Етапи розвитку та основні пам’ятки мистецтва Стародавнього Китаю

Вступ.

Розділ 1. Основні етапи розвитку мистецтва стародавнього Китаю.

1.1. Періодизація етапів розвитку культури Стародавнього Китаю.

1.2. Період Шан (Інь).

1.3. Період Чжоу і Чжанго.

1.4. Період Цінь.

1.5. Династія Хань.

Розділ 2. Унікальність китайської культури: ритуал та етика в традиційному Китаї.

2.1. Релігійно-філософські вчення: конфуціанство, даосизм, буддизм.

2.2. Своєрідність мистецтва: триєдність каліграфи, поезії та живопису.

2.3. Китайська сім'я: традиції й тенденції.

2.4. Розвиток науки стародавнього Китаю. Голковколювання та припікання в китайській медицині.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Китайська культура бере свій початок у глибокій давнині. Зародження китайської цивілізації належить до часів царств І Пан (середина II тис. до н. е. — XII ст. до н. е.) та Чжоу (XII—III ст. до н. е.). Тоді були накопичені первинні наукові знання. Китайці знали місячний календар, поділяли рік на чотири сезони, фіксували сонячні та місячні затемнення, виділяли сузір'я. У давніх китайських літописах збереглися записи про астрономічні спостереження, цінність яких підтвердилась сучасною астрономією. У IV ст. до н. е. вчений Ши Шень упорядкував перший в світі зоряний каталог.

Вплив китайської культури можна простежити також в літературі та мистецтві Заходу. Дехто вважає, що добре відома казка "Попелюшка" — це західний варіант легенди "Ю Ян Цза Цзу", написаний Дунь Ченши у танську епоху. Китайська класична п'єса "Сирота з роду Чжао" була перекладена на англійську, італійську та французьку мови. Під її впливом Вольтер написав п'ятиактну п'єсу "Китайська сирота", в якій виклав норми конфуціанської моралі. Таких прикладів можна навести досить багато.

Однак не слід забувати, що Китай і Захід взаємно впливали один на одного. В той час як Захід відчував вплив культурної спадщини Китаю, останній переймав наукові та технічні досягнення Заходу, його філософські й художні ідеї. Все це сприяло зміцненню зв'язків і взаємостосунків між культурами світу.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси розвитку та основні пам’ятки мистецтва Стародавнього Китаю.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

  • визначити періодизацію етапів розвитку культури Стародавнього Китаю;
  • охарактеризувати унікальність китайської культури;
  • дослідити своєрідність китайського мистецтва;
  • виявити розвиток науки стародавнього Китаю.

Наукова новизнароботи полягає в тому, що на основі аналізу різнопланових джерел розглядається проблема етапів розвитку мистецтва стародавнього Китаю.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси мистецтва Стародавнього Китаю.

Предметом дослідженнявиступають етапи розвитку мистецтва стародавнього Китаю.


Розділ 1. Основні етапи розвитку мистецтва стародавнього Китаю

1.1. Періодизація етапів розвитку культури Стародавнього Китаю

З більшою підставою, ніж про будь-яку культуру, можна говорити про культурну єдність, своєрідність і замкненість культури, яка сформувалася в Стародавньому Китаї і майже без змін проіснувала аж до ХVII ст. н.е. Основні періоди (епохи) в історії Стародавнього Китаю традиційно носять назви династій і царств:

Шан (або Інь) – XVI – XI ст. до н.е.

Чжоу і Чжанго – XI – III ст. до н.е.

Цінь – 221 – 207 рр. до н.е.

Хань – 206 – 220 рр. до н.е. [12 c.108]

1.2. Період Шан (Інь)

Найдавніші племена на території Китаю селилися, як і в інших давньосхідних цивілізаціях, у долинах великих рік, головною з яких була Хуанхе. Одне з цих племен, яке себе називало Шан (сусіди дали йому ім'я Інь), змогло ближче до середини II тисячоліття до н.е. створити першу державу. Саме в цей період починають закладатися основи Давньокитайської культури. Було винайдено шовкопрядіння, бронзоливарну справу, ієрогліфічну писемність, зародилися основи містобудування.

Правителі держави – вани (князі) – одночасно вважалися верховними жерцями. При їх дворі працювали вчені, які вели літописи, спостерігали небесні явища, добре знали історичні події минулого. Велика увага приділялася астрономії. Була встановлена тривалість місяця з 29,5 дня і сонячного року з 366 днів. У календарі були чітко визначені сезони року. Місяць поділявся на декади – повний складався з 30 днів, неповний – з 29.

Іньська писемність з'являється в досить розвиненому вигляді, що дає можливість відносити її виникнення до більш раннього періоду. Найдавнішими є гадальні написи XIV – XI ст. до н.е. Існувало понад 3,5 тис. ієрогліфів, 2,5 тис. з яких збереглися і до наших днів. Для письма використовували гладку поверхню панцирів черепах і кісток тварин, а також довгі тонкі дерев'яні або бамбукові планки, які з'єднувалися потім шнурком або ременем.

Крім виникнення писемності, іньськая епоха ознаменувалася низкою важливих історико-культурних процесів, які багато у чому визначили подальший хід розвитку китайської цивілізації. Було винайдено бронзоволиварне виробництво, а в основній сфері господарської діяльності здійснився перехід від мотичного до пашенно-підсічного землеробства з використанням сохи. Тоді ж проявилися всі основні особливості земельного господарювання Китаю: заняття переважно землеробством і нерозвиненість скотарства.

На іньську епоху припадає формування основ соціально-економічного й політичного устрою місцевої державності. Пізня Іньбула централізованим державним утворенням із сильною верховною владою і строго ієрархічною соціальною структурою, що складається з двох основних для китайського суспільства станів: аристократії, очолюваної кланом правителів (ван-цзу) і простого народу, тобто безпосередніх землекористувачів.

У культурі іньської епохи відбувалося формування вихідних для китайської цивілізації світоглядних моделей, ідеологічних комплексів і ментальних констант. Інь, як і більшість ранньоземлеробських держав, спиралася у своїй еволюції на родоплемінні звичаї, що знайшло відбиток, насамперед, у міфології. Вона досить неясна, як і культ верховного божества — Шанді.

