Аналіз проблем розвитку культури в Україні

Вступ.

1. Ключові проблеми культурного сектора в Україні.

2. Перспективи розвитку культурного сектора в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

За оцінками нинішнього стану культурної сфери населення країни ділиться на дві приблизно рівні частини: тих, для кого нинішній стан духовної культури нашого суспільства відображає позитивні тенденції (значне відродження, оновлення на шляху до відродження, пошук і затвердження культурної самобутності) і тих, хто вбачає у ньому переважно негатив (застій, засилля безкультурності). Дещо оптимістичніше налаштоване населення Заходу і Центру, менш оптимістичними є жителі Південного Сходу. Показово, що при всіх варіаціях оцінки нинішнього стану культурної сфери в різних регіонах, в їх загальному характері не простежується принципових відмінностей, і в цілому по Україні позитив негатив становлять по 44%, 12% опитаних – не змогли певним чином оцінити нинішній стан культурної сфери.

Більш критично населення України оцінює зміни у культурній сфері протягом останніх 5 років. Сьогодні у масовій свідомості переважає вельми невизначене відношення до цих процесів: від 40% жителів південно-східних областей до 48% мешканців Центру не можуть однозначно оцінити такі перетворення. Однозначно позитивно їх оцінили 9% жителів Південного Сходу і 11% мешканців Центру і Заходу.


1. Ключові проблеми культурного сектора в Україні

Попри низку притаманних Україні відмінностей у розвитку національної культури після здобуття незалежності та створенні Української держави, її культурна галузь відчула на собі схожі проблеми, з якими зіткнулися держави пострадянського простору. Найголовнішими з них були неадекватне розуміння ролі культури і ролі держави в культурному секторі новим реаліям. Що, зокрема, вилилося у:

збереження монополії держави на прийняття рішень у сфері культури поряд із безвідповідальністю за досягнуті результати;

збереження монополії держави на прийняття рішень у сфері культури поряд із безвідповідальністю за досягнуті результати;

збереження монополії держави на прийняття рішень у сфері культури поряд із безвідповідальністю за досягнуті результати;

недостатнє фінансування культури та неефективне використання обмежених бюджетних ресурсів;

відсутність середньо- і довгострокових програм розвитку, що випливали б з чітко визначеної політики культурного розвитку;

відсутність всебічного аналізу та моніторингу культурної діяльності та належної системи оцінки результатів, замість якої використовуються здебільше форми урочистої звітності;

розрив інформаційного та культурного простору та розокремленість культурно-мистецького середовища;

низький рівень оплати праці працівників культури, зниження престижу цієї професії та відсутність системи соціального захисту митців;

невідповідність більшості культурних установ вимогам часу та потребам населення;

розрив між офіційною культурною політикою та сучасними тенденціями розвитку культури, які впроваджують недержавні організації;

відсутність політики підтримки недержавного сектора в галузі культури в плані його залучення до прийняття рішень та участі в державних проектах;

обмеження участі громадськості в прийнятті рішень щодо культурної політики та віджилість механізмів залучення громадськості до творчої діяльності та участі в культурному житті;

відсутність системи стимулів та не розробленість правової політики в плані залучення інвестицій та спонсорських/меценатських внесків у сферу культури,

неузгодженість законів та культурної політики з європейськими підходами, нормами та стандартами[4, c. 4-5].

При цьому, якщо багато країн колишнього соціалістичного табору змогли розв’язати протягом десятиліття окремі системні проблеми в галузі культури, запровадивши нові підходи, то Україна переважно їх тільки поглибила.

