Гуманізм як принцип культури Відродження

Вступ.

1. Гуманізм як ідеологія Відродження.

2. Гуманістичні напрями культури Відродження.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Ідейною основою ренесансної культури був гуманізм, світсько - раціоналістичний по своїй головній спрямованості, світогляд. Він лише частково відбивав інтереси і настрої соціальної верхівки, будучи по змісту світоглядом демократичним, антифеодальним, тому що звільнював свідомість людини від класових, корпоративних, церковно-схоластичних кайданів, сприяв активному життю.

Ідеї гуманізму - духовна основа розквіту мистецтва епохи

Мистецтво Відродження перейнято ідеалами гуманізму, воно створило образ прекрасної, гармонійно розвинутої людини. Італійські гуманісти вимагали свободи для людини. "Але свобода в розумінні Ренесансу, - писав його знавець А.Е.Джівелегов,- мала на увазі окрему особистість.

Гуманізм доказував, що людина у своїх почуттях, у своїх думках, у своїх віруваннях не підлягає ніякій опіці, що над нею не повинно бути сили, що мішає її відчувати і думати як хочеться". У сучасній науці немає однозначного розуміння характеру, структури і хронологічних рамок ренесанського гуманізму. Але безумовно, гуманізм варто розглядати як головний ідейний зміст культури Відродження, невіддільної від усього ходу історичного розвитку Європи в епоху розкладання феодальних і зародження капіталістичних відносин. Гуманізм був прогресивним ідейним рухом, що сприяв ствердженню нової культури, спираючись насамперед на античну спадщину. Гуманізм пережив ряд етапів: становлення в XIV сторіччі, яскравий розквіт наступного сторіччя, внутрішню перебудову і поступовий занепад в XVI сторіччі. Еволюція Відродження була тісно пов'язана з розвитком філософії, політичної ідеології, науки, інших форм суспільної свідомості і, у свою чергу, зробила потужний вплив на художню культуру Ренесансу.


1. Гуманізм як ідеологія Відродження

Гуманізм — визнання людини найвищою цінністю в світі, повага до гідності та розуму людини; течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності й розуму людини, її права на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів і здібностей.

Нова епоха принесла новий світогляд. Ідейний зміст культури Відродження, що відобразився в наукових, літературних, художніх, філософських творах, склав гуманістичне світобачення. Гуманізм такої своєрідної культурної епохи, як Відродження, мав цілий ряд особливостей.

Важливу роль у формуванні ренесансного гуманізму відіграла антична традиція, схиляння перед досягненнями древніх греків і римлян. Гуманісти не просто дуже багато робили для збереження, вивчення древніх рукописів, пам'ятників мистецтва, вони вважали себе прямими спадкоємцями античної культури з її абсолютно іншим, ніж християнське, ставленням до життя.

Основною ознакою культури Відродження, на противагу церковно-феодальній культурі, є її світський характер. Люди Відродження піддавали критиці систему феодального світогляду, їм були чужі його ідеали і догми (ідея “гріховності” людини, її тіла, пристрастей і прагнень). Систему нових поглядів визначають як антропоцентризм (“антропос” грецькою - людина). Людина, а не божество стоїть в центрі світогляду гуманістів. Ідеал гуманістичної культури - всебічно розвинена людська особистість, здатна насолоджуватися природою, любов'ю, мистецтвом, досягненнями людської думки, спілкуванням з друзями. Один з італійських гуманістів того часу Піко делла Мірандолла услід за античним автором вигукував: “Велике чудо є людина!”. У своєму трактаті “Про достоїнство людини” він писав: “Бог створив людину, щоб вона пізнавала закони Всесвіту, любила його красу, дивувалася його величчю... Людина може рости, удосконалюватися вільно. У ній знаходяться начала найрізноманітнішого життя”.

