referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Характеристики мистецьких стилів

Вступ.

1. Мистецтво як унікальний механізм культурної еволюції.

2. Диференціація й інтеграція видів мистецтва.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Мистецтво — це суб'єктивна реальність, яку творить художник аналогічно до закономірностей трансформацій індивідуальної свідомості. Засобами мистецтва створюються нові моделі світу рукотворного, що в нерукотворному не існують. Тим самим мистецтво відкриває зовсім нову реальність відносного.

Немає мистецтва гіршого чи кращого. Воно або є, або його немає. Воно є, якщо має вічне життя і вічну цінність. Цінності мистецтва неповторні, бо неповторна індивідуальність. Індивідуальна ж творчість тільки тоді самобутня, коли вона не обтяжена минулими досвідами (творчість С. Далі, І. Босха). Справжня творчість повинна звільнитись від досвіду. Це не означає категоричну відмову від нього (адже це цінність людської практики). Йдеться про відкидання зумовленості досвідом, бо зумовленість попереджує консерватизм, а консерватизм, навіть найтонший, перекриває переживання і творення нового. Творчість індивідуальності — безпосередня, щира, багатогранна, нова. Мистецтво індивідуальності не повторює відомого.

Мистецтво нічого не аргументує — цим займається наука; нічого не пояснює — цим займається філософія. Воно не збирає фактів — це амплуа історії. Мистецтво не агітує — цим займається політика. Мистецтво розширює Всесвіт, бо творить нову його реальність.

Мистецька творчість є процес між проявленим і непроявленим. Проявлення Абсолютного — це нерукотворна творчість, свобода якої реалізується як безмежність потоку проміжного (відносного). Безмежне проявлене, нерукотворне — це рух постійних перемін, що виникає у Всесвіті як еманація Абсолютного, його самоцінності, самодостатності. Свобода втілення у творах мистецтва нових возз'єднань нерукотворного і визначає принципові відмінності у творчості художників. У нових возз'єднаннях, що трансформують межі відомого, відкриваючи інше, відносне, але невідоме, відроджується рух індивідуальної свідомості художника (твори Ганни Собачко, Марка Шагала та ін.).

1. Мистецтво як унікальний механізм культурної еволюції

Фактори зовнішньої взаємодії людини зі світом (знаряддя праці, економіка, табу, моральне життя тощо) були обмеженими , тому що кожен з них мав вузьке поле застосування в соціальному житті. У первісному суспільстві, напевне, досить часто траплялися сплески індивідуалізму, що виявляли себе в різних антигромадських проявах. Отже, необхідний був засіб, який, відтворюючи суспільні цінності і необхідну модель життя, безпосередньо і не примусово впливав би на світовідчуття людини, регулюючи ЇЇ поведінку. Духовний світ людини, що ускладнювався, ніяк не міг відобразити і зберегти жоден з названих засобів.

Ці завдання могли бути розв'язані тільки з появою на світ мистецтва. Мистецтво здатне увібрати й передати всі можливі ситуації взаємодії людини і світу без будь-якого локального обмеження. Відображенню мистецтвом доступні як матеріальні, так і духовні сторони суспільного життя. Мистецтво цілісно відтворює дійсність: може у відбитому вигляді зберегти матеріальну сторону життя і ті людські стани, ті види людського реагування на дійсність, які з ними пов'язані. При художньому сприйнятті вся життєдіяльність, відображена в мистецтві, "оживає" навіть для людини, яка не має в особистому досвіді чогось подібного. Завдяки усьому цьому індивід виявляється здатним воскрешати і передавати досвід, думки, почуття громади. Мистецтво — найдоступніша форма засвоєння знань, оскільки воно сприймається в конкретній формі справжньої життєдіяльності.

Величезна роль мистецтва в розвитку людства полягала у тому, що воно сприяло розвиткові творчих засад в індивіді. Справа в тому, що первісний лад був консервативним, вимагалося чітке дотримання табу, ніяких індивідуальних тлумачень не допускалося, що заважало виявленню ініціативи, свободи особистості. Мистецтво ж за самою своєю природою і характером впливу на сприй-мача вимагає від людей творчості (добудова відкритої моделі, співвіднесення досвіду того, хто передає, і того, хто сприймає; вплив думок і почуттів, закон уподібнення, розкріпачення при сприйнятті). Мистецтво, завдяки ефектові передаваної інформації у тому, хто сприймає, не консервувало життєдіяльність, а робило її справжньою реальністю, життям, відродженим у думці, почутті, стані, спонуканнях. Таким чином, мистецтво виявилось і засобом, здатним щонайкраще передавати суспільно необхідну життєдіяльність за допомогою воскресіння її в індивіді, і засобом, що сприяє нейтралізації, або навіть певною мірою зняттю зоологічного індивідуалізму в поведінці. Мистецтво не створює копію, зліпок світу (дійсності) — в такому варіанті воно було б непотрібне індивіду. Предметом його є цінність людського буття, те, що розвиває в індивіді його людську сутність.

