Етнографічна діяльність П. Чубинського

Вступ.

1. Біографічні дані П.Чубинського.

2. Етнографічна діяльність і спадщина П.Чубинського.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Постать Павла Чубинського посідає визначне місце в історії розвитку української етнологічної науки XIX ст. Широкому загалові він відомий як етнолог, фольклорист, поет, автор українського гімну. Окрім того, Павло Платонович — юрист, соціолог, перекладач, режисер, педагог, видатний громадський діяч, невтомній енергії якого українська наука завдячує виданням капітальних "Праць етнографічно-статистичної експедиції у Західно-Руський край" та заснуванням Південно-Західного відділу Російського Географічного Товариства — предтечі української академії наук. За визначенням його сучасника й однодумця Хведора Вовка: "Заслуги його такі значимі, що їх вистачило б на кількох професійних учених".

Павло Чубинський працював у надзвичайно складних умовах переслідування царським урядом української культури і за своє недовге життя встиг зробити стільки, що, за висловом його друга і співробітника Федора Вовка, його заслуг вистачило б і на декількох професіональних учених. Один лише вірш «Ще не вмерла Україна» зробив його ім’я безсмертним навіки.

Павло Чубинський відомий в науковому світі як етнограф - фолькльорист та автор гімну "Ще не вмерла Україна". А як географ - краєзнавець - маловідомий. Діяльність його тісно пов'язана з Російським географічним товариством, яке в той час відігравало значну роль в науково - культурному житті Росії.


1. Біографічні дані П.Чубинського

Павло Платонович Чубинський народився 27 січня 1839 року в містечку Бориспіль у небагатій дворянській родині. Закінчивши Другу київську гімназію, П. Чубинський вступив на юридичний факультет Петербурзького університету. Брав активну участь у діяльності української громади в Петербурзі, осередком якої стала редакція журналу "Основа", де працювали Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров.

У цей період П. Чубинський починає вивчати життя та побут, багату фольклорну спадщину українців, збирає матеріал для дисертації, публікує перші наукові дослідження ("Погуковщина", "Из Борисполя", "Несколько слов об обычае и о значении сказок, пословиц, песен для криминалиста" тощо).

Після участі Павла Платоновича у панахиді за вбитими під час варшавської патріотичної маніфестації та промови, яку він мав виголосити на могилі Кобзаря (опублікована в "Основі"), адміністрація Петербурзького університету визнала його неблагонадійним і виключила з університету.

П. Чубинський повернувся в Україну, жив у свого товариша на Чернігівщині. Тут він працював над дисертацією "Очерк юридических обычаев и понятий в Малороссии"3, яку блискуче захистив і здобув ступінь кандидата правознавства, а через вісім років отримав за неї срібну медаль Російського Географічного Товариства (далі — РГТ).

Повернувшись до Борисполя, вчителював у київському приватному жіночому пансіоні пані Ленц, продовжував дослідження в галузі народної культури, видав низку публікацій у часописі "Основа", надрукував перші поетичні твори. Через кілька років під псевдонімом "Павлусь" вийшла друком поетична збірка Павла Платоновича "Сопілка". У ній переважають фольклорні мотиви, що наближає її до народнопісенної творчості. Також вміщені переклади Б. Байрона, Г. Гейне, Ф. Рюкерта [7, c. 91].

У цей період (1861—1862 pp.) П. Чубинський мандрував Переяславщиною, спілкувався з селянами, надавав їм юридичні консультації. У липні 1862 р. разом з братами Синьогубами, Д. Богдановим та І. Касяненком здійснив подорож на могилу Шевченка, де виголосив промову. А у вересні 1862 р. написав пісню "Ще не вмерла України і слава, і воля", яка згодом стала гімном України6.

Все це, а також донос сусіда Чубинських поміщика Ф. Трепова про нібито підбурювання селян проти влади та зібрання таємного гуртка українофілів дало підстави петербурзькій слідчій комісії арештувати П. Чубинського та заслати його до Архангельської губернії. Друзі попереджали його про арешт і радили емігрувати, але Павло Платонович рішуче відмовився. "Він сказав, що не хоче ховатися, а з іншого боку — не відчуває за собою ніякого злочину, тому сподівається, що із заслання через якийсь час вдасться звільнитися, еміграція ж, ймовірно, буде вічною".