На відміну від багатьох сучасних йому аналогів у інших культурах, родоначальник іньців не мав ні обличчя, ні культових центрів, ні священнослужителів, ні захоплюючої таємничої біографії. Шанді — першопредок. Тому його нащадкам нічого було заглиблюватися в містику метафор і галюцинацію переживань, щоб виявити його сутність. Він — раціоналістична абстракція, необхідна для нормальної життєдіяльності суспільства. Саметоді сформувалася основа практично-раціональної релігійності китайців, де культовому ритуалу відводили роль бюрократичного акту.

Найдавніші твори китайського мистецтва датуються III тисячоліттям до н.е. Вони представлені в основному керамікою, виготовленою на гончарному крузі. В епоху Інь поширюються бронзові предмети. Найчастіше зустрічається бронзовий посуд для жертвоприношення з рельєфною поверхнею і зображеннями тварин.

Значну роль у житті шанського суспільства відігравала релігія. У всіх явищах природи давні китайці бачили волю духів і богів. Вони порівнювали з божествами грім, вітер, дощ тощо. Існував також культ предків. Верховним божеством вважали Небо, яке уявляли у вигляді кола, землю зображали у вигляді квадрата, в центрі якого поміщали свою батьківщину. Тому свою країну вони і назвали Піднебесною або Серединним царством. [4 c.279-287]

1.3. Період Чжоу і Чжанго

У XI ст. до н.е. державу Шан завоювали племена Чжоу. Недовгий розквіт змінився роздробленістю і міжусобними війнами – епохою Чжанго – “Ворогуючих царств” (V – III ст. до н.е.).

Безперервні війни сприяють нагромадженню військового досвіду. Фундатором військової теорії вважається Сунь Цзи. Його “Трактат про військове мистецтво” став каноном військової науки свого часу і досі вважається класикою військово–стратегічної думки.

В епоху Чжоу продовжився бурхливий розвиток астрономії. З'явилися нові прилади для визначення координат небесних світил – армілярні сфери. За 600 років до н.е. було введено сонячно–місячний календар. На 350 р. до н.е. вченим стало відомо, що тривалість сонячного року – 365,25 доби, а місячного – 295 діб. Знаки 12 тварин служили для позначення “земних гілок” циклу в 600 років. У IV ст. до н.е. вченим Ші Шенєм було складено перший у світовій історії зоряний каталог, що включав 800 світил. Починаючи з 240 р. до н.е. точно відмічалася кожна поява комети, відомої зараз під назвою Галея.

Значними були досягнення давньокитайських медиків. Частина їх методів лікування не втратила своєї актуальності за наших часів: голкотерапія, пульсова діагностика, припікання тощо.

У періоди Чжоу і Чжанго формується китайська філософія. Виникають матеріалістичні переконання, в основі яких лежали уявлення про п'ять першоелементів (“стихій”) природи: води, вогню, металу, дерева, землі. Одночасно відбувається становлення головних принципів вчення про протилежні і взаємопов'язані сили Інь і Ян, дія яких розглядалася як причина руху і мінливості в природі. Це знаходить своє втілення в стародавньому літературному пам'ятнику Китаю – “Книзі перемін” (XII – VI ст. до н.е.).

У VI – V ст. до н.е. зароджуються даосизм і конфуціанство. Засновником даосизму вважається мудрець Лао–цзи. У центрі його вчення – поняття Дао (“Шлях”), якому підлеглий весь світ і яке є основою та джерелом всього сущого. Весь Всесвіт має своє Дао і перебуває у постійному русі, в постійній зміні, підкоряючись природній необхідності. Поведінка людини також повинна керуватися природними законами, вона не повинна втручатися у природний плин життя, інакше це призведе до хаосу. Засуджуючи багатство, розкіш, знатність, виступаючи проти жорстокості і свавілля, насильства і воєн, Лао–цзи, проте, проповідував відмову від боротьби, висував теорію “недіяння”, ненасильницького споглядання.

Конфуціанство виникло як етико–політичне вчення і надалі набуло значного поширення. Основоположник вчення Кун Фу–цзи (551 – 479 рр. до н.е.) вважав вічним встановлений Небом порядок, закликав шанувати традиції в сім'ї і державі, ставлячи понад усе виховання людини. Він розробив цілу систему правил і норм поведінки людини – Ритуал, згідно з яким треба шанувати предків, поважати старших, прагнути до внутрішнього самовдосконалення. Покірність молодших старшим і народу володарям вводилася у вічний і непорушний закон. Будь-які докорінні зміни засуджувалися. Конфуціанське вчення здобуло популярність серед родової знаті, яка не бажала змін у суспільстві. Проте імператори династії Цінь досить жорстоко боролися проти нього, і тільки у Шаньській імперії конфуціанство стало офіційною державною ідеологією (і було такою до початку ХХ ст.!).

До літератури чжоуського періоду належать названа вище “Книга перемін”, а також “Книга пісень” – пам'ятник найдавнішої народної поезії, до якої входить 305 поетичних творів, і “Книга історії” – збірник офіційних документів та описів історичних подій. Всі вони визначили подальший розвиток літератури і поезії.

Це стосується і творчості Цюй Юаня (340 – 278 рр. до н.е.). Він походив зі знатного аристократичного роду, але конфліктував з придворними сановниками, що і відбилося на його поезії. Багато його творів мають сатиричний характер. Цюй вважається основоположником літературної поезії і по праву називається першим видатним поетом Китаю.

У період Чжоу значно розширюється коло ремесел, з'являється безліч предметів декоративно–прикладного мистецтва, створених висококваліфікованими майстрами: бронзові дзеркала, вироби з нефриту, лакові вироби тощо. Виробництво лаку, до речі, в той час було відоме тільки в Китаї. В цей же час у Китаї ведеться розробка родовищ руд заліза, міді, олова. Тут вперше починають видобуток соляних розчинів за допомогою свердловин, які бурять на глибину до 900 м. [6 c.49-54]

Музичне мистецтво спочатку виконувало ритуальні функції. В чжоуський період пісні і танці відокремлюються, удосконалюються техніка музичної гри і музичні інструменти. Китайці казали: “Слова можуть обманювати, люди можуть прикидатися, тільки музика не здатна на це”.

