Давньогрецька проза V-IV ст. до н.е. (історіографія, філософія, красномовство)

Вступ

1. Основні риси античної прози

2. Етапи античної літератури. Духовні цінності античної літератури

3. Дослідження грецької прози. Творчі доробки відомих грецьких мислителів

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Прозою (лат. prosa) називають тип словесно-художньої творчості, який протиставляється поезії як мові віршового типу. Проза, таким чином, — це невіршована мова, тобто мова, що не має чітко окреслених форм ритмічної організації, які розбивають мовленнєвий потік на однотипні словесні відрізки, інтонаційно виокремлені сильними паузами. Прозою в XIX столітті часто називали будь-які невіршові твори, у тому числі й нехудожні.

Художня проза веде свою генеалогію від публічних промов давньогрецьких ораторів і, хоч як це парадоксально, з огляду на те, що проза (художня) з'являється набагато пізніше, ніж поезія (власне вірш), саме з прозою пов'язаний той ключовий, «поворотний» момент, коли словесна творчість починає усвідомлюватись як мистецтво (в античному розумінні цього слова). Відбувається це орієнтовно у V—IV століттях до нашої ери в Афінах. Сам термін «мистецтво» з'явиться набагато пізніше. Давні ж греки користувалися іншим терміном — «техне». Слово «техне» в буквальному розумінні означає ремесло. Первісно ремеслом, або техне, називали рукотворний, точніше будь-який, вид практичної людської діяльності, на відміну від «нелюдської», тобто природної. Арістотель у своїй праці «Метафізика» писав із цього приводу: «З того, що з'являється, одне постає природним шляхом, друге — завдячуючи техне, третє — самовільно». В давній Греції словом «техне», «ремесло» називали діяльність ткача, коваля й водночас скульптора та живописця. Згодом словом «техне» починають називати вже не будь-яку людську діяльність, не творчість людини взагалі, а саме таку, що вирізнялася у своєму колі більш високим рівнем майстерності, була довершенішою у порівнянні з іншими.


1. Основні риси античної прози

Прозаїчні жанри з'являються пізніше поетичних. Справа не в легкості запам'ятовування цих текстів. Проза виникла тоді, коли суспільство перестало задовольнятися міфологічним поясненням світу, коли виник інтерес до знань. Емоційне пізнання світу можливе колективно, але наукове пізнання так неможливе.

Проза з'являється разом з ідеєю державності. Четверте століття - ідея єдності. Перші прозаїчні твори лежать посередині між мистецтвом і наукою. Історичні, філософські твори пишуться за законом художньої творчості, хоча стародавній грек розумів, що наука представляє факти, закономірності. Але стиль буяв метафорами, епітетами, порівняннями й т.д.

Античною літературою (від латинського слова antiquus — стародавній) називають літературу стародавніх греків і римлян, яка розвивалася в басейні Середземного моря (на Балканському і Апеннінському півостровах та на прилеглих островах і узбережжях). її письмові пам'ятки, створені на діалектах грецької мови і латинською мовою, належать до І тис. до н. є. і початку І тис. н. є. Історично грецька література передувала римській.

Окремі пам'ятки античної писемності й науки зафіксовано також на стародавніх землях України, які були колонізовані греками і римлянами починаючи з VII ст. до н. є. (Ольвія, Херсонес, Пантікаией та інші міста Північного Середземномор'я).

Середземномор'я як колиска європейської культури. Одночасно з античною культурою в басейні Середземного моря розвивалися інші культурні ареали, серед яких видатне місце займала стародавня Іудея'.

За усталеною науковою думкою, яку авторитетно висловив Томас Манн, «християнство, ця квітка іудаїзму, належить до однієї з двох підвалин західної цивілізації; друга — античне Середземномор'я».

Вивчення античності дозволяє нам простежити виникнення і розвиток європейської культури від її першоджерел, зрозуміти умови формування основних духовних цінностей європейської культури та їх неповторність, поглибити власну європейську самоідентифікацію.

В античній літературі сформувалися основні жанри європейської літератури в їх архаїчних формах і основи науки про літературу. Естетична наука античності визначила три основні літературні роди: епос, лірику і драму (Арістотель), ця класифікація зберігає своє базове значення в наші дні.

Зв'язок з міфом. Для античної літератури, як і для кожної літератури, що бере свій початок від родового суспільства, характерні специфічні риси, що різко відрізняють її від сучасного мистецтва і певною мірою ускладнюють розуміння.