Архангельське заслання П. Чубинського тривало довгих сім років (1862-1869). Спочатку він перебував у місті Шенкурську — на півдорозі між Архангельськом і Вологдою. Наприкінці листопада 1862 р. він прибув до Архангельська, де відбулася його зустріч з губернатором краю М. Арандаренком. Останній, переконавшись у порядності й професіоналізмі П. Чубинського, призначив його слідчим суду міста Пінега.

Після того, як губернатором краю став М. Гартинг, П. Чубинського було переведено до Архангельська на посаду секретаря статистичного комітету, а невдовзі його призначили чиновником з особливих доручень при губернаторові. Ця посада дала можливість молодому дослідникові ознайомитися з Північним краєм. Згодом П. Чубинський став опікуватися будинками для сиріт і бездомних, редагувати місцеву газету "Архангельские губернские ведомости [10, c. 10].


2. Етнографічна діяльність і спадщина П.Чубинського

Працюючи в статистичному комітеті, Павло Платонович розробив та опублікував програми для збирання статистичних даних, склав програми з фольклористики, етнографії, промислів та ремесел, звичаєвого права тощо. У цей час він досліджує історичне та економічне минуле краю за архівними джерелами, займається науковою систематизацією статистичних даних, детальним дослідженням та описом Архангельської губернії.

1865 року П. Чубинський став одним із організаторів вшанування пам'яті М. Ломоносова з нагоди століття від дня смерті видатного вченого. Він ініціював відкриття на батьківщині вченого Ломоносівської школи, будівництво якої було здійснене за народні кошти. Було також порушене клопотання про встановлення Ломоносівської премії в архангельській гімназії8.

Взагалі ж спектр зацікавлень Павла Платоновича був досить широким: вивчення соляного, рибного промислів, торгівлі поморів з Норвегією, морського суднобудівництва, стану сплаву товарів річкою Юг, обробки щетини, смолокурного промислу, страхування суден та вантажів, діяльності Північно-Двінського теплоходного товариства, завдань і шляхів поширення освіти серед місцевого населення тощо. Низка його публікацій на цю тематику була вміщена в "Архангельських губернских ведомостях" за 1867—1868 pp. та "Отчетах о деятельности Архангельского статистического комитета" (1866). Чималий внесок був також зроблений ним у вивчення матеріальної культури, побуту та фольклорних особливостей карельського народу та лопарів.

Займався учений і розробкою проектів поліпшення економічного стану губернії — висловлював думку про необхідність побудови судноходних каналів, а також каналу, який би міг з'єднати Біле море з Балтикою. Його пропозиція побудувати залізницю, яка б з'єднала Північну Двину з В'яткою, була зреалізована через тридцять років.

Діяльність П. Чубинського в статистичному комітеті була помічена Імператорським Вільним економічним та Російським географічним товариствами. Йому доручили дослідити стан хлібного і лляного виробництва і торгівлі в Північному краї. Для виконання цього доручення вчений об'їздив Архангельську, Вологодську, В'ятську і, можливо, Пермську губернії. Незважаючи на стислий термін, — лише п ять місяців, П. Чубинський успішно виконав доручення. Його звіт "О состоянии хлебной торговли в северном регионе" вийшов друком 1868 року на трьохстах сторінках. У звіті розглядається не лише питання про хлібну торгівлю, а й проблема вирощування злаків на півночі, наводяться статистичні дані. Дещо пізніше був виданий і "Отчет о льноводстве, льняном производстве, льняной торговле в Северном районе" [8, c. 21-22].

Після розгляду в РГТ звіту П. Чубинського, автора запросили до Петербурга для отримання від нього деяких пояснень. За клопотанням керівництва РГТ, П. Чубинський прибув до Петербурга, де доповів про реалії російської півночі. А взимку 1869 року за сприяння П. Семенова-Тянь-Шанського з нього був знятий поліційний нагляд і дано дозвіл на "повсеместное жительство" на території усієї Російської імперії, крім Архангельської губернії.

Важливе значення діяльності П. Чубинського на Півночі у роки заслання неодноразово відзначалося і його сучасниками, і дослідниками пізнішого часу. Та й сам учений цілком усвідомлював вагу своїх праць для російської науки. В одному із своїх листів він зазначав, що сім років невтомно працював на Півночі й довів свою любов до російського народу.