Ще однією особливістю був індивідуалізм. Не походження людини, а її розум і талант, заповзятливість повинні забезпечити їй успіх, багатство, могутність. Індивідуалізм, який лежав у основі нового світогляду, був у прямій протилежності до феодального корпоративного світогляду, згідно з яким людина утверджувала своє існування тим, що була членом якої-небудь корпорації - общини в селі, цеху в місті і ін. Ідеалізованим вираженням раннього індивідуалізму було утвердження гуманістами цінності окремої людської особи і всього того, що з нею пов'язано. Це мало безперечно прогресивне значення.

Однак гуманісти схилялися насамперед перед “сильними” особистостями, їх ідеал мав на увазі лише вибраних і не поширювався на народну масу. Цей світогляд приховував у собі схильність до утвердження особистого успіху, самоутвердження будь-якою ціною.

Гуманісти пішли далеко вперед від філософських і моральних переконань феодально-церковної культури. Новий світогляд об'єктивно містив заперечення релігії: в центр світобудови ставилася людина, а не Бог, знання, а не віра. Однак не можна спрощувати взаємовідносини гуманістів і церкви. Вони не були атеїстами, їх критика не торкалася основ релігії, відкидалися лише крайнощі (вимога аскетизму, інш.). Серед гуманістів було багато духовних осіб (Микола Кузанський був єпископом, священиком став Франческо Петрарка), часто церковні сановники, в тому числі Папи римські, ставали меценатами. Багато творів мистецтва надихалося біблійними сюжетами. Нерідко художники, архітектори працювали на замовлення римського двору, збільшуючи вплив католицької церкви (Сикстинська капела, собор Св. Петра). Внутрішнє розкріпачення, вільнодумство цілком поєднувалося у гуманістів з вірою в Бога, конфлікту з католицькою церквою дуже довго не виникало[9, c. 97-98].

Характерними рисами ренесансного гуманізму в Італії протягом усього періоду його розвитку з XIV до XVI ст. є його практична орієнтованість та громадянська етика. У ранньому гуманізмі вибір морального ідеалу робився не на користь чернечої аскези, а на користь повнокровного життя у миру. Ці ідеї проголошував уже Ф. Петрарка. Він вважав, що тільки у громадському житті у повній мірі виявляється суть людини, яка за своєю природою є «соціальною істотою».

Громадянські риси італійського гуманізму початку й середини XV ст. яскраво виражені у творчості видатних флорентійських письменників і громадських діячів Леонардо Бруні, Джанноццо Манетті, Маттео Пальмієрі, Донато Аччайуолі. Спільним у їхніх поглядах є заклик дотримуватися принципу загального блага. Саме цим має вимірюватися будь-яка людська діяльність, слава, яка увінчує цю діяльність, цінність знання та зміст культури.

Особливий інтерес до етико-політичних проблем виявляв Леонардо Бруні. Він зробив переклад і написав передмову до «Політики» Арістотеля. Його творчість є прикладом зв´язку гуманістичних ідей з дійсністю, з суспільно-політичною практикою доби. Такий самий зв´язок демонструють і твори М. Пальмієрі, Дж. Манетті, Д. Аччайуолі.

Світська орієнтація гуманістичних ідей, співзвучність нової етики настроям сучасників особливо виразно виявилися у першій половині XV ст. І прикладом цього може бути творчість не тільки вищезгаданих флорентійських гуманістів, але й представників інших італійських міст — Риму, Мілану, Венеції, Неаполя. Варто згадати імена Поджо Браччоліні, Франческо Філельфо, Лоренцо Валли, Леона Баттіста Альберті.

У другій половині, і особливо у кінці XV ст. напрямок гуманістичної думки змінився, більший інтерес викликала релігія.

Етичні принципи громадянської активності, що були актуальними у період раннього гуманізму, за нових обставин придушення республіканських свобод поступилися місцем ідеалові споглядального життя.

Наприкінці XV ст. гуманістичний світогляд переживає певну кризу, що було зумовлено політичною ситуацією — встановленням диктатури Медичі у Флоренції. Людина, що була позбавлена політичної свободи, змушена шукати самотності, «свободи мудреця».