1.4. Період Цінь

У недовгий період правління династії Цінь припинилися міжусобні війни, Китай об'єднався. Імператор Цінь Ші–Хуанді розпочав грандіозне будівництво: були прокладені нові дороги, прориті канали, столиця імперії Сяньян обнесена могутніми мурами. Але головне будівництво розгорнулося на півночі, де Китай постійно діймали кочові племена. Щоб обмежити їх проникнення на територію Ціньської імперії, почалося зведення знаменитої Великої Китайської стіни. Роботи велися протягом 10 років безперервно – і вдень, і вночі. В цілому на спорудженні стіни працювало близько 2 млн. людей. Загальна довжина її становила майже 4 тис. км, кожні 60–100 метрів над стіною здіймаються вежі. Висота стіни досягала 10 метрів, а ширина була така, що по ній вільно могли проїхати 5–6 вершників.

З розмахом будувалася і гробниця Цінь Ші–Хуанді. Вона оточена двома рядами високих стін, які створюють в плані квадрат (символ землі). На відстані півтора кілометра від гробниці прориті одинадцять підземних тунелів, де розташовувалося “військо”, виліплене з глини. Кожний воїн був виконаний у натуральну величину і наділений індивідуальними рисами.

У часи Цінь-ши-хуан-ді був розроблена і запроваджена ужиття низка глобальних господарсько-економічних і політичних реформ, у ході яких були створені законодавча база й управлінські структури, що забезпечували функціонування імперської верховної влади. До числа найважливіших реформаторських акцій Цінь-ши-хуан-ді належать уніфікація системи мір і ваги, писемності й грошової системи, будівництво єдиної мережі казеннихдорігзагальною довжиною 8000 км. Усе це сприяло врегулюванню товарно-грошових відносин і їх повному підпорядкуванню державному контролю.

З ціньською епохою пов'язано багато досягнень китайської цивілізації у галузі раціо-нальнихзнаньі виробничоїдіяльності. Саме до неї належать такі видатні пам'ятники культури й інженерно-технічноїдумки Древнього Китаю, як Велика китайська стіна і Великий китайський канал. Велика китайська стіна — єдина зі збережених до наших днів архітектурна споруда, що дає уявлення про рівень розвитку містобудування й інженерного мистецтва того часу. За повідомленням оригінальних джерел, її будівництво велося протягом 10 років силами 200 000 каторжан і 100 000 солдата армії імператора Цінь-ши-хуан-ді.

Вона є відносно простою за структурою, зведена із землі й каменю з використанням більш давніх фортифікаційних споруд — земляних валів, насипаних ще в V – ІV ст. до н.е. на північних і північно-східних кордонах царств Янь і Чжао, а потім облицьована цеглою. Безпосередньо в ціньську епоху була побудована лише одна з ділянок Великої китайської стін и довжиною у 750 км. її спорудження неодноразово відновлювалося у наступні історичні періоди аж до XIV-XV ст., коли її довжина була доведена до 3100 км. В остаточному своєму вигляді Велика китайська стіна має такі параметри: висота стіни коливається від 5 до 7 м, ширина —від 6 до 10 м.[2 c.147-153]

1.5. Династія Хань

Новий розквіт культури і мистецтва Китаю починається з утвердженням династії Хань. Масштабні гідротехнічні роботи, будівництво палаців, храмів, гробниць вимагали значних математичних знань. У I ст. н.е. було створено трактат “Математика в десяти розділах”, який узагальнив знання в цій галузі за декілька віків. Тут уперше зустрічаються від'ємні числа і даються правила операцій над ними.

Новий крок уперед робить астрономія. У 27 р. до н.е. було зроблено перший запис про спостереження сонячних плям. Найвидатніший астроном старовини Чжан Хен (78 – 139 рр. н.е.) зумів нарахувати 2,5 тис. зірок, розташованих в 124 сузір'ях. Він створив перший у світі небесний глобус, що відтворював рух небесних тіл, винайшов перший сейсмограф.

Тоді ж з'явився компас, що мав вигляд ложки, яка лежить на металевій пластині і вказує ручкою на північ. Набули поширення зубчате колесо і водяний млин.

Китайці цього періоду були чудовими будівельниками і архітекторами. Зведення будівель на 2–3 і більше поверхів з багатоярусним дахом, критим кольоровою черепицею, було звичайною справою. Подібний тип будівель увійшов в архітектурну традицію і зберігся в Китаї на довгий час.

Ханьське образотворче мистецтво різко відрізнялося від символічного мистецтва минулих періодів. Для нього характерне більш реалістичне трактування сюжету й образів. Винятковий інтерес являють скульптурні рельєфи з Шаньдуна і Сичуані, знайдені в могильних склепах. Тут, крім релігійних і міфологічних сюжетів, зображені побутові сцени.

Триває прогрес писемності. Замість загостреної палички, яка служила для письма лаком на бамбукових і дерев'яних планках, почали використовувати волосяний пензель. На рубежі нашої ери в Китаї була винайдена туш, а потім стали користуватися графітом. Нарешті, в І ст. н.е. китайці винайшли папір. Традиція приписує честь його винаходу євнуху імператорського палацу Цай Луню. З II ст. н.е. папір набуває великого поширення, остаточно витісняючи бамбукові планки і шовк. До Європи він потрапить лише у Середньовіччі.

Імператори протегували літературі і мистецтву. При імператорському дворі була створена багата бібліотека, організована Музична палата, де збиралися і оброблялися народні мелодії та пісні. Діяльність Музичної палати заклала основи нової традиції ліричної поезії.

Сима Цянь (145 – 86 рр. до н.е.) вважається батьком китайської історичної науки і одночасно класиком китайської прози. Його “Історичні записки” складаються з 130 розділів і викладають історію Китаю з найдавніших часів. Досить сказати, що всі подальші китайські історичні праці будувалися за їх зразком, у тому числі і праця іншого ханьського історика – Бань Гу. Його твір “Історія Старшої династії Хань” охоплює 230 років, починаючи від першого ханьського імператора.

Картина культурного життя Ханьської імперії буде не повною, якщо не сказати про проникнення до Китаю буддизму. Він вніс новий струмінь у розвиток китайської філософії і сильно вплинув на китайську культуру. З'явилися буддійські монастирі, скельні ансамблі. Але буддизм набирає тут нової форми – чань–буддизму (пізніше в Японії він став називатися дзен–буддизмом). Однак особливого розвитку все це набуде вже в рамках Середньовіччя.

Цей період є часом упорядкування і кристалізації всього накопиченого у попередні епохи культурного розвитку. Створюються класичні праці у галузі філософії, літератури, права, історії. Кодифікуються закони, уніфікуються міри і ваги. Започатковується система державних іспитів для претендентів на адміністративні посади.

