Діонісій Самойський склав генеалогічні таблиці і вивчав трагічні міфи[5, c. 59-61].

При розгляді Грецької Міфології в розвитку в межах кожного окремого міфу просліджуються різночасні рудименти (тобто залишки колишніх епох), що існують з ферментами нового виникаючі в сюжеті міфу. До прикладу в міфі про народження Афіни Паллади в повному спорядженні з голови Зевса, що проковтнула завагітнівшу Метиду, можна розрізнити залишки фетишистських представлень і канібализму попередні розвитому патріархату, примат чоловічого індивідуалізму над жіночим і символіку мудрості верховного божества – свідчення патріарха.

Грецька Міфологія в її розвитому виді, класичному, являє собою міфологію героїчну, а не стихійно – фетешистську. Грецька міфологія зв'язана з періодом патріархату, однак у ній просліджуються найголовніші типи хтонічних рудиментів. Це насамперед генетичні рудименти, що вказують на походження: Ахілл – син морської богині. Субстанціальні рудименти засновані на ототожненні різного роду чи предметів істот : сонце – бик, Інах – ріка і цар Агроса.

Грецька культура базується на міфологічній основі, яка має кілька культурно-історичних шарів. Більшість дослідників вважають, що формування загальновідомого грецького пантеону відбулося лише в архаїчний період. Космологічні уявлення давніх греків мають багато спільних рис з уявленнями багатьох інших народів. Вважалося, що споконвіку існували Хаос, Земля (Гея) та Ерос – життєва основа. Гея народила зоряне небо – Уран, який став першим володарем світу та чоловіком Геї. Від Урана і Геї народилося друге покоління богів – титани. Титан Кронос скинув владу Урана. У свою чергу діти Кроноса – Аїд, Посейдон, Зевс, Гестія, Гера, Деметра – під проводом Зевса скинули Кроноса і захопили владу над Всесвітом. Верховним богом став Зевс – володар грому, неба та блискавки. Посейдон вважався богом вологи, Аїд – повелителем підземного світу. Дружина Зевса Гера була покровителькою шлюбу, Гестія – богинею домашнього вогнища. Як богиню землеробства шанували Деметра, дочка якої Персе фона, викрадена Аїдом, стала дружиною цього бога.

Від шлюбу Зевса і Гери народились: Геба – богиня юності, Арес – бог війни, Гефест – бог вулканічного вогню та ковальства. Серед нащадків Зевса особливо виділявся Аполлон – бог світлого начала в природі. Він вважався покровителем мистецтв, богом-цілителем і одночасно смертоносним богом, який розносить епідемії. сестра Аполлона Артеміда – богиня полювання і покровителька молоді. Багатосторонніми були функції Гермеса, спочатку бога достатку, потім торгівлі, покровителя шахраїв та злодіїв, патрона ораторів та спортсменів. Діоніса шанували як бога виноробства. Великою повагою користувалися Афіна – богиня мудрості та війни. Постійна супутниця Афіни – богиня перемоги Ніка, символ мудрості Афіни – сова. Афродіті, народженій з морської піни, поклонялися як богині кохання та краси.

Однією з останніх воєнних операцій була війна ахейців проти Трої, міста у північно-західній частині Малої Азії, неподалік від входу до Геллероспонту (бл. 1240 – 1230 рр. до н.е.). Троя була зруйнована, але ця перемога дорого обійшлася для ахейців. Проте Троянська війна для грецького народу стала тією ключовою подією, навколо якої почалася кристалізація міфу – ядра гомерівського епосу. Цей епос наче пов’язав крито-мікенську культуру з класичною Елладою[4. c. 36-37].

Поеми „Іліада” та „Одіссея” є найбільш ранніми літературними пам’ятками античності, що дійшли до нас, їхнім автором вважається сліпий поет Гомер (пом. у VIII ст.. до н.е.).