У березні 1869 р. П. Чубинський повернувся в Україну. Його наукова діяльність в Архангельській губернії не лишилася непоміченою й принесла йому славу талановитого дослідника Російської Півночі. За визначний організаторський та науковий талант Павло Платонович був обраний членом-кореспондентом Імператорського Вільного економічного Товариства, членом-співробітником, а згодом дійсним членом РГТ (1869), московського Товариства сільського господарства, дійсним членом Товариства любителів природознавства, антропології й етнографії при Московському університеті (1867). РГТ присудило йому першу срібну медаль "на визнання особливої вдячності за корисні його праці, повідомлені Товариству" (1867) (друга медаль була присуджена 1970 р. за дисертацію, написану ще у студентські роки).

Повернувшись 1869 року в Україну, Павло Платонович розгорнув активну діяльність з організації експедиції в Західно-Руський край, яка була запланована РГТ ще в 1862 p., але так і не відбулась з ряду причин. П. Чубинський запропонував Товариству поглибити предмет вивчення експедиції — зосередити увагу не лише на дослідженні складу населення та різноманітних статистичних даних, але й на вивченні етнографічних та фольклорних матеріалів. За його пропозицією була розширена географія майбутньої експедиції: до раніше запланованого дослідження Південно-Західного краю були приєднані південні райони Гродненської й Мінської губерній, західні Люблінської й Сідлецької та пів-нічно-східна частина Бессарабії.

У Києві П. Чубинський знайшов багато ентузіастів, які підтримали його задум здійснити експедицію. Це, зокрема, члени "Старої громади", а також молодіжні громади у губернських центрах. За спогадами Хв. Вовка, П. Чубинський "...надзвичайно рельєфно познайомив нас з історією виникнення в І. Р. Географічному товаристві питання про експедицію в Західно-Руський край... Говорилося про наміри самого П. П. широко скористатися правом вимагати сприяння з боку місцевої влади, але головним чином про необхідність використати цю експедицію якомога ширше в інтересах етнографії всієї України, а не трьох тільки губерній Південно-західного краю... Згодом питання про експедицію в київських українських колах, а більш за все, зрозуміло, в "Громаді" зробилося не тільки черговим, але й домінуючим над усіма іншими. Всі почали розшукувати людей, які могли б бути корисними експедиції; деякі, наприклад Антонович і Михальчук, взялися за спеціальні дослідження, які потім увійшли до "Праць" експедиції" [3, c. 15].

Вирушаючи в експедицію, Павло Платонович розробив детальні маршрути своїх мандрівок, розіслав програми для збору етнографічних, фольклорних, статистичних даних, підібрав помічників. Щодо методу збору матеріалу, то у загальній передмові до "Праць" учений зазначає: "При етнографічному дослідженні можна діяти подвійним шляхом: або свої суб'єктивні враження викласти як результат спостережень, або збирати матеріали, що торкаються різних боків народного життя, даючи таким чином можливість кожному бачити народ незалежно від вражень спостерігача. Я обрав другий метод". У тій-таки передмові П. Чубинський мотивує необхідність детального обстеження Південно-західного краю відсутністю повного всебічного дослідження українців. Були окремі роботи (збірники пісень різних авторів та збірник приказок Номиса), але розпорошені по різних виданнях, і тому недоступні для ознайомлення. Мало значення й те, що багато пам'яток народної творчості зникало, народ забував їх.

Разом з помічником свою першу подорож П. Чубинський здійснив через Київський, Канівський і Черкаський повіти в міста і села Подніпров'я, далі по долині р. Рось на Житомирщину. Було охоплено кілька районів Поділля, після чого вони попрямували в Бессарабію, звідки через південь Поділля обстежили західно-волинські райони, заглибилися в українські поселення Холмщини, а звідти через південні білоруські райони, українське Полісся повернулись до Києва.

Взимку 1869—1870 pp. П. Чубинський з І. Чередниченком продовжили обстеження Київської, Мінської, Гродненської та Волинської губерній.

Улітку 1870 року вони вирушили у третю мандрівку, залучивши до експедиції В. Кравцова. Маршрут проліг через села Переяславського і Золотоніського повітів Полтавської губернії; Черкаський, Чигиринський, Звенигородський і Уманський повіти Київської губернії; Гайсинський, Ольгопільський, Балтський, Ямпільський, Могилівський, Летичівський, Аітинський, Вінницький і Брацлавський повіти на Поділлі, а завершили дослідники експедицію в Липовецькому, Сквирському, Васильківському повітах.