Прагнення китайської держави до централізації торкнулося і культури, зокрема художньої. У період імперії Хань була зроблена спроба зібрати всі давньокитайські пам'ятники літератури, систематизувати їх, прокоментувати все, що залишилося від спадщини більш ранніх часів. У цей час складаються перші словники, зароджується історична проза, в якій не тільки описуються ті чи інші події, але і діють особистості. Історик Сима Цянь вважається засновником жанру літературного портрету. Після нього письменники Китаю починають викладати династичну історію Піднебесної у послідовній зміні правлячих осіб та їхніх родин, наближених, сановників і мудрих радників.

До управлінського апарату імперії, серед інших, входило відомство, відповідальне за організацію загал ьнодержавних культів (на противагу місцевим). Була створена му-зична палата, де збиралися й оброблялися народні пісні, тому збереглася величезна кількість давніх пісенних творів. їм теж наслідували поети, створюючи пісні про любов, про повсякденні справи, світські твори, казкові і містичні вірші.

Результатом копіткої роботи китайської думки цього періоду є папір із деревного волокна і туш,шовки унікальна лакова технологія, сейсмограф, компас тощо.

Характерні риси мистецтва ханьського періоду — простота і сувора лінійна симетрія. Краса досягається елегантністю, чистотою і суворістю форм. Для епохи Інь і Чжоу були типовими монументальні ритуальні вази. Ханьский період характеризується, насамперед, бронзовими дзеркалами, прикрашеними чудовим різноманітним орнаментом. Вони клалися у могили з метою захисту небіжчика від злих духів.

Найцікавішими пам'ятками ханьського періоду є знамениті кам'яні барельєфи і настінний живопис поховальних камер, уперше знайдених у Шаньдуні і Сичуані. Ханьські поховальні споруди досягають знач них розмірів. Я к правило, це комплекси підземних камер, облицьовані кам'яними плитами або цеглою. Кам'яні плити вкриті різьбленими зображеннями, що нагадували мертвому про його діяльність на землі, або відображали улюблені ним історичні й міфологічні сюжети. [9 c.302-314]


Розділ 2. Унікальність китайської культури: ритуал та етика в традиційному Китаї

2.1. Релігійно-філософські вчення: конфуціанство, даосизм, буддизм

У конфуціанстві поняття лі ("етика-ритуал", що охоплює споріднені поняття, "правила поведінки", "обряд", "звичай", "благопристойність" та ін.) стало вищим символом ритуалізованої етики, перетворилося у найзагальнішу характеристику правильного, навіть ідеалізованого соціального устрою та поведінки людини: "Правитель керує підданими за допомогою лі", "Подолання себе та звернення до лі є гуманністю. У той день коли переборюють себе і звертаються до лі, Піднебесся повернеться до гуманності..."

Неможливість вичленити етику з синкретичного комплексу норм, що охоплювали мораль, звичаєве право, обряди, звичаї, церемонії, ритуали й ін., та її практичне злиття з ритуалом і з "моральною теорією людських дій" допомогли конфуціанству, цьому спочатку суто філософському вченню, поступово оволодіти й релігійними функціями, ефективно використовуючи в своїх проповідях не лише розум, а й віру.

Із надбанням потужних соціальних та духовних санкцій (офіційно-державною, раціонально-філософською, емоційно-психологічною, релігійною) конфуціанські та конфуціанізовані етико-ритуальні норми і цінності стали незаперечно обов'язковими для всіх членів суспільства — від імператора до простолюдина.

Соціальне функціонування цих норм являло собою суворий автоматизм набутого з колиски стереотипу. В цьому й полягала головна сила "китайських церемоній", що чітко диктувалися кожному китайцеві відповідно до його статусу, який, До речі, міг змінюватися. Простолюдин у Китаї не раз ставав навіть імператором, тим більше він міг стати даосом, буддійським монахом, а пізніше — мусульманином або християнином. Але в одному китаєць завжди, від народження д0 смерті, залишався принципово незмінюваним: вільно чи ні свідомо чи несвідомо він мусив бути носієм незмінних принципів конфуціанізованого комплексу етико-ритуальних норм.

Специфіка релігійної структури та психологічних особливостей мислення, всієї духовної орієнтації в Китаї являється багато в чому. Тут є вище божественне начало — Небо. Але китайське Небо — це не Яхве, не Ісус, не Аллах, не Брахман і не Будда. Це вища верховна загальність, абстрактна й холодна, сувора й байдужа до людини, її не можна любити, з нею не можна злитися, її неможливо наслідувати, як і немає сенсу нею захоплюватися. Щоправда, в системі китайської релігійно-філософської думки існували, окрім Неба, ще й Будда (уявлення про нього прийшли до Китаю разом з буддизмом з Індії на початку нашої ери) і Дао (основна категорія релігійного та філософського даосизму), причому Дао в його лаоському трактуванні (існувала й конфуціанська інтерпретація Дао у вигляді Великого шляху істини та Добропорядності) був близьким до індійського Брахману. Однак не Будда й не Дао, а саме Небо завжди було центральною категорією верховної загальності в Китаї.

Для традиційної китайської культури не характерний зв'язок типу "бог — особа", прямого чи представленого фігурою жерця, богослова, як це було притаманне іншим культурам. Тут зв'язок принципово іншого типу: "Небо як символ вищого порядку,— земне суспільство, засноване на добропорядності", опосереднена особа правителя, на якого зійшла небесна благодать. Цей імператив, стократно посилений конфуціанством, на тисячоліття визначив розвиток Китаю та його культури. Як відомо, основний зміст учення Конфуція зводився до проголошення ідеалу соціальної гармонії та пошуків засобів досягнення цього ідеалу, еталон якого сам мудрець вбачав у правлінні легендарних мудреців давнини — саме тих, що прославилися добропорядністю. Виступаючи з критикою свого віку й високо ставлячи століття минулі, Конфуцій на основі такого протиставлення створив ідеал абсолютної людини, якій мають бути притаманні гуманність й почуття обов'язку. Конфуціанство з його ідеалом високоморальної людини стало однією з підвалин гігантської централізованої імперії з потужним бюрократичним апаратом.