Найдавніші форми літератури пов'язані з міфом, магією, релігійним культом, ритуалом. Пережитки цього зв'язку можна спостерігати в літературі античності аж до часів її занепаду.

Публічність. Для античної літератури характерні публічні форми побутування; її найвищий розквіт припадає на докнижну епоху. Тож назва «література» щодо неї застосовується з певним елементом історичної умовності. Проте саме ця обставина зумовила традицію включати в літературну царину також здобутки театру. Лише наприкінці античності з'являється такий «книжний» жанр, як роман, призначений для персонального читання. Тоді ж закладаються перші традиції оформлення книжки (спочатку у вигляді сувою, а потім зшитка), включаючи ілюстрації.

Зв'язок з музикою. Антична література була тісно пов'язана з музикою, що у першоджерелах, безумовно, може бути пояснено через зв'язок з магією і релігійним культом. Так, Гомерові поеми та інші епічні твори співалися мелодійним речитативом у супроводі музичних інструментів і простих ритмічних рухів; постановки трагедій і комедій в афінському театрі оформляли як розкішні «оперні» вистави; ліричні вірші співалися авторами, які таким чином виступали одночасно ще й як композитори і співці. На жаль, від усієї античної музики до нас дійшло кілька роз'єднаних фрагментів.

Світоглядний синтез. Антична література зберігала тісний зв'язок зі світоглядними особливостями родового, полісного, державного життя і відображала їх. Грецька і частково римська літератури демонструють тісний зв'язок з релігією, філософією, політикою, мораллю, ораторським мистецтвом, судочинством, без якого їх існування в класичну добу втрачало весь свій смисл. У пору свого класичного розквіту вони були далекі від розважальності, лише наприкінці античності стали частиною дозвілля. Сучасна служба в християнській церкві містить певні історичні пережитки давньогрецької театральної вистави, від якої успадкувала такі її особливості, як цілком серйозний характер, присутність усіх членів громади і їх символічна участь у дійстві, висока тематика, музичний супровід і видовищні ефекти, високоморальна мета духовного «очищення» (Арістотель) людини.

2. Етапи античної літератури. Духовні цінності античної літератури

Антична література пережила такі етапи:

Архаїка. Період архаїки, або дописемний період, увінчується появою «Іліади» і «Одіссеї» Гомера (VIII—VII ст. до н. е.). Розвиток літератури в цей час зосереджений на Іонійському узбережжі Малої Азії.

Класика. Початковий етап періоду класики — рання класика характеризується розквітом ліричної поезії, центром якої стають острови Іонійської Греції (VII—VI ст. до п. е.). Висока класика представлена жанрами трагедії (Есхіл, Софокл, Евріпід) і комедії (Арістофан), а також нелітературною прозою (історіографія, філософія, красномовство). її центром стають Афіни, що пов'язано з піднесенням міста після славетних перемог у греко-перських війнах. Класичні твори грецької літератури створені на аттичному діалекті (V ст. до п. е.). Пізня класика представлена творами філософії, історіографії, театр же втрачає своє значення після поразки Афін у Пелопоннеській війні зі Спартою (IV ст. до и. е.).

Еллінізм. Початок цього культурно-історичного періоду пов'язують з діяльністю Александра Македонського. У грецькій літературі відбувається процес кардинального оновлення жанрів, тематики і стилістики, зокрема виникає жанр прозового роману. Афіни на цей час втрачають культурну гегемонію, виникають нові численні центри елліністичної культури, у тому числі на території Північної Африки (III ст. до н. є. — початок н. е.).

Час Риму. Саме в цей час на арену літературного розвитку виходить молодий Рим. В його літературі вирізняють етап республіки, який завершується роками громадянських війн (III—І ст. до н. е.), «золотий вік», або літературу доби імператора Августа, позначену іменами Вергілія, Горація, Овідія (на рубежі старої і нової ери); нарешті літературу пізньої античності (І—III ст.).

Перехід до середньовіччя. У ці століття відбувається поступовий перехід до середньовіччя. Євангелія, створені у І ст., знаменують повний світоглядний злам, провісник якісно нового світовідчуття і культури. В подальші століття латинська мова залишається мовою церкви. На варварських землях, що належали Західній Римській імперії, латинська мова суттєво впливає на формування молодих національних мов: так званих романських — італійської, французької, іспанської, румунської та ін. і значно менше германських — англійської, німецької та ін., які успадковують від латини написання літер (латиницю). На цих землях поширюється вплив католицької церкви.