Культурна еволюція з виникненням мистецтва — цього універсального методу збереження і передавання соціальної інформації від покоління до покоління — стала незворотною і прискореною. Мистецтво — це самосвідомість культури. Універсальність мистецтва як засобу збереження життєдіяльності з віками не тільки не втратилась, а навпаки, зросла, тому що в ньому з'явились нові види і жанри. Стали різноманітнішими художньо-відображувальні засоби, а це призвело до того, що життя суспільства, людини стало можливо втілити у мистецтві багатогранніше й досконаліше.

Таким чином, культурна еволюція в той період, коли повністю сформувалися суспільство і людина, була представлена такими інформаційними каналами: еволюція знарядь праці, мова, моральні норми, міфологія, мистецтво, релігія (її перша форма — магія), зміст яких визначала, "фіксувала" своєрідність поведінки, світовідчуття людини в епоху верхнього палеоліту.

Які ж основні етапи культурної еволюції людства? Загальноприйнятим у культурології є поділ людської історії на три великих етапи: дикість,, варварство, цивілізація, запропоновані ще в кінці XVIII ст. шотландським філософом Анрі Фергюсоном. У XIX ст. американський етнограф Л. Морган, а потім Ф. Енгельс пов'язували виділення кожної з цих епох з певним рівнем матеріальної культури, з конкретними формами розвитку господарства. Епосі дикості відповідають такі господарства, що "привласнюють" (збирання, полювання, рибальство), епосі варварства — ті, що виробляють (раннє землеробство, скотарство), епосі цивілізації — розвинута аграрна культура, науково-технічна й промислова культури.

Таким чином, ми бачимо, що основним критерієм етапів культурної еволюції є розвиток виробничих сил і поява нових ідей, які врешті-решт визначають і своєрідність культурно-історичних епох. З культурною еволюцією — еволюцією людського духу — ідеальні фактори в свою чергу істотно впливають на матеріальну культуру суспільства.

Що ж таке мистецтво? Що становить зміст цього поняття? Стародавні греки називали мистецтвом вміння створювати речі згідно з існуючими правилами. До мистецтва вони відносили, крім архітектури і скульптури, також ремісництво, арифметику і взагалі будь-яку справу, в якій потрібно діяти за правилами. У такому розумінні мистецтво усвідомлювалося протягом двох з половиною тисячоліть — до XXI ст. В XVII — XVIII ст. ремесла й наука поступово перестали називатися мистецтвом. Французький філософ ПІ. Батте у XVIII ст., відзначаючи мистецтво як "творення прекрасного", виділив 7 видів "вишуканих мистецтв": живопис, скульптуру, архітектуру, музику, поезію, красномовність, танок. З тих пір цей перелік став набагато довшим. Але поняття мистецтва зараз використовується досить неоднозначно.

У сучасних тлумачних словниках вказується, що слово "мистецтво" використовується в трьох різних смислах. Воно може позначати:

1) будь-яке заняття, що потребує відповідних знань і вмінь (воєнне мистецтво, мистецтво в'язання, мистецтво водіння авто);

2) майстерність, вправність у якій-небудь справі (можна проявити мистецтво у чому завгодно — у шитті одягу, написанні шпаргалок, веденні переговорів тощо);

3) галузь художньої діяльності та її наслідків — художніх творів. Слову "мистецтво" можна надати широкий смисл, якщо виходити з того, що все створене людиною протиставляється природному. Будь-який артефакт, тобто будь-який феномен культури, на відміну від явищ природи, — це творіння людини і тому він є результатом якоїсь вправності "мистецтва". У такому тлумаченні цього слова до мистецтва ми змушені будемо віднести усю людську культуру і все, що нею породжено.

Слово "мистецтво" має також складну, тричастинну структуру. Перша частина — "міст", тобто те, що возз'єднує роз'єднане. "Те" символізує безособовість Бога (можна згадати верховного давньоєгипетського бога Тота чи поняття "Те", яким в індійських упанішадах зветься Бог — безособова абсолютна єдина вища сутність, що возз'єднує все). Частина "тво" від "творити". Отже, внутрішній зміст слова "мистецтво" означає "міст Божої творчості", "міст Єдиного". Звідси творчість, як така, — це само-возз'єднання нерукотворного світу, безмежна єдність єдиного в єдиному. Самовоз'єднання — це повнота стану спокою і руху Абсолютної свідомості, Абсолютного Розуму, Бога, що існує незалежно поза відносним і в ньому, проявляючись через само відтворення нескінченних зв'язків Дійсності.