Епос пояснює причину війни – зневага, яку син троянського царя Пріама Парис наніс спартанському цареві Менелаю: Парис викрав у нього дружину – прекрасну Олену. За закликом Менелая та його могутнього брата, царя „ряснозлатих” Мікен, Агамемнона, греки-ахейці виступили проти Трої. А втім, відповідно міфу, коріння війни було глибшим: незгода між ахейцями та троянцями була лише земним завершенням сварки між богами. Не запрошена на бенкет богів богиня ворожнечі Ерида з’явилася на ньому й у розпалі свята кинула на стіл яблуко з написом „найчарівнішій”. Між трьома богинями: Герою, Афіною і Афродітою спалахнула суперечка через цей подарунок. Зевс доручив розсудити його цінителю жіночої краси Парису. Яблуко дісталося Афродіті, яка стала покровителькою Париса і Трої. А принижені Гера і Афіна встали на бік греків-ахейців.

Побачимо один суттєвий штрих: створюючи поему в рамках Троянської війни, Гомер зображує протистояння двох героїв – Ахіллеса та Гектора. Не приховуючи свій патріотизм, Гомер все-таки віддає перевагу герою з ворожого табору – Гектору. Гектор – улюблене дитя Гомера, це символ людського благородства. Ахіллес знаходить задоволення у війні, Гектор її ненавидить. Протиставлення героїв – це не тільки зіткнення людських темпераментів, а й дві стадії еволюції людства. Велич Ахіллеса висвітлюється відблисками пожежі приреченого світу – ахейського світу. Гектор – провісник світу міст, людських колективів, що відстоюють свою землю і своє право.

Мить смерті – це й мить боротьби. Останній заклик Гектора – це заклик людини, яка породжує більш досконале людство, він звертає його до „людей майбутнього”.

Як будь-яка інша, грецька міфологія представляє собою докорінно художню творчість народу, вона втілювала в конкретні образи таємничі сили природи. Грецька поезія, і в першу чергу гомерівський епос, надали народним легендам закінчений розповідальницький характер.

Міфологічні легенди Еллади, на основі яких розвивалось грецьке мистецтво, зовсім по-іншому, аніж міфи, які виникали в інших краях, представляли людину у боротьбі за торжество над природою. Грецька міфологія знаменує кінець сил, стихій природи, які мають владу над людиною. Вона, людина, приймає природу, такою, якою вона є, — з її таємницями і небезпечностями, які уже не принижують її. Вона уже бореться з ними як вміє, але не намагається перемогти ці сили чаклунством, магією, рабським обожненням ідолів.

Життя для елліна — боротьба, а за життям наступає смерть. Але життя не тільки боротьба, головне в житті — радість. А радість породжує усмішку. І в цілому грецьке мистецтво осяяне усмішкою, велично спокійною усмішкою радості. Отже, грецька міфологія створила богів, що втілювали в прекрасних людських образах пристрасті і мрії, яким живе світ[2, c. 58-60].


2. Скульптура та архітектура стародавньої Греції.

У ХХ ст. науковці з’ясували, що давня еллінська цивілізація мала своїх ще більш давніх, але від того не менш великих попередників, а саме крито-мінойську і мікенську цивілізації. На межі ІІІ-ІІ тис. до н.е. на о.Крит виникають перші осередки розвиненої культури. Ця культура мала переважно світський, палацовий характер. Найбільшим був палац, споруджений у м. Кнос. Наприкінці ХV ст.. до н.е. острів зазнав катастрофи, внаслідок якої крито-мінойська цивілізація перестала існувати. Вчені припускають, що це було надзвичайно потужне виверження вулкану на о.Тіра (о.Санторин), можливо, підсилене агресією проти країни з боку таємничих „народів моря”.

Значного впливу критської культури зазнала більш сурова мікенську цивілізація, розквіт якої припав на ХV – ХІІІ ст.. до н.е. Жителі цих місць – греки-ахейці – будували свої міста-фортеці на високих пагорбах, звідки пішла назва „акрополь” – верхнє місто, де й зводились царські палаци. Стіни в Мікенах, Тіринфі збудовані з кам’яних брил вагою 5-6т кожна. Таке мурування недарма називають „циклопічним”, бо спорудити його було під силу хіба що велетням-циклопам, а не простим смертним. Ахейці були більш войовничими, аніж критяни.