Однак ні суспільство загалом, ні людина зокрема, як би вони не були скуті офіційними догмами конфуціанства, не могли завжди керуватися тільки ними. Адже за межами конфуціанства залишалося містичне та ірраціональне, що завжди цікавило людину. Екзистенціальна функція релігії в цих умовах випала на долю даосизму (філософія Лао-цзи, старшого сучасника Конфуція) — вчення, що ставило за мету розкрити перед людиною таємниці світобудови, вічних проблем життя та смерті. У центрі даосизму — вчення про великого Дао — всезагальний Закон й Абсолют, що панує скрізь і всюди, завжди й безмежно. Його ніхто не створював, але все походить від нього. Небачене й нечуване, недоступне органам почуття, безіменне та безформенне, воно дає початок, ім'я та форму всьому на світі, навіть велике Небо наслідує Дао. Пізнати Дао, слідувати йому, злитися з ним — у цьому смисл, мета й щастя життя. Даосизм набув популярності в народі та прихильності імператорів завдяки проповіді довголіття й безсмертя. Грунтуючись на ідеї, що тіло людини є мікрокосм, подібне до макрокосму (Всесвіту), даосизм запропонував ряд рецептів досягнення безсмертя: 1) обмеження до мінімуму в їжі (шлях, вивчений у досконалості індійськими аскетами-самітниками); 2) фізичні вправи та вправи для дихання, починаючи від невинних рухів та поз до інструкції щодо спілкування між статтями (тут відчувається вплив індійської йоги); 3) здійснення більше тисячі добропорядних учинків; 4) вживання пігулок та еліксирів безсмертя. Не випадково захоплення чарівними еліксирами та пігулками в середньовічному Китаї викликало бурхливий розвиток алхімії.[1 c.79-85]

У II—ІІІ ст. в Китай потрапляє буддизм. Головне в ньому — те, що пов'язане з полегшенням страждань у цьому житті та зі спасінням, вічним блаженством у майбутньому житті, — сприйняв простий народ. Верхи ж китайського суспільства, й насамперед інтелектуальна еліта, почерпнули з буддизму значно більше. На основі синтезу ідей та уявлень, запозичених із філософських глибин буддизму, традиційної китайської думки з конфуціанським прагматизмом, і виникла в Китаї одна з найглибших та найцікавіших інтелектуальних течій світової релігійної думки — чань-буддизм (ян, дзен), що й досі залишається привабливою.

Буддизм проіснував у Китаї майже два тисячоліття, змінившись у процесі пристосування до китайської цивілізації. Він значно вплинув на традиційну китайську культуру, що найбільш наочно виявилось в мистецтві, літературі і особливо в архітектурі (скельні комплекси, витончені пагоди та ін.).

У політичній історії Китаю, розвитку китайської державності та функціонуванні політичної культури імператорського Китаю значну роль відіграли легізм та конфуціанство. Легісти були головною силою, що протистояла конфуціанству саме у сфері соціальної політики та етики. Доктрини легізму, його теорія й практика в ряді важливих пунктів кардинально протилежні тому, що пропонувало конфуціанство. На відміну від конфуціанців з їх приматом моралі й звичаєвого права, закликом до гуманності та усвідомленням почуття обов'язку, культом предків та авторитетом особи мудреця, законники-легісти, будучи реалістами, в основу своєї доктрини поставили безумовний примат закону, сила й авторитет якого повинні триматися на дисципліні палиці та жорстоких покараннях. Ні сім'я, ні предки, ні традиції, ні мораль — ніщо не може протистояти законові, усе мусить схилятися перед ним. Закони розробляються мудрими реформаторами, а видає їх та надає їм сили володар. Він єдиний, хто може постати над законом, але й він не повинен робити цього. Здійснюють закон й впроваджують його норми у життя міністри й чиновники, слуги володаря, які від його імені керують країною. Шанування закону й адміністрації забезпечується суворою системою кругової поруки та перехресних доносів, яка, в свою чергу, тримається на страхові суворого покарання за дрібні проступки. Покарання за непокірність урівноважується заохоченням за слухняність. Ті, хто добивалися успіху в землеробстві або ж у військовій доблесті (лише ці два види занять вважалися легістами гідними, інші ж, особливо торгівля, переслідувалися), могли розраховувати на присвоєння чергового рангу, що підвищувало їх соціальний статус.

Істотно те, що конфуціанство робило ставку на високу моральність та давні традиції, тоді як легізм над усе ставив адміністративний регламент, що утримувався на суворих покараннях і вимагав абсолютного підкорення свідомо одуреного народу. Конфуціанство орієнтувалося на минуле, а легізм кидав цьому минулому відкритий виклик, пропонуючи як альтернативу крайні форми авторитарної деспотії.

Для правителів грубі методи легізму були більш привабливі та ефективні, адже вони давали змогу впевненіше утримувати централізований контроль над власником, а це мало величезне значення для посилення царів у їх жорстокій боротьбі за об'єднання Китаю. Перевірка ідей легізму на практиці (заснування у III ст. до н. є. династії Цинь, її падіння та виникнення династії Хань) підтвердила його неспроможність для Китаю того часу. Відверто тоталітарна доктрина легістів з її презирством до людей в ім'я процвітання держави виявилася нежиттєздатною, легізм зазнав поразки. Але для збереження імперської структури, що вже склалася, процвітання її панівної верхівки, яка здійснювала свою владу за допомогою бюрократичного апарату, створеного стараннями легістів, необхідна доктрина, яка б змогла надати всій системі добродійного та респектабельного вигляду. Такою доктриною виявилося конфуціанство. Синтез конфуціанства та легізму став не такою вже й складною справою, адже вони мали немало спільного. У результаті реформ ханського імператора У-ді відбулася видозміна початкового конфуціанства, яка й стала державною ідеологією.[10 c. 264-271]

2.2. Своєрідність мистецтва: триєдність каліграфи, поезії та живопису

Своєрідним є й китайське мистецтво. Як і мистецтво Стародавнього Єгипту, Дворіччя та Індії, його корені криються в II тис. до н. е. У ті далекі часи на народи Китаю нападали різні племена, завойовували їх, а в III ст. в Китаї встановилося панування монголів. Але ці чужинці не змогли збити китайське мистецтво з його власного шляху. Можна стверджувати, що жодне інше мистецтво не створило таких суворих, ясних, оригінальних та міцних традицій, як китайське. Буддизм з Індії потрапив до Китаю, але китайці не прийняли готового зображення Будди, створивши свій образ цього божества. Те ж саме відбулося й з храмовою архітектурою — китайські пагоди докорінно відрізняються від індійських храмів.