Після хвилі національного піднесення на початку 1990-х років українська культура, представники якої були ініціаторами політичних, соціальних та економічних змін, поступово опинилася серед аутсайдерів “нового економічного життя”, відійшовши на “периферію” інтересів виконавчої та законодавчої влади України. Як наслідок, і суспільство поступово “втратило інтерес” до своєї культури, віддаючи перевагу взірцям інших культур чи виявляючи загальну апатію до культурних проблем і культурного розвитку на тлі більш нагальних політичних та економічних проблем. Наочно це проявилося на частці продукції національної культурної індустрії (кіно, книжок, аудіовізуальних творів)на внутрішньому ринку культурних товарів. Ця частка, згідно з даними незалежних експертів, Держкомінформу України, Міністерства культури і мистецтв України, складає для аудіовізуальних творів – 2,5–5%, для книжок – 7–10%, для кіно – 0,5–3%. Держава не просто усунулась від завдання регулювати ринок у відповідності з пріоритетами національної культурної політики, а й позбавилася (свідомо чи несвідомо) важливого джерела доходів і нових робочих місць.

Незважаючи на обмежені ресурси та постійне недофінансування культурної галузі, вдалося зберегти (щоправда, подеколи з відчутними втратами) кількість (мережу) культурних установ, успадковану від радянських часів (див. Таблицю 1). З іншого боку, не відбулося осучаснення чи реформування цих установ, більшість з яких перебуває на межі виживання і приходить у фізичний та моральний занепад. Низька оплата праці відбивається на поступовому зниженні професійного рівня та вікового складу кадрового потенціалу культурних установ, особливо в сільській місцевості.

Діюча мережа закладів культури і мистецтва, що утримуються за рахунок бюджетних коштів, налічує 46,5 тисяч одиниць, з яких лише 655 належать до державної власності, а решта 45,8 тисяч перебувають у комунальній власності. Тобто, 98,5 відсотка загальної кількості закладів культури утримується за рахунок місцевих бюджетів[5, c. 1].

Якщо ж розглянути структуру мережі культурних установ, що перебувають у комунальній власності, побачимо, що основну частку у мережі закладів культури України складають бібліотеки (40%) і клубні установи (40%). Майже 13 відсотків від загальної кількості закладів складають місцеві кіноустановки і лише 3 відсотки припадає на школи естетичного виховання, кількість яких, згідно з даними Міністерства культури і мистецтв України, з 1995 р. скоротилася на 122 школи. З них 83 (73%) припинили діяльність у сільській місцевості. Контингент учнів зменшився на 95 тис. осіб (24%), більше за все у сільських школах, де на 100 учнів, що вчаться у загальноосвітніх школах, лише одна дитина відвідує художню школу (у містах – 5). Найбільше скоротилася кількість учнів художніх шкіл у Миколаївській (48%), Черкаській (34%), Волинській і Харківській (по 31%), Тернопільській, Чернівецькій областях і Автономній Республіці Крим (по 30%). Легко спроектувати таке становище на майбутнє, щоб передбачити, які проблеми воно дуже скоро породить.

Серед того, чого українцям не вистачає для задоволення своїх культурних потреб, жителі України в цілому найчастіше відзначали дефіцит матеріальних засобів (46%), вільного часу (28% )і культурних закладів (25%).

Регіональна специфіка виявляється у наступному. Жителі південно-східних областей частіше за інших вказують на нестачу матеріальних засобів (55%) , і рідше за всіх — на такі обставини, як дефіцит вільного часу (25%), недостатність культурних закладів (18%) та ін. Жителі ж західних областей рідше за інших відзначають нестачу матеріальних засобів (36%), але частіше за інших — дефіцит вільного часу (35%). Жителі ж центральних областей частіше за інших пояснювали незадоволеність своїх потреб нестачею культурних закладів (32%). В той же час у всіх регіонах спостерігається приблизно рівна питома вага (8-13%) осіб, що вважають свої культурні потреби задоволеними повною мірою[6, c. 1].


2. Перспективи розвитку культурного сектора в Україні

Перспективність розвитку української культури залежить від готовності її представників до культурної активності, яка в значній мірі залежить від їхнього менталітету. У ньому як характерну рису українця багато дослідників називають комплекс меншовартості, втрату національної гідності. Неоднозначно на ситуацію в культурній сфері впливає й тривале політичне протистояння в українському суспільстві. Подекуди культура стає заручником політичної боротьби. Практика суспільно-політичного життя в сучасній Україні засвідчує, що спроби вирішення проблем і суперечностей, що накопичилися у соціально-політичній сфері життя нашого суспільства, не можуть бути успішними, якщо шляхи їх рішення шукати без урахування того, що існує країна з погляду стану і особливостей розвитку її культури. Вони визначаються не лише рівнем розвитку науки, мистецтва або освіти, що, звичайно ж, вельми важливо, але й змістом соціальних норм, цінностей, стандартів поведінки і багато чим іншим, що справляє істотний вплив на всі сфери життя суспільства.