Протягом архаїчного періоду Греція поступово випередила у своєму розвитку сусідні культури. Саме тоді було закладено підвалини всіх тих процесів, які отримали певний розвиток вже у класичний період. На руїнах мікенський міст, знищених дорійцями, виникла нова культура. На зміну палацам і фортецям прийшли численні культові споруди, храми. Світське будівництво відійшло на другий план. З VIII ст.. до н.е. в архітектурі складаються два ордери (стилістичні канони стояково-балкової конструкції будівлі): дорійський та іонійський. Більш давній дорійський ордер характеризується тяжінням до монументальності, лаконічної досконалості пропорцій. В іонійському ордері цінувалася легкість, вишуканість, примхливість ліній. Серед споруд того часу відомі храм Аполлона у Сіракузах; храм Гери на о. Самос і одне з сімох чудес світу – храм Артеміди в Ефесі. Фундамент цього храму мав розміри 51х105 м2, а дах підтримувало 127 колон заввишки 18 м. У 356 р. до н.е. цей храм було спалено ефесцем Геростратом, який в такий спосіб прагнув уславитися у віках і досяг своєї мети.

V ст. до н.е. позначилося будівництвом чудових архітектурних спору у різних містах Греції. було споруджено велику кількість храмів з багатим скульптурним оздобленням. Храми були не лише культовими спорудами, присвяченими божеству. Вони відбивали в собі ідеї патріотизму, втілювали силу та міць грецького поліса. Такими були храми на о.Егіна, в Олімпії, Дельфах, Афінах. Найграндіознійшим архітектурним ансамблем стала забудова Афінського акрополя, розпочата за наказом Перікла. Роботи проводилися під загальним наглядом Фідія. на Афінському акрополі були збудовані Пропілеї (вхідні ворота), Парфенон (храм на честь Афіни-діви), Ерехтейон (храм, присвячений Афіні, Посейдон та цареві Ерехтею). Ці споруди, за словами давньоримського мислителя, історика і біографа Плутарха, „пронизані подихом вічної юності, мають душу, що не старіє”.

З кінця VII ст.. до н.е. виникає монументальна грецька скульптура. Найрозповсюдженішими у цей період стають два типи скульптури: оголеного юнака (курос) та одягненої дівчини (кора). Оскільки на змаганнях юнаки виступали оголеними, то скульптура з перших своїх кроків почала вирішувати проблеми пластики оголеного чоловічого тіла. Фігури куросів (їх ще називають „архаїчними аполлонами”) відтворювалися монументально, узагальнено модельовано. Підкреслено атлетичну статуру: широкі плечі, вузькі стегна. Куточки вуст ледь піднято, що дозволило вченим ввести термін „архаїчна посмішка”, очі широко відкриті. Куроси присвячувались богам і атлетам. Матеріалом для них слугували камінь, дерево, мармур, бронза. Статуї кор. зустрічаються рідше. Оскільки жінки того часу не брали участі у спортивних змаганнях, то їх зображали одягнутими в хітони та пеплоси. Очі кор. подовжені, широко розкриті, „архаїчну посмішку” ледь намічено. Звичайно кор. розфарбовували, У чоловічих фігурах підкреслено статичною позою стриманість, мужність, силу. Стриманість, благородство при підкресленій жіночості, ніжності можна бачити в образі кор.. Все це відбивало моральні ідеали греків періоду архаїки[6, c. 131-133].

Скульптура та живопис Давньої Греції V ст. до н.е. активно розвивали традиції попереднього часу. Найвідомішими скульпторами цього століття були Мірон(„Дискобол”, „Афіна та Марсій”), Поліклет (провідна тема – показ атлетів, які сприймалися як уособлення найкращих рис громадянина. Всесвітньовідомими є його „Дорифор”, „Діадумен”, та Фідій (показові риси – велич, відчуженість, неземна краса) – Афіни Парфенос, Афіна Промахос.