"Маса зібраного матеріалу, а також повідомленого мені, — величезна, завдяки співчуттю, зустрінутому експедицією в краї", — пише учений у передмові до свого майбутнього видання результатів експедиції. Під час подорожі було зафіксовано близько 4000 обрядових пісень, понад 300 казок, більш як у шістдесяти місцях зроблено записи говірок. Майже скрізь нотувалися відомості про заробітну платню, характер занять населення, рівень урожаю, лісову торгівлю, тютюнництво тощо [2, c. 5].

Наприкінці 1872 року П. Чубинський повідомив своїм друзям з київської "Громади" про давно задумане відкриття Південно-Західного відділу РГТ у Києві. У квітні 1872 року Павло Платонович звернувся з листом на ім'я президента Товариства, в якому аргументував потребу створення Відділу РГТ у Києві. Водночас було подано проект статуту Відділу, написаний на зразок інших, раніше створених відділів Товариства. За пунктом 2 цього статуту, Відділ має вивчати губернії Київської шкільної округи в усіх тих галузях, які є специфікою РГТ, "а особливо проводити досліди зі статистики й етнографії".

Рада РГТ, розглянувши проект статуту майбутнього Відділу, підтримала ідею створення нової наукової структури не відразу і з певними застереженнями, що були здебільшого пов'язані з браком фінансування. Проте після втручання міністра внутрішніх справ А. Тимашова і запевнень київського генерала-губернатора О. Дондукова-Корсакова в тому, що Відділ міг би приносити користь, маючи й невеликі кошти, 10 листопада 1872 р. Статут Відділу було затверджено15.

Відкриття Південно-Західного Відділу РГТ стало визначною подією у житті патріотично налаштованої інтелігенції, більшість якої складали члени київської "Громади", які отримали право "збиратися й відкрито займатися науковою ді-яльністю про Україну і для України".

Павло Платонович здійснив ряд проектів, що зміцнили авторитет новоствореного наукового осередку. Саме П. Чубинський зініціював створення наукової бібліотеки Відділу та історично-краєзнавчого музею. Уже через кілька місяців після відкриття Відділ мав 405 книжок та понад 800 музейних експонатів. На всі новонадходження писалися рецензії та анотації.

У кінці 1873 р. правління Відділу вирішило видавати періодичне видання "Записки Південно-Західного відділу РГТ", в яких публікувалися б усі "журнали засідань Відділу" та реферати членів Відділу. До першого тому "Записок" увійшли кращі матеріали за 1873 рік (О. Клоссовського — з кліматології Києва; В. Антоновича — про промисловість Південно-Західного краю у минулому столітті; Хв. Вовка — про народні назви рослин, повідомлені М. Симиренком; П. Чубинського — про село Сокиринці, а також записи кількох історичних переказів тощо).

Другий том містить статті з фольклористики (М. Драгоманова "Відголосок лицарських поезій у російських народних піснях", П. Іващенка "Релігійний культ південно-російського народу в його прислів'ях"), етнографії (П. Чубинського "Інвентар селянського господарства", М. Левченка "Кілька даних про житло та їжу південноросів"), освіти (М. Константиновича "Деякі дані про народну освіту в Південно-Західному краї") тощо. Крім того, тут знаходимо великий збірник буковинських пісень Г. Купчанка з доповненнями та вступним словом О. Аоначевського.

За задумом П. Чубинського, членами Відділу у червні 1873 року був обстежений ярмарок у Борисполі. Дослідники мали змогу придбати багато речей для майбутнього музею Відділу. Через кілька місяців Хв. Вовк сам дослідив ярмарки у Ніжині та Фастові, про що зробив згодом доповідь на черговому засіданні Відділу, "Про сільські ярмарки й кустарну промисловість", яка була вміщена у першому томі "Записок Південно-Західного Відділу РГТ" [1, c. 24-26].

Головне ж досягнення перепису полягало, за визнанням П. Чубинського, в тому, що результати його виявили київське населення "майже на 50% більшим, ніж вважалося офіційно". Крім того, майже половина киян назвала рідною мовою українську.

Незабаром за зразком київського були проведені переписи в Житомирі, Миколаєві та Феодосії. За допомогою та консультаціями до українських вчених зверталися працівники Північно-Західного Відділу, який, за прикладом киян, вирішив провести одноденний перепис у Вільно26.