У даний час більшості громадян України достатньо непросто визначити власну культурну ідентифікацію. Як по країні в цілому (60%), так і в окремих її регіонах (Захід – 84%, Центр – 77%, Південний Схід – 39%) більшість населення ідентифікує себе як представників української культурної традиції. Меншою мірою – як представників радянської, російської, європейської, світової культури. Втім, привертає увагу той факт, що у населення Південного Сходу значно частіше, порівняно із рештою України, простежується ідентифікація із радянською (34%) і російською (27%) культурними традиціями. На Заході це зустрічається у 8% і 4% відповідно, а в Центрі – у 15% і 7%. Що ж до європейської культурної традиції, то тут населення різних регіонів було одностайним – 5% респондентів у різних регіонах вважають себе її носіями.

Останнім часом в українській пресі дедалі частіше лунають нарікання на те, що навіть на тринадцятому році незалежності наша еліта так і не спромоглася сформувати, сформулювати, витворити якусь привабливу для більшості українців національну ідею. Аналіз наявного інформаційного поля свідчить: питання національної ідеї нині актуальне, але поки що розмірковування навколо цієї проблеми більше скидаються на плач Ярославни, ніж на конструктивний діалог, який може дати Україні нову точку відліку. Сьогодні надзвичайно важливою виявилася проблема формування таких національних ідей, які не принижують інші етноси, не підривають їхні важливі цінності (мова, традиції, вірування тощо), а об’єднують громадян у єдину націю. Очевидно, що питання національної ідеї визріває давно, а в нинішній ситуації, зважаючи на внутрішньо та зовнішньополітичний контекст, воно набуває особливої ваги[3, c. 2-3].

На сьогоднішній день українцям значно складніше відповісти на питання про національну ідею, ніж визначити приналежність до культурної традиції. Більшість населення (65%) вважає, що на сьогоднішній день в Україні взагалі не сформована національна ідея. Причому, питома вага тих, хто дотримується цієї точки зору приблизно однакова у всіх регіонах країни. Найбільше тих, хто вважає, що така ідея вже сформована в західних областях – 15% жителів, у той час як в Центрі і на Південному Сході — приблизно 8-9%. 38% населення важко відповісти, у чому повинна полягати національна ідея ( у південно-східних областях таких 43%, а на Заході України – 30%).

Проте, частина населення все ж таки має уявлення про те, якою повинна бути національна ідея. Найчастіше як національну ідею згадували об'єднання країни, народу (відповідно 14%, 12,% і 13% на Заході, у Центрі і на Південному Сході), знання мови і культури народу (відповідно 12%, 11% і 8%). А от що стосується такого поняття як патріотизм, то позиції розходяться: 17% і 12% на Заході і в Центрі та лише 4% на Південному Сході. Крім того, жителі Південного Сходу найменше у якості національної ідеї схильні розглядати таке поняття, як любов до Батьківщини (1%), жителі Заходу – економічний розвиток країни і навчання, виховання молоді (1%). Жителі Центру – влада народу (1%). Водночас таке поняття, як побудова культурного суспільства єднає жителів Заходу і Південного Сходу (7%).

Отже, національна ідея стане об’єднавчою і творчою, якщо буде:

— по-перше, транснаціональною, транссоціальною і транстериторіальною, тобто однаково привабливою для абсолютної більшості населення країни, незважаючи на національність, соціальний статус і місце проживання;

— по-друге, базуватися на системі національних цінностей і пріоритетів, історичному досвіді перемог і звершень, а не поразок та національного приниження;

— по-третє, відповідати духовним і матеріальним інтересам сучасного суспільства.