Своєрідністю китайського мистецтва є те, що поезія, живопис та каліграфія не знають тих меж, які звичайно поділяють ці види мистецтва. Незалежно від притаманних їм специфічних рис ці три види мистецтва набувають і визначеного природою ієрогліфічного висловлення. За допомогою одного інструменту — пензлика — вони відображають глибинну сутність буття, "життєвої сили", що наповнює кожну з цих форм своєрідною гармонією. Мета китайської естетики полягає в тому, щоб добитися дійсної суті животворних джерел гармонії життя: мистецтво та мистецтво життя — одне й те саме. Як у живопису, так і в поезії кожний штрих, що зображає гілку дерева або персонаж, завжди повинен бути живою формою — саме це прагнення до виявлення суті притаманне каліграфії, поезії та живопису. Але лише живопис об'єднує всі три види мистецтва.

Якщо живопис у Китаї — цілісний вид мистецтва, в якому вірші та каліграфія складають невід'ємну частину творів живопису, відтворюючи гармонію й таїнство світобудови у всіх його виявах, то поезія вважається квінтесенцією мистецтва. Вона перетворює накреслені знаки, що шануються майже як святиня, у звук. А її вище завдання — у поєднанні людського генія з першоджерелами життєвих сил світу. Насичена ідеями конфуціанства та даосизму китайська поезія поєднує розум та відчуженість. Вона прагне проникнути в реальність й передати з усією гостротою дух життя, "невідчутний трепет звуку", чому сприяє музичність, притаманна багатонаціональній китайській мові.

У Китаї каліграфія підносить графічну красу ієрогліфів. Займаючись цим основним у країні видом мистецтва, кожний китаєць заново відкриває внутрішню гармонію власного "Я", вступає в спілкування з Всесвітом. Не обмежуючись простим копіюванням, каліграф знову пробуджує експресивність руху та уявну силу знаків. Каліграфія мусить бути повним відображенням стану душі, а каліграф повинен використовувати живописні можливості ієрогліфів, їх образну силу. Ось як описують уміння відомого каліграфа Чжан Сюя, який жив у епоху Тан: "Він охоплює поглядом усе: пейзажі, тварин, рослини, зорі, бурі, пожежі, війни, бенкети — всі події світу й виражає їх у своєму мистецтві". Таким чином, поезія, каліграфія та живопис створили в Китаї єдине мистецтво, триєдину форму, в якій використовуються всі духовні глибини прихильників цього мистецтва: протяжні мелодії та простір, магічні жести та зримі образи.

Конфуціанство залишило глибокий слід в усіх аспектах життя китайського суспільства. Воно здійснило великий вплив на функціонування сім'ї, а саме: конфуціанський культ предків та культ шанування синів сприяли розквіту культу сім'ї та клану. Сім'я вважалася серцевиною суспільства, її інтереси набагато перевищували інтереси окремої людини, яка розглядалася лише в аспекті сім'ї — крізь призму її вічних від далеких предків до віддалених нащадків інтересів. Сина, що підростав, одружували, дочку віддавали заміж згідно з вибором та рішенням батьків, і це було настільки нормальним та природним, що проблеми кохання при цьому не поставало. Кохання могло прийти після шлюбу, могло й не приходити зовсім (у багатій сім'ї чоловік міг відсутність кохання компенсувати наложницею, і дружина не мала права цього заперечувати). Однак це не заважало нормальному існуванню сім'ї та виконанню усвідомленого соціально-сімейного обов'язку — народження дітей, насамперед синів, які покликані продовжувати рід, зміцнювати позиції сім'ї в віках. Звідси — постійна тенденція до росту родини.[13 c.274-278]

2.3. Китайська сім'я: традиції й тенденції

Процес розвитку сім'ї призвів до появи потужного й гіллястого клану співродичів, які міцно трималися один одного й часом заселяли цілі села, особливо на півдні країни. Сила та авторитет цих кланів визнавалися владою, що охоче надавала їм право вирішувати різні дрібні позови та внутрішні сільські справи. І самі клани ревниво стежили за збереженням за собою цих прав. Як правило, на суд родини виносилися всі турботи, як громадські та майнові, так і суто інтимні: не було нічого святого, власного, чого не повинні були знати сім'я та клан. Порушення традицій не заохочувалося: су-в°рі норми культу предків та відповідне виховання придушували егоїстичні схильності з дитинства. Підкорення старшим було однією з важливих основ соціального порядку в імператорському Китаї.

Незважаючи на зміни, які відбуваються в структурі родини сучасного Китаю, вона, як і раніше, залишається основним осередком суспільства. Нині соціологи вирізняють чотири категорії сім'ї: неповні нуклеарні, нуклеарні, розширені (нуклеарні та інші родичі), великі (дві або три нуклеарні родини) сім'ї. Дослідження показують ріст великих сімей (21,3%) та укріплення зв'язків і міцності розширеної сім'ї (21,6%), до того ж подібні сім'ї не відповідають патріархальним кланам минулих часів. [7 c.42-47]


2.4. Розвиток науки стародавнього Китаю. Голковколювання та припікання в китайській медицині

Визначну роль у китайській культурі відіграв і даосизм, з яким пов'язаний розвиток науки й техніки традиційного Китаю. Ще фундаментальнішим фактом є той, що китайське суспільство було аграрним, а централізована бюрократія насамперед повинна була розв'язувати складні технічні завдання, пов'язані у першу чергу з іригацією та охороною водних ресурсів. Тому високий статус мала астрономія (значущість календарних розрахунків та астрологічних вірувань), математика, фізика, гідротехніка в їх інженерному застосуванні. Загалом централізований феодально-бюрократичний тип соціального устрою на ранніх ступенях позитивно впливав на розвиток прикладних наук.

Ледь не половина найважливіших винаходів та відкриттів, на які спирається сьогодні наше життя, прийшли з Китаю. Не придумали б стародавні китайські вчені таких морехідних та навігаційних приладів та пристроїв, як румпель, компас та багатоярусні мачти, не було б великих географічних відкриттів: Колумб не поплив би до Америки, і європейці не заснували б колоніальних імперій.

Без китайських стремен, що допомагають триматися у сідлі, середньовічні лицарі не змогли б, виблискуючи доспіхами, летіти на допомогу благородним дамам, які потрапили в біду. Тоді не настав би вік лицарства. Не винайшли б у Китаї гармати й порох, не з'явилися б і кулі, що пробивали лицарські обладунки й покінчили з лицарськими часами. Без китайського паперу та пристосувань до друку в Європі ще довго б переписували книги від руки. Не було б і значного поширення писемності. Рухомий шрифт винайшов зовсім не Іоган Гутенберг, не Вільяму Гарвею належить відкриття кровообігу, не Ісаак Ньютон відкрив перший закон механіки. До всього цього вперше додумалися в Китаї.