Мистецтво Стародавньої Греції, як і філософія, спиралось на міфологію й черпало із неї свої теми й сюжети. Проте воно починає служити не тільки ритуально-міфологічним, культовим завданням. Твори мистецтва набувають свою власну, естетичну цінність, яка визначається не їх культовим призначенням, а художніми цінностями. Мистецтво стає самостійною галуззю культури, сферою діяльності, спрямованою на задоволення естетичних потреб. У ньому виникають й диференціюються один від одного як особливі його види архітектура, скульптура, живопис, декоративно-прикладне мистецтво, лірична поема, драма, театр[5, c. 63].


3. Антична грецька культура як феномен

Своєрідність шляху формування нового громадського суспільства, винайденого еллінами на початку архаїчного періоду, відбилася у вирішенні труднощів за рахунок сусідів за допомогою колонізації, яка вивела надлишок аграрного населення за межі Еллади. Це відкрило нові можливості для постачання сировиною зростаючого ремісничого виробництва еллінів і збуту його продукції за морем, що зумовило появу нееквівалентного обміну, коли за предмети розкоші елліни отримували зерно та іншу сировину, а також сприяло широкому ввезенню рабів-чужеземців.

Велика грецька колонізація VIII – VI ст.. до н.е. безпосередньо пов’язана з історією України, елліни вийшли з Босфору і почали обживати Чорне море. Цей процес відбувався важко. Бурхливе, без островів Чорне море створювало труднощі, тому елліни називали його Понтом Аксінським – тобто Негостинним, і лише пізніше змінили назву на Понт Евксінський – Гостинне море.

Перші колонії з’явилися на Західному узбережжі, а наприкінці VII ст.. до н.е. виникли і на Північному узбережжі Чорного моря – на острові Березань проти Дніпровського лиману.

Вихідці з Мілету опанували береги Бугу і заснували місто Ольвію – найважливіший форпост грецьких колоній у північному Причорномор’ї. Мілетяни ж заснували в Криму місто Феодосію, а на березі Боспору Кіммерійського (Керченської протоки), на території сучасної Керчі – місто Пантікапей, яке в подальшому стало великим центром Північного Причорномор’я і столицею Боспорської держави. У V ст.. до н.е. у районі сучасного Севастополя був заснований Херсонес.

На початковому етапі стосунки еллінів з місцевими племенами обмежувалися торгово-культурними контактами, що привело до розквіту античних міст у IV – III ст.. до н.е.

Існувала глибока обумовленість античного світогляду ладом соціального життя. В історичному плані можна простежити два найголовніші етапи в історії давньогрецького народу: стародавній, мікенський, якому притаманні ієрархічна система суспільства з царем-анаксом на чолі соціальної піраміди та міфологічна сутність думки; пізніший, полісний, коли суспільна структура почала визначатися принципом громадської рівності еллінів, а думка – раціоналізмом[3, c. 81-83].

Бурхливе зростання та розквіт античної культури взаємопов’язані з рабовласництвом, яке вперше зумовило розподіл фізичної та розумової праці. Рабовласництво, яке б воно не було жахливе, перебуває у повній єдності з народженою на його ґрунті культурою Така невблаганна й жорстока діалектика історії. Потворний, нелюдський грунт, на якому коли-не-коли зросли найвеличніші твори філософії, науки, мистецтва, не стає від цього більш людяним і тому прекраснішим. Однак і прекрасні твори культури у своїй красі, глибині та загальнолюдській вагомості.

Рабська праця робила існування одних жахливим, а інших комфортним. раб в античності не існував без рабовласника, а рабовласник без раба. Вони об’єднані в одну нерозривну і органічну єдність. Раб – це істота, що здатна виробляти щось доцільне, але позбавлена особистої ініціативи, яка є результатом діяльності вільних громадян полісу. Якістю, що відрізняла елліна від інших народів, вважалося вміння організовувати дозвілля. Античність – це суспільство дозвілля. У давньогрецькій мові це поняття визначалося словом „схоле”. Це й вільний час, й інтелектуальні заняття, „вчена бесіда” (звідси наше слово „школа”). все це створювало можливість активної творчої праці вільних людей, стало передумовою розвитку культури.