Мистецтво — унікальний спосіб чуттєвої об'єктивізації руху свідомості. Воно — свідчення якісно нового розширення і розкриття дійсності, не як імітації, а як бачення і створення живої нової реальності. Те, що мистецькі твори — дійсно жива реальність, засвідчує багато факторів, зокрема пульсація енергії, що випромінюється творами й відчувається глядачем.

Мистецтво — суб'єктивна реальність між феноменальним (фізичним нерукотворним) і ноуменальним (духовним нерукотворним). Світ ноуменальний — ще не царина мистецтва, світ феноменальний — вже не його царина. Зображення цих світів — умовна заміна їх. Мистецтво ж не дублює, не зображує відоме в обох світах. Воно творить невідоме між ними, нову небачену дійсність, у якій існують зовсім нові несподівані зв'язки, що народжуються у свідомості (міфи, легенди, філософський епос, казки народів світу).

Мистецтво — це неможливий рух свідомості з точки зору ортодоксальних осмислень світу фізичного і духовного. Воно не є ні світом фізичним, ні світом духовним як окремість їх. Мистецтво живе поміж тим і іншим, несподівано сублімує і те й інше, створюючи невідоме. Це проміжна реальність, що не тільки віддзеркалює таємність переходу одного світу в інший, а й творить нові єдності одного й іншого, які невідомі в кожному з них, які неможливі в них, але які можуть бути за "межами" їх. Свобода мистецького "неможливого" стає свободою "можливого", що проявляється через мистецький твір. Ця суб'єктивна проявленість "можливого" відкидає ортодоксальний досвід, консервативне розуміння можливого, а тому виводить індивідуальну свідомість з обмеженості до оновлення і розширення. Мистецька творчість несе в собі всі ознаки нерукотворної творчості Бога, творчості як такої. Чим глибше й ширше возз'єднання нерукотворного, близьких і далеких асоціацій його в поліфонічній багатомірності твору, тим відчутніший образ потоку істини, яка постійно сама відтворюється в нових і нових возз'єднаннях. Через художнє творення безмежних трансформацій відносного у творах мистецтва віддзеркалюється поліфонія станів свідомості художників.

Мистецтво — самодостатня цінність, унікальна "третя" повноцінна реальність, тому що, створюючи новий світ відносного, воно разом з тим засвідчує в цьому відчуття реальності Абсолютного. Діяльність художника аналогічна діяльності Бога, де Бог творить нерутворне, але рукотворне проявляє через свого провідника — художника.

Мистецтво завжди реалізуються у нових формах, залишаючись невичерпним, і існує постійно, бо його постійна сутність — самодостатність, яка відтворюється нескінченно у все нових творах мистецтва. Тому мистецтво — еквівалент цілісного буття.

2. Диференціація й інтеграція видів мистецтва

Протягом розвитку художньої культури в ній переплітаються два протилежно спрямованих процеси. З одного боку, іде процес диференціації: мистецтво виокремлюється з первісного синкретичного стану, відділяється від інших форм культури і поділяється на різні види. З іншого боку відбувається інтеграція мистецтва з іншими формами культури і різних видів один з одним, що призводить до виникнення його нових синтетичних різновидів.

Розглядаючи еволюцію мистецтва як розгортання початково злитих в одне ціле різновидів художньої діяльності (міфологічного, практичного та ігрового), можна помітити, що в ході своєї історії воно поділяється на три напрями (рис. 1).

Перший — це "чисте мистецтво", яке започатковане міфологічним світоглядом первісної людини. Його особливістю є те, що воно відокремлене від утилітарних практичних завдань (наприклад, станковий живопис, художня проза і поезія, театральна вистава, концертна музика). Твори мистецтва такого роду не призначені для якогось іншого використання, крім отримання духовної та естетичної насолоди в ході їх сприйняття (щоправда, їх можна використовувати для завдань — політичних, виховних, рекламних і, врешті, як товар для продажу). Культурна значимість цих творів визначається виключно їх художніми цінностями, як товар вони можуть мати ще й іншу цінність.