Античність і слов'янство. Слов'янські землі опинилися переважно під культурним впливом Візантії (що успадкувала землі Східної Римської імперії), зокрема перейняли у неї православне християнство і написання літер відповідно до грецького алфавіту. Антагонізм між Візантією і молодими варварськими державами латинського походження перейшов у середні віки, зумовивши неповторність подальшого культурно-історичного розвитку цих двох ареалів: західного і східного.

Античний гуманізм. Антична література сформувала духовні цінності, які стали базовими для всієї європейської культури. Поширені в часи самої античності, вони на півтора тисячоліття зазнали гоніння в Європі, але потім все ж таки перемогли. До таких цінностей належить насамперед ідеал активної, діяльної, закоханої в життя, одержимої жагою знання і творчості людини, готової самостійно приймати рішення і нести відповідальність за свої вчинки. Античність відкрила вищий сенс життя у щасті на землі.

Піднесення земної краси. Греки розробили поняття про облагороджуючу роль краси, яку вони розуміли як віддзеркалення вічного, живого і досконалого Космосу. Відповідно до матеріальної природи Всесвіту вони й красу розуміли тілесно і знаходили її в природі, у людському тілі — зовнішності, пластичних рухах, фізичних вправах, творили її в мистецтві слова і музики, в скульптурі, у величних архітектурних формах, декоративно-прикладному мистецтві. Вони відкрили красу моральної людини, яку розглядали як гармонію фізичної і духовної досконалості.

Філософія, держава, право. Греки розробили основні поняття європейської філософії, зокрема започаткували філософію ідеалізму, а саму філософію розуміли як шлях до персонального духовного і фізичного удосконалення. Римляни розробили ідеал держави, наближений до сучасного, основні постулати права, що зберігають свою чинність і донині. Греки і римляни відкрили й апробували в політичному житті принципи демократії, республіки, сформували ідеал вільного і самовідданого громадянина.

Після занепаду античності обґрунтована нею цінність земного життя, людини і тілесної краси була дискредитована на багато століть. У добу Відродження вони, у синтезі з християнською духовністю, стали основою нової європейської культури.

Відтоді антична тема ніколи не залишала європейське мистецтво, набувши, безперечно, нового розуміння і значення.

Забуття античності можливе тепер лише за умови кризи ідеї людини і її земного буття. Вважаємо, що це не в інтересах людини, ймовірно, єдиного представника мислячого життя у Всесвіті.


3. Дослідження грецької прози. Творчі доробки відомих грецьких мислителів

Афінська трагедія наступних десятиліть успадкувала основні риси дифірамбічної кантати: хоровий спів (почерговий чи одночасний спів двох напівхоріїв, у кожному з яких було 7 чоловік), арії оповідного характеру (монологи) солістів, дуети (діалоги) між заспівувачем (корифеєм) і другим співцем (актором), перегук між хором і солістами. До кінця епохи зберігався статичний характер дії.

Театральні вистави не заміняли собою інших форм публічного спілкування, проте саме в театрі поступово стали вироблятися духовні цінності, які відрізняли грецьку культуру від культури інших середземноморських народів. В театрі остаточно завершився процес десакралізації культу і естетизації міфу, що розпочався в Гомеровому епосі. В театрі сформувалося мистецтво як окрема цілісна система світосприйняття, в якій людина набуває самодостатньої цінності.

Арістотель приписує Есхілу введення другого актора, що уможливило діалог між двома співцями і утворило драму. Есхіл написав 90 трагедій, з яких до нас дійшло 7 («Благальниці», «Перси», «Семеро проти Фів», «Прометей прикутий», трилогія «Орестея»). Есхіл був активним громадянином афінського поліса, зокрема брав участь у битвах при Марафоні, Сала-міні (яку зобразив у «Персах») і при Платеях, не залишався осторонь політичного життя (відгукнувся на нього, як вважають, в «Орестеї»), відзначався релігійністю і в «Прометеї прикутому» прославив місто свого народження, відомий знаменитими містеріями Елевсін (недалеко від Афін). Надгробний напис (на о. Сицилії), складений нібито самим Есхілом, жодним словом не згадує про трагедії, але підкреслює громадянські заслуги, до яких, очевидно, була зарахована його поетична творчість. Це проливає світло на розуміння мистецької діяльності в ті часи.