З 14 серпня до 3 вересня 1874 р. у Києві було організовано НІ Археологічний з'їзд, який, за висловом О. Терлецького, приніс велику користь "українофільській справі в Росії"27. Так, щодо рефератів у галузі українознавства, які були прочитані на з'їзді, у своєму звіті П. Чубинський зазначає, що "якби не було з'їзду, реферати ці були б надбанням Відділу". Дійсно, всі їх автори були членами Відділу (В. Антонович, Хв. Вовк, М. Дашкевич, М. Драгоманов, П. Житецький, М. Константинович, П. Лебединцев, М. Левченко). Згодом усі доповіді, виголошені на з'їзді, були опубліковані у двотомному виданні праць з'їзду28.

До складу Відділу входили провідні діячі науки, освіти й культури 70-х років XIX ст., більшість з яких складали члени київської Громади. Вже на початку 1875 року серед дійсних членів Відділу було 8 членів наукових товариств і 21 професор вищих шкіл. Протягом 1874—1876 років їх число значно збільшилось. За свідченням відомого українського вченого Федора Савченка, "...можна було визнати, що в нормальних умовах державного існування товариство з таким міцним науковим осередком легко могло б бути визнаним в рангу найвищої наукової інституції країни".

Порівняно з іншими Відділами РГТ Київський вирізнявся національним складом, тоді як в усіх інших роботу проводили майже виключно приїжджі російські учені.

Протягом перших двох років існування Відділу його бібліотека збільшилася до 1000 книг і брошур з етнографії, статистики, діяльності земств, археології, історії географії, природознавства тощо, а музейний фонд складався з більш як 3000 експонатів (одягу, прикрас, іграшок, сільськогосподарських знарядь, колекцій монет, мінералів тощо)[6, c. 15-17].

Тим часом існування Південно-Західного Відділу РГТ було поставлене під загрозу. З кінця 1874 року почалося переслідування Відділу у шовіністичній пресі, ініціатором якого були В. Шульгін та М. Юзефович. У газетах "Киевлянин" і "День" з'явилися публікації, в яких члени відділу звинувачувалися у сепаратизмі, видання творів українською мовою називалося "безплодной и смешной забавой".

У першу чергу почалося переслідування П. Чубинського. Павло Платонович ще 11 вересня 1874 року відмовився від посади діловода і мусив наполягти на своєму звільненні 7 лютого 1875 p.; наступником його було обрано учителя О. Антеповича. Склав із себе повноваження і заступник голови В. Борисов, а невдовзі й Г. Галаган.

У травні 1876 р. Імператором Олександром II був підписаний сумнозвісний Емський указ (відомий також як "закон Юзефовича") про заборону друку українською мовою, а також публічного виконання пісень і вистав33. Над багатьма діячами Відділу нависла загроза розправи. Частина з них емігрувала за кордон (М. Драгоманов, Ф. Вовк, О Подолинський), інші були позбавлені роботи.

Отже, 7 липня 1876 р. Відділ було закрито, знищено тираж третього тому "Записок Південно-Західного Відділу РГТ", конфісковано матеріали до четвертого і п'ятого томів. Значна кількість першоджерельного матеріалу була передана до Петербурга, а матеріали етнографічно-історичного музею — до церковно-археологічного музею при Київській духовній академії. Бібліотеку розпорошили між приватними збірками, частина потрапила до редакції "Киевской старины", частина — до бібліотеки комерційного інституту34. Нині велика кількість матеріалу знаходиться в Санкт-Петербурзі в архіві РГТ, і лише незначна частина зберігається в архіві Центральної наукової бібліотеки НАН України. Хоча Південно-Західний відділ РГТ проіснував недовго, "...але за своєю життєдіяльністю і працездатністю він залишив по собі найсвітлішу пам'ять, і час його існування є однією з найяскравіших сторінок в історії культурного розвитку Південної Русі"36.

У 1876 році П. Чубинський змушений був виїхати разом з родиною до Петербурга, де працював чиновником у Міністерстві шляхів сполучення. Там він перебував протягом двох років. У квітні 1879 року за клопотанням керівника Міністерства К. Посьєта Павло Платонович повернувся в Україну.