Гуманістам XVI ст. не вдалося естетично подолати суспільно-політичні суперечності сучасної їм дійсності. Це змусило їх відмовитися від концепції абсолютно вільної, самодостатньої й всемогутньої людини, що складала основу ренесансного світогляду. Гармонійна цілісність класичного стилю Відродження розпадалася. Йому на зміну прийшов стиль маньєризм, що відображав кризовий світогляд 20— 50-х pp. XVI ст. В італійській культурі Зрілого й Пізнього Відродження склалася парадоксальна ситуація. Та форма, яку приймав італійській гуманізм у — XV на поч. XVI ст., у своєму подальшому розвитку перетворюється на католицький єзуїтизм.


2. Гуманістичні напрями культури Відродження

Загалом Відродження — це теорія і практика гуманізму. Ренесансний гуманізм обґрунтовує новий ідеал людини — творчої особистості, здатної до самопізнання, покликаної пізнати і перетворити світ, відкрити себе і перетворити себе.

Не випадково в добу Відродження майже зникає відмінність між наукою (як пізнанням буття), практично-технічною діяльністю (яку називали "мистецтвом") та художньою фантазією. Інженер і митець — не лише умілець, технік (античність чи Середні віки), а й Майстер Творець.

Гуманізм Ренесансу — типова свідомість, для якої характерні вільнодумство та світський індивідуалізм.

Поняття "гуманізм" (лат. humanus — людський, людяний) філософська література трактує у двох значеннях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність; у вузькому — прогресивна течія західноєвропейської культури доби Відродження, спрямована 'На утвердження поваги, гідності й розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціального становища: городяни, які вивчали філософію, а також поети і художники. Об'єкт їх вивчення становила людина й усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти, котрі значною мірою визначали духовний клімат доби.

Між гуманізмом і неоплатонізмом Ренесансу простежується не лише єдність, а й тотожність. Зачинателем гуманістичного руху вважається італійський громадський діяч і демократ Колюччо Салютаті (1331-1404 pp.).

Утвердженню гуманістичних ідей сприяла діяльність Платонів-ської Академії у Флоренції (1459—1521 pp.). Відомо, що Платон 387 р. до н.е. заснував давньогрецьку філософську школу, яка згодом дістала назву Платонівська Академія (за іменем міфічного героя Академа, на честь котрого названо місцевість поблизу Афін, де засновано школу). Платонівську Академію очолював неоплатонік і світський філософ Марсіліо Фічіно (1433—1499 pp.). Він вважав, що для досконалого пізнання ідей Платона потрібно опанувати вчення Арістотеля. М.Фічіно переклав латинською мовою твори Платона, інших античних філософів і письменників. До складу Академії належали люди різні за соціальним положенням і фахом, — духовні особи, світські діячі, митці, республіканські правителі та ін.

Італійські гуманісти розробляли методологію практичної життєдіяльності людини. Ідеї гуманістів вплинули на діячів Католицької церкви. Наприклад, до гуманістів належали кардинал М.Кузанський, Е.Пікколоміні — Папа Пій II та ін. Серед представників папства були високоосвічені люди, які увійшли в історію Відродження як меценати і покровителі видатних митців.

Гуманісти приділяли увагу вивченню стародавніх мов, започаткували нову наукову галузь — класичну філологію, одну з найранніших різновидів філології, яка значно розвинулась у наступних століттях.

У межах нового світогляду розвивалась гуманістична історіографія. З гуманістичних позицій історики Відродження переглянули теологічну періодизацію історії. Відтоді, зокрема після виходу праці Ф.Бйондо "Історія з часу занепаду Римської імперії", виник поділ історії на давню, середньовічну і нову.