Хоча Есхіла вважають засновником літературної трагедії, його творам притаманні уже досить високий рівень поетичної техніки і розвинута художня мова. Сам Есхіл казав, що його твори — це лише крихти з бенкету Гомера. Проте в них ще не сформувалася драматична специфіка в сучасному розумінні. Його трагедії доволі «епічні» щодо форми (розповіді переважають над зображенням подій) і щодо концепції людини. Проблематика має релігійно-міфічний характер. Арістотель писав у «Поетиці», що Есхіл зображає людей такими, якими вони «мають бути», тобто з погляду поширеного тоді релігійно-грома-дянського ідеалу. У своїх творах Есхіл розкриває переваги полісних порядків над архаїчним звичаєм, афінської демократії над східною тиранією (в «Персах»), культури над дикістю. В цьому він був близький до позиції законодавця і поета Солона.

«Орестея». У цій трагедії (яка складається з трьох частин) червоною ниткою проходить ідея договору між богами і народом, що взагалі притаманно словесності стародавнього світу.

Коли вождь ахейського війська Агамемнон повернувся після Троянської війни в рідний Аргос, його підступно вбила дружина зі своїм коханцем Егістом. Син Орест (його ім'я дало назву твору), ставши дорослим юнаком, виконав обов'язок помсти і вбив матір, в цьому його підтримала сестра Електра. Богині помсти Ерінії почали переслідувати Ореста, щоб покарати смертю за пролиту материнську кров. Орест врятувався в афінському храмі. Боги Афіна і Аполлон з'явилися серед людей, щоб організувати суд, всебічно розглянули справу і виправдали Ореста.

Родова вина і роль богів у творі. З розповідей персонажів (зокрема віщунки Кассандри) ми дізнаємося про передісторію подій. Виявляється, що Клітемнестра мстила чоловікові за смерть дочки Іфігенії, яку Агамемнон вбив на жертовнику, щоб вимолити у богів попутний вітер до Трої (міф про Іфігенію в Авліді). Егіст теж мав свої підстави для вбивства: колись давно батько Агамемнона Атрей почастував Егістового батька Фієста м'ясом його рідних дітей (міф про Пелопову учту). Тож всі ці персонажі були пов'язані прокляттям родової помсти.

Таким чином, стародавнє звичаєве право в нових умовах уже не сприяло суспільству. Втручання богів мало врятувати людський рід від самознищення і встановити новий, справедливий порядок, що ґрунтується на законах. Люди не спроможні дати собі закони, їх дають тільки боги. За це боги вимагають від людей цілковитої покори. В цьому і полягає угода. Закони афінського поліса, за Есхілом, освячені самими богами. З п'єси випливає, що вищий судовий орган Афін Ареопаг заснований богами. На знак того, що криваві родові закони назавжди поступилися місцем державним, тобто божественним, богині родової помсти Ерінії одержують нове ім'я — Евменіди (Благостиві). Нема потреби окремо доводити високий громадянський і релігійний смисл твору, що взагалі характерно для Есхіла.

«Прометей прикутий»-. Тут також розкриваються переваги культури над дикістю. Громадянський смисл трагедії легко доступний для сучасного читача. Титан (божество старшого покоління) Прометей дарує людям небесний вогонь, чим допомагає їм подолати дикість і побудувати культуру. Він мужньо терпить від Зевса Жорстоке покарання: його, прикутого до скелі серед бескидів Кавказу, терзає орел. Йому співчувають німфи-океаніди (вони утворюють хор), яким титан розповідає про допомогу людям. Він не розкаюється у своєму вчинку, бо великою є його любов до людей. Він нарікає на невдячність Зевса, якому він колись допоміг посісти верховний трон на Олімпі. Юній дівчині в образі телиці Іо він провіщає, що влада Зевса не вічна, бо від шлюбу бога із земною жінкою народиться герой, який скине Зевса з трону і захистить всіх скривджених ним. Слова ці долітають до Зевса, і він посилає Гермеса, щоб вивідати таємницю майбутнього героя. Прометей мовчить, тоді Зевс у нестримному гніві обрушує скелю з титаном в підземне царство.

Почуття і поведінка Прометея відповідали образу ідеального громадянина. Він жертвує собою заради суспільного блага і мужньо терпить муки. На відміну від Афіни і Аполлона («Орестея»), він не вимагає від людей слухняності. В ньому живе дух непокори, що нагадував афінянам недавні часи, коли демос повалив владу тирана Пісістрата та його синів.