Таким чином, результати даного дослідження спонукають до наступних узагальнень і висновків[2, c. 32-33].

По-перше, сучасна українська культура за своєю історичною долею стоїть дещо перед іншими проблемами, ніж культури багатьох європейських країн, зокрема нагальною є проблема формування дійсно національної ідеї, яку б у рівній мірі сприймало населення усіх регіонів нашої держави.

По-друге, сучасна українська культура зараз перебуває в становищі, яке можна визначити як відчайдушні пошуки справжності. Постійним запитом для культури є потреба у самовизначенні, котре здійснюється через розкриття власної природи та визнання традицій як свого підгрунтя, через прояснення своїх витоків та чітке уявлення ціннісного стрижня буття людини в світі. При цьому свою справжність українська культура має не повторити, не просто відтворити, а створити.

По-третє, значна частина української інтелігенції в силу ряду обставин практично позбавлена своєї головної суспільної місії – бути духовним провідником нації, з яким рахується і якого поважає народ. Це виразно проявилося у тому, що сучасні митці не є лідерами у числі моральних авторитетів нації.

По-четверте, оцінка населенням нинішнього стану культурної сфери, змін, що у ній відбуваються, рівня задоволеності власних культурних потреб вказує на існування значного потенціалу держави у справі розв’язання цілої низки проблем.

По-п’яте, в Україні існують певні регіональні відмінності, що склалися внаслідок особливостей історичного розвитку, демографічного складу населення. Цю обставину слід також враховувати у процесі становлення єдиної української нації[1, c. 23-24].


Висновки

На міжнародному рівні культура України практично відсутня – в інформаційному плані чи у вигляді товарів і послуг. Основні досягненні України в цій царині – Дні культури в окремих країнах, двосторонні угоди, що включають, зокрема, й пункт про культурний обмін, та активний імпорт продуктів інших культур – навряд чи задовольнять амбіції будь-якої нації, що вірить у своє майбутнє.

З другого боку, промовистий той факт, що причиною створення недержавних організацій у галузі культури більшість (81%) представників цього середовища називають можливість працювати незалежно від державних культурних установ, тобто, нав’язаної згори політики – згідно з опитуванням, проведеним серед мистецьких недержавних організацій Українським Мистецьким Форумом. Разом з тим однією з головних проблем у своїй діяльності НДО в галузі культури називають складнощі у пошуках фінансування (71%).

Законодавче поле в галузі культури в Україні, порівняно з іншими європейськими державами, досить широке і специфіковане по окремих питаннях. Воно складається з численних законів та нормативно-правових актів, ухвалених Верховною Радою України, постанов Кабінету Міністрів України, Указів Президента України, постанов, рішень та інструкцій головних розпорядників коштів у цій галузі. Головними документами, на яких будується законодавчий інструменталій культурної політики в Україні, є Конституція України та Основи законодавства України про культуру.


Список використаної літератури

1. Ключко Ю. Розвиток соціально-культурної сфери України в умовах ринкових відносин: пошук нових моделей //Диференційне забезпечення керівництва. - 2003. - № 4409. - C. 1-27

2. Кулик Н. Шляхи розв'язання сучасних проблем розвитку культури в Україні //Бібліотечна планета. - 2000. - № 3. - C. 32-33

3. Культура - ключовий елемент суспільного розвитку держави: Доповідь Міністра культури і туризму України Ю.П.Богуцького на підсумковій Колегії МКТ 15 лютого 2007р. //Культура і життя. - 2007. - 28 лютого. - C. 2-3

4. Остапенко Д. Культурна політика:аспекти розвитку //Українська культура. - 1998. - № 6. - C. 4-5

5. "Українська культура сьогодні: стан, перспективи розвитку та дослідження": Круглий стіл //Культура і життя. - 2005. - 30 квітня. - C. 1

6. Українська культура. Стан та перспективи розвитку //Культура і життя. - 2002. - 25 грудня. - C. 1

загрузка...
Top