Характерні риси гуманістичного світогляду були властиві педагогічній та просвітницькій діяльності гуманістів. У середині XV ст. німецький винахідник Й.Гутенберг (1406—1468 pp.) започаткував книгодрукування в Європі, що сприяло поширенню гуманістичних ідей. У 1440—1450 pp. він видавав у Страсбурзі та Майнці книги навчального і популярного характеру. Найвідоміше його видання — Біблія у двох томах.

Діяльність Й.Гутенберга була відома і в Україні. Т.Шевченко згадував його у повісті "Прогулка с удовольствием и не без морали", I.Франко — у статті "Метод і задачі історії літератури".

Гуманісти критикували середньовічну схоластику, однак зробили виняток для Боеція — "батька схоластики", високо оцінюючи внесок філософа у збереження античної спадщини, за відродження якої самі боролись. Схоластичній системі освіти гуманісти протиставили виховання, яке розвиває людину розумово, фізично й морально. Достатньо згадати лише педагогічні ідеї Л.Бруні, Е.Пікколоміні та ін. Гуманісти виходили з того, що в процесі виховання й навчання діти мають набувати здатності мислити, пізнавати навколишній світ. Отже, педагогічна діяльність повинна брати до уваги особливості дитячого віку, індивідуалізувати виховання і навчання, позбутися тілесних покарань учнів.

Гуманізм — головна культурна течія Ренесансу. Це особливий тип гуманізму з характерним для нього філософсько-міфологічним, поетичним і навіть особистісним вільнодумством. Однак гуманізм Відродження, незважаючи на його прогресивність, був водночас непослідовним і суперечливим. Наголосимо на історичній трансформації різноманітних культурних явищ Ренесансу, передусім втіленні глибокої людяності в мистецтві, науці, моралі, психології, і наявності так званої зворотної сторони — титанізму. Саме стихійно-земний індивідуалізм об'єднував ці, на перший погляд, несумісні явища.

Унікальність культурних здобутків Ренесансу зумовила естетичний вимір усіх сфер суспільного життя — політики, придворного життя, побуту, повсякденного спілкування тощо. Художньо витончене співжиття особливо вирізняло Платонівську Академію наприкінці XV ст. В академістів існував своєрідний культ "вченої дружби". Поширеними формами спілкування були диспути, філософське листування, турніри, карнавали, обмін квітами, віршами, мадригалами.

Подібна естетизація суспільного життя відсутня в європейській культурі до і після Ренесансу, що засвідчує відсутність обмеженого, вузького практицизму в діячів Відродження. Адже саме ця культура висунула гуманістичний ідеал універсальної людини — homo universal — ідеал цілісної гармонійно розвиненої особистості.

Ренесансний гуманізм зумовив розвиток мистецтва. Основним об'єктом зображення в мистецтві стала людина, творчість якої гуманісти розглядали як найвищу цінність і мету буття.

Загалом гуманістичні ідеї доби Відродження становили суттєву опозицію феодалізму, сприяли утвердженню принципів демократії.

Відроджені в період Ренесансу на античній основі гуманітарні знання, що включали етику, риторику, філологію, історію, виявилися головною сферою у формуванні і розвитку гуманізму, ідейним стрижнем якого стало вчення про людину, її місце і роль в природі і суспільстві. Гуманістична етика висунула на перший план проблему земного призначення людини, досягнення щастя його власними зусиллями. Гуманісти по-новому підійшли до питання соціальної етики, У рішенні яких вони спиралися на уявлення про великий потенціал творчих здібностей і волі людини, про її широкі можливості побудови щастя на землі. Важливою передумовою успіху вони вважали гармонію інтересів індивіда і суспільства, висували ідеал вільного розвитку особистості і нерозривно пов'язаного з ним удосконалювання соціального організму і політичних порядків. Це надавало багатьом етичним ідеям і вченням гуманістів яскраво виражений характер. Багато проблем, що розроблялися в гуманістичній етиці, знаходять новий зміст і особливу актуальність у нашу епоху , коли моральні стимули людської діяльності виконують усе більш важливу соціальну функцію. Гуманістичний світогляд став одним із найбільш прогресивних завоювань епохи Відродження, що спричинив сильний вплив на весь наступний розвиток європейської культури.