Ідея світової гармонії у творі. Проте цим не вичерпується глибоке філософське значення твору. Вчинок Прометея має і певний негативний смисл. Адже титан порушує віковічну ієрархію «верху» і «низу», яка лежить в основі світової гармонії. Вогонь, світло — це атрибут «верхнього» світу, символ божественної сутності. Здавна ототожнювали світло, блиск, сяйво, полум'я, блискавку з божественним началом. Перенісши небесний вогонь на землю, Прометей зрівняв богів і людей, «верхній» і «нижній» світи, тобто порушив гармонію.

Таким чином, тут йдеться про порушення заборони, яка оберігала світову гармонію,— мотив, поширений у міфології стародавнього світу. Ми знаходимо його, зокрема, в старозавітній розповіді про первородний гріх. Адам і Єва зривають заборонений плід з дерева пізнання добра і зла й за це терплять покарання: Бог виганяє їх з Раю. Істина (знання про добро і зло) і вогонь (світло) — це тотожні смислові елементи, на те і те поширюється заборона, порушення якої руйнує світову гармонію.

Індивідуалістична ідея у творі. Кожний народ розкриває міфологічно цей мотив по-своєму неповторно. У Есхіла підкреслюється гуманістичний смисл вчинку Прометея: він порушує заборону не заради власної користі, а заради людей. Він діє за переконанням, а не просто з примхи чи цікавості. Він діє на власний розсуд і повністю бере відповідальність за вчинок. Він не тільки не пригнічений, а навіть пишається скоєним.

В усіх цих обставинах ми знаходимо певні важливі зародки ціннісних орієнтацій, притаманних європейській культурі: цінність власного рішення і осмисленого вчинку, готовність взяти на себе відповідальність. Все це — наріжні камені європейського індивідуалізму. Проте індивідуалістичні прагнення Прометея, що так несподівано яскраво проступають в його образі і ніби геніально пророкують індивідуалістичну культуру майбутніх часів, здебільшого не знаходили підтримки в афінян. Так, в поемі беотійського поета Гесіода «Теогонія» (VII ст. до н. е.) Прометей виведений як негативний персонаж, хитрун і брехун.

У «Прометеї прикутому» Есхіл відкриває суто драматичну проблематику — питання про вільну волю людини та її межі. В основі вчинку Прометея не примха (як у Ахіллеса в «Іліаді»), не покірність волі богів (як у Ореста в «Орестеї»), не сліпе дотримування звичаю родової помсти (як у персонажів «Орестеї»). Це вчинок усвідомлений, а отже, по-справжньому вільний. Страждання розкриваються не натуралістично, а символічно — як міра його переконання.

Прометей — це перша особистість у європейській культурі. Після Есхіла саме драмі судилося виражати найсуттєвіші устремління європейської культури (нехай із суттєвими перервами) аж до кінця XVIII ст. Образ Прометея наприкінці XVIII — на початку XIX ст. привернув увагу «штюрмерів» (Й. В. Гете) і романтиків (Дж. Г. Байрон, П. Б. Шеллі).

Якщо «батько трагедії» Есхіл оспівував афінську демократію, що зміцнювалася на його очах після яскравих перемог над перською деспотією, і непохитність законів, джерелом яких є божественна воля, то Софокл належав іншій епосі, коли виникала нова точка зору на істину і богів, на людину і державу. Відбувалися серйозні зрушення в афінській культурі. Вони відривали її від пережитків патріархальної архаїки, радісної і гармонійної, і торували шлях до індивідуалістичної культури, що несла з собою не тільки самоусвідомлення особистості, а й непевність і трагізм.

Ідея фатуму. Насамперед активному переосмисленню була піддана ідея долі, фатуму. Згадаймо поширений сюжет грецького вазового розпису: людина запитує Піфію'. Про що саме? Не про сенс життя (це питання виникає лише в християнську добу), а про власну долю. Долі підвладні не лише люди, а й боги. Різниця в тому, що боги мають щасливу долю і знають про неї.

В гомерівську добу рокованість долі сприймали спокійно, як невідворотну необхідність, як status quo власного існування.

Так, Ахілл знає, що має загинути на Троянській війні; проте це не заважає йому прагнути слави і насолоджуватися радощами життя.