Китайська наука досягла багатьох прекрасних результатів. В галузі математики це десяткові дроби й пуста позиція для позначення нуля, до початку XIV ст. так званий трикутник Паскаля (XVII ст.) вважався старовинним способом розв'язування рівнянь. Те, що відомо як підвіс Кардана (XIV ст.), насправді мусить бути названо підвісом Дін Хуаня (II ст.). У Китаї за династії Тан (VII—X ст.) було винайдено механічний годинник, а розвиток шовкоткацтва обумовив такі фундаментальні винаходи, як приводний пас та ланцюгова передача. При створенні повітродувних машин для металургії китайці першими застосували стандартний метод перетворення один в інший колового та поступального руху, головною сферою застосування якого в Європі стали ранні парові машини. У творі "Описання трав та дерев південного краю" (340 р.) міститься повідомлення про перший у світі випадок використання одних комах (мурашок) для боротьби з іншими (кліщами та павуками). Традиція біологічного захисту рослин існує й нині. Таким чином, руйнуються численні міфи, коли ми винаходимо істинні джерела звичних для нас речей. Слід пам'ятати, що сучасний світ — це сплав східних та західних культурних пластів.

Останнім часом лікарі-спеціалісти переконалися в ефективності таких методів стародавньої медицини Китаю, Індії, Тибету та Монголії, як голковколювання, припікання, масажі тощо у лікуванні різних функціональних порушень та больових синдромів. Ці методи є різновидністю рефлексотерапії, коли вплив на хворий організм здійснюється шляхом подразнення певних ділянок шкіри — точок акупунктури (біологічно активних точок). [3 c.30-36]

Давньокитайські лікарі розробили вчення, згідно з яким в організмі людини циркулює "життєва енергія" — чі, що являє собою інтегральну функцію всієї діяльності організму, його енергії, тонусу життєвості. Іншим постулатом китайської та східної медицини взагалі є вчення про те, що формою вияву життєвої енергії є взаємодія та боротьба таких "полярних сил", як ЯН (позитивна сила) та ШЬ (негативна сила). На принципі ЯН — ШЬ (він змальовує картину світу в релігійно-філософському мисленні давніх китайців) східні вчені ґрунтують взаємовідносини органів між собою та їх зв'язки з поверхнею тіла. Лише шляхом регуляції протилежних процесів у організмі, тобто регуляції обміну речовин, процесів асиміляції та дисиміляції, явищ збудження й гальмування і т. ін., можна вплинути на 44 окремі органи або ж увесь організм і змінити його енергетичні рівні. З цих позицій хвороба — порушення рівноваги у розподіленні енергії між ЯН та ІНЬ. Зміни в розподіленні енергії здійснюються шляхом впливу на точки акупунктури, число яких досягає 696. Згідно зі схемою східної медицини "життєва енергія" в процесі циркуляції проходить послідовно через усі органи й робить кругообіг протягом доби. Тому той чи інший орган найліпше лікувати у певний момент доби, що збігається з результатами сучасного дослідження біологічних ритмів й знаходить все більше застосування в сучасній медицині та

біології.

Останнім часом у Китаї та інших країнах світу все більше уваги приділяється лікувальній гімнастиці "ушу", що одночасно виступає видом спортивної боротьби, мистецтвом самооборони, дає естетичну насолоду. У стародавньому китайському місті Лояні провадяться міжнародні змагання з "ушу". Гімнасти з багатьох країн — США, Японії, Канади, Франції, Сінгапуру, Таїланду та інших — разом з китайцями беруть участь у дев'яти видах змагань: вправах із шаблею, пікою, з мечами — одним і двома, з боротьби з холодною зброєю і без неї. Популярність "ушу" — яскравий приклад того, як входять до сучасного побуту країни старі традиції китайської культури, як отримують вони право на життя в китайському суспільстві з його бурхливими темпами економічного розвитку, комп'ютерами, електронікою та дискотеками.

Вічними цінностями китайської традиційної культури є: 1) заснований на уявленні про світ інтуїтивний спосіб мислення, що збігається з ідеями сучасної фізики, зокрема квантової теорії поля; 2) акцент на розвиток культури, моральне самовдосконалення людини, гармонію відносин між особистостями та між особистістю й суспільством; 3) морально-етичні устої, повага до старших, допомога ближньому, злагода в суспільстві; 4) традиційні правові погляди на пріоритет морально-етичних норм; 5) традиції родинних стосунків; 6) прагнення до поєднання влади й обов'язку, справедливості й вигоди, інтересів особи та маси.

У період правління династії Тан спостерігалося також потужне піднесення ісламу, цієї нової сили, котрій судилося здійснити такий істотний вплив на стосунки між Сходом та Заходом. Перше арабське посольство в Китаї з'явилося в 651 p., а завоювання арабами Персії в 652 р. зовсім наблизило їх до зон китайського впливу. Араби стали відігравати надзвичайно важливу роль посередників у культурному та торговельному обміні між Сходом та Заходом. Саме через них до Європи потрапили такі стародавні китайські винаходи, як компас, виготовлення паперу, книгодрукування, порох. Разом з тим слід відзначити, що китайська культура за всієї своєї монолітності й неперервності розвитку має багато елементів, пояснити які можна лише запозиченням. В історії Китаю спостерігається закономірність: періоди розквіту супроводжуються інтенсивним обміном із зовнішнім світом, періоди упадку — відгородженням від нього, страхом культурного обміну. [8 c.426-429]

Істотну роль у культурних контактах Китаю із зовнішнім світом відіграв "Великий шовковий шлях", що його було прокладено в II ст. до н. є. посольством Ужан Цяня, направленого імператором У-ді до стародавнього народу Бактрії. З цього часу розпочалося перевезення китайського шовку на Захід і Китай став відомим у Європі як "Країна шовку".