Висновки

Ідеї гуманізму епохи Відродження, які розвивалися на вітчизняному ґрунті, були явищем, інтегрованим у загальноєвропейський процес. Наша культура підійшла до творення власних форм гуманізму, який існував в Україні у двох різновидах: по-перше, як аналог західноєвропейського Відродження; по-друге, у власних, національних формах, як породження розвитку попередніх культурно-філософських і теологічних традицій.

В цей час відбувається переорінтація від богопізнання до пізнання природи і людини, від теоцентризму до антропоцентризму, визнання самоцінності людини, звеличення її гідності і творчих можливостей. Повернення людині її відчужених і пересаджених на небо сутнісних сил було одночасно рухом від переважання релігійних елементів у культурі до розквіту світських.

Спираючись на етичні ідеї Платона, Арістотеля і переосмислюючи їх у дусі епохи Відродження, українські мислителі приходять до висновку, що щастя людина знаходить передусім у розумному і справедливо влаштованому земному житті, яке, на їхню думку, є прекрасним.

Фундаментальною у тогочасній духовній культурі нашого народу була ідея служіння загальному добру, батьківщині, народу, готовність іти заради них на найбільші жертви. Знаковим є те, що всі українські ренесансні гуманісти незалежно від конфесії (православні, католики, протестанти, а згодом і уніати) дбали про все вище сказане. Це сприяло становленню національної самосвідомості українського народу, осмисленню його історичного минулого з метою пошуків шляхів власного державотворення, дбання про розвиток національної культури не лише задля її збереження, а й заради забезпечення їй належного місця в європейському духовному процесі.


Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Антофійчук В. Культурологія: термінол. словник / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Вид. 2-ге, випр. і доп. — Чернівці : Книги-XXI, 2007. — 159с.

3. Афонін В. Культурологія: Навч. посіб. для самост. роботи студ. вищ. навч. закл. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології та кіно-, телемистецтва — Луганськ : Альма-матер, 2005. — 248с.

4. Білик Б. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К. : КНИГА, 2004. — 408с.

5. Герчанівська П. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". Мережа дистанційного навчання. — К. : Університет "Україна", 2003. — 323 с.

6. Гнатчук О. Культурологія: Навч.-метод. посібник / Буковинский держ. медичний ун-т. — Чернівці, 2007. — 202с.

7. Закович М. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / Микола Михайлович Закович (ред.). — К. : Знання, 2004. — 567с.

8. Захарченко Г. Культурологія: навч. посіб.. — О. : Одеський державний медуніверситет, 2007. — 240с.

9. Матвєєва Л. Культурологія: Курс лекцій:Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — К. : Либідь, 2005. — 512с.

10. Матвієнко Л. Культурологія: навч. посібник / Київський національний торговельно- економічний ун-т. — К. : КНТЕУ, 2007. — 285с.

11. Парахонський Б. О., Погорілий О. І., Йосипенко О. М., Собуцький М. А., Савельєва М. Ю. Культурологія: Навч. посібник / Національний ун-т "Києво-Могилянська академія" / О.І. Погорілий (упоряд.), М.А. Собуцький (упоряд.). — К. : Видавничий дім "КМ Академія", 2003. — 314с.

12. Пащенко Н. Культурологія. Теорія культури: Конспект лекцій / Київський національний ун- т будівництва і архітектури. — К. : КНУБА, 2006. — 136с.

13. Тюрменко І. І., Буравченкова С. Б., Рудик П. А., Береговий С. І., Кобилянський Є. Е. Культурологія: теорія та історія культури: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Національний ун-т харчових технологій / І.І. Тюрменко (ред.). — 2-е вид., перероб. та доп. — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — 368с.

загрузка...
Top