Античний світ мав особливий рівень сприйняття краси. Насамперед античність ґрунтується на принципі об’єктивізму. В античності є свій абсолют – почуттєво-матеріальний космос. космос – це і є абсолютне божество. Античні боги – це ідеї, що втілюються у космосі, закони природи, які ним управляють. Звідси й античний пантеїзм. Те, що „наказує” космос, те й буде. Необхідність – це доля, поєднання фаталістичного і героїчного.

Космос – це лад, порядок, краса, витвір мистецтва, а людське мистецтво тільки наслідування йому. античність скульптурна, їй властиві симетрія, гармонія, ритміка, міра. Тілесна скульптура була статичною. давньогрецьке мистецтво не знало портрета, тому що не знало про існування особистості. Особистість для еллінів – це лише добре організоване живе тіло, а космос – це „що” а не „хто”. В цьому і була безвихідь, яка, нарешті, спіткала античність[1, c. 75-77].


Висновки

Антична культура, як і будь-яка інша, перебуває у глибоко символічному зв’язку з матерією та простором, в якому і через який вона прагне реалізуватися. антична культура народжувалась у середземноморському просторі з м’яким кліматом, складним ландшафтом. Гори захищають і роз’єднують, море об’єднує. Море вабило і кликало до себе. У прозорому повітрі око мореплавця обов’язково розрізняло гострий острівець на відстані 150 км. Він ввижався йому „щитом, покладеним на море”. У давньогрецькій мові одна з назв моря означає дорогу. Егейське море – дорога від острова до острова, земля не зникає з поля зору. В Егейському морі немає точки, яка була б віддалена від суші більше ніж на 60 км, і немає точки на суші в усій Греції, яка була б віддалена від суші більше ніж на 90 км від морського узбережжя. Море окультурило еллінів. Вони стали мореплавцями за потребою. Голод покликав їх у дорогу. Геродот стверджував, що Еллада пройшла школу жебрацтва. Так, це була бідна країна – ґрунти убогі, кам’янисті, засушливі.

Бідність посилювалася нерівномірним розподілом землі між населенням. а це, у свою чергу, призводило до боргового рабства членів племені. Це патріархальне рабство як іржа роз’їдало еллінське суспільство в добу архаїки і висувало проблему альтернатив: з одного боку, перехід до класичного рабства (рабства чужоземців); з іншого – відбувався поступовий вихід населення із сільської общини. Це привело до виникнення на основі міста та міського населення суверенної громадської общини - поліса. Полісу, внаслідок його дивовижної життєстійкості, випала доля стати головною структуроутворюючою ланкою античного суспільства – у формі незалежного міста-держави у класичний період, у вигляді автономного поліса в складі територіально-державної країни у біль пізній елліністичний та римський час.


Список використаної літератури

1. Естетика: Навчальний посібник/ Авт. М. П. Колесніков, О. В. Колеснікова та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2003. – 204 с.

2. Естетика: Підр. для студ. вузів/ Л.Т.Левчук, Д.Ю.Кучерюк, В.І.Панченко; За заг. ред. Л.Т.Левчук. - К.: Вища школа, 1997[2000]. – 398 с.

3. Естетика: Підручник для студ. гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів/ Л. Т. Левчук, В. І. Панченко, О. І. Оніщенко, Д. Ю. Кучерюк. - 2-ге вид., доп. і перероблене. - К.: Вища школа, 2005. - 431 с.

4. Ірдинєнко К. Етика і естетика: Курс лекцій для студ. усіх спец. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології і кіно- , телемистецтва. — Луганськ : Альма-матер, 2004. — 52с.

5. Левчук Л. Основи естетики: Навч. посіб. для учнів 10-11 кл./ Лариса Левчук, Олена Оніщенко,. - К.: Вища школа, 2000. - 270 с.

6. Сморж Л. Естетика: Навчальний посібник/ Леонід Сморж,; Київський міжнародний ун-т. - К.: Кон-дор, 2005, 2007. - 333 с.

загрузка...
Top