«Чисте мистецтво» — це мистецтво професійне. Його створюють майстри — художники для показу, слухання, читання, що передбачає існування відповідної публіки. Творці мистецтва тут відокремлені від споживачів. Творці — це в основному професіонали. Художня творчість в сфері «чистого» мистецтва набуває суспільного, культурного смислу тільки тоді, коли знаходяться споживачі та цінителі його продуктів. Творчий успіх неможливий без суспільного визнання — якщо не у сучасників, то у нащадків. Тому для розвитку «чистого» мистецтва потрібні не тільки його творці, але й зацікавлена у ньому публіка.

Другий напрямок — це прикладне мистецтво. Воно зберігає і розвиває започатковану у глибокій давнини художньо-практичну діяльність. На протязі всієї історії суспільства мистецтво було і є засобом надання естетичної зовнішності процесам і продуктам людської діяльності. У будь-якій культурі зберігаються такі традиційні мистецтва, як художнє оздоблення практично корисних речей — одежі, посуду, меблів, знарядь праці, зброї, ювелірних прикрас, архітектури тощо. Це твори декоративно-прикладного мистецтва.

Поряд з цим у зонах дотику мистецтва з соціальною практикою виникають і нові напрямки прикладного мистецтва, пов'язані з розвитком суспільного життя, техніки, науки. За останні декілька століть народилась художньо-публіцистична і художньо-наукова література, поліграфічне мистецтво книжкова графіка, технічний дизайн, мистецтво реклами і багато інших варіантів прикладного мистецтва.

Вироби прикладного мистецтва, на відміну від «чистого», призначені для утилітарних функцій. В прикладному мистецтві значне місце займають традиційні народні промисли (петриківськнй розпис, опішнянська й косівська кераміка, художня вишивка, палехська мініатюра, хохломський розпис та інші.) Шедеври його створюються руками народних майстрів. Проте і тут значну роль відіграє професіоналізм, який поступово віддаляє творців від споживачів.

Третім напрямком є самодіяльно-розважальне мистецтво. Сюди можна віднести народну хореографію, пісні, різноманітні художні захоплення, у яких досить часто досягається достатньо висока майстерність й артистизм. Тут відсутній поділ на професіоналів — творців і професіоналів — споживачів мистецтва: розважально-ігрове мистецтво не професійне. Зміст його існування — не у створенні високо художніх творів, а у «творчому самовираженні» особистості, актуалізації її потреб і смаків.

Аналіз диференційних та інтеграційних процесів в мистецтві може відбуватися і на основі іншого підходу, коли виділяються візуальні, аудіальні, мовні й синтетичні мистецтва. Це способи розрізнення у залежності від того, які семіотичні засоби у них використовуються (тобто у якому знаковому матеріалі кодується соціальна інформація, що міститься у продуктах художньої діяльності). Для мистецтва першочергове знання має специфіка знаків, зумовлена особливостями їх сприйняття людьми. Мова живопису — це візуальне сприйняття семіотичних засобів, мова музики — семіотичні засоби, які сприймаються на слух.

В процесі вдосконалення способів використання семіотичних засобів художньої діяльності, відбувається їх виділення із синкретичної єдності. Внаслідок цього ці способи перетворюються в особливі відносно самостійні види мистецтва, які відрізняються за своїми семіотичними засобами. В одних використовуються візуальні семіотичні засоби — видимий, сприймаючий очима візуальний матеріал. Відповідно можна виділити два типи мистецтва: візуальні і аудіальні. Візуальні мистецтва найбільш багаті за різноманітністю застосування знакового матеріалу (наприклад, через очі ми отримуємо, за даними психологічних досліджень, понад 90% інформації). Візуальні мистецтва поділяються на два класи — статичні, або «матеріальні», коли художні твори втілюються у нерухомому знаковому матеріалі; зміна його розруйновує ці твори і динамічні, або процесуальні — це твори, у яких рух є головним семіотичним засобом. Динамічні мистецтва втілюються, головним чином, у пластиці рухів людського тіла (пантоміма, танець).

Аудіальні мистецтва оперують тільки одним типом знакового матеріалу — комбінаціями звуків, що розрізняються за їх силою, тоном, ритмом, тембром тощо. Художня організація цього матеріалу — це музика (інструментальна, безтекстова, вокальна).

У порівнянні із зором, слухом інформаційний об'єм дотику, кінетичних (м'язових) відчуттів, нюху, смаку значно менший і тому можливості використання цих інформаційних каналів для створення творів мистецтва обмежені, за винятком може парфумерного мистецтва, в основі якого лежать художні зразки естетичної оцінки ароматів (романтичних, мужніх, вишукано жіночих тощо).

Дотиково-кінестичні відчуття форми, ваги, розмірів, фактури, температури об'єктів може відігравати допоміжну роль у їх візуальній оцінці. їх оцінка у цьому плані є лише доповнення до візуальних суджень на основі попереднього досвіду. Проте у чистому вигляді будувати художні образи лише на основі дотиково-кінестичної інформації не вдається і цей канал до сих пор використовувався лише у синкретичній єдності з іншими.