Греки уявляли фатум як вищі надособистісні сили, що обмежують чи зводять нанівець вільний вияв людської волі. Зокрема, ці сили могли уособлюватися в образі моря, яке їх оточувало. Вода обмежувала свободу пересування і діяльності греків, але не сковувала їхньої життєвої активності й ділової ініціативи. На знаменитому щиті Ахіллеса, який ми можемо сприймати як модель грецького мислення, по ободу тече Океан, оточуючи своїми водами земне життя людей, небо з зірками, сонцем, місяцем, самих богів. Вода виступає як природна межа всього людського буття, його фатум. Відомі слова Геракліта (544—475 pp. до н. є.) про те, що не можна двічі вступити в ту саму воду, були підказані ідеєю фатуму. Філософ Фалес (639—546 pp. до н. є.) вважав, що все життя походить з води, тобто з необхідності, фатуму (логосу).

Як світовий порядок фатум існує одвіку, його не можна ні змінити, ні скасувати. З фатумом пов'язували божественні настанови і закони. У Дельфах пророцтва були освячені самим богом Аполлоном. Істина, провіщена богами, не підлягала сумніву і сприймалася як фатум. Ідея фатуму допомогла грекам пристосуватися до суворих умов існування, поширити свою колонізацію, згуртуватися, побудувати спільну культуру.

Висновки

Антична література є найдавнішою європейською літературою, тому вона впливає на всю іншу літературу.

Антична література - перший щабель у культурному розвитку світу, тому вона й впливає на всю світову культуру. Це помітно навіть у побуті. Багато предметів також називаються античними словами, наприклад, бачок із краном для нагрівання води називається «Титан». Більша частина архітектури так чи інакше несе в собі елементи античності.

Після Греко-перської війни почався розвиток Афін, які незабаром стало прикладом для всієї Греції. Розвивається театр драматургії, вважається, що театр завжди розвивається в трагічну епоху. Спочатку з'являється трагедія, потім комедія. Розвивається лірика й ораторське мистецтво, риторика. У четвертому столітті починає розвиватися проза. Спочатку з'являється історична проза, потім філософська.

Грецька проза зароджується як історичне оповідання. З історичного оповідання виходять філософські оповідання, географія й риторика. Перші творці прози - логографи. Вони описували той світ, з яким зіштовхнулися греки-мореплавці. Римляни завойовували місцевість, а греки колонізували. Вони використали новели міського фольклору. Перші використані документи – щорічні списки посадових осіб міст. Логографи розділили сфери свого впливу: одні описували подорожі по суші (періоди), інші - морські (періпли). Логографи включали фольклор і легенди.

Гекатей - «Об'їзд землі» описує те, що вважає правильним сам. Включає й міфи, але не довіряє їм. Питання: звідки з'явився термін «історія»? Це від грецького дієслова «відати» - але відати на основі баченого. Історична наука виникає як вивчення людини й суспільства в розвитку. Друге питання: чому історія виникло саме в греків? Македонський прийшов у землі нести культуру, але там уже була. Але ніде не було історичного знання. Історичне знання може з'явитися тільки у вільного народу - це завжди концепція. А всі східні держави засновані на тиранії. А греки відносно вільні. Деспотія приводить до того, що життя суспільства залежить від життя правлячої родини. Греки відзначали поворотні події у своїй історії - троянська війна - інший підхід до літочислення. Архіви, протоколи підспудно були матеріалами для історії.


Список використаної літератури

  1. Васильєв Є. Зарубіжна література: Підручник/ Євген Васильєв, Віталій Назарець, Юрій Пе-лех,. - Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2004. – 350 с
  2. Зарубіжна література: Матеріали до уроків/ Укл. Р.Б.Шутько. - Харків: Торсінг, 2000. - 205 с.
  3. Мойсеїв І. Зарубіжна література в людинотворчому вимірі: Книга для вчителя/ Ігор Мойсеїв,. - К.: Генеза, 2003. - 253 с.
  4. Павличко С. Зарубіжна література: Дослідження та критичні статті/ Соломія Павличко,; Авт.пеpедм. Дмитро Наливайко,. - К.: Вид-во Соломії Павличко "Основи", 2001. - 559 с.
  5. Прокаєв Ф. Зарубіжна література в школі: Навч. посібник для студ.-філол. педінститутів/ Ф. І. Прокаєв, І. В. Долганов, Б. В. Кучинський. - К.: Вища шк., 1987. - 301 с.
  6. Шалагінов Б. Зарубіжна література від античності до початку ХІХ сторіччя : Історико-естетичний нарис: Навч. посібник для студ. вузів / Борис Шалагінов, ; Нац. ун-т "Києво-Могилянська академія". - К. : Вид. дім "КМ Академія", 2004. - 355 с.
загрузка...
Top