Каравани завантажених верблюдів продовжували рухатися "Великим шовковим шляхом" і тоді, коли з'явився новий — "морський шовковий шлях". Його відкрив у 100 р. до н. є. капітан грецького судна Гіппалос. Морський шлях був менш небезпечний і більш економічний, тому морська торгівля між Сходом і Заходом швидко розвивалася й досягла безпрецедентного розквіту в епоху династій Тан (618—906 pp.), Сун (960—1279 pp.) та Юань (1260—1368 pp.). Сім експедицій до "західних морів", що організував відомий адмірал Чжен Хе у 1405—1433 pp., також стимулювали дальший розвиток морської торгівлі Китаю.

Цими сухопутним та морським шляхами здійснювалася не лише торгівля, а й культурний обмін Китаю з іншими країнами, що вплинуло на китайську культуру. Так, історія зв'язків Китаю з Індією в епохи Тан і Сун доводить, що взаємодія місцевої та іноземної культур була двосторонньою, що філософія буддизму, індійське образотворче мистецтво, архітектура, музика, медицина, йога тощо зовсім не вібрали в себе китайську культуру й не були ввібрані нею, а переплелися й склали єдине неподільне ціле.

Торговими шляхами з Китаю до Європи не тільки йшли Рулони шовку, ящики з порцеляною та чаєм, а й поширювалися різноманітні моральні, філософські, естетичні, економічні та педагогічні ідеї, яким судилося зробити вплив на Захід. Живопис, скульптура, архітектура та ремісничі вироби Китаю зробили великий внесок у розвиток у XVIII ст. європейського стилю "рококо". Вплив китайського архітектурного стилю можна простежувати в деяких палацах європейських правителів. Досить популярними стали на Заході і парки в китайському стилі.

У галузі філософії увагу європейських учених привернуло насамперед конфуціанство. Конфуцій набув репутації освіченого мудреця, засновника етико-політичного вчення. Видатний німецький філософ Г. Лейбніц був одним із перших, хто визнав значення китайської думки для західної культури. Він вважав, що якби Китай направляв до Європи освічених людей, здібних навчати "меті й практиці природної теології", то це сприяло б значно швидшому поверненню Європи до її високих етичних норм та подоланню періоду занепаду. Л. М. Толстой відчув, що його погляди багато в чому співзвучні з філософією Лао-цзи, певний час навіть збирався перекласти на російську мову "Даодедзін" ("Книгу шляху й добропорядності").

Деякі європейські мислителі епохи Відродження угледіли в системі освіти стародавнього Китаю приклад для наслідування. Німецький теолог XVIII ст. X. Вольф віддав перевагу китайській системі освіти з її розрізненими школами для дітей та дорослих. Він вважав, що ця система співзвучна з людським духом. Китайські школи навчали не лише читанню та письму, а також етиці, знайомили з методами набуття знань.[11 c.37-39]


Висновки

Кожна з великих класичних культур Сходу унікальна. Своєрідність традиційної китайської культури полягає насамперед у відомому феномені рівня буденної свідомості, яка давно вже дістала назву "китайські церемонії". Звичайно, в будь-якому суспільстві, а тим паче там, де традиції йдуть з глибокої давнини, значне місце посідають суворо зафіксовані стереотипи поведінки та мови, норми взаємовідносин, принципи соціальної структури, адміністративно-політичного устрою, що склалися історично. Але коли йдеться про китайські церемонії, то все відступає в тінь. І не лише тому, що в Китаї мережа обов'язкових та загальноприйнятих норм поведінки була найбільш густою. У общинно-кастовій Індії аналогічних регламентів та заборон було, напевне, не менше, однак тільки в Китаї етико-ритуальні принципи й відповідні їм норми поведінки уже в давнину були рішуче висунуті на передній план і явно гіпертрофовані. Пізніше це призвело до того, що вони замінили релігійно-міфологічні сприйняття світу, характерні майже для всіх ранніх суспільств. Деміфологізація й певною мірою десакралізація етики та ритуалу в стародавньому Китаї спричинили формування унікального соціокультурного генотипу, що був протягом тисячоліть основою для відтворення й автономного регулювання суспільства, держави та всієї культури Китаю.

Таким чином, культуру Китаю відрізняло не тільки різноманіття, але й велика життєстійкість. Вона змогла увібрати і перетворити всі зовнішні культурні впливи. Китайська писемність стала основою для писемності Кореї, Японії, В'єтнаму. Шовк, компас, папір, туш, порох вперше були винайдені в Китаї. Але слід зазначити, що досягнення китайської культури стали відомими на Заході значно пізніше.


Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Багновская Н. Культурология : Учеб. пособие/ Нела Багнов-ская,; М-во образования РФ, Российская экономическая академия им. Г. В. Плеханова . -М.: Издательско-торговая корпорация "Дашков и К", 2005. -297 с.

3. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз./ Во-лодимир Бокань,; Межрегион. акад. управл. персоналом. -К.: МАУП, 2000. -134 с.

4. Гаврюшенко О. Історія культури : Навчальний посібник/ Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська,; Наук. ред. Василь Шейко,. -К.: Кондор, 2004. -763 с.

5. Історія світової культури: Культурні регіони: Навч.посібник/ За ред. С.В.Головко, С.М.Каверіної. - К.: Либідь, 2003. - 448 с.

6. Кормич Л. Культурологія : (Історія і теорія світової культури ХХ століття): Навчальний посібник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України, Одес. нац. юридична академія . -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2003. -303 с.

7. Культурологія: Навчальний посібник/ І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т хар-чових технологій. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -367 с.

8. Культурология: История мировой культуры/ Под ред. А.Н.Марковой. -2-е изд., переработ. и доп.. -М.: Культура и спорт: ЮНИТИ, 2000. -575 с.

9. Подольська Є. Культурологія : Навчальний посібник/ Єлизавета Подольська, Володимир Лихвар, Карина Іванова,; М-во освіти і науки України, Нац. фармацевтичний ун-т. -Вид. 2-е, перероб. та доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -390 с.

10. Полікарпов В. Лекції з історії світової культури: Навч. посібник/ Віталій Полікарпов,. - 6-те вид., сте-реотип.. - К.: Знання, 2006. - 359 с.

11. Поліщук Є. Історія культури : Короткий довідник/ Євген Поліщук,. -К.: Укр. Центр духовної культури, 2000. -181 с.

12. Шевнюк О. Культурологія : Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. -К.: Знання-Прес, 2004. -353 с.

13. Шейко В. Історія світової культури: Навч. посібник/ Василь Шейко, Олександр Гаврюшенко, Олександр Кравченко,; Ред. В. М. Шейко. - К.: Кондор, 2006. - 407 с.

загрузка...
Top