Велике значення має мовне мистецтво, усне й письмове. Не зважаючи на те, що вербальні, мовні знаки — слова, фрази — сприймаються нами візуально (у письмовому тексті) і аудіально (в усній мові), мовне мистецтво не є ні візуальним, ні аудіальним, бо зримий або відчутний на слух зміст слова сам по собі не є ще його знаковим матеріалом.

Художня цінність візуально сприймаючого літературного тексту все-таки визначається не його зовнішнім виглядом, а вербальними засобами, тобто з мовними знаками разом з їх значенням. Сутність цього виду мистецтва полягає у зв'язку слів з їх значенням, а не просто зі звучанням слів.

Диференціація мистецтва полягає у тому, що з виникненням класового суспільства та професій виникають традиції, які обмежують творця художнього твору у виборі художньо-виражальних засобів. Синкретизм у сфері художньої діяльності поступово відходить у минуле. На зміну йому приходить людина із новими ідеалами і світоглядом, з новим характером суспільних відносин (наприклад, давньогрецькі скульптори розфарбували свої статуї. Створена Фідієм статуя покровительки Афін — Афіна Промахос була виконана в хризоелефантинній техніці — гр. хризос — золото, елефас — слонова кістка. Але уже в римські часи скульптори перестали покривати поверхню скульптури іншим матеріалом. Ця відмова від фарбування статуй дала можливість скульптору зосередитись на виявлені краси мармуру чи бронзи і звернути увагу глядача на художньо-виражальні засоби скульптури — пластику об'ємів, форм, гармонійне співвідношення пропорцій, рух, характер тощо).

Висновки

Отже, мистецтво є унікальним, узагальнюючи конкретним способом об'єктивації Єдиного. А оскільки Єдине — возз'єднані рівні свідомості, то сенс мистецтва, його дії — саме у возз'єднані рівнів індивідуальної свідомості, об'єктивації їх реальності, їх цінностей, рух цих рівнів у еволюційному розширенні, тобто рух до Вищої безмежної Єдності.

Монументальне мистецтво як найвище узагальнення образу Єдиного максимально поліфонічно об'єктивує його і цим створює багатомірну дію величезної духовно-енергетичної, еволюційної сили, яка возз'єднує індивідуальну свідомість у самій собі, в її безмежній повноті, що є Вищою Єдністю Буття.

У наш час на основі інтеграції мистецтв виділяється ще один тип мистецтва синтетичне мистецтво. До нього відносяться акторська гра, театр, кіно, цирк та інші. Розвиток комп'ютерної техніки сприяв виникненню нового мистецтва — «віртуальної реальності». Можливо, що цей вид з часом стане принципово новим видом мистецтва, у якому зникає межа між мистецтвом і дійсністю. Якщо засобами комп'ютерної техніки буде імітуватися вплив зовнішніх стимулів на всі інформаційні канали людини, то це буде сприйматися нею як повна ілюзія реальності. Твір «віртуального» мистецтва стане еквівалентом реального життя.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Багновская Н. Культурология : Учеб. пособие/ Нела Багнов-ская,; М-во образования РФ, Российская экономическая академия им. Г. В. Плеханова . -М.: Издательско-торговая корпорация "Дашков и К", 2005. -297 с.

3. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз./ Володимир Бокань,; Межрегион. акад. управл. персоналом. -К.: МАУП, 2000. -134 с.

4. Гаврюшенко О. Історія культури : Навчальний посібник/ Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська,; Наук. ред. Василь Шейко,. -К.: Кондор, 2004. -763 с.

5. Кормич Л. Культурологія : (Історія і теорія світової культури ХХ століття): Навчальний посібник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України, Одес. нац. юридична академія . -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2003. -303 с.

6. Культурологія: Навчальний посібник/ І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т харчових технологій. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -367 с.

7. Культурология: История мировой культуры/ Под ред. А.Н.Марковой. -2-е изд., переработ. и доп.. -М.: Культура и спорт: ЮНИТИ, 2000. -575 с.

8. Подольська Є. Культурологія : Навчальний посібник/ Єлизавета Подольська, Володимир Лихвар, Карина Іванова,; М-во освіти і науки України, Нац. фармацевтичний ун-т. -Вид. 2-е, перероб. та доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -390 с.

9. Поліщук Є. Історія культури : Короткий довідник/ Євген Поліщук,. -К.: Укр. Центр духовної культури, 2000. -181 с.