В останні роки він тяжко хворів. Катастрофічно не вистачало грошей на лікування, та друзі приходили на допомогу. Помер Павло Чубинський 26 січня 1884 року. Поховано його у рідному Борисполі.

На сторінках періодичних видань того часу були вміщені некрологи. Через 30 років журнал "Украинская жизнь" вміщує добірку матеріалів пам'яті славетного вченого. С. Русова зазначала у своїй статті: "Ні постійні переслідування уряду, ні заслання до Архангельської губернії не змогли охолодити його відданості Україні".

Завдяки експедиції Чубинського збереглися матеріали про стан торгівлі в різних місцевостях, бджолярства, тютюнництва, виноробства, шовківництва, броварства. Але найцікавішими в «Працях» експедиції є численні записи свят, в яких найбільше розкривається душа українського народу, його художній геній [9, c. 8].


Висновки

Високо оцінив спадщину П. Чубинського М. Сумцов: "Після Чубинського з української етнографії з'явилися цінні праці Головацького, Іванова, Рудченка Грінченка, Манжури, Гнатюка, Франка, Яворницького, Новицького, Милорадовича, але жодна за повнотою і різносторонністю, за внутрішнім багатством змісту не може замінити "Праці" Чубинського..., закріпляючи таким чином за П. П. Чубинським міцну славу гідного сина свого народу, людини з чистим, благородним серцем і з великими історичними заслугами". На жаль, сьогодні очевидним є факт недостатнього заглиблення дослідників у творчу лабораторію вченого, розрізненість нарисів біографічного плану. Отже, нині існує нагальна потреба у детальному та всебічному дослідженні життєвого і творчого шляху П. Чубинського, належному поцінуванні його наукового доробку, висвітленні його визначної ролі у процесах розвитку вітчизняної науки.

Чубинський записав майже чотири тисячі обрядових пісень, триста казок, у шістдесяти місцевостях зафіксував і опрацював говірки, звичаї, повір’я, прикмети. З книг волосних та земських судів, староств та управ він вибрав тисячі справ, випадків та ухвал, які б вияскравлювали характерні типи взаємовідносин між людьми, виявляли залишки стародавніх звичаїв, повір’їв, звичаєвого права, дохристиянських вірувань українського народу, їх залишки й органічне поєднання староукраїнської, дохристиянської та християнської культур. Він скрізь фіксував рід та характер занять населення, відмінності в обробітку грунту, народні прикмети, за якими регламентується сільськогосподарське життя селянина. Особливу увагу вченого привертали головні події людського життя — народження, одруження, проводи в рекрути, смерть людини, і Чубинський на багатьох яскравих прикладах показав велику естетичну наснаженість і гуманістичну значущість обрядових дійств під час цих подій.


Список використаної літератури

1. Бріцина О. Фольклорна проза із зібрання П. Чубинського: історичні здобутки і сучасні проблеми дослідження //Народна творчість та етнографія. - 2004. - № 3. - C. 24-29

2. Гудзенко Л. Павло Чубинський - поет, перекладач, етнограф, фольклорист //Українська мова та література. - 2000. - № 177. - C. 5

3. Джус В. Невідомий Павло Чубинський //Закон і бізнес. - 1999. - № 22. - C. 15

4. Дудко В. Павло Чубинський і літературний фонд (1863р.)/ В.Дудко //Київська старовина. - 1999. - № 1. - C. 165-175.

5. Дудко В. Павло Чубинський і українська преса початку 1860-х рр.//Вісник Національної Академії наук України. - 1999. - № 3. - C. 37-42.

6. Коляда, І. П.П Чубинський : штрихи до історичного портрету. (До 135-ї річниці заснування Південно-Західного відділу Імператорського Російського географічного товариства) //Історія в школі. - 2008. - № 4. - C. 12-17.

7. Остапенко О. Павло Чубинський: нариси біографії і наукової творчості //Народна творчість та етнографія. - 2004. - № 4. - C. 91-97

8. Павло Чубинський. До 170-річчя від дня народження //Краєзнавство. Географія. Туризм.. - 2009. - № 5. - C. 21-22

9. Чемерис В. Київ, Велика Васильківська, 122: (Про Павла Чубинського) //Літературна Україна. - 1999. - 25 березня. - C. 8

10. Шпак В. Павло Чубинський. Забута доля //Урядовий кур'єр. - 2006. - 23 вересня. - C. 10

загрузка...
Top